1.
"Милий мій хлопчику, вибач мені, що погано пишу – стара вже я стала зовсім. Час на спокій, а Бог смерті не дає. Руки тремтять, перо за папір чіпляється. Ліве око зовсім не бачить, праве теж не слухається..."
Переді мною лежить пожовклий листок кострубатого паперу, вирваний, напевно, з моїх старих шкільних зошитів. Великий, схожий на дитячий почерк. Бляклі, багато разів розведені водою чорнила. Я насилу розбираю літери, старанно виведені іржавим пером.
"...Сиджу при світлі гасової моргалки, як у двадцять першому році, і пишу тобі листа. Електрика горить тільки по дві години на день, та й то не щодня. Я присунула стіл до грубки, тут хоч трохи тепло. Від вікон жахливо дме, хоча я й позатикала всі дірки ватою. Кров вже не гріє, милий мій..."
Немає електрики! Нема вугілля для печі! І це за два роки після переможного закінчення війни. І це в серці Донецького Вугільного Басейну, найбагатшого в Європі вугільного родовища.
Втім, чому дивуватися. До війни студенти нашого інституту всю зиму сиділи в аудиторіях, закутавшись у шуби, з хутряними шапками на головах. Мерзли пальці. Хотілося засунути руки до кишень, а треба було писати конспекти. Топки центрального опалення Новочеркаського Індустріального Інституту ім. Серґо Орджонікідзе були розраховані на донецький антрацит, а тепер їх годували нікуди не придатним штибом. Натомість у науковій бібліотеці Інституту ми милувалися німецькими журналами "Der Bergbau", де на останній сторінці з номера в номер рекламувався на продаж закордон дешевий донецький антрацит.
Якось мій приятель Василь Шульгін став найпопулярнішою людиною на Енергетичному Факультеті. Нікому невідомими шляхами він десь дістав авіаційний комбінезон з електричним обігрівом, які застосовуються під час польотів в Арктиці. З лабораторії ОЕТ він притягнув під свою лаву трансформатор, роздобути довгий шнур було вже зовсім дрібницею. Клац – і Василь став знаменитістю. У перший день цього подвигу ми не стільки слухали професорів, як спостерігали за Василем – чи скоро від нього піде пара, чи не спалахне він. Один із найближчих друзів, про всяк пожежний випадок, приніс із коридору вогнегасник і засунув його неподалік від героя.
Тріумф Василя тривав декілька днів. Іноді він з гордим виглядом клацав вимикачем у себе на боці і мерзнуча аудиторія розуміла, що Василю надто жарко. Ми всі разом милувалися і пишалися мішкоподібною фігурою на задній парті, нібито це був наш колективний подвиг.
На наш загальний подив і розчарування, одного морозного січневого дня Василь знову з'явився у своєму старенькому пальті на риб'ячому хутрі. На наші здивовані і наполегливі питання він однозначно відповідав, що "машина" зіпсувалася. Тільки кільком довіреним друзям він розповів свою гірку таємницю. Виявляється його викликали до Спецвідділу, інститутську філію НКВС, і там запропонували припинити "антирадянську демонстрацію", інакше справу буде передано до "відповідних органів". Правду кажучи, це було ще великою люб'язністю з боку спецвідділу. Усі студенти мерзнуть і мовчать, а одному захотілося погрітися – контрреволюційна агітація та підрив соціалістичної економіки!
Так тривало протягом усіх довоєнних років. То була система. Люди просто звикли цього не помічати.
Німці зараз мерзнуть у своїх нетоплених квартирах. Вони, звичайно, проклинають радянських офіцерів, яким не потрібно рахувати кожен брикет. Але нікому з них не спаде на думку, що сім'ї цих офіцерів у далекій Росії мерзнуть ще більше, ніж німці.
"...Але я все-таки тримаюся. Цілісінький день на ногах, все господарство веду. Погано, що сил немає, кістки старі болять. Їм тільки солодкий чай, та іноді сухарика у чаї розмочу. У роті два зуби лишилося, жувати немає чим".
"Мати йде о сьомій годині ранку на роботу. Увечері ледве з паличкою добирається до дому, йде – за паркани тримається. Не так втомиться від роботи, як від тріпання нервів. Люди всі озлоблені, раптом що – відразу лаються останніми словами, нічого слухати не хочуть".
"Мати ходить на роботу в туфлях, що ти прислав. Для дому я їй пошила туфлі з ганчірок – вона дуже задоволена. Шкода що й ганчір'я немає, шити нема з чого. Нещодавно мати одягла на роботу надіслані тобою панчохи. Всі дівчата молоді так розглядали, що матері незручно стало. Одну пару мати подарувала Марусі Силенко, за те, що та доглядала матір, коли та була хвора. Маруся була рада до смерті..."
"...Мати тепер боїться ходити на пошту отримувати твої посилки. Бандити стежать за людьми, хто отримує посилки з Німеччини, вламуються вночі і вбивають. А вдень хлопчаки-ремісники чатують біля пошти і забирають посилки на вулиці серед білого дня..."
Я згадую Горьковський Автомобільний Завод ім. Молотова, відомий усьому світу ГАЗ. Там на початку війни я спостерігав цих так званих "ремісників" – нові кадри радянського пролетаріату.
Коли радянська промисловість зайшла у глухий кут з молодими кадрами – ніхто з молоді не хотів добровільно йти в робітники – незадовго до війни було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про мобілізацію до Фабрично-заводських та Ремісничих Училищ". Мільйони підлітків у віці 14-17 років у примусовому порядку були мобілізовані до цих училищ. То була кузня нового класу радянських рабів.
У заводській їдальні спочатку їли ці "ремісники" з ремісничого училища при заводі. Харчування ремісників було паршиве, але все-таки краще, ніж робітників – адже підлітки не такі свідомі, як дорослі, і їх одними гаслами не нагодуєш. До того ж багато "ремісників" отримували деякі продукти з села, звідки вони, здебільшого, були родом. Внаслідок цього вони іноді залишали свої порції недоїденими, часто з хлоп'ячого бешкетництва запросто вивертали неїстівні обіди на стіл.
Не встигали ще "ремісники" залишити зал їдальні, як туди бігом вдиралася чергова партія робітників. Одні кидалися в чергу перед касою чи видачею. Інші поспішали зайняти місця за столом, інакше доведеться, ковтаючи слину, чекати за стільцем, поки поїсть більш швидконогий пролетар. Треті ж, вихопивши з кишень ложки й сором'язливо озираючись, кидалися до столів із недоїденими і розкиданими по столах рештками від обіду їхніх молодших братів-пролетарів і квапливо з тваринним голодом поїдали ці рештки.
Що думали "ремісники", спостерігаючи цю картину? Адже за кілька місяців вони теж мали стати повноправними робітниками, отримувати робочу пайку та інші блага, записані в скрижалях сонячної Сталінської Конституції.
Поруч була маленька кімната, звідки пахло яєчнею та смаженим салом. Там містилася їдальня для начскладу: директора, парторгу ЦК ВКП(б) та інших вождів. Робітники не надто заздрили вождям. Вожді так часто змінювалися, що навіть не встигали запам'ятовувати їхні прізвища. Куди вони зникали, люди теж не цікавилися. Відомо куди – Лелека приносить, а Чорний Ворон виносить!
На заводі ГАЗ у ті роки працювала група англійських сержантів і техніків. Вони керували складанням танків, що прибувають в СРСР по ленд-лізу. У них, звичайно, залишилося найкраще враження про завод.
"...Вчора мати купила на базарі дві склянки кукурудзи, я потовкла її у ступці і тепер ми два дні їмо кашу. Якби було масло, то було б зовсім смачно. Тепер холодно і селяни на базар привозять мало. Картопля коштує XXX, горох – XXX, молоко – XXX, про м'ясо та масло ми навіть не думаємо". Далі слідує кілька рядків, замазаних чорною фарбою цензора.
Дві склянки кукурудзи...
Ранньою весною 1945 року я склав курсові іспити у Військовій Академії. Після цього я мав їхати на фронт, на бойове стажування перед захистом остаточних Державних Іспитів. Поскільки частина курсових іспитів була зарахована мені з колишніх навчальних закладів, то я звільнився раніше за інших і з великими труднощами отримав тижневу відпустку додому, правда знову таки під приводом службового відрядження в тому ж напрямку.
З речовим мішком за спиною, засунувши руки в кишені, я йду під склепінням Казанського Вокзалу. Іду через сплячі на підлозі тіла в сірих шинелях. Надій сісти у поїзд мало. Люди не можуть потрапити на поїзд тижнями. Я починаю знайомитися з дислокацією вокзалу в пошуках обхідного маневру, дивлюся на всі боки – може знайдеться якась дірка, де можна пролізти на перон. Єдина моя перевага – це відсутність багажу, молода сила а ще – соціалістична кмітливість. Квитки та гроші?! Ха – це доісторичні пережитки.
"Братішка, у тебе, якщо не помиляюсь, Те-Те?" – лунає сиплий бас за моєю спиною, здоровенна ручища плескає мене по плечу.
Ззаду мене посміхається на весь зріст завзятий матрос у чорному бушлаті і зсунутій на потилицю безкозирці. Незважаючи на холод, на його оголених грудях красуються всі символи матроського життя. Татуйований він до самого підборіддя – видно вже місця не було, а потрібно було зафіксувати на власній шкірі недавню епопею Севастополя. Один із тих, про кого говорять, "щира душа", кому все на світі трин-трава і всі моря – по коліно. Матрос усміхається до мене, ніби ми з ним давно знайомі, і показує пальцем на кобур мого пістолета.
"Так. Те-Те. А що таке?" – питаю я.
"Ти з яким їдеш – об одинадцятій двадцять?" – звучить бас. Отримавши ствердну відповідь, матрос ще ширше посміхається: "Ну, тоді все гаразд. Віддати кінці! Пішли!"
"Куди?!"
"Раз кажу пішли, значить пішли! Тримай у кільватер! Ти що, братику, сьогодні на світ народився?" – каже мій новий родич. У матросів своя особлива манера. Для них весь світ – братик.
Ми виходимо з вокзалу, ліземо в темряві якимись дахами, через якісь паркани. Матрос крихтить: "Ех, Одеса-мама у мене дірок більше, ніж живого м'яса". Нарешті ми приземляємось на залізничних коліях з іншої сторони вокзалу. Між потягами по перону ходять патрулі. Як диверсанти ми підкрадаємось до поїзду, що стоїть на шляхах. Усі вагони замкнені.
"Тепер давай твій Те-Те, братику", – командує матрос.
"Що ти будеш робити – стріляти?"
"Та ні. Тримай обойму. Тепер дивись – квиток на весь світ!"
Матрос відтягує назад верхню скобу пістолета, ставить її на клямку. Потім він спритно вставляє висунуте вперед дуло у гніздо тригранного замку. Поворот – і ми всередині вагона.
"Я з цим квитком більше проїхав, ніж з будь яким іншим", – гордо пояснює "братик", віддаючи мені пістолет.
Згодом мені ще кілька разів доводилося користуватися незвичайною властивістю пістолета системи ТТ – нарізка та канал ствола точно відповідали всім залізничним замкам.
Ми забираємось на привілейовану верхню полицю. Отже, ми вже на колесах, можна сказати вдома. Звичайно, у нас у обох були військові квитки, але з цими квитками ми спали б кілька днів на вокзальній підлозі. Квиток системи ТТ значно кращий!
Біля порога рідної домівки я зупиняюсь і озираюсь навкруги. Все покосилося, вросло в землю. Парканів ніде немає – спалили. Через все місто можна пройти дворами, навпростець. Зі змішаним почуттям радості і смутку я відчиняю хиткі двері, обвішані іржавими гачками і хитромудрими клямками. Двері такі старі, що їх боязко відчиняти, ось-ось розваляться. Обережно ступаю важкими чоботями по скрипучих половицях кухні. Все таке прогниле, старе і занедбане – як у дитячих казках про хатинку на курячих ніжках. Відчиняючи двері до наступної кімнати, я втягую голову в плечі, щоб не зачепитися за поперечину. Тесним став батьківський дім після поневірянь по білому світу.
У кутку кімнати біля печі маленька згорблена бабуся у фартуху. Вона майже до пояса мені. Колись вона виходила мене на своїх руках, а тепер я можу взяти її на руки як дитину. Сиве волосся акуратно прибране під білу косинку, все та ж картата шаль на плечах. Маленька старенька обертається на скрип дверей.
"Гриша!?"
Звук цього слова неможливо передати. У цьому короткому звуці все переживання довгих років війни – надія, страх, очікування, радість.
Я злякався. Я злякався, коли побачив як затремтіли зморшки на її обличчі, як безпорадно впали вниз її руки.
"Бабуся!?"
Я тільки схопив її плечі, боявся щоб вона не впала. Ми довго стояли мовчки. Притулившись на моїх грудях вона жалібно, по-дитячому, плакала сльозами радості. Я обережно гладив її згорблену спину під старенькою фланелевою блузкою. Я відчував під моїми пальцями її тендітні кістки, я боявся заподіяти їй біль моїми грубими руками.
"А де мати?" – Запитав я, оглядаючись навколо.
"Вона на роботі. Повернеться до шести".
"Я пошлю когось із пацанів з двору. Нехай скажуть їй", – запропонував я, скидаючи шинель.
"Що ти, Гриша... Боже борони!" – квапливо і злякано пролепетала старенька. – "Вона від радості втече з роботи, а потім – під суд або виженуть..."
Я відчув, як комір кітеля став мені несподівано вузьким, як кров прилила до голови і зашуміла у вухах від люті. Ось як зустрічає солдата-сина радянська мати після чотирьох років розлуки! Мені хотілося піти і розбити рукояткою пістолета морди начальству установи, де працює мати. Ех ти, квиток на весь світ системи ТТ, тут ти безсилий...
Пізно ввечері припленталась з роботи мати. Бабуся з нагоди мого приїзду готує святкову вечерю. Вона з гордістю дістала мікроскопічну баночку з медом і поставила на стіл, видно ця баночка довго зберігалася в дальньому кутку заради урочистого випадку. Потім на столі з'являється крихітна аптекарська пляшечка з-під ліків – в ньому вишнева настойка.
Коли я зробив крок до мого речового мішка і почав викладати на стіл яскраві американські банки з консервами, в очах матері спалахнуло почуття радості та полегшення. Вони самі були голодні, але ще тяжчою було усвідомлення того, що їм нема чим нагодувати і пригостити сина-солдата, який повернувся додому живим після довгої розлуки. Тепер на столі були американські консерви.
Коли росіяни чують слово "ленд-ліз", то в їх пам'яті постають гори й гори консервних банок. Ці банки можна було зустріти в найдикіших нетрях знаменитих Брянських лісів, у болотах Ленінградського краю, на кожному кроці, де пройшла радянська армія.
Росія – це визнана найбагатша сільськогосподарська країна з невичерпними природними багатствами. І ця країна з 1942 по 1945 роки жила і боролася виключно за рахунок американських продуктів. Ми, усі офіцери, глибоко переконані, що ми могли б протриматися без американських танків і літаків, але просто померли б з голоду без американських продуктів. М'ясопродукти, жири та цукор в Армії на 90% були американського походження. Майже така сама картина була в тилу. Навіть боби та біле борошно були американські. Єдине, що було радянським – це чорний хліб, якщо не брати до уваги ще воду.
До речі, про воду. В Москві цілком серйозно стверджували, що американське посольство навіть воду отримує з Америки в консервних банках. Напевно, при цьому малися на увазі банки з грейпфрутовим соком, який за американськими поняттями подовжує життя людини і сприяє успіху у справах. У Москві після війни говорили, що Кремлівські склади забезпечили себе американськими продуктами на багато п'ятирічок вперед.
Одного разу, на початку 1943 року, всі магазини у великих містах СРСР виявилися буквально завалені мішками кави у бобах. Видно американці підкинули кілька пароплавів. До війни натуральна кава вважалася в СРСР предметом розкоші. Тепер же всі полиці магазинів, до цього порожні, ломилися під вагою мішків із червоними закордонними літерами. Без карток, по 80 рублів за кіло. Хліб тоді на вільному ринку коштував 150 рублів за кіло.
Невдовзі люди почали купувати каву цілими мішками. Не те, щоб російські люди заразилися іноземними смаками. Зовсім ні. Вони виварювали кавові боби в окропі, запашну жижу зливали до біса, виварені боби сушили, товкли їх у ступці або мололи на кавовому млині і... пекли з цього продукту хліб. Хліб із кави! До цього подібні фокуси проробилялися з гірчицею в порошку. Хліб із гірчиці! Хліба, хліба!
Весь бляшаний посуд в СРСР у роки війни виготовлявся з американських консервних банок. Російські люди не скоро забудуть ці банки та їх вміст – "Porked Meat".
У безсилій злобі, намагаючись зменшити ефект консервної пропаганди, стукачі НКВС розпускали чутки (НКВС має людей, які не лише збирають чутки, а й розпускають їх за наказом згори), що американці роблять консерви з м'яса південноамериканських мавп і посилають їх до СРСР.
"...Милий Гриша, можливо у тебе є там якась чашечка? Я свою нещодавно розбила і тепер чай немає з чого пити. Якщо пришлеш, я буду дуже рада. Як буду чай пити – буду тебе згадувати, рідний мій".
"...Ти зашиваєш посилки в дуже хорошу парусину. Не бійся – ми її не викидаємо, а робимо з неї рушники. Не гнівайся на нас, якщо ми в тебе чогось просимо. Адже ти у нас один. Я тільки й живу твоїми листами. Жити мені вже не довго залишилося.
Будь здоровий, мій хороший. Бережи себе!
Твоя бабуся".
Я повільно повертаю голову і дивлюсь на золотий погон на моєму плечі. У грудях піднімається гіркий комок, свинцевий тягар наливає потилицю. Очі й мозок застилає пелена кривавого сліпучого туману. Це спопеляюча жага знищення, жага відплати. З таким кривавим туманом в очах російський солдат ішов з багнетом лоб у лоб на кулемети, кидався грудьми на амбразуру німецького ДОТу. У кишені він мав листа, де з рідного села повідомляли, що його будинок спалено, а родина померла з голоду.
Хочеться крові. Лють і гіркота розпирають мої груди. Що робити?! Вийняти з кута шафи автомат, вийти на вулицю та стріляти у зірки?! Або, не спускаючи палець із курка, креслити хрестом стіни? Добре було під час війни, там було хоч на кому злість зірвати.
Що робити?! Я дістаю мішок для посилки. Набиваю його до десяти кілограмів жіночою мереживною білизною, шовковими панчохами, відрізами матерії. У саму середину обережно засовую кілька порцелянових чашок. Що ще? Адже там потрібне абсолютно все. Вони продадуть це і куплять собі олії, а ходитимуть все одно в лахмітті. Хіба наповниш бездонну діжку!
Сьогодні увечері я хотів піти куди-небудь. Лист відбив у мене всяке бажання виходити з дому. Я сиджу за письмовим столом, переді мною проходять картини мого життя.
2.
1921 рік. Тоді я був ще зовсім дитиною. Мабуть, єдиний спогад, що врізався мені на згадку – це галки. В освітленій гасовою лампою кімнаті по підлозі стрибають галки. Одна з них незграбно тягне за собою по підлозі крило, краплі крові тягнуться слідом. Блимає полум'я лампи, таємничі темні кути, а на підлозі – бідні жалюгідні галки.
Взимку галки літали чорними зграями. Коли в сутінках зимового вечора вони з гучним "Кар-Кар" проносилися над дахами будинків, люди говорили: "Це на мороз. Завтра ще холодніше буде". Малиново-червона смуга заходу сонця на горизонті, бузкова морозна імла і крикливі зграї галок. Вони сідали, як грона чорних ягід, на голі гілки високих тополь у садах і вели перед сном свої пташині розмови.
Галки – дуже розумні птахи. Ви можете танцювати і кричати під деревом, де вони сидять – галки не звернуть на вас жодної уваги. Але якщо у вас у руках буде рушниця, то вони не підпустять вас і на сто кроків. Застерігаючий крик чергової галки і вся зграя з гучним "Кар-Кар" зривається з місця.
Мій дядько видумував найхитріші способи, щоб підібратися до горлатої дичини з рушницею. Це було справжнісіньке полювання – адже з галок робили рагу. Я не пам'ятаю, який смак має рагу з галок. Старші люди запевняють, що воно анітрохи не гірше за іншу дичину. У кожної дичини свій особливий специфічний запах – амбре, як кажуть любителі. Таке було радянське рагу зразка 1921 року.
Тоді на вулицях у снігу сиділи загорнуті в лахміття діти і мовчки простягали вперед руки. У них вже не було сил вимовити слово "Хліба!". Коли перехожі через кілька годин поверталися повз це місце, то діти вже не простягали руки. Холодна паморозь лежала на їх віях. М'які чисті сніжинки повільно падали на жалюгідну купку лахміття, яка називається людиною. Називалася людиною – це були вже замерзлі трупи. Діти були мертві. Діти – квіти життя.
У Кремлі на той час вирішувалися проблеми епохи воєнного комунізму. Вожді поки що порівняно мирно тягали один одного за волосся, сперечаючись куди йти – направо чи наліво.
1921-й рік мало згадують. Після цього було багато інших "років", які гостріше збереглися у пам'яті людей. 1921-й рік був чимось природним – війна, повоєнна розруха. Тому він не здавався таким жахливим.
1926-й рік. Роки Нової Економічної Політики. "Період тимчасового відступу для організації вирішального наступу по всьому фронту", – так пишеться в історії ВКП(б).
Якщо в ці роки батько давав мені десять копійок, то я був багатою людиною і міг задовольнити всі мої хлоп'ячі бажання. Період 1925-26 років – це були єдині роки за весь час існування Радянської влади, коли люди не думали про хліб.
Я не пам'ятаю царську Росію. Період НЕПу, для людей мого покоління – це еквівалент нормального та заможного життя. Мені доводилося чути від людей похилого віку різні казки, але я в той час був піонером і більше цікавився грою на барабані. Розкинувши руки на два аршини, такий музейний дідок із захопленням і жалем казав: "При Миколі о-о-т т-а-а-акий залом (сушена риба) коштував три копійки, а тепер..." Дідок ковтав слину і похмуро махав рукою. Мені було шкода дідуся, але гра на піонерському барабані цікавила мене більше, ніж трикопійчані заломи.
1930-й рік. Я – школяр. Назва школи змінюється кожні три місяці, педагогічні програми – відповідно до цього. Мене все це порівняно мало цікавить – я не маю часу. Основну частину дня я проводжу у чергах за хлібом. Біля хлібних магазинів день і ніч стоять черги. Шістсот, сімсот... Часто номер, написаний чорнильним олівцем на моїй долоні, перевищує тисячу.
На той час це було для нас своєрідним спортом. Коли до магазину під'їжджає фургон і з нього починають розвантажувати хліб, починається гарячий період. Кричать напіврозчавлені жінки, дика нецензурна лайка, стогін і плач. У цей час ми, хлопчаки, намагаємося увірватися до магазину через вікно чи через будь-яку іншу шпарину, куди пролізе наша голова. Це було для нас заміною дитячих ігор. То справді був героїзм, подвиг. Десь діти граються в індійців, ми ж боролися за наше життя, за шматок хліба. Так зростали молоді будівельники соціалізму, так гартувалася сталь.
Вчилися ми на другій зміні, у школі було так само холодно, як і надворі. На вулиці було набагато веселіше, тут хоч зігрієшся біганиною. Який толк у тому, що вчителька знову розповідатиме казки про Паризьку Комуну, від цього ситий не будеш. Замість Бастилії ми штурмували хлібні крамниці.
1932-й рік. Загальна колективізація. По вулицях лежать трупи померлих з голоду людей. Живі ледве ходять, розпухли ноги, водянка – супутник голоду.
Мій старший брат, як комсомолець, мобілізований на виконання спецзавдання. Їм видають рушниці. Ночами вони стоять як охорона біля церкви, перетвореної на пересильну в'язницю. Бракує в'язниць, бракує охорони. Вечорами в напівтемряві приганяють партії розкулачених – сотні обірваних селян та селянок. На руках у матерів закутані в ганчірки немовлята. Багато хто ледве пересуває ноги. Із зарядженими гвинтівками ходять вони, хлопчаки, навколо церкви. Самі голодні, вони охороняють голодних людей.
Морозного ранку відкриваються церковні ворота. Класових ворогів у лахмітті женуть далі на Північ. Декілька десятків трупів залишаються лежати на холодній кам'яній підлозі. Для них проблема ліквідації куркульства як класу вже вирішена. Вони – щасливчики. На інших чекають ще муки і, все одно – той самий кінець.
Проходить зима і настає весна. Починається кампанія із засипання посівного фонду. Селяни печуть хліб із кори дерев, а люди з наганами в руках вимагають зерно для посівної кампанії.
Одягнена в лахміття жінка з немовлям на руках. Ще двоє злякано виглядають через подол матері. Жінка істерично кричить: "Сама голодна. Молока в грудях нема для дитини", – в лютому пориві простягає вперед згорток, що плаче. – "Засипайте дітей у сімфонд!".
Взимку селяни їли кору з дерев, кішок, собак, кінський гній. Випадки канібалізму були частим явищем. Ніхто не знає скільки мільйонів померло від голоду у 1933-му році. Можливо третина, можливо половина всього сільського населення Півдня Росії.
Влітку по спорожнілих селах блукають нечислені люди, що лишилися живими і дикі собаки, які харчуються людським м'ясом. Спочатку господарі їли собак, тепер собаки ласують своїми господарями. Багато полів не засіяно, засіяні поля нікому прибирати.
Нас, школярів старших класів, щодня ганяють збирати врожай на поля. Дорога веде околицями міського цвинтаря. Щоранку, коли ми йдемо на роботу, ми бачимо десятки свіжовиритих глибоких ям. Повертаючись із роботи, ми бачимо ці ями вже засипаними врівень із землею. Деякі найбільш допитливі школярі намагалися розколупати пухку землю ногою. Натрапивши під ледь присипаним шаром землі на голі людські ноги і руки, вони втрачали свою допитливість. Іноді, коли ми витягнувшись ланцюгом йшли через цвинтар, у ці лякаючі ями, як непотрібну падаль, скидали з підвод голі розпухлі трупи з в'язниць і лікарень. Це були ті, чию роботу ми тепер робили на полі. Поростуть бур'яном невідомі могили і ніхто не дізнається ціну дзвінкого слова кол-лек-тив-візація!
Штучний голод 1932-33 років був політичним заходом Політбюро, це не було стихійне лихо. Потрібно було показати, хто господар у країні. Рішення було прийняте та підписане у Кремлі. Наслідки – мільйони людських життів, можливо – десятки мільйонів. Голод став відтепер знаряддям кремлівської політики. Він став новим Повноважним Членом Політбюро.
Демпінг! Тупозвучний економічний термін. У тридцятих роках сери з Палати Лордів прийняли в британському парламенті білль про заборону радянським торговим судам кидати якір в англійських портах. Звичайно, англійці виходили зі своїх внутрішніх міркувань – треба було захистити економічні інтереси імперії від канадських та австралійських експортерів зерна. Англійцям, ймовірно, не спало на думку, як цьому рішенню раділи мільйони російських людей.
Радянський Союз лізе зі своєю неймовірно дешевою пшеницею, дешевшою за собівартість пшениці на світовому ринку. Для СРСР механіка проста – у колективізованого селянина хліб забирається за ціною 6 копійок за кілограм, робітникам він продається по 90 копійок за кілограм. Жодним капіталістам такі дивіденди і не снилися. Тут вже можна побалуватись і демпінгом.
Багата і сита Радянська Росія пропонує за демпінговими цінами зерно на світовому ринку. Жадібні до наживи капіталісти кидаються на дешевку. Англійці із задоволенням жують дешевий та дуже білий російський хліб. Але... Але невдовзі починає тріщати пісок на зубах.
Канадські та австралійські фермери чортихаючись палять своє зерно в топках, пускають його за вітром під радісні крики московського радіо: "Дивіться, що коїться в безплановому капіталістичному світі". Але у бравих канадців та австралійців після зернового ауто-да-фе не виявляється грошей, щоб купувати англійські промислові товари. В результаті закриваються англійські фабрики і заводи, зростає безробіття. У озлоблених англійських робітників немає в кишені шилінгів, щоб купити такий білий та спокусливий, такий дешевий російський хліб.
А там, за морем, у чудовій країні, будуючій комунізм, немає безробіття, а хліб такий дешевий, що його продають майже задарма закордон. В результаті посилюються страйки і зростає революційний рух на Заході.
"Революція продовжується, товариші", – потирають руки дяді в Кремлі.
Відгодовуються дешевим радянським цукром свині у Данії. У СРСР п'ють чай вприглядку, на свята – вприкуску. Голодують радянські робітники і селяни, натомість є гроші для фінансування капітального будівництва, є імпортні верстати та машини. Зростає основа важкої промисловості – важке знаряддя у арсеналі світової революції. Робітникам і селянам обіцяли, що важка індустрія створить легку індустрію, а та, у свою чергу, ситець і черевики. Але поки що виробляються лише літаки і танки. Нічого не вдієш – капіталістичне оточення. Терпіть!
Тепер немає місця почуттю буржуазної сентиментальності. Статистика свідчить, що народжуваність і зростання населення зворотно пропорційні життєвому стандарту. Чим гірше люди живуть, тим швидше розмножуються. З одного боку – Індія та Китай, де з голоду щорічно помирають тисячі, а на їхнє місце народжуються мільйони. З іншого боку – ситі, розніжені країни на заході цивілізації, Франція та Англія з падаючою кривою народжуваності, де найбільша питома вага падає на відмираючі вікові групи. Згадайте мемуари Ллойд-Джорджа та його порівняння з перекинутим трикутником. Виходячи з цих передумов Сталіну немає необхідності побоюватися наслідків політики голоду – робочими руками і солдатами він буде забезпечений достатньою мірою і за будь яких умов. З усіх сторін маємо позитивний баланс для держави.
Вересень 1939-го року. Підписано пакт про дружбу Сталін-Гітлер. Ешелон за ешелоном рухається радянський хліб, олія, цукор курсом на Німеччину. В той же момент все це зникає з полиць радянських магазинів, які й до цього не вражали достатком.
Щоб пояснити зміну політичного курсу, агенти НКВС розпускають всюди черговий слух: "Ріббентроп привіз до Москви фотокопії документа, підписаного чотирнадцятьма іноземними державами. Ці держави пропонували свою допомогу Гітлеру, якщо він нападе на СРСР. Гітлер віддав перевагу нашій дружбі. Ми хочемо миру? Але за це треба платити".
1941-й рік. Війна! Голод із стадії хронічної нестачі перетворюється на свою закінчену форму. Карткова система. Раціонування. Це вже не недоїдання, а справжній голод. Взимку 1941-42 року кілограм картоплі на вільному ринку коштує 60 рублів – це тижнева зарплата робітника, кілограм масла 700-800 рублів – це тримісячна зарплата. За картками робітник отримує рівно стільки, щоб рухатися, щоб працювати. Практично основною і єдиною їжею є хліб. Шістсот грамів хліба на день. Того хліба, від якого німецькі військовополонені хворіли на виразку шлунка та дизентерію і мерли як мухи.
Якось я сиджу в кабінеті директора радіозаводу ім. Леніна, куди я потрапив по службовій справі. Стук у двері перериває нашу розмову. Секретарка просовує голову і доповідає: "Сердюкова у приймальні. Накажете впустити чи нехай чекає?"
Сердюкова несміливо входить до кабінету. По її вимазаному обличчю важко визначити скільки їй років. На ній засалена і настовбурчена чорна робоча куртка, на ногах мокрі чоловічі черевики поверх ватяних стеганих панчох-бахіл. По плямах мильного мастила на її одязі видно, що вона працює біля верстата. Жінка у мовчазному очікуванні стоїть біля дверей. Вираз її обличчя похмурий і водночас байдужий, апатія нескінченної втоми притупила всі інші почуття.
"Сердюкова, чому Ви вчора не вийшли на роботу?" – Запитує директор. – "Це великий злочин і карається за законами воєнного часу. Адже ви знаєте, до чого це призводить".
"Хвора я була, товаришу директор. Не могла з ліжка встати", – відповідає Сердюкова застудженим голосом. Вона переминається з ноги на ногу і калюжка води розтікається по паркету.
Прогул без поважних причин карається примусовими роботами. Це в кращому разі, за законами мирного часу. Тепер же це може призвести до тюремного ув'язнення строком до десяти років. Зважаючи на обставини "справи", це може бути сформульовано як саботаж у військовій промисловості.
"Довідка від лікаря є?" – Запитує директор.
"Ні... Яка там довідка. Не було кого за лікарем послати. Я перележала, а як встала, так прийшла на завод".
Сердюкова втілює собою той тип російських жінок, які покірно переносять будь-які труднощі життя, які сприймають все як неминуче, невідворотне, послане з небес. У цій мовчазній покірності долі криється своєрідна релігійність. Це – не слабкість, а джерело величезної душевної сили російської людини.
Дивлячись на Сердюкову, я згадую літнього солдата, який повернувся після чергового поранення зі шпиталю на фронт, це було, мабудь, десяте поранення. Цілком спокійно, тягнучи на спині станок кулемета, він висловлював своє заповітне бажання: "Ех, хоч би руку чи ногу відірвало. Тоді повернувся б додому в село". Мене жахнули не його слова, а його спокій і щире бажання заплатити рукою чи ногою за можливість знову повернутися до рідної домівки. Незважаючи на це, він був зразковим солдатом.
"Ви маєте знати радянські закони, Сердюкова", – продовжує директор. – "Прогул без поважної причини. Я змушений передати справу до суду".
Сердюкова починає бурмотіти тримтячим голосом: "Але, товаришу директор... З дня у день по чотирнадцять годин біля верстата... Сил немає... Хвора..."
"Нічого не можу вдіяти. Закон. Так ми всі хворі".
Обличчя Сердюкової спотворюється: "Всі ви такі хворі?!" – Кричить вона і робить кілька кроків до столу директора. – "Всі?! А це ви бачили?!"
По її обличчю течуть сльози, але вона сама не помічає цього. У пориві імпульсивної люті, стоячи посеред кабінету, вона задирає поділ спідниці. Це вже не людина, не жінка – це зацькована істота, охоплена хоробрістю розпачу.
"Всі? Всі? Всі ви так хворі?!"
Я бачу сліпучо-біле жіноче тіло на холодному тлі сірих стін кабінету. Це не стрункі ноги жінки, це два безформних набряклих стовпи, де не видно межі між колінами, де не видно згину ноги. Круглі підв'язки з обрізків червоної автомобільної шини глибоко врізалися в розпухше м'ясо, що випирає по краях тістоподібною синюватою масою. Голодний набряк ніг.
"А це ви бачили, панове директори?! У вас теж так?!" – кричить молода жінка, не пам'ятаючи себе від сорому та образи. – "Вже п'ятий місяць менструацій немає... Вже скільки разів біля верстата без пам'яті падала..."
"Невже тут нічого не можна вдіяти?" – питаю я директора, коли ми знову залишаємося удвох.
"А що тут поробиш?" – відповідає він і безнадійно дивиться в папери на столі. – "У половини жінок така ж історія. Тут пігулками не допоможеш. Голод – не тітка".
"Я не про те. Щодо суду. Невже не можна зам'яти справу?"
"Приховування прогульників карається так само, як і сам прогул. Якщо я замну справу, то НКВС посадить нас обох. Адже від Лузгіна нічого не приховаєш", – відповідає директор.
Мені не доводилося зустрічатися з Лузгіним, але я часто чув про нього. Він – начальник заводського спецвідділу – очі і вуха Партії.
Якось я проходив площею Свердлова в місті Горькому. Був березень і на вулицях стояли калюжі талого снігу, змішаного із багнюкою. Поперед мене по воді чалапали туфлями дві дівчини з портфелями в руках, напевно студентки. Раптом одна з них упустила портфель на землю і зошити розсипалися по багнюці. Дівчина хитаючись, ніби шукаючи опори, зробила кілька кроків у бік стіни найближчого будинку, ноги її підкосилися і вона поволі осіла на землю. Блакитна хусточка збилась убік, пасма каштанового волосся змішалося з талим снігом і брудом на тротуарі. Смертельно синювато-бліде молоде обличчя, безпорадно розкинуті в сторони руки. Непритомність!
Подруга квапливо кинулася на допомогу. Кілька людей, що проходили повз них, допомогли підняти дівчину і віднести її в під'їзд найближчого будинку. Чути схвильовані питання: "Що сталося? У чому справа?" Подруга дівчини ніяково відповідає: "Це нічого. Просто слабкість". Чоловік у солдатській шинелі без погонів пропонує викликати карету швидкої допомоги. Літня жінка у величезних чоловічих чоботях на ногах діловито допомагає дівчині, що схилилася над своєю непритомною подругою.
"Ви звідки? Зі станції?" – запитує вона. Не чекаючи відповіді, з властивою простим жінкам співчутливістю вона заголосила: "Бідні студенточки! Самі голодні, ледь на ногах стоять, а останню кров здають. Хіба можна так?! Так і до могили недалеко".
Більшість донорів Станції Переливання Крові складалася зі студенток і матерів, які мають маленьких дітей. За 450 куб. см зданої крові донору платили 125 рублів, на які можна було купити неповний кілограм чорного хліба. Після здачі крові донор отримував на місяць продуктову картку підвищеної категорії – щодня на 200 грамів хліба більше. Крім того, видавався одноразовий пайок: 250 грамів масла, 500 грамів сала, 500 грамів цукру. Такою була ціна людської крові в тилу.
Ці матері та дівчата чудово усвідомлювали свій патріотичний обов'язок, адже кров потрібна їх чоловікам і братам на фронті. Але гнав їх на цей вчинок головним чином голод, почуття патріотизму лише прикрашало брудну причину цієї торгівлі власною кров'ю. Матері хотіли ціною своєї крові нагодувати голодних дітей, студентки воліли жертвувати своєю кров'ю, ніж своїм тілом.
На станції Переливання Крові були спеціальні бланки листів. Донори-дівчата часто посилали на фронт разом із зданою кров'ю листи солдатам, яким призначалася їхня кров. Чисті людські почуття перепліталися з принизливим почуттям голоду. Часто ці листи були приводом для подальшого листування, теплої далекої дружби. Після закінчення війни траплялись випадки зустрічі і справжнього кохання, скріпленого кров'ю. Під час шлюбної церемонії голод стояв шафером за їхньою спиною. Він був їхнім вірним супутником у минулому, теперішньому та майбутньому. Він стоятиме хрещеним батьком біля колиски їх майбутньої дитини.
У центрі міста Горький є площа імені жертв 1905 року. З одної зі сторін на площу виходять стіни старої в'язниці, де колись нудилися герої горьківської "Матері". Посеред площі, схожий на кубічну скелю, височить пам'ятник борцям на барикадах 1905 року. Добре, що могилу борців за свободу Росії придавили таким важким каменем! Якби вони на хвилину встали з могили і озирнулися навколо, то вони б пошкодували свою кров, пролиту за ідеали російської революції. Готують революцію ідеалісти, здійснюють її фанатики, а користуються – негідники!
За сквером, де знаходиться цей пам'ятник, височить будівля Горьківського Театру Опери і Балета. Одного разу в антракті між діями я стояв із групою товаришів у фойє. По залі під звуки оркестру танцювали численні пари. Мою увагу привернула гнучка миловидна дівчина, що танцювала з якимсь офіцером. Її струнку фігуру обтягувала сіра сукня матового шовку, волосся було підняте у простій, але оригінальній зачісці. Її туалет і вся манера тримати себе говорили про гарний смак, про почуття власної гідності.
"Що це за дівчина?" – запитав я у мого товариша, який був добре знайомий з місцевою обстановкою.
"Студентка. Медичка з останнього курсу", – відповів він коротко.
"Цікава дівчина..." – сказав я.
"Не раджу зв'язуватися".
"А що таке?"
"Та просто так... Не раджу", – більшого він не захотів мені пояснювати.
Ці дивні слова мене зацікавили. Я звернувся з тим самим питанням до іншого знайомого.
"Ця дівчина у сірому?!" – перепитав він, косячи очима на високу постать. – "Якщо тебе цікавлять знайомства на одну ніч, то це дуже просто – лише одна банка консервів... або буханець хліба".
Я недовірливо подивився на товариша. Я дуже любив студентське середовище і вважав його "своїм" середовищем. Його слова здалися мені особистою образою. Студентство було найбільш моральним і духовно розвиненим середовищем у довоєнний час. Невже війна за рік принесла такі зміни?
"Не може бути. Не говори дурниці", – сказав я.
"Не дурниці, а сумний факт. Вона живе в гуртожитку, з п'ятьма подругами в одній кімнаті. Щоночі у них двоє-троє гостей. Усі офіцери. У кого тепер знайдеться щось зайве – тільки у офіцерів".
До війни проституції в СРСР практично не існувало. З цією статтею видатків не міг впоратись бюджет середньої радянської людини. Існувала лише політична проституція під опікою НКВС – біля ресторанів "Інтурист" та й взагалі там, де бувають іноземці. Значною мірою видозмінена торгівля тілом розквітала у Москві у вищих сферах нового панівного класу, який мав чим відшкодувати продажну любов.
У Москві, особливо в артистичних колах, мусувалися амурні пригоди старого "всесоюзного старости" Мих. Ів. Калініна, якого прозвали "кремлівським цапом". Чудодійні сили таємничого кореня Жень-Шень – старого та випробуваного засобу медицини Тибету, що повертає Мафусаїлу сили першої юності, у поєднанні з численними іменами московських балерин – це були звичайні компоненти московських розмов. Перелічувалися подарунки Сталіна прима-балерині Великого Театру Семеновій з інтимним значенням кожного з них. Кремль годував людей майбутнім раєм, а сам не забував гурій у земному раю.
Тепер же, у воєнний час, голод погнав жінок на вулицю. Не заради шовкових панчох, паризьких парфумів чи предметів розкоші. Ні. Заради шматка хліба чи банки консервів. І що найжахливіше – першою жертвою стало студентство, зростаючі кадри радянської інтелігенції. Дорогою ціною купувалася вища освіта.
На заводі №645 у конструкторському бюро працювали два дідки – Ніканор Іванович та Петро Євстигнійович. Вони вже давно були пенсіонерами, але голод знову погнав їх на роботу, на пенсію було абсолютно неможливо прожити. Ніканор Іванович був свого часу відомим інженером-авіаконструктором. Ще до першої світової війни він працював у Франції на заводах "Блеріо", будував перші у світі літаки. Він особисто знав всіх батьків російської авіації: Жуковського, Сікорського, Піонтковського. У радянські часи він багато попрацював у галузі авіації і з гордістю показував численні хвалебні атестати, нагороди та вирізки з газет з його ім'ям. Тепер же це була тільки безпорадна руїна. Прийняли його на завод більше з жалю, бо від старості працювати він вже не міг.
З раннього ранку Никанор Іванович і Петро Євстигнійович сідали за стіл у найдальшому кутку і, загородившись від навколишнього світу креслярською дошкою, починали розмову про ті страви, які вони скуштували за своє довге життя. Щодня, зустрічаючи один одного, вони поспішали розповісти про якусь нову страву, яка спливала в їх пам'яті з темряви років. Так сиділи вони годину за годиною, день за днем і все розповідали, бризкаючи слиною, намагаючись перевершити один одного. Іноді вони навіть сварилися через спосіб приготування соусу а ля Жан або через рецепт маринованих грибів. Але невдовзі їх серця не витримували, вони знову сходилися і шепотілися, шепотілися, шепотілися. Інші конструктори вважали, що вони злегка втратили глузд на грунті голоду.
Одного разу я краєм вуха чув, як Никанор Іванович скаржився Петру Євстигнійовичу: "Тепер вже третій день без каші сиджу. Всі калачики по нашій вулиці з'їв, а більше ніде не знайду. Каша з калачиків, повинен Вам зізнатися, Петре Євстигнійовичу, чудова річ. Прямо як молочне порося з каштанами. Тепер треба буде по книгах поритися – кажуть ще коріння якесь їстівне є".
Бідолашний Ніканор Іванович! Поїв всю траву на вулиці, тепер коріння шукатиме. Хороша їжа для шлунка заслуженого інженера, піонера радянської авіації.
За дві години до обідньої перерви Ніканор Іванович виймав із жилетної кишені іменний годинник на товстому срібному ланцюжку – теж пам'ять про колишні заслуги, і клав його перед собою на стіл. Кожні п'ять хвилин він з тугою і очікуванням поглядав на майже нерухомі стрілки. За чверть години до обіду він починав гуркотіти своєю шухлядою, шукав ложку і виделку, засовував їх у кишеню, потім перевіряв, чи міцно сидять галоші на ногах. Це було приготування до старту – у сімдесят років нелегко бігати на перегонки. Зрештою, він навіть випросив у начальства дозвіл йти на обід на п'ять хвилин раніше, ніж інші.
Після всіх цих очікувань і приготувань Ніканор Іванович, притримуючи рукою золоте пенсне на носі, чимчикував через двір у їдальню. Не бігом, не кроком – впритрусочку. Там на нього чекав обід: на перше – зелені помідори, виварені в окропі, на друге – вівсяна каша на воді і без жодної приправи. Порція достатня для кішки, але не для людини. Після обіду Ніканор Іванович довго і старанно шкрябав алюмінієву тарілку, ретельно вилизував ложку. Тепер знову працювати, після роботи можна буде вирушити на пошуки їстівних корінців. Сталінська конституція гарантує всім радянським громадянам роботу та забезпечення у старості!
Коли я згадую Василя Васильовича, мого товариша по службі у Горькому, мені завжди приходять на згадку його розповіді про Волгу.
"Ех, знаєш як раніше жебраки жили?" – говорив Василь Васильович. – "Позаздрити можна! Раніше жебрак три сумки мав: набедренник, махалку і лаковку. У набедренник борошно засипає, у махалку за спиною шматки махає, а лаковка на рукаві – для яєчок та інших хороших речей. Тоді жебрак за один день більше збирав, ніж я зараз за місяць отримую. Так, жили жебраки! Весело жили, села в карти програвали..."
"Як так?" – питав я здивовано.
"Дуже просто", – пояснював Василь Васильович із почуттям переваги перед моєю недосвідченістю у питаннях минулого. – "Ідуть собі жебраки дорогою, навколо сонечко світить, трава зеленіє. Побачать вони вдалині село, сідають на траву і давай це село в карти розігрувати. Хто виграє – тому йти в цьому селі жебракувати. Одне слово – жебраки, а подумати, так щасливі люди були".
Раніше Волга славилася своїми рибними промислами. Сьогодні волгар забув як риба та пахне. Навіть невибагливі раки повилазили на берег і здохли. На берегах Волги виросли оборонні хімічні заводи, що спускають свої відходи у річку. Риба у Волзі зникла, а хімпродуктів у країні не побільшало.
Кожен з нас охоче вибачить цим заводам і стерляжу юшку, і здохлих раків і багато іншого – адже вони допомогли нам відбити німців. Одне турбує нас – ці заводи і старі гасла Кремля про "світову революцію". Ми охоче віддамо все для потреб та захисту нашої батьківщини, але не для шахової гри людей у Кремлі.
1944-й рік. Радянська Армія, як сталевий таран, атакує німців на найважливіших ділянках фронту. Територія Радянського Союзу майже очищена від німецьких військ. Танкові клини рвуться до кордонів Рейху. У тилу, в запасних полках, солдати з нетерпінням чекають дня відправки на фронт. Не з патріотизму. Ні. Бо голодають. Норми харчування в регулярних частинах на етапі формування такі, що деякі з солдатів з голоду риються у сміттєвих ямах в пошуках капустяного листя або мороженої гнилої картоплі.
"Шлях до серця солдата пролягає через шлунок!" – сказав генерал Бонапарт. Сталін модернізував слова видатного полководця на власний лад. Досить сказати, що в Радянській Армії існує дванадцять норм забезпечення: I-а фронтова, II-а фронтова, I-а прифронтова, II-а прифронтова і т. д., до 12-ї норми, так званої санаторної. Тільки дві з цих норм дійсно нормальні, I-а фронтова і санаторна, всі інші – це тільки різні стадії голоду.
Труднощі воєнного часу! Багато разів я силоміць намагаюсь виправдати перед своїм внутрішнім "я" всю погань, яка лізе в очі на кожному кроці. Адже я – радянський офіцер, адже я маю знати заради чого я посилаю людей у бій. Часто я запитую себе, що буде після того, як ми виженемо останнього німця з нашої землі? Знову те саме, що було раніше?! Не хочеться згадувати про "героїчні будні соціалістичного будівництва".
Якщо хтось із навколишнього світу колись запитає мене: "Скажіть мені коротко – що таке радянське життя очима простої людини?" – то мені важко буде відповісти. Я розповім про все добре, що у нас дійсно є. Почуття національної гордості і сорому за зганьблене поняття про людину ніколи не дозволяє мені зізнатися: "Радянське життя?! Це просто гола голодна людина. Її одягають красивою брехнею і годують ще більш красивими надіями. Якщо вона не достатньо радіє своєму щастю, його перевиховують за колючим дротом".
Голод у Радянській Росії зведений у систему. Він став засобом впливу на маси – Повноважним Членом Політбюро, вірним і надійним союзником Сталіна.
Старий Руссо у своїх педагогічних дослідженнях підрозділив людські почуття потреби на шість категорій. Кожне наступне виникає у свідомості людини лише тоді, коли задоволені усі попередні. Після відчуття потреби збереження власного життя, на другому місці стоїть почуття потреби задоволення голоду, і лише на п'ятому місці приходить почуття потреби задоволення моральних, політичних та суспільних інтересів. Коротко – якщо ваше життя в небезпеці, то ви перш за все думаєте як зберегти життя, ви забуваєте про їжу. У свою чергу, якщо ви голодні, то ви думаєте тільки про їжу, забуваючи про все інше.
У радянської людини, за турботливого керівництва Партії та уряду, всі почуття загальмовані на цьому другому пункті – голоді. Таким чином, вона звільняється від небезпечної справи – відчувати суспільно-політичні потреби. Хронічно голодна людина більше думає, де їй дістати буханець хліба, ніж ламає собі голову над політичними доктринами. За неї думають вожді. Старий Руссо і справді був не дурень!
Ленінград. Горде слово. Я був там незабаром після звільнення міста з блокади. Ніхто не знає точної цифри жертв голоду під час облоги. При наступі німців жителі околиць збилися до міста у кількості близько восьми мільйонів. Як мінімум, близько трьох мільйонів померло голодною смертю.
Якось я йшов з одним офіцером по берегу озера на околиці Ленінграда. Біля самої води розкинувся маленький цвинтар, молода весняна трава пробивалася між занедбаних могил. Мою увагу привернув червоний гранітний камінь неподалік. Могила була зовсім свіжою. "Льотчик, старший лейтенант... Загинув смертю героя в битві за місто Леніна", – прочитав я висічені по граніту слова.
"Щасливчик", – сказав мій супутник, який провів всю облогу в обороні міста. – "Ті, хто пережив блокаду – це вже не люди. Це лише оболонки від людей".
"Я – пасивний убивця", – розповідає мені інший мешканець Ленінграда. – "Людина лежить на вулиці в снігу, вона впала і не може встати від слабкості. Вона просить мене подати їй руку, допомогти встати – інакше вона замерзне. Але я не можу дати їй руки, тоді я сам упаду і більше не піднімуся, замерзну поруч із нею. Я плетуся далі, залишаючи її вмирати на снігу".
З холодним жахом я дивлюся на людей, які спокійно пояснюють мені, що на смаженину йдуть переважно задні частини, а суп найкраще виходить з людських нутрощів – більше навар. Далі йдуть подробиці – виявляється найбільш наваристі – літні жінки. Мої співрозмовники підозріло добре знайомі із цією рецептурою.
З усього Політбюро найжирнішу фігуру мав Андрій Жданов. Він був генерал-губернатором Ленінграда під час облоги. Кажуть, що йому доводилося вживати додаткових запобіжних заходів, щоб не потрапити на смаженину.
Я дав би кожному живому ленінградцю золотий знак з лавровими гілками. З часів Трої історія не знає іншого такого випадку масової громадянської мужності, подібного міста-героя. Це геройїзм громадян Ленінграда. Це було стратегічне міркування чи лише питання голого престижу Сталіна?
Коли вмирає одна людина – це драма, коли вмирають мільйони – це лише статистика! Особливо коли спостерігаєш за цим з кремлівської стіни.
Незадовго до закінчення війни я їду поїздом із фронту до Москви. На залізничних станціях та зупинках натовпи обірваних, одягнених у лахміття жінок із дітьми на руках. У дітей синьо-бліді прозорі обличчя, запалені золотухою очі, що гнояться, байдужий старечий вираз – без посмішки, без радості. Діти простягають вперед тоненькі скелетоподібні руки: "Хліба! Хліба!"
Солдати розв'язують мішки, мовчки простягають у вікна вагона солдатські сухарі та хліб. У кожного настирлива гнітюча дума про своїх дітей і дружин. Ця допомога на хвилину будить у душі почуття полегшення, надовго залишається болісне почуття сорому та гіркоти. Хіба нагодуєш цим шматком всю країну, що мовчки страждає в лещатах голоду?!
Багатьох із нас вражає один факт. В областях, звільнених від німецької окупації, картини голоду менш помітні і не так кидаються у вічі, як там, де господарювала рука Політбюро. Гітлер залишив недоторканою колгоспну систему, що дає можливість найбільш ідеальної економічній експлуатації, але він не мав такого досвіду в цій галузі, як його кремлівський партнер.
Коли німецькі військовополонені повернуться додому, вони безперечно розповідатимуть про жахливі умови харчування у радянських таборах для військовополонених. З їх точки зору вони мають рацію. Ці умови за європейськими поняттями вбивчі, сирий чорний хліб був отрутою для європейського шлунка.
Я був у таборах для німецьких військовополонених, я бачив на власні очі умови життя там. Мені хотілося б додати лише одне. Чи звертали увагу німецькі військовополонені на те, що російське населення, з іншого боку колючого дроту, харчувалося ще гірше полонених? Чи думали вони, що ці так звані "російські" умови обумовлені радянською системою, і що ці "російські" умови пізніше будуть успішно процвітати у Східній Німеччині?
Норми харчування радянських робітників були нижчими, ніж норми харчування військовополонених. Непрацюючі члени сім'ї робітника взагалі не отримували карток, працюючим доводилося ділити свою пайку з сім'єю. Водночас військовополонених офіцерів, а в деяких таборах і солдатів, не змушували працювати, а працюючі отримували підвищену норму харчування.
Звичайно, в основі лежали зовсім не гуманітарні міркування, а політичні чинники. З одного боку, кувалися кадри нової армії фельдмаршала Паулюса на чолі з комітетом "Вільна Німеччина", якій призначалася роль чергового пішака у кремлівській грі. З іншого боку, частина полонених коли-небудь могла повернутися додому і розповісти деякі небажані Кремлю речі. Це були чинники, які значно полегшували становище полонених і якими не могли користуватися самі росіяни. Сімніву немає, радянський полон був важким, але нормальне життя вільної радянської людини – ще важче.
Москва. Останні дні війни. На московських ринках жвава торгівля. По кутках тиснуться бліді виснажені жінки – у витягнутих руках пара шматочків цукру, один-два оселедця. Чоловіка вбито на фронті, вдома кричить голодна дитина. Вона продає свій крихітний голодний пайок, щоб купити молока дитині чи хліба. Хліба, хліба! У всіх в очах один і той же мовчазний крик, один і той же голод.
Найбільш ходовий товар – махорка. Махорка у мішках, махорка у протигазних підсумках. 15 рублів склянка. "Ей, громадянин-товариш! Запалимо махорочки – життя солодше буде!" – кричить безногий інвалід на милицях, обвішаний брязкітливими медалями та орденами.
Ринок кишить інвалідами – безногими, безрукими, у фронтових шинелях та гімнастерках, з червоними нашивками поранень на грудях. Міліціонери вдають, що не помічають порушників державної торгівельної монополії. Якщо хтось із правоохоронців намагається "забрати" інваліда, повітря наповнюється несамовитими криками: "За що боролися?! За що Кров проливали?!" Як сполохані оси злітаються інваліди з усього ринку, у повітрі миготять милиці, палиці, розпалюються пристрасті. В очах накопичена і готова вибухнути злість, в роззявлених кричущих ротах – голод.
Капітулював Берлін, за кілька днів беззастережно капітулювала Німеччина. Люди думали, що буквально наступного дня стане легше. Це були надії людини, яка нічого не має, окрім своїх надій.
Відгриміла війна. Пройшов перший післявоєнний рік. Добігає кінця другий. І ось ми, люди радянських окупаційних військ, читаємо листи з батьківщини. Читаємо, і ці листи діють на нас як отрута. Цьому гіркому усвідомленню допомагає ще й те, що ми бачимо навколо.
Якось сиділи ми удвох із Андрієм Ковтуном. Ми розмовляли про те, що оточує нас тут у Німеччині. Поступово розмова перейшла до порівняння – там і тут.
"Берлінське метро і справді погань", – сказав Андрій. – "Коли порівнюєш із московським, то на душі приємно стає. Я тепер ловлю себе на тому, що навмисно вишукую в Німеччині речі, які говорять на нашу користь. Важко погодитися з думкою, що все життя ми гналися за тінню. Тоді ще важче пов'язати практичну роботу з порожнечею в душі".
"Так", – погодився я. – "Тут люди живуть у теперішньому, а ми все життя прожили в майбутньому. Будемо говорити заради майбутнього. Я цілком розумію твої почуття. Порушення внутрішньої гармонії – так сказав би психіатр. Єдині ліки від цієї хвороби – це знову спробувати знайти віру в майбутнє".
"Подивися, Григорію", – продовжував Андрій. – "У нас є чудові літаки і танки, потужна індустрія. Залишимо осторонь ціну всім цим речам, забудемо кров, піт, голод. Це все в минулому, а результати – у теперішньому. Тепер, здавалося б, настав момент використати всі ці досягнення на нашу власну користь. Адже ми нічого не бачили від життя. Були тільки цілі та ідеї – соціалізм, комунізм. Коли ж ми будемо, власне, жити? Пам'ятаєш, що говорив професор Александров з кафедри Вищої Партшколи ЦК ВКП(б): "Якщо пролетарі інших країн не зможуть самі звільнитися, то ми простягнемо їм руку допомоги". Ми знаємо, що це за "рука допомоги". Що, коли усі обіцянки воєнного часу – лише вексель без забезпечення?! Під час війни я не боявся, а тепер боюсь... Так, боюся".
Андрій висловлював ті ж думки й побоювання, які хвилюють більшість молодої радянської інтелігенції. Ми пишаємося здобутками нашої батьківщини та нашою перемогою. Ми не шкодуємо про перенесені труднощі та поневіряння, ціною яких куплено перемогу та славу нашої країни. Але, потрапивши на Захід, ми дуже гостро відчули, що все те, що рекламується радянською пропагандою як виняткові досягнення радянської влади, все це є колосальною брехнею. Якщо раніше ми мали сумніви, то тепер вони переростають у впевненість, проти якої ми марно намагаємося боротися.
Ми зрозуміли, що ми ще не жили, що тільки приносили жертви заради майбутнього. Тепер у нас підірвана віра в це майбутнє. По мірі того, як розвиваються події повоєнних років, в нас дедалі більше зростає тривога. До чого це все йде?
Берлін був у ці роки політичним пупом Землі. Ми сиділи у першому ряді шахового турніру міжнародної політики. Ми самі були пішаками у цій грі. Практика повоєнних років показувала повну протилежність всім сподіванням і очікуванням, якими російські солдати та офіцери жили у роки війни. Що далі?
"Політика – політикою, а життя – життям!" – звучить у моїх вухах голос Андрія. – "А що ми маємо від життя? Німцям зараз туго доводиться, але вони мають що згадати в минулому, вони ще мають надію на майбутнє. Переможені?! Ха! Вони хоч можуть сподіватися, що ми підемо і вони знову заживуть. А на що можемо сподіватися ми – переможці?"
Вже минуло два роки після закінчення війни. Тепер ми знаходимо найгірші підтвердження нашим побоюванням. Знову в країні панує голод, голод жорстокіший, ніж під час війни. Партія знову вирішила взяти народ ще міцніше у свої руки, вирішила змусити народ забути і відмовитися від ілюзорних надій, які вона сама штучно будила і підтримувала в ньому під час критичного періоду війни. Партія знову вирішила показати народу, хто справжній господар у країні та закликала на допомогу свого першого слугу – Голод.
Якщо раніше голод був стихійним лихом, то сьогодні він є обдуманим знаряддям політики в руках Кремля. Сьогодні голод – це повноважний член Політбюро.
За моєю спиною розмірено б'є годинник. Я встаю і озираюсь навколо в кімнаті, ніби я тут чужий. Я дивлюся на свої ноги, затягнуті в чоботи та сині галіфе з червоними кантами. Мій погляд ковзає золотими гудзиками темно-зеленого кітеля. На плечах виблискуть тверді погони. Все таке близьке та знайоме – і водночас нескінченно чуже.
Стіни кімнати зникають переді мною. За ними темна зоряна ніч над Європою. Десь далі, далеко-далеко на Сході, лежить кордон рідної землі. Там темно і тихо, тихо, як у свинцевій труні.
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ