На початку 1947-го року член Політбюро і Надзвичайний Уповноважений Ради Міністрів СРСР з економічного освоєння окупованих територій і країн-сателітів Анастас Мікоян здійснив детальну інспекційну поїздку по радянській зоні Німеччини. Після цього він мав у Карлсхорсті тривалу нараду з маршалом Соколовським та його заступником з економічних питань тов. Ковалем.
На конференції було підбито підсумки економічної перебудови Німеччини. Земельна реформа, проведена у перші місяці після капітуляції, не принесла позитивного економічного ефекту. Цей факт не здивував і не стурбував ні Анастаса Мікояна, ні маршала Соколовського. З допомогою земельної реформи були досягнуті необхідні тактичні результати – створено базові умови наступного кроку – наступу на селян і передумови для повної колективізації сільського господарства.
У галузі промисловості, після масованого демонтажу та соціалізації дрібних підприємств у формі "landeseigener Betriebe", найбільшим заходом РВА стало об'єднання практично всієї основної промисловості радянської зони Німеччини в один колосальний промисловий концерн у формі комплексу Радянських Акціонерних Товариств (РАТ). Цьому заходу, який свого часу продиктувала Москва, на конференції у маршала Соколовського було приділено особливу увагу.
Історія виникнення РАТ така. У другій половині літа 1946 року заступник Головноначальствуючого CВА з економічних питань тов. Коваль був у Москві і повернувся звідти із новими секретними інструкціями. Незабаром між Управлінням Промисловості, Управлінням Репарацій та канцелярією Коваля стали курсувати таємничі папери. Їх називали пошепки – "список 216" або "список 235". Цифра у списку постійно змінювалася. Це були списки підприємств, призначених для передачі в Радянські Акціонерні Товариства, що готувалися для Москви. Незабаром цей список пішов на затвердження до Москви і повернувся звідти як додаток до офіційного наказу про організацію Управління Радянських Акціонерних Товариств у Німеччині. Управління РАТ, що розмістило свою штаб-квартиру в будівлі колишнього товариства "Асканія" в Берлін-Вайссензеї, об'єднало тринадцять Радянських Акціонерних Товариств по найважливіших галузях промисловості, куди входило близько 250 найбільших промислових підприємств радянської зони. Відповідно до статуту нового концерну 51 відсоток акцій усіх підприємств, що входять до нього, є радянською власністю. Таким чином, практично вся промисловість радянської Зони Німеччини опинилася в радянських руках не тільки по праву переможця і на час окупації, а й на майбутнє.
На Потсдамській Конференції за активної участі Сталіна дуже багато уваги приділялося питанню декартелізації німецької економіки, і було вирішено ліквідувати німецькі промислові концерни, які розглядалися не лише як важливий економічний, а й фатальний політичний чинник часто агресивного характеру. Відповідно до цього, одним із перших питань на порядку денному Союзної Контрольної Ради в Німеччині було питання ліквідації німецьких концернів, де у свій час ламав списи генерал Шабалін. І ось тепер за наказом із Москви в радянській зоні створено найбільший не лише в Німеччині, а й певно у всьому світі, новий промисловий концерн. Економічна і політична вага цього концерну перевершує все, що існувало досі в Німеччині та Європі. Єдина різниця полягає в тому, що ці фактори тепер не в німецьких, а в радянських руках. У розпочатій боротьбі між Сходом і Заходом за Німеччину і Європу, РАТ відіграватиме роль міцного козиря в руках Кремля.
Всі послідовні економічні заходи РВА в Німеччині, як і вся економічна політика Кремля, за тріском демагогічних фраз переслідують далекосяжні політичні цілі. Мета сьогоднішнього перетворення економіки радянської зони – надягнути на Німеччину невидимі, але міцні економічні ланцюги. Це – необхідний економічний плацдарм для подальшого політичного наступу. Мало хто буде це розуміти, та відчувати це будуть усі.
Майже одночасно з Мікояном аналогічну інспекційну поїздку країнами східної Європи та Німеччиною здійснив другий член Політбюро і Міністр Внутрішніх Справ СРСР Лаврентій Берія. Після цього також відбулася тривала конференція з маршалом Соколовським і начальником Управління Внутрішніх Справ РВА генералом-полковником Сєровим. На конференції обговорювалися заходи щодо зміцнення внутрішнього політичного фронту у Німеччині. Це був закономірний розвиток подій – за майстром економічної експлуатації йде заплічних справ майстер.
Одним із результатів візиту Берії до Карлсхорста стала нова хвиля чистки серед персоналу РВА. Дедалі більше офіцерів, що знаходилися у Карлсхорсті з моменту організації РВА, стали повертати до Радянського Союзу. На їх місце з Москви прибували нові люди, яких можна було безпомилково визначити як партійців чистої води. Під час війни їх не було видно, вони сиділи, забившись десь по щілинах. Тепер же ця надійна опора Партії вилазила на поверхню і займала командні пости.
Зміна людей у Карлсхорсті цілком відповідала повоєнній політиці Кремля – знову взяти усі ключі до своїх рук. При цьому ще раз впала у вічі різниця між "номінальними партійцями" та "партійцями чистої води". Хоч майже кожен радянський офіцер є членом Партії, разом з тим, сама Партія далека від того, щоб вважати їх справжніми партійцями.
Чимало води витікло у Шпреї з того часу, як Карлсхорст з тихого передмістя німецької столиці став берлінським Кремлем і відомим усьому світу поняттям. Багато що змінилося за цей час у зовнішньому світі та у Карлсхорсті. Значна частина цих змін стала наслідком діяльності Карлсхорста як форпосту радянської зовнішньої політики. Водночас змінилася міжнародна ситуація, і першими це відчули люди Карлсхорста.
Тепер можна було лише згадувати ті дні, коли росіян скрізь зустрічали як визволителів та союзників. Післявоєнна політика Кремля не залишила сліду від тих симпатій усього світу, які завоювали російські солдати на полях битв. Героїзм і самопожертва російського народу у боротьбі за батьківщину вивели Радянський Союз на перше місце серед великих держав світу і призвели до несподіваних результатів. Кремль вирішив використати цю ситуацію для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей. Замість очікуваного повоєнного перепочинку народ тепер має нести тягар, пов'язаний з азартною зовнішньополітичною грою Кремля. На міжнародному обрії збираються нові грозові хмари. Найкраще їх бачать люди форпосту Карлсхорст. Вони не люблять говорити про небезпеку нової війни, але кожен думає про це з тягарем на серці.
Одного дня я зайшов до підполковника Попова, щоб домовитися про заплановану поїздку до Дрездена. Підполковник був у гаражі і порався зі своєю автомашиною. Коли я заговорив про поїздку, він сказав, що їхати доведеться на казенній машині, оскільки у нього немає бензину.
Побачивши в кутку купу каністр, я машинально пхнув одну кінцем чобота. Судячи зі звуку, каністри були повні.
"А це що таке?" – Запитав я.
"А це – залізний резерв", – відповів підполковник і багатозначно додав, – "Знаєш, про всяк випадок... Адже в мене дружина, діти".
Я не став розпитувати його докладніше. У кожного з нас в пам'яті ще свіжі спогади перших фатальних днів 1941 року і доля радянських військовослужбовців у Прибалтиці та Польщі. На момент початку війни багато хто з них опинився у пастці і змушений був бігти під обстрілом попереду і ззаду. Підполковник Попов тримав залізний резерв саме на цей випадок.
Чим далі розвиваються події, то більше доводиться думати про небезпеку нової війни. Це здається безглуздим і неприродним, але факт залишається фактом. Багато хто намагається переконати себе, що післявоєнні розбіжності між союзниками є просто суперечкою за розподіл здобичі. Але це – слабке виправдання. Нам, радянським офіцерам, краще, ніж будь-кому відома теорія марксизму-ленінізму про світову революцію. Нам, радянським людям на межі двох світів, хто з першого дня був у Берліні, хто пережив весь процес розвитку відносин між союзниками після капітуляції Німеччини, хто на власні очі переконався, що Захід дійсно прагнув і прагне миру, і хто бачив як усі спроби мирного співробітництва систематично саботувалися радянською стороною, нам відомо багато, чого не знають люди в Радянському Союзі.
Ми добре пам'ятаємо перші місяці після капітуляції Німеччини. Західні союзники демобілізували свої армії з такою поспішністю, яку тільки дозволяли транспортні засоби. У цей час радянське командування з такою самою поспішністю приводило свої пошарпані дивізії в бойовий порядок – поповнювався людський склад, прибували нові танки та літаки. Тоді люди ламали собі голову – до чого це все? Можливо для переговорів за дипломатичним столом потрібно мати броньований кулак? Подальші події показали – до чого. Прагнення миру Кремль розглядає як слабкість, демобілізацію демократій – як можливість до подальшої агресії. Отже для демократій не залишається іншого виходу, як також озброюватися. Значить – знову гонка озброєнь замість мирного економічного відновлення Росії, знову все те, що ми так добре знаємо по довоєнному часу. До чого це все приведе?
Коли вогонь політичних пристрастей перекинеться на національні почуття, що особливо потрібно Кремлю, коли гонка озброєнь буде у розпалі, тоді важко буде розібрати, хто все це почав і хто в цьому винен. Тоді, цілком природно, кожен буде звинувачувати іншого.
Цього разу ми, люди радянських окупаційних військ, добре знаємо одне – хоч би що було далі, а вся вина за наслідки лежить лише на Кремлі. Цього разу нам ясно, хто затіяв гру з пороховою бочкою. Цього разу ми не маємо сумнівів у першопричині нової військової небезпеки.
2.
Чим більше згущується навколишня атмосфера, тим одноманітніше йде життя Карлсхорсті. Дні тягнуться сіро і монотонно, день схожий на день. В один з таких днів я приступив до чергового цілодобового чергування по Штабу. Такі чергування мені доводилося нести раз на місяць.
Обов'язки відповідального чергового по Головному Штабу РВА полягають у наступному. Протягом дня черговий перебуває у приймальні Головноначальствуючого РВА і є помічником ад'ютанта маршала. Протягом ночі черговий залишається один у кабінеті маршала на правах ад'ютанта.
О шостій годині вечора я як завжди зайняв своє місце у приймальні. Цього вечора маршал Соколовський перебував у Потсдамі і тому у приймальні було порожньо. Половина восьмого, ад'ютант пішов, і я залишився один за його столом.
Щоб бути в курсі поточних справ, я переглянув папки на столі та документи в роботі. Так непомітно минав час, який порушували лише телефонні дзвінки.
Після опівночі за ухваленим регламентом я зайняв місце за столом у кабінеті маршала. Це робилося для того, щоб бути напоготові біля прямих телефонів на столі Головноначальствуючого. Серед ночі не рідкісні випадки телефонних дзвінків із Кремля. Тоді потрібно прийняти телефонограму та передати її за призначенням.
Сидячи в кріслі маршала, я почав упорядковувати розкидані по столу папери. Серед них мені потрапив на очі надрукований на гектографі "Інформаційний Бюлетень". Ці бюлетені призначені лише для вищого командного складу, є секретними документами і кожен екземпляр має свій порядковий номер. Я почав переглядати листки з позначкою рукою маршала.
Зміст цих бюлетенів дуже своєрідний. Це дуже докладне зібрання всього того, що ретельно замовчується радянською пресою або про що радянська преса стверджує як раз протилежне. Якщо хтось із радянських людей наважиться вимовити вголос щось подібне, його звинуватять у контрреволюції з усіма відповідними наслідками. І разом з тим переді мною офіційний інформаційний бюлетень для Головноначальствуючого РВА.
Глибоко помиляється той, хто намагається виправдати якісь вчинки радянських керівників їх незнанням цього питання чи відсутністю інформації. Свого часу були випадки, що до кремлівських воріт приходили із глухих сіл селянські ходоки. Вони наївно вважали, що через кремлівські стіни Сталін не бачить того, що коїться навколо, що Сталін добрий, що треба тільки розповісти йому правду і все буде змінено. Селянські ходоки жертвували своїм життям і все продовжувалося по-старому. Радянські вожді знають все і вони цілком за все мають відповідати.
Серед ночі я вирішив зателефонувати Жені. Підключившись до московського комутатора, я довго чекав на відповідь. Нарешті в трубці пролунав сонний голос: "Так!?" Женя думала, що дзвонить хтось із Москви.
"Женя, говорить Берлін", – сказав я. – "Що нового у Москві?"
"Ах, це ти..." – пролунав далекий зітхання. – "Я думала ти вже зовсім зник".
"Нічого. Нудно..."
"Так, ні... ще не зовсім. Що в тебе нового?"
"Як тато?"
"Знову поїхав".
"Куди?"
"Нещодавно він надіслав мені шовковий халат. Напевно, десь там..."
"А-а-а..."
"Ну, а у тебе як справи?" – Запитує Женя.
"Та ось сиджу в маршальському кріслі".
"У Москву не збираєшся?"
"Коли пошлють".
"Мені тут так нудно одній", – звучить голос дівчини у слухавці. – "Приїжджай швидше!"
Ми довго розмовляли, мріючи про майбутню зустріч, перебираючи подумки, що ми робитимемо, обговорюючи плани на майбутнє. Це був солодкий сон, куди ми тікали, забуваючи про навколишнє.
У цей момент я з жалем думав про Москву і щиро хотів повернутися туди. Не міг я передбачити, що днем пізніше моє бажання здійсниться.
Пройшла безсонна ніч. Настав день, заповнений робочою метушнею у приймальні Головноначальствуючого РВА. Навколо метушилися генерали з провінцій, по кутках несміливо тулилися німецькі представники нової демократії. Кузня нового режиму працювала повним ходом.
До шостої години вечора, коли настав термін здачі чергування, до приймальні зайшов інженер Зиков, щоб домовитися зі мною про майбутню поїздку на полювання. Дзвінок телефону перервав нашу розмову. Я зняв слухавку і відповів звичною формулою: "Черговий по Штабу!" У слухавці пролунав голос заступника Головноначальствуючого з економічних питань та мого безпосереднього начальника Коваля:
"Товариш Клімов?"
"Так точно!"
"Зайдіть, будь ласка, до мене на хвилинку".
"Коваль кличе не чергового по Штабу, а мене особисто", – думаю я, виходячи з приймальні і прямуючи до кабінету Коваля. – "Що там може бути таке термінове?"
Коваль зустрічає мене питанням: "Ви не знаєте, в чому тут справа?" Він простягає мені бланк із наказом по Штабу РВА. Я беру білий листок і читаю:
"... Провідного інженера Клімова Г. П., як кваліфікованого спеціаліста народного господарства СРСР демобілізувати з лав Радянської Армії та звільнити з роботи у Радянській Військовій Адміністрації з направленням до Радянського Союзу для подальшого використання за спеціальністю".
У перший момент я не можу зрозуміти, що це означає. Наказ діє на мене неприємно. Тут щось не гаразд. По відношенню до керівного складу зазвичай дотримується певна формальна ввічливість. У подібних випадках попередньо говорять особисто, а не підсовують готовий наказ.
"Ви самі не клопотали про переведення до Москви?" – Запитує Коваль.
"Ні..." – відповідаю я, ще не прийшовши до тями від несподіванки.
"Підписано Начальником Штабу і без узгодження зі мною", – розводить руками Коваль.
П'ятьма хвилинами пізніше я заходжу до кабінету начальника Відділу Кадрів РВА. Мені неодноразово доводилося зустрічатися з полковником Уткіним, і він мене знає особисто. Не чекаючи моїх запитань, полковник каже:
"Ну, як – можна привітати? Людина їде додому..."
"Товариш полковник, в чому тут справа?" – питаю я.
Мене цікавить причина несподіваного наказу. Без вагомих причин працівників Карлсхорста до Радянського Союзу не відряджають. Клопотання співробітників РВА, які за власним бажанням просять про повернення до СРСР, зазвичай відхиляються Штабом.
"Мене не так турбує зміст наказу, як його форма", – кажу я. – "У чому тут справа?"
Уткін мовчить деякий час, потім з легким ваганням вимовляє: "Тут замішане Політуправління. Між нами кажучи, я дивуюся, що Ви тут так довго трималися, будучи безпартійним..."
Я з вдячністю тисну руку полковника.
На прощання він радить мені: "Майте на увазі, що після того, як буде підписано прикордонну перепустку, Ви повинні вибути звідси протягом трьох днів. Якщо щось потрібно, то розтягніть здачу справ".
Я виходжу з кабінету полковника з полегшенням. Тепер мені все ясно. Я йду напівосвітленим коридором і мною повільно опановує дивне відчуття. Я відчуваю як моє тіло наливається силою, як далекий трепет пробігає жилами, як душу охоплює невимовний простір. Таке ж почуття володіло мною, коли я вперше почув про початок війни. Таке ж почуття володіло мною, коли я вперше одягнув солдатську шинель. Це було передчуття великих змін. Це був вітер в лице.
І ось тепер я крокую коридорами Головного Штабу РВА і знову відчуваю на моєму обличчі подих цього вітру. Він п'янить мене, цей вітер в лице.
Я йду додому пустельними вулицями Карлсхорста. За ґратчастими парканами хитають голими гілками дерева. Навколо сира німецька зима. Темно і тихо. Хтось зустрічний віддає мені честь, я машинально відповідаю. Я не поспішаю. Мої кроки повільні і зосереджені. Ніби я не йду знайомою дорогою додому, ніби я тільки-но починаю свій шлях. Я озираюсь навколо, глибше вдихаю повітря, відчуваю землю під моїми ногами так, як я її давно не відчував. Дивні незрозумілі почуття оволодівають мною. Назустріч мені дме свіжий вітер.
Тільки-но я зачинив двері моєї квартири, як слідом прийшов Зиков. По моєму обличчю він одразу здогадався, що щось трапилося.
"Куди посилають?" – Запитує він.
"До Москви", – відповідаю я коротко.
"Навіщо?"
Я, не знімаючи шинелі, стою біля письмового столу і мовчки барабаню пальцями по полірованій поверхні.
"А чому?" – знову питає Зиков.
"Не обзавівся вчасно червоною книжечкою..." – неохоче відповідаю я.
Зиков співчутливо дивиться на мене. Потім він лізе в грудну кишеню, дістає продовгуватий шматок червоного картону і крутить його між пальцями.
"Що тобі варто було?!" – каже він, дивлячись на партквиток. – "Крикнеш раз на тиждень на партійних зборах «Хайль!», потім можеш піти у вбиральню і сплюнути".
Слова Зикова діють на мене неприємно. У мене інстинктивно з'являється у голові думка, що цей шматок картону має бути теплим від його тіла, там де б'ється серце.
Ніби вгадуючи мої думки, Зиков додає: "Я сам шість років у кандидатах ходив... Далі не можна було".
Присутність цієї людини та її слова дратують мене. Мені хочеться лишитися одному. Він запрошує мене до клубу. Я відмовляюся.
"Піду в більярд грати", – каже Зиков, прямуючи до дверей. – "Від двох бортів у кут – і ніякої ідеології".
Залишившись один, я продовжую стояти біля письмового столу. Я не знімаю шинелі. Відчуття шинелі на плечах відповідає тому внутрішньому почуттю, що насунулося на мене – почуттю дороги. Я пробую сісти на стілець і зараз же знову схоплююся на ноги. Я не можу сидіти спокійно. Щось пече мене зсередини. Засунувши руки в кишені, я ходжу кімнатами.
Я намагаюся увімкнути радіо. Безтурботна музика ріже мені по нервах, і я вимикаю приймач. Надриваючись дзвонить телефон – я не звертаю на нього уваги і не знімаю слухавку. На обідньому столі стоїть накрита вечеря, яку приготувала німецька прислуга. Я навіть не дивлюся на їжу і, опустивши голову в підлогу, ходжу з кутка в куток.
Білий папірець наказу прорвав усередині мене греблю, яка вже давно давила мої груди. Я відчуваю, що всередині мене все підірвано, все перемішано. Я відчуваю болісну порожнечу в душі. І водночас звідкись здалеку повільно наповзає щось інше. Щось безрадісне та невблаганне, від чого не можна ухилитися.
Сьогодні я маю підвести риску.
Сьогодні мені зрозуміло лише одне – я не вірю в те, що за моєю спиною. Разом з тим, якщо я повернуся до Москви, я маю негайно вступити до Партії, якій я не вірю. Іншого виходу я не маю. Я буду змушений зробити це просто для того, щоб врятувати своє життя, щоб мати право на існування. Все життя я буду змушений брехати і лицемірити заради голої можливості жити. У цьому я не маю сумнівів. Переді мною приклади. Андрій Ковтун – людина у безвиході. Михайло Білявський – людина за бортом. Майор Дубов – людина на холостому ходу. А хіба я сам не на холостому ходу? Як довго це зможе продовжуватись?
Я обзаведусь домом – і чекатиму нічного стуку у двері. Я одружуюсь – для того, щоб боятися власної дружини. У мене будуть діти, які будь-якої хвилини можуть зрадити мене або які будуть сиротами, які соромляться свого батька.
На цій думці кров починає приливати до моєї голови. Комір кітеля душить горло. У грудях піднімається гаряча хвиля люті. Мені стає жарко і я відчуваю тяжкість шинелі. Поки що ця шинель на моїх плечах і зброя ще в моїх руках. Мені не хочеться розлучатися з цією шинеллю, зі зброєю. Чому?
Я, як маятник, ходжу по кімнаті і не знаходжу собі місця. Мій мозок працює гарячково, мої думки сплутані та нескладні.
Якщо я повернуся, рано чи пізно, так чи інакше – я загину. Заради чого? Я не вірю у майбутнє. А що я маю у минулому? Я намагаюсь згадати це минуле.
Коли я вперше побачив світло, в моїх очах відбилися згарища революції. Я підростав неспокійним вовченям, і в моїх очах весь час палахкотіли ці вогні. Я був вовченям сталінського племені, я зубами та пазурами боровся за життя і рвався вперед. Сьогодні сталінське вовченя стоїть у розквіті життєвих сил і дивиться куди воно прийшло.
Сьогодні я мушу зізнатися перед собою – все життя я змушував себе вірити тому, чому я не вірив з першого дня народження. Все своє життя я лише шукав компромісу із життям. Я не вірю! І якщо хтось із моїх ровесників скаже, що він вірить – я скажу йому що він бреше, що він боягуз. Хіба вірять такі, як Зиков?
Я ходжу по кімнаті і дивлюся на мої чоботи. Вони топтали землю від Москви до Берліна. Я згадую оповиті димом і полум'ям роки війни – вогняну купіль, де народжуються почуття відповідальності перед Батьківщиною. Перед моїми очима ще раз проходить осяяна переможними салютами Червона Площа та стіни Кремля – дні гордості та слави, коли з горла рвалося вовче виття переповнених почуттів. У моїх вухах ще раз звучать слова, які колись билися в моїх грудях – "Перший з перших, серед кращих з найкращих, ти крокуєш сьогодні Червоною Площею!"
Тепер я крокую з кутка в куток, як вовк у клітці. Так, війна збила нас з пантелику! У засліпленні боротьби за батьківщину, ми багато про що забули. На той час не можна було інакше, ми не мали іншого виходу.
Ті, хто пішов іншим шляхом... З болісною гостротою я згадую перші дні війни. Я дуже вдячний долі, що я не потрапив на фронт у ці перші дні. Це позбавило мене необхідності важкого вибору. Коли прийшла моя черга надягти солдатську шинель, я вже твердо знав, що росіянину не по дорозі з німцем. І я бився до кінця. Бився за те, чому я не вірив. Бився і втішав себе надіями.
Сьогодні я не маю і цих надій. Сьогодні я відчуваю, що ми помилилися – ми не доробили справу, а повірили обіцянкам. Тому я не хочу знімати сьогодні шинель. Поки ще не пізно!
Сьогодні на горизонті знову стягуються грозові хмари. Ці хмари відіграють для мене велику роль. Якщо я повернуся до Москви, я знову буду поставлений перед тим самим болючим вибором, що й у червні 1941 року. Знову буду змушений йти захищати те, чому я не вірю.
Більше того, я впевнений, що люди в Кремлі ведуть країну згубним шляхом. Сьогодні нам ніхто не загрожує. Натомість ми загрожуємо світу. Це непотрібна та небезпечна гра. Якщо ми переможемо – до чого це нам? Якщо нас переможуть – хто буде винен і хто платитиме за кремлівським рахунком? Кожен з нас!
Я пережив страх за батьківщину, боротьбу та перемогу. Крім того, я на власні очі бачив всю гіркоту поразки. Повалена в прах Німеччина цьому хороший приклад. Їхні вожді теж любили азартну гру. Німеччина корчиться в судомах голоду та ганьби, а де винні? Винні лише вожді чи уся нація, яка не повісила цих вождів своїми руками?
Якщо війна почнеться, то буде вже пізно. Війна має свої закони. Ті, кого Кремль зробив своїм ворогом, вважатимуть ворогом нас. Вони не хочуть війни, але якщо війна неминуча, то вони вестимуть її за свої інтереси. Це означає, що у разі поразки на нас не чекає нічого хорошого, тоді ми не матимемо права голосу. Кремлівські банкрути зникнуть, а платити доведеться нам. То що залишається робити – знову бути іграшкою в руках злочинних гравців?
Годину за годиною ходжу я по кімнаті в шинелі на плечах. Вже далеко за північ, але я не думаю про сон. Порожньо позаду і порожньо попереду. Я впевнений лише в одному – в усвідомленні – я не можу йти назад. У моїй голові безперервно б'ється одна й та сама думка – "Що робити?"
Вже під ранок я відчув втому і ліг, не роздягаючись, на кушетку. Так я й заснув, накрившись шинеллю з головою.
3.
Наступні дні я повільно здавав свої службові справи. Дотримуючись поради полковника Уткіна, я навмисно затягував цю процедуру. Поки не усвідомлюючи причин, я намагався виграти час. І весь цей час мене пригнічували ті ж болючі думки і невідступно переслідувало питання – "Що робити?"
В один із таких днів, одягнений у цивільну сукню, я вийшов із метро на Курфюрстендамі в англійському секторі Берліна. Під ногами хлюпала мокра жижа талого снігу. У повітрі стояла пронизуюча вогкість. Цього разу добре знайома вулиця здалася мені чужою та непривітною. Я безцільно йшов вперед, ковзаючи очима по вивісках біля входів до будинків. У кишені пальто мої пальці грали ручкою пістолета.
Нарешті я зупинив свій вибір на одній із вивісок і увійшов до під'їзду. Широкі мармурові сходи розкішного колись будинку. Тепер тут напівтемрява. У зруйновані повітряними бомбардуваннями вікна свистить холодний вітер. Насилу я знаходжу потрібні мені двері і дзвоню. Мені відкриває миловидна дівчина в накинутому на плечі пальто.
"Можу я бачити герра Дільса?" – питаю я.
"Вам у якій справі?" – ввічливо питає дівчина.
"У мене до нього приватна розмова", – відповідаю я сухо.
Дівчина проводить мене всередину і просить зачекати. Я сиджу в холодній та темній приймальні адвоката. Дівчина зникає у бокових дверях. За кілька хвилин вона знову з'являється на порозі зі словами:
"Бітте! Герр доктор просить Вас..."
Я входжу до величезного нетопленого кабінету. Літній німець із золотими окулярами на породистому носі піднімається мені назустріч через письмовий стіл.
"Чим я можу служити Вам?" – запитує адвокат, пропонуючи мені крісло. Він потирає від холоду руки в очікуванні чергової справи по розлученню шлюбу.
"Моє прохання трохи незвичайне, гер доктор", – кажу я і вперше в розмові з німцями відчуваю деяку незручність.
"О, тут соромитися не доводиться", – з професійною усмішкою допомагає мені адвокат.
"Я – російський офіцер", – повільно говорю я, машинально знизивши голос.
Розпливаючись в посмішці, адвокат намагається показати, що він дуже задоволений моїм візитом. "Як раз днями у мене був один радянський офіцер з німецькою дівчиною", – каже він, мабуть бажаючи підбадьорити мене.
Я погано чую його подальші слова – про причину візиту цього офіцера. У мене в голові з'являється досадлива думка: "Невдалий початок..." Але відступати вже пізно і я наважуюсь перейти до справи.
"Бачите, я демобілізований і маю повертатися в Росію", – кажу я. – "Я не відніматиму у Вас час поясненнями – навіщо і чому. Коротко – я хочу потрапити до Західної Німеччини".
Посмішка замерзає на обличчі адвоката. Декілька миттєвостей він не знає що сказати, потім обережно запитує: "А-а... А як я можу тут допомогти?"
"Мені потрібно увійти в контакт із союзниками", – кажу я. – "Я хотів би просити права політичного притулку. Сам особисто я цього зробити не можу. Якщо мене зараз побачать з кимось із союзників або помітять, що я виходжу з союзної установи – це для мене занадто великий ризик. Тому я хотів би просити Вас допомогти мені".
Деякий час у кімнаті панує тиша. Потім я помічаю, що гер Дільс починає робити безглузді речі. Він неспокійно крутиться у кріслі, розгублено шукає щось по кишенях, риється серед паперів на столі.
"Так... Так... Я розумію Вас", – бурмоче він впівголоса. – "Я теж постраждав від нацистського режиму".
Потім гер Дільс витягає з кишені товстий гаманець, квапливо перебирає численні документи. Нарешті він знаходить, що йому потрібно, і злегка тремтячою рукою простягає мені через стіл папір, старанно підклеєний на згинах і, напевно, часто вживаний.
"Ось бачите... У мене навіть посвідчення є", – каже він мені, наче виправдовуючись у чомусь.
Я мигцем пробігаю папір очима. У ньому підтверджується, що його пред'явник є жертвою нацизму і мало не комуністом. У мене знову з'являється неприємна думка, що я потрапив за фальшивою адресою. Водночас відчуваю, що адвокат чогось боїться і намагається перед чимось застрахуватися.
"Гер доктор, відверто кажучи, у цей момент мені було б приємніше мати справу з найзапеклішим нацистом", – кажу я, простягаючи папір назад.
"А хто порекомендував мене Вам?" – запитує нерішуче адвокат.
"Ніхто", – відповідаю я. – "Я зайшов до Вас навмання. Я керуюсь лише одним міркуванням – я не можу довіряти нікому з мого оточення".
"Я вважав, що у Вашій особі я зустріну людину, яка може допомогти мені", – продовжую я. – "З іншого боку, якщо з якихось причин Ви не можете допомогти мені, у Вас немає підстав шкодити мені".
Адвокат сидить занурений у роздуми. Нарешті він приходить до якогось висновку і звертається до мене з такими словами: "А скажіть, чим я можу бути гарантований, що Ви..." Він зосереджено крутить олівець і уникає дивитися мені в обличчя. Потім, наче наважившись, він піднімає очі і із запинкою вимовляє: "...Що Ви не агент цього... цього Ге-Пе-У?"
Мені ріже вухо старе найменування знайомої установи. Мабуть, німці ще не знають нової назви. Незважаючи на серйозність становища, питання адвоката змушує мене мимоволі посміхнутися. Те, чого я побоююся в інших, – підозрюють у мені самому.
Я тільки знизую плечима і кажу: "Мені ще не доводилося думати про це, гер доктор. Поки я думаю лише про те, щоб зберегти свою власну голову від цього... Ге-Пе-У".
Адвокат сидить нерухомо і висловлює свої думки вголос: "Ви добре говорите німецькою мовою... Надто добре... Потім все це так незвичайно..." Він уважно, ніби намагаючись прочитати мої думки, дивиться на мене, потім каже: "Ну добре. Я стара людина і знаю людей. Мені здається, що Ви кажете правду. Скажіть, куди б Ви хотіли потрапити?"
"В американську зону", – відповідаю я.
"Чому саме в американську?" – здивовано піднімає брови адвокат.
"Гер доктор, якщо людина біжить з політичних міркувань, то цілком природно вона шукає притулок у найбільш сильних ворогів того режиму, від якого вона біжить".
"Так, але тут англійський сектор. У мене немає зв'язків із американцями!"
Я розумію, що це означає відмову і роблю останню спробу: "Можливо Ви могли б порекомендувати мені когось із Ваших колег, хто має зв'язки з американцями?"
"О, так! Це можна зробити", – відповідає адвокат і береться за телефонний довідник. Він риється у пошуках потрібної йому адреси, потім важко піднімається з-за столу і прямує до дверей зі словами: "Вибачте, на хвилинку! Я напишу Вам адресу".
Адвокат виходить у передпокій. Я чую як він розмовляє з секретаркою, як він обмінюється фразами з іншими очкуючими клієнтами. Лунають телефонні дзвінки. Хтось приходить і йде.
Повільно течуть хвилини. У нетопленій кімнаті холодно і я відчуваю озноб. Дурне відчуття повної залежності від порядності чи підлості абсолютно незнайомої людини. Я сідаю глибше у кріслі, щільніше загортаюсь у пальто, опускаю праву руку в кишеню. Я спускаю запобіжник пістолета і спрямовую його дулом на двері. Якщо на порозі з'явиться радянський комендантський патруль, я відкрию вогонь, не виймаючи руку з кишені.
Нарешті, мерзлякувато смикаючи плечима, адвокат знову входить до кабінету і простягає мені вузьку смужку паперу з надрукованою на машинці адресою. Знову у мене з'являється думка: "Що це – обережність чи просто звичка німців завжди користуватися друкарською машинкою?!"
Зі стриманим зітханням полегшення я покидаю кабінет адвоката і виходжу на вулицю. У сірих сутінках зимового вечора шумлять трамваї та автомобілі, квапливо біжать люди. Кожен поспішає додому, кожен має місце, куди він йде. А я? Мене охоплює гостре відчуття самотності. Я насуваю капелюха на очі і пірнаю в темну дірку метро.
Після довгої їзди та блукань нічними вулицями Берліна я насилу знаходжу вказану мені адресу вілли на околиці міста. Доктор фон Шеєр обіймає досить високу посаду, і мені нелегко домогтися особистої аудієнції.
Коли, нарешті, ми опиняємось наодинці в кабінеті, і я пояснюю причину мого візиту, доктор відразу ж переходить до справи. Він витягає з шухляди столу і передає мені фотокопію документа – посвідчення, що він пов'язаний у службових справах із Радянською Центральною Комендатурою. Переді мною знайомі печатки та підписи.
Я мимоволі роблю таку кислу гримасу, що доктор фон Шеєр не може стримати посмішку.
"А чим я можу бути гарантований, що Ви не агент цього... е-е-е?" – запитує лікар. Він підмигує мені і дружньо плескає по коліну.
Мені не залишається нічого іншого, як знову знизати плечима. Вже вдруге я наштовхуюсь на те саме питання.
Доктор фон Шеєр виявився діловою людиною. Після короткої розмови він погодився переговорити зі знайомими йому американцями і попросив зайти до нього за результатами за два дні. Попрощавшись із лікарем, я подався додому. По дорозі до Карлсхорста я був не зовсім впевнений, що в цей момент доктор фон Шеєр не дзвонить по телефону в Радянську Комендатуру, повідомляючи про мій візит.
Минуло два дні. У призначений термін, зі змішаним почуттям надії на успіх і одночасно в очікуванні можливої засідки, я знову увійшов до кабінету доктора. Він коротко повідомив мені, що переговори закінчилися безрезультатно. Американці не хочуть втручатися у цю справу. Очевидно, з тієї ж причини: "А які ми можемо отримати гарантії?"
Подякувавши лікарю за його люб'язність, я навпомацки спустився сходами вілли і ступив у темряву нічного Берліна. Знову я повертаюся до Карлсхорста. Я не можу користуватись своєю автомашиною з радянськими номерами і мені доводиться їздити на трамваях. Так і цього разу, я стою на майданчику трамвая серед метушні і тисняви людей, які повертаються з роботи.
На одній із зупинок поблизу Контрольної Ради на майданчик піднімається радянський офіцер і стає поряд зі мною. Це людина похилого віку добродушного вигляду з портфелем в руці. Очевидно, він затримався на роботі у Контрольній Раді та пропустив службові автобуси. Дивлячись на знайому форму, я відчуваю деяке занепокоєння.
Раптом офіцер звертається до мене німецькою і питає щось. Я відповідаю йому так само німецькою. Водночас у мене болісно стискається серце. Ось воно – починається! Я вже не довіряю нікому, я вже не наважуюсь зізнатися, що я росіянин.
При пересадці з однієї лінії трамвая на іншу, я блукаю в темряві по мокрому брудному снігу. Неподалік я розрізняю фігуру німецького поліцейського. Без жодної певної думки я підходжу до поліцейського і питаю у нього де знаходиться американський консулат. Поліцейський мабуть здогадується, що я не німець, і висвітлює мене з ніг до голови ліхтариком.
У післявоєнній Німеччині іноземці, які не мають військової форми або не мають союзного паспорта, є найбільш ганебними і безправними істотами. Часто я бачив ці викинуті на чужий берег залишки корабельної катастрофи, що безцільно тиняються вулицями Берліна.
Поліцейський сприймає мене за одного з таких іноземців і дивиться на мене з підозрою. Він звик, що ці люди зазвичай тримаються подалі від поліції. "Ми не даємо подібних довідок", – нарешті відповідає він, і ще раз висвітлює мене ліхтариком, вагаючись чи не запитати мої документи. Добре, що він не запитав мої документи. Це позбавило його неприємної несподіванки. Поки що у моїй кишені документи радянського офіцера, а німецькі поліцейські зобов'язані віддавати честь радянським офіцерам.
Поліцейський йде геть, а в моїх грудях ще раз піднімається почуття страху. Ось початок того шляху, яким я збираюся йти.
Мої думки переносяться назад. У перші дні після капітуляції, гуляючи Берліном, я часто одягав цивільний одяг. Це давало своєрідне відчуття європейця серед європейців. Іноді це призводило до несподіваних результатів. У той час у німецькій душі тісно перепліталися колишня зарозумілість по відношенню до інших націй з панічним страхом перед росіянами. Іноді мене приймали за "остарбейтера". Розлючений образливим нахабством "юберменша", я пред'являв йому моє червоне посвідчення особи з серпом і молотом, де я був зображений у військовій формі. Потім я пхав йому в ніздрю дуло пістолета і питав, чим це пахне.
Німець явно відчував запах далекого Сибіру. За німецькими поняттями, де солдатський мундир вважається почеснішим за боброву шубу, радянський офіцер у цивільному вбранні міг бути лише одним – жахливим агентом жахливого Ге-Пе-У. Німець вже бачив себе в компанії сибірських ведмедів і з серпом та молотом на лобі. Побілівши від страху, він слізно благав мене пошкодувати його фрау та маленьких кіндерів. Я лякався, що з людиною станеться розрив серця, пхав йому в рот сигарету і поспішно йшов. Мені було неприємне це поєднання безмежного нахабства та раболіпства.
Тепер мені доводиться згадувати про це. Там, куди я йду, у мене не буде ні пістолета, ні могутнього документа, який сьогодні визначає моє місце в житті.
Приїхавши в Карлсхорст і відчиняючи ключем двері моєї квартири, я чую надривний дзвінок телефону. Це дзвонить хтось із моїх товаришів. Я не знімаю слухавки. Я не хочу бачити нікого. Я повинен залишитися один, щоб підбити підсумки і обміркувати подальше.
Знову я ходжу з кутка в куток і не можу знайти собі місця. Отже, спроба увійти в контакт із союзниками закінчилася невдачею. Насправді, все виглядає не так просто як це здається на перший погляд. Єдиний результат – тепер мені ясно, що я маю діяти на свій власний страх і ризик.
Намагаючись увійти в контакт із союзниками, я цікавився не так формальним виконанням поставленого завдання, як принциповою стороною справи. Мені відомо, що між американським військовим губернатором Мак-Нарні та радянським командуванням існує секретна угода, за якою обидві сторони взаємно зобов'язуються видавати дезертирів. Англійці передбачливіші і вони не укладали такого договору. Але ця передбачливість є малою гарантією для людини, присвяченої у звичаї військової розвідки. Хоча я демобілізований і, таким чином, не є дезертиром, водночас у мене не написано на лобі, що я політичний емігрант.
Радянська військова влада, зі свого боку, вживає відповідних заходів. У всіх випадках втечі радянське командування звинувачує втікача у тяжких кримінальних злочинах, а потім вимагає його видачі на підставі міжнародної практики видачі кримінальних злочинців. Близьке знайомство з підполковником Орловим (підполковник Орлов відомий тим, що в 1948 році він розчерком пера скасував вирок радянського Військового Трибуналу у справі п'яти берлінських юнаків. Ці юнаки були засуджені Військовим Трибуналом до 25 років каторжних робіт кожний за зрив радянського прапора на Бранденбурзьких воротах під час політичної демонстрації. Вирок і його подальше скасування характерні для радянської юстиції – спочатку дати жахливий вирок, а потім скасувати його, використавши все в пропагандних цілях), головним військовим Прокурором РВА, дозволяє мені добре розумітися на цих питаннях.
У таких умовах зрозуміло, чому я намагався заздалегідь встановити зв'язок із Заходом. Це, природно, спаде на думку кожній людині. Але це зовнішній бік проблеми. Є ще й інший бік, про який я не подумав.
Я ходжу з кутка в куток і мої власні вчинки останніх днів починають здаватися мені непростимою дурістю. Я не маю втрачати почуття реальності. Категоричне усвідомлення розриву з минулим надто сильно вплинуло на мене. Я зрікся свого життя і як сліпе кошеня сунувся в новий світ. Болісне заперечення однієї половини світу породило в мені помилкове уявлення, що друга половина світу бездоганна. Я маю тверезо дивитися фактам в обличчя.
Я вважаю себе інженером і забув про те, що я офіцер радянського генштабу, який пройшов найвищий шліф кремлівської школи. Адже з таким же успіхом я можу зараз повернутися до Москви і місяцем пізніше поїхати за кордон до апарату військового аташе – командувати цілим штабом таємних агентів, купувати та продавати тих, у кого я сьогодні шукаю притулку.
Не довіряючи всім і кожному, я хочу довіри до себе! Хто повірить мені, коли я сам не знаю, що зі мною відбувається. Я відчуваю лише одне – в мені лопнула пружина і механізм зламаний. Хіба я маю право на довіру? Я – заблукавше сталінське вовченя?!
Крокуючи по кімнаті, я чую слова: "Непробачна дурість, товариш Клімов!" Я здригаюся і розумію, що ці слова я сказав вголос.
Я хотів відновити контакт із союзниками. Добре, що з цього нічого не вийшло! Мені, більше ніж будь-кому, мають бути відомі загальноприйняті правила війни у темряві. Добре зустрічають лише того, хто заслужив на довіру. Як ця довіра заслуговується, мені теж добре відомо. Людиною цікавляться доти, доки вона може принести користь. Якщо її вважають досить нерозумною, то використовують з метою пропаганди. Після цього її викидають на помийку. При нагоді, втікачів обмінюють на своїх засипавшихися агентів. Все це робиться тихо й без галасу. І я хотів йти цим шляхом?
"Погано Ви засвоїли мої уроки, товариш Клімов!" – звучить у моїх вухах голос генерала Біязі.
Я знаю, що радянська розвідка під виглядом втікачів часто посилає на Захід своїх агентів. Їх маскують так, що протягом довгих років вони не виявляють себе. Захід знає про це. Щоправда, мені відома також інструкція, де у таких випадках, як правило, рекомендується не користуватися людьми російської національності. З одного боку, росіяни збуджують відкриту підозру, з іншого боку, радянська влада найменше покладається на радянських людей. Але ця деталь невідома на Заході. І за таких умов я, офіцер радянського генштабу, хотів сказати ким я є?
Внутрішній розрив зі світом брехні пробудив у мені хворобливий потяг до правди. Я шукав довіри. Навіщо мені їхня довіра? Мені потрібно лише одне – щоб мені дали спокій. Я не знаю, що робитиму далі. Я лише зрікся всього. У мене в душі порожньо. Я повинен мати перепочинок, щоб знайти нове наповнення життя.
В мені все більше й більше зріє рішення – я маю зникнути, втратити обличчя. До тих пір, поки я не знайду нового обличчя.
Я підвів риску під моїм минулим. Я не думав про майбутнє. Перша спроба увійти в контакт з іншим світом змушує мене замислитись про майбутнє. Я намагаюсь привести в систему і використати всі можливості, які у мене є.
Тепер я вільний від присяги і за правилами міжнародної етики я вільний іти куди схочу. Я хочу відмовитися від радянського паспорта і стати безпідданим політичним емігрантом.
Якщо ти хочеш бути політичним емігрантом, ти маєш відмовитись від радянського паспорта і не відмовлятися від твоєї країни. Це означає, що ти відмовляєшся від будь-якого правового захисту могутньої держави. Ти стоїш голий і роззброєний у тому недосконалому світі, де зважають лише на тих, хто сильний – нехай це буде зброя в твоїх руках, гроші у тебе в кишені чи танкові дивізії за твоєю спиною. Сьогодні Кремль налаштував проти себе весь світ. Люди навколишнього світу, затаївши страх і недовіру, з лицемірною посмішкою будуть тиснути руку тих, хто має радянський паспорт, а свої безсилі почуття виливатимуть на тебе, бо у тебе цього паспорта немає. Це – одне лице еміграції.
Життя на чужині не легке. Я бачив приклади. Я часто зустрічав у Берліні людей, які заслуговують на співчуття. Вони розмовляли російською мовою, але боялися розмовляти зі мною. Іноді вони охороняли мою машину біля театру і були вдячні, коли я їм давав пачку цигарок. Це – друге лице еміграції.
Звичайно, є інший вихід – простий та легкий. Для цього потрібно відмовитися від своєї країни, від свого народу, від самого себе – треба врости в нове середовище, жити його змістом та його інтересами. Я не звинувачую таких людей, але вони не збуджують у мене симпатій.
Такими для мене є аспекти та можливості нового світу. Така ціна свободи!
Глибоко за північ ходжу я по кімнаті. Мертва тиша панує в домі. Спить Карлсхорст. Навколо неосяжне море чужого світу. Я відчуваю його холодне байдуже дихання.
Нарешті, не роздягаючись, я лягаю на кушетку, засовую пістолет під голову і засинаю.
4.
Минає ще декілька днів. Весь цей час я живу подвійним життям. Першу половину дня я проводжу в Карлсхорсті – здаю службові справи, оформляю папери для від'їзду до СРСР, вислуховую поздоровлення та побажання знайомих. Я змушений створювати образ людини, яка радіє майбутньому поверненню додому, повинен мінятися адресами з обіцянкою писати з Москви. Другу половину дня я нишпорю по зимовому Берліну – відвідую моїх німецьких знайомих, непомітно зондую ґрунт. Мені потрібно знати шляхи, якими люди йдуть на Захід.
День за днем минає безрезультатно. Звичайний термін оформлення від'їзду – три дні. Я провів вже два тижні.
Чим більше минає часу, тим важче мені вести подвійну гру. Я починаю помічати, що мої нерви не витримують напруження. Усі почуття ненормально загострені. Знайомі, зустрівши мене на вулиці, запитують, чим я хворий. Я посилаюсь на грип. Я майже нічого не їм. Вид їжі викликає у мені відчуття нудоти. Тіло наповнене надзвичайною легкістю. Іноді ця легкість переходить у напади непереборної слабкості. Непомітно для себе я засинаю в трамваї або сидячи за столом.
З кожним днем моє перебування в Карлсхорсті стає дедалі небезпечнішим. Мені доводиться зважати на можливість провалу і вживати запобіжних заходів. Радянські офіцери у Німеччині часто збирали трофейну зброю. Я також маю в домі цілу колекцію зброї. Тепер я згадав про неї.
Я витяг із кута шафи німецький автомат. Набивши ріжок набоями, я повісив автомат на вішалці біля дверей, прикривши його шинеллю. Поблизу я поклав кілька запасних ріжків та ящик із патронами. Це на той випадок, якщо мене намагатимуться заарештувати на квартирі. Потім я зарядив свій великокаліберний парабелум, що зберігся у мене ще з фронту.
Наступного дня я поїхав на околицю Берліна і, завівши автомашину в зарості лісу, почав методично, як на стрілецькому полігоні, перевіряти зброю. Короткі автоматні черги розколювали морозну тишу зимового вечора. Тяжкі кулі парабеллума рвали соковите тіло молодих сосен. Осічки бути не повинно! Все, що завгодно, аби тільки не опинитися у безпорадному становищі. Я не думав багато, я боявся лише одного – осічки.
Так минали дні. В один із цих днів, після чергових безплідних блукань Берліном, я, втомлений і засмучений, повернувся пізно ввечері додому. Мене охопила апатія. Мабуть, мені не залишається нічого іншого, як йти на Захід наосліп, сподіваючись загубитися серед німецьких біженців.
Я сів за письмовий стіл. Мені не хотілося ні їсти, ні пити. Зате мені до болю хотілося мати поруч із собою якусь живу істоту, з якою я міг би поділитися своїми думками. Я відчував нескінченну втому та спустошеність. Людина, що втратила обличчя і залишилася сама.
Я згадую, що після поїздки до лісу я не почистив зброю. Щоб відволіктися від гнітючих думок, я беруся за змащування пістолета. Це на якийсь час заспокоює мене. На столі періодично дзвонить телефон. Я не відгукуюсь і продовжую своє заняття.
У вікно дивиться чорна ніч. Вся кімната занурена в напівтемряву. Лише на письмовому столі світиться яскрава лампа під абажуром. У жовтій плямі світла холодно виблискує маслянисте тіло пістолета. Я безцільно дивлюся на бездушний шматок металу і не можу відвести від нього очей. Мерехтливий блиск притягує мене до себе, кличе і підказує.
Намагаючись відірватися від пістолета, я озирнувся. Навколо мене тиша. У цій напруженій тиші мені чується слабке шарудіння. Десь зовсім поряд. Я шукаю цей звук, і мою увагу привертає зігнута темна постать у кутку письмового столу. Там на межі між світлом і напівтемрявою сидить, скорчившись, чорна мавпа. Вона сидить і дивиться на мене. Дивиться і ворушить губами.
Колись один із моїх знайомих подарував мені велику бронзову статуетку. На квадратному п'єдесталі чорного мармуру накидані купою сувої пергаменту, книги та реторти – матеріальні символи людського інтелекту. На всьому цьому з поважним виглядом навпочіпки розсілась огидна звіроподібна мавпа. Вона тримає в волохатій лапі тендітний людський череп і споглядає його з тупою цікавістю. Геній скульптора втілив у бронзі всю марність людських прагнень. Я поставив статуетку на письмовий стіл і рідко звертав на неї увагу.
Тепер я дивлюся на чорну мавпу і бачу, що вона ворушиться. Одночасно в моїй голові з'являється досадлива думка – у мене починаються галюцинації. Я намагаюся відвернути свої думи в інший бік, але чорна мавпа не дає мені спокою.
Я намагаюсь думати про минуле. Знову перед моїми очима проходять роки війни, Червона Площа і Кремль. Знову у моїх вухах звучить вовче виття збуджених почуттів. "Перший із перших, кращий з найкращих..." – звучить здалеку.
"Завтра ти будеш останнім серед останніх, переможеним серед переможених", – звучить десь зовсім поруч. Я повертаю голову. Це чорна мавпа дивиться на мене і ворушить губами.
Я намагаюсь думати про майбутнє. Переді мною відкривається сіра порожнеча, де я нічого не бачу. Там я повинен відмовитись від усього свого життя, втратити лице, піти в ніщо.
Піти в ніщо... Може, це можна зробити якось простіше? Я дивлюся на виблискуючий маслом пістолет, простягаю руку до нього і машинально граю запобіжником. Біла крапка – червона крапка. Тепер натиснути спуск. Зовсім просто...
"Подивися – у тебе брудні пальці", – шепоче чорна мавпа. – "Завтра тебе знайдуть брудним і неголеним".
Я дивлюся на свій граючий запобіжником палець і бачу бруд під нігтями. Останні дні я сплю не роздягаючись і забуваю стежити за собою. Я струшую головою. Порожнеча і самотність виявляються важчими, ніж я собі це уявляв. Я маю протриматися до кінця. Залишилося ще трохи. Так чи інакше, скоро все вирішиться.
Мене гнітить порожнеча цих днів. Все життя я служив обов'язку і сумнівався у ньому. Я вважав, що обов'язок є похідною віри в непогрішність основного принципу – і я вперто шукав це раціональне зерно. Сьогодні я переконаний у хибності основного принципу. Сьогодні я зневірився. Що далі?
"Ти не втратив, а знайшов", – шепоче мені чорна мавпа. – "У запереченні минулого ти знайшов своє справжнє переконання і тебе мучить почуття справжнього обов'язку".
Ще раз переношусь думками назад і згадую, з яким нетерпінням я чекав кінця війни, як пристрасно мріяв про мирне життя. І ось тепер, коли я можу піти в це мирне життя, коли здійснюється моя заповітна мрія – я кидаю все і йду зворотним шляхом. Чому? Я підсвідомо відчуваю, що причина лежить у навислій небезпеці нової війни. Я відчуваю, що коли б не ця обставина, то я, всупереч усьому, все-таки повернувся б на батьківщину і продовжував би ділити з нею всі радості і смутки. Можливість війни будить в мені глибокі та суперечливі почуття. Який тут зв'язок?
У тиші кімнати я чую шепіт. Чорна мавпа знову ворушить губами. Вона шепоче мені: "Є почуття, які лежать так глибоко в серці, що ти сам не наважуєшся зізнатися в них. Доля Німеччини перед твоїми очима. Тепер ти переконаний, що твою батьківщину чекає подібне майбутнє. Ти знаєш злочинців, які ведуть твою батьківщину до загибелі, і не хочеш бути співучасником цього злочину. Ти йдеш сьогодні, щоб боротися з ними в твоєму завтра. Ти не хочеш зізнатися в цих думках – вони здаються тобі зрадою. Пам'ятай, що якщо два негативних поняття перекриваються, то результат виходить позитивний. Зрада зраднику – це вірність основному принципу. Вбивство вбивці – чеснота.
Від згасаючого недопалка я прикурюю нову сигарету і відкидуюсь назад у кріслі. У роті неприємний гіркий присмак. Бронзові каченята на мармуровій попільничці потопають у купі недопалків. По кімнаті повзе холодна тиша.
У цій тиші монотонно звучать слова чорної мавпи: "Свободу і батьківщину мало любити – за них треба боротися. Ти не бачиш іншої можливості боротьби, як піти в інший табір і боротися звідти. Це твій шлях до Батьківщини!"
5.
На сімнадцятий день я отримав прикордонну перепустку. Вона була позначена кінцевою датою. Протягом наступних трьох днів я зобов'язаний перетнути кордон Радянського Союзу в Брест-Литовську. Що б не сталося, я не можу залишатися в Карлсхорсті довше трьох днів.
Над Берліном опускалися вечірні сутінки, і цього дня я заїхав до знайомого німця, директора одного із заводів, з яким мені часто доводилося зустрічатися по службових справах. Під час наших зустрічей я нерідко вів із директором доволі відверті бесіди на політичні теми. Так і цього вечора, у нас почалася розмова про майбутнє Німеччини. У розмові я висловив свою думку, що німці надто райдужно дивляться на майбутнє.
"Ви недооцінюєте внутрішній небезпеки", – сказав я, – "Ви сліпо чекаєте кінця окупації. Навіть якщо радянські війська підуть з Німеччини, це мало змінить становище. Попередньо Німеччина буде пов'язана по руках і ногах, продана оптом і на довгий час".
"Ким?" – Запитує директор.
"Для цього існує SED і народна поліція".
Я знав, що з недавнього часу директор є членом SED і що мої слова для нього не зовсім приємні. Він глянув на мене скоса, помовчав деякий час, потім стримано промовив: "Багато членів SED і народної поліції в глибині душі думають зовсім не те, чого хоче окупаційна влада".
"Тим гірше, якщо вони думають одне, а роблять інше".
"Поки у нас немає іншого виходу, гер оберінженер. Але коли настане вирішальний момент, повірте мені, SED і народна поліція робитимуть не те, на що сподівається Москва".
"Бажаю Вам успіху", – посміхнувся я.
Після деякої паузи, бажаючи перевести розмову на іншу тему, директор питає: "Ну, а як у Вас йдуть справи?"
Втомлений і промерзлий, я тільки безнадійно махнув рукою і зітхнув: "Я їду до Москви..."
Директор, певно, вловлює розчарування в моєму голосі і дивиться на мене здивовано: "Хіба Ви не раді поверненню на батьківщину? На Вашому місці я..."
"Я готовий помінятися з Вами місцями", – говорю я.
Директор знову кидає на мене погляд і тлумачить мої слова по своєму: "Отже Німеччина подобається Вам більше, ніж Росія?" – запитує він.
"Вона могла б подобатися мені, якби я не був радянським офіцером", – відповідаю я ухильно.
"Переможці заздрять переможеним..." – задумливо хитає головою директор.
Він підводиться і починає ходити по кімнаті, обмірковуючи щось. Потім він різко зупиняється навпроти мене і каже: "А чому б тоді Вам не залишитись тут?"
"Де, тут?" – питаю я байдуже.
"Та їдьте в іншу зону!" – вигукує директор. Він розводить руками, дивуючись, що я не можу додуматися до такої простої речі.
"Хіба це так просто?" – запитую я, внутрішньо насторожившись, але зберігаючи байдужий вигляд.
Директор довгий час мовчить. Потім, мабуть наважившись, він звертається до мене, трохи знизивши голос: "Герр оберінженер, якщо тільки Ви захочете залишитися в Німеччині, то немає нічого простішого, як перейти зелений кордон". Рухом руки він зображує всю легкість переходу кордону.
Я ще більше насторожуюсь і питаю: "Добре, але як на це подивляться американці?"
Директор робить зневажливий жест: "А-а-а... Плюньте на цих свиней. Вони нітрохи не кращі, ніж..." Він прикушує язика.
Я мимоволі усміхаюся. Мені починає здаватися, що директор і член SED за будь-яку ціну хоче зменшити Радянську Армію на одну бойову одиницю. Разом з тим, я добре знаю директора і я не маю підстав побоюватися провокації з його боку. Я сиджу мовчки. Якщо йому так хочеться спокусити мене, нехай розповість більше.
"У мене багато знайомих у Тюрінгії", – продовжує директор. – "Якщо Ви побажаєте, я можу дати Вам рекомендаційні листи до надійних людей. Вони допоможуть Вам перейти на той бік".
"А як із документами?" – питаю я.
Директор знизує плечима: "Сьогодні кожен третій живе за фальшивими документами".
"А де дістати такі документи?"
"У мене є один знайомий. Він буде радий допомогти Вам дістати документи". При цих словах директор трохи посміхається і додає: "До речі, ця людина – офіцер народної поліції".
Нарешті я наважуюсь відкрити свої карти. Я змінюю тон. Мої слова звучать тяжко, майже суворо. "Гер директор", – кажу я. – "Ви не засудите мене за мою стриманість! Справа, про яку ми говоримо, вже давно вирішена. Якби я не зустрів Вас, мені б не залишалося нічого іншого, як йти на Захід своїми силами".
Директор мовчить деякий час, потім каже: "Вже й раніше, зустрічаючись з Вами з ділових питань, я відчував, що Ви не такий, як інші. Тим лише одне – давай, давай!" Останні слова він вимовляє російською.
Згадуючи наші попередні ділові зустрічі з питань демонтажу та репарацій, я не зовсім впевнений у щирості його слів.
Ми обговорюємо всі подробиці. На той випадок, якщо мені доведеться затриматись у Берліні чи на випадок перевірки у дорозі, директор обіцяє дістати мені німецькі документи. Домовившись зустрітися наступного дня, я залишаю будинок директора і виходжу на вулицю. Навколо так само темно і так само пронизливо холодно, як і дві години тому. Але тепер я не відчуваю холоду і повітря напоєне для мене цілющим ароматом.
Наступного дня я знову зустрічаюсь з директором. З чисто німецькою точністю він кладе переді мною на стіл бланк німецької кенкарти. Біля вікна стоїть молодий білявий німець з військовою виправкою. Директор представляє нас. Двоє людей у цивільному тиснуть один одному руки і за звичкою клацають підборами.
Ми заповнюємо кенкарту. У мене мимоволі з'являється гірка усмішка, коли я дивлюсь на моє нове ім'я. Так звали колись мою німецьку вівчарку. Вперше у житті я роблю дактилоскопічний відбиток пальців. На мою фотографію лягає німецька поліцейська печатка. Мені мимоволі здається, що німець, поставивши печатку, дивиться на мене вже інакше.
Ласкавість офіцера народної поліції простягається так далеко, що він готовий їхати разом зі мною до кордону. Він уже взяв на кілька днів відпустку. Водночас він хоче провідати своїх родичів у Тюрінгії.
Про всяк випадок я вирішую взяти з собою в дорогу одне з моїх колишніх посвідчень про відрядження до Тюрингії – для виконання спеціальних завдань маршала Соколовського. Крім того, при мені мої офіцерські документи. Якщо дорогою перевірятиме німецька поліція, вони побачать радянські документи – це діє на німців, як змія на кролика. Якщо перевірятиме радянський патруль – у машині сидітиме людина, що втратила лице.
Ми домовляємося, що завтра о першій годині дня мій новий знайомий під'їде до Карлсхорста на машині і зателефонує мені.
Коли я прощаюсь з директором, він запитує мене: "А чому, все-таки, Ви, радянський офіцер, вирішили залишити Радянський Союз?"
"Тому ж, чому Ви, член SED, вирішили допомогти мені, радянському офіцеру", – відповідаю я і міцно тисну йому руку.
6.
Вранці наступного дня я схопився на ноги ще в напівтемряві. Я відчував незвичайну енергію та приплив сил. Сьогодні я будь за що маю покинути Карлсхорст. Вже двадцять днів минуло з того дня, як я отримав фатальний наказ. Дата прикордонної перепустки позначена сьогоднішнім днем. У цей день я маю бути в Брест-Литовську. Якщо мене сьогодні застануть у Карлсхорсті, мені важко буде пояснити причини мого перебування тут. Кожна зайва хвилина в Карлсхорсті збільшує небезпеку, що висить наді мною.
На сьогодні я замовив квиток та місце у московському поїзді. Перед тим, як покинути Берлін, я зупинюся на Сілезькому вокзалі і зареєструю свій від'їзд у військового коменданта. Тепер мені необхідно залишити квартиру в такому стані, як це робить людина, яка їде до Москви. Я починаю останні приготування.
Я розпалюю пічку і знищую вміст письмового столу. Мною володіє незрозуміле почуття внутрішнього визволення. Летять у піч пачки документів та посвідчень із печатками РВА. Тануть у вогні фотографії – на тлі зруйнованого рейхстагу, серед мармурових статуй алеї перемоги у Тіргартені, разом із маршалом Жуковим та генералом Ейзенхауером на злітному полі Темпельгофа. Розсипаються чорним попелом листи дорогих та близьких людей. Димом розлітаються останні духовні зв'язки з минулим.
Мене охопила жага до знищення. Почуття зречення від усього свого життя та абсолютна порожнеча у майбутньому залишають у мені лише одне болюче бажання – знищити все своїми власними руками. Мені не спадає на думку, що колись ці документи можуть знадобитися мені, що краще було б залишити їх десь на зберігання. Мені абсолютно байдуже, що буде зі мною у майбутньому. Сьогодні я людина, яка втратила обличчя – без минулого, без імені, без батьківщини.
"Ну, так, похорон вікінга вважати закінченим!" – кажу я сам собі, кидаючи у вогонь останні папери.
Я сідаю за письмовий стіл і пишу останні листи, які я кину до поштової скриньки Карлсхорста. Мабуть, ніколи в житті я більше не матиму можливості писати цим людям. У листах лише один короткий рядок – "Сьогодні виїжджаю до Москви", останній привіт та підпис. За моїм підписом у приватних листах завжди можна судити про мій настрій на даний момент. Сьогодні підпис зрозумілий, важкий і суворий, як вирок. Люди зрозуміють усе по підпису.
Я розрахував про себе всі можливі варіанти провалу і все, що потрібно буде робити в кожному випадку. Зброї та патронів у мене достатньо. Єдине, що я твердо знаю – живим я до рук не дамся.
Цього ранку я особливо ретельно поголився і одягнувся, навіть надушив носову хустку. У цей день я розумію звичай моряків, які одягають чисту білизну і найкращу форуму, йдучи в останній бій. Я згадую фронтові дні – там я був грубим загартованим солдатом, який не знає, що таке нерви. Сьогодні, вперше у житті, я відчуваю всередині щось, що називається душею.
Довгі дні внутрішньої боротьби, болісні пошуки рішення, усвідомлення постійної небезпеки не пройшли безслідно. Сьогодні я відчуваю, що мої нерви на межі, що це останній спалах. Я знаю, що в певний момент буде розрядка і реакція. Аби лише дотягнути до кордону, а вже там лягти і заплющити очі. Там мені буде все байдуже. Так чи інакше, там я буду живим трупом.
Я дивлюсь на годинник і у мене з'являється тривожна думка – що, як мій провідник передумає чи злякається їхати до берлінського Кремля. Тоді мені не залишається нічого іншого, як вийти з дому і, засунувши руки в кишені, йти на Захід по карті. Так чи інакше, сьогодні все має вирішитись. Усвідомлення цього заспокоює мене.
У накинутому пальто я ходжу з кутка в куток. В кімнаті порожньо й холодно. Звук кроків лунає незвично голосно по голій підлозі. Годинник б'є дванадцять. До телефонного дзвінка залишилася ще година. Тепер я не думаю ні про що. Я лише чекаю телефонного дзвінка.
Раптом в напружену тишу вривається різкий дзвінок у передній. Я зупиняюсь і слухаю. Я вже кілька днів не відгукуюсь на дзвінки і не відчиняю двері. Дзвінок знову звучить – довго й вимогливо. Значить, хтось знає, що я вдома.
Я опускаю праву руку до кишені пальта і знову слухаю. Дзвінок звучить ще різкіше, ще вимогливіше. Навмисно неквапливими кроками, не виймаючи руки з кишені, я виходжу в передпокій. Лівою рукою я відчиняю двері, і моя права рука міцніше охоплює ручку пістолета.
У сірій напівтемряві зимового дня переді мною стоїть чоловік у формі МВС. Я дивлюся на нього невидячими очима і відчуваю, як дуло пістолета піднімає підкладку кишені. Чоловік стоїть мовчки, не ворушиться. Я роблю над собою зусилля і дивлюся в обличчя людини. До моєї свідомості повільно доходить, що переді мною Андрій Ковтун. Він не заходить, як завжди, а стоїть нерухомо, немов не наважуючись. Пауза затягується на мить.
"Можна до тебе?" – каже нарешті Андрій.
Я мовчу. Звідки він дізнався, що я тут? Навіщо він прийшов? Я не хочу, щоб хтось бачив зараз мою квартиру. Тут багато дрібниць які не відповідають діям людини, що їде до Москви. Я ще раз дивлюсь на Андрія. У всій його постаті застигло надзвичайне мовчазне прохання.
"Заходь!" – говорю я коротко.
Я відступаю убік так, що йому можна пройти лише до кабінету. Він іде вперед і намагається не дивитися по сторонах. Хода в нього млява і невпевнена. Кинувши погляд на сходи, я зачиняю двері, повертаю ключ у замку і кладу його в кишеню. Тяжкий пістолет б'є мене по стегну. Я перекладаю його у внутрішню бічну кишеню.
Андрій важко опускається у своє звичайне крісло. Я не знаю про що нам говорити і, аби щось робити, вмикаю електричний камін. При цьому я кидаю погляд за вікно і переконуюсь, що машина Андрія порожня.
"Так ти їдеш?" – чужим голосом питає Андрій.
"Так".
"Коли?"
"Сьогодні".
"Значить ти не хотів попрощатися зі мною?!"
Настає незручна пауза. Андрій не чекає моєї відповіді. Він закидає голову на спинку крісла, дивиться в стелю, потім заплющує очі. Він сидить у шинелі та кашкеті, навіть не знявши рукавичок. Тільки тепер мені спадає на думку, що ми не потиснули один одному руки.
Я кидаю погляд на годинник, телефон, потім знову дивлюся на Андрія. Після нашої поїздки до Москви я дуже рідко зустрічався з ним. Мені здавалося, що він сам уникає цих зустрічей. Тепер мені впадає в око як змінився Андрій за цей час. Обличчя його змарніло, постаріло, вилиці обтягнуті блискучою шкірою. На обличчі застиг вираз, який буває у невиліковно хворих людей. У всій його постаті відчувається безнадійна втома.
Минають хвилини. Андрій сидить не рухаючись і не розплющуючи очей. Я дивлюсь через вікно надвір і безцільно вистукую по підлозі.
"Може я заважаю тобі?" – питає Андрій тихо. Вперше я чую в його голосі невпевненість, майже безпорадність.
Мене охоплює почуття жалості. Я бачу, що від Андрія залишилася одна оболонка. І, водночас, я не довіряю йому, мені не дає спокою його форма МВС. Я мацаю ключ у кишені і мигцем дивлюся надвір. Якщо в цей момент по мене прийдуть – я випущу першу кулю в Андрія.
У цей момент у передній знову лунає дзвінок. Дзвінок короткий та нерішучий. Так невпевнено може дзвонити лише незнайомець. Я йду в передню і відчиняю двері. Переді мною стоять на порозі дві маленькі мовчазні фігурки. Я бачу бліді дитячі обличчя та сині замерзлі рученята. Це діти біженців.
"Кліпа..." – незвично звучить російське слово з вуст німецьких дітей. "Кліпа..." – ще тихіше повторює друга фігурка. В очах дітей немає ні прохання, ні очікування – лише дитяча безпорадність. Судома перехоплює мені горло. Жалюгідні фігурки здаються мені знаком того світу, куди я йду.
Я мовчки роблю дітям знак увійти, знаходжу на кухні мій старий солдатський мішок і набиваю його тим, що лишалося в хаті. Взявшись за лямки, діти ледве тягнуть мішок до дверей. Я проводжаю їх.
Зачиняючи двері, я чую за моєю спиною невиразне бурмотіння Андрія: "Це не просто... Це знамення..." Я здивовано дивлюся на нього. Він опускає голову і, уникаючи зустрічатися зі мною поглядом, шепоче: "Їх Бог послав".
Діти йдуть. Андрій знову опускається у своє крісло. Стрілки годинника показують половину першого.
Я згадую, що я ще нічого не їв сьогодні. Я повинен мати сили на дорогу. Я роблю кілька бутербродів і, долаючи почуття нудоти, змушую себе їсти. Другу тарілку ставлю перед Андрієм.
Перегинаючись через стіл, я помічаю, що очі Андрія спрямовані на мене з дивним виразом. Вони спрямовані в одну точку. Я слідую його погляду. Пола мого пальта відхилилася і з внутрішньої кишені виглядає рукоятка парабеллума. Я відчуваю, як в роті у мене стає сухо.
Радянські офіцери при демобілізації в Радянський Союз зобов'язані здавати всю свою зброю. Спроба провезти зброю через кордон найсуворіше карається. Тож ніхто не їде додому з пістолетом у кишені. Майор Державної Безпеки повинен знати це краще, ніж будь хто інший.
Непомітним рухом я запахую пальто і скоса дивлюся на Андрія. У його зіницях немає подиву, обличчя абсолютно спокійне. По кімнаті повзе гнітюча тиша та холод. Стрілки годинника наближаються до призначеної години.
"Ми, напевно, не побачимося з тобою більше", – порушує тишу голос Андрія. Його слова звучать не як питання, а як відповідь власним думкам.
"...і ти не хотів попрощатися зі мною", – каже Андрій і в його голосі чується смуток.
Я мовчу і вдаю, що не чую його слів.
"Все життя я не довіряв тобі", – повільно і тихо звучать слова мого друга дитинства. – "Коли я повірив тобі – ти не довіряєш мені..."
Його слова ріжуть мені по серцю, але я не можу нічого відповісти. Я знаю тільки одне – зараз буде телефонний дзвінок, і якщо хто стане у мене на шляху – я стрілятиму. Якщо це буде Андрій – я вб'ю його.
На мить мозок пронизує думка – звідки Андрій дізнався, що я тут, що я їду сьогодні. За ці довгі дні було багато можливостей... Може, він дізнався про це по своїй службовій лінії? Можливо, у нього в кишені ордер на арешт? Зусиллям волі я жену від себе ці думки, встаю і ходжу по кімнаті.
Немов у відповідь моїм думкам чується голос майора Державної Безпеки: "Не гнівайся, що я прийшов до тебе..."
Як краплі води цокає годинник.
І тихо, ледве чутно, звучать слова Андрія: "Якби не прийшов я, до тебе прийшли б інші..."
Я ходжу по кімнаті, іноді кидаючи погляд на годинник.
"Може тобі потрібна моя машина?" – Запитує Андрій.
"Ні, дякую."
"То ти, значить, йдеш, а я залишаюсь", – звучить голос майора Державної Безпеки. – "Я принесу більше користі, залишаючись на своєму посту... Якщо коли будеш мене згадувати, Гриша, пам'ятай... я роблю, що можу".
Знову в холодній кімнаті повисає тиша. У вікно дивиться похмурий зимовий день. Ясно чути цокання годинника.
"Може ти залишиш мені щось на згадку?" – порушує тишу голос Андрія. Він звучить на диво невпевнено, майже жалібно.
Я озираюсь навколо у порожній кімнаті. Мій погляд зупиняється на чорній мавпі, що скорчилася на письмовому столі. Я пильно дивлюся на неї, ніби очікуючи, що вона ворухнеться.
"Візьми це!" – киваю я головою на бронзову фігуру.
"Над світом сидить чорна мавпа", – бурмоче Андрій. – "Ось так, прагнеш доброго, чистого... А потім бачиш, що все це бруд..."
Як постріл пістолета дзвенить телефон на столі. Я стримую свою руку і не кваплячись знімаю трубку. Здалеку чується голос:
"Der Wagen ist da!"
"Jawohl!" – Відповідаю я коротко.
"Ну... Я мушу їхати!" – Кажу я Андрію.
Він важко піднімається з крісла, дерев'яним кроком йде в передню. Я йду за ним. Із зусиллям, ніби він смертельно втомився, Андрій оправляє зім'яту шинель. Комір шинелі зачепився за золотий погон кітеля і не дає натягнути рукав. Андрій дивиться на погон. Потім він з такою силою рве шинель, що погон з тріском ламається.
"Крила... холопа!" – повільно й тяжко падають у тиші слова Андрія. Він вимовляє їх з такою неймовірною гіркотою, що я мимоволі здригаюсь.
"Бажаю тобі щасливого шляху!" – Каже Андрій і простягає мені на прощання руку. Я стискаю його руку. Він дивиться мені в очі, хоче сказати щось, потім тільки ще раз міцно струшує мою руку і спускається сходами. Я дивлюся йому услід, але він не обертається.
Я стою і слухаю, як завмирає вдалині шум автомашини. Минає кілька хвилин. Час рушати й мені. Я вже раніше віддав ключі від квартири і мені залишається лише зачинити двері. Я трохи затримуюсь на порозі, потім з силою ляскаю дверима. Пробую ручку. Двері закриті міцно. Шляху назад немає.
Я повертаюсь і крокую назустріч майбутньому...
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ