Берлін-Карлсхорст.
Дорога Хельга!
У мене маса новин і не терпиться скоріше написати тобі. Ти ніколи не здогадаєшся, що сталося минулої неділі. Ти, звичайно, подумаєш, що це нова любовна пригода. Ні! Щось цікавіше. Ти скажеш, що в наш час нічого не може бути цікавого? Коротко – тепер я працюю у російського офіцера. І де? В самому таємничому Карлсхорсті.
Розповім усе по порядку.
У неділю я їхала трамваєм відвідати Шарлотту в Обершеневайді. Біля Ліхтенберга на майданчик піднімається російський офіцер і притуляється до дверей у самому проході. Ці росіяни завжди стануть там, де не належить стояти.
Я стою якраз навпроти. Офіцер байдуже дивиться на вулицю і продовжує стирчати у дверях, не зважаючи на те, що його штовхають з усіх боків. Чисто по російськи! Потім він випадково дивиться на мене. Через деякий час він знову дивиться на мене, цього разу вже уважніше. А ти ж знаєш – всі кажуть, що у мене винятковий колір обличчя.
Офіцер досить безцеремонно розглядає мене з голови до ніг. Слава Богу, що неділя і я одягла нові панчохи. Мене ця нетактовність зачепила. Що я – призова кобила? Я повертаю голову і без страху дивлюся йому у вічі. По-перше, він військовий, а по-друге – росіянин. В обох випадках можна тимчасово забути бабусині поради. Нехай не думають, що ми їх боїмося. Тепер вже не так страшно, як у травні місяці.
До того ж, одягнені вони інакше. На цьому офіцері все тіп-топ: чоботи блищать, гудзики блищать. Навіть гладко поголений. Напевно, з нагоди неділі. Тільки фізіономія надто серйозна для неділі. У них у всіх кам'яні обличчя. Вони, напевно, не знають, що коли посміхаєшся, то самому на душі легше та й іншим приємно. Не знають навіть цієї простої речі! В маленьких деталях, котрі роблять життя приємним, вони – абсолютні варвари.
Їдемо далі. Офіцер розглядає мене, ніби збирається поставити на мене ставку у наступному забігу. Я час від часу дивлюся йому лише у вічі. Це не виклик, але й не відмова. Як це робить Маріка Рьок.
Наш трамвай мчить, як блискавка, крізь Карлсхорст. Мій офіцер, незважаючи на свої нескромні зиркання, не думає робити щось далі, хоча я стою тепер зовсім поряд з ним. Адже він, мабуть, живе у Карлсхорсті і на наступній зупинці зійде. Навіщо ж він так дивився? Прикро! Справжній варвар. Жодного почуття такту до жінок.
Хоч би спитав щось. Звичайно, я йому навідріз відмовлю. Але все-таки цікаво.
Проїхали Карлсхорст. Їдемо далі. Може він навмисно проїхав свою зупинку, щоб вийти зі мною? Буває й так.
Ні, тепер він взагалі не дивиться на мене.
Злазимо на кінцевій станції Обершеневайде. Я не поспішаю. Адже неділя створена для відпочинку. Мій офіцер іде позаду мене. Раптом я чую: "Халло, фрейлейн!"
Спершу я навіть злякалася. Дивлюся на нього, наче з місяця впала. Говорить так серйозно і так упевнено. Я думаю – зараз відведе до комендатури і...
А він каже: "Вибачте, фрейлейн, я не хотів би Вас образити. Можу я поговорити з Вами?"
"Бітте", – говорю я і думаю. – "Ага, нарешті. Зараз я йому відмовлю".
"Моя розмова може здатися дивною. Прошу Вас наперед вибачити мене".
"Бітте, бітте", – говорю я і думаю. – "Однак він досить добре для варвара говорить німецькою".
"Бачите, я не знайомий з обстановкою тут. Я не маю ні знайомств, ні часу".
"Ага, зараз він запросить мене кудись", – думаю я. – "Відмовити чи ні? Страшно все ж таки".
А він продовжує: "Я тут абсолютно один. Іноді це важко".
Я думаю: "Починається. Звичайний підхід. Так вони всі кажуть".
"Мені хотілося б знайти людину, яка... ну, вела б моє господарство. Не могли б Ви допомогти мені? Порекомендувати когось, наприклад".
Mein Gott! Я мало не впала. От свиня! Зупиняти посеред вулиці молоду елегантну даму і запитувати такі речі. Heiland Sakrament! І ще дивився на мене цілу годину. Тепер я починаю переконуватись, що від росіян всього можна очікувати.
Але ввічливість зобов'язує. Навіть стосовно таких... Все ж таки ми європейці. Я говорю йому: "З задоволенням. Якщо я можу бути Вам корисною".
"Якщо Ви знаєте когось... Я буду Вам дуже зобов'язаний. Ось номер мого телефону", – каже він, і я бачу, що розмова закінчується. Невже це все?
"Скажіть, чому Ви так дивилися на мене у трамваї?" – питаю я. Можливо він все-таки схаменеться, що сьогодні неділя.
"У Вас дуже гарний колір обличчя, фрейлейн. Як у дитини. Гарне завжди приємне для очей", – відповідає офіцер і посміхається загадковою посмішкою. – "Ви на мене не ображаєтесь?"
На таких не можна ображатись. У нього якась особлива манера. Говорить так серйозно, що це навіть не можна вважати компліментом.
"Auf Wiedersehen". І на цьому мій недільний роман скінчився.
Коли я розповіла все Шарлотті, та тільки руками сплеснула: "Ось дурненька! Адже тобі самій щастя в руки лізе. У нас тут тільки і мріють, щоб потрапити на роботу в Карлсхорст. Якщо ти не хочеш, то дай номер телефону мені".
Тоді я вирішила ризикнути сама. Зараз такий час – не доводиться бути перебірливою. Хоч і страшно, але все ж таки спробую. Зараз без роботи важко, люба Хельга. Ти ж сама знаєш.
Сьогодні вранці я прийшла до комендатури Карлсхорста і зателефонувала "йому". Він замовив для мене перепустку і я в Карлсхорсті. Однією ногою у Німеччині, іншою – в Росії. Навколо всі військові, але не страшно. Можливо тому, що вдень.
Нещодавно вони тут мали велике свято. Розповідають, що солдати пили горілку ротом із бочок просто на вулицях, а потім викотили гармати і стріляли одне в одного. Я це від багатьох чула.
Вже за п'ять хвилин я стою біля дверей його квартири і натискаю кнопку дзвінка. Він дуже здивувався, коли побачив мене, і каже: "Ви самі? Так швидко і так рано?"
Він допоміг мені зняти пальто як справжній кавалер. Потім каже: "Я поспішаю на роботу. Давайте снідати". Посадив мене за стіл, а сам гримить посудом на кухні. Я сунулась була теж на кухню, а він мені: "Не так скоро, люба. Коли я піду, тоді Ваша черга".
Після сніданку він залишив мені всі ключі і каже: "Будьте тут господинею. Щоб був порядок. О третій годині я приїду обідати". Як тобі це подобається?
Ну ось, тепер я сиджу господаркою за його письмовим столом і пишу тобі листа. Увімкнула радіо. Збоку гріє електричний камін. Найголовніше – поки що не страшно. Опишу все у наступному листі.
З берлінським привітом!
Твоя Марґо.
Берлін-Карлсхорст
Дорога Хельга!
Як тепло в квартирі у мого капітана! Сьогодні я вдома мерзла навіть під пуховиками. А цей варвар увімкнув по всіх кімнатах електричні печі і палить струму більше, ніж увесь наш Ліхтенберг. Лічильник гуде і крутиться, як у лихоманці. Контролер спробував сунутися одного разу і дає капітану рахунок. Капітан поплескав його по плечу і сміється: "Це за рахунок репарацій!" Дав йому пару цигарок і виставив за двері.
О, я ж тобі не сказала, що мій офіцер має чин капітана – це чотири зірочки. Звати його Міхаель – Міхаель Білявський.
У квартирі поруч мешкає лейтенант. Той вигадав ще краще. Коли йде на роботу, то запалює на цілий день газову плиту. Щоб тепло було. Потрібно ж додуматися! Газ часто вимикають вдень, а потім знову вмикають. Коли лейтенант приходить увечері, то іноді вся квартира наповнена газом. Я коли повз двері проходжу, то чую як газ з-під дверей повзе. Майн Готт! Колись увесь будинок злетить у повітря. А у підвалах повно брикетів.
Якби я не боялася, що будинок вибухне, то все було б дуже добре. Все так цікаво! Як у дикій Африці. Або серед людожерів.
Опишу тобі "мою" квартиру. Адже я тут повна господиня. Мій капітан нічого не замикає. Ключі стирчать у замках, але все відкрито. Навіщо тоді замки – для краси? Напрочуд довірливий народ. Як і всі дикуни!
Учора гер Шмідт, наш домоуправляючий, розповідав, як мій капітан влаштовував свою квартиру.
Усіх жителів було виселено з Карлсхорста за 24 години. Наш будинок великий – близько вісімдесяти квартир. Капітан з'явився з двома солдатами, коли будинок уже був порожній. Він зажадав у гера Шмідта ключі від усіх квартир, потім наказав солдатам піти на вулицю і "зловити шістьох німців". Наловили тих, хто під руку попався і привели. Як тобі це подобається?
Потім капітан обійшов увесь будинок і вибрав собі квартиру до смаку. Ти думаєш на цьому справа скінчилася? Ні, у росіян все навпаки.
Перш за все він наказав своїй робочій команді викинути з квартири абсолютно все. Потім він вирушив оглядати інші квартири. Десь знайшов обстановку кабінету на свій смак і наказав тягнути все "додому". Потім відправив розвідників із наказом "знайти" йому в Карлсхорсті коричневе піаніно – під тон кабінету. Сам же подався шукати відповідну обстановку спальні. Викопав десь спальню, як у Марії Антуанетти. Двоспальне ліжко, на якому тільки у футбол грати.
Звідки тільки у цього варвара взявся смак? Маю зізнатися, що квартира вийшла затишною. Кабінет як у міністра.
На письмовому столі величезний бронзовий орел. На стінах – дуже рідкісні роги з квартири д-ра Мейсснера, дослідника Африки. Звісно, за таких умов – це не важко. Цап-царап!
А спальня! Тут свята безневинність голову загубить. На нічному столику – маленьке радіо та білий телефон, а на поличці – бронзова коробка для цигарок та... пістолет. Коли я пил протираю, то боюся торкатися.
Жодна людина не повірить, що в цій спальні живе неодружений чоловік. А разом з тим – він не одружений. На довершення всього, над ліжком висить велика картина – "Каяття Магдалини", теж звідкись із сусідньої квартири. Можливо він і справді чернець!
Нещодавно капітан привіз із Дрездена ковдру з малинового шовку і тепер посилає мене купити спеціальні підковдри, обов'язково з мереживами. Як тобі? Потім приніс в кишені маленького папужку і пустив його літати по кімнатах. Каже, що якщо папуга вилетить, то слідом вилечу і я. Дуже люб'язно! Тепер треба діставати десь клітку.
Вимагає, щоб я йому купила маленький акваріум із золотими рибками. Звідки він тільки здогадався, що такі речі існують на білому світі? Невже він бачив це у своїй дикій Росії?
Мене дивує, як ці росіяни не пристосовані до життєвих дрібниць. У квартирі поряд зіпсувалась кнопка дверного дзвінка. Все просто, треба покликати гер Шмідта і сказати йому відремонтувати. Натомість господар квартири відкручує дзвінок у свого сусіда і ставить собі. Той, у свою чергу, робить так само і робить на дзвінку позначку, щоб не вкрали вдруге. Так роблять двадцять квартир, поки хтось просто не примириться з відсутністю дзвінка. Якщо щось поламалося, то росіяни колупаються з цим самі. Начебто вони не знають, що для цього існує гер Шмідт, який працює теж "в рахунок репарацій".
Єдине місце у Берліні, де черги біля магазинів – звичайне явище – це Карлсхорст. У Берліні ми, німці, отримуємо по 100 грамів жирів на місяць, але без черги. Росіяни отримують по кілька кілограмів, зате треба стояти годинами в черзі. Як їм тільки не соромно!
Всі магазини – на Трептов-алеї. Нею ж крізь Карлсхорст проїжджає німецький трамвай. Усі бачать черги біля кожного магазину. Ба більше, в одній черзі стоять німецькі хатні робітниці, дружини російських офіцерів і самі офіцери. В магазині кілька продавщиць, а ніхто не здогадається зробити окремі черги. У неприємних речах у них справді повна рівність.
Неодружені офіцери в обідню перерву або після роботи замість того, щоб відпочити, стоять по чергах. При цьому ніхто не дивується і не обурюється. Начебто вони з першого дня народження звикли до черг.
Вчора я знайшла на нічному столику капітана книгу в чорній палітурці. Дорога Хельга – я злякалася. Я чекала на якусь порнографію чи любовний роман. Знаєш, як це заведено у офіцерів. Це був "Майн Кампф"! Цю книгу тепер намагаються не тримати вдома навіть німці. А він – радянський офіцер. У книзі – підкреслені олівцем місця та позначки його рукою на полях. Значить, він читає цю книгу не для розваги перед сном. Це для мене – нова загадка.
Потім я зазирнула до бібліотеки. Найцікавіше я знайшла на нижніх полицях, які не видно ззовні. Там виявилися цілі стоси нацистських журналів. Тут було все, що завгодно – навіть "Міф XX століття". Таку колекцію важко знайти навіть в будинку найзатятішого наці. Навіщо йому, радянському офіцеру, копатися у руїнах минулого?
Жаль, що він не розмовляє зі мною. Я для нього лише службовець. Він, звичайно, не припускає, що в кращі часи я була студенткою Кунстаакадемії.
Закінчую листа. Вже час готувати обід.
Дорога Хельга, я дуже серджуся на тебе за твою мовчанку. Пиши!
З привітом!
Твоя Марґо.
Waldheim-Sachsen
Дорога Марго!
Моє життя йде не так весело, як у тебе. Наше маленьке містечко не можна порівняти з Берліном. Та й у мене особисто дуже багато неприємностей. І вдома, і на серці.
Ти ж знаєш, що я чекаю на дитину. Ця дитина приносить мені не радість, а тільки горе. Адже це – плід насильства. Я вже писала тобі.
Мені особливо гірко читати твої листи, де ти так безтурботно пишеш про твої знайомства з росіянами. З мене достатньо цього першого і останнього знайомства зі спогадом. Я хотіла б застерегти тебе, щоб з тобою не сталося такої самої сумної історії. Адже скаржитися тоді буде пізно та й нікуди.
Російський сержант, батько моєї майбутньої дитини, служить у комендатурі нашого містечка. Нещодавно я випадково зіткнулася з ним на вулиці. Він намагався привітатись зі мною, але я втекла. Тепер я завжди переходжу на інший бік вулиці, коли бачу його здалеку. Я не можу бачити це брудне чудовисько. Я ніколи не забуду і не пробачу того жахливого дня.
Мама дуже засмучена майбутньою дитиною. Ти ж знаєш, як у нас тут дивляться на ці речі.
Мила Марго, мені дуже тяжко. Я так мріяла мати дитину і дбайливо люблячого батька, до якого мій маленький простягав би рученята і казав: "Па-а-а..." А тепер напевно ще в колисці він кричатиме: "Uri, Uri... Frau komm..." Кошмар!
Якщо хочеш зробити мені приємно, то не пиши мені нічого про росіян! Будь обережна! Я впевнена, що твій новий господар насамперед спробує згвалтувати тебе чи зніме з тебе годинник. Що від них ще чекати?
Так шкода, що дитина не матиме батька. Іноді я плачу від розпачу. Я вже зараз уявляю собі якою буде дитина і тішуся нею. Незважаючи на все. Адже ми, жінки, створені, щоби бути матір'ю. Коли я згадую про батька, про цю грубу тварину, у якої серце напевно поросло волоссям... Чи може він взагалі мати якісь батьківські почуття в серці?!
Я вже зараз в'яжу для бебі крихітні штанці та сорочку. Мама, на мій подив, взялася допомагати мені. Вона каже, що дитина дана Богом і не винна. Я думаю, яке ім'я дати дитині. Буде це хлопчик чи дівчинка? Адже це мій первісток, і я люблю його. Я вже купила для нього пелюшки та дитяче придане. Тепер так важко дістати будь що.
Тяжко буде моєму маленькому. Адже ми голодуємо. Бідна наша Німеччина і Твоя бідна подруга
Хельга.
Берлін-Карлсхорст
Дорога Хельга!
Ти писала мені, щоб я була обережною, що мій капітан зґвалтує мене. Х-а! Іноді я думаю, що може вийти лише навпаки! Прикро, що ми, дівчата, не маємо права активного голосу у цих питаннях. А тим більше спробуй скажи офіцеру, у якого ти працюєш.
Я якось спробувала посміхнутися моєму капітану трохи спокусливо. Так як посміхається Марлен Дітріх. Знаєш, що з цього вийшло? Він повернув мене обличчям до кухні і ляпнув долонею по... нижче спини. Найбезсовіснішим чином. Наче я школярка! Начебто мені не 21 рік! Начебто всі молоді люди не запевняють, що я дуже гарненька! І при цьому каже, що краще б я одягала чистий фартух, коли він приходить додому.
А водночас мені цей дикун починає подобатися. Якщо тобі зізнатися, то навіть більше. Іноді я запитую себе: може це просто тимчасовий інтерес до дикуна? Чи в мені проснувся інстинкт жінки, на яку чоловік не звертає уваги? Чи це від нудьги?
У нього виправка, як у справжнього офіцера. Він не хлопчик, як усі ці жовтороті в цивільному. Одне погано – він принципово не хоче бачити в мені жінку.
На ньому завжди чоботи блищать, як дзеркало. Чоботи він мені чистити не дозволяє. Слава Богу – це його власний привілей. Але сині галіфе і зелений кітель – це для мене страждання. Не встигну погладити галіфе, як нова справа – неси кітель у хімчистку або підшивай білий комірець. Днями спитав мене – невже я сама не здогадаюсь заглянути в його гардероб і привести все заздалегідь у порядок. Але ж я йому не бабуся!
Нещодавно влаштував мені перший сімейний скандал. Вранці я приходжу і бачу на письмовому столі шар пилу, а на ньому пальцем капітана написано "Staub". Я морочилася з обідом, потім мене покликали сусіди, і я зовсім забула про це. Коли він приїхав обідати і побачив знову пилюку на столі, то вибухнула буря.
Вперше я побачила, як він гнівається. Як він затупав ногами, як закричав на мене. Я вже не пам'ятаю – як він лаявся. І російською, і німецькою. Потім слів забракло – підходить до столу, пальцем по ньому покреслив і мені до носа: "Was ist das? Свинство! Скільки разів я вже говорив?" І цим же пальцем мені по носі провів.
Бог ти мій – я злякалася та й прикро.
А він знову кричить: "Хір нікс Русслянд! Хір – Дейчлянд! Щоб у мене тут німецький порядок був. Цум тейфель!"
Я розплакалася і втекла на кухню, а він ліг на кушетку і палить.
Хвилин за п'ять заспокоївся і приходить на кухню. Я сиджу та плачу. Він мені каже: "Піди накрий стіл для двох".
Я ставлю тарілки, а у самої сльози капають від образи. Думаю – завтра візьму розрахунок і піду. Нехай тоді сам тарілки миє.
Мій капітан поліз у шафу і гримить пляшками. Я гадаю, тепер нап'ється, як свиня, і поб'є мене. Ось воно, російська душа де показується. Потрібно тікати, поки не пізно.
Капітан відкоркував пляшку вина, потім пляшку горілки. Ставить на стіл і каже: "Піди зніми фартух і давай обідати".
Я дуже здивувалася. Що це таке – він запрошує мене обідати разом. Але коли наказує, то я суперечити боюся і сідаю, напівжива від страху, за стіл.
Він наливає два великі келихи горілки і сміється. Невже змусить мене пити цю гидоту? Я чула, що вони завжди п'ють горілку, коли миряться. А випивши – знову б'ються. Мама рідна – допоможи! Тепер буду акуратно витирати пил.
Мій капітан вдає, що все забув і поводиться зі мною так, ніби він бачить мене вперше і я в нього в гостях. У мене від страху шматок у горлі застряє, а він тільки сміється, дивлячись на мене, і підливає вино.
"Скажи, Марго, коли в тебе буде чоловік, ти також піклуватимешся про нього, як про мене?"
Тут я наважилася і кажу: "Але ж Ви не мій чоловік".
"Тим більше. Ти повинна вчитися. Я хочу відчувати турботу. Розумієш? Тур-бо-ту! Я вже п'ять років абсолютно один, Марго. Чотири роки я провів у бруді та крові. Серед випалених руїн і снігу..."
Тут він став сумним і не захотів більше говорити. Підійшов до радіоли і поставив російську платівку. Коли росіяни п'яні, вони не вміють веселитися. Або б'ються без жодної причини, або співають сумні пісні і плачуть. Тільки тоді у них серце виходить назовні.
Більше він мені не сказав жодного слова. Тільки похмурнів весь. Не став більше їсти і ліг знову на кушетку. Довго мовчав. Потім покликав мене до себе, посадив поруч, поклав голову на коліна і пеститься. Але пеститься так дивно, як дитина до матері. Мені його шкода стало. Видно, він дуже самотній, але не говорить про це. А я думала, що люблю його, і хотіла йому допомогти усмішкою Марлен Дітріх! Йому найдорожче – турбота. Тепер буду протирати пил двічі на день. Можливо, тоді він помітить мене.
У кімнаті тим часом настала напівтемрява. Навколо тихо-тихо. Тепло й так затишно. Як би добре, щоб я була тут не прислугою, а нехай навіть просто його подругою.
Чим він займався під час війни? Має багато орденів. Невже він теж убивав людей? Він таки добрий – накричав на мене, а потім соромно стало. Я дурепа злякалася, думала він зараз зателефонує в комендатуру і накаже посадити мене в льох. Лейтенант із сусідньої квартири завжди загрожує так своїй Маргариті, коли вона йому суп пересолить.
Поки я мріяла, мій капітан заснув у мене на колінах. Я хотіла поцілувати його, але побоялася. Встала потихеньку і почала протирати пилюку. Завтра перерию всі його речі і, коли він прийде додому, буду навмисно штопати шкарпетки перед його очима. Нехай бачить, що я про нього дбаю. У різних чоловіків кохання приходить різними шляхами.
Люба Хельга, мене дуже цікавить питання – чи є у нього якась дівчина. Поки що я бачила, що до нього заходить лише фрейлейн Валя. Але тут не може бути нічого серйозного.
Мила Хельга, мені так хочеться побачитися з тобою і побалакати. Не журись про бебі. Я впевнена, що все буде добре.
З привітом
Твоя Марґо
Waldheim-Sachsen
Дорога Марго!
Дякую тобі за твої милі привітання у попередньому листі. Мій маленький – дуже здорова й мила дитина. Тепер це для мене вся радість і турбота. Для того, щоб відчути, що таке дитина, потрібно бути її матір'ю. Тепер у мене безліч турбот, це відволікає мене від неприємних думок.
Можеш собі уявити – мама тепер мене весь час лає, що я мало дбаю про дитину, постійно втручається і дає поради. Я цього ніяк не очікувала.
Мама якось пустилася філософствувати і каже, що шлюб без дитини – це пустоцвіт, що тільки діти скріплюють сімейне життя та пов'язують подружжя. Правда, потім вийшла досить незручна пауза. Зв'язує подружжя! Тільки не в цьому випадку.
Коли ми почали радитись, яке ім'я дати дитині, мама знову внесла свою пропозицію. Як ти думаєш, що вона запропонувала?
Вона якимись шляхами дізналася, як звати цього... Ну, цього сержанта. І хоче охрестити дитину його ім'ям. Це тепер навіть заведено – більшість дітей, які народжуються від росіян, називають російськими іменами. Я не хотіла, але мама наполягала, і потім я погодилася.
Тепер у нас в домі є маленький Петер, який голосить із ранку до вечора. Який він горластий – жах!
Днями я йшла з маленьким Петером на руках вулицею і зіткнулася знову з сержантом. Він зупинився посеред вулиці і довго дивився мені услід. Я пішла швидше – мені було соромно.
Вчора наша сусідка фрау Гюнтер прийшла до нас і розповіла, що сержант приходив до них, розпитував про мене та дитину. Запитував чия це дитина. Потім сержант довго хитав головою і щось говорив по-своєму, але вони не могли зрозуміти що саме. Я знову злякалася і плакала. Що він ще хоче від мене?
Вчора пізно ввечері, коли ми вже хотіли лягати спати, почувся стукіт у двері. Мама пішла відчиняти і входить потім до кімнати з... цим сержантом. Я лежала в ліжку разом із маленьким Петером. Хотіла схопитись і втекти в іншу кімнату, але не могла. Мама дивна – вона так спокійно розмовляє із сержантом. Я тільки закрила маленького Петера і повернулася до стіни.
Але сержант був тепер зовсім іншим. Такий тихий і незграбний. Стоїть у дверях і переступає з ноги на ногу, як ведмідь. Знімає з плеча важкий солдатський мішок і дає мамі.
Віддав мішок і знову мнеться у дверях. Наче йому чогось хочеться, але він боїться. Мама взяла його за руку і підводить до ліжка, щоб він подивився на дитину. Я мало не плачу, а маленький Петер усміхається на весь рот і махає рученятами. Він нічого не знає. Можливо, він інстинктом дитини відчуває, що це його батько. Діти не розуміють всієї тяжкості нашого життя.
Сержант боязко подивився на маму, на мене він старається не дивитися. Потім обережно простягає руку. Маленький Петер хапає його за палець і сміється. Сержант так дивно дивиться на дитину, зовсім забув про нас з мамою. Почав прицмокувати губами і розмовляти з ним щось російською.
Сержант запитує маму, як звати дитину. Мама йому відповідає: "Петер. Ти – великий Петер, а це – маленький Петер", – і взяла дитину з ліжка. Той борсається ручками та ніжками, як кошеня і тягнеться до сержанта.
Потім, люба Марго, я дуже здивувалася.
Сержант бурмоче: "Петя, Петя"... І раптом я бачу, що у нього по обличчю течуть сльози. Я ще ніколи не бачила, як чоловіки плачуть. І раптом він... він плаче. Схлипує, а сльози по обличчю котяться. Обличчя все перекривилося, ніби хоче втриматись і не може.
Чоловіки плачуть інакше, ніж жінки. Жінки завжди ховають обличчя. А цей – сидить, дивиться на маленького Петера, а з відкритих очей сльози течуть.
Потім раптом скочив, ніби за ним женуться, і пішов, не сказавши ні слова.
Я довго думала про це. Що це може означати? Він тепер не такий страшний, як здавалося раніше, а якийсь жалюгідний і безпорадний. Можливо мама права? Як дивно дивився на маленького Петера. І потім ці сльози... Звірі не можуть плакати.
Коли мама відкрила мішок, то там виявилося кілька буханців хліба, великий пакет олії та банки зі згущеним молоком. Звір таки дбає про своє дитинча. Мій бідний маленький Петер. Нам і справді дуже голодно.
Закінчую листа і цілую тебе міцно.
Твоя Хельга.
Берлін-Карлсхорст
Дорога Хельга
Я сиджу і пишу листа, а гидкий Ганс, так звуть цього нахабного птаха, розгулює по столу і заважає мені. Я часто гніваюсь на Ганса. Капітан дбає про нього більше, ніж про мене.
Коли капітан читає газети, Ганс розгулює у нього по погонах і сує свій ніс усюди. Іноді капітан візьме на язик корму і Ганс клює у нього з язика. Обидва дуже задоволені. Начебто цілуються. Теж знайшов із ким цілуватися – з папугою!
В мене дуже своєрідний розпорядок дня. По-перше, я не повинна з'являтися у квартирі до десятої години, тобто доки капітан не піде на роботу. По-друге, я не маю залишатися в квартирі після п'ятої години. Наче він побоюється, щоб нас не запідозрили в чомусь інтимному. Про його життя я дізнаюся більше від фрау Шмідт.
Тепер капітан має нову пристрасть. Встає щодня удосвіта, сідає в машину і рушає купатися на Мюггельзеї. Якщо він так рано встає заради купання в холодній воді, то, мабуть, він проводить не дуже веселі ночі. Навіщо йому тоді спальня Марії Антуанетти?
Коли я пишу про це, то згадую старшого лейтенанта із четвертого під'їзду. Молодий хлопчик. Спочатку був такий скромний і тихий. Потім почалися жінки, жінки і жінки. Усі з вулиці – з-під мосту біля "Капітоля". Невдовзі лейтенант безслідно зник.
Фрау Шмідт розповідає, що він тепер у "Блакитній Дивізії". Так росіяни називають ізолятор для сифілітиків на острові Рюген, де вони живуть за колючим дротом. Потім їх усіх відправляють до Сибіру.
Нещодавно трамвайну зупинку біля "Капітоля" перенесли на півкілометра далі від Карлсхорста. Половина венериків у шпиталі Карлсхорста запевняє, що їх продуло вітром біля цієї трамвайної зупинки.
Фрау Шмідт знає абсолютно все. Вона клянеться, що в цьому госпіталі росіян лікують від гонореї впорскуванням скипидару у м'які частини (дуже болісний метод лікування, що практикувався в 19 столітті. Застосовується нині в Радянській Армії). Шшш-приц! Півтора кубики. А від двох кубиків вмирають коні. Уявляю собі насолоду!
Росіяни кажуть, що ці уколи – "морально-політичні", щоб відбити бажання спілкуватися з німецькими жінками.
Скіпідарно-політичні уколи та "Блакитна Дивізія"! Якщо росіяни говорять про це так спокійно, то, можливо, у них є ще щось інше, про що не говорять. Можливо тому мій капітан такий незрозумілий? Адже він не лише чоловік, а й радянський офіцер. Це зобов'язує його не забувати законів своєї країни.
Я чула, що після укладання Мирного Договору з Німеччиною Сталін дозволить росіянам одружуватися з німецькими дівчатами. Я спитала про це капітана. Він подивився на мене скоса і каже: "Забудь про це дитинко. Хто тобі це казав?"
"Я у місті чула", – відповідаю я.
"Якщо тобі це говорив росіянин, то він просто обманював тебе. Будь обережна з такими людьми. Той, хто дає обіцянки, яким він сам не вірить, не може бути гарною людиною. Це стара пастка для дівчат".
"Але я це чула від німців".
"Тоді це просто пропагандний трюк", – каже він.
Нещодавно у мого капітана був день народження – я дізналася про це з його документів. Я купила з цієї нагоди особливо гарних квітів і привела квартиру у святковий вигляд. Я спекла разом із фрау Рот шоколадний торт з його ініціалами, приготувала особливо смачний обід. Я навіть зателефонувала йому на службу і запитала, чи не запізниться він до обіду. Для цього дня я одягла свою найкращу сукню і панчохи.
Поки я поралася, принесли ще один торт з кондитерської у нас у Карлсхорсті. Виявляється, від фрейлейн Валі. Мабуть, вона тісно товаришує з ним, якщо пам'ятає його день народження. Мені стало прикро – всі мої приготування відходять на задній план. Мій торт не можна порівняти із кондитерським! Тепер я знову лише бідна німецька дівчина.
Коли капітан приїхав обідати, то кричить мені з порога: "Марго, їсти! Швидко!"
Невже він знову збирається їхати? От так день народження! Міг би трохи й відпочити.
Капітан заходить до кабінету і з цікавістю оглядається на всі боки, не розуміючи з якої нагоди все це святкове оздоблення. Розглядає мою нову сукню й білий фартух. Схоже, це йому подобається найбільше. Він усміхається з таким виразом, ніби каже: "Ага, ну нарешті!"
Потім він запитує: "Люба, що це все означає?"
Я вітаю його із днем народження.
Він роздумує щось, ніби згадує який сьогодні день, дивиться на шоколадну цифру і каже: "Ах так, справді! Адже сьогодні мій день народження!"
Невже він так запрацювався, що забув про це? Ні, чоловік не може існувати без жінки! Він гірший за дитину і все забуває за своїми жахливо важливими справами. При цьому ця безпорадна істота ще уявляє, що вона – вінець творіння. Все це вигадки! Без жінок чоловіки напевно й досі бігали б голяком.
У якості нагороди за мою турботу капітан знову робить із мене леді на годину і командує накрити стіл на двох. Ах, тільки б хто-небудь не прийшов!
Ще не сідаючи за стіл, капітан налив собі склянку горілки і залпом випив. Які жахливі звички! Я вже неодноразово помічала у нього цю манеру закласти фундамент. Потім він починає потихеньку пити всякі хороші речі – на столі шампанське, вино, лікер.
Цю російську манеру попередньо оглушити себе склянкою горілки помічали багато хто з нас тут у Карлсхорсті. Наче росіяни хочуть зламати цією склянкою якусь залізну завісу в душі. Тоді вони стають балакучі і жваві. Допоки не переп'ються.
Я спробувала доглядати за столом, як це належить господині будинку. Але де там! Капітан знову повернув у себе в душі якийсь вимикач, і тепер я для нього тільки дама і гість. Начебто він навмисне створює внутрішню перешкоду.
А було б так просто обійняти мене та поцілувати. Адже я трошки п'яна і це можна пробачити. Хвилинна слабкість! Я вдала б, що нічого не пам'ятаю...
А він веде себе, як джентльмен, ніби у нього в жилах цукрова водиця. Як гидко, коли чоловіки занадто довго розігрують із себе джентльменів! Адже я у нього вже не перший день, і я користуюся успіхом у чоловіків. Але тільки не тут.
Капітан увімкнув радіо і ліг на кушетку. Я сіла поряд і мовчу. Музика грає тиху мелодію. Я знаю – це діє на нього, і він сам заговорить. І він сказав. О Боже, що він сказав!
"Марго, ти дуже хороша дівчина. Я б навіть сказав надто хороша, – гладить мене по руці і задумливо додає, – у тебе, напевно, було багато чоловіків?!"
Я мало не вибухнула. Треба так добре почати і так погано закінчити! Я вже хотіла відповісти йому належним чином, але втрималася.
"Ви любите когось, гер капітане?" – запитала я.
"Звичайно люблю".
"Кого?" – І чекаю з нетерпінням, що він скаже.
"Я люблю Ганса, яєчню, а ще – рожеві щічки", – і сміється. Мабуть він не хоче говорити зі мною всерйоз і перетворює все на жарт.
"Тільки дивитись?" – питаю я.
Мені хотілося пожартувати. Недарма ж у моїх жилах тече берлінська кров. Мені хотілося розпалити його, а потім холодно осадити. Адже він так довго мучить мене.
"Марго, я із задоволенням поцілував би твої щічки. Вони в тебе такі свіжі. Я навіть звідси відчуваю, як вони пахнуть свіжістю", – каже капітан. У нього вражаюча манера говорити такі речі абсолютно спокійним тоном і без найменших натяків на подальше.
"Але світ збудований на діалектиці", – продовжує капітан. – "Ти знаєш, що це таке? Ну, це означає, що після поцілунку в щоку мені захочеться поцілувати тебе в губи, потім далі і далі".
"Ну, і що ж тут поганого?" – кажу я і думаю: "Невже у нього така товста шкіра, що він не зрозуміє і цього натяку?"
"А погано те, що нам тоді доведеться розлучитися".
"Чому?" – дивуюсь я.
"Про це марно говорити. Так має бути".
"Але ж багато росіян мають знайомих німецьких дівчат?" – заперечую я.
"Є наказ, згідно з яким зв'язок радянських офіцерів з німецькими жінками карається судом Військового Трибуналу", – каже капітан, не дивлячись на мене.
"Але так часто видно..." – кажу я і не вірю його словам.
"Це – вуличне кохання, Марго. Про нього не варто говорити. І не воно мається на увазі в наказі маршала Соколовського".
"Але звідки знатимуть, чим Ви займаєтеся вдома, гер капітан".
"Добре. Візьмемо наочний приклад. Припустимо я люблю тебе. Тоді я не повинен лицемірити і приховувати це від усього світу. Якщо ж я не приховуватиму цього, то я ризикую потрапити до Сибіру. У кращому випадку – ганебне розжалування із занесенням в особисту справу. Пляма на все життя. Ти не зрозумієш цього".
"Але я знаю стільки прикладів..." – знову намагаюся заперечити я.
"Це не приклади. Це – вимушений вихід зі становища. Якщо я любитиму тебе, а на очах інших буду розігруавати комедію... Це автоматично вбиває кохання і залишається тільки брудний зв'язок. Не можна повінчати чорну жабу з білою трояндою".
Я розгублено дивлюся на нього і не знаю, як зрозуміти це. У тридцятирічних чоловіків якась особлива манера говорити про кохання – вони розуміють його і аналізують.
Він весело посміхається, бере мою руку і кладе її собі на обличчя, ніби пестившись.
"Це тільки приклад", – каже він, – "Але навіть якби я любив тебе, то я б краще постійно милувався тобою здалеку, ніж один раз поблизу. Адже потім довелося б розлучитися! Кохання – це ніжна квітка і з нею потрібно вміти поводитися. Розумієш?"
Пролунав дзвінок у двері. Так голосно і по-господарськи дзвонить лише фрейлейн Валя. Вона вихором влетіла в кімнату і з льоту міцно поцілувала капітана, відкинулася назад і пустотливо дивиться, яке це справило на нього враження. На ці поцілунки наказ маршала Соколовського не поширюється...
Капітан разом із фрейлейн Валею поїхали на роботу, а я з досади села писати тобі розпочатий раніше лист. Навмисне порушила наказ капітана і залишилася у квартирі після п'ятої години. Тепер я розумію, чому він заборонив це мені. Хай же сусіди подумають тепер що-небудь, хоч цього й немає.
Привіт тобі та твоєму маленькому Петеру
Твоя Марґо
Waldheim-Sachsen
Дорога Марго!
Видно Провидіння врівноважує чаші нашого горя й радості. Тепер я живу майже щасливим життям. Мій маленький Петер росте і завдає мені все більше і більше клопоту та радості. Навіть сусіди тепер заходять до нас і нічого не кажуть поганого. Адже тепер дитина має батька.
Маленький Петер тепер не є незаконною дитиною. Натомість великий Петер – незаконний батько. Він страшенно боїться, щоб його начальство не довідалося, що у нього дитина і що він буває тут. Він каже, що тоді його негайно відішлють назад до Росії. Хіба це злочин?
Я думала, що наші расові закони були несправедливі, але що за закони в цій країні, де так багато кричать про рівність і братерство. Великий Петер тепер буквально нещасний. Чим більше він звикає до дитини, тим більше він боїться бачитися, щоб про це не дізналися.
У Петера була в Росії дружина і дитина. Обоє загинули під час окупації в Україні. Коли він мені говорив про це, то дивився в підлогу. Можливо, він думає, що я, як німкеня, теж опосередковано винна в цьому. Якось мама запитала його, чому радянські солдати так поводилися під час наступу по Німеччині. Петер неохоче відповів: "Нам весь час говорили, що німці те саме робили в Росії". Потім подумав трохи і додає: "Життя погане. А німці його ще гірше зробили. На своє життя ми злі".
Великий Петер сидить на табуреті, тримає в руках маленького і каже: "Потім новий наказ прийшов. Заборонили. Одного дня багатьох солдатів постріляли за це. Іван завжди винен".
Тепер Петер майже кожного вечора приходить до нас. Завжди приносить щось: то ковбасу, то олію. Продає свої цигарки та хліб – приносить гроші. Якось я запитала його – хіба він не отримує платні? Він відповідає: "Івану платять вісім карбованців на місяць. На це й пачки цигарок не купиш".
Тепер Петер ставиться до мене з повагою, як до дружини. Коли я йому зроблю якусь дрібницю, наприклад сама візьму і виперу його білизну, то він радіє цьому як подарунку. Мені здається, що росіяни звикли до надто важкого та безрадісного життя. Кожен дріб'язковий прояв турботи вони сприймають прямо з болісною подякою.
Тепер Петер зі шкіри пнеться, щоб догодити мені і мамі. Але все це він робить у постійному страху. За таких умов не може бути щастя. Коли я читала твій останній лист, то я подумала, що твій капітан має рацію. Те, що офіцер думає головою, солдат відчуває серцем.
Щонеділі Петер одягає всі свої ордени і приходить до нас на весь день. Коли я йому одного разу запропонувала піти погуляти надвір, то він тільки злякано подивився на мене.
Поступово я так звикла до нього, що чекаю з нетерпінням, коли він постукає у двері. Якось я запитала його, чи любить він мене і чи візьме він мене з собою до Росії. Він замислився. Видно ця думка ніколи не спадала йому на думку. Чому? Адже я відчуваю, що він щасливий зі мною та маленьким Петером.
Він сказав тільки: "Тебе ніколи не пустять до Росії. А якщо я скажу про це своєму командиру, то наступного дня ти мене тут не побачиш".
Які ж секрети щасливого життя охороняються так суворо у країні Рад? Чому тоді так добре воювали росіяни? Маленький Петер часто грає блискучими орденами на грудях у батька. Коли той дивиться на них, то в його очах іноді спалахує злість.
Час купати маленького Петера. Закінчую писати і бажаю тобі найкращого
Твоя Хельга
Берлін-Карлсхорст
Дорога Хельга!
Вчора я святкувала мій день народження. Тепер мені вже 21 рік. Як швидко летить час!
Капітан здивував мене. Він привітав мене, потім узяв за підборіддя та вперше поцілував. Але знову не так, як треба. Так можна цілувати розп'яття, та не мене. А я ж не з дерева. А він сміється, ніби йому приносить задоволення ця гра на нервах.
Разом з тим я відчуваю, що він навмисно зберігає дистанцію. Щось невловиме та незриме змушує його залишатися на відстані. Він знає цього невидимого бога і підкоряється його волі.
Я наважилася запросити капітана на день народження до себе. Відповідь як і слід було очікувати: "На жаль я мушу завтра працювати до пізнього вечора, люба. Бажаю тобі добре веселитися". А сам буде сидіти зовсім один і розмовляти ніжними словами з цим огидним Гансом.
От і добре! Нехай хоч із золотими рибками цілується, а я буду веселитися. Увечері навмисно зателефоную йому, перевірю як він "працюватиме до пізнього вечора".
У росіян характерна манера святкувати свої радянські свята. Тоді весь Карлсхорст рясніє червоними ганчірками та ілюмінацією. Але всі ці свята лише зовнішні. Начебто росіяни не звикли святкувати в затишній домашній обстановці. Коли я запитала капітана, то він загадково відповів: "Не не звикли, а розучилися".
Зате росіяни дуже часто збираються в тісній компанії та святкують без жодного календарного приводу. Коли є настрій. Тоді будинок тріщить і дим із вікон іде.
Те саме і з подарунками. Росіяни не звикли до дріб'язкових та регулярних подарунків. Нібито це не в звичаях чи можливостях Радянської Росії. Але коли вони згадують про подарунки і дарують, то часто не знають у цьому міри. Наче для них речі не мають цінності.
З одного боку, росіяни ганяються тут у Берліні за кожною дрібницею, за кожною ганчіркою. Особливо – жінки. Але росіяни так само легко розлучаються із цим. Особливо чоловіки. У них певною мірою атрофувалося почуття особистої власності. Росіяни ганялися за годинниками, тому що їх не було в благословенній країні Рад, але наступного дня вони безтурботно дарували їх, оскільки звикли обходитися без годинника.
Якось ми сперечалися з подругами про союзників, тут, у Берліні, і обговорювали яка між ними різниця. Звичайно, нас найбільше цікавило питання ставлення до жінок. Дівчата були із різних секторів Берліна і вже бувалі.
Німці найбільше недолюблюють французів. Батьки, якщо вже до того дійшло, кажуть доньці: "Краще ходи з десятьма росіянами, ніж з одним французом". Певно тут росіяни грають роль якогось негативного еквівалента. У англійців кожен солдат – народжений джентльменом. Навіть якщо він візьме вуличну жінку, то поводиться з нею як із справжньою дамою. Цим чоловік лише наголошує на повазі до самого себе.
В американському коханні головну роль відіграють шоколад та цигарки. Я не кажу про серйозне кохання – про нього не патякають язиками на вулицях. На жаль багато хто вбачає в американцеві не людину, а мішок із цигарками. Звичайно, це плоди нашого важкого часу. Кохання на голодний шлунок мало привабливе в наші матеріалістичні часи.
Росіяни... Російське кохання? Про це важко щось сказати. На вулицях Берліна ніколи не побачиш росіянина поряд з німецькою дівчиною. Оскільки це покрито таємницею, про це багато говорять і висловлють безглузді припущення. Навіть живучи тут, у Карлсхорсті, я не можу нічого сказати з цього питання.
Що можна сказати про наших молодих людей? Їм не залишається нічого кращого, як згадувати золоті часи в окупованих країнах. Тепер їм доводиться познайомитись із зворотною стороною медалі.
Днями у Карлсхорсті застрелився один старший лейтенант. Сумна історія. Старший лейтенант не бачив своєї сім'ї від початку війни – понад п'ять років. Виявляється, у них взагалі не існувало відпусток в армії під час війни. Нещодавно його було переведено на роботу до РВА. Просив дозволу в'їзд сім'ї – відмовили, оскільки в'їзд сімей до Німеччини було дозволено лише протягом короткого терміну після капітуляції. Коли дивишся довкола, то здається, що офіцери мають право виписувати свої сім'ї. Але це лише обман зору. Це малочисленні сім'ї, які встигли "проскочити". Отримавши відмову, старший лейтенант подав прохання про демобілізацію. Знову відмовили. Старший лейтенант взяв пістолет і застрелився.
Наразі ніхто не має права виписувати дружин до Німеччини. А за спілкування з німецькими жінками – Сибір. Багатий вибір та повна свобода особистості!
Переді мною на письмовому столі капітана лежить лист. Конверт зроблений із газети та склеєни клейстером з борошна. Адреса написана чорнилом поверх газетного шрифту. Це лист матері капітана, який прийшов Військово-Польовою Поштою. Багато місць у листі замазано цензурою. Цензура в країні на другий рік після переможного закінчення війни! Які таємниці може писати мати синові? Коли я думаю про це, я починаю розуміти капітана, його мовчання та його незрозумілі відповіді.
Вже половина восьмого. Скоро капітан повернеться додому. В суботу росіяни також працюють до половини восьмої. Навіщо в них так побудований робочий день? Може, щоб вони не мали можливості спілкуватися із зовнішнім світом? Мені здається, я починаю трохи розуміти росіян. Вони в полоні у якоїсь невидимої, але всевидячої злої сили. Невже вони самі не відчувають цього?
Закінчую. Біжу додому. Цілую!
Твоя Марго
Waldheim-Sachsen
Дорога Марго!
Життя в нашому маленькому містечку тече похмуро і одноманітно. Було б ще тужливіше, якби я не мала турбуватися про маленького Петера. Іноді я не уявляю, що б я робила, якби у мене весь день не був зайнятий дитиною.
Петер тепер у іншому місті. Комендатури в маленьких містах ліквідують і переводять у більші гарнізони. Петер служить за сорок кілометрів звідси. Коли він дізнався, що їхня комендатура їде, то був дуже схвильований, боявся, що їх переведуть надто далеко.
Тепер він буває у нас лише раз на тиждень. Приходить завжди ночами, на плечі мішок із продуктами. Він бачить, що ми голодуємо і тягне все, що може. Пайок у них самих дуже мізерний. Коли він посидить у нас недовго, то ніби забуває про навколишній світ і стає зовсім іншим – веселим і таким простим.
Мене вражає одне. Він розповідає про життя в Росії, каже, що життя там важке, що там немає того, до чого ми звикли тут. Але він ніколи не лає Росію, а лише хвалить. Коли я його спитала, як це може бути – одразу і погано, і добре, він тільки рукою махнув і нічого не відповів.
Ще добре, що Петер служить у комендатурі. Він каже, що там більше свободи. Справді, у сусідньому місті в казармах стоїть регулярна військова частина. Там солдатів взагалі в місто не випускають і одягнені вони дуже погано. У Петера ж гарне вовняне обмундирування. Він каже, що таке дають тільки офіцерам, а ще солдатам, які служать у комендатурах: "Для виду. Щоб перед німцями не соромно було".
Дорога Марго, я хочу повідомити тобі мою таємницю. Нещодавно Петер сказав мені, що незабаром його демобілізують і він має їхати додому до Росії. Він був дуже сумний, але не сказав поки що більше нічого. Тепер я впевнена, що він любить мене та маленького Петера. Але він думає, що я не поїду до Росії, бо там тяжке життя. Я довго думала про це і нарешті наважилася.
Вчора я написала листа маршалу Соколовському до Карлсхорста. Я докладно описала йому все. Про маленького Петера, про те, що я і сержант любимо один одного. Я порадилася з розумними людьми і навіть приписала, що люблю комунізм, Радянську Росію та Сталіна. Розумні люди кажуть, що це у росіян тепер так само необхідно, як у нас раніше "Хайль Гітлер!"
Я прошу маршала Соколовського дозволити мені з дитиною поїхати разом із Петером до Росії, коли його демобілізують. Я впевнена, що він допоможе мені, і тоді ми всі будемо щасливі. Я так вірю в це! Я нічого не сказала Петеру. Нехай це буде йому сюрпризом.
Іноді я заздрю тобі, що ти в Берліні. Там так весело. Привіт від мами та маленького Петера.
Твоя Хельга.
Берлін-Карлсхорст
Дорога Хельга!
Знову зима. Знову я сиджу за тим самим письмовим столом капітана, як рік тому. В кімнаті тепло, але на душі у мене холодно. Холодно стало у Карлсхорсті. Це якась внутрішня атмосфера. Це важко передати словами, але це відчувається на кожному кроці.
Я вже другий рік тут і відчуваю глибоку внутрішню зміну. Рік тому росіяни були іншими. Було якесь безладдя, якийсь перелом... Я не можу висловити це. Але люди були веселі, самовпевнені та розслаблені. Тепер над усім цим опустилася свинцева пелена. Все увійшло в колію, але в якусь мертву колію.
Я жартома сказала капітанові, що Карлсхорст став тепер зовсім російським. Він із кривою усмішкою погодився: "Так... Радянським".
Раніше росіян часто можна було бачити в німецьких театрах та кіно. Тепер для них у Карлсхорсті відкрили кілька клубів, і вони ходять тільки туди. Навколо Карлсхорста будують нові й нові паркани. Навіть трамвайну лінію, що проходить крізь Карлсхорст, відгородили з обох боків залізними ґратами.
Тепер багато росіян ходять у цивільному вбранні. Більшість одягнені в однотонні темні пальта та костюми. Про моду, про європейську моду, росіяни не мають уявлення. Наче вони виросли в іншому світі, де про це не доводилося думати.
Про що думають російські жінки там, у Росії?
Нещодавно я бачила в прорадянському журналі "Іллюстрірте Рундшау" фотографію – бригада мулярів на будівництві. З шести мулярів – п'ятеро були жінки. Напевно, їм не до європейської моди.
Наприклад, я та мої подруги маємо тепер мало можливостей шити нові сукні, але ми переживаємо ці нові сукні у своїй душі. Ах Хельга, адже це таке задоволення – сидіти та придумувати фасон нової сукні!
У Карлсхорсті стоять черги навіть за сковорідками і каструлями. Що ж це за життя у цьому комуністичному раю? В німецьких газетах тепер так багато пишеться про комунізм. Але я не чула, щоб самі росіяни вживали це слово. Коли я запитала про це лейтенанта із сусідньої квартири, то він тільки буркнув «...твою мать». Що це таке? Може, їх мовою так вимовляється «комунізм»?
Мій капітан тепер також змінився. Гер Шмідт розповідає, що він часто встає серед ночі і їздить ще до світанку на полювання. У темряві сідає в машину і їде кудись на околиці Берліна. Один. До початку роботи повертається по вуха у бруді. З рушницею, але часто без дичини. Мені іноді здається, що він просто намагається вирватися з Карлсхорста, подихати свіжим повітрям.
Я майже щоранку знаходжу на кухні обидва відра наповненими порожніми пляшками з-під горілки та вина. Раніше цього не було. Фрау Шмідт каже, що у нього вечорами бувають ті самі друзі. Раніше вони виїжджали кампанією до театру чи кіно. Іноді посеред ночі брали патефон і вирушали купатися при місяці на Мюггельзеї. Щонеділі на весь день виїжджали до Берліна. Тепер же тільки сидять у нього щовечора в квартирі і п'ють горілку.
Капітан змінився зовні. Замкнувся у собі. Такий само строгий і підтягнутий, але рідко посміхається. Після обіду лягає на кушетку і закриває обличчя газетою. Але не спить, бо я бачу, як він реагує на те, що відбувається навколо.
О, я й забула сказати тобі. Незадовго до того, як у ньому відбулася ця зміна, він їздив у відпустку до Росії. Повернувся схудлий і якийсь невеселий. З цього власне і почалися нічні п'янки та ранкові поїздки на полювання. Наче у нього якийся тягар на серці.
Якось я запитала у нього: "Чому Ви так змінилися, герр капітан? Рік тому Ви були зовсім інший".
Спочатку він зробив вигляд, що не чує моїх слів, потім неохоче сказав: "Тоді ми були звірі, що вирвалися на волю. Ну і бавилися на радощах... Тепер знову посадили нас на ланцюг".
Я запитала його: "Вам подобається в Німеччині, герр капітан?"
Він відповів: "Людина повинна залишатися там, де вона народжена..." Він відповідає не на моє запитання, а своїм власним думкам. Коли я заводжу розмову на особисті теми, він завжди думає про інше. Про що він думає?
Про наше життя в Берліні тобі пише мама, тому не стану повторюватися.
З привітом
Твоя Марґо
Дорога Марго!
Сталося щось жахливе. Я пишу тобі цей лист із маленького села поблизу кордону. Сьогодні вночі ми йдемо через кордон. Я, маленький Петер і... Петер.
Вчора серед ночі хтось постукав у віконце. То був Петер. Але, Боже, у якому вигляді! Брудний, у зім'ятій шинелі, неголений. Мовчки увійшов до кімнати і насамперед почав шукати очима дитину. Я вперше бачила його в такому стані. Він був схожий на зацькованого звіра.
Він квапливо пояснив мені все. Ми маємо бігти. Він був заарештований. Його звинуватили у державній зраді. Шпигунство на користь іноземної держави. Заборонений зв'язок із німкенею. Боже, Боже...
Він каже, що йому показали якийсь лист. Сказали, що ця німкеня заарештована і у всьому зізналася. Знають, що він має дитину. Він каже, що це означає Військовий Трибунал. Цієї ночі він утік і пішки пішов сюди. Він каже, що ми маємо негайно бігти... Куди?
Я, не пам'ятаючи себе, як уві сні, одяглася. Здається, ніби щохвилини постукають у двері і всіх нас заарештують. Тепер я розумію, чому Петер так боявся раніше. Петер скинув шинель і я бачу, що в нього через плече висить автомат. Він такий страшний. Він зараз такий, яким я бачила його у ті жахливі дні війни. В його очах – смерть.
Маленький Петер прокинувся і плаче. Великий Петер ходить навколо маленького Петера з автоматом у руках. Він не може ні на мить зупинитися. Він як ведмедиця біля свого дитинчати. Я знаю, що він уб'є кожного, хто стане на його шляху.
Він увесь час квапить мене. Скоріше піти з цього будинку. Швидше... Ми бігли вночі, загорнувши маленького Петера в ковдру.
Зараз вечір. Ми сидимо у кімнаті у незнайомих людей. Вони нас розуміють. Я їм усе пояснила. Великий Петер тримає на колінах маленького. Він не випускає автомат із рук. Його обличчя – камінь.
За кілька годин ми йдемо через кордон. Допоможи нам Бог і пожалій маленького Петера...
Хельга
Берлін
Дорога Хельга!
Кожен красивий сон добігає кінця, залишаючи лише сумний спогад. Мого капітана вже нема тут. Він виїхав до Росії. Я теж залишила Карлсхорст – там тепер надто порожньо й безрадісно.
Я не забуду наш останній день у Карлсхорсті. То був чудовий день, Хельга. Капітан зовсім змінився в цей день.
Я запитала його: "Чи любиш ти мене, Мишко?" Адже я прочитала це в його очах.
Він подивився на мене зі своєю загадковою усмішкою: "У всякому разі, жодна дівчина в Берліні не подобалася мені більше, ніж ти, Марго..."
Мені стало так сумно. Він любив мене весь цей час. По-своєму любив. Можливо сильніше і глибше, ніж я це могла зрозуміти. Яка ж жорстока сила змушувала його приховувати свої почуття, заморожувати кров? Заради чого?
Я спитала: "Чому ж ти був такий, Мишко?"
Він гладив моє волосся і пестив мене. Але ці ласки були холодними. Ніби він пестив улюблену річ, але не жінку.
"На це важко дати відповідь, Марго", – сказав він. – "Ти занадто хороша дівчина, щоб взяти тебе і потім викинути. Ти гідна більшого. А це більше в наших умовах неможливе. Я не хотів осквернити тебе і свою власну душу. Ти ніколи не можеш бути моєю дружиною..."
Я перебила його: "Але чому?"
Він знову посміхнувся так, ніби я ставлю йому питання, які неможливо пояснити. Він нічого не відповів.
На прощання він сказав мені: "Я хочу, Марго, щоб ти не залишалася більше тут, у Карлсхорсті. Знайди собі роботу та любов у своєму середовищі. Пообіцяй мені!"
Він узяв мою кенкарту і перекреслив хрестом штемпель комендатури РВА. Коли перекреслено цей штемпель – на роботу до Карлсхорста більше не приймають.
Ми весь день провели разом. Наш перший і останній день, коли ми знали, що любимо один одного. Тепер він десь далеко, у своїй улюбленій холодній Росії.
Він мав рацію! Троянди не ростуть на болоті...
Твоя маленька самотня
Марґо
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ