1.
Дні йдуть своєю чергою, стають тижнями, тижні – місяцями. Невтомна хода часу, де немає мети, де тільки озираєшся назад і відчуваєш порожнечу в душі.
Надворі стоїть зима. Наближається Новий Рік. У ці дні прийнято підбивати підсумки минаючого року і будувати плани на рік майбутній. Ця грань збуджує у нас, радянських людей, які стоять на стику двох світів, мало радісних спогадів і ще менше радісних надій.
Нещодавно ми були свідками двох знаменних подій – перші після капітуляції вибори до берлінського магістрату, що відбувалися у жовтні, та чергові вибори кандидатів у Верховну Раду СРСР, що відбулися у листопаді.
Німецькі вибори викликали у радянських людей більший інтерес, ніж це можна було очікувати. Можливо тому, що вони суттєво відрізнялися від виборів, до яких ми звикли. Дивно було дивитись на передвиборчі гасла кількох партій. Впадала у вічі сильна і вміло поставлена пропаганда SED. Тут відчувався багаторічний досвід радянської пропаганди, самовпевненість і... безсоромність. Останнє найсильніше відчували ми самі – господарі SED, які знають, що ховається за цими гаслами та обіцянками.
Мені врізався в пам'ять один випадок пов'язаний з берлінськими виборами.
Якось недільного жовтневого ранку я та ще двоє офіцерів вирішили скористатися чудовою погодою і здійснити прогулянку на мотоциклах. Для цього ми взяли з автобатальйону три потужні військові мотоцикли і, ревучи моторами, вирвалися з Карлсхорста на Франкфуртер Алеї.
Десь на шляху до Александерплатц ми нагнали повільно маршируючу колону людей з червоними транспарантами та прапорами в руках. Вигляд у демонстрантів був напрочуд сумний і безрадісний. З боків колони метушилися туди-сюди люди в тельманівських кепках з червоними пов'язками на рукавах.
"Подивися – слона ведуть!" – глузливо крикнув мені один із товаришів, показуючи рукою на демонстрацію.
Ми зменшили газ і стали об'їжджати колону. Це була організована профспілками радянського сектору демонстрація, яка мала виражати волю та бажання німецького народу. Хто не з'явився для участі у демонстрації, ризикував втратити своє місце. Смішно й шкода було дивитися на людей у фетрових капелюхах, що плелися як стадо баранів під керівництвом пастухів у тельманівських кепках.
Не знаю, як нам усім це спало на думку. Можливо те ж відчуття, коли дивишся на вселяючу огиду гусеницю і хочеш роздавити її. Три потужні військові мотоцикли в руках радянських офіцерів почали з загрозливим ревом кружляти навколо колони.
Люди у фетрових капелюхах злякано озиралися, вважаючи, що це військовий патруль, який стежить, щоб стадо не розбіглося. Пастухи в тельманівських кепках дивилися на нас здивовано – ми прасували боки колони і пастухам доводилося, забувши про свою гідність, відстрибувати убік, щоб не потрапити під колеса грайливих офіцерів.
З одного боку гидко дивитись на цю мерзотну комедію. З іншого боку, приємно, що цього разу не потрібно брати участь у мавпячому театрі самому. Ревом газуючих моторів ми висловлювали наші почуття огиди і одночасно – радості.
Цього ж дня в Берліні радянським патрулем було застрелено американця, який намагався сфотографувати подібну демонстрацію в радянському секторі. Видно, хтось враховує, що ці фотографії можуть справити на уважного глядача таке ж враження, яке вони справили на нас.
21 жовтня відбулися вибори. Мені не доводилося ще чути чи бачити, щоб під час виборів до радянських виборчих органів люди цікавилися результатами голосування. Натомість у день виборів берлінського магістрату не було, мабуть, жодної людини в Карлсхорсті, хто не поцікавився б результатом виборів. Багато у кого в руках були німецькі газети з таблицею результатів голосування. Найцікавішим виявився той факт, що з усіх партій SED вийшла на передостаннє місце. Про цей красномовний факт багато не говорили.
В Управлінні Промисловості РВА берлінські вибори стали приводом до наступної розмови між капітаном Багдасар'яном та майором Ждановим.
"Знаєш, як подивишся на ці вибори, то спадає на думку дика думка", – сказав капітан Багдасар'ян, вказуючи на одну з газет зі звітом про результати виборів. – "Усі партії голосують. Ну і ось припустимо, що комуністична партія отримає більшість голосів! Тож, значить так її до влади і допустять?"
"Напевно, ніби саме так воно і виходить..." – невпевнено відповів майор Жданов.
"Кумедно якось!" – похитав головою капітан. – "Коли компартія приходить до влади, то вона насамперед згортає шиї решті партій. І водночас ці інші партії готові без опору передати владу в її руки. Безглуздя якесь! Це все одно, що мотузку на власну шию милити".
"З цією демократією одразу не розберешся", – зітхнув майор.
"Явна дурня!" – приєднався до його думки капітан.
"А може це й не так безглуздо", – майор наморщив лоба, намагаючись вникнути в сутність незрозумілого явища. – "Демократія, як політична форма, це воля більшості. Якщо більшість проголосує за комунізм – значить буде комунізм. Щоправда, поки мало хто голосує", – закінчив він дещо іншим тоном.
"Все-таки якось дивно..." – запустив пальці у своє кучеряве волосся капітан Багдасар'ян. – "Один проти одного виступають – і ніхто нікого не саджає. У нас нічого не кажеш – а тебе садять. Навіть нічого не думаєш – і то саджають..."
У грудні в Офіцерському Клубі Карлсхорста розпочалися виборчі збори, на яких висувалися кандидати до Верховної Ради СРСР. У день, призначений для Управління Промисловості РВА, всі співробітники Управління мали з'явитися до Клубу, прикрашеного з цієї нагоди потроєною кількістю портретів вождів та червоного кумача.
Люди сиділи в залі й нудьгували. Нарешті голова президії надав слово заздалегідь призначеній особі. Особа вилізла на трибуну з папірцем у руці і по шпаргалці монотонним голосом роз'яснила нам про наше щастя, що ми маємо можливість самі обирати представників верховної влади нашої країни. Потім на трибуні з'явився наступний статист та запропонував нашого кандидата у Верховну Раду від Особливого Виборчого Округу, яким була радянська окупаційна зона Німеччини. Слідом, як у добре підготовленій п'єсі, з-за лаштунків на естраду вийшов сам кандидат у генеральському мундирі і розповів свою біографію. Таким млявим і покірним голосом генерал не говорив, мабуть, ніколи за всю свою військову кар'єру. Другим кандидатом була абсолютно нікому невідома величина. Присутні на зборах дізналися про існування цієї людини лише коли вона вилізла на трибуну, цього разу не з-за лаштунків, а з публіки, і знову-таки, з папірця зачитав свою біографію. Він мав відігравати роль кандидата "з самої гущі народу". Кандидатури обох кандидатів були наперед намічені Політуправлінням РВА і затверджені Москвою.
Публіка, знаючи, що після зборів буде кіно, з нетерпінням чекала кінця нудної процедури. Коли голова президії ввічливо запропонував перейти до голосування, люди в залі полегшено зітхнули і, не чекаючи команди до голосування, квапливо задерли догори праві руки. Чи то вони бажали якнайшвидше покінчити з "виборами", чи то побоювалися, що їх запідозрять у недовірі до кандидатів. Багато хто для надійності підставив ліву долоню під правий лікоть.
По залі з олівцями й папірцями в руках забігали лічильники голосів. Зала зашуміла, висловлюючи своє нетерпіння. Нарешті голоси були підраховані, і голова президії сонним голосом запитав: "Хто проти?!"
У залі запанувала мертва тиша. Ніхто не ворушився.
Голова зробив паузу і провів поглядом по залі, намагаючись цим підкреслити, що всім надається повна можливість голосувати проти. Потім, щоб посилити ефект монолітності волі виборців, він із награним здивуванням запитав: "Нікого проти?!"
З темряви задніх рядів пролунав молодий нетерплячий голос: "Все одноголосно... Даєш кіно!" У залі спалахнуло світло. Ряди крісел полегшено заворушилися в очікуванні обіцяного кіносеансу.
Так ми обрали "народних обранців" до Верховної Ради СРСР. Якби у виборців після виходу із зали зборів запитали прізвища тільки-но обраних кандидатів, то навряд чи хтось запам'ятав їх.
Грань між 1946 і 1947 роками відзначилась у Карлсхорсті цілою низкою подій, які змушують ще раз озирнутися на минулі з часу капітуляції Німеччини півтора роки.
На початку осені 1946 року міністр закордонних справ США Бірнс виголосив у Штуттгарті промову, де він уперше з часу закінчення війни спробував дати тверезий огляд подій і перелічив віхи американської зовнішньої політики, випливаючої з існуючої ситуації. Лише через півтора роки американці почали потроху розуміти, що з добрим хлопцем Джо важко їсти кашу з однієї миски. Для цього потрібно мати довгу ложку.
Промова Бірнса припала не до смаку Кремлю. Різкою відповіддю прозвучала доповідь Молотова на ювілейних урочистостях 7 листопада 1946 року. Доповіді Молотова надавалося таке значення, що її обов'язково опрацьовували на гурткових політзаняттях по всіх Управліннях РВА. Для відповідальних працівників РВА навіть не приховували внутрішнього зв'язку між промовою Бірнса та доповіддю Молотова – обидва виступи опрацьовувалися одночасно, і учасники дискусій мали по черзі викривати імперіалістичні підступи Бірнса та миролюбну політику Молотова. Для політично малопідкованих співробітників промову Бірнса вважали небезпечною і задовольнялися лише опрацюванням доповіді Молотова.
Ці два політичних виступи можна вважати офіційною датою початку холодної війни. Відносини союзників у Контрольній Раді, які вже давно втратили свою початкову мету, стали ще холоднішими і не виходили більше за рамки дипломатичної ввічливості. Долі Німеччини із залів засідань Контрольної Ради переміщалися все далі в урядові кабінети Кремля та Білого Дому.
Подібне становище послужило одночасно сигналом для остаточного закручування гайок на післявоєнному фронті радянського життя. Політуправління РВА видало погромний наказ, який звинувачує низові парторганізації у відриві від мас та зневагою до політико-виховної роботи. Це був удар батога. Неважко було здогадатися, що за цим буде відбуватися. І справді – першим результатом була зміна парторгів у всіх Управліннях РВА. Слідом за цим почалася хвиля заходів щодо закручування гайок та гвинтиків у всіх частинах радянського апарату.
До цього люди Карлсхорста жили і працювали без політзанять. Хто знає радянське життя, той оцінить цей факт. Великі начальники в душі дивувалися, решта службовців – тихо раділа. І ті й інші мовчали, виходячи з принципу – не називай чорта, бо з'явиться. І ось тепер знову запроваджуються політзаняття та вивчення "Короткого Курсу". До того ж посиленим темпом. Мабуть, щоб наздогнати втрачене.
Наступним заходом стала кампанія з підняття трудової дисципліни. Радянським громадянам закордоном вирішили нагадати про існування радянських трудових законів. По всіх Управліннях вивісили новенькі табельні дошки і кожен повинен був чотири рази на день знімати та вішати свій номерок. У Радянському Союзі табельні дошки викликають страх, у нас же вони викликали головним чином роздратування. Начальник Управління Александров передав свій номерок своєму шоферові, який незабаром його загубив. Офіцери, для яких табельні дошки здалися ляпасом, по черзі знімали номерки одразу за кілька людей. Але радянський Закон із усіма наслідками знову висів, як сокира, над головою кожного.
Потім вибухнула істерична кампанія пильності. У всіх Управліннях РВА ввели, відсутні раніше, власні Відділи Кадрів. Призначення їх зрозуміле кожному – більш детальне стеження за співробітниками Управління. Знову замиготіли великі анкети, "для радянських громадян закордоном". Анкети мали безліч пунктів і кожні три місяці їх потрібно було заповнювати наново. Тому багато співробітників один екземпляр заповненої анкети тримали вдома "для пам'яті" і в наступних випадках просто переписували відповіді з одного аркуша на інший. Радянська держава знову вирішила зазирнути у зуби своїм громадянам.
Начальником Відділу Кадрів в Управлінні Промисловості було призначено демобілізованого лейтенанта військ НКВС. З першого ж дня він став поводитися з такою безцеремонністю та нахабством, що багатьох офіцерів це неприємно вразило. Потрібно враховувати, більшість співробітників Управління було старшими офіцерами.
Зі свого кабінету в підвальному поверсі новий начальник ВК дзвонив по телефону: "Товаришу полковнику, зайди до мене заповнити анкетку!"
Нерідко на це лунала відповідь: "Якщо тобі потрібно, то візьми анкету і принеси мені. Поки що я, здається, полковник..."
Всім співробітникам РВА був зачитаний наказ Начальника Штабу генерала Дратвіна, де без називання конкретних імен оголошувалося, що дружини цілої низки відповідальних працівників РВА використовували час, коли їхні чоловіки перебували на роботі, щоб їздити до західних секторів Берліна, де вони мали недозволені контакти з офіцерами західних держав. Наказ був надзвичайно скандальний – у ньому фігурували фешенебельні ресторани, дороге хутро і, на додачу, агенти іноземних розвідок. Усі винні в протягом 24-х годин відряджувалися до Радянського Союзу, а подружжю оголошувалися догани за відсутність більшовицької пильності.
Загадка цього надзвичайного за своєю відвертістю наказу пояснювалася другим пунктом, де всім співробітникам РВА категорично заборонялося відвідувати західні сектори Берліна і нагадувалося про необхідність дотримання особливої пильності за умов перебування закордоном. Покарання дружин мало бути уроком для решти.
На закінчення генерал Дратвін погрожував порушникам наказу застосуванням найсуворіших заходів стягнення... аж до відправки до Радянського Союзу. Тут генерал Державін мимоволі проговорився. Відправка на батьківщину офіційно, вустами Начальника Штабу РВА, оголошувалося суворим покаранням для радянських громадян закордоном.
Все, що відбувається – для нас не новина. Ми до подібного звикли ще перебуваючи у Радянському Союзі. Але після переможного закінчення війни, після болючих надій на певні зміни в радянській системі і, особливо, після перебування в умовах відносної свободи в окупованій Німеччині, після всього цього різкий поворот до старої практики змушує задуматися багато про що. Точніше – ні про що не думати. У цьому – єдиний порятунок.
2.
Із майором Дубовим я вперше познайомився ще під час війни. Навіть коротка фронтова дружба пов'язує людей міцніше, ніж багаторічне знайомство в мирних умовах. Можливо тому, зустрівшись в РВА, ми відчули себе старими знайомими.
Дубову було за сорок років. Зовні суворий і замкнутий, нетовариський з оточенням, він мав мало друзів і уникав галасливого суспільства. Спершу я відносив його стриманість просто за рахунок характеру. Пізніше я помітив, що він із хворобливою відразою ставиться до людей, які заводять у його присутності розмови про політику. Я вирішив, що він певно має на це свої підстави, і ніколи не турбував його зайвими питаннями.
Вийшло так, що я виявився єдиним, кого Дубов увів у свою сім'ю. У нього була мила й освічена дружина та двоє дітей. Познайомившись із сімейним життям майора, я переконався, що він не тільки ідеальний чоловік і батько, а й напрочуд морально чиста людина.
Справжньою пристрастю Дубова було полювання. На цьому ґрунті ми зійшлися ще ближче. Часто щосуботи ми сідали в машину і їхали на полювання. Там ми проводили цілу добу, відрізані від Карлсхорста і всього навколишнього світу.
Якось, під час однієї з таких поїздок, втомившись після багатогодинного блукання серед чагарників та дрібних озер, ми розташувалися на відпочинок. Зав'язалась випадкова розмова про одного зі знайомих нам офіцерів. У цій розмові я кинув фразу: "Він ще надто молодий і дурний..."
Майор Дубов уважно подивився на мене і з дивною усмішкою запитав: "А ти сам вже настільки старий і розумний?"
"Та, не зовсім", – відповів я. – "Але таки ж навчився тримати язик за зубами".
Майор знову глянув на мене пильно: "Скажи, у тебе було в житті щось... таке?"
"Абсолютно нічого", – відповів я, зрозумівши, на що він натякає.
"А чому ти не в Партії?" – запитав мене майор майже суворо.
"Просто не було часу", – коротко відповів я, не бажаючи заглиблюватися в цю область.
"Дивися, Григорій Петрович, не жартуй з цим!" – повільно вимовив Дубов і мені почулося в його голосі щось батьківське. – "У твоєму становищі це схоже на демонстрацію. Зі сторони це видніше, ніж тобі самому. Зрештою, це може погано закінчитися".
"Свою роботу я виконую не гірше, ніж інші партійці", – заперечив я.
Дубов усміхнувся трохи сумно: "Я колись теж так думав", – сказав він і в його словах прослизнула гірка усмішка.
Після цього, без жодних питань з мого боку, він безпристрасним голосом розповів мені свою історію, яка привела його в Партію і навчила цуратися людей, які розмовляють про політику.
Ось вона – історія члена ВКП(б) майора Дубова.
У 1938 році інженер Дубов працював на одному з заводів точної механіки в Ленінграді. Дубов був здібним інженером і вів відповідальну роботу з конструювання точних приладів для авіації та військово-морського флоту. Він повністю віддавався своїй спеціальності, весь вільний час присвячував дослідницькій роботі і мало уваги приділяв політиці. Незважаючи на свою відповідальну посаду, він залишався безпартійним.
Одного прекрасного дня інженер Дубов був викликаний зі свого робочого місця в кабінет директора. Із цього моменту на заводі його більше не бачили. Додому він також не повернувся. Причину відсутності чоловіка дружина Дубова зрозуміла, коли серед ночі на квартиру з'явилися співробітники НКВС і, влаштувавши ретельний обшук, конфіскували всі особисті речі чоловіка. Наступного дня вона прийшла в НКВС дізнатися про чоловіка. Їй відповіли, що такого тут не знають і порадили не турбуватися і не турбувати інших. Так буде краще для всіх. У випадку, якщо буде необхідність, вона отримає відповідне повідомлення.
Понад рік провів Дубов у слідчих підвалах ленінградського НКВС. Звинувачення свідчило – саботаж та контрреволюційна діяльність. Вирок був стандартний – 10 років ув'язнення. Свій термін ув'язнення інженер Дубов мав відбувати в одному з таборів середнього Сибіру, де йшло будівництво нових військових заводів. У таборі він, як і раніше, працював на посаді інженера.
Про причину свого арешту Дубов дізнався через два роки, коли до табору з новою партією, серед інших ув'язнених, прибув колишній головний інженер ленінградського заводу точної механіки. Дубов дуже зрадів, впізнавши свого колишнього начальника. Той поводився напрочуд стримано і всіляко уникав Дубова.
Минали місяці. Поступово обидва інженери зблизилися і між ними встановилася дружба ув'язнених, яких пов'язують спільні спогади про волю. Якось між ними зайшла розмова про причини, що їх привели до табору.
"На мене хтось доніс..." – сказав Дубов.
Головний інженер опустив очі, потім зітхнув і гірко посміхнувся: "Хочеш знати, хто на тебе доніс?"
Дубов глянув на нього зі стриманою недовірою.
"Я!" – коротко сказав головний інженер і, не даючи Дубову можливості що-небудь сказати, квапливо заговорив: "До нас на завод регулярно приходили накази з НКВС. Дати їм стільки-то й стільки-то людей, таких-то і таких-то спеціальностей. Списки мав підготувати парторг, а затверджувати – головний інженер та директор. Що я міг зробити?! Адже в мене теж дружина і діти..."
"А чому потрапив до списку я?" – з дивною байдужістю спитав Дубов.
"Бо ти не був членом Партії", – відповів його новий товариш за ув'язненням. – "Твою кандидатуру запропонував парторг".
Дубов довго мовчав, потім втомлено глянув на колишнього головного інженера: "А чому сюди потрапив ти?"
Новий ув'язнений тільки безпорадно знизав плечима...
Чотири роки пробув Дубов у в'язниці. Всі ці роки не так страждав він, як його дружина й діти. За радянськими законами вина політичного ув'язненого поширюється і на його сім'ю. Дружина була розчавлена морально і фізично. Діти підростали зі свідомістю, що їх батько – "ворог народу" і на кожному кроці відчували, що вони неповноцінні члени радянського суспільства.
У 1943 році ув'язнений Дубов був достроково звільнений. Без пояснення причин він був повністю реабілітований і з нього було знято судимість. Прямо з місця ув'язнення він був призваний до Армії. Це і було причиною дострокового звільнення. Не зустрівшись і не попрощавшись із дружиною та дітьми, з офіцерськими погонами на плечах Дубов потрапив на фронт.
На фронті майор Дубов був зразковим офіцером. Так само як він був зразковим інженером у Ленінграді і зразковим ув'язненим у сибірському таборі. Він був справедливим до солдатів і безжальним до ворога. І він був відданим Батьківщині з її парторгами й таборами.
Незадовго до закінчення війни, разом з черговою бойовою нагородою, у якості почесної відзнаки, йому було запропоновано вступити у члени ВКП(б). На цей раз майор Дубов не вагався. Він мовчки заповнив анкети та бланки. Так само мовчки він прийняв партійний квиток із рук заступника командира корпусу з політчастини.
Таким шляхом майор Дубов прийшов в Партію.
У Радянській Військовій Адміністрації майор Дубов вважався одним із найсерйозніших і найкваліфікованіших інженерів. Він виконував відповідальну роботу по переведенню промисловості Німеччини на нові рейки, але його чин та посада залишалися без руху. Чому? Відповідь на це крилася в його особистій справі. Незважаючи на повну реабілітацію і зняття судимості, в особистій справі майора Дубова стояла коротка позначка: "Судимість по 58 ст." Цього було достатньо, щоб зіпсувати все подальше життя людини, на яку впав жереб.
3.
За час перебування у Карлсхорсті я дуже зблизився з капітаном Білявським. Поступово я познайомився з його минулим, про яке він говорив дуже неохоче, переважно уривками фраз.
У 1936 році Михайло Білявський перебував в Іспанії, де він у чині радянського лейтенанта служив при штабі республіканських військ. В цей час у Радянському Союзі його батько був заарештований і безвісти зник у розгулі "єжовщини". Білявський був негайно відкликаний з Іспанії і без пояснення причин демобілізований. Аж до 1941 року він розділяв участь інших родичів "ворогів народу", тобто був людиною за бортом – для нього було закрито всі області радянського життя де було потрібно заповнювати анкету. Сенс і значення цього може зрозуміти лише радянська людина.
На початку війни у 1941 році Білявського не призвали до Армії як "політично-неблагонадійного". Коли німецькі війська підступили впритул до Ленінграда, рідного міста Білявського, він з'явився у Військкомат і подав рапорт про зарахування його до Армії добровольцем. Його прохання було задоволено – того ж дня він, як рядовий солдат, був кинутий у бій у складі штрафного батальйону, тобто просто на смерть. Але цього разу доля виявилася милостивішою, ніж держава – Білявський відбувся лише пораненням.
Наступні три роки він провів рядовим солдатом в облозі Ленінграда. Він був зразковим солдатом і кілька разів його висували для атестації в офіцерське звання, але щоразу цьому перешкоджала анкета. В 1944 році, коли становище з офіцерськими кадрами було виключно важким, Білявського знову викликали до штабу.
Полковник переглянув анкету Білявського, потім, вказуючи пальцем на "58 ст.", запитав: "А навіщо Ви пишете дурниці в анкетах?"
Білявський стояв мовчки.
"Ви що – воювати не хочете?" – різко повторив полковник, уникаючи зустрічатися поглядом з орденами на грудях солдата.
Білявський тільки знизав плечима. Ордени тихо задзвеніли, ніби відповідаючи на запитання полковника.
"Якщо Ви пишете подібні речі, я можу повернути Вашу справу як ухилення від військової служби", – сказав полковник. – "Візьміть нову анкету і заповніть її так, як треба. Для військового звання залиште чисте місце".
Солдат Михайло більше не повернувся до своєї роти. Зате наступного дня до Москви виїхав старший лейтенант Білявський. В його кишені лежав наказ на відрядження у Військово-Дипломатичну Академію Генштабу Червоної Армії. У воєнний час потрібні люди і немає часу перевіряти анкети. Для цього буде час після війни – для тих, хто лишиться живим.
Таким чином Михайло Білявський потрапив до однієї з найбільш привілейованих Військових Академій СРСР.
Восени 1945 року Білявський був відрахований з Академії і в чині капітана спрямований на роботу до Радянської Військової Адміністрації в Німеччині. Це було звичайним явищем – багатьох слухачів Академії знімали з навчання, навіть серед навчального року, і спрямовували на роботу.
У Берлінському Кремлі Білявський на повні груди вдихнув повітря Перемоги. Робота у Контрольній Раді дала йому можливість знову відчути себе справжньою людиною та повноцінним громадянином радянського суспільства. Він думав, що після переможного закінчення війни держава вирішила забути дрібні особисті рахунки зі своїми громадянами. Тим більше, якщо ці громадяни спокутували свою проблематичну провину кров'ю, пролитою задля збереження цієї держави.
Особиста справа капітана Білявського, що зберігається у Відділі Кадрів РВА, була бездоганною. У всіх характеристиках стояла фраза: "Партії Леніна-Сталіна відданий". Хоча ця фраза була стандартною і стояла в особистій справі майже кожного офіцера, у справі капітана Білявського вона більше відповідала дійсності, ніж у більшості інших офіцерів.
В один із днів, відведених для політнавчань, капітан Білявський, як зазвичай, з'явився на службу на дві години раніше, зайняв місце і розгорнув конспекти. Гурток Білявського був підвищеного типу, складалася повністю з людей, які мали вищу освіту. Навколо сиділи далеко не дурні люди. Вони з серйозним виглядом гортали "Короткий Курс", вдаючи, що з головою занурені в це заняття. Водночас вони усі в душі усвідомлювали, що ця книга – суцільна брехня і фальсифікація, до того ж написана безграмотною напів-дитячою мовою.
Керівник гуртка, у звичайний час така ж проста людина, як і решта його членів, починає заняття з питання: "Ну, хто хоче виступити по третьому розділу? Добровольці?!"
Присутні опустили голови над книгами ще нижче. Одні стали посилено гортати в конспектах, інші направили погляд у стіл, нібито концентруючи свої думки і даючи зрозуміти, що вони вважають доцільним виступити пізніше. Охочих виступити добровільно не виявилося.
"Ну, що ж... Тоді будемо за списком..." – запропонував керівник.
Він викликає першого за списком. По кімнаті проноситься хвиля полегшення.
Більшість керівників мають алфавітний список членів гуртка. Кожен знає, за ким він слідує. Тут питання вирішується просто. Перший за списком починає переказувати розділ, другий тим часом читає далі свій абзац і підкреслює червоним олівцем. Поки перший відговорився, другий вже підготувався. Таким чином заняття у більшості політгуртків проходять по сімейному.
Усі присутні пропрацьовували та перепрацьовували "Короткий Курс" вже по декілька разів. Всім ця мавп'яча комедія набридла до смерті. Виконавши свій обов'язок, людина дивиться у вікно, курить чи лагодить олівці.
Все йшло своєю чергою як завжди. Монотонно гули голоси виступаючих. Керівник сидів, упершись поглядом в свою записну книжку і не слухав що говориться. В кімнаті було спекотно і людям хотілося спати. І ось у цьому сонному царстві з капітаном Білявським несподівано сталося щось, причину чого він і сам був би не здатен пояснити.
Коли підійшла його черга виступати, він мав переповісти, за текстом книги, про три походи Антанти. Тема, якщо взяти її окремо, була героїчна і перегукувалася з подіями нещодавно завершеної війни. Капітан Білявський підвівся і заговорив. З перших його слів керівник групи підняв сонні очі від записника і здивовано подивився на промовця. Потім усі присутні в кімнаті стали кидати в його бік спантеличені погляди.
Білявський говорив, як на трибуні. Голос його звучав надзвичайно впевнено, майже захоплююче. У ньому була віра, був поклик. Він описав три спроби іноземних інтервенцій в СРСР після революції 1917 року та вдало пов'язав це з вторгненням та розгромом гітлерівських армій у 1941-45 роках. Він не переказував "Короткий Курс", він говорив від себе, від серця. В здивованих поглядах інших членів гуртка стояло німе запитання: "Що він – з глузду з'їхав?! Навіщо ці зайві зусилля?!"
Цього дня на політзаняттях, як спостерігач, був присутній інструктор Політуправління РВА. Виступ Білявського привернув його увагу. Видно, йому не часто доводилося чути, щоб на політзаняттях люди говорили з вірою в голосі. Інструктор навів довідки і ухвалив відповідне рішення. Наступного дня Білявський був викликаний до Політуправління.
"Послухайте, товаришу капітане!" – звернувся інструктор до Білявського, коли той увійшов до його кабінету. – "Я Вам дивуюся! Я подивився Вашу особисту справу. Зразковий офіцер, найкращі атестації і водночас не в Партії. Це нікуди не годиться! Партія має виховувати й піклуватися про таких людей, як Ви..."
"Ні, ні, ні..." – немов побоюючись, що Білявський буде заперечувати, інструктор категорично підняв праву долоню. – "Вчора Ви так чудово виступали на політзаняттях... І досі у Вас немає партнавантаження. Ми дамо Вам вести політзаняття з дружинами офіцерів. Це раз! І потім, негайно подавайте заяву до Партії. Це два! І щоб жодних розмов. Зрозуміло?!"
Білявський і не думав заперечувати. Членство в Партії означатиме, що він повністю займе своє місце у суспільстві. Серце його радісно затремтіло і він щиро потис руку інструктора Політуправління.
Наближався листопад. Берлінський Кремль посилено готувався до відзначення річниці Жовтневої Революції. Окрім ведення політзанять, Білявський був призначений уповноваженим з підготовки до свят. Він з головою поринув у громадську роботу і присвячував їй увесь вільний час.
У душі капітан Білявський вдруге народжувався на світ. Найбільше його радувала впевненість, що Партія забула минуле, що тепер з нього знято вовчий квиток. Тільки тепер він повністю усвідомив, наскільки важкою для нього раніше була відчуженість від суспільства, відчуття людини за бортом.
Разом з тим відбулася незначна, навіть безглузда подія, якій судилося мати несподівані наслідки.
Білявський був великим любителем мотоциклів. З часу його прибуття до РВА у нього в руках перебувало безліч цих машин. Зрештою він зупинився на винятково гарному гоночному БМВ. Цю машину знав увесь Карлсхорст і багато молодих офіцерів зупинялися, щоб подивитися на нікельованого красеня.
Якось увечері, проїжджаючи на своєму БМВ повз будинок, де жила Валя Грінчук, Білявський побачив світло у вікнах Валиної квартири і вирішив зайти відвідати дівчину. Він притулив мотоцикл до ґратчастої огорожі і, не збираючись залишатися надовго, не замкнув машину на замок, як він це робив зазвичай.
У Валі виявилися гості, компанія була весела і в результаті Білявський затримався довше, ніж гадав. Близько десятої години вечора він попрощався з Валею і вийшов із дому. Тримаючи в руці ключ від мотоциклу, він відчинив хвіртку. Місце, де стояв мотоцикл, було порожнім. Він озирнувся навколо, думаючи, що хтось жартома перекотив мотоцикл убік. Ні, мотоцикла ніде не було видно.
Білявський вибухнув прокльонами. Було ясно, що мотоцикл вкрадено. Найбільше Білявського розлютило, що мотоцикл вкрадений кимось із своїх. Адже жоден із берлінських злодіїв нізащо не забереться у Карлсхорст, а тим більше – за мотоциклом.
Комендатура Карлсхорста знаходилася за кілька кроків. Білявський зайшов до чергового коменданта і заявив про крадіжку. Черговий лейтенант поспівчував схвильованому капіталу і пообіцяв перевірити, чи не вкрадений мотоцикл кимось із комендантських вартових. Лейтенант був добре орієнтований, хто найчастіше займається крадіжками в Карлсхорсті.
Мало покладаючись на Комендатуру, Білявський негайно вирушив у німецьку поліцейську дільницю, розташовану неподалік за зоною огорожі. Там він узяв німецького поліцейського з собакою-шукачем і повернувся до місця, де зник мотоцикл. Хоча шанс на успіх у цьому випадку був невеликий, але він вирішив випробувати і його.
Поліцейський-провідник пустив собаку слідом. Та одразу ж почала рватися в сусідню хвіртку. Білявський знав, що тут мешкає парторг Правового Управління майор Єрома та його заступник майор Миколаїв. Тому поведінка собаки здалася йому безглуздою. Собаку ще кілька разів пускали слідом, але щоразу вона вперто вела до сусідньої хвіртки. Зрештою, Білявський безнадійно махнув рукою і відпустив поліцейського.
Наступного дня Білявський проходив повз хвіртку, куди рвалася собака. Про всяк випадок він вирішив зайти до будинку і навести довідки. У вітальні сиділи чотири молоді жінки. В одній із них Білявський впізнав господарку квартири дружину майора Миколаєва, у другій – дружину самого Начальника Політуправління РВА генерала Макарова.
Усі вони були проблематичними дружинами своїх чоловіків, тобто лише у межах Карлсхорста. Майже все без винятку керівництво РВА мало в Карлсхорсті на рідкість молоденьких дружин. Дружина маршала Соколовського була на кілька років молодша за його дочку. То були наслідки війни.
Тут може бути прикладом історія маршала Рокосовського та Валентини Сєрової. Остання, свого часу маленька артистка Театру Ленінського Комсомолу, потім дружина знаменитого льотчика Сєрова, після його загибелі вдруге вийшла заміж за письменника і сходившого на обрій слави поета Костянтина Симонова. Потрапивши під час фронтових гастролей до штабу маршала Рокосовського, вона застрягла там надовго. Саме з цього часу, як стверджують літературні критики, в поезії Симонова зазвучали сумні пісні про невірних дружин, які, головним чином, і здобули йому популярність серед солдатів на фронті. Ідилія скінчилася лиш тоді, коли сам Сталін наказав Рокоссовському "прогнати цю шльондру".
Чемно вибачившись за занепокоєння, Білявський пояснив причину свого приходу і поцікавився, чи не бачили мешканці будинку минулого вечора чогось підозрілого.
Молоді жінки зніяковіло переглянулись і висловили своє обурення крадіжкою. Вони, мабуть, нудьгували і були такі люб'язні, що запросили Білявського до столу. Зав’язалася досить жвава бесіда. В історії з мотоциклом цій розмові судилося грати чималу роль. Головним чином тому, що Білявський справив на молодих жінок дуже гарне враження.
Наступний тиждень не дав жодних результатів. Білявський подумки вже попрощався зі своїм улюбленим мотоциклом, коли одного разу наприкінці робочого дня його покликали до телефону. На подив Білявського в трубці пролунав жіночий голос.
"Товариш капітан?" – запитала незнайомка і потім квапливо заговорила, – "Вибачте мені, що я не називаю свого імені. Це дзвонить одна з дам, які... Пам'ятаєте, Ви заходили і питали про мотоцикл... Так я хочу сказати, що Ваш мотоцикл знаходиться у підвалі того самого будинку. Ідіть зараз і Ви його знайдете. Хто його вкрав Ви напевно здогадуєтеся... Прошу Вас нікому не говорити, яким чином Ви про це дізналися. Я не хотіла б..."
Не дослухавши до кінця, Білявський квапливо подякував і кинув слухавку. Хвилину він сидів за столом, митикуючи, що робити. Адже злодієм має бути не хто інший, як сам парторг Правового Управління РВА і майор юридичної служби Єрома.
Зрештою, він наважився діяти. Він попросив піти з ним у якості свідків підполковника Попова та майора Берко. По дорозі вони зайшли до комендатури, захопили з собою чергового коменданта та вирушили на квартиру майора Єроми.
Майора Єроми не було вдома, він затримався на партраді у Політуправлінні. На прохання чергового коменданта було відкрито підвал. Там, поблискуючи нікелем, стояв мотоцикл капітана Білявського. Черговий комендант склав офіційний протокол про крадіжку та виявлення краденого. По простоті душевній комендант написав: "Злодій – майор юрид. служби Єрома, парторг Правового Управління РВА". Протокол був підписаний усіма свідками, у тому числі дружиною майора Єроми.
Коли четверо офіцерів, хекаючи і чортихаючись, насилу витягали важкий мотоцикл вгору сходами, черговий не міг утриматися від зауваження: "Тут одна людина впоратися не могла. Щонайменше ще двоє допомагало!"
Пізніше з'ясувалося, що комендант мав рацію.
У день крадіжки майор Єрома та ще двоє офіцерів Правового Управління поверталися, як завжди, пізно ввечері з партійного інструктажу у Політуправлінні. Підходячи до свого будинку, Єрома помітив біля сусідньої хвіртки чудовий мотоцикл, що поблискував у темряві. Недовго думаючи, він за допомогою партійних товаришів закотив мотоцикл у свій підвал.
Справа на цьому б мабуть і скінчилася, коли б не трапилась випадкова зустріч Білявського з молодими жінками. Всі вони чудово знали, що майор Єрома за день до цього невідомо звідки придбав мотоцикл. Коли Білявський розповів про своє нещастя, всі присутні здогадалися про зв'язок між двома подіями, але зі зрозумілих причин не висловили одразу своїх припущень. Коли Білявський пішов, почалася суперечка. Присутня в компанії молоденька дружина Начальника Політуправління, стала на бік капітана і сказала, що мотоцикл треба повернути. Про решту можна здогадатися.
Обурений скоєним Білявський вирішив вжити всіх заходів з метою достойного покарання винного. Він написав відповідні рапорти Начальнику Штабу РВА генералу Дратвіну, до Політуправління і до Військової Прокуратури РВА. Якщо справі дати законний хід, то майора Єрому слід виключити з Партії, зірвати офіцерські погони і дати тюремне ув'язнення за крадіжку. Так говорить Закон. Той самий Закон, який дає 10 років за зібрані в полі колгоспні колоски і 5 років – за вкрадений з фабрики шматок соціалістичного цукру для голодних дітей.
Коли майор Берко дізнався про рапорти, він порадив Білявському не поспішати. В особі майора Єроми одночасно звинувачувалося й багато іншого. У таких випадках рекомендується обережність. Берко запропонував Білявському зустрітися спочатку з самим майором Єромою. Вони вирішили завітати до нього в обідню перерву.
Цього разу Єрома був удома. Він сидів за столом у розпущеній гімнастерці без пояса. Перед ним стояла алюмінієва миска з борщем. Побачивши відвідувачів, він навіть не підняв голови і продовжував сьорбати з миски.
"Ну як, Єрома?!" – звернувся до нього Білявський. – "Як мій мотоцикл потрапив у Ваш підвал?"
"Я його знайшов", – відповів той з повним ротом і навіть не повів бровою.
"Я напишу на Вас рапорт до Політуправління", – не знайшов сказати нічого іншого Білявський, розгубившись від залізобетонного нахабства парторга.
Єрома продовжував жерти борщ. Він не їв, а саме жер – чавкав і сьорбав, вигнувши горбом спину і заплющуючи очі від задоволення. По його обличчю від напруги тік піт. Покінчивши з борщем, парторг узяв миску, нахилив її над ложкою, чекаючи поки стікають останні краплі. Потім він засунув ложку в рот і облизнувся.
"Ні, такого ти рапортом не проймеш", – не витримав Берко. – "Плюнь йому краще в тарілку – і ходімо!"
Але на парторга навіть це не подіяло. Він холоднокровно простяг миску своїй дружині, що мовчки спостерігала цю картину, і знаком попросив добавки. Посеред Європи, посеред Берліна, у серці Радянської Військової Адміністрації сиділо і запихувалося борщем бидло, подібного якому ні Берко, ні Білявський не зустрічали у своєму житті. Вони з силою грюкнули дверима і пішли.
Увечері Білявський зайшов до приймальні Начальника Політуправління і передав рапорт черговому ад'ютанту. Поки ад'ютант зацікавлено читав рапорт, до приймальні з кабінета вийшов сам генерал Макаров.
"Ще одна справа на Єрому, товаришу генерал", – з усмішкою доповів ад'ютант.
"Ага, от це добре", – кинув генерал на ходу. – "Він вже у нас на прицілі за бігамію..."
Ад'ютант пояснив Білявському, що Єрома, наслідуючи приклад старших, теж обзавівся новою дружиною. Тільки він зробив тактичну помилку. По-перше, на відміну від інших, зареєстрував свій шлюб у РАГСі Карлсхорста. По-друге, він не потурбувався взяти розлучення від першої дружини в Росії.
Слідом Білявський зайшов до Військового Прокурора РВА підполковника Орлова. Підполковник знав Білявського особисто і тому, прочитавши рапорт, сказав йому відверто:
"Під суд ми його віддати не можемо. Тут все залежить від Політуправління. Сам знаєш – Партія!"
Якби Білявський був досвідченішим у питаннях партійного життя, він напевно утримався б від думки тягатися силами з Партією. Безглузда історія з мотоциклом призвела до абсолютно несподіваних результатів.
До Політуправління надійшло на затвердження рішення низової партійної організації про залучення капітана Білявського у члени Партії. До цього рішення були прикладені блискучі бойові характеристики та службові атестації капітана за весь час війни. Водночас, справа про крадений мотоцикл зчинила шум на весь Карлсхорст. Політуправління вирішило зам'яти скандальну історію. Потрібно було прибрати одну зі сторін і вибір упав на Білявського.
Як грім серед ясного неба капітан Білявський зненацька отримав наказ про демобілізацію та відрядження до Радянського Союзу. Він одразу здогадався у чому справа. Він не здогадався тільки про те, що чекає на нього після прибуття в Радянський Союз. Там на нього чекав суд. У той же час злодій, бігаміст і партійний організатор Єрома щасливо продовжив своє існування в Карлсхорсті.
Розв'язка пояснюється таким чином. Незадовго до того Білявський, як і всі співробітники РВА, заповнив анкети. Цього разу, у зв'язку з новими повоєнними директивами, анкети після заповнення розсилалися на зазначені етапи життя цієї особи для перевірки місцевими органами МВС. Незабаром анкета Білявського повернулася з Ленінграда з позначкою: "батько судимий за 58 ст.". Цього було достатньо для Політуправління. Білявський був демобілізований і відправлений до Радянського Союзу, де його чекав суд за дачу в анкеті хибних свідчень, до чого, свого часу, він був примушений під загрозою Трибуналу.
Так закінчилася боротьба Михайла Білявського за своє місце у житті. Держава не забула про ту проблематичну пляму, яку капітан вважав змитою своєю кров'ю, пролитою задля збереження цієї держави. Кожному своє місце. Місце Михайла Білявського – за бортом.
Випадкове зіткнення з Партією в особі майора Єроми не відігравало вирішального значення у відрядженні Білявського. Це був лише додатковий штрих. Навіть і без цього долю капітана було вирішено. Він входив у певну категорію, доля якої була визначена заздалегідь.
Це підтверджує той факт, що майже одночасно з Михайлом Білявським аналогічний наказ про демобілізацію та відрядження до Радянського Союзу отримав майор Дубов. Що ховалося за цим наказом, знав лише Відділ Кадрів РВА та сам майор Дубов. Він теж мав зайняти своє повоєнне місце в житті.
4.
Двоє людей з мого найближчого оточення вирвані з життя та викинуті за борт. Я поважав їх як людей і любив як товаришів. В очах інших вони також були і залишаться позитивними зразками нового радянського суспільства. І разом з тим ці люди приречені на загибель. Ніхто не знає другої половини їхнього життя. Ніхто й не здогадується про причину, яка стала приводом до їх зникнення з Карлсхорста.
Майор Дубов та Михайло Білявський не мають нічого спільного зі старими класами, які, за марксистською класифікацією, засуджені до винищення. Дубов та Білявський створені радянським середовищем і є справжніми громадянами сучасного радянського суспільства у кращому значенні цього слова. Разом з тим вони приречені, безповоротно приречені на загибель. Щонайменше – загибель духовну. І що найголовніше – таких людей мільйони.
У цьому легко переконатись. За тридцять років існування радянської влади було репресовано з політичних міркувань щонайменше тридцять мільйонів людей. Пам'ятаючи, що кожен із них мав двох родичів і, зважаючи на те, що родичі політично-репресованих автоматично потрапляють у категорію політично-неблагонадійних, це дає шістдесят мільйонів людей у чорному списку. Якщо вважати, що з вищезгаданих тридцяти мільйонів, десять мільйонів померло в таборах, десять мільйонів, як мінімум, перебувають нині в таборах і десять мільйонів після відбуття терміну ув'язнення випущені на волю, залишаючись на особливому обліку НКВС, то в результаті вийде вісімдесят мільйонів людей, яких радянська держава зробила своїми ворогами. Принаймні – вважає своїми ворогами.
Тут стає зрозумілим, для чого в кожному осередку радянської державної машини існують відділи кадрів та практика безперервних анкет. Сьогодні багатомільйонна армія автоматичних ворогів радянської держави, без сумніву, становить основний клас нового радянського суспільства.
Цей невидимий клас автоматичних ворогів і водночас рабів пронизує радянське суспільство згори до низу. Чи варто наводити приклади?! Тут не лише раби у повному розумінні слова – ув'язнені трудових таборів НКВС. Тут можна назвати багато імен маршалів Радянського Союзу та сталінських лауреатів, які мають за плечима ув'язнення в НКВС. Це видатні люди, про яких знає весь світ. Про мільйони дрібних зіткнень держави та особистості не знає ніхто.
Держава і особистість. Тут мимоволі постає перед очима образ Валі Грінчук. Маленька дівчина-партизанка. Борючись за свою свободу, вона взялася за зброю в палаючі роки війни. Вона хоробро билася. Вона не тільки відстояла свою свободу від зовнішнього ворога, а й піднялася вгору сходами радянського суспільства. З сірої маси вона певною мірою стала особистістю. І ось, піднявшись нагору, ця новонароджена особистість незабаром відчула важку руку держави.
За службовим обов'язком Валі часто доводилося бувати у Контрольній Раді. Там вона познайомилася з одним молодим союзним офіцером.
Зовні це знайомство не могло викликати ніяких заперечень, оскільки Валя відвідувала Контрольну Раду в порядку службових обов'язків. Через деякий час знайомство набуло форми особистої дружби.
Одного прекрасного дня Валю викликали до партійної організації. Там їй у дуже ввічливій формі дали зрозуміти, що Партії відомо про її знайомство із союзним офіцером. На подив дівчини їй не сказали більше нічого і ніби поставилися до цього знайомства співчутливо. Через деякий час ця історія повторилася. У Валі склалося враження, що її знайомство навіть заохочується.
Минав час і дружба радянської дівчини із союзним офіцером стала щирою прихильністю двох молодих людей. У цей момент Валю знову викликали до парторганізації та поставили її, як члена Партії, перед необхідністю поєднувати кохання з державними інтересами.
Наступного дня Валя потрапила в госпіталь. Лікарі констатували сильно підвищену температуру та ненормальний тиск крові. Причину цього хворобливого стану лікарі виявити не могли. Минали тижні, а стан дівчини не покращувався.
Якось до палати прийшов літній та досвідчений лікар-невропатолог. Він переглянув історію хвороби і, похитавши головою, спитав Валю: "А у Вас не було якихось великих неприємностей... е-е-е в особистому житті?"
"Ні", – коротко і твердо відповіла дівчина.
У шпиталі Валя пробула понад два місяці. Після виписки зі шпиталю вона, під приводом хвороби, домоглася переведення на іншу роботу, де їй не потрібно було відвідувати Контрольну Раду. Через знайомих Валя попросила передати коханій людині, що вона поїхала до Росії. У маленької дівчини було серце солдата.
Мало хто знав про зв'язок цих явищ. Для всіх Валя, як і раніше, залишалася бойовим офіцером, який заслужено займав своє місце в радянському суспільстві. Мало хто звернув увагу, що замість прикрашеного орденами офіцерського кітеля дівчина дедалі частіше одягала звичайну жіночу сукню.
Все це відбувається навколо мене. Мене особисто це стосується остільки, оскільки я сам повинен вступити до Партії. Іншого вибору я не маю. Хіба що дивитись у вічі тому майбутньому, яке стало для майора Дубова та Михайла Білявського сьогоденням.
Спробую бути абсолютно чесним перед самим собою і спробую розібратися в реальності навколо мене.
На сьогоднішній день у Радянському Союзі немає комуністичної партії. Є лише Партія Сталіна із застарілою вивіскою. Самоціллю для цієї Партії стало одне – Влада, безроздільна Влада. Ідеальний член Партії Сталіна не повинен думати самостійно, він має бути лише тупим виконавцем волі згори. Наочний приклад – партійний організатор Єрома, процвітаюча скотва та ідеальний більшовик сталінської школи.
На мені погони радянського офіцера і я – ровесник радянської влади. Якби я народився на двадцять років раніше, я, можливо, був би переконаним марксистом і революціонером у Жовтневій Революції. Сьогодні ж я, попри все, не є членом комуністичної партії. Якби я не стояв перед цією необхідністю, так – безумовною необхідністю, то мені навіть не спала б на думку ідея вступати в ту партію, яка носить сьогодні ім'я Компартії СРСР.
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ