1.
Колись, ще до війни, мені довелося читати книгу Поля де Крюї "Чи варто їм жити?" Книга ця була справжньою знахідкою для Держлітвидаву, вона цілком відповідала тодішньому курсу Політбюро проти "гнилих демократій" і тому була видана російською мовою величезним тиражем. На обкладинці були зображені обірвані діти, схожі на живих скелетів, які риються на сміттєзвалищі у пошуках їжі. Позаду нещасних дітей та сміттєвої купи височіли хмарочоси Нью-Йорка. Достатньо було подивитися на обкладинку, щоб знати, про що йдеться у книзі.
Далі була передмова до російського видавця за підписом Поля де Крюї. Вона була настільки своєрідною, що я зачитав його вголос одному з моїх товаришів. Там було написано буквально наступне: "Я не можу вважати себе пролетарем, а точніше я – справжнісінький буржуа, зніжений і розпещений усіма благами мого соціального становища. Мені важко, тримаючи в одній руці крильце куріпки, а в іншій – склянку бургундського вина, розмірковувати про соціальні вади та наболілі проблеми сучасного суспільства. Але я все ж таки захоплююсь великим радянським експериментом, піднімаю свій правий кулак (з куропаткою чи з вином?) і кажу – "Рот фронт!"
На цьому місці мій товариш Семен не витримав і з прокляттям шварканув книгу щосили об стіну. Обидва ми гірко шкодували, що наївного Поля немає з нами в цій кімнаті. Можливо кому і приносить науковий інтерес дивитися на розтятого піддослідного кролика, але сам кролик навряд чи поділяє це задоволення.
Звичайно, Поль де Крюї нічого не брехав, він цілком правдиво і щиро описав недоліки сучасного американського суспільства. Він переслідував цим найкращі цілі, і його книга в американських умовах послужила стимулом для полегшення долі багатьох людей, можливо вона навіть сприяла проведенню деяких соціальних реформ.
У книзі зі щирим обуренням констатувалися факти, що американські безробітні, одержуючи допомогу по безробіттю, змушені жити у виключно важких умовах, харчуючись лише смаженою картоплею та страшенно солоною свининою. Діти цих безробітних у якості благодійності отримують щодня лише кілька літрів звичайного коров'ячого молока, хоч і пастеризованого, але не вітамінізованого. Після цього Поль де Крюї вигукує: "Чи варто їм жити?"
Звичайно, оцінка "добре" або "погано" – річ відносна. Можливо Поль де Крюї й має рацію, що таке становище – це дуже погано на тлі умов американського життя.
Та радянській людині при цьому хочеться запитати: "А як же з тими радянськими робітниками, які, працюючи до сьомого поту і отримуючи платню, а не допомогу по безробіттю, дуже-дуже рідко можуть дозволити собі такі ласощі як свинина, солона або лише просолена? Як же з дітьми цих радянських робітників, які, навіть у найкращі роки радянської влади, бачать менше молока, ніж діти американських безробітних? Що ж тоді можна сказати про цих дітей – чи варто було їм народжуватися!? Якому експерименту радіє тоді містер Поль і кого він вітає, піднімаючи свій правий кулак із закликом "Рот фронт!"?
Тепер мені знову згадується ця книга, особливо діти на її обкладинці, і питання автора "Чи варто їм жити?". Адже тепер ми маємо можливість на власні очі бачити дітей демократичного світу, причому в обстановці переможеної Німеччини, обстановці важчій, ніж у більшості інших демократичних країн. Зараз ми маємо можливість порівняти.
Якось майор Дубов і я сидимо біля під'їзду будинку. Біля паркану, за кілька кроків від нас, копошиться сусідський хлопчик Коля. На ньому, незважаючи на теплу погоду, товсте ватяне пальто. На голові у хлопчика взаправський офіцерський кашкет з червоною емальованою зіркою, переробка з батьківської.
Коля зосереджено колупає прутом бруд на землі. Йому і не нудно, і не весело – просто байдуже. Мати послала його надвір пограти, ну ось він і грає. Грудки землі летять від Коліного прутика на всі боки і падають біля наших ніг.
"Гей, клоп!" – каже майор Дубов. – "Як тебе звати?"
Коля не дивиться на нас і вдає, що не чує питання. Він продовжує своє заняття, ще старанніше колупаючи землю.
"Іди-но сюди", – продовжує Дубов. – "Ти що – глухий?!"
"М-м-м..." – мукає у відповідь Коля і недружелюбно коситься на нас.
"Ти що – німий?" – наполягає майор.
"М-м-м..." – слідує той же невизначений звук. Коля, як полохливий звір, відвертається вбік і опускає очі вниз.
"А що ти такий брудний?" – не вгамовується майор. – "Піди скажи матері, щоб вона тебе вмила".
"М-м-м-..." – реагує Коля, цього разу вже з деякою ворожістю і хлестає прутиком по паркану.
"Ну, якщо ти, і глухий, і німий і брудний, тоді забирайся подалі, не кидай у нас брудом", – закінчує майор, вичерпавши всі спроби вступити в дружні стосунки з Колею.
Тут, досі мовчазний, Коля вибухає диким ревом і стрімголов біжить скаржитися матері, що ми його образили. Лакмусовий папірець радянського виховання. Коля не реагував на дружелюбність, але підсвідомо вловив навіть невисловлену загрозу в словах майора, переломив її у почуття страху, і це на нього вплинуло. Зворотна реакція – скаржитися. Сьогодні він скаржиться матері, коли виросте – буде добрим інформатором НКВС.
"Подивишся ось на таке створіння – і шкода стає, і прикро", – збентежений такою розв'язкою тихо бурмоче майор, дивлячись услід Колі.
Тут у Німеччині нам болісно коле очі різниця між дітьми двох систем. Спочатку ми помічаємо лиш зовнішню різницю. Поживши в Берліні й більше спостерігаючи, ми переконуємося в іншій, значно глибшій різниці. Ця різниця не зовнішня, а внутрішня. Радянські діти здаються маленькими бездушними автоматами, у яких вихолощена дитяча життєрадісність, невимушеність, своєрідна дитяча чарівність, властива лише дитині. Це результат багаторічного руйнування сім'ї державою, результат відриву дитини від сімейного середовища. Іноді ми намагаємося виправдати це тяжкими умовами останніх воєнних років. Але це – слабке виправдання. Ми вдаємося до нього занадто часто, щоб увійти в компроміс із власною совістю.
Радянські діти підростають у атмосфері замкнутості, недовіри, підозрілості. Вступити в розмову чи дружні стосунки з дитиною будь-кого з радянських офіцерів, яка живе поряд з нами і нас чудово знає, для нас набагато важче, ніж із будь-яким німецьким карапузом на берлінських вулицях.
Німецькі діти, що народилися в епоху Гітлера і зростають у роки після капітуляції, не можуть бути еталоном зразкової дитини. Вони народилися в тоталітарній державі, пережили жахливі умови тотальної війни в сучасному тилу, сьогодні вони разом зі своїми батьками на кожному кроці відчувають на собі весь тягар програної війни. У нас немає іншого порівняння перед очима. Тим важче спостерігати цю величезну зовнішню і внутрішню різницю між дітьми двох систем. Адже діти – це наше майбутнє!
Дитина та її виховання у дошкільному віці – це майже виняткова функція матері. Радянська мати не має часу для дитини – вона або на службі, або у вічних чергах у гонитві за шматком хліба, за кожною дрібницею, необхідною в житті.
Характерна деталь – у німців не прийнято тримати тещу в будинку, це вважається сімейною катастрофою. Та й самі німецькі тещі, видавши доньку заміж, вважають, що їм тепер ще можна "пожити" – вони з задоволенням катаються на велосипедах, ходять у кіно і живуть як їм подобається. В радянській сім'ї де є дитина, відбувається протилежне. Теща в будинку – це щастя для матері та, особливо, для дитини. Радянські діти зазвичай підростають на руках бабусі. Якщо у німецької жінки після сорока років і після видачі доньки заміж часто починається "друга молодість", то російська жінка в сорок років практично не має особистого життя і повністю присвячує себе "другій сім'ї" – своїм маленьким онукам. У цих випадках можна очікувати нормального виховання дитини.
Якщо говорити узагальнено: німецька жінка належить сім'ї, американська – society, а радянська – державі. Тепер питається, що більше відповідає природі жінки й інтересам суспільства загалом? Результат можна найкраще бачити за природною біологічною функцією жінки – народженню та вихованню потомства. Жінка атомної доби залишається такою ж матір'ю і продовжувачем роду, як і жінка-самка кам'яної доби.
Радянська жінка може бути водієм локомотива, шахтарем, муляром. Крім того, їй надається почесне право голосувати за Сталіна та бути заручницею свого чоловіка, якщо ним цікавиться НКВС. Їй не надано лише одне маленьке право – право бути щасливою матір'ю. Жінка зрівняна у правах з чоловіком – і Ваня, і Маня печуться під одним і тим самим сталінським сонцем.
У радянській педагогічній науці тривалий час конкурували дві протилежні теорії формування дитини. Одна з них, теорія спадковості, говорила, що у розвитку душевних якостей дитини основна роль належить задаткам, набутим дитиною від батьків, так званим спадковим генам. Ця теорія набула особливого поширення в педагогіці після появи теорії Дарвіна та оформлення самостійної науки про спадковість видів – генетики. Друга теорія, теорія середовища, стверджувала, що душа дитини – це tabula rasa, чиста воскова дощечка, на якій навколишнє середовище пише закони її розвитку. Ця теорія ставила психічний розвиток дитини результатом виняткової функції впливу навколишнього середовища. Обидві теорії не нові, вони існували у благополучному співтоваристві ще за часів Песталоцці, натуралістичну теорію середовища проповідував Жан-Жак Руссо, про неї ж згадував Аристотель. Усі великі мислителі були водночас педагогами, не можна думати про життя, не думаючи про ембріони людського розвитку – дітей.
Радянська педагогіка, за прямою вказівкою Політбюро, рішуче визнала своєю відправною базою теорію середовища. Тоталітарна держава ревниво бореться за душу і тіло свого громадянина, вона не хоче визнавати у сфері формування громадянина жодних конкурентів, жодних спадкових генів. Радянська педагогіка коротко, але ясно і безапеляційно заявляє, що радянська дитина – це стовідсотковий продукт комуністичного середовища.
У цьому я цілком погоджуюся з Політбюро. Це звільняє нас від вкрай неприємних пошуків причин колосальної різниці радянських дітей та їхніх німецьких однолітків. Мені, та й не лише мені, а багатьом з нас, радянським офіцерам у Німеччині, страшенно боляче і прикро робити неприємні висновки про наших радянських дітей, ми їх запросто вважаємо російськими дітьми. Політбюро, вустами Міністерства Просвітництва, позбавляє нас цих похмурих думок, самостійно визнаючи, що радянські діти – це продукт тоталітарної держави, а не російської генетики.
Зробимо маленький екскурс у область сталінської "кузні кадрів".
У період пошуків нових форм у галузі педагогіки, Політбюро будувало систему виховання радянського громадянина на тенденційній програмі шкіл і на політичних організаціях молоді – піонерських загонах та Комсомолі. Вже тут розпочиналося служіння державі. Духовним героєм радянських дітей було зроблено піонера Павлика Морозова. Його подвиг полягав у тому, що він доніс на свого батька в НКВС, після чого того розстріляли. Коли Павлика вбили його ж власні брати, вірного слугу держави зарахували до лику радянських мучеників, поставили йому пам'ятник у повній піонерській формі. Іншим дітям посилено пропонувалося наслідувати його приклад.
Йдуть роки. Радянська держава дедалі більше звужує різницю між своєю формою та змістом. Після багаторічних експериментів з орфографії самого Політбюро від "методів переконання" діалектично переходять до стабільніших "методів примусу". У 1940 році створюється Комітет зі справ Трудових Резервів при Раднаркомі СРСР, організуються фабрично-заводські та ремісничі училища. Набір до цих училищ проводиться з 14-річного віку в примусовому порядку, у вигляді мобілізації трудових резервів.
У 1943 році черговим Указом створюються Суворовські та Нахімовські військові училища. Завдання цих військових училищ, а їх за кількістю близько сорока – з восьмирічного віку на казарменному становищі підготовляти дітей для військової кар'єри.
Якось мені довелося побувати в Калінінському Суворовському Військовому Училищі. Це училище найближче до Москви і тому найпривілейованіше. Характерно, що у Москві Суворовських Училищ немає. У Калінінському Суворовському Училищі я мав щастя познайомитись майже з усіма онуками дідусів з Політбюро. Петька Орджонікідзе сидів на ліжку без штанів, тому що його формені штани з широкими червоними лампасами перебували в ремонті, а штани за регламентом – лише одні і в цьому питанні не допомагає навіть слава знаменитого дідуся. Капітан-вихователь скаржився на делікатне становище з молодшим сином Мікояна – постачає все училище контрабандними цигарками, а посадити його в карцер незручно, дідусь його ще не помер і поки міцно сидить у Політбюро. Пострілята із задоволенням відбивали стройовий крок і козиряли на кожному кроці. Деякі з дванадцяти-тринадцятирічних учнів носили на грудях військові медалі, вони проявили себе у військових діях у партизанських загонах.
Поблизу все це виглядає не так страшно – Суворівські Училища вважаються привілейованими навчальними закладами, там одягають і годують за рахунок держави, кандидатів надлишок і потрапити туди звичайній дитині не так просто. У Калінінському Суворовському Училищі близько половини вихованців були нащадками генералів та радянської аристократії.
Дітям пролетарів важко потрапити до Суворовських Училищ, їхня доля – бути такими ж пролетаріями як і їхні батьки, для них є Ремісничі Училища.
У свою чергу суворовці не мають права після закінчення Суворовського Училища вступити кудись окрім як до Офіцерської Школи. Доля й кар'єра дитини вирішується з восьмирічного віку. Безкласове суспільство ще з колиски починає розділятися на строго замкнуті касти – привілейована каста воїнів та каста пролетарів, завдання яких продуктивно працювати, в міру розмножуватися і мовчки вмирати на славу Вождя.
Тоталітарна держава набула своїх закінчених форм. Тепер навряд чи можна очікувати відмови від цих двох основних радянських інститутів – кузні кадрових солдатів та професійних рабів. Коріння пущено глибоко, в одному випадку з 14-річного віку, в іншому випадку – з 8-річного. Це – політика далекого прицілу... Це не етап, а кінцева станція.
Один додатковий штрих. У німецьких газетах західних секторів Берліна пишеться про таємниче і безслідне зникнення сотень німецьких дітей, зазначається, що ці діти "вивезені" радянською владою. Німці ламають собі голову – навіщо?
У своєму романі "Людина, котра сміється" Віктор Гюго описав банду середньовічних бродячих циркачів – компричікосів, які займалися крадіжкою дітей і потім привчали їх до свого ремесла. Цим дітям середньовічні хірурги робили спеціальні пластичні операції обличчя, які перетворювали дітей на потвор і назавжди приковували їх до ганебної професії паяців на підмостках.
Сьогодні кремлівські компричікоси сотнями крадуть дітей в Німеччині та Греції. Цим дітям шляхом довгих років комуністичного виховання у спеціальних дитячих інтернатах Радянського Союзу робиться відповідна пластична операція душі. Коли настане час, пташенята з кремлівського інкубатора відіграватимуть свою зневажливу роль політичних паяців на світовій арені.
У 1937 році, коли провалилася радянська авантюра в Іспанії, тисячі іспанських дітей були привезені до СРСР. Генерал Франко напевно забув про них, але це – найсильніша зброя Кремля у майбутньому вирішенні іспанської проблеми. Коли проб'є час і коли Кремль простягне "руку визволення" до Піренейського півострову, сотні й тисячі чудово видресованих квіслінгів з іспанськими іменами і розмовляючих чистою іспанською мовою, займуть усі ключові позиції в країні.
Ця політика вже виправдала себе в більшості країн Східної Європи, які сьогодні перебувають у сфері радянського впливу. Тепер паяци сторицею виплачують Кремлю капітал, що був вкладений у це підприємство. Трохи незручно, що прем'єри Нових Демократій мають у кишенях радянські паспорти та радянське підданство. Але це не біда. Скоро народи цих країн одностайно попросять приєднати їх до великої родини народів СРСР і тоді прем'єрам не потрібно буде ще раз міняти паспорти.
Нещодавно в кабінеті Начальника Політуправління Штабу РВА було скликано екстрену нараду щодо поліпшення педагогічної роботи в російських школах Карлсхорста. Приводом для цього стали деякі нездорові явища серед школярів старших класів. Це наробило багато галасу за шлагбаумами берлінського Кремля, хоча подробиці й трималися в суворій таємниці.
Місяць тому один із учнів 9-го класу застрелив у квартирі свого батька та його молоду співмешканку. Батько – член партії, підполковник юстиції і працівник Правового Відділу Штабу РВА. Звички воєнного часу мабуть припали до смаку партійному пастуху від юстиції. Його не бентежила та обставина, що все відбувалося на очах дорослого сина та дочки, мати яких залишилася в Росії.
Сімнадцятирічний син, член Комсомолу, після безрезультатних розмов, прохань та суперечок із батьком, вирішив звернутися за допомогою до Парторганізації. Він подав офіційний рапорт на ім'я Начальника Політуправління Штабу РВА – начальство його батька по партійній лінії. Коли звинувачують партійця у побутовому чи кримінальному злочині, то парторгани зазвичай керуються принципом: "Сміття з хати не вимітати". Політуправління Штабу РВА постаралося зам'яти справу та обмежилося тим, що передало рапорт... батькові. Наслідки виявилися такими, як і слід було очікувати. Розлючений батько, спільно зі співмешканкою, вжили активних заходів проти сина, що збунтувався. Скінчилося тим, що син вихопив службовий револьвер батька і поклав наповал обох.
Не встиг ще стихнути шум, зчинений трагічним вбивством, як комендант Карлсхорста полковник Максимов відправив цілу роту солдатів комендантської охорони у повному озброєнні на дещо незвичайне бойове завдання. У порослих лісом хащах і піщаних дюнах навколо Карлсхорста, – як вказувалося в плані бойової операції: квадрат Kahtarinen-Spital, іподром Карлсхорст і південний край Кепенік, – орудувала таємнича зграя розбійників, що наводила паніку на околиці. Солдатам було суворо наказано не стріляти без особливого розпорядження командувача експедиції, а намагатися виловити розбійників живцем. Адже лісові пірати були школярами старших класів школи Карлсхорста на чолі із сином одного із генералів Штабу РВА. Озброєні розбійники були досить солідно – батьковими пістолетами, дехто – навіть автоматами.
Підозрілу місцевість прочесали за всіма правилами військового мистецтва, штаб-квартиру розбійників знайшли у підвалі зруйнованого будинку і влаштували справжню облогу. Лише після тривалих переговорів за посередництвом парламентерів, де на допомогу були покликані збентежені батьки та вчителі, отаман розбійників погодився на капітуляцію.
Характерно, що першою умовою з боку нащадків Робін-Гуда була вимога гарантій, що їх не покарають відправкою додому до Радянського Союзу. Командувачу Експедицією довелося надсилати зв'язкового в Штаб РВА із вимогою відповідних інструкцій. Це була дуже характерна умова капітуляції, яка схвилювала Політуправління РВА.
Успішність у старших класах школи Карлсхорста знизилася порівняно з навчанням в СРСР, а прогули пропорційно збільшилися. Поліпшилися лише оцінки з німецької мови, чому дирекція школи не дуже раділа. Це було доказом контакту з німецьким середовищем та могло мати неприємні наслідки для дирекції.
Комендантські патрулі виловлюють школярів Карлсхорста із темряви берлінських кінотеатрів, куди вони люблять ходити у навчальний час. Німецькі кінофільми їх цікавлять більше, ніж історія Паризької комуни та уроки з вивчення Сталінської Конституції. Обшук, вчинений по партах школярів старших класів, виявив переписані від руки листки із забороненими віршами Сергія Єсеніна та аморальні куплети Костянтина Симонова, які ходили по руках солдатів під час війни. "Натискай на всі педалі – спише все вій-на-аа..!" Видно війна не списала, а все ще пише свій повоєнний рахунок молоді.
На додачу до всього госпіталь РВА доповів Начальнику Штабу про кілька зареєстрованих випадків венеричних захворювань серед школярів старших класів. До шпиталю було доставлено шістнадцятирічну школярку з важкою кровотечею внаслідок невдалого аборту. Кілька місяців у шпиталі боролася між життям та смертю інша школярка, майже дитина, після безуспішної спроби отруєння світильним газом на ґрунті невдалого кохання.
Все це разом узяте призвело до скликання надзвичайної наради в кабінеті Начальника Політуправління, де було вирішено вжити радикальних заходів щодо покращення комуністичного виховання радянської молоді у Німеччині. Найдієвішими були визнані випробувані ліки від усіх хвороб – запровадити в школах додаткові години з вивчення "Короткого курсу історії ВКП(б)" та спеціальні години з детального ознайомлення школярів з дитячими та юнацькими роками вождів світового пролетаріату – Леніна та його вірного друга, соратника й учня Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Принагідно було прийнято рішення про можливість відправлення невиправних грішників до Радянського Союзу. До цього часу дане покарання поширювалося лише на дорослу частину населення Карлсхорста.
Хоча кінотеатр "Капітоль" тепер закритий для німецької публіки і там показуються лише суто ідеологічно витримані радянські фільми, хоча трамвайну зупинку і перенесли подалі від Карлсхорста, все одно – отрута повоєнної Німеччини просочується крізь паркани і шлагбауми берлінського Кремля. Все це пахне атмосферою "Щоденника Кості Рябцева" та "Собачим провулком", що наробили багато галасу в педагогічних колах у 20-х роках. Тоді молодь перебувала в духовній безвиході або на ідеологічному роздоріжжі, коли старі ідеали були втоптані в землю, а нові ще не були створені. Чим це можна пояснити тепер?
"Молодь – це барометр нашої Партії", – сказав свого часу Троцький. Ці слова стосувалися Комсомола, але його слова мають більш широке значення. Молодь – це барометр народу. Стрілка барометра після війни похитнулася. На що вона вказує?!
2.
"Ну як, сподобалося?"
"Так, своєрідна річ!"
"Не заперечиш – справді шедевр..."
У темряві суцільний людський потік несе нас через задній вихід із зали кінотеатру Офіцерського Клубу у Карлсхорсті. Невидимі люди на ходу обмінюються думками про картину.
Сьогодні Надя, секретар Парторгу Управління Промисловості вразила всіх своєю ввічливістю. Вона послідовно обійшла всі кімнати і роздала кожному квитки в кіно. Навіть люб'язно питала хто скільки квитків бажає. Зазвичай квитки в кінотеатр дістати не так просто. Коли в когось виникало бажання піти в кіно, то доводилося заздалегідь дзвонити Наді по телефону з проханням замовити квитки.
"А, Надю, сонечко ясне! Що там сьогодні за картина?" – спитав я, зворушений такою незвичайною увагою.
"Дуже хороша картина, Григорію Петровичу. "Клятва"! Вам скільки квитків?"
"А-а! Клятва?!" – вимовив я з повагою. – "Тоді давай два".
Про цю картину багато писали в радянських газетах, піднесли її до небес як новий шедевр справжнього кіномистецтва. Хоча я і ставлюся критично до всяких шедеврів, але піти таки вирішив. Навколо картини створювалася така настирлива слава, що не подивитися її було б просто небезпечно.
Після п'яти хвилин перебування в залі, ми з капітаном Багдасар'яном не так дивилися на екран, як на годинник. Піти із зали було б самогубством, а дивитися...
"Ходімо вийдемо – ніби у вбиральню", – шепоче Багдасар'ян.
"Сиди краще, дивися задля наукового інтересу", – заспокоюю я його.
Якщо у довоєнних радянських фільмах поруч із Леніним посилено випиналася постать Сталіна, то у "Клятві" Ленін служить лише декорацією. Селяни, дізнавшись про важку хворобу Леніна, приходять з далеких сіл у Гірки. Виявляється вони прийшли в Горки спеціально для того, щоб зі сльозами на очах благати Сталіна бути їхнім Вождем. Протягом цілого кілометру кіноплівки вони клянуться йому у вірності.
Я також клянуся. Клянуся, що ще ніколи в житті, навіть у довоєнні роки, не бачив таких дурних, грубих і нахабних помиїв. Сам фільм і весь галас навколо нього не випадкові. Недарма вже кілька місяців як у нашому клубі перестали показувати закордонні фільми.
"Знаєш, що все це означає?" – каже капітан Багдасар'ян, коли ми йдемо додому. – "Це означає – цурюкк!"
"«Клятва» – це ж не мистецтво", – продовжує він. – "Закордоном таку річ покажи, так люди подумають, що всі росіяни дійсно дурнуваті".
"У них теж поганих картин вистачає", – намагаюся я заспокоїти роздратованого приятеля.
Ті нечислені закордонні фільми, які показувалися в СРСР, були справді шедеврами світового кіномистецтва. Звичайно, показ цих фільмів був лише короткочасною поступкою якимось вищим інтересам і завжди відповідав зигзагам радянської зовнішньої політики.
Завдяки цьому у радянських людей створилося перебільшено піднесене ставлення до закордонного кіномистецтва. Потрапивши до Берліна, ми маємо багату можливість досхочу надивитися кінопродукції всіх держав. Нерідко ми до сліз сміємося після перегляду несамовитого американського бойовика, де більше пострілів, ніж розмов, де кров тече рікою з екрану прямо в зал, і де неможливо зрозуміти хто, кого і за що, власне, вбиває. Характерно, що ці фільми не приносили задоволення навіть простим російським солдатам, якщо вже дозволити собі говорити про уподобання "плебсу".
Неподалік від Карлсхорста, в Кепеніці, знаходиться кінофабрика "Кодак". Якось деякі співробітники РВА, які перебувають у діловому контакті з цією фабрикою, пронюхали, що там є зал для закритого перегляду кінокартин та багаті можливості користуватись архівами всієї європейської кінопромисловості. Вони поставилися до свого відкриття з належною обережністю і ревниво зберігали привабливу таємницю, тишком-нишком насолоджуючись спогляданням забороненого світу за останні тридцять років. Але у світі немає нічого абсолютного, зокрема й абсолютних таємниць. Під страшним секретом з урочистою клятвою мовчати до гробової дошки таємниця "Кодака" повзла Карлсхорстом.
Незабаром закриті перегляди в "Кодаку" стали неофіційним клубом для багатьох співробітників РВА. Там можна було побачити всі документальні та художні фільми, які після капітуляції були заборонені для демонстрації навіть німецькому глядачеві. Там ми голосно "обурювалися" під час демонстрації європейських фільмів антирадянського змісту, показ яких ми ж самі і замовили дирекції "Кодака" з метою "технічного перегляду". Фільми ці по суті були невинні, певною мірою наївні. Але вони певною мірою передавали погляд Європи на Радянську Росію. Було цікаво дивитися на своє власне зображення очима навколишнього світу. У цьому було своєрідне задоволення. Крім того, було приємне відчуття свободи, свідомість того, що ми дивимося "заборонену" річ.
Як це не дивно, але німецькі фільми подобаються росіянам більше, ніж якісь інші. Якщо порівняти музику, літературу, кіномистецтво, ці духовні прояви життя нації, то німецька душа більш зрозуміла росіянам, ніж будь-що інше. Тут відчувається та сама сентиментальність, легкий сум, пошуки глибинних причин явищ. Недарма Достоєвський має у Німеччині більший успіх ніж серед росіян, а "Фауст" був і залишається коронним номером на російській сцені.
Часто доводиться чути, як росіяни жваво дискутують про німецьке кіно і театр. Впадає в око незвичайний для радянської людини інтерес до деталей, фактів, самих артистів. Тут є про що сперечатися. Про "Клятву" сперечатися не доводиться.
"У них мистецтво пасивне, а у нас – активне. У них мистецтво показує, а у нас – наказує", – каже капітан Багдасар'ян. – "Ти «Суд Народів» бачив?"
"Так".
"Ну як?"
"Сильна річ".
"Я її нещодавно дивився в американському секторі. Вони дали зовсім інший монтаж під назвою "Нюренберг". Та сама тема, а ніякого враження".
Свого часу ми бачили у нашому Офіцерському Клубі документальний фільм за матеріалами Нюрнберзького процесу. Фільм був змонтований виключно майстерно. Кадри з бойової кінохроніки перепліталися зі сценами із зали Суду, у темряві звучав зловісний текст у декларуванні Хмари. Коли ми сиділи у кінозалі – у нас стискалися кулаки, коли ми вийшли з кінотеатру, то хотілося взяти в руки автомат і косити всіх німців підряд. Таким колосальним було враження від фільму. Цей же матеріал в американському монтажі "Нюренберг" був абсолютно безневинним, це була лише холодна хроніка.
Ми прийшли на квартиру до Багдасар'яна. Під враженням щойно переглянутого фільму у нас зав'язується розмова на тему про пропаганду за допомогою засобів мистецтва.
"Американцям ще сто років вчитися треба як із чорного біле робити", – ліниво потягується капітан, знімаючи кітель.
"Припече, так теж навчаться", – говорю я.
"За один день тут нічого не зробиш. Маси треба виховувати роками".
"А чому ти, власне, за американців вболіваєш?" – питаю я.
"Та просто так – з погляду абсолютної справедливості".
"Кого вона цікавить – ця справедливість? Правий той, хто сильний. А справедливість – це казки для простачків".
"Ставлю Вам п'ятірку з діамату", – іронічно зауважує капітан.
"Англійці знову знімають "Анну Карєніну", – каже він, показуючи на один із журналів – "Її вже напевно вдесяте за кордоном кінофікують. А наші цю річ ще жодного разу на екран не поставили. Черга не дійшла. То Петра Великого зґвалтують, то Івана Грозного на голубку перефарбують".
"Що ти хочеш? Державні інтереси..." – намагаюся заперечити я.
Перед війною радянська кінематографія підняла підозрілу метушню навколо кінофікації історичних особистостей російського минулого. Спочатку, на подив глядачів, Петро з'явився на екрані не тираном та "експлоататором", а великим державним діячем. Потім ще більше галасу, що скінчився прямим скандалом, наробила постановка Івана Грозного. Навіть звиклим до фальсифікації радянським сценаристам і режисерам замовлення Політбюро виявилося не під силу. Перший варіант зазнав різкої критики і був знятий з екрана. Це було ще не так дивно, подібна доля спіткала вже не перший фільм. Дивним було те, що наказали переробити фільм заново. Така ж історія сталася із постановкою "Івана Грозного" на сцені Московського Малого Театру. Після першої вистави весь керівний персонал був розігнаний, зазнав репресій і... було знову видано наказ – переробити заново.
Загадка знайшла своє пояснення, коли на закритих зборах партактиву лектори ЦК ВКП(б) без жодного сорому оголосили: в іноземній пресі часто проводяться історичні паралелі між періодом царювання Івана Грозного та епохою сталінської Росії. Тепер усе зрозуміло – оскільки не можна змінити сьогодення, то треба спробувати фальсифікувати минуле. Потрібно ще зауважити, що в жодній "іноземній пресі" ці паралелі не проводилися. Вони самі визріли у запаленому мозку Політбюро.
Двадцять п'ять років радянські підручники історії або взагалі мовчали про Грозного або згадували його царювання, як приклад звірячого і кривавого абсолютизму. Тепер тінь Івана Грозного не давала спокою Сталіну.
"Глянь, як звали кохану дружину Грозного?" – запитує Багдасар'ян.
"Не пам'ятаю", – відповів я. – "Знаю, що це була його сьома".
"Якось один солдат божився, що Сталін своїми руками задушив Алілуєву. Каже, що вона була проти його політики колективізації. А нещодавно я чув, що він таку саму штуку зробив зі своїм сином Яшкою. Той же був в полоні у німців, а потім повернувся додому".
"От бачиш – тут і потрібен фільм "Іван Грозний" – кажу я. – "Подивишся – і відразу тобі стане ясно, що все це необхідно для блага народу. Іван Грозний теж дружин душив і сина вбив заради державних інтересів".
"Добре було під час війни", – зітхає капітан. – "Пам'ятаєш які американці для нас картини робили?"
"Так, гарні картини. Кумедно тільки, наскільки вони життя нашого не знають. У "Полярній Зірці" у колгоспника в хаті стіл так накрили, як зараз Соколовський не їсть".
"А на галявині хороводи водять – як у добрі старі часи", – посміхається Багдасар'ян.
З 1943 року в СРСР показувалися фільми американського виробництва на російські теми. Нам особливо запам'ятався фільм "Полярна Зірка". Незважаючи на масу наївності та незнання радянської дійсності, там проглядалась щира симпатія до росіян. Часто доводилося чути, як російські глядачі після цього фільму говорили "Молодці американці!", хоч на екрані були показані лише росіяни. У своєму позитивному зображенні глядачі відчували симпатії американського народу.
"Там якісь консультанти були з російськими прізвищами", – говорю я. – "Вони Росії напевно тридцять років не бачили, якщо не більше. Понасадили на вербі груші. А «Місія в Москву»? Х-а!"
"Комедія! Пам'ятаєш як Карл Радек заходить у кабачок, а там сімки з "Яру", самовари, сам він у пушкінській накидці. А найголовніше – ніякого висновку".
"Механіка у них хороша, а ідеології ніякої", – констатую я. – "Вони, напевно, взагалі не знають, що це за штука".
"Сталін їх криє ні за що, а вони лише очима кліпають", – розмірковує Багдасар'ян. – "Не знають, що робити. Тепер же починають Івана лаяти – він і рябий, він і косий, і зуби у нього криві. Дурнуваті! Адже останні тридцять років історії Росії – це біла пляма, це невичерпне джерело. Оброби все це як треба. Сталіна ж можна в одну мить наголо роздягнути – так показати, що весь світ тільки плюне. Та й ми б не заперечували. А коли вони Івана починають лаяти..."
Капітан багатозначно хмикає. Йому прикро, що американці не можуть здогадатися до такої простої речі.
Нас вражає наскільки й справді навколишній світ не знайомий із реальним станом речей у радянській Росії. Тридцятирічна брехня державної машини та герметична ізоляція вільної інформації зробили свою справу. Світу, як маленькій дитині, втовкмачують про історичну приреченість капіталістичної системи. У цьому питанні радянські люди не займають твердої позиції. Історія рухається вперед і вимагає нових форм. Але історична обумовленість комунізму, фраза, що "всі шляхи ведуть до комунізму", – це параметр у рівнянні з багатьма невідомими і негативними величинами. Причому для нас, для радянських людей, це рівняння вже набуло ірраціональної форми.
Нас поєднує не внутрішня єдність навколо державної ідеї, а зовнішні форми матеріальної залежності, особистої зацікавленості чи кар'єри. Над усім цим панує страх. Для одних це фізично-відчутний предмет, для інших – лише невідворотний наслідок, якщо вони будуть діяти чи навіть мислити в іншому напрямку, ніж цього вимагає тоталітарна машина.
Якщо якийсь німець підійде до радянського солдата і спробує йому сказати "Іван – шлехт", солдат без розмов дасть йому в зуби. Якщо цей же німець лаятиме останніми словами Сталіна, радянську владу та комуністів, то солдат швидше за все віддасть йому свої останні цигарки. Це автоматична реакція. Таким же чином реагуватиме російський солдат і в іншому випадку, більш серйозному випадку...
Пізніше, перебуваючи на Заході, мені довелося подивитися американський фільм "Залізний Занавіс" на тему про провал радянського атомного шпигунства в Канаді. До цього я читав масу критики про "Залізний Занавіс", запеклі нападки комуністичної преси. Мене цікавило – як саме висвітлили американці цю благодатну тему. Після перегляду враження залишилося подвійним.
З одного боку, почуття задоволення – типажі були підібрані виключно вдало, життя радянських офіційних представників закордоном і роль місцевої компартії були показані абсолютно правильно. Я ще раз переживав в душі мої роки у берлінському Кремлі. Це була абсолютно неупереджена, навіть чемна картина. Проти такого показу не заперечить ніхто із росіян. Не дивно, що закордонні компартії підняли виття з приводу "Залізного Занавісу", адже найбрудніша роль у цій грі належить їм. Те, що для персоналу військового аташе – службове доручення, для комуністичних найманців – це зрада своїй батьківщині.
З іншого боку, у мене залишилося незрозуміле відчуття легкої досади. Не зуміли все ж американці використати всі можливості. Це було саме те, що у свій час відчував капітан Багдасар'ян. Радянські люди звикли до політичної загостреності фільму, де глядачеві пропонується зробити відповідний висновок. Сценарій "Залізного Занавісу" був явно слабкий.
Я впевнений, що капітан Багдасар'ян, переодягнувшись у цивільне, з великою небезпекою пробрався до якогось із блокованих секторів західного Берліна, щоб подивитися "Залізний Занавіс". Просто "заради спорту". Я впевнений, що він не міг відмовити собі у цьому задоволенні. Повернувшись із ризикованої експедиції додому до Карлсхорста, він, звичайно, знову лаяв наївних американців, які не здатні зробити правильного антирадянського фільму.
3.
Перебуваючи тут, у Берліні, ми, радянські люди за кордоном, маємо можливість порівняння двох світів. І тут іноді буває цікаво зпівставити враження реального життя з тими фікціями, які радянська держава створює та підтримує навколо себе. Безпосередніми творцями цих фікцій є працівники пера, за радянською термінологією – "інженери людських душ".
Найбільше нас цікавлять письменники, котрі займаються певною мірою проблемами радянської Росії. Їх можна поділити на три основні категорії: радянські письменники – раби "соціалістичного замовлення", іноземні письменники, що відвернулися від сталінізму, і, нарешті, ті проблематичні істоти серед іноземної інтелігенції, які й досі намагаються шукати перлини в купі гною.
Розглянемо їх очима радянської людини.
Якось я знайшов на столі у Білявського строкату книжку французькою мовою. Побачивши на обкладинці прізвище автора – Ілля Еренбург, я чимало здивувався.
"Ти що – хіба не читав це російською мовою?" – запитав я.
"Поки що ця книжка російською мовою не видавалася".
"Як так?!"
"Дуже просто".
Радянське літературознавство стверджує, що у сучасній літературі найкращими представниками жанру журналістики є Егон Ервін Кіш, Михайло Кольцов та Ілля Еренбург. Безперечно, всі вони талановиті письменники. Літературна кар'єра Михайла Кольцова у 1937 році обірвалася завдяки втручанню НКВС. Кажуть, що зараз він пише свої мемуари у СТОПі. Так називається Сибірська Тюрма Особливого Призначення, Олексіївський равелін сталінської епохи, де люди поховані живцем без права контактувати із зовнішнім світом.
Іллю Еренбурга тривалий час класифікували як "попутника". Маючи в кишені радянський паспорт, він розсудливо вважав за краще жити закордоном на неабиякій відстані від Кремля. Клімат Західної Європи здавався йому безпечнішим для здоров'я. Це давало йому певну незалежність. Книги його у радянських видавництвах з'являлися з великим відбором і лише після ретельної редакційної обробки. Не дивно, що я зустрів французькою мовою його книгу, невідому в Радянському Союзі. Своє літературне забарвлення Ілля Еренбург змінював відповідно до політичної погоди, але тільки гітлерівське вторгнення до Франції загнало його врешті-решт на довгоочікувану батьківщину.
Ілля Еренбург – насамперед космополіт. Багато хто розглядає його як комуніста. Він з великою тонкістю та розумом критикує всі недоліки Європи та капіталістичного світу. Але для цього не треба бути комуністом. Сучасний світ справді не є ідеалом і багато письменників показують його недоліки зовсім не будучи комуністами.
Письменник, навіть найталановитіший, певною мірою є ремісником – він продає свій товар і має думати про ринок збуту. Ілля Еренбург стояв перед дилемою. Викривати Сталіна та комунізм було для нього, по-перше, не безпечно, навіть живучи в Європі, а по-друге – не рентабельно. Якщо ж накинутися на протилежну сторону, то це буде безпечно під покровом демократичних законів, і, крім того, гарантує великий ринок збуту як в СРСР так і в навколишньому світі. Трансакція рублів в іноземну валюту набагато вигідніша, ніж навпаки. А переконання? Переконаннями ситий не будеш! Еренбург пішов на гешефт з власною совістю, залишивши собі відчиненими задні двері – у його писаннях рідко можна зустріти слово "комунізм" і пряме ствердження цього предмета. Еренбург незабаром став комівояжером від літератури, фахівцем зі злому громадської думки.
Передбачливість Еренбурга припала йому дуже до речі, коли в 1940 році блудний син змушений був повернутися в рідне лоно. Хоча його й не вважали зовсім "своїм", але й проти нього не було ніяких доказів.
Прочистивши горло після розлюченої майданної лайки на адресу фашистських загарбників, Ілля Еренбург сідає за друкарську машинку і жваво пише солодкі статті про прекрасну зґвалтовану Францію, про стійкого британського лева, про демократичну Америку. Під час війни нам було приємно читати ці статті, але справа пахла анекдотом, коли внизу красувався підпис Іллі Еренбурга. Сьогодні, підкоряючись голосу господаря, він із піною з рота метає чорнильні громи та блискавки на голови американських імперіалістів.
Малоймовірно, щоб Еренбург отримав тепер постійний закордонний паспорт. Та він і сам навряд чи зробить таку необережність. У всіх ще на пам'яті доля Максима Горького. Після революції у Горького були великі розбіжності з більшовиками. Протягом довгих років він жив в Італії, потім повернувся до Москви. Подейкували, що він знову просив візу на виїзд, але йому відмовили. Коли під час Московських процесів офіційно оголосили, що він разом із сином був отруєний "троцькістсько-бухаринською бандою", то для кожної радянської людини було ясно як день, чия рука приготувала йому отруту. Його вина полягала в тому, що після повернення до Москви він не написав практично жодного слова. Зрозуміло, проти кого цей мовчазний протест був спрямований і кому була потрібна його смерть. Радянські люди звикли тлумачити всі офіційні повідомлення навпаки – таким шляхом можна дізнатися про деяку істину.
Таким чином, Ілля Еренбург, який на початку користувався деякою незалежністю, був повністю приведений до кремлівського знаменника.
Кар'єра і доля Іллі Еренбурга дуже характерні для багатьох радянських письменників. Вибір один – або писати те, що вимагає Політбюро, або бути літературним трупом. Якби Лев Толстой, Олександр Пушкін чи Лермонтов жили у сталінську епоху, ці імена не були б відомі в пантеоні людської культури. Хіба що у списку одного із таборів НКВС. Літературна смерть письменника у Радянській Росії зазвичай супроводжується його фізичною загибеллю.
У студентські роки ми з рук в руки зачитувалися книжками: "Дев'ять крапок" Казакова, "Важкий дивізіон" Лебеденко, "Капітальний ремонт" Соболєва. Імена ці мало відомі широкому загалу – книги були видані штучно малим тиражем і дістати їх було важко, хоча це були талановиті твори талановитих письменників. Характерно, що вони охоплювали період 1917-21 років, коли у масах був порив, заклик, надії. Про пізніший час цим письменникам не дозволяло писати власне сумління – там треба було або брехати або мовчати.
Ми маємо свою чудову національну літературу, прийняту й визнану культурою Заходу. Але нам самим наша власна творчість подається з великим відбором – чистка культурної спадщини минулого та штучне скерування сучасної творчості у бажане для диктатури русло.
Навіть Пушкіну, у перші після революції роки, довелося чекати довгий час на задвірках Держлітвидаву, доки сталінські цензори визнали його політично безпечним. Розповідає там якісь казки про золотих півників. Яка від цього користь для світової революції? Інша справа Маяковський – той прямо на все горло горланить:
"Хто там крокує правою?
Лівою, лівою!
Такі півні нам потрібні!
"Бий пар-р-рабелум
по ор-р-робілих,
кулі густіш-ш-ше
в гущ-щ-щу біг-г-лим!
Жаль тільки, що Маяковський пустив собі кулю в лоба, коли переконався, що кричав він і надривав глотку марно. За його власним висловом – "захлинувся комуністичним блювотинням". У передсмертній записці він перефразував слова свого великого попередника – "І смикнув мене чорт народитися в СРСР з душею і талантом..." Важко бути радянським письменником – справжній талант не може творити в клітці. Навіть шевці від пера, на кшталт Дем'яна Бідного, і ті, кінець-кінцем, ламають шию.
На радянських письменників не можна ображатись. Людина створена з плоті, а плоть слабша, ніж свинець і колючий дріт. Крім того, приваблива спокуса: з одного боку – смерть творча й фізична, з іншого – всі блага привілейованого становища. Можливо багатьом здасться дивним, що в країні комунізму існують мільйонери? Так, справжнісінькі мільйонери, у яких рахунок у Держбанку і вартість майна перевищує мільйон рублів. Прикладом є Олексій Толстой, автор фальсифікацій "Петра I" та сценаріїв до "Івана Грозного". Хто може звинуватити людину поставлену перед таким вибором?! Поставте себе на їхнє місце, перш ніж кинути камінь.
Радянські письменники – це пташки у позолоченій клітці. Вони можуть співати чи мовчати, але вилетіти їм нема куди. Складніша ситуація з письменниками Заходу. Західним письменникам довіряти не можна. Навіть мертвим не можна. Колись Джон Рід керував американською секцією Комінтерну. Жив він, щоправда, у Москві – тут все зрозуміло. Добросовісно написав солідну книгу – "10 днів, які вразили світ". Сам Народний Комісар Просвітництва – Луначарський і дружина Леніна – Надія Костянтинівна Крупська у передмові до цієї книги підтвердили, що це є найправдивішим описом комуністичного перевороту в Росії. Джон Рід здогадався своєчасно зіграти в ящик, а його тлінні останки були замуровані в кремлівську стіну – почесна квартира для комуністів, що особливо відзначилися.
А потім скандал! Не передбачив Джон Рід, що історія в сталінській Росії заднім числом вивертається навиворіт. Примудрився у всій революції приділити могутньому Сталіну лише два рядки, та й то між іншим. Підніс до небес Троцького й інших творців революції, котрі після смерті Леніна почали навперебій помирати від нежиті та інших подібних хвороб.
Довелося посмертно витрушувати чесного Джона із кремлівської стінки.
Можна було б вказати на десятки людей зі світовою популярністю, які у пошуках нових шляхів захоплювалися комунізмом. Познайомившись із радянською дійсністю, ці люди назавжди вилікувалися від своїх про-радянських захоплень. Достатньо назвати одного з останніх у цій категорії.
Теодор Плів'є, автор "Сталінграда", німецький письменник і комуніст, довгі роки проживший у Москві, утік із Радянської зони до Західної Німеччини. В інтерв'ю, даному представникам преси, він заявив, що в сталінській Росії немає й сліду комунізму, що всі комуністичні ідеї там задушені, що всі соціалістичні інститути перетворені на знаряддя тоталітарного режиму Кремля. Він зрозумів це незабаром після свого прибуття до Москви, але повинен був мовчати і миритися з навколишньою дійсністю, оскільки фактично він був полоненим.
Теодор Плів'є не зрікається комунізму, але його викриття для Сталіна небезпечніше, ніж пряма критика комунізму. Доля Теодора Плів'є – це доля значної частини комуністичної інтелігенції Заходу, яка побачила сталінську Росію на власні очі. Не всі мають фізичну можливість чи моральну чесність зробити подібне зізнання, багато хто воліє служити Кремлю за рахунок своєї совісті. Совість – це поняття абстрактне, але є багато речей та понять більш реальних.
Кремлівських адвокатів важко звинуватити у прямій брехні. Існує витончена форма брехні – одностороннє висвітлення предмета. На цій ниві кремлівські фокусники та їх комівояжери опанували вищий рівень майстерності. Абсолютно замовчувати або люто лаяти одне, одночасно звеличувати до небес інше. Мовою шулерів це називається "пересмикувати".
Тут у Берліні нам потрапляють до рук кумедні книжечки. Дуже кумедні. Вони написані закордонними авторами і видані закордонними видавництвами, вони несамовито вихваляють Сталіна і сталінську Росію. Дуже характерно, що ці книги або взагалі не видаються російською мовою або видаються нікчемним тиражем, який не йде в обіг. Ці книги призначені лише для зовнішнього використання. Кремль вважає за краще не показувати подібні книги росіянам – брехня надто очевидна.
Неподалік Бранденбурзьких Воріт є магазин "Міжнародна Книга". Це радянський магазин, який спеціально торгує літературою іноземними мовами і розрахований на закордонних покупців. Ми часто бували там. Звісно, ми купували не праці Леніна, а звичайні грамофонні платівки. Те, що ні за які гроші неможливо дістати в Москві, широко пропонується іноземцям. Ось у цьому самому магазині і торгують книгами на кшталт писань декана Кентерберійського.
Що могло спонукати "червоного декана" писати подібні речі? Можливо декан про себе вирішив, що у випадку якщо Сталін дістанеться до Британських островів, він своїми завчасними "соціальними" молитвами врятує свою шкіру від Сибіру? Чи призначить архієпископом Всєя Англійської РСР? Радянська людина неспроможна дати іншого пояснення цим слугам кремлівської пропаганди.
Пропагування! Тільки радянська людина розуміє, що це таке. Кажуть, що "Кока-Кола" коштує 5 центів: два центи коштує власне суміш, а три центи – реклама. Американці переконані, що на світі немає нічого смачнішого, кориснішого та благодатнішого. Людей переконали за допомогою реклами.
Те саме відбувається з комунізмом для радянських людей. Їх переконували і переконують, що комунізм – це найкраще, неперевершене досягнення. Суміш складніша, ніж "Кока-кола". Вона наскрізь пронизує людину з дня її народження. Те, що робить реклама в Америці, в СРСР робить пропаганда. Людина ходить гола, голодна, поставлена на рівень безправного робота. При цьому його запевняють якраз у протилежному. І що вкрай дивовижно – він вірить. Точніше – намагається вірити. Так легше переносити труднощі, коли немає можливості позбутися їх або боротися з ними.
Кремль знає жахливу силу впливу пропаганди на душі людей, він знає про небезпеку, якщо міраж буде зруйновано. У тоталітарній гітлерівській Німеччині слухання ворожих радіостанцій під час війни було заборонено, але радіоприймачі не були відібрані. Можливо Гітлер вважав, що його державну систему марно критикувати для німців, а може він більше довіряв своїм підданим. У всякому разі, його кремлівський партнер вчинив інакше. У СРСР абсолютно всі радіоприймачі були конфісковані у перші дні війни. Кремль чудово знає своє вразливе місце. Якщо тридцятирічна праця кремлівської пропаганди похитнеться, ефемерна духовна єдність Кремля та народу розпадеться як картковий будиночок від першого пориву вітру.
Радянських людей вражала примітивність німецької пропаганди під час війни. Вони говорили російською, але не для росіян. Від їхніх передач пахло нафталіном або чужим німецьким духом. Пропаганда – це пожива для душі, тут потрібно знати рецепти і формули, необхідні для російської душі. Вони нічого не говорили про майбутнє, вони не могли дати розумної критики кремлівської диктатури. Вони покладалися на грубу силу – добре відома прусська тупість. Для душі потрібне мистецтво психіатра, а не крик фельдфебеля.
"Преса – це найсильніша зброя нашої партії", – сказав Сталін. Іншими словами: пропаганда – це найсильніша зброя Кремля. Пропаганда цементує внутрішні сили та розкладає зовнішні. Тим краще для Сталіна, якщо його противники не усвідомили всієї правоти і значення цих слів.
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ