1.
"Познайомтеся!" – представляє полковник Кондаков. – "Підполковник Дінашвіллі".
Я тисну руку людини в сірому цивільному костюмі. Розстебнутий комір білої сорочки без краватки. Злегка підкреслена зневага до цивільного одягу, властива кадровим військовим. Набрякле обличчя. Лискуча шкіра, що відвикла від сонячного світла. Втомлений і байдужий вираз чорних на викаті очей. Таке ж ліниве й байдуже потискання вологої руки.
Полковник Кондаков і я приїхали на запит Центральної Оперативної Групи МВС для експертизи показань групи в'язнів. Оскільки ці справи перепліталися з аналогічними матеріалами, які перебувають у відділі полковника Кондакова, МВС запросило консультації та допомогу РВА.
Полковник Кондаков знайомиться з протоколами попередніх допитів і матеріалами слідства. Першою йде справа одного з колишніх наукових співробітників у лабораторіях Пенемюнде, які служили центром німецьких досліджень у галузі реактивних снарядів.
"Трохи затрималися", – каже підполковник МВС, поглядаючи на двері. – "Я наказав, щоб його спочатку привели до людського вигляду".
"Давно він уже у Вас тут?" – запитує полковник Кондаков.
"Близько семи місяців", – відповідає підполковник у цивільному таким сонним голосом, ніби він не спав із самого дня народження.
"Як він до Вас потрапив?"
"Нам надійшли агентурні відомості... Після цього ми вирішили зайнятися ним ретельніше".
"А чому... у такій обстановці?" – питає полковник.
"Він жив у західній зоні, а його мати – тут, у Лейпцигу. Ми запропонували матері написати йому відповідного листа із проханням приїхати до неї... Ну, от і доводиться тримати його під замком до з'ясування".
"Як же це мати погодилася?"
"Ми сказали, що інакше відберемо у неї овочеву крамницю. А потім – ми цікавимося сином тільки для дружньої бесіди", – пояснює підполковник, позіхаючи.
Через деякий час конвойний сержант вводить у двері ув'язненого. Крайня блідість обличчя та гарячковий блиск глибоко запалих очей говорять більше, ніж усі старання слідчого МВС привести свого підслідного у людський вигляд.
"Ну, ви поки займіться ним, а я відпочину", – знову позіхає підполковник і розтягується на дивані, що стоїть біля стіни.
Підслідний, інженер з артилерійського озброєння, представляє для нас особливий інтерес, оскільки, згідно з агентурними даними, він працював у Пенемюнді у так званому відділі третього періоду. Першим періодом вважалися види озброєння, перевірені практично і пущені в серійне виробництво, другим – види озброєння, які ще не вийшли зі стадії заводських випробувань, і третім – види озброєння, існуючі лише у розрахунках і кресленнях. З результатами перших двох періодів ми знайомі досить добре, останній же період є для нас темною плямою, оскільки майже всі креслення та розрахунки були знищені у дні капітуляції і в наші руки не потрапило жодних матеріальних доказів, крім усних свідчень цілого ряду осіб.
Згідно з протоколами попередніх допитів, підслідний працював у групі вчених, які мали своїм завданням створення реактивних снарядів протиповітряної оборони. Розробку цього проекту розпочали у зв'язку з безумовною перевагою засобів повітряного нападу союзників над оборонними протиповітряними засобами Німеччини. Особливістю проектованих снарядів була наявність у головній частині високочутливих приладів, що ведуть ракету на ціль і ініціюють вибух у безпосередній близькості від цілі. Відстріл ракети провадиться зі спеціального верстата-лафета без точного прицілу. Коли ракета потрапляє на певну відстань від приреченого літака-цілі, починає діяти апарат-навідник, який самостійно коригує попереднє наведення, веде ракету на ціль і в момент певного наближення до цілі спричиняє детонацію заряду. Подібний принцип німці вдало використовували в магнітних мінах і торпедах, які завдали чутливого удару союзному флоту у період війни.
У випадку ракети, рішення проблеми ускладнювалося незрівнянно більшими швидкостями снаряда та цілі, меншою масою цілі та тим фактом, що літак в основному побудований з немагнітних металів.
Незважаючи на це, були дані, що німцям вдалося впоратися із вирішенням проблеми. Яким шляхом скористалися німці для подолання специфічних труднощів цього завдання – за принципом радара, фотоелемента чи якимось іншим методом. У цьому питанні була маса розбіжностей.
Протоколи допитів показують, що від підслідного вимагали поновлення по пам'яті про усіх розрахунків і креслень, що стосуються проекту ракети "V-N". Полковник Кондаков веде допит зовсім в іншому напрямку. Звіряючись із наявними в нього даними, він намагається встановити місце, яке займав підслідний у складній системі науково-дослідного штабу Пенемюнде. Для нього ясно, що одна людина не може знати всього обсягу роботи над проектом, як цього вимагає МВС.
"Чи згодні Ви продовжити Вашу роботу в одній із радянських наукових установ?" – звертається полковник до ув'язненого.
"Я вже кілька разів просив дати мені можливість довести правоту моїх свідчень", – відповідає підслідний. – "Я мало що можу довести... тут. Ви розумієте!"
У цей момент сіра постать, яка до того безмовно лежала на дивані спиною до нас, як пружина здіймається вгору. Підполковник МВС із дикою лайкою схоплюється на ноги: "Свободи захотів? Чому на Захід біг? Чому тут нічого не кажеш?" Він з люттю крокує до в'язня, що сидить на стільці. Той безпорадно знизує плечима і винно дивиться на нас через стіл, наче вибачаючись за поведінку свого слідчого.
"Я пропоную передати його в розпорядження генерала..." – звертається полковник Кондаков до слідчого і називає ім'я генерала, який керує радянською науково-дослідною базою в Пенемюнді. – "Там ми отримаємо від нього все, що він може дати".
"А якщо він втече?" – недовірливо коситься слідчий у бік ув'язненого.
"Товариш підполковник", – натягнуто посміхається Кондаков. – "Для нас вирішальним є максимальна доцільність кожного випадку. У даному випадку я буду клопотати перед вищими інстанціями про переведення цієї людини в Пенемюнде".
Покінчивши з першою справою, ми переходимо до другої. Тут йдеться про досить фантастичний винахід. Проект ще не вийшов зі стадії розрахунків та креслень самого винахідника і розгляду офіційними німецькими установами не піддавався. Перед тим як потрапити за ґрати МВС у Потсдамі, винахідник жив у французькій окупаційній зоні Німеччини. Спочатку він запропонував свій проект на розгляд відповідним французьким установам. У результаті, через канали французької компартії про це дізналися зацікавлені радянські установи, які закликали на допомогу МВС. Методика і маршрут подорожі німецького винахідника в папці слідства не вказується, але з протоколів ясно, що підслідний вже десятий місяць гостює у підвалах Потсдамської Оперативної Групи, де його всіма доступними "заходами слідчого впливу" заохочують до подальшої роботи над своїм винаходом.
Перед нами ще порівняно молода людина, інженер з техніки слабких струмів. Під час війни він працював у дослідницьких лабораторіях цілого ряду провідних електротехнічних фірм Німеччини, особливо спеціалізувався на телемеханіці і телебаченні. Над своїм винаходом він працював тривалу кількість років, але реальні форми його проект набув лише до моменту закінчення війни, коли німецька військова влада вже не цікавилася подібними речами.
Підслідний починає пояснювати свій винахід. Він поступово розвиває свою думку, підтверджуючи її посиланнями на праці визначних німецьких вчених у галузі оптичної фізики. Його винахід у технічній формі складається з двох апаратів – датчика та приймача. Датчик, порівняно мініатюрний апарат, будучи закинутий на декілька кілометрів за ворожу лінію фронту, дозволяє бачити на екрані приймача у розташуванні своїх військ те, що перебуває між датчиком і приймачем, тобто диспозицію противника та його технічних засобів. Комбінація ряду датчиків та приймачів дозволяє охопити будь-яку ділянку по фронту.
Невідомо з яких міркувань МВС упродовж десяти місяців тримало винахідника у себе в льоху. З властивою цій установі підозрілістю слідчі припускали, що ув'язнений прагне приховати від них свій секрет, і всіма засобами намагалися змусити його сказати більше, ніж він насправді знав.
Цього разу допит полковника Кондакова має дещо іншу мету, ніж у випадку ракетного фахівця. Тепер він намагається встановити наскільки ідея винахідника набула технічно реалізованої форми. Полковник цікавиться як теоретичними обгрунтуваннями, так і шляхами їх технічного здійснення. Сипляться спеціальні питання з техніки бездротового зв'язку та телебачення. На наше спільне задоволення підслідний з честю витримує випробування. Водночас він із завзятістю, що здається дивною у стінах МВС, відмовляється давати свідчення про ключові вузли свого проекту. Можливо, він побоюється, що вирвавши у нього сутність винаходу, МВС просто ліквідує його, як непотрібного і незручного свідка.
"Чи згодні Ви довести технічну здійсненність Вашого проекту в умовах відповідної радянської науково-дослідної установи?" – запитує полковник.
В очах у в'язня спалахує іскра надії. "Гер полковник, це єдине, чого я бажаю і про що вже давно прошу", – відповідає він тремтячим голосом.
"Бреше, сволота!" – відгукується голос із дивана і підполковник МВС знову схоплюється на ноги. – "Він тільки шукає можливості втекти. Чому він пропонував свій винахід французам?!"
"Я пропоную перевести цю людину в розпорядження полковника Васильєва в Арнштадт", – звертаючись до слідчого, робить свій висновок полковник Кондаков. – "Якщо Васильєв негативно відгукнеться про його роботу, тоді можете отримати його назад і вирішувати питання на свій розсуд".
"Так Ви у мене всіх ув'язнених розпустите", – бурчить підполковник.
Решту дня ми присвячуємо розбору документів, які є у розпорядженні МВС, що стосуються науки і техніки. В основному це агентурні матеріали про німецьких науковців, що знаходяться у західних зонах Німеччини, та їх роботи. Тут потрібно встановити технічну цінність даних вчених та їх робіт для Радянського Союзу. У разі позитивної оцінки МВС береться до практичного здійснення подальших кроків для реалізації справи. За багатьма документами вже було винесено рішення спеціальними комісіями.
Надвечір ми покінчили з усіма справами і збиралися їхати додому. Поглянувши на годинник і на телефон на столі, я вирішив зателефонувати Андрію Ковтуну. Дізнавшись, що я перебуваю в Потсдамі, Андрій попросив мене негайно заїхати до нього на службу.
З часу нашої першої зустрічі з Андрієм на моїй квартирі у Карлсхорсті минуло кілька місяців. Андрій майже щотижня бував у мене. Іноді він приїжджав серед ночі, іноді під ранок. Коли я пропонував йому вечерю чи сніданок, він стомлено відмахувався рукою і говорив: "Я просто так на хвилинку заскочив. Я спатиму у тебе тут на кушетці". Спочатку ці неурочні та безпричинні візити мене дивували. У наших розмовах він із болісною радістю насолоджувався спогадами про наші спільні пригоди в школі і на студентській лаві. Він готовий був десятки разів до найдрібніших подробиць пережовувати наші юнацькі романи, супроводжуючи їх незмінною реплікою: "Ех, хороші були часи!" Часом мені здавалося, що в моєму суспільстві і в цих розмовах він шукає порятунку від реалій свого життя.
Я попросив полковника Кондакова висадити мене біля під'їзду будівлі Центрального Управління МВС, де працював Андрій. Комплекс з декількох будівель був обнесений глухим муром, над яким простягалися гілки дерев. У прохідній вже лежала перепустка на моє ім'я. У сутінках літнього вечора я перетнув сад і піднявся на другий поверх будівлі, де містився кабінет Андрія.
"Ну, згортай свої справи!" – мовив я, входячи в оббиті повстю і клейонкою двері. – "Поїхали до Берліна!"
"Хм! Кому робота закінчується, а кому починається", – буркнув Андрій.
"За яким же хріном ти мене сюди кликав?!" – з певною досадою кажу я. Цілого дня перебування в кабінеті підполковника Дінашвіллі було достатньо, щоб я прагнув якнайшвидше вибратися на свіже повітря.
"Не хвилюйся, Гриша! Я у тебе вже підлогу витоптав, а ти до мене ще жодного разу в гості не заїхав. Один раз тут цікаво побувати", – каже Андрій.
"Я сьогодні цілий день сидів у подібному барлозі", – відповідаю я і не можу приховати свого невдоволення.
"День?!" – посміхається Андрій. – "А вночі ти тут ніколи не бував?"
"Знаєш що, Андрію", – кажу я. – "У мене зараз немає ніякого настрою стирчати тут. Якщо хочеш, поїдемо до Берліна в театр. Якщо ні..."
"Так ти значить в театр хочеш", – перебиває Андрій. – "Тут теж можна дещо побачити. Таке не побачиш у жодному театрі".
"Сьогодні у мене настрою немає..." – повторюю я.
"Послухай, Гриша!" – Андрій змінює тон. Штучна грайлива інтонація зникає і голос Андрія нагадує мені ті дні, коли він крутився верхи на стільці поряд з моїм креслярським столом. Тоді він так само починав пафосну розмову про визначних людей і великі діяння, а потім раптом прохальним тоном просив у мене конспекти з теоретичної механіки або питав до якого лектора краще йти на іспити.
"Послухай, Гриша!" – продовжує Андрій. – "Мене вже давно цікавить одне питання. Для того щоб ти зрозумів це питання, я мушу дещо заглибитися в минуле. Адже нам з тобою нема чого приховувати один від одного. Напевно не існує іншої людини на світі, яка б знала мене краще, ніж ти". Андрій мовчить деякий час, потім закінчує: "А от я тебе й до сьогодні не знаю..."
"Що тебе, власне, цікавить?" – питаю я.
Андрій іде до дверей та повертає ключ у замку. Потім він витягає з розеток кілька штепселів, шнури яких йдуть до його столу.
"Пам'ятаєш наше дитинство?" – каже він, відкидаючись у кріслі. – "Ти був таким же хлопчиськом, як і я. І ти повинен був думати про те ж саме, що і я. Але ти мовчав. Я тоді сердився на тебе за це. Сьогодні я тебе можу за це похвалити. Знаєш чому?"
Я мовчу.
Після деякого вагання Андрій каже, дивлячись кудись під стіл: "Це справа минулого... Мені тоді було чотирнадцять років... Саме напередодні Жовтневих свят мене викликали з уроку в кабінет директора школи. Там була ще якась людина. Коротко – ця людина відвела мене до ГПУ. Там мене звинуватили в тому, що я приклеював недопалки на портрети Сталіна і в різній іншій контрреволюції. Звичайно, все було вигадано. Потім сказали, що з огляду на мою молодість згодні пробачити мої гріхи, якщо я буду допомагати їм. Що я міг поробити?! З мене взяли підписку про співпрацю і мовчання. Так я став... сексотом. Ненавидів Сталіна всією душею, писав антирадянські гасла у вбиральнях – а сам був сексотом. Не бійся. Я ні на кого не доніс. Коли аж надто тиснули, писав доноси на таких же сексотів. Маючи зв'язок із ГПУ, я знав декого. Їм від цього не було шкоди".
Андрій ворочається в кріслі і говорить, не підводячи очей: "Тоді я сердився на тебе, що ти не поділяв вголос мої щирі думки. Я був переконаний, що ти думаєш як і я. Далі! Коли ми були студентами... Пам'ятаєш Володьку?" – він назвав ім'я нашого спільного товариша, який незадовго до війни закінчив Військово-Морську Академію імені Дзержинського.
"Якщо живий, то тепер, мабуть, крейсером командує", – продовжує Андрій. – "Володька говорив зі мною відверто... А ти, як і раніше, мовчав. А далі – все більше і більше. Я вступив у комсомол. Ти – ні. Тепер я в партії. Ти – ні. Я – майор Держбезпеки і разом з тим... – більша контра, ніж усі мої в'язні разом узяті". Андрій піднімає на мене очі і запитує впритул: "А ти як і раніше – праведний радянський громадянин? Якого диявола ти мовчиш?!"
"Що ти від мене хочеш?" – з дивною байдужістю відповідаю я. – "Визнання у контрреволюції? Чи у вірності Сталіну?"
"А-а-х! На це ти мені можеш не відповідати", – зло махає долонею Андрій. – "Просто я вважаю тебе своїм найближчим другом і хочу знати, що ти собою являєш".
"Що тобі для цього потрібно?" – питаю я.
"Чому ти не вступаєш у партію?" – Андрій дивиться мені у вічі настороженим поглядом слідчого.
"Мені на це питання відповісти не важко", – говорю я. – "Важче відповісти на запитання – чому ти вступив до партії".
"Знову ти виляєш хвостом!!" – люто кричить Андрій. З його губ зривається брудна лайка. "Не гнівайся! Це я просто так..." – схаменувся він винуватим голосом.
"Уся справа, Андрію, в тому, що твоє життя йде всупереч твоїм переконанням", – кажу я. – "Я ж роблю рівно те настільки..."
"Ага! Так ось чому ти не вступаєш у партію?!" – з неприхованою зловтіхою вигукує Андрій. У мене з'являється почуття, що він хоче викрити мене в чомусь.
"Не зовсім..." – заперечую я, – "Коли я відлітав з Москви до Берліна, то збирався після повернення вступити в партію".
"Збирався?!" – повторює Андрій глузливо.
"Не будемо чіплятися до граматичних часів, громадянине слідчий!" – намагаюся я надати розмові жартівливого характеру. У мене в голові з'являється кумедна думка. Мені починає здаватися, що майор Державної Безпеки СРСР, що сидить навпроти мене, підозрює мене і намагається викрити в симпатіях до комунізму.
"Гриша, жарти убік", – тихо каже Андрій, нахиляючись уперед і дивлячись мені в очі. – "Скажи – негідник ти чи не негідник?"
"А ти?" – кидаю я через стіл.
"Я – жертва..." – шепоче Андрій і знову опускає очі вниз. – "У мене немає вибору... А ти ж вільний..." У кабінеті запановує мертва тиша. Потім знову звучить істеричний беззвучний крик: "Скажи – негідник ти чи ні?!"
"Я докладаю всіх зусиль, щоб стати повноцінним комуністом..." – відповідаю я задумливо. Я хочу говорити щиро, але мої слова звучать неприродно та фальшиво.
Андрій сидить деякий час мовчки, ніби шукає в моїх словах прихований зміст. Потім він говорить спокійно і холодно: "Мені здається, що ти сказав правду. І мені здається, що я можу тобі допомогти. Ти хочеш полюбити радянську владу? Чи не так?!"
Не отримавши відповіді, Андрій продовжує: "У мене був один знайомий. Зараз він серйозна людина в Москві. Так от, він робив так – заарештує людину, звинуватить її у підготовці замаху на Сталіна, у підриві Кремля, отруєнні московського водопроводу тощо. Потім дає тому готовий протокол і каже: "Якщо любиш Сталіна, то підпиши все це!" Андрій натягнуто сміється і каже: "Я теж можу допомогти тобі полюбити Сталіна. Хочеш? Я влаштую тобі маленький експеримент. Це тобі точно допоможе у твоєму прагненні стати повноцінним комуністом".
"Що я повинен робити?" – запитую я, в душі досадуючи на Андрія. Вся ця розмова, тим більше у стінах Головної Квартири МВС у Німеччині, мимоволі діє на нерви. – "Протоколів ніяких я не підписувати не збираюсь. І вдруге я до тебе сюди більше не приїду".
"З тебе вистачить і одного разу", – криво посміхається майор Державної Безпеки і дивиться на годинник. – "Ось незабаром і театр почнеться. Нудьгувати не будеш".
"Тепер жодного звуку!" – каже Андрій і підключає вилки телефонних шнурів до розеток у стіні. Він виймає з ящика столу папки зі справами і, звіряючись із паперами, береться за телефонну трубку. Так він повторює кілька разів, вишукуючи щось за допомогою внутрішнього комутатора. Судячи з розмов, на іншому кінці знаходяться кабінети слідчих, підпорядкованих Андрію по службі. Нарешті він задоволено киває головою і кладе слухавку.
"Дія перша. Вихід перший. Назву можеш придумати пізніше сам", – каже Андрій у пів-голоса і повертає перемикач диктофона (диктофони – це апарати, що підтримують двосторонній зв'язок між кабінетом начальника та підлеглими йому слідчими. Диктофони дають можливість чути все, що відбувається на іншому кінці, з такою ж ясністю, наче це б усе відбувалося в даному приміщенні. Окрім того, МВС широко використовує мікро-диктофони, що маскуються в стінах або меблях і здійснюють таємне підслуховування. Оператор, що сидить на підслуховуванні, має під рукою звукозаписуючу апаратуру, що дозволяє, у разі потреби, записувати розмову на плівку), що стоїть на його столі. У тишу величезної кімнати вриваються два голоси. Мелодійний жіночий голос говорить чистою німецькою. Чоловічий голос відповідає із сильним російським акцентом.
"...Тепер, якщо гер лейтенант дозволяє, я хотіла б запитати про долю мого чоловіка", – звучить жіночий голос.
"Єдине, що я можу сказати Вам безперечно, це що доля Вашого чоловіка цілком залежить від Вашої роботи для нас", – відповідає чоловічий голос.
"Гер лейтенант, рівно рік тому Ви обіцяли мені, що за певних умов мого чоловіка відпустять на волю через кілька днів", – звучить жіночий голос.
"Ваша робота для нас є почесним обов'язком. Цим Ви тільки підтверджуєте Вашу прихильність новій демократичній Німеччині. Чи Ви хочете сказати...?" – у голосі чоловіка звучать загрозливі нотки.
"Я нічого не хочу сказати, гере лейтенанте. Я тільки питаю про мого чоловіка", – звучить тихий голос без акценту.
"Ваші матеріали за останній час нас не задовольняють. Мені буде дуже неприємно, якщо ми будемо змушені вжити відповідних заходів. Може вийти так, що Ви зустрінетеся з Вашим чоловіком не там, де це Вам хотілося б", – лунає у відповідь.
Чути приглушене жіноче ридання. Так плаче людина, уткнувши голову до рук. Андрій повертає важіль диктофона. Потім дістає з папки аркуш паперу і простягає його мені. Це вирок Військового Трибуналу МВС, який присуджує 25 років каторжних робіт "за терористичні дії, спрямовані проти Окупаційних Військ Радянської Армії".
"Комуніст з 1928 року", – пояснює Андрій. – "Сидів 8 років у гітлерівському концтаборі. Через місяць після початку окупації подав заяву про вихід із компартії. Занадто багато розмовляв, результат – перед тобою. Його дружина працює перекладачкою у англійців. Користується у них довірою, як дружина постраждалого від фашизму. Після арешту чоловіка нами, їй довіряють ще більше. Досі останнього часу була нашим цінним агентом".
Андрій знову береться за слухавку телефону, запитує номери справ, за якими проходять допити в сусідніх кабінетах, одночасно звіряється зі своїми папками. Коли я цікавлюся чому він не користується диктофоном, Андрій відповідає: "Треті особи не повинні чути, що кажуть слідчі. Та й взагалі вони не повинні знати про існування й мету диктофонів. Ці речі тут переважно для внутрішнього стеження начальника за своїми підлеглими. Я можу в будь-яку хвилину слухати, що роблять мої слідчі. При цьому вони не знають, увімкнуто мій апарат чи ні. Відключати диктофони від мережі забороняється. Радянська система в мініатюрі! Причому абсолютно відверто".
Зрештою, він знаходить те, що йому потрібно, знову робить мені знак мовчання і повертає важіль диктофона. Цього разу чути два чоловічі голоси, які розмовляють знову-таки німецькою.
"...Ви добре виправдали себе останнім часом. Тепер ми даємо Вам більш відповідальну роботу", – звучить голос з акцентом. – "Свого часу Ви були активним членом націонал-соціалістичної партії. Ми намагаємося дати людям можливість виправити їх помилки в минулому. Ми навіть дали Вам можливість вступити до лав SED. Тепер ми чекаємо, що Ви з честю виправдаєте надану Вам довіру".
"Гер капітан, навіть будучи, через обставини, у лавах НСДАП, я завжди співчував ідеям комунізму і з очікуванням дивився на Схід", – лунає голос без акценту.
Сьогодні в лавах SED знаходиться значна кількість людей, які раніше співчували ідеям націоналізму", – звучить перший голос. – "Можливо, що й тепер вони продовжують співчувати цим ідеям. Нас дуже цікавлять ці націоналістичні тенденції серед членів SED. Такі люди, прикриваючись партквитком SED, насправді виступають за реставрацію фашизму і є найлютішими ворогами нової демократичної Німеччини..."
"О, так! Я Вас розумію, гер капітан!" – підтакує співрозмовник.
"Так от!" – продовжує голос, що належить капітану МВС. – "Вам, як колишньому націонал-соціалістові, люди подібного складу думок, звичайно, довіряють більше, ніж будь-кому іншому. Вашим завданням буде не лише слухати всі висловлювання на подібну тему, але й самому зондувати настрої Ваших колег у цьому питанні. Персонально я доручаю Вашій особливій увазі наступних осіб..." Далі перечисляється ряд імен.
"Будуть якісь детальні інструкції, гер капітан?" – діловитим тоном довідується невидимий німець.
"Нас особливо цікавить наступне", – пояснює капітан МВС. – "Можливо Вам вдасться почути серед членів SED висловлювання, що політика товариша Сталіна є відхиленням від ідей марксизму та комунізму, що радянська система не має нічого спільного з соціалізмом, що братня дружба компартії Радянського Союзу та прогресивних партій країн нової демократії є лише васальною залежністю. Можливо хтось із Ваших партійних товаришів висловлюватиме думку, що краще було б проводити в життя ідеї соціалізму самостійно силами німецького народу. Ви повинні розуміти, що подібні ревізіоністські висловлювання є не чим іншим, як маскуванням реставрації фашизму...
"О, так! Таким людям місце в Сибіру, гер капітан!" – переконано погоджується колишній нацист.
"У Сибіру місця для багатьох вистачить", – двозначно зауважує голос капітана МВС. – "Ми вміємо карати тих, хто проти нас. Але ми вміємо і винагороджувати відданих нам людей. Якщо Ви з честю виконуватимете всі наші доручення, то ми подбаємо про Ваше подальше підвищення по службі. Наступної п'ятниці Ви принесете черговий матеріал до мене на квартиру. Не варто, щоб Вас бачили тут..."
Андрій вимикає диктофон і, водячи очима по актах, зачитує: "Шпигун Гестапо з 1934 року. З травня 1945 року співпрацює з нами. За його матеріалами здійснено 129 арештів. За нашою рекомендацією прийнятий до членів SED".
За столом навпроти мене сидить майор Державної Безпеки під час виконання службових обов'язків. Він захоплено і діловито риється у паперах. Зі сталевого сейфа, що стоїть біля стіни за його спиною, він витягає ящик картотеки. Вийнявши звідти картку з номером, він знаходить за цим номером товсту папку.
"Ага! Кохання на службі держави", – вимовляє Андрій, розкриваючи папку, – "Баронеса фон... З 1923 року – патронеса інституту для укладання шлюбів у вищому суспільстві і за сумісництвом – утримувачка борделів. З 1936 року – штатний агент Гестапо. З липня 1945 року зареєстрована у нас. Два сини – військовополонені в СРСР. Наказ начальнику Управління Таборів про заборону звільняти їх без особливої вказівки МВС. Цікавишся гарними дівчатами? Подивися!"
Андрій простягає мені папку і картку через стіл. На обкладинці папки жирними літерами виведено номер у картотеці та кличка. Таким чином, охороняється таємниця ідентичності агента. Картка картотеки містить персональні дані. У лівому верхньому кутку картки прикріплено фотографію сивоволосої приємної жінки в мереживному комірці.
Я розкриваю папку. Вона заповнена стандартними друкарськими бланками із прикріпленими до них фотографіями молодих красивих жінок. Це піднаглядні баронеси. Усі жінки, як на підбір, красуні і роблять честь людинолюбному закладу приємної бабусі. На кожному аркуші, окрім персональних даних, є рубрика – "Компрометуючі дані". Під фотографією життєрадісної усміхненої блондинки у цій рубриці значиться: "Наречений служив у СС. З 1944 року у полоні в СРСР. 1946 р. – сифіліс". Наступна фотографія, дівчина з очима газелі, має позначку: "Батько – член НСДАП. Інтернований в СРСР. 1944 р. – позашлюбна дитина". На наступному аркуші гаряча брюнетка італійського типу і внизу запис: "Зареєстрована в поліції за проституцію. 1946 – дитина від негра". Усі записи супроводжуються точними датами і фактичними даними.
"Пансіон баронеси знаходиться в американському секторі", – пояснює Андрій. – "Відповідно до цього і поле діяльності". Він бере з моїх рук аркуш із фотографією дівчини з очима газелі, дивиться на контрольний номер угорі, потім виймає зі столу іншу папку з цим же номером і простягає мені: "Подивися!"
Ця папка містить агентурні матеріали, що надійшли від дівчини з очима газелі. Фото американських солдатів у формі. Цифри. Дати. Любовні записки у якості зразків почерку. Характеристики із зазначенням місця служби та посади, способу особистого життя, політичних поглядів, домашньої адреси в Америці.
"Навіщо американська адреса?" – питаю я.
"У разі потреби ми завжди маємо можливість увійти в контакт з особою, яка нас цікавить", – відповідає Андрій. – "Там це зробити для нас навіть легше, ніж тут".
Майор Державної Безпеки вказує пальцем на один із відділів папки. Тут акуратно розсортовані фотографії дівчини з очима газелі знятої разом з американським лейтенантом. Спочатку йдуть аматорські фотографії "лійкою", що відображають усі етапи розвитку знайомства. Потім, на окремому аркуші, ретельно пронумеровані і з вказаними датами, прикріплені фотографії дещо іншого штибу. За технікою друку видно роботу автоматичної мікрокамери. За жанром – порнографічні листівки найвідвертішого змісту. Вони містять не лише неприкриту любов, але ще й любов збочену. Мало кому принесе задоволення бачити подібні витвори мистецтва зі своєю персоною в ролі головної дійової особи. Американського лейтенанта було ясно видно на всіх компрометуючих знімках.
"Цей хлопчик тепер теж працює у нас", – посміхається Андрій. – "У нього в Америці молода й багата наречена. Коли його поставили перед вибором, – або компрометація в очах нареченої, а отже і вірне розірвання шлюбного контракту і втрата солідного капіталу, або незначна допомога для нас, то він віддав перевагу другому. Тепер постачає нам досить цінні матеріали".
"Це тобі лише один приклад роботи баронеси", – продовжує він. – "Загалом у неї двадцять шість жінок для цілеспрямованих знайомств і тридцять чотири вуличних повії, що постачають випадковий матеріал. За зразком баронеси, у нас є спеціальні інструктори, які займаються обробкою повій у всіх чотирьох зонах Німеччини. Як бачиш, підприємство поставлене на широку ногу".
"Чи виправдовує це себе?" – цікавлюся я.
"Більше, ніж це можна уявити", – відповідає майор Державної Безпеки. – "Проституція і шпигунство споконвіку йдуть пліч-о-пліч. Ми тільки підвели під ці речі нову ідеологічну базу. Залежно від кожного окремого випадку. Водночас майже кожна з цих жінок має заручника в наших руках. Наша система – найдешевша у світі".
Стрілка годинника перейшла за північ. Коли я піднімаю очі від яскраво освітленого письмового столу, все навколо губиться в напівтемряві. Вікна задерті глухими темними портьєрами. З рами портрета, що висить на стіні за спиною Андрія, на нас дивиться обличчя з низьким чолом і важкими вусами. Я повертаюсь очима до столу. Крихітний світ, що замикається у світлі настільної лампи, говорить про людину в кайданах. Папки на столі сковують долі сотень людей, у яких немає вибору.
"Запали, будь ласка, верхнє світло", – прошу я. Коли Андрій натискає кнопку в стіні і під стелею спалахує матова куля, я питаю: "Тобі, звичайно, доводилося бачити людей, приречених на смерть. Скажи, чи часто ти бачив людей, які вмирають із вірою у правоту своєї справи?"
"На початку війни я часто бачив СС-івців перед розстрілом", – каже Андрій у роздумах і тре лоба. – "Вони кричали "Хайль Гітлер!" Коли я був у партизанах, то мені доводилося бачити як німці вішали росіян. Перед смертю вони лаяли німців матом і кричали "Хай живе Сталін!" Деяких з цих смертників я знав особисто. І знав, що за все своє життя вони ніколи не вимовляли подібних слів. А от перед смертю кричали. По-моєму, тут справа не у вірі, а в особистій хоробрості. Просто вони хотіли висловити свою зневагу до смерті і ворога".
"Зараз ти займаєшся винищенням ворогів держави", – продовжую я. – "Капіталісти і поміщики, говорячи мовою історії ВКП(б), вже давно винищені. Отже, ті, з ким доводиться боротися сьогодні, є вихідцями з нового суспільства. Якщо вони вороги, то що вони собою являють? Як їх можна класифікувати? Ідейні це вороги чи люди, які через обставини вчинили провину, що караються кодексом МВС?"
"До чого це ти питаєш?" – підозріло коситься Андрій.
"Мене з деякого часу цікавить це питання", – говорю – "Хто на нього може краще відповісти, як не майор МВС?"
"А ти цього сам не знаєш?"
"Мені хотілося б знати твою думку..."
"Чорт би тебе забрав, Гриша!" – несподівано вимовляє Андрій зітхнувши. – "Я хотів помучити тебе і скинути тягар з власної душі. А ти замість цього сидиш як пень, та ще колупаєшся в моїй душі. Ти так, ніби ненароком, ставиш мені питання, що вже давно висить наді мною, як сокира".
Андрій говорить повільно. Слова виходять з його грудей насилу, ніби він не наважується вимовляти свої думки вголос: "Якщо говорити про ідеологічних ворогів, то нашим ідеологічним ворогом сьогодні є весь народ. Ті ж, хто засуджений МВС – це лише жертви випадковості. Зі ста обвинувальних висновків МВС, дев'яносто дев'ять є чистою вигадкою. Ми виходимо з принципу, що кожен – це ворог. У душі, в серці – він ворог. Для того, щоб зловити ворога на гарячому, потрібно дати йому вчинити ворожу дію. Якщо ми чекатимемо, тоді буде пізно. Адже їх – мільйони. Тому ми хапаємо будь-кого, звинувачуємо його у будь-якому злочині. Він навіть не усвідомлює, що в душі він дозрів для всіх тих антидержавних злочинів, в яких ми його звинувачуємо. Цим ми ліквідуємо деяку частину потенційних ворогів і водночас паралізуємо рішучість до дій у решти ворогів. Це – превентивний метод. Розумієш?! Ходом історії ми були змушені вдатися до цього. Разом з тим проявилися побічні позитивні фактори подібної системи..."
Майор Державної Безпеки задумливо креслить олівцем по полях папки на столі, потім, не підводячи голови, запитує: "Як ти думаєш, яка загальна кількість ув'язнених у таборах МВС?"
"Будь-якій нормальній людині ця цифра видасться фантазією", – продовжує він, не чекаючи моєї відповіді. – "Близько п'ятнадцяти мільйонів. Ступінь точності – плюс-мінус три мільйони. Виходить колосальний резервуар робочої сили. Майже одночасно з переходом до превентивного методу роботи органів держбезпеки, розвиток промисловості вимагав величезної кількості рук у тих місцевостях, куди добровільно жодна людина не поїде. Таким чином, превентивний метод ідеально вирішив проблему робочої сили. Згодом потреби таборів у робочій силі стали одним з факторів, що визначають роботу слідчих органів. Як бачиш, вийшла система стійкої рівноваги. Система дещо аморальна, але життєво необхідна і, крім того, рентабельна для держави. Для вищого командного складу МВС роздаються спеціальні секретні бюлетені, де під всі ці речі підводиться ідеологічна база. Закон і Право виходять із генеральної лінії Партії. Кількість ув'язнених диктується не Законом та Правом, а потребами таборів та політичними міркуваннями".
"Ти лекції з марксизму-ленінізму ще не забув?" – питаю я. – "Пам'ятаєш теорію держави в комуністичному суспільстві?!"
"А-а-а-а... У комуністичному суспільстві держава поступово відмирає", – криво посміхається Андрій. – "І в першу чергу, відмирають органи примусу держави – поліція й таке інше..."
"Виходить все гаразд", – говорю я.
"Так, з мого боку столу – все гаразд", – вимовляє Андрій, знову повертаючись до реальності. – "Якщо ж дивитись на проблему з іншої сторони цього столу... Іноді важко буває".
"Ти так і не відповів на моє запитання", – говорю я. – "Чи тобі доводилося зустрічати справжніх ворогів? Таких, щоб дивився тобі в очі і говорив – так, я проти".
Майор Державної Безпеки дивиться на мене з-під лоба: "Чому ти не підеш сам працювати в МВС? З тебе вийшов би ідеальний слідчий", – бурчить він. – "Я навмисне намагався уникнути цієї теми. У мене зараз є жива відповідь на твоє запитання... Тільки я не хотів тобі її показувати. Боюся, щоб це не вплинуло на твоє відношення до мене особисто".
Андрій вичікувально дивиться на мене і вагається. Стрілка годинника, коли я піднімаю голову від столу, маячить десь далеко. Усі предмети у кімнаті розпливаються. Вже далеко за північ. Будинок у глибині саду живе своїм нічним життям. Коридором лунають приглушені звуки, зрозумілі тільки людям знайомим з роботою МВС. Декілька разів у двері чути обережний стук. Тоді Андрій виходить із кімнати, замикаючи двері на ключ. Нашу розмову переривають часті телефонні дзвінки.
"Добре!" – каже нарешті Андрій. – "Але я тебе прошу... Не думай при цьому нічого про мене..." Він знімає слухавку телефону і дзвонить до однієї з сусідніх кімнат: "Товаришу капітане, що у Вас нового у справі 51-В?" Він вислуховує рапорт, потім каже: "Все по-старому? Добре. Викличте його на допит. Я прийду до Вас ще з одним офіцером".
Ми спускаємось поверхом нижче. Тут вже немає килимів на підлозі. Стіни пофарбовані сірою олійною фарбою. Двері із номерами. Тут – робочі кабінети слідчих.
Ми заходимо до однієї з кімнат. За письмовим столом обличчям до дверей сидить капітан з піхотними погонами. Над столом той самий портрет, що й у кабінеті Андрія. Андрій кивком голови відповідає на вітання, потім проходить до дивана, що стоїть біля стіни, і мовчки заглиблюється у папку слідства. Я так само мовчки сідаю на іншому кінці дивана.
Стукіт у двері. Сержант у зеленому кашкеті рапортує: "В'язень 51-В за Вашим наказом, товаришу капітане!" Слідом на порозі з'являється темна постать зі схрещеними на спині руками. Другий конвойний зачиняє двері.
"Ну! Як справи, Калюжний?" – привітно питає капітан.
"Що..? Давно мене не бачив, собака..?!" – лунає хриплий клекочущий голос. У ньому суміш нескінченної ненависті та зневаги, прихований біль і смертна туга. І все це перекривають виклик та загроза, що йдуть з глибини душі. Таким тоном говорять люди, що вже попрощалися з життям і бажають лише одного – продати своє життя якомога дорожче.
Ув'язнений, погойдуючись зі сторони в сторону, підходить впритул до столу і зупиняється. Ноги, шукаючи опори, широко розставлені. Голова неприродно вивернута на бік. Руки за спиною скуті наручниками. Зазвичай МВС застосовує наручники у разі смертників чи особливо небезпечних ув'язнених.
Велика м'язиста фігура в уривках військового обмундирування. Круті дещо сутулі плечі. Характерна постать молодого робітника від верстата. Настільне "сонце" висвітлює лише нижню частину тулуба ув'язненого, залишаючи решту в тіні.
"Ну як, згадав щось?" – Запитує капітан, не підводячи голову від протоколу слідства.
У відповідь звучить люта нерозбірлива лайка. Темна постать обсипає потоками лайки капітана, МВС, радянську владу і, нарешті, людину в рамі портрета над головою слідчого. "Хоч раз у житті поговорю вільно..." – хрипить ув'язнений і нахиляється вперед чи то від знемоги, чи маючи намір кинутися на слідчого. Конвойні, що стоять з обох боків, хапають хитку постать за плечі і силою всаджують на стілець.
"Тепер давай поговоримо спокійно", – говорить капітан. – "Курити хочеш?"
По знаку капітана конвойні знімають наручники. Декілька хвилин в кімнаті панує тиша. Людина на стільці жадібно затягується цигаркою. У грудях його щось хлюпає й клекоче. Він натужно кашляє і відхаркує на долоню чорні згустки.
"На, капітане, радій!" – Він простягає руку через стіл. У яскравому світлі лампи чорним холодцем коливаються згустки крові. "Легені відбили... Гади!" – хрипить ув'язнений і витирає кров об край столу.
"Слухай, Калюжний", – лагідним голосом каже слідчий. – "Мені страшенно шкода, що ти такий упертий. Адже ти був зразковим громадянином Радянського Союзу. Дивись! Син робітника, сам робітник, герой вітчизняної війни. Ну, тепер зробив помилку..."
"Це не помилка..." – хрипить з іншого боку столу.
"Ми вміємо цінувати колишні заслуги", – веде далі капітан. – "Покайся, загладь свою провину... І батьківщина простить тобі..."
"Це хто – батьківщина?" – клекоче з грудей ув'язненого. – "Це ви, кровососи – батьківщина?!"
Капітан прикладає зусилля аби зберігати спокій. Він повертає настільне "сонце" так, що світло падає в обличчя людини, що сидить з іншого боку столу. Обличчя немає. Замість обличчя суцільна маска запеченої крові. Волосся ссохлося від крові колючою корою. Кривава рвана рана на місці рота. Коли чоловік говорить, його слова виходять через силу. Прокушений розпухлий язик ледве ворушиться між розтрощеними залишками зубів.
"Я хочу лише полегшити твою долю", – каже капітан. – "Назви нам інших. Тоді я даю тобі слово комуніста..."
"Слово комуніста..." – безмірною ненавистю дихає кривавий хрип. – "Ти, гад, під це слово честі... скількох вже розстріляв?" Ростерзаний хворобливим кашлем чоловік на стільці переламується навпіл, спльовує кров на підлогу.
"Моє слово – це слово Партії. Зізнайся – і ти будеш вільний", – зусиллям волі стримується слідчий.
"Свободу!?" – насміхається кривава маска. – "Я цю свободу знаю... На небі вона..."
"Підпиши протокол!" – Протягує капітан через стіл аркуш паперу.
"Сам писав – сам і підписуй..." – звучить у відповідь.
"Підписуй!" – погрозливо наказує капітан. Він забуває про присутність двох мовчазних постатей на дивані і, вибухаючи прокльонами, витягає зі столу пістолет.
"Давай... Підпишу..!" – хрипить ув'язнений. Він бере протокол допиту і на повні груди харкає на папір кривавими згустками: "На тобі... З комуністичною печаткою..!" – радісним торжеством вібрує голос смертника. Закривавлена постать насилу піднімається зі стільця, повільно нахиляється через стіл назустріч дулу пістолета: "Ну! Стріляй..!"
Спотворена судомою кривава маска повзе на дуло пістолета. Очі ув'язненого зустрічаються з очима слідчого: "Ну, кате, тепер стріляй...! Дай мені свободу...!"
Капітан у безсилій злобі опускає пістолет і робить знак конвоїрам, що стоять обабіч. Удар прикладом автомата кидає в'язня на підлогу. Клацають сталеві браслети.
"Так легко ти від нас не відбудешся", – цедить крізь зуби капітан. – "Ти ще смерть як рідну матір кликатимеш". Людина в кайданках лежить без руху на підлозі. Конвоїри ривком ставлять його на ноги. Він стоїть хитаючись, утримуваний солдатами. "Поставити його до стійки!" – наказує капітан і робить знак відвести ув'язненого. ("Стійка" – одне з катувань, що застосовує МВС. Підслідного ставлять обличчям до стінки і залишають у такому положенні, поки він не погодиться підписати протокол вигаданого звинувачення. Якщо підслідний тулиться до стіни або сідає, його безжально б'ють. Після "стійки" підслідний готовий підписати будь-який протокол, навіть той, що означає смертний вирок, Тому люди, знайомі зі стійкою, вважають за краще навмисне викликати на себе побої і, таким чином, уникнути "стійки". Рекорд "стійки" належить колишньому члену японської секції Комінтерну, заарештованому під час "чисток" 1935-1937 р.р. Японець простояв у "стійці" 26 діб, після чого помер у шпиталі від паралічу серця).
Несподівано темна постать відчайдушним ривком звільняється з рук солдатів. Скутий ув'язнений шаленим ударом ноги з гуркотом перекидає стіл слідчого. Той відскакує убік, після чого з криком кидається вперед. Рукоятка пістолета глухо опускається на голову людини, що звивається в руках конвоїрів. По заскорузлій корці запеченої крові поспіхом розтікаються гарячі червоні струмки.
"Товариш капітан!" – різко звучить голос Андрія Ковтуна.
Коли ув'язненого волоком тягнуть з кімнати, капітан, важко переводячи подих, каже: "Товаришу майор, прошу дозволу закінчити слідство і передати справу на розгляд Трибуналу".
"Дотримуйтесь тих інструкцій, які я Вам дав", – сухо відповідає Андрій і прямує до дверей.
Ми мовчки йдемо коридором. За кожними дверима лунають приглушені звуки. Звуки, що обіцяють блага життя в обмін на зраду. Звуки, що пропонують власне життя в обмін на життя інших. Життя тих, хто сьогодні ще сміється й насолоджується буттям і не знає, що на нього вже випав жереб.
"Ти сам хотів бачити це", – похмуро каже Андрій, коли за нами зачиняються двері його кабінету. Він вимовляє ці слова квапливо, наче виправдовуючись, ніби намагаючись попередити те, що збираюсь сказати я.
"За що його заарештовано?" – питаю я.
"Якраз за те, чим ти цікавився", – каже Андрій і втомлено опускається в крісло. – "Людина, яка говорить відкрито – так, я проти. Пройшов всю війну з першого до останнього дня. Багато разів поранений. Багато разів нагороджений. Коли після війни підійшов термін його демобілізації, добровільно залишився на надстрокову службу. А місяць тому заарештований за антирадянську пропаганду в Армії. Після арешту його остаточно прорвало. Сорочку на грудях рве і кричить: "Так! Я проти!"
"Ти його допитував?" – питаю я.
"Так..." – після деякого вагання відповідає Андрій.
"Чим ти пояснюєш усе це?"
Нещодавно він був у відпустці в Росії. Приїхав додому, а там – порожньо. Стару матір вислали до Сибіру... За колаборацію. Під час окупації, щоб не померти з голоду, вона мила посуд у німців. Молодшого брата в 1942 році забрали німці на роботу до Німеччини. Після репатріації брата засудили на 10 років копалень... Та й взагалі подивився він, що кругом коїться. Коли повернувся до частини, то почав про це розповідати. В результаті... сам бачиш".
"Про яких там спільників йшлося?" – питаю я.
"О-о, тут як завжди", – знизує плечима Андрій. – "З однієї людини треба роздмухати цілу контрреволюційну організацію".
"Ось тобі яскравий доказ того, що кожен – ворог", – монотонним голосом продовжує майор Державної Безпеки. – "Зовні – зразкова радянська людина. Ось такі під час війни вмирали з криком: «Хай живе Сталін!» А варто, копнути глибше..."
"То ти вважаєш його ідеологічним ворогом?" – питаю я.
"У нього немає ідеї", – відповідає майор. – "Але він вже дійшов до заперечення існуючого. Головна небезпека в тому, що він – це мільйони. Кинь сюди спрямовану ідею і все це спалахне як порохова бочка".
"Недарма ідею в СТОП загнали", – додає він беззвучно (СТОП – Сибірська Тюрма Особливого Призначення. Місце ізоляції особливо важливих політичних ворогів СРСР, засуджених до довічного ув'язнення. Олексіївський равелін сталінської епохи). – "Господарі в Кремлі враховують цю небезпеку".
Я мовчу. Ніби вгадуючи мої думки, Андрій безпорадно шепоче: "Що я можу зробити?!" Потім з несподіваною злістю кричить: "Навіщо ти хотів це бачити..? Я ж тобі казав..."
У напівсвітлі кімнати обличчя Андрія виглядає втомленим і постарілим. Його очі каламутні і позбавлені виразу. Він уникає зустрічатись зі мною поглядом і млявими пальцями перебирає документи на столі.
"Андрій!" – голосно гукаю я і повертаю абажур лампи так, що промінь світла вдаряє йому в обличчя. Майор Державної Безпеки здригається, піднімає голову і дивиться на мене з подивом. Я пильно дивлюся йому у вічі. Чорні очі Андрія, не блимаючи, спрямовані через стіл. Зіниці не звужуються. Зіниці не реагують на світло. Я вперше бачу в очах Андрія проблиск страху.
"Ти знаєш, що таке реакція світлом?" – По можливості м'яко питаю я.
"Знаю..." – відповідає Андрій і тихо опускає голову.
"Це означає, що ти вже дійшов до ручки" – кажу я. – "За кілька років від тебе залишиться лише живий труп".
"І це знаю..." – ще тихіше шепоче Андрій.
"Невже в тебе немає іншого шляху, окрім морфію?" – запитую я і кладу руку на плече мого шкільного товариша.
"Немає шляху, Гриша... Ні", – шепочуть туби майора Державної Безпеки.
"Знаєш, іноді мене переслідують... Як це в медицині називається – нав'язливі уявлення", – голосом без жодної емоції говорить Андрій. – "Мене всюди переслідує запах крові... Не просто крові... Свіжої крові... Цей килим. Ці папки. Мої власні руки... Тому я іноді й заїжджаю до тебе так несподівано. Я біжу від цього запаху".
"Заспокойся, Андрію", – кажу я і підводжуся на ноги. Я беру з вішалки кашкет і дивлюся на годинник: "Вже 6 годин ранку. Їдьмо до міста!"
Майор Державної Безпеки підходить до металевої шафи, встроєної в стіну, і виймає звідти цивільний костюм. "Для нас усіх обов'язкова цивільна форма", – пояснює він у відповідь на мій мовчазний погляд. – "Тепер я цим костюмом теж користуюся, щоб забути проклятий запах".
Перед тим, як покинути кабінет, Андрій дістає з шухляди столу книгу і каже, простягаючи її мені: "Візьми почитай. Я таких книг не багато зустрічав".
На полотняній обкладинці я бачу назву німецькою «...laßt alle Hoffnung fahren» («...залиш усі надії». – прим. вид.) та ім'я автора – Ірена Кордес (Irene Cordes).
"У мене мало часу для читання", – відповідаю я, гортаючи книгу і побіжно переконуючись, що йдеться про СРСР. – "Я вже досить подібних дурниць читав. Тим більше, 1942 рік видання".
"Тому я її тобі й даю", – говорить Андрій. – "Це єдина німецька книга про СРСР, яку треба прочитати кожному німцеві. Для мене особисто вона має ще свою особливу цінність. Ця жінка провела чотири роки під слідством НКВС".
"Але ж це – антирадянська книга. Як вона до тебе потрапила?" – питаю я.
"У нас є спеціальна бібліотека. Вся антирадянська література, яка будь-коли видавалася німецькою мовою", – звучить відповідь Майора Державної Безпеки. "Свого роду довідковий матеріал для працівників МВС", – пояснює він.
Згодом я прочитав книгу, яку мені дав Андрій Ковтун. Автор, Ірена Кордес, разом зі своїм чоловіком жила у Москві. Обидва були заарештовані в період "єжовщини" просто за те, що говорили на вулиці німецькою. Цього було для НКВС достатньо, щоб звинуватити обох німців у шпигунстві. Далі були чотири роки ходіння муками, слідчими камерами зловісної пам'яті Лубянки, Бутирок та інших в'язниць Радянського Союзу. Чотири роки, що цілком виправдовують назву книги, зняту з воріт Дантевого пекла. Після підписання договору про дружбу з гітлерівською Німеччиною, Ірену Кордес було звільнено і вислано до Німеччини. Її чоловік так і зник безвісти у стінах НКВС.
Характерно те, що книгу було видано у 1942 році. Можливо, цим і пояснюється крихітний тираж книги. Справжню велич людської душі показала маленька німецька жінка. Провівши чотири роки в таких умовах, в яких будь-яка людина прокляне і режим і країну і сам народ, який свідомо чи мимоволі є винуватцем радянської системи, Ірена Кордес протягом усієї книги не промовила жодного слова докору чи звинувачення за адресою народу. Я марно шукав такі місця. У крові й муках народжується людина, у крові й муках люди пізнають один одного. Провівши чотири роки в пеклі разом із десятками і сотнями розділивших її долю російських людей, Ірена Кордес пізнала російський народ, як його знає мало хто з іноземців.
Прочитавши книгу, я погодився зі словами майора Державної Безпеки Андрія Ковтуна: "Такій жінці руку поцілувати треба! Адже за моїм столом багато німців сиділо. Можливо, у них була така ж душа, як у цієї жінки..." У голосі майора було чутно вагання.
Перші промені ранкового сонця золотили верхівки дерев, коли ми вийшли з Андрієм з дверей будівлі в глибині саду. В обличчя пахло ранковою свіжістю. Тут у променях сонця прокидалося життя. Там, за нашою спиною, між ніччю і днем, життя билося в судомах, виходило цівками крові, хрипіло в передсмертних судомах. Мене охопило непереборне бажання прискорити кроки, піти подалі від місця, де людину переслідує запах свіжої крові.
Наш автомобіль виїжджає на автостраду. Андрій мовчки сидить за кермом. У розпливчастому світлі ранку обличчя його здається сірим і неживим. Він веде машину поривчасто. Двигун реве і дає перебої. Сталеве серце не має нервів і не може зрозуміти чому тремтить нога на педалі.
Коли автомобіль наближається до Ваннзеї, Андрій відпускає педаль газу і, глянувши на годинник, пропонує: "Тобі на роботу на десяту. Давай заїдемо до озера? Полежимо годинку на піску".
"Давай", – погоджуюсь я.
Широкими просторами озера ходять дрібні хвилі. Оббиваючи крилом краплі води, над хвилями гасають чайки. Свіжий вітер розганяє свинцеву втому безсонної ночі, освіжає обтяжену голову. Ми роздягаємось і кидаємося у воду. Чим далі віддаляється від нас берег, тим більше мене охоплює почуття свободи, простору, незбагненне відчуття потреби пливти все далі й далі. Я відчуваю дивне внутрішнє полегшення. Немов зустрічні хвилі змивають з нас кров цієї ночі.
Скупавшись, ми лягаємо на пісок. Андрій поглядає на поодиноких ранкових купальщиків. Я дивлюся в небо з пропливаючими хмарками.
"Ну, що? Допоміг я тобі у твоєму бажанні стати справжнім комуністом?" – запитує Андрій дерев'яним голосом і намагається посміхнутися.
"Нового ти мені нічого не відкрив", – відповідаю я і не впізнаю свій власний голос. Він мені здається чужим, йдучим звідкись здалеку. "Багато що при детальному розгляді вияляється неприємним", – додаю я.
"То ти що, виправдовуєш все це?"
"Потрібно намагатися охопити не частину, а ціле", – продовжую я. – "Не засіб, а мету".
"Так..! Мета виправдовує засоби", – із гіркотою каже Андрій. – "З тебе певно вийде кращий більшовик, ніж я".
"Я – вихованець сталінської епохи..." – відповідаю я.
"То значить, по-твоєму, все гаразд?"
"Я хотів би цього..."
"Чого тобі ще не вистачає?"
"Я боюся, що у мене не вистачає кругозору", – повільно кажу я. – "Коли я вирішу проблему доцільності або недоцільності кінцевої мети, тоді мені буде легко... В обох випадках буде легко... Ось тобі моя остання відповідь, Андрію. А до того часу залишимо розмови на подібні теми".
Дві дівчини грають неподалік, перекидаючись м'ячем. Одна з них у запалі гри, як молода кізочка, з розбігу перескакує через нас і грайливо сміється. Андрій струшує з волохатих грудей піщинки, робить спробу посміхнутися, але усмішка швидко зникає з його обличчя, поступаючись місцем виразу байдужості і втоми.
"Подивися!" – вимовляє він, киваючи головою на дівчат. – "В них вирує життя. А ми вже не здатні радіти. Старі ми..."
"Тобі треба взяти відпустку і відпочити", – говорю я.
"Це не допоможе", – похмуро зітхає Андрій. – "Мені потрібне щось інше".
"Тобі треба або знайти віру, яка б виправдовувала твою роботу, або..." – я не знаю, що говорити далі.
"Мені пізно вже шукати, Гриша", – хитає головою Андрій і дивиться у пісок. – "Опалив я крила... Тепер повзай..."
2.
Маленька Ліза була чарівною дитиною. Коли вона зі старою-гувернанткою виходила гуляти на Гоголівський Бульвар, люди, які відпочивають з дітьми на лавках, говорили повчально своїм малюкам: "Ось дивіться якась гарна дівчинка! Бачите як вона себе добре поводить". І, звертаючись до сусідів по лаві, заздрісно хитали головами: "Ех! Є щасливі діти! Виросте – людина буде..."
Маленька Ліза чула ці слова, гордовито обсмикувала оксамитову сукню і підкреслено голосно зверталася до гувернантки німецькою. Люди здивовано шепотіли слідом: "Це напевно іноземці..."
Батько Лізи був одним із тих людей, які вміють пристосовуватися до життя. Він вчасно вступив у партію, умів говорити те, що треба і де треба, а ще краще умів тримати язик за зубами. Таким чином він опинився в управлінні одного з великих торгівельних трестів Москви. Досить високо, щоб використовувати матеріальні можливості свого службового становища, і досить низько, щоб не наражатися на ризик відповідальності за долю підприємства. Своїх синів він завбачливо виховав у дусі своєї кар'єри. Натомість дочок зумів видати заміж за людей, які б забезпечували сім'ї не тільки матеріальний добробут, а й світський лиск. Ліза була молодшою дочкою і улюбленицею батька. З раннього дитинства вона звикла до гучних виразів захоплення з боку родичів і знайомих та до наївної дитячої заздрості своїх подруг-однолітків.
Так йшли роки. Опадало листя на Гоголівському Бульварі восени, набухали солодким ароматом бруньки дерев навесні. Ліза закінчила школу і стала дорослою дівчиною. Вона тверезо дивилася на життя. Коли настав час обирати свій життєвий шлях, вона, порадившись із батьком, вирішила вступити до Московського Інституту Іноземних Мов – МІІМ. Це забезпечувало порівняно легке навчання а після закінчення – можливість настільки ж легкої роботи. Крім того, МІІМ був відомий тим, що часто він служить шляхом до багатьох привабливих областей – до Міністерства Іноземних Справ, Міністерства Зовнішньої Торгівлі та інших місць, про які говорять пошепки. Серед московських дівчат ходить багато таємничих чуток про масивну жовту будівлю по Метробудівській вулиці. Сюди долинає шарудіння далекого та загадкового закордону, тут солодко дурманять голову аромати Коті, тут на студентських балах танцюють принци дівочих мрій, одягнені за останньою закордонною модою. Двері МІІМ здавалися Лізі брамою у Terra incognita.
Завдяки хорошому знанню німецької мови, отриманому в дитинстві від гувернантки, та зв'язкам батька Ліза легко вступила до Інституту. У перший же рік навчання вона звернула на себе увагу професорів своїм гострим розумом і прекрасними успіхами. Успіхи в навчанні були для Лізи справою честі. В дитинстві вона звикла до загального захоплення та поклоніння перед її довгими кучерями, мереживними сукнями та дорогими іграшками. З роками це почуття стало для неї болісною потребою. Тепер вона намагалася здобути захоплення й заздрість оточуючих іншими шляхами. Вона у всьому намагалася перевершити інших студентів – у відмітках, у манерах, в одязі. І Ліза досягла свого. Професори ставили її як приклад старанності. Подруги кривилися від її ексцентричних витівок. Молоді люди проводжали поглядом її струнку постать, дивуючись зухвалим манерам і туалету.
Так минув перший рік навчання. Почався другий. Метробудівською вулицею мів холодний осінній вітер, коли одного ранку Ліза звично збігла по сходах Інституту. У коридорах було холодно. Засунувши руки в рукави пальта, Ліза квапливо йшла до своєї аудиторії, сподіваючись до початку лекцій поділитися новинами з подругами. Не встигла вона підійти до купки студентів, що шумно юрмилися біля дверей лекційної зали, як староста групи відкликав її вбік. "Ліза, тебе викликають до Спецвідділу", – сказав він суворим пошепком. – "З'явитися негайно!"
Інститутський Спецвідділ містився у кімнаті поряд із кабінетом ректора Інституту. Нікому зі студентів не були відомі функції Спецвідділу. Про них можна було лише здогадуватись. Двері цієї кімнати відчинялися рідко. Люди звідти не виходили, а вислизали, намагаючись відчиняти двері поменше, а зачиняти тихіше.
Попередньо постукавши, Ліза несміливо прочинила двері в таємничу кімнату. За столом сиділа жінка з підкреслено самовпевненими манерами, які бувають у жінок, які виконують чоловічу роботу. З чуток Ліза знала, що це начальник Спецвідділу. Не виймаючи з рота цигарки, жінка витягла із залізної шафи, що стоїть за її спиною, папку, тримаючи її так, щоб Ліза не могла бачити вміст. Потім вона кинула на Лізу оцінюючий погляд, звіряючись з фотографією в папці. Хвилини тяглися нескінченно довго. Ліза тужливо дивилася на дахи будинків за вікном і думала: "Або заарештують, або виженуть з Інституту..."
Нарешті, жінка з манерами чоловіка простягла через стіл запечатаний конверт і сказала: "Сьогодні ввечері о 9-й годині прибудьте за цією адресою".
Ліза глянула на конверт і літери застрибали перед очима. На конверті значилося: "Луб'янська площа. Під'їзд 8. Кімната 207".
"У комендатурі назвіть своє прізвище", – пояснила начальник спецвідділу. – "Там на Вас чекатимуть".
У цей день Ліза була надзвичайно розсіяна. Вона майже не слухала професорів і не могла зосередитись на конспектах. У голові в неї невідступно билися слова: "Луб'янська площа... Дев'ять годин вечора..." Вона обережно відчиняла портфель і зазирала всередину. Сірий конверт із зловісною адресою лежав на своєму місці.
Рівно без п'яти хвилин дев'ять Ліза увійшла до окованих бронзою дверей Головного Управління НКВС на Луб'янській площі. Черговий лейтенант НКВС зателефонував, потім вручив Лізі перепустку. Тепер восьмий під'їзд, клітки поверхів, нарешті двері з табличкою "207". Із завмираючим серцем Ліза майже нечутно доторкнулася до дверей кісточками пальців.
"Ви такі точні. Це хороша ознака!" – з привітною усмішкою вимовив молодик у цивільному костюмі, відчиняючи двері. – "Прошу вас!" Він ввічливо вказав рукою на м'яке крісло навпроти письмового столу. Ліза машинально опустилася в крісло, підібгавши під себе ноги і не наважуючись обпертися. Тримтячим голосом вона назвала своє прізвище.
"Дуже приємно, дуже приємно", – розплився в усмішці незнайомець. – "Дозвольте запропонувати Вам цигарку?!" Він простягнув Лізі через стіл коробку дорогих цигарок. Ліза неслухняними пальцями довго не могла впоратися зі станіолевою оболонкою. Нарешті, вона обережно взяла цигарку, дивуючись, що такий гостинний прийом може означати.
"Можливо Ви бажаєте чаю? Чи кави?" – запитав люб'язний незнайомець. Ліза розгубилася ще більше. Не чекаючи відповіді дівчини, гостинний господар натиснув кнопку на столі і за хвилину перед Лізою стояла нікельована таця з кавою, печивом та коробкою шоколадних цукерок.
Щоб якось приховати свою невпевненість і боязкість, Ліза відкусила шматочок печива. Печиво здалося їй гірким і не хотіло йти до горла.
"Як Ви думаєте, навіщо я Вас запросив сюди?" – м'яко мовив незнайомець, закуривши цигарку і розглядаючи Лізу з боку.
"Не знаю..." – тремтячим голосом відповіла Ліза і відчула як у неї зупинилося серце.
"Ми вже давно цікавимося Вами", – почала людина в цивільному костюмі, відкидаючись зручніше в кріслі і дивлячись поверх Лізиної голови, – "Ви – культурна і приваблива дівчина. Я б навіть сказав дуже приваблива". Він наголосив на слові "приваблива". "Крім того, Ви з гарної радянської родини", – продовжував незнайомець. – "Ваш батько – старий партієць. Ви теж показали себе в Інституті як активна комсомолка. У нас дуже хороші відгуки про Вас".
Чоловік з іншого боку столу зробив паузу і подивився на Лізу, перевіряючи дію своїх слів. З обличчя Лізи повільно сходив вираз тривоги, поступаючись місцем напруженому очікуванню.
"Ми не лише караємо ворогів радянської влади", – продовжувала людина за столом. – "Ми так само допомагаємо зростати кадрам справжніх радянських людей. Звичайно, в тому випадку, якщо ці люди покажуть себе гідними громадянами Радянського Союзу, відданими справі партії і товариша Сталіна. За наявними про Вас відгуками ми вважаємо нашим обов'язком подбати також і про Вашу майбутню долю".
Чоловік знову зробив паузу, ще раз глянув на Лізу, що сиділа не підводячи очей, потім запитав: "Скажіть, хіба ми не маємо рації, вважаючи Вас відданою радянською людиною і бажаючи допомогти Вам у Вашій життєвій кар'єрі?"
"Я ще надто молода", – промовила Ліза збентежено. – "Поки я ще не мала можливості..."
"О, так! Я розумію", – погодився чоловік з іншого боку столу. – "Ви завжди бажали довести свою відданість справі партії, але у Вас не було можливостей. Чи не так?"
"Так... Я завжди намагалася...", – пробурмотіла Ліза запинаючись, – "Я завжди відвідувала комсомольські збори..."
"Я знаю. Комсомольська організація рекомендувала Вас із найкращого боку", – заспокійливо кивнув головою чоловік за столом. – "Як бачите, я досить детально ознайомився з Вашою особистістю, перш ніж запросити Вас сюди".
"І тепер ми вважаємо, що Ви достатньо свідомі, щоб показати себе на ділі", – продовжував він. – "Ви навчаєтеся в Інституті Іноземних Мов. Ви знаєте що після закінчення навчання деякі випускники матимуть можливість працювати з іноземцями або навіть отримають відрядження на роботу за кордон. Це є найвищою честю для випускників. Не хотілося б Вам бути серед цих обраних людей?" Голос людини з іншого боку столу звучав улесливо і м'яко.
"Звичайно, товаришу!.." – охоче вигукнула Ліза і зараз же обережно додала. – "Якщо це буде в інтересах партії та уряду". Вона відчула, що цього разу вечірній візит до НКВС далекий від тих неприємних наслідків, яких вона боялась. Можливо, зараз їй дається один із тих шансів, про які шепочуть у коридорах Інституту. Ліза вирішила закликати на допомогу всі свої здібності, щоб не втратити загадкові можливості, що маячать на горизонті.
"Називайте мене Костянтин Олексійович", – дружнім тоном дозволив чоловік за столом і підсунув Лізі коробку з шоколадом. – "Я бачу, Ви розумна дівчина. Робота з іноземцями чи закордоном?! Знаєте Ви що це означає?! Це означає ліонські шовки, паризькі парфуми, найкращі ресторани світу... Це – особливі ставки для працівників закордонної служби... Це – вищий світ. Блиск, легке і красиве життя, наповнене задоволеннями... Це чоловіки біля Ваших ніг..."
Костянтин Олексійович перевів дух і кинув погляд на Лізу. Ліза сиділа нерухомо, як у трансі. Очі її блищали від хвилювання. Надкушена цукерка танула між пальцями.
"Але все це можливо тільки за однієї умови", – з легким жалісним зітханням вимовив новий знайомий Лізи і розчепірив пальці по столу, ніби бажаючи показати, що шлях до красивого життя лежить у нього під рукою. – "Ця умова – наша абсолютна довіра. А ця довіра кожному не дається... Її потрібно заслужити".
В останніх словах Костянтина Олексійовича Ліза відчула щось безжальне, холодне. На мить вона знову відчула легку безпорадність і страх. Та вже у наступну секунду заповітні мрії про прекрасне життя, де всі оглядатимуться їй услід, розсіяли Лізини сумніви.
"Що я повинна робити?" – діловито запитала Ліза.
"О, різні доручення, які дадуть Вам можливість довести Вашу відданість справі партії", – сказав Костянтин Олексійович таким тоном, наче йшлося про дрібниці, – "Це легше виконати, ніж пояснити". Потім, ніби вже заручившись згодою дівчини, він діловим тоном роз'яснив: "Ви пройдете додатковий курс спеціального навчання. Для кожного окремого завдання Вам даватиметься відповідний інструктаж... і відповідні кошти для необхідних витрат".
"Але, можливо я не відповідатиму деяким вимогам", – кволо спробувала заперечити Ліза, не очікуючи такого швидкого розвитку справи. – "Якщо я просто не зможу?.." Інстинктивно вона хотіла намацати шлях до відступу.
"Ми допоможемо Вам", – заспокоїв її Костянтин Олексійович. – "Крім того, ми добре знайомі з Вашими можливостями за наявними у нас характеристиками. Тепер я попрошу Вас підписати цей документ!" Він простягнув через стіл стандартний бланк із місцем для підпису.
Ліза швидко пробігла папір очима. Це була підписка про співпрацю та мовчання, яка загрожувала у разі порушення "застосуванням усіх заходів щодо охорони державної безпеки Союзу РСР". Сяючі образи прекрасного майбутнього дещо потьмяніли перед очима Лізи. Костянтин Олексійович запобігливо обмакнув ручку в чорнила і простягнув її через стіл. Ліза підписала.
Таким чином здійснилася мрія про красиве життя однієї із студенток Московського Інституту іноземних мов. А отже гранітна будівля на Луб'янці поповнилася ще одним агентом-пасткою. Незабаром Ліза, не перериваючи навчання в Інституті, стала зразковою сиреною НКВС.
Під час війни у Москві не було німців-іноземців у точному значенні цього слова. Тому Лізу ввели до кіл тих нечислених німців-антифашистів, які колись прибули до СРСР як політемігранти і які благополучно пережили нескінченні чистки. Незабаром ця робота показала себе безцільною. На волі збереглися лише ті німці-комуністи, котрі самі були таємними агентами Луб'янки. НКВС запустило Лізу в їхнє середовище в надії ще раз перевірити благонадійність своїх сексотів. Але німці, навчені досвідом, голосно курили фіміам Сталіну і хором повторювали модне в ті роки гасло: "Убий німця!" Лізу нудило від такої відданості та від неможливості виявити свої здібності.
Через деякий час Костянтин Олексійович, безпосередній шеф Лізи, переконався в її виключно гострому розумі й порівняно рідкісному для жінки загальноосвітньому кругозорі. Ліза була справжнім майстром заводити і підтримувати розмову на будь-яку тему. Її перевели працювати серед великих партійних працівників. Лізі була надана можливість відвідувати закриті клуби різних Наркоматів і навіть Клуб Наркомінсправ (Народний Комісаріат Іноземних справ. – прим. вид.) на Кузнецькому Мосту, що вважається особливо привілейованим.
Результати Лізиної роботи зберігаються у справах і в'язницях НКВС. Доказом успіхів є факт, що Лізу надовго закріпили на "внутрішньому фронті". Робота з іноземцями, за класифікацією НКВС, вважається досить низькокваліфікованою. У відношенні іноземців цікавляться зовнішніми деталями та фактичним матеріалом. Що ж стосується стеження за "бобрами", тобто визначними радянськими партійцями, то тут потрібне вміння взнати його приховані думки й настрої. Ця робота значно складніша і вимагає від сирени справжнього мистецтва.
Навесні 1945 року Ліза закінчила Інститут одною з найкращих. На той час багатьох випускників відрядили для роботи до Радянської Військової Адміністрації у Німеччині. До цього потоку потрапила й Ліза. Знову ж таки – зі спеціальним завданням. Вона була прикріплена як перекладачка, і водночас як наглядач НКВС, до одного із членів Особливого Комітету з Демонтажу при РНК СРСР (РНК – Рада Народних Комісарів. – прим. вид.), що знаходився у Німеччині з метою вивчення можливостей найбільш раціонального використання економічних ресурсів Радянської зони.
Після того, як генерал від демонтажу повернувся до Москви, Лізу передали у розпорядження Відділу Кадрів Штабу РВА. На її особистій справі стояла позначка: "Призначення узгодити з Управлінням Державної Безпеки". За кілька днів Ліза стала особистою перекладачкою економічного диктатора Німеччини – генерала Шабаліна.
Так мені довелося познайомитися з Лізою Стеніною особисто. Незабаром майор Кузнєцов зробив мені таємниче застереження. Працюючи з генералом протягом тривалого часу, він отримав відповідний досвід. Чи здогадувався сам генерал, що за люди оточують його? Пізніше я переконався, що він мав підстави не довіряти всім і кожному. Ось кілька прикладів.
Генеральський ординарець Микола свого часу служив у військах НКВС. Згідно з прийнятим у Радянському Союзі звичаєм люди, що коли-небудь мали якісь стосунки з НКВС, – не тільки колишні співробітники НКВС, але також і колишні в'язні, – ніколи не втрачають зв'язку з цією установою. Цей порядок був, звичайно, знайомий генералу. Микола, будучи денщиком, водночас був сторожем свого пана.
Покоївка генерала, Дуся. Мила і тиха дівчина. Наприкінці 1945 року всіх колишніх дівчат-репатріанток, які до того працювали на різних низових посадах, відправили на батьківщину. Усім на подив Дуся залишилася. Тоді люди припускали, що це пояснювалось протекцією генерала. Коли ж генерал повернувся до Москви, а Дуся залишилася в Карлсхорсті, люди думали, що у Дусі є якийсь інший протектор. Тільки мало хто здогадувався, що це за протектор.
Дуся була дуже милою дівчиною. І завжди мене вражала печатка тихого суму і туги, що ніколи не залишала молодого обличчя дівчини. Вона знала яка доля спіткала її подруг-репатріанток. Вона знала, що зрештою на неї чекає та сама доля. І разом з тим, вона була змушена служити інструментом у руках людей, які завтра будуть її тюремниками.
Отже, денщик, покоївка та особиста перекладачка генерала були шпиками МВС. Пізніше я міг переконатися в цьому з офіційних джерел. Мені здається, що генерал був не настільки дурний, щоби не помічати цього. Якщо й не помічав, то з досвіду знав, що так має бути. Для простоти він вважав усіх своїх найближчих співробітників шпигунами МВС. У тому числі й мене.
Після попередження Кузнєцова я став поводитися з Лізою обережніше. Потім мене присвятили в лізину таємницю її колишні подруги по Інституту, які працювали перекладачами у Головному Штабі. Крім нестримного марнославства, Ліза була страшенно хвалькувата. З такими передумовами "довіра МВС" не могла залишитися таємницею на довго. Пізніше я дізнався про подробиці з інших джерел.
Якось увечері Ліза зайшла до мене під якимось приводом. У Карлсхорсті було прийнято заходити до сусідів без особливих запрошень. Покрутившись по кімнатах, Ліза безцеремонно розташувалася на кушетці і заявила: "Григорію Петровичу, Ви поганий кавалер. І до того ж скупердяга".
У відповідь на мій здивований погляд, вона підібгала під себе ноги і наказала: "Діставайте-но он з того ящика пляшку вина і будемо почуватися як вдома".
"Я і так почуваюся як удома", – зауважив я.
"Не будьте таким нудним", – промуркотіла Ліза. – "Я скоро їду. Хоч я Вас і терпіти не можу, але давайте попрощаємося".
"У нас взаємне кохання", – зітхнув я. – "А разом із тим мені чомусь шкода, що ти їдеш".
Це був час, коли Ліза, після від'їзду Шабаліна, чекала призначення на нову роботу. Не маючи цього вечора певних планів, я вирішив провести час в компанії Лізи.
"Так Вам таки шкода розлучатися зі мною?" – поглянула на мене Ліза своїми темно-карими очима. – "Зізнайтеся!"
Якщо говорити про жіночі чари Лізи, то найпривабливішим у ній є шліф великого міста, освіченість і культура у поєднанні з неперевершеною вульгарністю. Таке поєднання мимоволі притягує своєю новизною.
"Ти цікавиш мене приблизно, як гарна шкірка змії", – зізнався я.
"Чому Ви мене уникаєте, Григорію Петровичу?" – запитала Ліза. – "Адже ми з Вами за всіма даними повинні краще розуміти один одного, ніж інші".
"От саме тому, Ліза", – сказав я і торкнувся її плеча.
Вона підвела голову і подивилася мені у вічі.
"Не гнівайся на мене, Лізо", – сказав я. – "Хочеш я тобі долю погадаю? Слухай! Твоїм чоловіком буде літній генерал. Тільки це задовольнить твої запити до життя. Ти досить тверезо дивишся на речі, щоб погодитися з моїм прогнозом".
Ліза подивилася на мене дещо розгублено, митикуючи як прийняти мої слова – жартома чи всерйоз. Потім вона заговорила впевнено і з жаром, ніби захищаючись: "Добре... Відвертість за відвертість! Так, я вийду заміж за можливо високу людину! Напевно він буде вже не молодий. Але що таке, так зване, чисте кохання порівняно з тим, що мені може дати високопоставлений чоловік?! Гарних хлопчиків я підберу на вулиці, і вони будуть робити те, що я захочу. Ха! Кохання?! Нехай інші бігають без панчох і грають у чисте кохання. Потрібно мати владу, нехай це будуть гроші або високе становище... Тоді, й тільки тоді можна зрозуміти як дешево коштує кохання..."
"Справа смаку!" – знизав я плечима.
"Це справа не смаку, а розуму", – заперечила Ліза, блискаючи очима і тремтячи від збудження. – "Ви, Григорію Петровичу, досить доросла людина і повинні розуміти, що життя – це боротьба. Це – сильні та слабкі. Якщо хочеш жити, то треба бути сильним. Якщо ти сам слабкий, то служи сильним. Рівність, братерство?! Ха! Де Ви це бачили? Красиві казки для дурнів..."
"У тебе дуже критичний підхід до життя", – сказав я.
"Так, я хочу бути вгорі, а не внизу", – продовжувала Ліза як у забутті. – "Життя можна зрозуміти лише глянувши на нього згори... Для цього потрібні крила..."
"Ліза, сьогодні ти мені подобаєшся", – сказав я майже щиро. – "Іноді життя, справді, тяжке. Іноді шукаєш гарної казки. Як ти кажеш – для дурнів. Але... Пам'ятаєш казку про Ікара? Це казка для розумних. Він теж хотів мати крила... Знаєш чим це скінчилося?"
Ліза подивилася на мене здивовано. "Що Ви хочете цим сказати, Григорію Петровичу?" – спитала вона нерішуче.
"Просто так... Асоціація..." – відповів я.
На початку 1946 року Ліза була відряджена перекладачкою до складу радянської делегації на Нюренберзький процес над головними винуватцями війни. Пробула вона там близько року. У документальному фільмі про Нюренберзький процес можна вловити мить, де її знято серед союзного технічного персоналу в залі суду. Звичайно, і в Нюренберзі Ліза принагідно виконувала іншу роботу, свою основну роботу. Ким були чергові жертви кремлівської сирени, наївні американці, коректні англійці чи галантні французи?
Ліза цікава як яскравий представник радянських людей нового типу. Цей тип вихований епохою, і має всі дані для успішного процвітання у радянських умовах. Виросши в середовищі, що виключає вільний дух та ідею, свідомість цих людей автоматично переключена на матеріальні сторони життя. Тут рушійною силою є бажання піднятися на вищий ступінь існуючої соціальної драбини. Засоби? Люди типу Лізи привчені не замислюватись над моральною сутністю своїх вчинків. Радянська мораль виправдовує все, що служить інтересам партії.
Мимоволі виникає порівняння між Андрієм Ковтуном та Лізою Стеніною. Обоє служать одній справі. Перший – в душі протестуючи, але не маючи можливості щось змінити. Друга – цілком добровільно й свідомо. Андрій вже пізнав достатньо, щоб зрозуміти, що він лише безпорадний раб системи. Ліза ще прагне вгору. Можливо і її скоро стане переслідувати запах крові.
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ
