1.
Автозавод фірми БМВ в Ейзенах був одним з перших великих промислових підприємств у Радянській Зоні Німеччини, які отримали від РВА дозвіл на поновлення випуску продукції. Згодом цей завод працював на повну потужність, поставляючи автомашини в рахунок репарацій та внутрішніх потреб РВА. Новий автопарк Карлсхорста повністю складався із машин марки БМВ. Крім того, постачалися важкі військові мотоцикли за рахунком Групи Радянських Окупаційних Військ.
Відповідно до рішень Потсдамської Конференції про демілітаризацію Німеччини Контрольна Рада, за активної участі генерала Шабаліна, виробила точні директиви, що суворо забороняють використовувати німецьку промисловість для виробництва будь-яких видів військової або воєнізованої продукції. Водночас завод БМВ отримав від того ж генерала Шабаліна тверді плани щодо постачання військових мотоциклів. Але це, звісно, дрібниці.
Представники БМВ-Ейзенах домовилися в Карлсхорсті надзвичайно швидко. Інші фірми, навіть пропонуючи свою продукцію для репарацій, оббивають пороги РВА днями і тижнями, допоки досягнуть позитивних результатів. Цьому швидкому успіху допомогла кмітливість дирекції БМВ, яка надіслала своїх посланців до Карлсхорста.
За кілька днів після того як Шабалін підписав усі папери у справі запуску БМВ, я переглядав ранкову пошту генерала. Серед інших паперів мені трапився рахунок на ім'я Шабаліна від фірми БМВ на суму 7.400 марок у сплату за автомашину "поставлену Вам через наших представників". На рахунку стояв штемпель "Сплачено повністю". Я запитливо зиркнув на Кузнєцова. Той вдав, що йому про це нічого невідомо.
Наступного дня, проходячи по двору будинку, де мешкає Шабалін, я застав Мишка у дверях гаража, розташованого під будинком. Він наводив ганчіркою глянець на виглядаючу з напівтемряви гаража новеньку, ще навіть без номерів, автомашину.
"Чия це машина?" – Запитав я здивовано, знаючи що такої автомашини у генерала не було.
"Та це просто так", – невпевнено відповів Мишко, всупереч своїй звичайній балакучості.
Поглянувши на круглу заводську емблему на носі автомобіля, я зрозумів у чому річ. Дирекція БМВ зробила генералу маленький подарунок. Адже сьогодні 7.400 марок – це імітація покупки. Генерал наказав своєму шоферові та ад'ютанту, про всяк випадок, мовчати. Тому Кузнєцов і Мишко так стримані щодо нової машини.
Під час наступу територією Німеччини генерал Шабалін "придбав" і, за допомогою Міші, переправив додому дві легкових автомашини, окрім того – ще три вантажівки, навантажені іншими "трофеями". Тут у розпорядженні генерала дві службові автомашини. Користуючись казенними автомобілями, Шабалін жодного разу не проїхався на своєму новому БМВ. Незабаром Мишко знову погнав БМВ у супроводі двох вантажівок на батьківщину. Звісно, не у фонд відновлення чи репарацій, а на генеральську адресу. Отже, три власні авто плюс два казенні. Казенні ганяє, а власні злодійкувато ховає і береже. Відносно свого пролетарський генерал бережливий, як лихвар. Ех ти, твердокам'яний більшовик із душею кишенькового злодія!
Спочатку мені не спадала на думку ідея купувати свою автомашину. Потім, подивившись на інших, що вже пристосувалися до місцевих умов, я теж подумав, що не завадило б мати своє авто. Купити автомобіль – це дрібниця, набагато важче отримати так званий "дозвіл на право володіння особистою автомашиною". Ці дозволи надаються начальником Адміністративно Господарчого Відділу РВА генералом Демидовим. Генерал Демидов по службі підпорядковується генералу Шабаліну, як вищому начальнику. Тому я спочатку вирішив помацати ґрунт у Шабаліна. Якщо він захоче, то варто лиш подзвонити Демидову – і все буде зроблено. Написавши відповідний рапорт, я після чергової службової доповіді у Шабаліна, поклав цей рапорт перед ним.
"Хм! А навіщо Вам власна машина?" – запитав економічний диктатор Німеччини, звично потираючи зігнутим пальцем кінчик носа. Радянські керівники дуже ревниві щодо надання іншим тих благ, якими вони користуються самі. Поставте перед генералом Шабаліним будь-якого американця, навіть самого генерала Дрейпера, і Шабалін вирішить, що автомобіль йому абсолютно не потрібен.
"Зачекайте поки що. Мені зараз ніколи цим займатися", – каже генерал, повертаючи мій рапорт.
Я знаю, що оформлення автомобілів з кожним днем стає все складнішим і складнішим. Крім того, я знаю, що безвихідних ситуацій не буває, є тільки люди, які не знаходять виходу. "З вовками жити – вовком вити" – так звучить одна з основних заповідей радянського життя. Водночас у мене зароджується підозра, що відмова генерала пояснюється просто обережністю. Він не хоче наражатись на небезпеку, що йому потім зможуть дорікнути в недостатній більшовицькій пильності, мовляв він дозволяє своїм підлеглим балуватися "капіталістичними іграшками". З тим же міркуванням він "організовував" усі свої "трофеї", але там докомуністичний пережиток прагнення особистої наживи переборов страх. У випадку ж мого рапорту у нього особистої зацікавленості немає, зате вічний страх і прагнення до перестраховки залишається.
Виходячи з цих параметрів, я наважуюсь підійти до фактора страху з іншого боку – не проти нього, а разом із ним.
"Дозвольте звернутися до Демидова, товаришу генерал?" – ніби мимохіть питаю я.
"А ось це – будь ласка", – охоче відповідає Шабалін.
Отже, моє припущення виявилося правильним. Генерал не хоче ставити свій підпис, але не заперечує, якщо хтось інший візьме цю відповідальність на себе.
Начальник Адміністративно Господарського Відділу чудово знає, що я працюю в особистому штаті Шабаліна. Тут можна взяти переляком. Наступного дня з підкреслено самовпевненим виглядом я кладу мій рапорт на стіл генерала Демидова.
"З дозволу генерала Шабаліна", – кажу я, прикладаючи руку до козирка.
Демидов читає рапорт, вважаючи, що це санкціоновано Шабаліним. В такому випадку відмова рівносильна порушенню наказу вищого начальника.
"О-о, що Вам – чотирьох циліндрів не вистачає", – кривиться він, дивлячись по паперах на характеристики автомобіля. – "Шість циліндрів заборонено для приватних осіб".
Демидов відомий тим, що може весь день торгуватися з піною на губах за десять літрів бензину, хоча у нього на складах беруть десятки тисяч тонн. Щоб виторгувати у нього два незаконні циліндри, я люб'язно раджу: "Зателефонуйте Шабаліну, товаришу генерале!"
Такої дурості Демидов ніколи не зробить, а потім мені відомо, що Шабалін на виїзді і в кабінеті його немає.
"Ну, добре", – крехче Демидов, ніби скоюючи злочин. – "Раз вже Шабалін дозволив".
Він ставить на рапорті свій дозвіл і підпис, простягає лист мені: "Не зламайте собі тільки голову".
Таким чином я став власником машини. Це була велика удача. Багато офіцерів згодом місяцями клопотали про дозвіл "приватної власності" і в результаті таки змушені були задовольнятися трамваями.
Мене попереджають: "У Карлсхорсті краще ходи пішки, а переходячи вулицю, озирайся на усі чотирнадцять сторін!" Справді, автокатастроф у Карлсхорсті більше, ніж в усьому Берліні.
Правила авторуху тут дещо видозмінені. Щоправда, самими шоферами чи, вірніше, людьми за кермом. Правом переважного проїзду у випадках право-ліво та на перехрестях користуються, як правило, вантажівки, залежно від тоннажу. Логіка винятково проста і виробляється самим життям: хто у разі зіткнення більше постраждає, той і повинен поступатися. Недарма Карлсхорст звуть берлінським Кремлем. Порядки такі самі.
Спірним виключенням є лише генеральські автомашини. Причому суперечка між тоннажем та генеральським престижем нерідко закінчується битими радіаторами. На перехрестях потім хрумтить під ногами скло розбитих фар, і допитливі перехожі з цікавістю оглядають найближчі дерева та паркани, намагаючись по здертий корі та зіпсованих парканах відновити додаткові подробиці події. Найбезпечніше було б їздити Карлсхорстом на танку.
Шофери-солдати щиро обурюються, що на генеральських машинах немає розпізнавальних знаків. Здогадайся, хто сидить у машині – сопливий лейтенант чи генерал, якого розпирає свідомість власної значущості. Разом з тим існує неписаний, але дуже суворий закон – ніхто не має права обганяти генеральську автомашину.
Якось я супроводжував генерала Шабаліна з Дрездена до Берліна. На вузькому обсадженому яблунями шосе перед носом нашого важкого "Адмірала" спритно промайнув маленький ДКВ. Зухвало виляючи розбовтаним задом, він швидко обігнав наш лімузин. За кермом сидів якийсь офіцер, який не вшанував нас навіть поглядом.
Шофер Мишко мовчки зиркнув на сидівшого поруч із ним генерала. Він добре знав його звички і чекав лише команди. Генерал, не повертаючи голови, коротко наказав: "А-ну зупини його!"
Мишко, якому генерал через хворобу шлунка зазвичай забороняв швидку їзду, не змусив повторювати наказ. У передчутті задоволення, що нечасто випадає на його долю, він так старанно натиснув на педалі, що генерал болісно скривився.
Нещасний ДКВ, не знаючи про наздоганяючу його долю, спробував прийняти виклик і теж піддав газу, ризикуючи розгубити всі свої колеса. Після кількох хвилин шаленої гонки "Адмірал" вискочив уперед і став притискати суперника до кювету. Генерал для переконливості висунув у віконце свою голову у кашкеті із золотими шнурами і показав кулака. Навіювання подіяло чудово. ДКВ загальмував і зупинився як укопаний метрів за тридцять позаду нас, чекаючи на розправу.
"Ну-но, майоре, підіть і набийте гарненько морду цьому бовдуру", – сказав генерал, звертаючись до мене.
Я вийшов з машини і вирушив виконувати наказ. Біля ДВК стояв старший лейтенант, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Загіпнотизований виглядом генеральського кулака, він розгублено виправдовувався. Зиркнувши кутом очей назад і переконавшись, що генерал спостерігає за мною з машини, я вибухнув прокльонами на адресу нещасного лейтенанта. На мій подив я помітив, що лейтенант злякався значно більше, ніж я очікував, виходячи з ситуації. Розглядаючи з суворим виглядом документи лейтенанта, я мельком зазирнув всередину машини. Прямо на мене розгублено дивляться сповнені сльозами очі молодої німочки. Ось чого, власне, злякався лейтенант. Це може коштувати йому погон. Я допитливо дивлюсь на збентеженого лейтенанта. Він стоїть із виглядом ягняти, що відчуває над собою ніж м'ясника. Повернувшись спиною до генеральської машини, я вже іншим тоном говорю лейтенанту: "Драпай скоріше!"
Коли я вертаю назад, генерал роздратовано дивиться на моє веселе обличчя і бурчить: "Не могли Ви дати йому в зуби? А ще фронтовик!"
Щоб заспокоїти ображене генеральське самолюбство, я відповідаю: "Немає сенсу, товаришу генерал. Він Вас так злякався, що в штани напустив".
"Язик у Вас довгий, майоре. Вічно знайдете відмовку, щоб не виконати мій наказ", – бурчить генерал і киває головою Мишкові. – "Ну, поїхали. Та тільки тихіше".
За статутом мордобій в Армії суворо заборонений, але під час війни він був нелегально узаконений і вважався навіть особливим шиком для "бойових" офіцерів, особливо в тилових навчальних частинах. За одне й те саме можеш отримати або похвалу, або Військовий Трибунал. Це – слизькі сходи радянської кар'єри.
Звикнувши до елементарних порядків автомобільного руху в Карлсхорсті, після того, як я кілька разів влітав з машиною на тротуар, рятуючись від переслідування вантажівок, мені стало якось незручно їздити по Берліну. Чужа стихія. Їдеш акуратно головною магістраллю і чемно тиснеш на гальма, коли з провулка висовується ніс величезного американського траку. Куди до біса, такий і самому маршалу дороги не дасть. А дурний янкі палить марно бензин, зітхає як слон пневматичними гальмами і махає з висоти кабіни рукою: "Проїжджай!" Відразу видно, що людина не розуміє елементарних речей – якщо сила за тобою, то і прись вперед.
Та разом з тим – приємно, все ж повага перед якимись вищими правилами, а не перед грубою силою.
Статистика числа жертв автомобільних катастроф у шпиталях та на цвинтарях повзе вгору. У пошуках виходу деякі провінційні коменданти просто накладають арешт на всі машини у своїх офіцерів, а маршал Жуков змушений вживати драконівських заходів до автогрішників.
Після того, як першому начальнику штабу РВА генерал-лейтенанту Курасову на одному з перехресть Карлсхорста пом'яли мерседесівські боки, шалено запрацювала автоінспекція. Наступного дня усі перехрестя зацвіли червоними колами, світлофорами, німецькими регулювальниками та мотопатрулями ВАІ (військова автоінспекція). Проїхати Карлсхорстом стало складніше, ніж дрімучим лісом.
В окупованій Німеччині Командуванню доводиться ламати голову над проблемою – як захистити радянських людей від руйнівного впливу капіталістичного Заходу. Наприклад, ті ж автомобілі. Справа в тому, що, відповідно до радянських догм, власна автомашина розглядається як буржуазна розкіш. Як правило, машини мають бути лише персональними, тобто казенними, у користуванні людини за службовим становищем якої держава вважає це доцільним. Рідкісні винятки, що служать, головним чином, для цілей пропаганди, до уваги не беремо. Епоха вульгарної рівності та братерства – це давно пройдений етап. Тепер маємо науковий соціалізм. Хто це добре засвоїв, той уже давно катається у персональних.
Тут починається боротьба між "капіталістичними пережитками в комуністичній свідомості" та радянськими догмами. "Капіталістичні пережитки", незважаючи на тридцять років перековування, виявилися надзвичайно живучими і, потрапивши в іншу обстановку, розквіли пишним цвітом.
У 1945 році радянський офіцер у Німеччині міг купити собі автомашину за свою місячну зарплату. Політика "контроля рублем" у даному випадку була безсилою. Тому Командуванню доводилося вдаватися до інших засобів.
Часто в Карлсхорсті можна було спостерігати такі сцени.
Майор Дернов передає слухавку телефону капітану Терехову:
"У тебе вдома щось трапилося. Дружина дзвонить".
Терехов розсіяно підносить трубку до вуха. На його обличчі відбивається комплекс наростаючих почуттів – спочатку прикрість, потім обурення, потім явна лють. Не дослухавши жалібних криків своєї дружини, він жбурляє трубку на стіл і квапливо натягує шинель:
"Дернов, поїхали швидко до мене".
"Що трапилося?"
"Зламали гараж і забирають автомашину".
"Так дружина ж удома?!"
"Що дружина! Їй автомат у живіт пхають і ніяких розмов".
"Хто це господарює?" – Здивовано запитує Дернов, на ходу одягаючи шинель.
"Автоінспекція! Кому ж ще тут господарювати. Ну, я їм покажу!" – шаленіє Терехов.
В результаті машина все ж конфіскується автоінспекцією, а капітан Терехов довго ще оббиває пороги Штаба, в марній надії домогтися прав на володіння своєю власною автомашиною.
Поки службовці РВА перебувають на роботі, двори Карлсхорста прочісуються патрулями озброєної до зубів Військової Автоінспекції. Перевіряються всі гаражі та підвали у пошуках автомашин, які не мають документів на право приватного користування. Документи про те, що певна машина куплена в законному порядку, не відіграють жодної ролі. Машину ти можеш купити, а хто на ній їздитиме – це вже інше питання. Безкласове суспільство суворо поділяється на певні класи, в яких не лише проста людина, а й сам Карл Маркс заплутається.
Таким радикальним методом у офіцерів вилучаються автомашини, що хоча й куплені в офіційно затвердженому порядку, але тим самим офіційно затвердженим порядком не отримали прав приватної власності і підлягають передачі в державний фонд або насильницькій конфіскації. Експропріація як метод соціалістичного виховання. Не обростайте побутом, товариші офіцери.
У 1945 році реєстрація машин у приватну власність дозволялася офіцерам від майора і вище. З травня 1946 року – лише полковникам і вище. Фактично це означало заборону реєстрації автомобілів всьому офіцерському складу.
Німці підкочують до Карлсхорста на машинах. Радянські офіцери частенько їдуть до німців на трамваї. "Залишив машину за рогом", – кажуть вони у таких випадках.
Золоті дні 1945 року, коли радянський кордон на захід практично не існував, відійшли в область легенд. Більшість закоренілих поборників приватної власності, що плекають надію вихором покататися "на власній" у себе вдома, десь у Калузі чи Арзамасі, і тих, хто їде своєю "власною" з Берліна через Польщу в СРСР, просто кидають автомашину разом із заповітними мріями на кордоні і, чортихаючись, перетягують валізи в поїзд. Прикордонне мито значно перевищує вартість автомашини. Якщо машина придбана за 5.000 рейхсмарок (2.500 рублів), то митний нагляд оцінює її за вартістю відповідних радянських автомашин, тобто в 10-12.000 рублів і обкладає митом 100-120% цієї вартості. Фактично необхідно сплатити мито, яке у 2-6 разів перевищує вартість автомашини в Німеччині. Таких грошей, звісно, в кишені ні у кого не виявляється.
В поїзді грішника, заново поверненого в радянську віру, втішають сусіди по купе: "Не горюй, Ваня! Це навіть на краще. Тільки від подальших неприємностей позбувся. Ну, суди сам: приїдеш ти, наприклад, до Москви. Щоб зареєструвати машину потрібна наявність кам'яного гаража, а ти сам у дерев'яному будинку живеш, дев'ять метрів на душу. Та й ліміту на бензин не отримаєш, а діставати лівим порядком – або в трубу пролетиш або за ґрати загудиш".
З верхньої полиці звисає досвідчена голова і ллє бальзам на скривджену душу розкулаченого автолюбителя: "Ще радуйся, що дешево відбувся. У нашому місті один демобілізований капітан привіз додому чудовий "Мерседес". А що з цього вийшло? Тепер цей капітан, мабуть, усе життя нервами хворітиме. Людина він був як людина – не голова райкому і не з активістів. І раптом такий простий хлопець їздить на шикарній машині. Все місцеве начальство захвилювалося".
"Думали-гадали як же у нього цей "Мерседес" відтяпати. Ну і пішло! Десь недалеко корову потягом переїхало – його до прокурора: "Ти навіщо корову задавив?" Десь міст від старості провалився – його знову до суду: "Навіщо міст поламав?" Де в районі яке нещастя не трапиться, зараз тягнуть його до відповіді: "Це ти своєю машиною діл наробив!"
"Остогидла йому зрештою ця комедія, вирішив продати автомашину. Так і тут не легше – ніхто не купує. Насилу домовився він з начальником МТС обміняти машину на тілушку і кілька мішків зерна в рахунок майбутнього врожаю. А в цей час – постанова ЦК "Про розбазарювання майна колгоспів і МТС". Начальника МТС за колишні гріхи посадили, а капітан вже й заїкнутися боявся про тілушку та зерно. Бачиш, чим ці іграшки закінчуються. Звичайно, розумніше було б твою машину пропити, ніж кидати цим падлюкам. Але ж всього не передбачиш".
Розкулачений автолюбитель відчуває від цих оповідань помітне полегшення і починає потроху переконуватись, що розумно вчинив, кинувши машину на кордоні. Він вже й сам починає розхвалювати явні переваги відсутності автомашини в соціалістичних умовах: "Так, дійсно, тільки зайвий клопіт. У Німеччині в самій розпроклятій глуші якщо поламалася машина, то варто тільки свиснути – зараз же з-під куща вискочить німець і все полагодить. А у нас якщо серед міста що трапиться, то становище як у Робінзона Крузо.
Приїхавши додому, людина почувається щасливою, що позбавилася авто-тягара і стала рівноправним членом радянського суспільства.
2.
"Цим тютюном тільки матраци набивати. Тфу!" – капітан, у вицвілій від сонця гімнастерці і зсунутій на потилицю пілотці, жорстоко жбурляє недокурений "Mischung-6" на землю і, ніби намагаючись підкреслити свою зневагу до німецького ерзацу, старанно вдавлює сигарету в пісок.
Група офіцерів сидить на газоні перед будинком Штабу РВА. Вони розташувалися біля підніжжя п'ятиметрового обеліска, поспіхом збитого з фанери і рясно политого червоною фарбою. Основа обеліска, у формі п'ятикутної зірки, обкладена по краях червоними дошками, а всередині засипана піском. Офіцери гріються у косих променях осіннього сонця. Сонце в Німеччині ввічливе і наче привчене до порядку. Воно ніколи не змушує вас шукати рятівної тіні, не розжарює одягнену в бетон та камінь землю. Воно тільки гріє – приємно та ввічливо.
В очікуванні, поки їх викличуть у Штаб, офіцери зручно влаштувалися на фанерній зірці. Роки фронтового життя привчили їх не поспішати і коротати час за допомогою цигарок та філософських розмов.
"Все ж таки добре, що війна скінчилася", – ні до кого не звертаючись, мрійливо промовляє молодий лейтенант з артилерійськими значками на погонах. – "Тоді якось не думали багато – сьогодні живий, а завтра в земвідділ або в оздоровчий відділ, один хрін. Тільки коли від матки лист отримаєш, то згадаєш, що пригинатися треба. Щоб стару не засмутити".
Начебто шукаючи підтвердження своїм думкам, він повертає голову і окидає поглядом панораму двору – ряди акуратно підстрижених карликових ялинок, оповиті осіннім золотом декоративні берізки вздовж під'їзду Штабу.
– "Вчора я тут у скверику навпроти «Капітоля» сидів", – каже лейтенант, – "Стоїть там якась кам'яна баба, а біля підніжжя – горбок, нагорі паличка встромлена, а на ній триколірний прапорець. Запитав у німців: "Що це?" Кажуть, якийсь француз закопаний. Загнувся бідолаха, так посеред вулиці й закопали. Все-таки якось незатишно, десь у полі і то спокійніше – ковила росте, вітерець гуляє. А цьому французові й поспати спокійно не дадуть. На 7 листопада саме в цьому ж скверику над його головою наші сапери феєрверк влаштували з нагоди свят, закопали в землю шестидюймові гільзи і підняли таку пальбу, що половину Берліна переполошили. Німці думали, знову війна – Карлсхорст бомблять.
Лейтенант захоплюється власними думками і продовжує: "Що не кажи, а нагорі приємніше, ніж під землею. Шкода тих, кому там лежати доводиться. Розповідають, десь тут, у Берліні, була могила невідомого солдата. Вічний вогонь там горів, а в стелі зверху кругла дірка і небо блакитне видно. Хто зайде всередину, то почувається там, ніби на півдорозі між тим світом і цим. Там німці свою совість замолювали по тих, хто в полях та лісах згнив. Все ж таки правильно – нікого не забували. Яка мати не зайде, думає – це за її сина свічка. Кажуть, що така сама штука і в Парижі є. Виходить і цього француза, що навпроти «Капітоля» лежить, теж не забули".
Літній капітан, що байдуже прислухався до розмови, зацікавився темою і каже: "Тут багато в очі впадає. У кожному найменшому селі – обов'язково пам'ятник полеглим солдатам. І не якась фанерна мазня, а справді пам'ятник. Подивишся – і шапку зняти хочеться. Граніт або дикий камінь, імена солдатів висічені по каменю, мохом поросло, тут же джерело проведене, вода дзюрчить. Молодці німці – навіть мертвим затишок створюють.
"У містечку, де я в комендатурі працював, теж пам'ятник був", – продовжує капітан, – "Велика кам'яна куля, напевно Земна куля, а на ній розкинувся вмираючий солдат. Обличчям вниз, руки в судомах розкинув і в землю вчепився, ніби весь світ загребти хоче. Наш замполіт (ідеологічно-політичний керівник. – прим. вид.) одного разу запропонував коменданту підірвати пам'ятник, каже: "Мілітарна пропаганда". Комендант подивився на нього та й каже: "Слухай, комісаре, ти живих агітуй, а мертвим дай спокій. Зрозумів?"
Лейтенант погоджується з капітаном: "Так, вміють німці шанувати своїх мертвих. Я якось випадково заскочив на мотоциклі на їхній цвинтар, так навіть соромно за себе стало. Такий порядок, і справді вічним спокоєм дихає. А в Росії я тільки за тим на цвинтар і ходив, щоб цинк із трун здирати. Все одно всі склепи зламані і небіжчики догори ср... У той час шахраї небіжчиків роздягали – з мертвих можна було краще поживитися, ніж з живих... Ну, а я вже туди за цинком ходив, для акумуляторів", – виправдовується лейтенант.
Капітан ділиться уривками власних думок: "Коли Алілуєва померла, Сталін їй дуже гарний пам'ятник поставив на Ново-дівочому цвинтарі. Я навіть якось спеціально хотів піти подивитися, так, кажуть, що туди не пускають".
Третій офіцер, у сильних окулярах з товстим склом і густим чубом кучерявого волосся, приєднується до розмови. Є тип людей, які завжди намагаються розглядати кожен предмет із протилежної точки зору. Чубатий офіцер посміхається: "Це всі дрібниці. У нас у Горькому про покійників краще дбають, навіть танцмайданчик влаштували".
"Для кого?" – Запитує лейтенант.
"Для всіх – для живих та мертвих".
Офіцери недовірливо повертають голови у бік оповідача, своїм виглядом показуючи, що вони чекають продовження.
Чубатий офіцер пояснює: "Там посеред міста був цвинтар. Ну так Міськрада ухвалила влаштувати там парк. Ну і влаштували за всіма правилами науки і техніки – цвинтар переорали, зробили "Парк Культури та Відпочинку ім. Свердлова". Із танцмайданчиком та іншими розвагами. Так усі в місті його й називали – «Клуб живих і мертвих». І живим весело, і небіжчикам не нудно. Дочки на таткових кістках фокстрот вишивають. Бабки повз ідуть – тільки хрестяться: "Ох, свят. свят..."
"У нас у Ростові теж щось подібне", – каже артилерійський лейтенант. – "Побудували новий театр ім. Максима Горького. За проектом він має бути зовні оздоблений білим мармуром. Судили-рядили де взяти мармур. Вирішили взяти податок з небіжчиків – здерли по Ростовській області усі пам'ятники з білого мармуру, попилили їх і плитками виклали театр".
"Так, театр хороший, тільки акустика там погана. Я там якось був", – погоджується чубатий офіцер.
"Коли театр збудували, то всіх будівельників пересаджали", – відповідає артилерист. – "Там у залі якась чортівня діялася, на гальорці чутність була кращою, ніж у першому ряду. Звинуватили, звісно, будівельників – шкідництво. Ну а люди говорили, що це небіжчики бешкетують".
Капітан дивиться на годинник, потім на вікна Штаба: "Ну, Уткіна нам певно не дочекатися. Ходімо обідати!"
Капітан спльовує у пісок. Лейтенант підбором чобота зариває чергову "Mischung-6" і піднімається на ноги, потягуючись після довгого сидіння і поправляючи ремінь портупеї. Офіцери намагаються акуратно кидати недопалки і решту сміття в плювальницю – не на зелений газон, а всередину піщаної зірки.
Офіцери були б серйозно налякані, якби перед їх очима розверзлася б земля і з-під запльованого піску і облупленої червоної фанери повстала з труни гнівна тінь їх недавнього воєначальника, героя штурму Берліна та його першого коменданта, гвардії генерал-полковника Берзаріна. Ні радянським офіцерам, ні німецьким робітникам, що похмуро тинялись по території Штабу, звичайно, не могло спасти на думку, що червона безіменна споруда, що калічила весь комплекс двору Штаба і різала очі своєю кустарною неоковирністю, служила надгробним пам'ятником і мала уособлювати пам'ять радянського героя, який зіграв у битві за Берлін другу роль після маршала Жукова.
Безглузда гра випадку. Пройти цілим і неушкодженим усю війну на найнебезпечніших ділянках фронту на чолі армії прориву, дочекатися переможного кінця та почесної посади тріумфатора у переможеній ворожій столиці і, буквально наступного дня, стати жертвою безглуздої автокатастрофи.
Генерал мав звичку щоранку здійснювати прогулянку на мотоциклі. У спортивній сорочці з короткими рукавами, без кітеля та без кашкета, він виїжджав на потужному трофейному BMW з бокової вулиці на головну автомагістраль Трептов-алеї, що веде до Карлсхорста. По Трептів-алеї навперейми йому мчала на повному ходу колона повністю завантажених армійських Студебеккерів. Чи це був спортивний інтерес, властивий більшості мотоциклістів, чи що інше – цього ніхто не знає. У всякому разі, генерал вирішив проскочити проміж цими вантажівками.
Внаслідок невдалої колізії генеральських помислів з непохитними законами динаміки від генерала залишилися лише генеральські штани з червоними лампасами. Шофер вантажівки спочатку чортихнувся на адресу дурнів, що лізли під колеса, а потім, дізнавшись чиї штани він так невдало випрасував, вийняв пістолет і застрелився. Де поховали солдата – невідомо, але, мабуть, йому лежати спокійніше, аніж генералу Берзаріну.
У ці дні після перемоги нам на кожному кроці доводиться згадувати тих, хто завоював цю перемогу.
Якось ми гуляли з майором Дубовим боковими вулицями поблизу Курфюрстендамма в англійському секторі Берліна. Був недільний день, вулиці були безлюдними і неживими. Нам хотілося поблукати там, де немає інтернаціональної метушні берлінського Пікаділлі, хотілося поринути на мить у справжню Німеччину яку ми собі уявляли до війни: спокійну, чисту та акуратну.
Широкі, обсаджені деревами вулиці. Як археологи, ми намагаємося знайти серед руїн та реконструювати у нашій свідомості довоєнний Берлін. Не "лігво фашистського звіра", яким він був для нас останні роки. Ми хочемо бачити місто та людей, які для багатьох з нас були справді символом культури, до того як ними опанувала манія величі.
Ми вийшли до маленького тінистого острівця на перехресті трьох вулиць. Під розлогими каштанами, посеред моря величезного чужого міста, притулилися в братній співдружності два маленькі могильні пагорби. Дивний феномен післявоєнного Берліна.
Вражені незвичною картиною, ми підходимо ближче. Два переплетені березові хрестики біля узголів'я. На одному німецька каска, на другому – радянський сталевий шолом. Радянський шолом! Навколо вирують міжнародні пристрасті, а тут... Живим варто було б повчитися у мертвих!
Певно після вуличних боїв сусідні жителі знайшли на перехресті ці два трупи і поховали їх як зуміли, під покровом каштанів. Повага перед мертвими виявилася сильнішою за земну ненависть.
Хороше місце. Весною тут цілуються закохані, а в гілках каштанів співають солов'ї. Співають вічну пісню про кохання, про життя, про смерть. Добре тобі тут, невідомий російський солдат!
Раптом до моєї свідомості доходить щось, від чого в моїх грудях піднімається незрозуміла, майже болюча хвиля почуттів. Майор також помітив це. Свіжі квіти! На обох могилах свіжі квіти, покладені чиєюсь турботливою рукою.
Ми, як за командою, зняли кашкети і мовчки перезирнулися. Я бачу, як дивно змінилися очі майора, як важка складка лягла навколо рота. Він дістає носову хустку і витирає раптом спітніле чоло.
"У нас в першу чергу німецькі цвинтарі із землею зрівняли", – каже майор глухим голосом. "Будь вона проклята ця війна й ті, хто її вигадав", – ще тихіше додає він після хвилинного мовчання.
Допитлива старенька, що гуляла неподалік з дитиною, зупинилася подивитися на російських офіцерів, рідкісних гостей у цій частині міста.
"Хто клав квіти на могили?" – звертається до неї майор. Голос його різкий і холодний, ніби він дає бойовий наказ.
Ми піднімаємося напівзруйнованими сходами вказаного нам будинку. Літня німкеня, що відчинила нам двері, злякано задкує, побачивши червоні околиші на кашкетах. Напівтемний коридор, занедбана квартира, де не видно звичайного сімейного затишку, де, вочевидь, не вистачає багатьох її мешканців.
Майор робить заспокійливий знак рукою: "Ми бачили квіти на могилах. Ви клали?"
Жінка, все ще не оговтавшись від переляку і не знаючи, що це все може означати, нерішуче вимовляє: "Так... Я думала..." Вона розгублено стискає руки під фартухом.
Майор виймає гаманець, не дивлячись витягує всі гроші – кілька тисяч марок, і кладе їх на стіл.
"Кладіть квіти й далі", – каже він. Потім додає: "На обидві могили".
На бланку Штабу Радянської Військової Адміністрації майор розмашисто пише: "Іменем Червоної Армії всім російським солдатам і офіцерам наказую надавати допомогу і підтримку фрау...", ставить свій підпис, простягає прикрашений радянським гербом папір здивованій жінці.
"Якщо доведеться зустрітися з росіянами, це Вам допоможе".
Він озирається в порожній кімнаті, потім, ніби згадавши щось, питає: "Скажіть, у Вас є чоловік чи сини?"
"Чоловік і син убиті на фронті. Другий син у полоні", – відповідає жінка, мимоволі кидаючи погляд на фотографії, що висять на стіні.
"Де?" – коротко питає майор.
Жінка знову трохи вагається, потім тихо вимовляє: "У Росії..."
Майор розглядає протягнуту йому стандартну поштову картку із червоним хрестом, записує ім'я та номер польової пошти табору для військовополонених.
"Напишу коменданту табору та вищому начальству. Буду клопотати про дострокове звільнення", – каже він, звертаючись до мене.
На вулиці, як і раніше, світить сонце. Панелями розгулюють сизогруді голуби, киваючи голівками і косячи по боках рубіновими очима. Вони не відлітають, коли ми йдемо тротуаром, тільки ввічливо поступаються нам дорогою.
Я знав цього майора на фронті. Як начальник розвідвідділу штабу дивізії, він сортував полонених. Розгледівши на кашкетах мертву емблему смерті СС і знаючи, що у кожного з них за спиною десятки занапащених людських душ, він ніколи не вагався відправляти їх у тил особливою партією, знаючи, що їх життєвий шлях закінчиться за найближчим поворотом дороги.
Навколо нас гуляють голуби, чемно поступаючись нам дорогою. Як рівні серед рівних. Обмиті яскравим вересневим сонцем тихо шелестять листям липи і каштани Берліна. Життя йде своєю чергою. Життя сильніше за смерть. І життя особливо гарне, коли на душі немає ненависті, коли хочеться зробити щось добре усім – живим і мертвим.
3.
У перші місяці мого перебування в Карлсхорсті я мало цікавився навколишнім світом. Доводилося багато та напружено працювати. Я виїжджав з Карлсхорста тільки тоді, коли цього вимагала робота. Я забував про існування календаря на моєму столі, а коли згадував, то перегортав листочки одразу за тиждень.
Надворі стояла чудова золота осінь. По вулицях Карлсхорста м'яко шаруділо під ногами жовте листя.
Якось у неділю я прокинувся від дзвінка будильника і за звичкою кулею вилетів із ліжка. У широко відкрите вікно тягнуться з саду квіти та гілки дерев, між листям матовим наливом проглядають стиглі сливи. Засліплюючи світить ранкове сонце, грає відблисками по стінах спальні. Тиша, безтурботна тиша недільного ранку наповнює маленький будиночок. Долинає дзвін з гостроверхої дзвіниці неподалік.
Прохолодний ранковий вітер гуляє по кімнатах, лоскоче розпалену сном шкіру, бадьорить тіло. Хочеться щось робити. Я безцільно проходжу кімнатами. Сьогодні я повністю полишений сам на себе. Як же провести цей день?
Несподівано мене охоплює дивне почуття. Куди я, власне, поспішаю? От так все життя крутишся, як білка у колесі, і не замислюєшся. А якщо подумати, то куди ми все життя поспішаємо. Більшість людей усвідомлюють це, коли вже надто пізно.
Нещодавно мені потрапила до рук німецька пропагандна брошура "In Gottes eigenem Land". Там німці гостро й зло висміювали Америку і американців. Особливо потішалися вони над американським темпом життя і вічною гонитвою за грошима, за успіхом – "Your luck is just round the corner". Американець щосили біжить до рогу, сподіваючись зловити своє щастя. Але там порожньо. Проте багато інших кутів. І так усе життя.
Із цим я згоден. Але як навчитися мистецтву насолодження життям?
Я беру з бронзової коробки сигарету, потім лягаю на кушетку і споглядаю стелю. Жодної мухи на стелі. Кумедна країна – навіть мух немає.
Я проходжу на кухню. Запалюю газ, гашу. Вмикаю електричну плиту, вимикаю. Кручу газовий підігрівач для води, суну в штепсель пилосос, пускаю в хід електричний кавовий млин.
Ну то чим же ще зайнятися? Я виходжу на балкон і розлягаюсь у полотняному шезлонгу. Запалюю наступну цигарку, пускаю дим ліворуч, пускаю дим праворуч. За кілька хвилин мені стає до смерті нудно.
Зрештою, я сідаю за письмовий стіл, знаходжу в одній із скриньок пачку поштового паперу і готуюсь писати листи. Я з тугою згадую про Москву, уявляю у своїй фантазії хто там зараз чим займається.
В цей час у сусідній кімнаті за моєю спиною лунають кроки. Певно, хтось думає, що будинок порожній і завітав перевірити, чим тут можна поживитися. Не обертаючись, я питаю:
"Хто там?"
"Ха-ха-ха!", – лунає за моєю спиною. – "Ти глянь як вони тут живуть!"
Я обертаюсь. У скляних дверях стоїть Михайло Білявський, з-за його плеча виглядає білява головка Валі Грінчук. Обоє регочуть, дивлячись, як я сиджу за письмовим столом в одних трусиках і чоботях на босу ногу.
За кілька хвилин, одягнувшись, я знову заходжу до кабінету, де мої несподівані гості безцеремонно розглядають початий мню лист.
"Дивися, Валюша", – каже Білявський, – "Ми там не знаємо, як із Москви вирватися, а він тут по ній сльози проливає".
"Міша, яким чином ви сюди потрапили?" – питаю я, ще не прийшовши до тями від несподіванки.
"Вчора приїхали. Нас тут ціла група з Академії. Вам на допомогу прислали".
"Ну, як там справи у Москві, що нового?" – питаю я Білявського.
"Та що там може бути нового. Тепер Німеччина в моді. В Академії всі тільки і мріють аби потрапити сюди на роботу".
Білявський озирається навколо: "Так, тут жити можна. Ви вже звикли, не помічаєте різниці".
"Розкажи щось про Москву", – прошу я.
"А-а, читай газети!" – відмахується Білявський, – "Я радий, що звідти вирвався. Краще ти мені розкажи як тут".
"Сам побачиш. Хочеш поїдемо сьогодні до Берліна?" – пропоную я. – "Пірнемо в саму гущу".
"Ми з Валею якраз збиралися. Для того за тобою і зайшли".
"Ну так все гаразд!" – вирішую я.
До полудня ми вибираємось з Карлсхорста і сідаємо у трамвай, що йде у центр міста.
Рейхстаг. Колись ця масивна будівля на тлі Бранденбурзьких Воріт була символом Німецької Імперії. Тут палали політичні пристрасті, тут коричневий смолоскип зробив свій перший підпал, що згодом перекинувся на всю Європу, тут останніми роками засідав театр маріонеток, що грав роль німецького Парламенту.
"Dem deutschen Volke" – поблискують позолотою масивні літери на фронтоні сірої громади. Сьогодні ці слова звучать для німців злим глузуванням. Мертва піраміда ганьби тим, хто вважав себе надлюдиною.
Вікна замуровані цеглою, стрілецькі амбразури, чорними язиками кіптява від пожеж на стінах. Усередині купи битої обгорілої цегли, калюжі смердючої зеленої води, в проломлену дірку купола заглядає блакитне небо. Вітер з шарудінням носить папери з чорними орлами. Напіврозстріляні кулеметні стрічки, снарядні гільзи, протигазні маски.
Всюди на стінах безліч написів: "Іван Сидорчук із Кущівки. 14/V-1945.", "Simon Vaillant. Paris. 5.7.1945.", "John D. Willis. Chicago". 23-7-1945". Написи всюди – на стінах, на стелі. Іноді при всьому бажанні неможливо здогадатися яким шляхом власник підпису зумів дістатися до явно недоступних місць, щоб залишити по собі історичну пам'ять. Написи вугіллям, сажею, шматком вапна.
Як останній крик потопаючого, звучить напис, надряпаний багнетом одного із захисників Рейхстагу: "Heil Hitler!" На протилежній стінці великими літерами олійною фарбою чітко виведено: "Тут с... сержант Костя з Одеси".
Дійсно, повітря нагадує відомі строфи Генріха Гейне із поеми "Німеччина". Видно сьогодні для багатьох Рейхстаг є відхожим місцем. Так, повчальна історична пам'ятка!
Неподалік лежить в руїнах Нова Імперська Канцелярія. Тут перед усіма дипломатами світу біснувалася в істериці істота з чубом хулігана. Сотні й тисячі лицарів кон'юнктури побачили можливість виграти, зробили на нього ставку. Мільйони й мільйони німців пішли за "фюрером", засліплені привабливими обіцянками, оглушені тріском демагогічних фраз.
І ось – сьогодні кінь прийшов до бар'єру!
Під яскравим сонцем між будівлею Рейхстагу та Брандербурзькими Воротами серед уламків колишньої величі вирує нове життя. Тут – інтернаціональний чорний ринок. Німці, озираючись на всі боки, продають парасольки, черевики, старий одяг. Росіяни найбільше цікавляться годинниками, пхають в обмін пачки цигарок, буханці хліба, яскраві окупаційні банкноти.
Неподалік нас зупиняється американський джип. Солдати-негри, що сидять у ньому, не вилазячи з машини, відкривають жваву торгівлю. Шоколад, цигарки, мило. Випорожнивши свої мішки, негри посміхаються на весь рот і озираються на всі боки. Побачивши нас, один із них бурмоче щось своєму партнерові. Потім, активно жестикулюючи, він звертається до мене, начебто пропонуючи щось купити.
"What?" – питаю я.
Негр витягає з-під сидіння величезний армійський кольт і показує два пальці – дві тисячі. Я роблю знак заперечення. Тоді солдат, вказуючи пальцем на пістолет, що висить у мене на поясі, справляється про ціну. Дуже здивувавши союзника я оголошую, що пістолет не продається. Потім черга доходить до "Лійки", що висить через плече у Білявського.
"Що ж ви продаєте?" – Ділово цікавиться негр.
"Нічого", – відповідаю я.
"А що ви купуєте? Джип купуєте?" – він плескає долонею по борту свого авто.
Я лише сміюсь у відповідь.
Задовольнивши таким чином свою допитливість до східних союзників, солдат переглядається з товаришем і так натискає педаль газу, що джип зривається з місця, як скаковий кінь під шпорами.
Повз нас проходить радянський комендантський патруль – два солдата з автоматами та червоними нарукавними пов'язками. Неподалік продає газети старий німець. У нього на ногах величезні схожі на колодки черевики. Він ледь пересуває ноги – чи то від слабкості, чи то від непомірних черевиків. Коли патрульні солдати наближаються до нього, він робить рукою прохальний жест і цмокає зморщеними губами: "Камрад, папірос?" Один із солдатів, якому мабуть набридло жебракування, неквапливо бере старого за комір і штовхає убік. Груба молода сила не розрахувала опору. Старий, як безпорадний мішок лахміття, летить долілиць на бруківку, гігантські калоші залишаються десь позаду, газети віялом розсипаються по камінню. Жалюгідна картина старечого безсилля.
Білявський тільки розкрив рота, щоб покликати солдата до порядку, як той уже знову схопив старого за комір і тягне догори, намагаючись поставити його на ноги. Робить він це грубо, але беззлобно. У його рухах суміш гидливості та жалю. Певно, він не очікував, що його поштовх матиме такі наслідки. Старий млявим мішком висить на руці солдата, не в змозі стояти на ногах.
"Кинь! Ходімо", – каже другий патрульний.
"Стривай... От чортів Фріц", – грубо бурмоче перший, за грубістю намагаючись приховати своє збентеження. "Du, Fritz! Hunger?" – штурхає він носком чобота старого, що безсило опустився на купу каміння. Той мовчить і безглуздо дивиться на землю.
"Ще помре тут...", – лається солдат і оглядається навколо, ніби шукаючи щось.
Повз проходить російська дівчина-сержант, тримаючи в руках сумку. У сумці кілька десятків пачок цигарок разом з якимось ганчір'ям. Під рукою в неї стирчить буханець хліба – теж на обмін.
Патрульний простягає руку до буханця: "Ти що, не знаєш, що тут торгувати заборонено?!"
Дівчина-сержант злякано зникає у натовпі, буханець залишається в руках солдата. Він повертається до старого, який все ще нерухомо сидить на камінні. Навколишні зібрали газети і склали біля його ніг.
"Du Fritz!" – солдат сує старому хліб. Той безглуздо, як сліпий, кліпає очима.
"Ех, мать твою", – знову лається патрульний, засовує буханець у сумку для газет, що висить на животі, у старого і крокує далі.
Нас вражає велика кількість старих у трамваях і на вулицях. Літні люди пристойно одягнені, оточуючі ставляться до них з повагою, поступаючись місцем у трамваях, допомагаючи переходити через вулицю.
"Ех, божі бабусі", – зітхає Білявський, дивлячись на двох старих в акуратних чорних сукнях з білими комірцями, які, підтримуючи одне одного, вилазять із трамвая. – "У нас вони всі вже Богові душу віддали. У порядку природного відбору".
Те, що ми бачимо навколо, для нас не є новим. Ми знаємо, що старих треба поважати. Адже це – майбутнє кожного з нас. Ми не тільки знаємо це, кожен з нас відчуває цю потребу. І разом з тим, треба зізнатися, що ми огрубіли, відвикли від ввічливості та запобігливості стосовно інших. Буття формує свідомість – такою є догма діалектичного матеріалізму. Радянське буття перетворює старих на тягар і вводить відповідні діалектичні поправки в нашу свідомість.
Насмішкою звучать слова радянської пісні: "Молодим завжди у нас дорога, а старим завжди у нас пошана". Соромно говорити про це детальніше. Тим більше соромно, коли перебуваючи перші дні та місяці серед переможених ворогів, яких, цілком зрозуміло, розглядаєш як істот гідних тепер, якщо вже і не ненависті, то, у всякому разі, зневаги, раптом виявляєш тут те, що природно для культурної людини, у чому відчуваєш потребу – і чого не маєш. З одного боку, це змушує краще думати про переможеного ворога, з іншого боку, це будить у душі неприємні відчуття, які немає жодного бажання аналізувати. Зрештою, ми – переможці.
Пізніше, коли ми ближче познайомилися з умовами життя у Німеччині, ми переконалися, що соціальне забезпечення у формі пенсій чи ренти, яким би воно не здавалося малим, все ж забезпечує людям прожитковий мінімум, дозволяє їм провести залишок свого життя в гідних людини умовах. Пенсії за старістю є в СРСР абсолютно фіктивним поняттям. Людина може прожити лише працюючи аж до смерті або одержуючи допомогу від своїх дітей. А як можуть допомогти діти, коли вони самі нічого не мають? Що може бути мерзотнішим від почуття твоєї безпорадності і неможливості допомогти тим, хто дав тобі життя.
Навколо бродять пацієнти зі шпиталів. Вони у смугастих, схожих на арештантські, костюмах і халатах. Багато з них займаються торгівлею, деякі не гидують і пограбуванням серед білого дня. Один схопить щось і втікає в руїни, а його спільники прикривають тил, розмахуючи милицями та ціпками. Інваліди украй озлоблені, багато хто з них напідпитку і тільки шукає приводу затіяти бійку. Німці цураються їх, як чуми, та й самі росіяни намагаються триматися подалі.
З пенсіями для інвалідів та сама історія, що й з пенсіями по старості. І померти не помреш – і жити не будеш. І за все це ще дякувати треба: "Наше щастя взором не охопиш..." У переможеній Німеччині німці-інваліди програної війни отримують пенсію вищу, ніж інваліди-переможці. Безглуздо, але факт.
Тут починаєш розуміти чому безногі інваліди гасають Александерплацом, як зграї озлоблених збуджених ос. Хочуть горілкою залити, бійкою та лайкою полегшити свою тугу та злість безвиході. Будуть герої, брязкаючи орденами, торгувати тютюном чи просити милостиню по базарах. Ех, ти, країно рідна, вожді кохані...
На вулицях Берліна багато дітей. У період 1-ї світової війни та в останній війні німці надавали великого значення коефіцієнту народжуваності. Свого часу Людендорф, а потім Гітлер, всіляко намагалися запобігти зниженню коефіцієнта народжуваності у воєнний час. Здебільшого цим, а не міркуваннями гуманності, пояснювалися регулярні відпустки солдатів у німецькій армії. Результати у нас перед очима.
Для нас це дивно, бо в СРСР у воєнні роки ми відвикли від виду немовлят. Під час війни у Червоній Армії відпусток не існувало. За декілька років радянським вождям доведеться зіткнутися з проблемою – крива народжуваності 1941-1945 років впала майже до нуля. Це буде відчуватися, коли підійде термін призовного віку цих років.
Берлін лежить у руїнах. І незважаючи на це, з-під руїн пробивається нове життя. Саме на тлі мертвих руїн це життя особливо яскраво впадає у вічі. Воля людини до життя сильніша за сили зла і руйнування.
Нас вражає велика кількість квіткових магазинів на мертвих вулицях Берліна. На розі дивиться в небо обгорілий каркас будинку, навкруги суцільне море руїн. І ось, на тлі цього безрадісного пейзажу, з нижнього поверху будинку, назустріч нам усміхаються яскравими барвами безневинні пелюстки квітів.
Люди навколишнього світу можливо здивуються – от дикун, квітів не бачив! Нічого дивного. Квіти у Радянському Союзі – це свого роду соціально-чужий елемент. Яка з них користь для побудови комунізму? Ніякої. Тоді викинути їх у помийну яму історії, як буржуазний пережиток. Виняток становлять похорони вождів та деякі особливі випадки – зустрічі іноземних делегацій та фотомонтажі щасливого життя.
Іноді самому стає прикро, коли звертаєш увагу і думаєш про такі дрібниці. Адже ми – переможці!
Втомлені та запилені, ми повернулися до Карлсхорста пізно ввечері.
З цього дня я часто зустрічався з Білявським та Валею. Білявський отримав призначення на роботу у Військово-Повітряному Директораті Контрольної Ради. Валя ж працювала в особистій канцелярії Головноначальствуючого РВА маршала Жукова. Обидва були дуже задоволені, що залишилися на роботі у Головному Штабі, а не потрапили до РВА провінцій.
У Москві я знав Валю тільки як товариша по навчанню. Тут же, далеко від звичного кола знайомих, вона несподівано стала для мене рідною і близькою, частиною того, по чому я несвідомо сумував, частиною Москви та всього, що з нею пов'язано. Незабаром я виявив у Валі одну рідкісну якість, яка змусила мене ще більше цінувати її дружбу. Валя – справжнє дитя природи, незаплямоване брудним нальотом життя – вона говорить те, що думає, і робить те, що говорить.
В одну з наступних неділь Білявський знову зайшов до мене разом із Валею.
Побачивши Білявського, я був немало здивованим. Переді мною стояв чепурний молодик у бездоганному цивільному костюмі світло-кавового кольору. Яскрава краватка і світлий фетровий капелюх доповнювали картину. До цього я знав Білявського лише у формі.
"Фі-фі! Куди це ти так вирядився?" – присвиснув я, оглядаючи приятеля з усіх боків.
"Я зібрався в Оперу, а Валя не хоче. Так я вирішив залишити її на твоє утримання".
"Їй Богу, Мишко, чим я тебе більше знаю, тим більше переконуюсь, що ти чудовий хлопець", – не можу я втриматись від похвали. – "І Валю привів, і сам випаровуєшся. Подивися, Валю, чи бачила ти ще десь такого безкорисливого друга?"
Як я не вмовляю Білявського поїхати з нами покататися містом, він залишається непохитним як скеля. "У мене ще від минулої неділі ноги болять", – заявляє він.
День видався надзвичайно сонячний і теплий. Зсадивши Білявського на Фрідріхштрассе, ми з Валею вирішуємо їхати за місто.
Праворуч і ліворуч, як музейні реквізити, повз нас проходять історичні поняття минулого. Унтер ден Лінден – гучне ім'я, оточене руїнами, навіть без натяку на рослинність. Розщеплені снарядами та авіабомбами дерева Тіргартена, де валяються перекручені фюзеляжі збитих літаків. Колона Перемоги з потьмянілим золотим ангелом, що символізує колишню перемогу та славу 1871 року. Перед нами широка і пряма, як стріла, магістраль Ост-Вест Аксе, що розтинає Берлін зі сходу на захід.
Берлін має своє особливе обличчя. Обличчя столиці. Тут присутня характерна перспектива великого міста. Камені Берліна дихають історією. Німеччина подарувала світу десятки людей, ім'я яких дороге кожній цивілізованій людині. Про це наочно говорять прострілені кулями та понівечені осколками снарядів таблиці з найменуваннями вулиць – Моцартштрассе, Гумбольтштрассе, Кантштрассе.
Ми повертаємо на Авус. Позаду залишається Функтурм, Дейтшляндхалле, гоночний стадіон. Навколо нас розкинулось, шумячи листям, зелене море Грюнвальда.
Валя озирається навкруги. Закинувши голову на шкіряну спинку сидіння, вона дивиться в блакитний купол неба, що розкинулося над нами, потім каже:
"Знаєш що, Гриша?"
"Що?"
"Тут сонце світить якось інакше..."
"Як же?"
"Сама не зрозумію. Тут почуваєшся по-іншому. Скажи, у тебе немає цього дивного відчуття?"
"Це почуття переможця, Валюша. Тому тут і сонце інакше світить".
"Добре тут", – мрійливо каже Валя. – "Я так скучила за мирним життям. Іноді хочеться скинути цю форму і жити просто так – просто заради життя..."
"Що тобі заважає?"
"Іноді у мене з'являється жаль, що я у формі. Під час війни це було необхідно, а тепер... хочеться бути вільною... Як це пояснити..."
"Це ти поясни комусь іншому", – посміхаюся я. – "А потім я тобі раджу – не забувай, що тут штаб РВА. Цей ліс темніший і більш небезпечний, ніж партизанські нетрі. Інакше з'їдять тебе сірі вовки. Розумієш?"
Валя пильно дивиться на мене, мовчить деякий час, потім каже тихим і серйозним голосом:
"Чи бачиш, Гриша, іноді я почуваюся такою самотньою, а поділитися ні з ким не можу. Я так люблю все хороше, а його так мало навколо".
Шумить бетон автостради під колесами. Сіра стріла Авуса ріже золоте вбрання Грюнвальда. Я відпускаю педаль газу, машина зменшує хід. Навколо нас у лінивій знемозі розкинулася золота осінь. Мерехтить далечінь, розтікається в променях сонця, біжить нам назустріч.
"Скажи, про що ти думаєш?" – шепоче Валя.
"Я думаю, куди нам повертати – праворуч або ліворуч. Тут десь має бути Ваннзее".
Ваннзее – одне з найбільших озер на околицях Берліна. По берегах озера розташовані гарні та багаті вілли – раніше тут жили найзаможніші люди німецької столиці. Тут же – найбільший і сучасний купальний пляж Берліна.
Ми об'їжджаємо озеро навколо. Тут тихо, майже безлюдно. Дорога викладена дикою бруківкою, обсаджена розлогими старими кленами. Бруківки майже не видно під товстим килимом з опалого листя, що переливається фарбами осені.
По сторонах тягнуться обвиті зеленню огорожі, всі ворота відчинені навстіж, вілли стоять порожні, покинуті своїми власниками. Одні бігли на Захід при наступі Червоної Армії, інші переселені зараз у нові квартири тут же поблизу – колишні дерев'яні бараки для іноземних робітників.
Я повертаю машину у відчинені ворота однієї особливо гарної вілли. Посеред гравійної доріжки валяються оленячі роги, що колись прикрашали кабінет хазяїна будинку, східцями парадних сходів вітер мете зморщені від недавнього дощу листки паперу.
Внизу біля води маленька, викладена квадратними плитами, набережна, місточки для риболовлі та причали для човнів. Тут же поряд іржавіє хвилястим залізом ангар для моторного катера.
"Непогано жили люди", – задумливо каже Валя, оглядаючи пристань.
"Так. Захотіли ще краще жити – і спіткнулися", – відповідаю я.
Ми виходимо з машини і блукаємо парком. Високо над головою шумлять столітні дерева. Між деревами видніються окопи, що вже починають осипатися, поплутані мотки колючого дроту, стріляні гільзи. Вгорі – одягнена в червоний осінній убір дикого винограду, вілла під черепичним дахом.
"Ходімо подивимося будинок", – пропоную я.
По кімнатах гуляє вітер. Скриплять під ногами мостини. Валяються протигазні маски, уламки меблів, консервні банки. На другому поверсі колись був кабінет господаря будинку. По підлозі шарудять купи вицвілих фотографій. З-під наших чобіт дивляться обличчя вусатих людей у стоячих крохмальних комірцях. Ці люди не думали, що колись їхні портрети опиняться під чоботом російського офіцера.
"Ходімо звідси, Гриша", – тягне мене Валя за рукав. – "Недобре в чужому домі ходити".
Після напівтемряви всередині будинку, на балконі сліпуче світить сонце. Внизу розпростерлася, затягнута легким серпанком, гладь величезного озера. Качається, йдучи у воду, очерет під подихом легкого бризу. Дихання повітря шумить в кронах дерев. Мертва картина краху людського успіху за нашою спиною і вічне невгасаюче життя біля наших ніг.
Не можна не любити осінню природу. У ній багато спільного із нашим життям. Листя опадає, як наші дні. Хмари пропливаають, як наші мрії. Павутиння лоскоче нас, як наші надії. Повітря стає прозорим і ясним, як наша свідомість.
Ми довго стоїмо з Валею на балконі. Терпкий п'янкий аромат хвилями піднімається від розігрітої землі. Червоними лапами повзе дикий виноград через кам'яну балюстраду. Нас пестять промені сонця, сонця такого яскравого, яким воно буває лише восени.
Після кам'яного хаосу Берліна незаймана тиша та спокій Грюнвальда вплинули на Валю. Обличчя її спохмурніло, ніби в неї болить голова. Груди дівчини поривчасто піднімаються і опускаються, ніби їй не вистачає повітря.
"Скажи, Гришу, що таке щастя?" – Запитує вона, не обертаючись.
"Щастя? Щастя – це здатність людини задовольнятися тим, що вона має".
"А якщо вона нічого не має?"
Валя повертається до мене обличчям. Її очі серйозні і дивляться на мене впритул, вимагаючи відповіді. Між брів залягла легка зморшка.
Я мовчу, не знаючи, що відповісти.
4.
Людина, що вийшла з в'язниці після тривалого ув'язнення, спочатку не може звикнути до свободи, вона боїться простору. Є навіть спеціальний термін – аерофобія. Таке ж своєрідне відчуття було й у нас спочатку перебування в окупованій Німеччині.
Ми користувалися абсолютною свободою, вільно відвідували сектори західних союзників. Через рік про це можна було лише згадувати. Для нас були відчинені двері союзних солдатських та офіцерських клубів у західних секторах, нас завжди зустрічали як бажаних гостей. Соромно, та треба зізнатися, що гості часто поводилися таким чином, що господарі незабаром змушені були стати обережнішими.
У Карлсхорсті мала успіх наступна історія:
Якось радянський солдат, який перебував проїздом у Берліні, заблукав і помилково потрапив до американських казарм. Американці дуже зраділи рідкісному гостеві і затягли переляканого на смерть Івана до себе. Зняли з нього речовий мішок. Що може бути у радянського солдата в мішку – буханець чорного хліба та пара онуч. Американці посадили Івана за стіл, нагодували та напоїли його так, як йому й уві сні не снилося, увечері залишили його ночувати у казармі. Деякі дотепники запевняють, що гостинні американці подбали, щоб Іван не нудьгував один у ліжку. На ранок Івану набили повний мішок усіляких заморських подарунків і провели за ворота.
Дехто запевняє, що Іван навіть намагався записатися до американської армії. Кожен із оповідачів клятвено божився, що особисто зустрівся із цим Іваном безпосередньо за воротами американської казарми.
Ні для кого з нас не пройшло непоміченим, що союзні солдати обмундировані незрівнянно краще за радянських солдатів, що вони користуються значно більшою особистою свободою. Не без посмішки офіцери, які працюють у Контрольній Раді, розповідали своїм друзям, що американські солдати курять ті ж сигарети, що й американські генерали. У Червоній Армії солдат, молодший офіцер, старший офіцер, генерал – кожен отримує різні, відповідні його чину, тютюн чи сигарети. І все це під прапором загальної рівності та братерства.
Попервах ми жили як на забутому острові. Оскільки вважалося, що ми перебуваємо "закордоном", з нас не брали жодних радянських податків, нас навіть не турбували обов'язковими в Радянському Союзі добровільними позиками. І що вже зовсім разюче – ми були вільні навіть від політзанять і... найбільшої, наймудрішої, найостогидлішої кожній радянській людині книги "Короткий Курс Історії ВКП(б)".
Сталін припустився величезної помилки, показавши радянським людям Європу, а Європі – радянські порядки. Радянські люди стали набагато критичніше дивитися на те, що відбувається у них за спиною в Радянському Союзі. Захід, побачивши справжнє обличчя сталінського комунізму, втратив значну частину своїх ілюзій та вилікувався від рожевих тенденцій. Обидвом сторонам ця зустріч послужила на користь.
Перші місяці окупації були дуже характерними.
Серед хаосу капітулювавшої Німеччини, в руїнах Берліна, в житті людей, які ще вчора були для нас ворогами, ми побачили деякі речі, які попервах тільки дивували нас. Потім ми потроху стали оцінювати їх і відповідно змінювати свої погляди на речі.
Доводилося долати відчуття внутрішньої неприязні, що залишилося від періоду війни, до всього, що пов'язано зі словом Німеччина. Доводилося шукати інші шкали вимірів. Крім того, нелегко реконструювати нормальне життя німця, Німеччини та Європи – того, що протистоїть радянським формам життя – з-під прошарків довгих років гітлерівського режиму, тотальної війни та беззастережної капітуляції.
Радянських людей вразив незнайомий їм високий життєвий рівень середньої людини Заходу. Вже стали приказкою слова радянського солдата, що роздивляється квартиру європейського робітника: "Ти – капіталіст?!" У роки окупації той самий солдат почав інтерпретувати ці слова у зворотному напрямку, озираючись на своє життя. Кожна радянська людина, яка побачила Європу на власні очі – це втрачений для радянської влади громадянин. Він, як механізм, продовжує виконувати свої функції, але отрута пізнання істини не пройшла безрезультатно.
За кілька років зітруться враження перших днів зустрічі. Все буде здаватися більш звичайним, контрасти вирівняються і люди звикнуть до них. Бойові солдати та офіцери, які сьогодні складають кістяк окупаційних військ, згодом будуть замінені іншими. Тим, хто повернеться на батьківщину, буде важко ділитися своїми враженнями про Німеччину. Кому хочеться отримати десять років за "антирадянську агітацію".
Якось я ще з трьома офіцерами сидів у напівпорожній залі їдальні. Була дев'ята година вечора, вечеря закінчилася, але оскільки нікому з нас не хотілося йти додому, ми залишилися за столом, потягуючи пиво і ведучи безпредметну розмову.
"Я уявляв собі німців зовсім інакше", – каже капітан Кап, – "я думав – не люди, а так..." – він клацає пальцями, не знаходячи відповідного виразу.
"А от вчора був я в Трептові", – продовжує він. – "Карусель там, всякі човники. І знаєте – здивувався. Виявляється, німці – веселий народ. І старі і малі на каруселі катаються. Мене аж самого забрало – поліз на карусель".
Характерно, що кожному з нас впадають у вічі однакові факти. Справді, те, що ми бачимо в Берліні, зовсім не відповідає нашому уявленню про німців. Простий німецький народ поводиться набагато більш невимушено і безтурботно, скажімо веселіше, ніж відповідні верстви населення в Радянському Союзі. Здавалося б німцям сьогодні нема чого особливо веселитися. І, незважаючи на це, ми бачимо, що вони безтурботніші за нас – переможців. Радянське життя наклало відбиток на наші душі.
"У Трептові ще не так весело", – киває головою майор Жданов. – "Я ось якось днями до французького сектору забрався. І цікаво і боязко щось, все-таки один серед чужих. І там теж ярмарок з усілякими розвагами, французи зі своїми дівчатками. І так там весело, що мені якось дивно стало, навіть сумно".
Майор наливає з пляшки пива, потім продовжує: "І нашого там одного зустрів – п'яний у дим, кашкет загубив, пістолет на сраці і дві б... під руки. Теж веселиться! Дорвався до волі".
"Горілка – велика справа!" – Усміхається лейтенант Беренс. – "Пропустив півлітра – і почуваєшся королем. Ось ти у французькому секторі чогось боявся, а той – нічого не боявся".
"Горілка звільняє людину", – розмірковує він далі. – "Коли людина в житті почувається рабом, напившись, вона намагається надолужити брак свободи – б'ється, б'є посуд, хуліганить – і почувається вище за інших, думає, що вона вільна".
"Ти вже, здається, сам хильнув більше, ніж треба", – зауважує Кац.
"Привіт переможцям!" – піднімає свою склянку Беренс. – "Слава Богу, хоч горілка дешева".
Перше знайомство з переможеним ворогом відкрило нам очі на багато речей – ми почали відчувати наше місце у світі. Ми відчули нашу силу і нашу слабкість.
Враження перших повоєнних місяців, у світлі подальших подій, становлять своєрідний етап у житті Радянських Окупаційних Військ у Німеччині. Це був ніби швидкоплинний період післявоєнної демократії.
Ніхто з радянських людей не відчував так Перемогу, як ми – люди Окупаційних Військ. Ми бачили Перемогу в обличчя, ми грілися у променях Перемоги. Перемога обдавала нас своїм теплим подихом, колисала нас на своїх крилах.
Водночас Перемога та зустріч із Заходом будили в нас старі сумніви і породжували нові сумніви. Ці сумніви, у свою чергу, посилювали бажання, потребу та надію на можливість чогось іншого, ніж те, що ми знали до війни. У променях Перемоги ми жили надією на краще майбутнє.
Короткий період післявоєнної демократії давав нам надію. Це можна зрозуміти лише озираючись назад.
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ