1.
Пробувши декілька місяців у Карлсхорсті, я досить добре ознайомився зі структурою Головного Штабу Радянської Військової Адміністрації у Німеччині. Робота у безпосередній близькості до верхівок командування РВА давала мені можливість зазирнути за лаштунки механізму Головного Штабу.
Головноначальствуючий РВА в Німеччині маршал Жуков одночасно поєднує посаду Головнокомандувача Групою Радянських Окупаційних Військ у Німеччині, скорочено ГРОВ. Виходячи з цього він має другу штаб-квартиру в Потсдамі, де розташований Головний Штаб ГРОВ.
Маршал Жуков користується заслуженим авторитетом і його призначення на посаду військового губернатора капітулювавшої Німеччини було цілком природним. Це була заслужена нагорода блискучому полководцю, зігравшому у війні одну з головних ролей. У тому, що маршал Жуков є популярним, сумніватися не доводиться. Про це свідчить маса розповідей про особистість маршала та його ставлення до солдатів. Ось одна з них.
Якось під час чергового наступу маршал Жуков вирішив перевірити становище на фронтових дорогах. Накинувши поверх маршальської форми солдатську шинель, з потертою шапкою-вушанкою на голові і речовим мішком за плечима, він виїхав на прифронтову дорогу і залишився стояти один, спираючись на ціпок і розігруючи роль пораненого солдата. Коли повз нього проїжджали легкові автомобілі з офіцерами, маршал щоразу робив сигнали, даремно просячи допомоги. Жодна з машин не зупинялася. Натомість усі вони були зупинені на наступному контрольно-пропускному пункті – КПП, що мав на те особливий наказ. Офіцери затято лаялися, нарікаючи на несподівану затримку.
Незабаром на КПП прибув і сам маршал у своїй солдатській шинелі.
"Який ідіот наказав закрити КПП?" – насідали офіцери на непохитних вартових регулювальників.
"Це я наказав", – спокійно зауважив Жуков, як і раніше, спираючись на паличку.
"А ти хто такий?" – грубо огризнулися офіцери.
"Хто я? Я – російський солдат!" – з тим же зловісним спокоєм промовив маршал і, начебто випадково, розстібнув гачки на шинелі. Зайве описувати жах офіцерів, які побачили під солдатською шинеллю маршальський мундир і впізнавших Командувача Фронту.
"Відібрати у всіх документи. Передати справу до Військового Трибуналу", – скомандував маршал своєму ад'ютанту.
У своїх пізніших мемуарах генерал Ейзенхауер, перший американський генерал-губернатор Німеччини, неодноразово висловлював своє здивування вражаючою для американського головноначальствуючого несамостійністю маршала Жукова у прийнятті рішень під час їхньої спільної роботи. За американськими поняттями настільки несамостійний військовий губернатор Німеччини мав би бути зміщений з посади, як такий, що не справляється зі своїми обов'язками. За радянськими ж поняттями маршал Жуков був надто самостійним і це було однією з причин, що послужили приводом для його подальшого усунення з посади Головноначальствуючого РВА.
Дійсно, маршал Жуков, як це зауважив генерал Ейзенхауер, ніколи не ухвалював рішень на місці, не запросивши попередньо Москву. Але його вина полягала в тому, що він, навіть справно виконуючи всі директиви Кремля, мав сміливість висловлювати власну думку щодо тих чи інших питань. Нерідко він просив перегляду керівних вказівок, що надходили йому з Москви, вважаючи їх передчасними або недоцільними. Цього було для Кремля достатньо, щоб запідозрити маршала у схильності до заколоту.
Коли в березні 1946 року маршал Жуков був відкликаний з Німеччини і потонув у відносному забутті на посаді командувача одного з військових округів Радянського Союзу, це ще раз наочно показало методи кремлівської диктатури. Маршал Жуков був надто авторитетним і популярним у післявоєнному СРСР. Навіть однієї цієї обставини, без жодних інших приводів з боку самого маршала, було достатньо, щоб герой війни був прибраний з керівного посту. Кремль боїться будь-якого зосередження надто великої влади в руках людини, яка не є членом кремлівського Олімпу.
Наступник маршала Жукова на посаді Головноначальствуючого РВА, генерал армії Соколовський, незабаром після цього піднесений до звання маршала, був більш безпечним для спокою кремлівських олімпійців. До цього він був заступником маршала Жукова у Німеччині, та й уся його попередня кар'єра протікала завжди на посадах заступника. Він був здібним адміністратором і типовим виконавцем чужої волі, але не самостійним командувачем. Це більше відповідало повоєнній обстановці, коли критичний період було подолано і Політбюро знову вирішило міцніше взяти кермо влади до своїх рук.
Безпосередньо до апарату Головноначальствуючого примикає Управління Політрадника. Політрадник, по суті справи, є радянським повноважним представником у Німеччині та його роль значно перевершує функції лише радника. Він керує проведенням політичної лінії Кремля у Німеччині та одночасно контролює всі заходи Головноначальствуючого. Політрадник – безпосередній представник Партії і виконує обов'язки політкомісара при Головноначальствуючому. Коли під час Лондонської і наступних конференцій міністрів закордонних справ Молотов зупинявся по дорозі в Берліні, він завжди мав першу зустріч з Політрадником і лише потім, вислухавши його доповідь, приймав Головноначальствуючого. Якщо Головноначальствуючий уособлює радянську державу, то Політрадник уособлює Партію. Відповідно до цього формуються їх взаємини. Перший є виконавцем волі другого.
Політуправління Штабу РВА, хоч і має схожу назву з Управлінням Політрадника, але є самостійною установою. Якщо Управління Політрадника здійснює зв'язок РВА вгору – з Москвою, то Політуправління здійснює зв'язок вниз, тобто політроботу в межах установ РВА у Німеччині та керівництво всім політичним життям Німеччини. Тут даються інструкції та приймаються звіти парторгів, які є у кожному відділі та Управлінні РВА та є політкомісарами при начальнику кожної установи РВА. Хоча офіційно інститут політкомісарів уже кілька разів голосно ліквідувався, він, як і раніше, існує. На сьогоднішній день ці комісари в Армії називаються "заступниками командира з політроботи", у цивільних установах – "парторгами". Зміна вивіски суті справи не змінює.
Політуправління керує діяльністю політичних партій радянської зони Німеччини. Звідси виходять прямі інструкції вождям німецьких комуністів Піку, Гротеволю та Ульбріхту, – трійці запряжених у колісницю РВА. До обов'язків Політуправління входить агітація і пропаганда радянських ідей. Цьому служить "Будинок культури Радянського Союзу", "Тегліхе Рундшау", Союзекспортфільм. І як противага цьому – особливий відділ цензури преси, кіно і радіо.
Спеціальний відділ Політуправління займається питаннями освіти та політроботи серед німецької молоді. Усі навчальні плани й проекти підручників для німецьких шкіл складаються за вказівками Управління з Просвітництва РВА, але вони попередньо повинні бути представлені на розгляд та затвердження Політуправління. З цього видно яке велике значення надається вихованню німецької молоді у відповідному напрямку. У якому напрямку – зрозуміло й без слів.
Без візи Політуправління неможливе призначення жодної з осіб, які відіграють роль у громадському житті радянської зони Німеччини. Навіть там, де зберігається видимість партійної демократії під час виборів представників німецьких партій та профспілок, результат виборів попередньо вирішується Політуправлінням. Для цього існує багато шляхів. Наприклад, попередня співбесіда у Штабі РВА, де з демократичними представниками поводяться досить безцеремонно: "Надайте нам на затвердження списки ваших кандидатів..."
Наочним прикладом може бути справа д-ра Фріденсбурга, колишнього Голову німецького Управління Паливної Промисловості та водночас одного з відомих діячів християнсько-демократичної партії рад. зони. Щойно виявилися найменші політичні розбіжності д-ра Фріденсбурга з поглядами Політуправління РВА, д-ра Фріденсбурга було з тріском знято з посади Голови німецького Управління Паливної Промисловості. Згодом, після остаточного розколу Берліна, "звільнений" д-р Фріденсбург був обраний бюргермайстером до магістрату західного Берліна.
Тихим братом Політуправління є Управління Внутрішніх Справ РВА із символічним підрозділом на Управління Внутрішніх Справ та Управління Державної Безпеки. Суть цього підрозділу зрозуміти досить важко. Офіційно в Радянському Союзі існує два різних поліцейські міністерства – Міністерство Внутрішніх Справ (МВС) та Міністерство Державної Безпеки (МДБ). У МВС входять адміністративна та кримінальна поліція, пожежна охорона і Запис Актів цивільного стану (ЗАЦС). Добре якщо на частку МВС припадає 5% бюджету другого міністерства – МДБ, тобто, попросту кажучи, таємної політичної поліції. По суті, МВС і МДБ – це синоніми. Оскільки МДБ пахне надто добре знайомими запахами ВЧК-ГПУ-НКВС, його зверху прикрили овечою шкірою Міністерства Внутрішніх Справ. Так воно невинніше звучить. Адже Міністерства внутрішніх справ є у всіх демократичних країнах.
Управління МВС РВА є лише головкою величезної мережі установ МВС по всій Німеччині. Діючі органи МВС називаються Оперативними Групами з позначенням провінцій. Центральна Опергрупа МВС знаходиться у Потсдамі. Берлінська Опергрупа МВС розташована неподалік Карлсхорста. Проїжджаючі на трамваї, дивлячись на тиху будівлю з наличниками на вікнах і вартовим у зеленому кашкеті біля входу, навряд чи підозрюють яка гарячкова робота кипить днями й ночами в цьому сонному на вигляд будинку. Виходячи із багаторічного досвіду, МВС ніколи не влаштовує кімнати слідчих із вікнами на вулицю. Бо занадто часто під час допитів кидалися люди з вікон на бруківку. Опергрупа МВС по Шлоссштрассе має достатньо споруд у глибині тінистого саду. Дерева не розкажуть, що вони бачили і чули.
Для роботи Управління МВС РВА характерний наступний факт. Свого часу особлива увага приділялася розшукам та відновленню архівів німецького Гестапо. На основі цих архівів було складено великі картотеки колишніх агентурних співробітників Гестапо. Жорстоко помиляється той, хто подумає, що ці картотеки складалися з метою покарання цих осіб. Ні. Більшість із тих, кого вдалося виявити, після ретельної перевірки та морально-політичної обробки були у звичайному для радянських методів добровільно-примусовому порядку завербовані для роботи в агентурну мережу МВС.
Таким чином підводиться база для успішного охоплення німецького населення невсипущою турботою МВС. Сьогодні цьому служать колишні шпики Гестапо і, зрозуміло, в порядку партійної дисципліни – всі члени німецької компартії. Ціла низка шкіл "спеціального призначення" під опікою МВС спішно кує кадри з-поміж середовища самих німців і гарантує німецькому народу всі подальші, пов'язані з цим блага.
Один із відомих агентів Гестапо – Ланґе сьогодні керує школою агентурних працівників МВС. Ця спецшкола розділена на західний і східний відділи, відповідно до майбутнього поля діяльності її вихованців.
Інститути тоталітарних систем іноді можуть бути суперниками, але у разі зміни вітру вони знову знаходять спільну мову.
Управління МВС-РВА має внутрішній відділ, який керує стеженням за радянськими військовослужбовцями та громадянами у Німеччині. Цьому служить відділ армійської контррозвідки "СМЕРШ", створений під час війни. "СМЕРШ" означає скорочення двох слів "смерть шпигунам". Це – МВС у квадраті. В апараті МВС "СМЕРШ" відіграє таку роль, як військово-польовий суд в армії у воєнний час. Якщо за сталінською термінологією МВС – це оголений меч пролетаріату, то "СМЕРШ" – це вістря меча.
Більшість офіцерів Карлсхорста, проходячи щодня по Рейнштейнштрассе, не знає, що за установа міститься в тихому, що здається безлюдним, будинку на розі Кенігсвінтерштрасе.
По встановленому в МВС твердому порядку на кожного штатного офіцера МВС належить мінімум десять позаштатних співробітників, тобто таємних агентів-інформаторів, зобов'язаних раз на тиждень подавати письмовий звіт про все, що бачили і чули. За допомогою нескладної математики, розділивши загальну кількість працівників Карлсхорста на число оперативних співробітників відділу внутрішньої служби МВС Карлсхорста, можна легко переконатися, що приблизно кожна п'ята людина в Головному Штабі РВА пов'язана з МВС. Професійною мовою МВС це називається "коефіцієнтом насичення", який коливається в залежності від важливості того чи іншого об'єкта – в Політуправлінні він вище, в Господарському Управлінні – нижче.
Пліч-о-пліч зі "СМЕРШ" працює Відділ з Репатріації радянських громадян. Усі без винятку працівники цього відділу є кадровими офіцерами МВС чи "СМЕРШ". Почесне завдання повернення заблукавших радянських громадян в лоно матері-батьківщини знаходиться в надійних руках. Офіцери репатріаційних місій на територіях союзників за сумісництвом виконують функції більш пікантного характеру: шпигунів-резидентів, шпигунів-поштових скриньок і шпигунів-кур'єрів, якщо говорити професійною мовою. Функції згаданих "штатних посад" зрозумілі і без додаткових пояснень.
Наступним іде Правове Управління РВА. Воно працює за принципом, з винятковою ясністю викладеним колишнім Генеральним Прокурором СРСР Вишинським: "Право і Закон виходять з генеральної лінії Партії і служать інтересам радянської держави". Однією з функцій Правового Управління РВА є перегляд законів, що існували в Німеччині до капітуляції, та вироблення нових законів. На подив самих законодавців з Правового Управління, багато законів, що з'явилися в гітлерівський час, виявилися дуже зручними і зовсім не вимагають заміни в умовах нової демократії. Водночас ціла низка законів, які існували ще за часів Імперії та Республіки, виявились зовсім незручними. Одним із таких незручних пережитків є німецький трудовий кодекс, з боєм відвойований німецькими соціал-демократами ще за часів залізного канцлера. Він дає робітникам надто багато прав і явно гальмує нову демократію та постачання за репараціями. Генерал Зорін частенько просить товариша Карасьова про можливості якнайшвидшого оновлення цього закону.
Група суто військових Управлінь РВА по родах військ, Військово-Повітряне та Військово-морське, мають на меті вивчення та використання військового досвіду Німеччини. Особлива увага приділяється використанню німецької військової техніки. Цьому служить велика кількість спеціальних військових науково-дослідних інститутів та випробувальних станцій, створених на базі відповідних установ колишньої німецької армії.
Крім того, існує ще Управління Охорони Здоров'я, Управління Просвітництва, Управління Зв'язку, Комендантське Управління та ряд відділів обслуговуючого порядку.
Про Економічне Управління, що охоплює значний комплекс Головного Штабу, вже йшлося вище.
У всіх головних містах п'яти провінцій радянської зони є Провінційні Управління РВА, що є майже точною копією Головного Штабу РВА і мають ті самі відділи. Подальший зв'язок з периферією здійснюється Провінційними Управліннями РВА за допомогою місцевих комендатур, що є у всіх більш менш великих містах.
Радянський сектор Берліна виділено в окрему одиницю і у всіх паперах відіграє роль шостої провінції. Обов'язки провінційного РВА у Берліні значною мірою виконує Радянська Центральна Комендатура на Луїзенштрассе.
Майже всі Управління та Відділи Головного Штабу РВА мають у своєму складі відповідні Комітети Контрольної Ради, що входять з радянської сторони до однойменних Директоратів Контрольної Ради та мають своїм обов'язком координацію дій союзників у Німеччині.
Група Радянських Окупаційних Військ у Німеччині ГРОВ є абсолютно самостійною одиницею з головною квартирою в Потсдамі і не має з РВА нічого спільного, окрім того, що Головноначальствуючий РВА одночасно є Головнокомандувачем ГРОВ. ГРОВ має свій особливий рахунок постачання з німецької промисловості, своїх контрольних офіцерів на заводах, які працюють на замовлення ГРОВ.
Порівнюючи умови у РВА та ГРОВ, можна помітити значну різницю. Офіцери РВА користуються більшими свободами та привілеями, отримують краще харчове та речове забезпечення. Службовці РВА розглядаються як такі, що перебувають у закордонному відрядженні. Звідси подвійна платня, одна – у "валюті", друга – в рублях, спеціальне закордонне екіпірування підвищеної якості, що видається окрім звичайної армійської екіпіровки і розраховане на "представництво", покращений пайок та інші поблажки. Офіцери Групи Військ, приїжджаючи до своїх товаришів, які працюють у РВА, скаржаться на незрівнянно суворіші умови служби та особистого життя.
Місцеві радянські комендатури відіграють своєрідну проміжну роль між РВА і ГРОВ. Вони є дрібною збройною силою, необхідною для підтримки окупаційного порядку і водночас, маючи економічні відділи, виконують другорядні адміністративні функції. Радянська комендатура Берліна, зважаючи на великий обсяг роботи та специфічні умови чотиристороннього управління, займає дещо відмінне становище.
Така у загальних рисах конструкція берлінського Кремля.
2.
У грудні місяці генерал Шабалін несподівано захворів. Хвороба пояснювалася перевтомою і генерал просто лежав у ліжку вдома. Одночасно з цим коридорами Штабу поповзла уперта чутка про майбутню реорганізацію Економічного Управління. Незабаром мені довелося прочитати наказ із Москви, де генералу Шабаліну без пояснення причин пропонувалося негайно здати всі справи Економічного Управління і відбути до Москви у розпорядження Відділу Кадрів ЦК ВКП(б).
Коли я відвідав генерала на квартирі, то він виглядав не так хворим, як пригніченим і стурбованим чимось. У зв'язку з таємничим відкликанням до Москви його дивна хвороба набувала певного цілком певного сенсу. У Радянському Союзі не ухвалено порядок почесних відставок для вищих посадових осіб, якщо вони не справляються зі своїми обов'язками, як це зазвичай робиться у демократичних країнах. Радянські керівники або благополучно піднімаються догори, або зникають безвісти. Отримавши наказ про звільнення з посади і не знаючи, що відбудеться услід за цим, генерал мав усі підстави турбуватися.
За кілька днів генерал Шабалін у супроводі Кузнєцова виїхав до Москви. Коли я бачив економічного диктатора Німеччини востаннє, виглядав він жалюгідно і більше був схожий на людину, яка чекала на розправу, ніж на високопоставленого генерала, який з честю залишав свій заслужений пост. Це було підсвідоме почуття власної неповноцінності, абсолютної залежності згори та постійного страху за свою долю, властивого новому класу радянських керівників.
Згодом, після повернення до Москви, Шабалін зняв свій генеральський мундир і отримав досить велику посаду за партійною лінією, секретарем Обкому ВКП(б) десь у Поволжі. Страхи його не справдилися. Хоча в Штабі РВА адміністративні заслуги Шабаліна розцінювалися не надто високо і деякі його колеги прямо стверджували, що генерал дурний, прямих звинувачень йому висунути не можна було. Найголовніше – він був старанним і відданим Партії. А те, що він був дурний? Дурність – не недолік для партпрацівників.
Після ліквідації Економічного Управління всі колишні Відділи стали самостійними Управліннями, що підпорядковуються Заступнику Головноначальствуючого по Економічних Питаннях. На посаду Заступника Головноначальствуючого було призначено надісланого з Москви члена Раднаркому тов. Коваля.
Частина працівників особистого штабу генерала Шабаліна була передана в апарат Коваля, частина ж скористалася реорганізацією, щоб перейти на роботу до інших Управлінь. При цьому можна було помітити характерну картину. Ті з колишніх співробітників Економічного Управління, хто не мав спеціальної освіти і взагалі даних для роботи в економіці, як клопи від світла, юрбою кинулися в нетрі "апарату", тобто в особистий штат Коваля, де робота полягає головним чином у паперовій тяганині, де замість дипломів та знань можна обійтися партквитком. Уся ця група страшенно хвилювалася – як би не залишитися без місця в "апараті", бо на якусь конкретну роботу ці люди були не здатними і не охочими. Лідером у цій гонці йшов Виноградов. Він був призначений на посаду начальника особистої канцелярії Коваля, отримав представницький кабінет і казенну автомашину. Відвідувачі Виноградова навряд чи припускали, що лише кілька місяців тому начальник особистої канцелярії ночами, в поту та павутинні, як злодій, лазив по підвалах і порожніх квартирах Карлсхорста в гонитві за всякими "трофеями".
Другу групу складали фахівці, які звикли до реальної роботи, яких обтяжувала обстановка "апарату". Вони, наскільки була можливість, скористалися реорганізацією, щоб перейти на роботу до відповідних Управлінь – ближче до своєї професії. Майор Кузнєцов після повернення з Москви, вже в чині підполковника, був переведений до РВА Федеральної Землі Саксонія і обіймав посаду начальника Відділу Гірської Промисловості РВА у Дрездені.
Мені теж треба переходити на нове місце. Я міг би спокійно чекати на виклик у Відділ Кадрів та нового призначення. Але мене трохи турбувало, що полковник Уткін, зазирнувши в мою особисту справу, знову запропонує мені роботу в Управлінні Державної Безпеки або в якомусь із суто військових Управлінь. Відмовлятися від такої почесної пропозиції вдруге було б ризиковано.
Мені згадалися слова генерала Біязі: "Де б Ви не знаходилися, Ви завжди будете на особливому обліку Генерального Штабу". У зв'язку з майбутнім переходом на нову посаду ці слова викликали занепокоєння душі. Ще зовсім недавно я пишався відкритою переді мною кар'єрою військового дипломата. А сьогодні мені все більше й більше стають зрозумілими невигадливі слова Валі Грінчук: "Хочеться жити просто так – заради життя..." Видно шлях, яким ми йдемо, не в ладах з життям, якщо у нас, молодих сталінських вихованців, з'являється одне і те ж підсвідоме почуття.
Десь невиразно промайнула думка – а я ж пішов працювати в Німеччині, щоб вилікуватися від мучивших мене сумнівів і вагань. Я ж навмисно пішов на передову лінію післявоєнного фронту, щоб повернутися до Москви повноцінним комуністом. І ось тепер, через півроку, я вже прагну піти в сторону. Тепер, коли мені видається можливість або йти далі шляхом військової кар'єри або повернутися до професії інженера, я відчуваю що...
Щоб уникнути розмов з полковником Уткіним я, не чекаючи виклику до Відділу Кадров, вирішив звернутися до Начальника Управління Промисловості Александрова. Александров добре знав мене по роботі у генерала Шабаліна. Переглянувши мої папери, він погодився клопотати перед Командуванням РВА про переведення мене до Управління Промисловості.
"Якщо тільки Уткін не загляне в мою особисту справу", – подумав я про себе.
Але все пройшло успішно. На цьому етапі фахівці промисловості були потрібні більше, ніж військові. За кілька днів я отримав офіційний наказ про призначення на посаду провідного інженера Управління Промисловості. Ця посада називалася так тому, що цей фахівець веде, тобто контролює певну галузь промисловості.
Отже, я зробив ще один крок убік. Куди це все приведе?
3.
Управління промисловості РВА, по суті, виконує функції міністерства промисловості радянської зони Німеччини. В основні обов'язки Управління Промисловості входить забезпечення репараційних поставок, з метою чого Управління Промисловості тісно співпрацює з Управлінням з Репарацій та Поставок РВА, потім слідує забезпечення поставок у рахунок Групи Радянських Окупаційних Військ у Німеччині і, нарешті, забезпечення виробництва для потреб німецького населення. Остання функція зазвичай фігурує в паперах, коли потрібно запустити в роботу яке-небудь підприємство. Коли ж підприємство починає працювати, його продукція переходить у рахунок репарацій.
Незабаром після капітуляції РВА створила ряд Німецьких Центральних Управлінь, що відповідають потребам різних Управлінь РВА: Німецьке Управління Сільського Господарства, Німецьке Управління Промисловості тощо. Всі ці Німецькі Управління містилися в будівлі колишнього Міністерства Авіації Герінга та служили слухняними знаряддями в руках РВА. Пізніше на основі цих Німецьких Управлінь була організована, знову ж таки за наказом з Карлсхорста, Німецька Економічна Комісія DWK, у завдання якої входило планування німецької економіки німецькими руками, але за планами РВА.
Взаємини між РВА та Центральними Німецькими Управліннями, маріонетковими міністерствами радянської зони, можна найкраще побачити на прикладі взаємин між Управлінням Промисловості РВА та Центральним Німецьким Управлінням Промисловості. Це – найбільші представники обох сторін. Обов'язки сторін поділяються дуже просто: перший – наказує та контролює, другий – покірно виконує та слухає лайку. На чолі Центрального Німецького Управління стоїть вихлястий тип з таким же вихлястим прізвищем – Скржепшинський. Ніхто не знає за якісь особливі заслуги РВА призначило його на цю досить відповідальну посаду. Наші інструкції він виконує старанно. А це – найголовніше.
Начальник Управління Промисловості РВА Александров має дуже оманливу зовнішність. Середнього зросту, з обрюзглим обличчям, що нічого не виражає, говорить завжди монотонним і безпристрасним голосом. Незважаючи на такі непоказні зовнішні ознаки, він має великий досвід роботи в промисловості і користується повагою співробітників. До призначення в Німеччину він був заступником міністра середнього машинобудування СРСР. Дуже важко бути присутніми на конференціях у кабінеті Александрова. Одне око Начальника Управління дивиться у вікно, інше око – у стелю. Коли він говорить, абсолютно неможливо зрозуміти, куди він дивиться і до кого він звертається.
Заступник Начальника Управління Смирнов – людина з блідим худорлявим обличчям, тонкими безбарвними губами та колючими очима. Він чимось скидається на характерний тип слідчого МВС, що, втім, цілком відповідає його посаді. Хоча він нікому нічого поганого не зробив, більшість співробітників уникає його і воліє мати справу з Александровим.
При Управлінні існує також Промисловий Комітет Контрольної Ради, в обов'язки якого належить координувати роботу Управління Промисловості з Промисловим Директоратом Контрольної Ради. Керує Промисловим Комітетом Козлов – похмура і вкрай нетовариська людина.
Внутрішня атмосфера в Управлінні Промисловості значно відрізняється від середовища в Управлінні Політрадника, Політуправління або в суто військових Управліннях. Хоча більшість співробітників Управління Промисловості й носить військову форму, усі вони в минулому інженери та техніки і почуваються такими. Тут від людини насамперед вимагається бути фахівцем. В інших Управліннях головну роль грає партквиток з усіма відповідними наслідками.
Дев'яносто п'ять відсотків інженерного складу Управління промисловості є членами Партії. Однак це не заважає їм дивитися на речі навколишнього світу більш менш самостійно і критично. Якщо вони і не завжди висловлюють свої думки, то принаймні відчувають і думають інакше, ніж "партійці чистої води". Тут помітна різниця між двома поняттями – радянська технічна інтелігенція та партійна інтелігенція. Перші, будучи людьми радянської доби, далеко не завжди щиро співчувають лінії партії. У значній частині це вимушені попутники. Адже бути інженером і при цьому залишатися безпартійним – поєднання досить небезпечне і на довгий час практично неможливе. Другі, назвемо їх партійною інтелігенцією, не мають за душею нічого крім партквитка та вузькоспеціалізованої партійної освіти. Мимоволі вони повинні бути вірними партквитку і Партії, якій вони зобов'язані своїм положенням.
Одним із перших заходів, у якому мені довелося брати участь в Управлінні Промисловості, було встановлення мирного промислового потенціалу радянської зони Німеччини. Щоб зрозуміти суть цієї справи, треба мати перед очима картину післявоєнного стану промисловості радянської зони. Коротко це можна описати таким чином.
Безпосередньо після проходження лінії фронту пройшов перший стихійний демонтаж. Протягом кількох місяців демонтажники гарячково працювали по всій радянській зоні під гаслом: "Все на колеса!" Керувалися при цьому єдиним принципом – дати якнайбільше відвантаженого тоннажу, незалежно від того, чи буде корисним той чи інший об'єкт у Радянському Союзі. Жодних планів чи лімітів не існувало. Єдиним, хоч і дуже незначним, острівцем був секвестр Групи Військ. Якщо таке підприємство випускало продукцію, необхідну Армії, на це підприємство призначався секвестр – офіцер з нарядом солдатів, які не допускали демонтажників на завод силою зброї. Секвестр Групи Військ грає незначну роль у загальному балансі, бо він стосувався головним чином підприємств легкої промисловості.
Після того, як демонтажники обробили промисловість радянської зони гайковим ключем, її залишки перейшли у розпорядження РВА. Першим заходом РВА було створення Комітету з Ліквідації Військового Потенціалу, котрий проробив свою роботу дуже швидко. Робота ця полягала просто в підриві підприємств військової промисловості. Сапери рівняли із землею фабричні корпуси, машинне обладнання яких було попередньо демонтовано демонтажними бригадами.
Оскільки вся промисловість Німеччини ще задовго до війни перебудовувалась на військові потреби, провести точну межу між мирною та військовою промисловістю іноді, як, наприклад, у разі хімічної промисловості, становило великі труднощі. Внаслідок діяльності Комітету з Ліквідації Військового Потенціалу постраждала частина, якщо вже й не говорити мирної, то принаймні основної промисловості. Це приблизно те ж саме, що й підрубити у дерева коріння.
Оскільки частина роботи демонтажників та підривників навіть для Управління Промисловості РВА є державною таємницею, а решта не має систематизованої звітності, то загальна картина стану промисловості радянської зони дуже заплутана як для Александрова, так і для провідних інженерів з галузей промисловості. До цього треба ще додати значну кількість об'єктів, на які наклало свою лапу МВС і які не фігурують у жодній звітності. Це стосується тих підприємств, в яких Москва особливо зацікавлена і де вона розпоряджається без допомоги РВА. Одним з таких об'єктів є дослідницькі станції та випробувальні стенди для Фау-2 у Пенемюнді.
Після першого демонтажу та підриву підприємств військової промисловості, РВА розпочало основний етап на економічному фронті післявоєнної Німеччини – вилучення репарацій. При цьому не слід забувати, що демонтаж, у тій чи іншій формі, продовжувався, як і раніше. Москва буквально десятки разів встановлювала терміни.
Знаючи про наявність Управління Репарацій РВА, яке за кількістю співробітників є найбільшим Управлінням у Головному Штабі, здається дивним, що Управління Промисловості фактично займається тим самим – знову ж таки репараціями. Користуючись злодійським жаргоном, роль Управління промисловості можна охарактеризувати як роботу "навідника".
Тут доводиться зіткнутися з поняттям "репарації з поточного виробництва". Це формулювання послужило каменем спотикання, об котрий, можливо лише формально, розбилися всі перемовини на наступних конференціях міністрів закордонних справ держав-переможців. Репарації з поточного виробництва – це чисті, незамасковані репарації, які є можливість врахувати. Директори заводів радянської зони добре знають бланки репараційних нарядів-замовлень із зеленою смужкою поперек листка. Оригінал зберігається в РВА, одна копія йде на підприємство, що виконує репараційне замовлення, друга надсилається бюргермайстеру.
Оскільки нам, інженерам РВА, постійно доводиться мати справу з цифрами репарацій, нас нерідко цікавить суто академічне питання: чи включається вартість демонтованого та вивезеного в СРСР обладнання у суму репараційних 10 мільярдів доларів, на які ми претендуємо. Німців це питання, яке для нас суто академічне, має цікавити дещо більше.
У сейфі секретної частини Управління Промисловості зберігається особливо секретний документ – зведений список всього демонтованого у радянській зоні промислового обладнання. У цьому списку, що своїм обсягом нагадує майєрівський лексикон, є такі графи: "об'єкт", тобто демонтоване підприємство, "кількість одиниць демонтованого обладнання", "відвантажений тоннаж", "відвантажено на адресу..." Це все. Підраховувати вартість демонтованого обладнання демонтажники надають бухгалтерам демонтованих об'єктів. Коли-небудь на якихось міжнародних конференціях ці цифри може й будуть фігурувати, але на сьогодні в балансі репарацій вони не фігурують.
Таким же академічним питанням є облік німецького майна, конфіскованого радянською владою в Австрії. Радянська влада в Австрії конфіскувала значну частину австрійської промисловості на підставі того, що ці підприємства є німецькою власністю. Припустивши, що опорне майно справді є німецькою власністю, мимоволі постає питання, за якою статтею воно буде зарахованим. Якось на конференції у Заступника Головноначальствуючого РВА з Економічних питань Коваля один із керівних працівників Управління Репарацій РВА поставив питання з цього приводу. Коваль тільки усміхнувся і відповів: "Поки що мені не відомо, щоб ці цифри включалися до репараційного активу Німеччини". Коваль – досить авторитетна особа.
Постачання за рахунком Групи Радянських Окупаційних Військ ГРОВ не враховуються як репарації. Відповідно до Потсдамського Договору утримання окупаційної армії йде за рахунок окупованої країни, тобто Німеччини. Це, так би мовити – кишенькові витрати.
Потсдамський договір зобов'язав контрольні органи союзників у Німеччині, тобто Союзну Контрольну Раду, встановити ліміт мирного промислового потенціалу Німеччини, який, з одного боку, виключав би можливість ремілітаризації Німеччини, з іншого боку, забезпечував би німецькому народу середньоєвропейський життєвий стандарт.
Оскільки наближалася Паризька Конференція міністрів закордонних справ союзників, де першим пунктом порядку денного мало стояти німецьке питання, Контрольна Рада та Військові Управління чотирьох держав у Берліні зайнялися проблемою мирного потенціалу. З цього приводу в кабінеті начальника Управління Промисловості РВА наскоро було скликано конференцію всіх провідних інженерів усього ряду галузей промисловості.
"Найближчим часом у Контрольній Раді, на підставі проектів усіх чотирьох сторін, встановлюватимуться конкретні ліміти мирного промислового потенціалу Німеччини", – розпочав свою інформацію Александров. – "Головноначальствуючий дав нам завдання надати йому на затвердження наші міркування та проект мирного промислового потенціалу радянської зони для радянської сторони в Контрольній Раді. Головноначальствуючий відмітив, що одночасно цей проект піде безпосередньо до рук товариша Молотова".
Александров зробив глибоку паузу, щоб підкреслити все значення останніх слів. Після цього він пробуркотів маленький спіч про мудрість вождів і ту велику довіру, яку вони надають нам, доручаючи настільки відповідальну роботу. Можна було подумати, що нам, кільком інженерам у кабінеті Александрова, справді передається в руки доля Німеччини.
На перший погляд, завдання було цікаве і серйозне. Інакше кажучи, встановлюючи промисловий потенціал, ми встановлювали життєві рамки Німеччини. Чи є інша така країна у світі, де все життя країни настільки залежить від обсягу її промислового виробництва. Промисловий потенціал – це еквівалент життєвого стандарту Німеччини, кількість хліба на столі кожного німця.
"Які будуть методичні вказівки?" – запитав один із присутніх.
"За базу повинні бути прийняті середні умови до 1933 року", – відповів Александров, – "Розрахувати споживання внутрішнього німецького ринку за ці роки в середньому на душу населення або в еквівалентних одиницях. Виходячи з цих даних та кількості населення радянської зони в даний час, ми отримаємо мирний промисловий потенціал радянської зони.
Александров згадує лише внутрішній ринок. Кожен із нас, інженерів, чудово знає, що потреби внутрішнього ринку Німеччини досить незначні порівняно із зовнішнім ринком. Виключити під час розрахунків експорт – це означає штучно знизити обсяг промислового виробництва у кілька разів, навіть у порівнянні з початком 30-х років.
"Як враховувати частку промислового виробництва, що припадала раніше на експорт?" – запитав інженер Воронін про те, що цікавить всіх нас.
"У наших розрахунках експорту не має місця", – відповів Александров монотонним голосом. – "На період окупації квоту експорту замінятимуть репарації. На той випадок, якщо окупаційний режим буде змінено, на місце прямих репарацій прийде щось інше".
Александров дуже продумано підбирає свої висловлювання. Він не каже "закінчення окупації", а лише "зміна окупаційного режиму". Перші кроки переходу у "щось інше" замість прямих репарацій прийшли значно швидше, ніж зміна самого окупаційного режиму. А саме – у формі Радянських Акціонерних Товариств, які були створені через півроку.
"Що буде з тими існуючими промисловими одиницями, які вийдуть за межі ліміту?" – Запитав наступний учасник конференції. Потім, напевно згадавши про демонтажників, він виправився: "Втім, після проведення демонтажу, це навряд чи матиме місце. Але що можна очікувати у протилежному випадку, якщо існуюче на сьогодні виробництво виявиться нижчим за ліміт майбутнього промислового потенціалу?"
"Це випадок для нас суто проблематичний. Де вимагатимуть інтереси репарацій, там ми збільшимо виробництво", – відповів Александров. – "А в решті випадків – наша справа дати цифру ліміту. Вся ця процедура цікавить лиш тому, що потрібні цифри для Контрольної Ради".
Александров намагається подолати свою флегму і наголошує на слові "цифри". Керівним чинником у питаннях промислового виробництва радянської зони для нас є лише одне – забезпечення репарацій. А встановлення якихось проблематичних мирних потенціалів майбутньої Німеччини для нас – це лише жест ввічливості по відношенню до Потсдамського Договору.
Проект мирного промислового потенціалу вироблявся дуже просто, майже буквально за інструкцією Александрова. За основу бралося споживання внутрішнього ринку в 1930 році по всій Німеччині. Населення Німеччини у межах 1930 року приймалося за 70 мільйонів. Оскільки населення радянської зони становить приблизно 20 мільйонів, то мирний потенціал по галузях і номенклатурах, здавалося б, легко можна було визначити за допомогою найпростішого рівняння.
Так було теоретично. На практиці все це, звичайно, виявилося набагато складнішим, і, в першу чергу, через поділ Німеччини на зони. Наприклад, більша частина електротехнічної промисловості Німеччини розташована у радянській зоні. Тут існуючий обсяг промисловості у багатьох випадках виявився вищим за проектований потенціал. Натомість у ряді галузей металургійної промисловості вийшла діаметрально протилежна картина. Кожному з провідних інженерів було цілком зрозуміло, що, виходячи з проблематичних цифр мирного потенціалу, ніхто не підвищуватиме або знижуватиме обсяг виробництва промисловості радянської зони. Для цього існують інші, набагато більш вагомі фактори. Єдиним нормальним виходом було розглядати Німеччину як єдине ціле. Але порад із цього питання Молотов у нас не просив. Проект мирного потенціалу було складено і передано далі на розгляд Контрольної Ради. Ми, інженери, які брали участь у його складанні, були напевно першими, хто наперед знав його нереальність та неможливість його здійснення.
Цей проект тривалий час обговорювався та десятки разів перероблявся на засіданнях Контрольної Ради. Як і слід було очікувати, першою передумовою встановлення потенціалу стала єдність Німеччини. Компромісним рішенням проблеми міг би стати дозвіл вільного та необмеженого товарообміну між зонами. Але вільний товарообмін між зонами важко поєднати з вилученням репарацій із поточного виробництва. При цьому виникає небезпека, що частина репарацій буде втрачена.
По дорозі на Паризьку Конференцію у квітні 1946 року міністр закордонних справ СРСР Молотов зупинявся в Берліні, серед інших речей, розглядав проект мирного потенціалу і взяв його з собою до Парижа як доказ бажання Радянського Союзу встановити нормальний режим у Німеччині. У Парижі він гаряче наполягав на мирному потенціалі та водночас на репараціях із поточного виробництва. Для нефахівця не легко розібратися в цих двох абстрактних поняттях і в тому, що ці дві речі взаємно виключають одна одну. Екскапади Молотова на Паризької Конференції були нічим іншим, як пропагандистським маневром, розрахованим на зовнішній ефект.
Забиваючи людям мізки абстрактними міркуваннями про мирний потенціал, РВА одночасно проводить у Німеччині деякі набагато життєвіші заходи з дальнім прицілом. Прикладом є соціалізація промисловості чи створення Єдиної Соціалістичної Партії (SED).
В Управлінні Промисловості мені часто доводиться мати справу із Наказом №124 маршала Жукова. З цим наказом я стикався й раніше, під час роботи у генерала Шабаліна. З особистої канцелярії маршала Жукова нам щодня пересилалися пачки листів-прохань, що надходили на ім'я маршала, де німці клопотали про перегляд секвестру, накладеного РВА на їхнє майно.
Наказ №124, виданий невдовзі після капітуляції, містив вказівки про конфіскацію та передачу до рук місцевих німецьких самоврядувань нерухомого майна, що належить колишнім членам націонал-соціалістичної партії та спекулянтам, які нажили собі капітал під час гітлерівського режиму і війни. Як правило, Економічне Управління, не розбираючи справи, ставило на ці прохання позначку "розглянути на місці згідно з Наказом №124" і надсилало їх далі за адресою місцевих комендатур, де знаходився спірний об'єкт. Позначка "розглянути згідно з Наказом №124", по суті, означала "відхилити". Тоді мені не доводилося займатися цим питанням докладніше, а секвестр майна колишніх нацистів здавався цілком природним заходом.
Тепер же, в Управлінні Промисловості, мені доводиться тісно стикатися з підприємствами, секвестованими на підставі Наказу №124. Цей наказ охоплює переважно ті підприємства, в яких РВА не зацікавлена безпосередньо, тобто де не застосовується демонтаж і репарації: дрібні фабрики, млини, ремонтні майстерні, підприємства обслуговуючого або кооперуючого порядку.
З точки зору РВА промисловість радянської зони можна поділити на дві категорії – корисну і непотріб. Перша категорія – це основні промислові підприємства, які РВА тримає під своїм контролем за допомогою спеціальних уповноважених, призначених на усі більш-менш великі заводи. Називаються вони часто-густо по-різному: просто секвестр-офіцер, уповноважені по демонтажу, що залишилися на заводі після демонтажу як контролери РВА, уповноважені по репараціях, радянські конструкторські або науково-дослідні бюро при заводах. Так чи інакше, на всіх провідних підприємствах сидять люди РВА, які стежать за тим, щоб це підприємство працювало за планами РВА. У цих випадках РВА не цікавиться заплутаною механікою юридичних прав власності на дане підприємство, будь то G.m.b.H. чи K.G., чи інше капіталістичне поняття. Це питання було вирішено дещо пізніше у формі Радянських Акціонерних Товариств (РАТ).
Друга категорія промисловості радянської зони, у якій РВА не зацікавлена безпосередньо, виявилася бездоглядною. Саджати своїх представників на дрібні підприємства для РВА не мало сенсу, залишати їх без нагляду – теж не в наших звичках. Ось тоді-то й було вирішено використовувати "непотрібну" промисловість з максимально можливим ефектом. Наказ №124, де йдеться лише про майно колишніх нацистів, практично поширили на всю групу "непотрібної" промисловості. Ці підприємства відчужуються або просто конфіскуються у колишніх власників і передаються до рук місцевих німецьких самоврядувань, отримуючи ярлик "Landeseigene Betriebe". Все обставляється з відповідною даному випадку помпою, представники нової влади з гордістю заявляють, що нарешті таки підприємства стали "власністю німецького народу".
Фактично, це просто соціалізація дрібної промисловості. Маневр РВА виходить із двох міркувань. По-перше, потрібно вирвати економічну базу з-під ніг другої самостійної групи німецького суспільства: підприємців-промисловців. У сільському господарстві цю операцію вже здійснено за допомогою земельної реформи. По-друге, цим створюється видимість прогресивності нового режиму, створюється тимчасовий політичний капітал для нас та наших маріонеток.
РВА, зі свого боку, нічого не втрачає. У умовах планового господарства вся група "непотрібної" промисловості приречена на загибель, без кредитів і дотацій вона не може продовжувати своє існування. Тут цілком доцільно передати нерентабельний об'єкт "до рук німецького народу".
Згодом "Landeseigene Betriebe" часто-густо в порядку кооперації, як заводи-суміжники, виконували замовлення підприємств, що працюють на репарації. Хоча "Landeseigene" самі і не отримували репараційних нарядів-замовлень, все одно вони працювали на репарації. Що і потрібно було довести.
Соціалізація, що почалася таким шляхом, згодом поширилася і на інші області "приватно-капіталістичного сектора". З одного боку РВА дедалі більше прибирає до рук німецькі "самоврядування", з іншого боку – передає до рук цих "самоврядувань", бувші до того незалежними, сектори суспільного та економічного життя Німеччини. Від зміни місць доданків сума не змінюється.
Один із найдотепніших ходів, зроблених Політуправлінням РВА у боротьбі за політичне панування у Німеччині, є створення Єдиної Соціалістичної Партії, SED.
З перших днів після капітуляції РВА всіляко прагнуло якнайбільше посилити Комуністичну Партію Німеччини КПН та її авторитет серед німецького народу. При цьому користувалися випробуваним на практиці прийомом: з одного боку, надаючи членам КПН усілякі переваги, з іншого боку, чинячи тиск на людей, які утримуються від вступу до КПН. Стара, як світ, або принаймні як Радянський Союз, політика батога і пряника. Якийсь час це допомагало, але потім приріст КПН різко зменшився, а незабаром і зовсім припинився. Ще більше, ніж чисельний приріст КПН, упав авторитет компартії в очах німецького народу. Для всіх було зрозуміло, що КПН – це партія, що тримається на багнетах окупаційної влади. Навіть люди, які до цього цікавилися марксистськими теоріями, після зустрічі з практикою сталінізму, дуже розчарувалися у своїх пошуках. У результаті, зсув німецького народу вліво, цілком природний після краху тоталітарної диктатури, вилився у зростання популярності не компартії, а соціал-демократичної партії Німеччини, СДП. Однак СДП, незважаючи на свою лівизну, виявилася досить не зговірливою і до наполегливих загравань з боку РВА ставилася холодно.
Особливості перехідного періоду, поруч з безцеремонними заходами економічного порядку, вимагають дотримання деяких зовнішніх демократичних формальностей. Однією з перших таких формальностей є вибори до представницьких органів німецької влади. Представники західних союзників кілька разів пропонували на порядок денний Союзної Комендатури Берліна питання щодо проведення загального голосування у Берліні. РВА тривалий час відмовчувалося і всіляко намагалося затягнути вирішення цього питання. Причиною служило те, що Карлсхорст був вкрай невпевненим у результаті голосування, у тому, що КПН отримає бажану для РВА більшість голосів.
У Політуправлінні РВА неодноразово збиралися конференції з керівними представниками КПН на чолі з Вільгельмом Піком. Політуправління наполягало на посиленні впливу КПН будь-якими засобами. Пік тільки безпорадно знизував плечима. Саме тоді, після консультації з Політрадником, і було вперше порушено питання про можливість злиття КПН із соціал-демократичною партією. Це відразу дало б КПН величезний приріст членів та голосів. СДП розглядалася РВА як численна, але м'якотіла і безпорадна політична формація. Якщо КПН, нечисленна, але енергійна, безпринципна в засобах і до того ж користується підтримкою окупаційної влади, зможе проковтнути і перетравити СДП, то успіх, принаймні зовнішній, буде забезпечено. Так міркували політичні гросмейстери Карлсхорста. Майбутній коаліційній партії було вирішено надати проміжну назву – Єдина Соціалістична Партія Німеччини, SED (нім. Sozialistische Einheitspartei Deutschlands).
Сказано – зроблено. Було проведено гучну політичну кампанію за злиття КПН та СДП. Дисонансом у цьому оркестрі пролунав рішучий голос центрального керівництва СДП зі штаб-квартирою поза досяжністю РВА: керівництво СДП відмовляється від коаліції, не визнає злиття чи, точніше, включення своїх членів до складу SED, де хрещеним батьком нависає РВА.
У відповідь на це РВА розкопало в межах свого панування кілька ренегатів, які від імені СДП східної зони висловили готовність до соціалістичної коаліції з КПН. Відбувся формальний розкол СДП на дві частини – східну та західну. Незабаром жителі східної зони побачили на парканах строкаті плакати з братнім рукостисканням КПН-СДП. Радянські офіцери з цього приводу посміювалися: "Руку ми вам простягнемо, а ноги ви вже протягнете самі".
Наскільки Карлсхорст не врахував політичної зрілості німців стало видно з результатів голосування, проведеного в Берліні у жовтні 1946 року. Новонароджений політичний бастард, на якого РВА покладала стільки надій, із чотирьох Партій, що брали участь у голосуванні, вийшов на передостаннє місце.
Незважаючи на скандальний провал у Берліні, де можна було очікувати вільного волевиявлення німців, у провінціях радянської зони SED усіма правдами та неправдами прийшла до влади. Окупаційний режим має достатньо засобів впливу на маси.
Мене, радянського офіцера, всі ці заходи цікавлять насамперед з тієї точки зору, яку користь вони можуть принести моєму народу та моїй країні. Робити висновки на цю тему поки що зарано.
4.
Будівля Управління Промисловості розташована поза територією огорожі Карлсхорста. Результат шкідливого впливу навколишнього середовища очевидний – навпроти Управління стоїть німецький газетний кіоск і багато співробітників, йдучи на роботу, купують там німецькі газети та журнали. Просто так – для "практики у німецькій мові".
Три рази на тиждень в управлінні проводяться обов'язкові заняття з вивчення німецької мови. Сьогодні заняття з якихось причин зірвалися і утворилося несподіване "вікно".
Я сиджу у своєму кабінеті і розбираю папери. Випадково двері до сусіднього кабінету відчинені і я бачу як, увійшовши до кімнати, капітан Багдасар'ян жбурляє пачку газет на стіл і мимохідь заявляє: "Ну, глянемо які тут нові сенсації є". Його слова відносяться до "Кур'єра" і "Телеграфа" – газет, що видаються у французькому та англійському секторах Берліна. Акуратно одягнувши шинель на плічка і повісивши її на цвях позаду столу, – це вже явно європейська звичка, – він заглиблюється в читання.
Капітан сидить за столом, нахилившись уперед і опустивши голову вниз. Зі сторони можна подумати, що він розбирає складні службові документи, які потребують особливої уваги й зосередженості. Насамперед він розкриває яскраву обкладинку "Ілюстрірте Рундшау". Це щотижневий журнал, додаток до газети "Тегліхе Рундшау". І газета, і журнал є офіціозами РВА німецькою мовою і видаються під керівництвом головного редактора полковника Кірсанова.
"Так, так. Німці тракторами орють. Правильно, нехай орють, їсти ми будемо", – капітан перегортає сторінку. – "Ага, ось і у нас орють", – він ще нижче схиляється над журналом, намагаючись розгледіти ледь вловимі деталі. – "Видно тракториста одягли коли фотографію готували для місцевої преси – біднувато тракторист виглядає. Виношу зауваження Кірсанову!"
Разом із Багдасар'яном за іншим столом сидить лейтенант Компанієць. Він розкрив перед собою підручник німецької мови і беззвучно ворушить губами, повторюючи німецькі відмінки.
Капітан захоплюється і продовжує патякати вголос: "А ось торти. Ах, які смачні та добрі, солодкі й ар-роматні... Цього разу самого сина президента Рузвельта пригощають. Гарний у нього тато був, тільки ідеаліст. Торти прямо по конвеєру чешуть – тільки рот підставляй. Ви там автомобілі на конвеєрі робите, зате ми – торти. У кого життя солодше?! Викусіть американці! Молодець Кірсанов! Правильну картинку поставив!"
Капітан розглядає фотографії цехів московського кондитерського заводу "Червоний Жовтень" під час відвідин його сином президента Рузвельта. Нам усім відомо, що виробництво цієї фабрики йде переважно на експорт, а ще – в магазини "Люкс".
"А кому шоколад набридне їсти – той для різноманітності може хлібець спробувати", – продовжує Багдасар'ян філософським тоном, гортаючи журнал далі. – "А яка сила-силенна хліба – прямо з картинки вперед пре".
Капітан з виглядом естета відкидається назад і ще раз милується картинкою. Раптом він ривком нахиляється вперед і вигукує: "А-а-ага! Хлібчик ти мій рідненький. А боки ж у тебе провалені. Хто з німців у полоні був, той цей хлібець відразу впізнає. Хіба можна таку картинку німцям показувати".
Я встаю з-за свого столу, заходжу до сусіднього кабінету і в півголосу раджу Багдасар'яну патякати не так голосно. Нахилившись, я розглядаю разом із ним фотографію, де зображено один із цехів київського хлібозаводу. На передньому плані показана ціла гора свіжого хліба. "Кирпичик", дійсно, знайомий – з проваленими боками. Значить всередині сире липке тісто-ліпух. Коли на фронті солдатам видавали сухарі з цього хліба, їх неможливо було розбити навіть прикладом. Капітан Багдасар'ян нарешті знайшов що шукав. Якщо кого можна ввести в оману експортною пропагандою, то тільки не радянських людей – у нас особливий нюх до сталінської кухні.
"А ось хороші автомобілі", – продовжує мурликати капітан, – "комфортабельний лімузин «ЗІС», запущений у масове виробництво на московському автозаводі імені Сталіна", – читає він підпис під фотографією.
"Як повернуся додому – обов'язково куплю собі «ЗІС». От тільки трохи грошей підзібрати доведеться. Скільки це буде...?" – він береться за логарифмічну лінійку. – "Старий «ЗІС» коштував 29.000. Новий, кажуть – 50.000. Якщо ми з дружиною разом працюватимемо і економитимемо, то по сто рублів на місяць можна відкласти. За рік це буде 1.200. За десять років – 12.000. Виходить лише сорок років із хвостиком".
"Тут, здається, все гаразд", – капітан ще раз вивчає фотографію. – "Тільки от фізіономія у робітника похмура. Не здогадався йому фотограф якусь чортівню на пальцях скрутити, щоб той засміявся. А загалом цілком затишно. Як це ще килими по цеху не поклали".
"А знаєш – з килимами, справді, фокуси можна робити", – подає голос Компанієць. – "У мене один знайомий був, слухач Військової Академії імені Сталіна. Так до них якраз нагрянула якась іноземна делегація з візитом, чи то перська, чи то турецька... Вирішили перед азіатами не зганьбитися. Ті входять, а кругом по коридорах скрізь суцільно килими. Як у гаремі. Куди вони не підуть – скрізь килими. Поки вони йдуть, за ними ці килими позаду згортають і бігом чорними сходами нагору. Поки вони перший поверх проходять – ті ж килими на другому поверсі розкладають".
Багдасар'ян бере свіжий номер "Тегліхе Рундшау" і недбало перегортає. По всій його манері видно, що він не очікує знайти там щось цікаве.
"Нічого нового", – каже він. – "Половина передрукована з «Правди», а прізвища авторів німецькі". В цей час двері в кімнату наполовину прочиняються, і в щілину показується голова нашого шофера Василя Івановича. Побачивши, що атмосфера в кімнаті безпечна, він безстрашно з'являється на порозі.
"Гутен морген!" – Вітає він офіцерів. Потім по порядку старшинства підходить до кожного і вітається за руку: "Здоров'я бажаю, товаришу капітан! Здоров'я бажаю, товаришу лейтенант! Мого господаря ще немає, то я до вас зайшов погрітися. Дозвольте почекати?"
Ще нещодавно Василь Іванович був солдатом. Тепер він демобілізований і залишився працювати в РВА як шофер. Користуючись перевагою свого цивільного становища, він ніколи не пропускає нагоди привітатись з офіцерами за руку, скромно посидіти в кутку і шанобливо вставити слівце у їхню розмову. Після п'яти років солдатської лямки, коли все спілкування з офіцерами полягало у відданні честі, ця можливість простої людської близькості приносить йому велике задоволення. Василь Іванович обережно сідає на кінчик стільця біля дверей.
Капітан Багдасар'ян продовжує гортати газети. Присутність нової людини змушує його відмовитися від свого улюбленого заняття – пошуків ляпсусів та помилок у роботі полковника Кірсанова. Для нього це такий самий спорт, як для інших вирішувати ребуси і кросворди. Для нас, радянських офіцерів у Німеччині, "Ілюстрірте Рундшау" відіграє роль самого веселого і розважального гумористичного журналу. Тут можна і посміятися й водночас прочитати дещо між рядками, чого не знайдеш у радянських газетах. Тепер, після вторгнення Василя Івановича, доводиться змінити платівку.
"О! Навіть Троцького згадали", – каже капітан, звертаючись до лейтенанта Компанійця. – "Глянь, Семене Борисовичу. Що це, власне, таке – перманентна революція?"
"Та якісь там тактичні розбіжності", – відповідає лейтенант неохоче. Він заглибився у підручник німецької мови і намагається не звертати уваги на навколишнє.
"Ну, так – тактичні розбіжності", – відповідає за нього Василь Іванович. – "Один каже – давай ломитися спереду, а інший – ні, давай ззаду. Один каже – давай сьогодні, а інший – ні, давай завтра. Це навіть у «Короткому Курсі» написано, товаришу капітан", – робить він посилання на підручник історії ВКП(б), щоб надати вагу своїм словам.
"Щось я не пам'ятаю, щоб там так було написано", – обережно зауважує Багдасар'ян.
"Там ще про «ножиці» було написано. Знаєте, що це таке? З селянського питання".
"Не пам'ятаю..."
"Це теж Троцький із товаришем Сталіним сперечалися", – Василь Іванович стриже у повітрі пальцями. – "Один каже – мужика треба стригти, а другий каже – церемонитися нічого, можна голити. Так все і сперечалися – стригти чи голити. Я ось тільки не зрозумів хто хотів голити, а хто – стригти".
Капітан вдає, що не чує його слів.
"Так, усе тактичні розбіжності. Після Миколашки трон порожній залишився", – бурмотить екс-солдат і починає грати своїм капелюхом, насаджуючи його то на одне коліно, то на інше – "Кожному влізти хочеться... Кажуть, коли товариш Ленін помирав, то заповіт залишив. Ви не чули, товаришу капітане?
"Ні".
"Там, кажуть, кумедно було написано. Начебто товариш Ленін того..."
Капітан Багдасар'ян, що вже й до цього неспокійно крутився на стільці, вирішує припинити небезпечну розмову. У Радянському Союзі існує легенда, що у своєму передсмертному політичному заповіті Ленін так охарактеризував своїх двох спадкоємців: "Троцький – розумний негідник, а Сталін – підлий дурень". Шептали, що Ленін на смертному одрі передав цей заповіт своїй дружині Крупській, у якої Сталін забрав його силою. Саму Крупську "вірний друг і учень" її чоловіка відправив до предків услід за своїм "учителем". Заповіт, згідно з легендою, досі зберігається в особистому сейфі Сталіна, куди має доступ лише він один. Така є легенда. Якщо вона не відповідає істині, то досить наочно характеризує думку народу про своїх "вождів".
Цілком зрозуміло, чому капітан Багдасар'ян постарався перевести розмову на іншу тему.
"Глянь, Семене Борисовичу", – знову намагається він відволікти свого товариша від вивчення німецьких відмін. – "Який гамір іноземні газети вчинили через Зощенка. Він написав якісь «Пригоди однієї мавпи». Ти не читав, що це таке?"
Лейтенант Компанієць не піднімає очей від підручника. За нього відповідає Василь Іванович.
"Не знаєте, що це таке, товаришу капітане?" – з театральним здивуванням питає він. Видно, що він добре знайомий із темою і намагається викликати капітана на розмову.
"А ти що, читав?" – запитує капітан, здивований знайомством простого шофера з новітньою літературою.
"Та ні, не читав. Чув. Знаєте, товаришу капітан, ми, шофери, народ такий – все знаємо. Всяких розумних людей возити доводиться – і Соколовського і самого В'ячеслава Михайловича. Тут усе знати будеш".
"Ну, гаразд, то що тобі Соколовський розповідав?" – скептично погоджується капітан.
Василь Іванович, зачеплений недовірою до його обізнаності, прочищає горло і починає: "К-х-а, к-х-а... Жила-була, по-перше, мавпа. Десь там у Ленінграді. Мабуть, уже війна була на той момент". Він дістає кисет з тютюном і скручує, не поспішаючи, цигарку: "Дозвольте, товаришу капітане, у вас трохи газети відірвати. У газеті воно смачніше виходить".
"Ну прийшла цій мавпі якось примха – пожити серед людей. Культурою подихати захотіла. Сказано – зроблено, взяла і дременула. Ну спочатку сіла для інтересу у трамвай. Коли сіла – була типова мавпа, а вилізла – і не мавпа, і не людина. Потім пішла у лазню. Ну, ви самі знаєте – як воно там. Помитися не помилася, а блох набралась. Потім пожерти їй захотілося. Заходить у магазин. Подивилася, подивилася і пішла далі голодна".
Василь Іванович із насолодою затягується цигаркою з паперу "Тегліхе Рундшау".
"Де вона ще була – не знаю. Скінчилося тим, що прибігла назад у клітку, зачинила дверцята і тремтить дрібним бісом. Кажуть, ще довго нервами хворіла поки очухалася".
"А от як щодо клітки для Зощенка – не знаю. На чергу напевно записали", – глибокодумно закінчує Василь Іванович. – "Що там у газеті написано – не посадили його ще?"
"Ну, піду я подивлюся – може мій господар приїхав", – Василь Іванович надягає капелюха на голову, ляпає зверху рукою і тихо прикриває за собою двері.
"Ти взагалі його добре знаєш?" – запитує лейтенант Компанієць, киваючи головою на двері.
"Так, хлопець він гарний, тільки базікає багато".
"Дивися, проста солдатня, а також політикою цікавиться".
"Та, це вони тільки нам – "Так точно!" А послухай ти, що вони між собою говорять".
"Я цього до війни якось не помічав. Що, на них оточення тут діє, чи що?"
"Що не кажи. Після війни кожен солдат впевненіше почуватися став. Адже й справді – герої і переможці. Хіба ти цього сам не відчуваєш?"
"Дійсно, так і є", – погоджується лейтенант.
"Незабаром вже мій гер Майєр прийде", – каже капітан Багдасар'ян, дивлячись на годинник. – "Запевняє мене, що він комуніст. Бреше напевно. Хто ще до капітуляції комуністом був – тому можна вірити. А всі ці теперішні..." – капітан зневажливо кривить губи.
Лейтенант розглядає газету. – "Здорово Кірсанов Америку криє", – каже він. – "Дивуюся я їхньому терпінню. Ми їх сваримо ні за що, а вони не знають, що відповісти".
"Критику союзників заборонено Контрольною Радою", – зауважує капітан.
"Ти у Західній Німеччині був?" – перебиває Компанієць.
"Ні, а що?"
"Я керував завантаженням демонтованого обладнання у Бремені", – каже лейтенант. – "Ось де я дійсно здивувався. На парканах повсюди висять комуністичні газети і кричать на все горло: "Геть Америку!" А американці ходять – хоч би що. Повісили б десь у нашій зоні "Геть СРСР!".
"Ну і як, багато хто ці газети читає?"
"Та я, напевно, один тільки й читав. З допитливості. Там комуністи завжди примудряються клеїти свої газети біля трамвайної зупинки. Психологічний розрахунок – поки людина трамвая чекає, візьме та й прочитає з нудьги".
"Можливо це просто американський трюк. Невже вони дозволяють писати проти себе?"
"Якщо розібратися у суті справи, то це не так вже й небезпечно. Ці газети нам більше шкодять, аніж користі приносять".
"Як так?"
"Якщо на Заході розумна людина комуністичну газету прочитає, то тільки плюне. Відразу видно, чиїми грошима плачено. Холодно – капіталісти винні, якщо спекотно – також вони. Зате все, що в СРСР – зер гут".
"А все-таки преса – велика справа. Ось дивись, я тобі беру дві газети", – капітан плескає рукою по купі газет на столі. – «Рундшау» та якийсь «Кур'єр». Ми-то вже знаємо, як усе це робиться і чим воно є насправді. Так? А ось почитаєш «Кур'єр» – і пусто, руху немає. Там страйки, тут когось убили, десь якась актриса. Слово честі, прочитаєш – і таке враження, що цей світ і справді гнилий. Життя є, а поклику нема".
"Це тобі з незвички так здається", – зауважує Компанієць. – "Пам'ятаєш у 33-му році? По вулицях трупи валяються, а в газетах – суцільна благодать. А у них все навпаки – живуть собі на втіху, а в газетах паніку піднімають".
"Дійсно, можливо це й так", – нерішуче погоджується капітан. – "Але все-таки... Візьми "Рундшау". Тут один суцільний заклик. Життя у німців зараз, власне, і немає. У такий момент вони й можуть піти на заклик. Голодній людині хто більше пообіцяє, туди вона і піде".
"А що ти хочеш", – звучить голос лейтенанта, – "Це хитра політика – спочатку роздягнути людину до гола, а потім манити її пряником. Ситий на цю вудку не піде".
"Велика справа – заклик", – мріє капітан. – "У нас цього вже не відчувається... По другому колу йдемо".
Лунає стукіт у двері. На порозі з'являється нескладна фігура в зеленому балахоні і з капелюхом в руці. "Gut morgen, Herr Kapitan", – вимовляє постать медовим голосом і улесливо кланяється праворуч і ліворуч.
"Ein Moment!" – безцеремонно махає рукою капітан, ніби роблячи гіпнотичні паси. Фігура задкує задом і знову зникає за дверима.
Капітан квапливо збирає розкидані по столу газети і ховає їх у шухляду, потім він витягає кілька папок із справами.
"Запевняє, сволота, що він комуніст. Треба, про всяк випадок, газети прибрати", – бурмоче він під ніс і потім кричить: "Herr Meier! Herein!"
Так виглядає Головний Штаб Радянської Військової Адміністрації зовні та зсередини, якщо зазирнути у душі людей.
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ