Григорій Клімов «Пісня переможця»

Розділ 7. У КОНТРОЛЬНІЙ РАДІ

1.

Якось увечері генерал Шабалін викликав мене до себе і, показавши листа з американської Головної Квартири, згідно з яким він зі штабом співробітників запрошений взяти участь у нараді з питань ліквідації концерну І.Г. Фарбеніндустрі, яке має відбутися у Франкфурті на Майні, сказав: "Візьміть мою машину і їдьте до Целендорфа. Передайте список нашої делегації. Дізнайтеся, коли буде літак. Якщо немає літака, то врегулюйте питання з перепусткою, щоб ми могли їхати на наших машинах".

Поки я доїхав до американської Головної Квартири, було вже чверть на шосту.

"Ну, тепер з годину витрачу на отримання перепустки," – думаю я. – "А ще я не маю жодного офіційного документа, навіщо я приїхав, окрім посвідчення особи. А говорити доведеться із заступником Ейзенхауера з економічних питань".

Біля воріт я зупиняю машину і лізу в кишеню по документи. Американський вартовий у білому шоломі, у білому брезентовому поясі та таких же гамашах салютує рукою, затягнутою в білу рукавичку і не виявляє жодного інтересу до моїх документів. Щоб якось пояснити зупинку машини, я питаю щось. Він мовчки показує рукою на дощечку зі стрілкою та написом "Information".

Я поважно проїжджаю повз люб'язний офіс, скоса поглядаючи, чи не спостерігають звідти за мною. "Знайду, що мені треба, і сам", – думаю я. Напевно, у мене була тоді ще й задня думка: "Одночасно скористаюсь нагодою і повештаюсь тут навкруги. Подивлюся, що це за птахи – американці. Сподіваюся, що не заарештують. У крайньому випадку скажу, що заблукав".

Шоферові Мишку я суворо наказую залишатися в машині і нікуди не йти. Хто його знає, ще викрадуть шофера – потім відповідай.

Іду коридором. Всі двері відчинені навстіж. Усередині все пусто. Де-не-де німкені-прибиральниці метуть підлогу. На кожних дверях акуратна табличка: "Майор такий-то і посада" або "підполковник такий-то і посада". Бог ти мій, що в них тут діється! Де пильність? У нас зазвичай не вивішують на дверях табличок. Щоб внутрішні та зовнішні вороги не так легко знали хто де сидить.

Мені навіть якось ніяково і боязко. Начебто я поза власним бажанням потрапив до картотеки секретних документів і боюся, щоб мене не застали в цей момент. Я шукаю по табличках на дверях потрібну мені кімнату і почуваюся так, ніби я заліз до списку ворожого Генерального штабу. А я – у повній радянській формі.

Таким чином, я облазив усі поверхи та коридори, але нікого, крім прибиральниць, не знайшов. Дивлюсь на годинник – половина на шосту.

Один із офіцерів якось розповідав мені, що до американців марно їхати після п'ятої години. "Йдуть усі гуляти з німкенями," – чи то зі зневагою до американських методів роботи, чи то із заздрістю сказав він, – "вони вважають так: хто залишається в конторі після кінця роботи, той не вміє працювати, не встигає завчасно".

"Не брехав хлопець," – думаю я, – "американці, вочевидь, не перевтомлюються. У генерала Шабаліна найголовніша частина робочого дня починається з 7 години вечора. Як же мені дістатися потрібного місця? Доведеться все-таки звертатися в цю "Information".

У довідковому відділі "Information" двоє негрів сидять, розвалившись у кріслах, задерши ноги на стіл і зосереджено жуючи гумку. Я з гріхом навпіл пояснюю їм, що мені треба бачити генерала Клея. Не перериваючи свого глибокодумного заняття, один із негрів нявкає щось у сусіднє віконце. Якби зараз перед ними постав президент Трумен, маршал Сталін чи сам чорт із рогами, то вони навряд чи спустили б ноги зі столу чи перевернули б гумку з правої щоки за ліву. Незважаючи на це, "Information" працює безвідмовно: сержант за віконцем, у свою чергу, нявкнув щось у телефон і за кілька хвилин до кімнати увійшов американський лейтенант. Він чемно запропонував мені йти за ним.

У приймальні генерала Клея чергова секретарка гортає яскравий журнал. "А чи не завалить вже і вона ноги на друкарську машинку?" – думаю я і завбачливо займаю безпечну позицію.

Поки я роздумую, сидіти мовчки, чи спробувати зав'язати розмову з союзницею, з дверей, що ведуть до кабінету генерала, стрімко вилітає маленький солдат із довгим носом. Метнувшись, як метеор, по кімнаті і кинувши на ходу кілька слів секретарці, він хапається за кашкет, що лежить на вішалці.

"Певно суворий генерал, якщо в нього солдати так швидко бігають", – думаю я.

У цей час заводний солдат сує мені руку і тріщить щось зі швидкістю, недоступною для моїх знань англійської мови. "Генерал Клей", – лунає за моєю спиною голос секретарки.

Поки я прийшов до тями, генерал уже випарувався з кімнати. Не генерал, а атомна бомба! Єдине, що я зрозумів – це "о-кей" і що відповідний наказ уже відданий. Та ще й те, що тут справді важко розібратися, де генерал, а де солдат. Солдати завалюють ноги на стіл, а генерали бігають, як хлопчики.

З тих самих дверей виходить ще один офіцер і просить мене зайти до кабінету. Навчений досвідом, дивлюся на погони. Теж якийсь генерал. Суто по-діловому, не пропонуючи мені сісти, але й не сідаючи сам, генерал вислухав причину мого відвідування. Потім, кивнувши головою, він вийшов із кабінету.

Я озираюсь навколо. Скромний письмовий стіл. Скромний письмовий прилад. Товста стопка газет зліва. Пучок олівців. Нічого зайвого. У такому кабінеті працювати, а не мух ловити. Коли генералу Шабаліну підбирали письмовий стіл, відповідний його посаді, обшукали весь Карлсхорт і всі трофейні склади. За письмовим приладом посилали спеціально до Дрездена.

Незабаром генерал повертається і, вочевидь, врегулювавши питання телефоном, каже мені, коли буде літак. Пізніше я переконався, що там, де нам потрібний документ за підписами трьох генералів, та ще з додатковими візами, у американців досить простого дзвінка по телефону.

Попереднього затвердження списку радянської делегації не потрібно. Все якось по сімейному, без Liasone Service та без перевірки органами МВС, як це заведено у нас. Принагідно генерал передає мені пачку інформаційних матеріалів по концерну І. Г. Фарбеніндустрі для ознайомлення з майбутньою роботою конференції.

Наступного ранку радянська делегація у складі генерала Шабаліна, підполковника Орлова, майора Кузнєцова, мене та двох перекладачів прибула на аеродром Темпельгоф.

У диспетчерській черговий сержант дає зрозуміти, що йому все відомо, довго розмовляє різними телефонами, потім просить нас почекати – наш літак буде згодом. Відчувається, що американці з якихось причин затягують наш відліт.

"Ну, як – довго ми ще тут чекатимемо?" – Каже генерал Шабалін, роздратовано дивлячись на годинник, потім на широке бетонне поле аеропорту.

Вдалині повільно вирулюють на зліт літаки, але жоден з них не має жодного бажання брати нас із собою. Генерал чортихається і, не знаючи на кому зірвати злість, знову запитує мене: "Що Вам учора, власне, сказали? Чому не взяли якогось паперу чи підтвердження?" Мабуть, генерал твердо впевнений, що без відповідного документального підтвердження з підписами та печатками, будь-які слова та обіцянки нічого не варті. Навіть слова американського генерала.

"Сказали цілком ясно". – відповів я. – "Сьогодні о 10 годині ранку, аеропорт Темпельгоф. Буде спеціальний літак для нас. Начальник аеропорту отримав наказ".

Генерал закладає руки за спину, втягує шию глибше в тугий комір кітеля і, ні на кого не дивлячись, продовжує міряти кроками бетонну доріжку поблизу будівлі управління аеропорту.

Щоб якось убити час, майор Кузнєцов і я починаємо оглядати аеродром. Неподалік ходить американський солдат у комбінезоні і кидає на нас дружелюбно-зацікавлені погляди в пошуках приводу зав'язати розмову. Йому дозарізу хочеться побалакати з російськими офіцерами, показати їм свій гаманець із колекцією сувенірів, свою солдатську книжку чотирма мовами і взагалі весь вміст своїх кишень. У перші дні в Берліні американські солдати поводилися з росіянами як діти, які потрапили на недосліджений острів і намагаються зав'язати дружні стосунки з дикунами.

Злітним полем повільно вирулює на старт горбоносий "Дуглас" з дивовижними малюнками на фюзеляжі, що нагадують дитячі перевідні картинки. Під час війни ці транспортні машини масами надходили до Рад. Союзу за законом про Ленд-Ліз і були добре відомі всім росіянамм.

Американський солдат посміхається і, показуючи пальцем на літак, каже: "С-47!"

Я киваю головою в тому ж напрямку і повчально відповідаю: "Дуглас!"

Солдат негативно махає головою: "Ноу, ноу... С-47. Сікорський... Рашен конструктор..."

"Невже це справді конструкція Ігоря Сікорського, піонера російської авіації в першій імперіалістичній війні і творця перших у світі багатомоторних літаків «Ілля Муромець»!" – думаю я. Мені відомо, що він разом з Борисом Сєверським працює в Америці в галузі літакобудування, але, літаючи на «Дугласах», я ніколи не думав, що це його дітище. Цікаво, чому ще «Правда» не підняла тарарам з цієї нагоди!

Солдат показує пальцем на годинник, потім у небо. Описово зобразивши рукою посадку літака і нарешті тицьнувши пальцем у землю, – мабуть, він уже звик до такого методу розмови з росіянами, – каже: "Генерал Ейзенхауер!" Потім, ніби йдеться про його найближчого товариша, безтурботно додає: "о-кей!"

"Що, невже зараз має прилетіти генерал Ейзенхауер?" – гадаю я. – "Можливо, тому і затягується наш відліт".

Поки ми розмовляли з солдатом, за нами опустився літак і з нього горохом висипала група веселих дідусів. Вони, як діти випущені на прогулянку, жваво оточили оторопілого генерала Шабаліна і почали трясти йому руки з таким сердечним виразом радості на обличчах, ніби вони спеціально за цим прилетіли з-за океану. Генерал теж заразився цією безтурботною веселістю і заплескав руками направо й наліво. Пізніше з'ясувалося, що новоприбулі помилково прийняли генерала Шабаліна за маршала Жукова.

Тим часом один з нас, підполковник Орлов, уже дізнався десь, що веселі дідусі – це група американських сенаторів, які летять до Москви. Він шепнув про це генералові, але було вже пізно. Генерал обмінявся рукостисканнями із найзапеклішими ворогами комуністичного ладу. Мабуть, він пізніше боявся, що в нього відсохнуть руки.

На веселих дідусях простенькі сірі пальта не за останньою модою, чищені ваксою скромні чорні черевики. В Росії американці зазвичай з'являлися в патентованих черевиках на тридюймовій гумової підошві. А цих у Москві навіть не відрізниш, що вони іноземці. Просто симпатичні приємні дідки і тільки. Причому дуже добре збереглися, бадьорі та життєрадісні. Сиве, майже біле волосся різко виділяється на тлі здорових рум'яних облич. Не дідусі, а прямо реклама страхового товариства.

Навколо клацають фотоапарати. Сенатори із задоволенням позують, тримаючи генерала Шабаліна за руку. Генералу страшенно не хочеться фотографуватися в такій компрометуючій компанії, але дітися нікуди. Генерал твердо впевнений, що всі ці фото підуть до архівів відповідних "іноземних розвідок", частина з них, як ведеться, потрапить до архівів МВС і тоді неприємностей не минути.

Після фотонабігу розпочинається якась підозріла торгівля. Навколишні, переважно американський персонал аеропорту, пхають сенаторам до рук новенькі окупаційні банкноти. Мої сумніви у відкритій корупції американського сенату розсіює мій новий знайомий – солдат у комбінезоні. Він підходить до нас, з переможним виглядом розмахуючи хрустким синьо-червоним папірцем, вздовж і впоперек обмальованим різними підписами. Похвалившись новопридбаними трофеями, він показує нам підписи Трумана, Ейзенхауера, маршала Жукова та багатьох інших знаменитих особистостей. Виявляється це – своєрідний спосіб збирання автографів. Оскільки через Темпельтоф йде головна магістраль авіасполучення, то мисливцям за автографами потрапляє до рук багата здобич.

Нещодавно закінчилася Потсдамська Конференція. Цікаво було знати, чи дістав хтось підпис Сталіна? Навряд чи. Втім, Сталін, мабуть, і не був на Темпельгофі. Авіацію він розхвалює, а сам на літак ще жодного разу в житті не сів.

Осторонь майор Кузнєцов недовірливо запитує у підполковника Орлова: "Це що – справді сенатори?"

"Так. До того ж найзатятіші – політична комісія сенату", – відповідає той.

"Щось вони мало на капіталістів схожі", – сумнівається Кузнєцов.

"Вигляд у них досить невинний, зате в кишенях мільйони. Акули!" – Заперечує Орлов, для якого наявність грошей у кишені – це, мабуть, смертний гріх. Підполковник Орлов є суто партійною людиною і не відхиляється ні на міліметр від лінії партії.

"Адже це, власне, господарі Америки, а поводяться просто. Наш якийсь міністр..."

Роздуми Кузнєцова уриваються появою на сцені нових персонажів. У ворота аеропорту вкочується низка критих лімузинів і прямує в наш бік. З машин виходить група радянських офіцерів. По кашкетах із золотими шнурами та червоними кантами на шинелях видно, що це генерали.

"Ну, потрапили ми, здається, до театру", – бурмотить Кузнєцов. – "Адже це маршал Жуков зі своїм Штабом. Треба кудись в сторону забратися".

Генерал Шабалін, мабуть, тієї ж думки, але генеральська шинель не дозволяє йому просто приховатися за спинами людей, як це зробили ми. На всю цю виставу його не запрошували. А виявитися непроханим гостем у маршала Жукова – це досить делікатне становище.

Виручають ті ж життєрадісні дідки. З невимушеним "Халло!" і приятельським плесканням рук спочатку по руках, а потім і по спинах своїх нових знайомих, вони миттєво долають першу офіційну фазу знайомства та створюють невимушену дружню атмосферу. Тут навіть останній меланхолік посміхнеться і заволає "Халло!", як янкі з Бродвею.

"Ну й сенатори!" – Захоплюється Кузнєцов. – "Плескають руками, як на ярмарку. Начебто вони все життя кіньми торгували. Славні хлопці!" Він облизує губи, ніби пив із сенаторами на брудершафт.

Маршал Жуков, невеликого зросту, міцно складений, з важким вольовим підборіддям, що сильно виступає вперед, тримає себе виключно просто. Він звертає мало уваги на метушню навколо, ніби очікуючи, коли нарешті перейдуть до справи. На противагу багатьом радянським генералам, що зробили кар'єру за час війни, він усім своїм виглядом дає зрозуміти, що він лише солдат. Під час війни при розборі операцій він не ліз у кишеню за міцним словом і навіть генерали отримували від нього зуботичини. Потім він казав, що йому життя тисяч солдатів дорожча одного генеральського зуба. Дуже характерно було те, що абсолютно без допомоги офіційної кремлівської пропаганди він вважався в країні загальновизнаним другим Кутузовим, рятівником Батьківщини у Другій Вітчизняній Війні.

Аеродром помітно пожвавлюється. З'являються одягнені у парадну форму вбрання військової поліції. Заметушився черговий персонал. Неподалік приготувався батальйон почесної варти.

Абсолютно беззвучно приземляється чотиримоторний літак. Мисливців за автографами чекає розчарування. Непомітно, але швидко вся територія виявляється відрізаною від спостерігачів подвійним кільцем охорони.

Майор Кузнєцов озирається довкола і каже: "Чисто працюють. Подивись тільки на цих головорізів. Напевно з гангстерів навербували".

Перше кільце зі здоровенних солдатів військової поліції справді представляє серйозне видовище. Виглядають вони досить похмуро, хоч і чисто поголені. Друге кільце теж із боксерів та ковбоїв у військовій формі, але верхи на мотоциклах, що шумлять значно більше ніж літаки.

"Ось такі солдати мені подобаються", – милуючись зауважує Кузнєцов, – "у цього пальцем гудзика не торкнешся".

Батальйон почесної варти робить якісь дивні стройові вправи. Піднявши руки на рівень плечей, солдати розмикаються, як фізкультурники на спортмайданчику з усі чотири боки. На наш погляд – досить ніяково і не по-військовому.

"Щось пахне опереткою", – говорить Кузнєцов, звертаючись до Орлова. – "Чого вони крутяться?"

Підполковник тільки зневажливо махає рукою: "Які сенатори, такі й солдати. Шоколадні солдатики. Вони усі від чорного хліба захворіють".

"А ти що, у чорний хліб закоханий?" – уїдливо запитує Кузнєцов. – "Чи це ти як завжди – про інших піклуєшся".

Орлов вдає, що не чув питання. Він летить з нами як експерт з юридичних питань. Взагалі ж він військовий прокурор і за своєю посадою добре знає, до чого призводять занадто відверті розмови або взагалі багатослівність.

Генерал Ейзенхауер, в армійській курточці та зі звичайною широкою посмішкою на обличчі, вітається з маршалом Жуковим. Великі люди у реальному житті завжди простіші, ніж на сторінках газет та журналів. Ейзенхауер, підписавши пару автографів, запросто дізнається, де тут можна поснідати і запрошує з собою Жукова.

"Ну, так. Генерали пішли приймати калорії, а для нас, певно, стільців забракло", – резюмує Кузнєцов. – "Що не кажи, а ми Ейзенхауера найдовше чекали". Озирнувшись на всі боки в пошуках ресторану, він втішає себе: "Все-таки хоч за руку з нами привітався. Наш генерал тепер напевно руки карболкою митиме. Потрапив, бідолаха, в історію!"

Як тільки пішли високі гості, з'являється диспетчер і повідомляє, що наш літак готовий до відльоту. Тепер зрозуміло, чому затягувався наш відліт.

До генерала Шабаліна підходить людина у формі американського бригадного генерала і звертається до нього найчистішою російською мовою. Мабуть, він дізнався, що ми летимо у Франкфурт і пропонує нам свої послуги. Американець говорить російською краще, якщо можна так висловитися, ніж ми самі. Мабуть, він залишив Росію тридцять років тому і його мова залишилася абсолютно без змін – такою, як говорили раніше в Росії в аристократичних колах. Наша ж мова змінювалася разом із зломами життєвого та соціального укладів у Радянській Росії, він засмічений жаргоном і пересипаний неологізмами. Американець говорить заспиртованою мовою мертвої Росії. На нас пахнуло тонкими духами та трохи нафталіном. Цікаво, чим пахнуло на нього?

Невідомо навіщо Ейзенхауер та Жуков літали до Москви. У радянських газетах, принаймні, не було жодного офіційного комюніке. Коли за тиждень я був у кабінеті у генерала Шабаліна, він після моєї доповіді запитав: "Знаєте навіщо Ейзенхауер літав до Москви?"

"Напевно, як почесний гість на недавньому параді", – відповів я.

"У нас гостей приймати вміють", – сказав генерал, – "Ейзенхауера там такою горілкою пригостили, що він потім всю ніч пісні виспівував в обнімку з Будьонним. Будьонного завжди для декорації підсунуть".

Це було, мабуть, усе, що знав генерал про московський візит. Потім він приклав палець до губ і пригрозив цим же пальцем мені.

З цих маленьких епізодів видно, в якому становищі знаходився Заступник Головноначальствуючого РВА – він був хлопчиком на побігеньках і лише з чуток знав про те, що відбувається нагорі.

2.

До старшого ад'ютанта підходить американський офіцер. Засунувши пілотку в задню кишеню штанів, він віддає честь, чітко рвонувши руку до непокритої голови. Потім він представляється чистою російською мовою: "Капітан американської армії – Джон Яблоков".

Майор Кузнєцов – людина виключно інтелігентна, але це не заважає їй бути великим веселуном і жартуном. Він вітається з американцем, скоса поглядаючи на пілотку, що стирчить ззаду. "Здоров'я бажаю, Джоне Івановичу! Хау ду ю ду?"

Американський Джон Іванович видно вже стріляний горобець. Помітивши усмішку майора він, нітрохи не бентежачись, відповідає: "Я знаю – у Вас у таких випадках кажуть: «До порожньої голови руку не прикладай». У нас – порядок інший".

Пізніше з'ясувалося, що Джон Яблоков справді душа-хлопець. Мабуть бажаючи принести нам задоволення або намагаючись показати, що хоча він і американець, але все ж таки йде в ногу з епохою, він у показовому порядку насичував наші вуха такою багатоповерховою російською матірщиною... напевно вище Емпайєр Стейт Білдінг. Матюкався він так гладко і без запинок, як добрий проповідник Євангелія.

Але це було пізніше. Сьогодні капітан Яблоков з'явився з офіційною місією передати генералу Шабаліну запрошення на перше організаційне засідання Економічного Директорату у Контрольній Раді. Генерал Шабалін крутить у руках текст запрошення та порядок денний засідання. Намагаючись не показати, що це для нього китайська грамота, він запитує: "Ну що у Вас нового?"

Другий американський офіцер, що супроводжує капітана Яблокова, відповідає російською мовою: "Наш начальник, генерал Дрейпер, має честь запросити Вас на..." Американець, мабуть, не надто обізнаний у лексиконі партзборів чи зустрічей за червоним столом. Подумавши трохи в пошуках відповідного виразу, він говорить буквально те, що написано на папері – "meeting" "Е-е... на мітинг, пане генерале".

Тут вже генерал почувається у своєму сідлі. З англійською він не знайомий, зате сталінський словник знає напам'ять. Подивившись на американців так, як під час свого перебування секретарем Обкому він дивився на низових партпрацівників, він повчально вимовляє: "Працювати треба, а не мітингувати".

Це трафаретна сталінська фраза, що свого часу служила батогом в устах усіх партпрацівників, звучить тут досить незграбно. Але генерал керується правилом: «каші маслом не зіпсуєш» – зайве повторення сталінських слів ніколи не зашкодить.

Я сиджу в кутку і від душі бавлюся. Зараз генерал почне читати американцям лекцію з партійної освіти. У генерала, як це повсюдно прийнято під час спілкування з іноземцями, неписаний закон – ніколи не довіряти одному перекладачеві. Завжди перехресний метод. Тим більше, якщо перекладач – від протилежної сторони. Я повинен паралельно слухати, чи немає якоїсь каверзи з боку американців.

Генерал так увійшов у свою роль партійного наставника, що навіть американцям намагається довести, що мітингувати він принципово не має наміру – тільки працювати. Поки американці намагаються описово пояснити генералу, що таке "meeting", я намагаюся згладити становище. Підказок генерал не любить, але потім завжди бурчить: "А чого ж Ви мовчали?" Я делікатно зауважую: "Не біда, товаришу генерал. Вони мітингуватимуть, а ми будемо працювати".

Після того, як врегульовано низку другорядних питань, американці сідають у свій оливковий "Шевроле" і котять додому. Майор Кузнєцов каже: "А здорово вони російською чешуть. Тільки вусики, як у Дугласа Фербенкса". Генерал закликає до порядку: "Одразу видно, що за птахи. Китайські молодики. Шпигуни!"

Генерал, незважаючи на зайнятість, винятково добре обізнаний з персональними даними своїх майбутніх колег. Дійсно, одного разу капітан Яблоков у розмові абсолютно відкрито сказав мені, що він раніше служив у американській розвідці у Китаї. Для нього це, звісно, ​​не було викриттям службової таємниці. Відкрито сказати таку річ – для радянського офіцера було б службовим злочином.

За кілька днів ми їдемо на засідання Контрольної Ради. Отже – працювати, а не мітингувати. Тримайтеся союзнички!

Союзна Контрольна Рада розташована в будівлі б. Палацу Правосуддя на вулиці Ельсхольцштрассе. У залі засідань майже пусто. Члени делегацій лише збираються. Я відверто побоююся, що мені доведеться туго, адже перекладачів з нами немає, а з англійською у мене не дуже. Коли я попередив про це генерала, він коротко відповів: "Маєте знати". Знову партійне гасло, але мені від цього не легше.

До початку засідання рятує німецька мова, яка стала для союзників чимось на кшталт есперанто. Усі певною мірою потроху комунікують німецькою.

Спостерігаючи як я розмовляю німецькою з французами та англійцями, генерал на ходу буркнув мені: "Зачекайте-но, майоре, я відучу Вас від симуляції. Розповідали мені казочки, що не знаєте англійської. Ви і з французами балакаєте, а мені не повідомили, що знаєте французьку". Виправдовуватися марно. Тепер генерал напевно садитиме мене в куток, щоб я перевіряв французьких перекладачів.

Знову ж таки, наслідки партійної практики генерала. У Рад. Союзі досить нерідке явище, коли фахівці ухиляються від відповідальних посад. Талановиті інженери, які були директорами великих трестів і комбінатів, йдуть працювати "технічними керівниками" до якоїсь артілі інвалідів "Пух і Перо" з кількістю робітників 5-6 осіб. "Тут хоч менше шансів, що посадять", – думають вони та приховують свої здібності та дипломи. Партпрацівники знають про це і полюють на симулянтів. Таким шляхом також можна заробити статтю... за пасивний саботаж.

Я полегшено зітхаю, побачивши, що американська та англійська делегації мають чудових російських перекладачів.

Другою важкою для мене проблемою було моє екіпірування. Дивлячись на мене, можна було подумати, що я проліз на животі від Сталінграда до Берліна. На мені було вицвіле до білого, пране у всіх річках Росії та Європи фронтове обмундирування та солдатські чоботи. Критично оглядаючи мене перед від'їздом на засідання, генерал тільки хмикнув: "Ви ніяких ганчирок погірше знайти не могли?" Тут вже ми обидва зрозуміли одне одного. Він чудово знав, що я, відлітаючи з Москви, просто залишив все хороше обмундирування "про запас".

Багато хто з нас міркував так: "Армія – не театр, а вдома діти голі бігають. У кого – сестрички, у кого – племінниці. Перешиють їм із твого вовняного кітеля теплі сукні або штанці – дітям радість. "Дядько Гриша в цьому воював!" – і показують із гордістю на дірки від орденів". Так і я, залишив кілька комплектів вовняного обмундирування в Москві, а сам одягнув що гірше. Все одно після приїзду видадуть закордонне екіпірування. Тільки я трохи не передбачив, що опинюся в Контрольній Раді раніше, ніж прийде екіпірування.

Я стою біля вікна і розмовляю з головою французької делегації генералом Сержен. Розмова абсолютно абстрактна. Я старанно дотримуюсь теми про погоду, пам'ятаючи заповіді генерала Шабаліна. Хоча я й не сприймаю їх серйозно, але генерал напевно поглядає за рухами мого рота. Краще бути обережнішим. Може, цей француз у душі комуніст? Або по простоті душевній він передасть мою розмову далі і зрештою це дійде до... З досвіду я дуже добре знаю, наскільки наша розвідка в курсі справ того, що відбувається серед союзників.

Пізніше, коли ми, радянські офіцери, які працюють у Контрольній Раді, розмовляли про свої враження, я зрозумів причину загальної стриманості всіх нас у розмовах з іноземцями. Капітан Д. якось сказав: "Всі ці казки про шпигунів – тільки для того, щоб змусити нас тримати язик за зубами. Це для того, щоб ми не розповідали інших таємниць..." Капітан Д. замовк. Ці таємниці ми не говоримо навіть один одному.

Генерал Сержен – справжній нащадок галантного століття. Зовні він чимось нагадує генерала де Голля – чи то високий зріст, чи то той самий мундир. Його ввічливість і почуття такту роблять зайвою мою підозрілість. Справа не заходить далі звичайних люб'язних фраз, та взаємного обміну сигаретами, причому я переконуюсь, що французькі сигарети анітрохи не кращі за німецькі, які палимо ми. Хай пробачить мені генерал Сержен це непатріотичне порівняння! У всякому разі, ми обидва тоді погодилися, що перемога варта відмови від хороших цигарок.

До нас підходить ще один учасник засідання та вітається з нами. Я бачу молоде обличчя та рогові окуляри. Я не бачу продовження, але відчуваю, що там щось негаразд.

Коли наш новий знайомий, за чином капітан, переходить до іншої групи, я маю нагоду розглянути його туалет детальніше. Починається із синього берета з червоним помпоном нагорі. Потім йде військова курточка з нормальними строкатими нашивками та навіть орденськими стрічками. Потім починається щось дивне – на животі у бравого офіцера висить кондукторська шкіряна сумка із солідним мідним замком та ременем навколо шиї. Саме в цей момент капітан холоднокровно витягає з сумки трубку, потім набиває її тютюном з того ж сховища, потім на світ божий з'являються сірники.

Далі... А далі, як кажуть в анекдотах, справа сприймає пікантний оборот. Мужні стегна капітана прикрашає прекрасна, квітчаста, м'яка та тепла навіть здалеку – клітчата спідниця. Будучи хлопчиськом, я мріяв мати сорочку-ковбойку з такого матеріалу. Капітан недаремно заслужив свої ордени. Потрібно мати неабияку мужність і чисто шотландську холоднокровність, щоб у такому вбранні хизуватися в 1945 році в Берліні.

Мене до сьогодні цікавить питання: за прикладом якої статі вирішив капітан проблему спідньої білизни. Тоді ж я тільки в душі поспівчував йому: "Холодно напевно бідоласі, коли вітерець піддуває!"

Нижче спідниці у капітана, як у кожного справжнього сина Адама, виглядають голі волосаті коліна. Ікри його обтягують строкаті вовняні панчохи із червоними зав'язочками бантиком. Точкою опори цієї етнографічної споруди є нормальні армійські черевики. Всі ці зовнішні покрови не заважають шотландському капітанові бути тямущим радником у глави англійської делегації сера Персі Мілльс.

Рівно о 10 годині починається засідання. Після пунктів порядку денного, що стосуються порядку роботи Економічного Директорату, порядку засідань та головування на них, які не є причиною будь-яких заперечень, переходять до затвердження порядку денного наступного засідання. Голова американської делегації, як головуючий на першому засіданні в алфавітному порядку, пропонує поставити на порядок денний перший робочий пункт: "Вироблення керівних вказівок щодо економічної демілітаризації Німеччини".

Тиждень тому закінчилася Потсдамська Конференція, на якій було вирішено економічно демілітаризувати Німеччину, унеможливити відродження військової могутності Німеччини, встановити мирний економічний потенціал. Детальне проведення цього рішення покладається на Союзну Контрольну Раду в Німеччині.

Перекладачі перекладають: "вироблення політики економічної демілітаризації". Знову лінгвістична тонкість. В англійському тексті це звучить як "politics". Перекладачі перекладають російською мовою дослівно – "політика", хоча це слово в англійській мові має набагато ширший зміст і в даному контексті відповідає російській "керівні вказівки".

Генерал Шабалін під час слова "політика" підскакує, як ужалений: "Яка тут політика? Все було вирішено на Потсдамській Конференції!"

Американський директор, генерал Дрейпер, погоджується:

"Цілком правильно – було вирішено. Тепер ми повинні проводити це в життя і виробити для цього керівні вказівки".

Перекладачі, англійська та американська, спільними зусиллями знову перекладають: "...політикc".

Генерал Шабалін категорично заперечує: "Жодної політики. Все було вирішено. Не тисніть на мою психіку!"

"Та це не політика", – заспокоюють генерала перекладачі, – "це – політикc".

"Ікс або ігрек – різниця невелика", – наполягає генерал. – "Переглядати Потсдамську Конференцію я тут не збираюся. Ми тут для того, щоби працювати, а не мітингувати".

Після цього протягом кількох годин розігрується перша битва за овальним столом. Все через одне єдине каверзне слово "політикc", яке генерал Шабалін, навіть із ласкавими закінченнями, не хоче мати на порядку денному та протоколах засідання.

В економічних колах Головної Квартири CВА часто доводилося чути, що рішення Конференції Потсдама розглядалися Кремлем, як величезна перемога радянської дипломатії. Інструкції з Москви щоразу наголошували на цьому. На Потсдамській Конференції радянським дипломатам вдалося домогтися від західних союзників величезних поступок, яких вони навіть не очікували. Можливо, цьому сприяло перше сп'яніння перемогою і чесне бажання західних союзників винагородити Росію за героїчні зусилля і колосальні жертви у війні. Можливо те, що на конференції були присутні нові особи – президент Труман та прем'єр Еттлі, ще не знайомі особисто з методами радянської дипломатії.

Потсдамський договір практично віддавав Німеччину у розпорядження Радянського Союзу. Деякі його пункти були дуже тонко сформульовані та дозволяли надалі певну різницю тлумачень там, де це було потрібно. Завданням РВА було тепер використати до кінця мистецтво радянських дипломатів.

"Жодної політики!" – Завзято обороняється генерал Шабалін, як ведмідь від рогатини. Мабуть, у нього крутиться мовою: "Що Ви мене в Сибір загнати хочете?" Тут дається взнаки звичка навіть великих радянських керівників не робити чогось на свій страх і ризик. Нехай краще вирішують інші, а я буду тільки виконувати. Таким чином, прийняття всіх рішень автоматично йде вгору.

Пізніше я переконався, що американська чи англійська делегації могли змінювати свої рішення під час засідань. Радянська делегація завжди приходила і йшла вже з готовими рішеннями чи знаком питання у червоній папці генерала, яку він ніколи не випускав із рук. Він скоріше був кур'єром, ніж дійовою особою на засіданнях Контрольної Ради. Порушене питання ніколи не вирішувалося в один день. Він лише обговорювався. Ночами в кабінеті генерала, за оббитими повстю дверима дзвонила "вертушка" – прямий телефонний зв'язок із Москвою. Зазвичай на іншому кінці лінії був Анастас Мікоян, член Політбюро ЦК та Надзвичайний Уповноважений Ради Міністрів СРСР по Німеччині, власне кремлівський віце-король Німеччини. Тут ухвалювалися рішення, чи вірніше накази, якими потім ламали зуби делегації союзників.

Поки триває битва навколо злощасних "політікс", я придивляюся до оточуючих. Коли я був в Росії, то ніколи не доводилося займатися питанням – хто, власне, ти? Тут же відчувається, ти – росіянин. Це відчувається за питомою вагою, яку має радянська делегація на засіданні. Це – наслідки героїзму та самовідданості російських солдатів. Для національно мислячої людини це дуже багато.

Звичайно, політика є політика, і ніколи не можна вдаватися до ілюзій. За якимось іншим столом усі мої іноземні колеги можуть бути чудовими хлопцями та співрозмовниками, але за столом засідань я не маю забувати, що я росіянин. І не те й не інше. За іншим столом я з ними спілкуватися не повинен, а за столом засідань – який я до біса російський, коли я комуніст. Комуніст не має батьківщини. Кожен із нас тут, за овальним столом, захищає інтереси своєї нації чи своєї держави. Для них ці два поняття збігаються. Для нас...

При перших зустрічах із союзниками гостро впадає у вічі різниця. Союзники зустрічають нас як заслужених переможців та щирих союзників у війні та світі. Вони виходять із національної точки зору. Між нашими національними інтересами немає розбіжностей чи протиріч ні зараз, ні найближчому майбутньому. Вони вважають, що ця проста річ має бути очевидною і для нас.

Ми ж зустрічаємо "союзників", як противну партію, як ворогів, з якими ми лише через тактичні міркування змушені сидіти за одним столом. Тут питання вирішується з ідеологічної сторони. "Союзники" думають, що Карл Маркс та Ленін мертві. Ні, їхня тінь стоїть за нашою спиною у цій залі засідань Контрольної Ради. "Союзники" цього сьогодні ще не розуміють. Тим гірше для них.

Окрім того, що кожна делегація представляє інтереси своєї держави, члени делегацій одночасно є виключно яскравими та типовими представниками зовнішнього та внутрішнього вигляду своєї нації. Звісно, ​​з цього не варто робити висновок, що Дмитро Шабалін курить махорку, а Вільям Дрейпер жує гумку. Принаймні не під час засідань.

Голова американської делегації, американський директор Економічного Директорату генерал Вільям Н. Дрейпер. Середнього віку. Дуже моложавий. Худощава фігура спортсмена. Костисте смагляве обличчя. Живий та енергійний. Коли він сміється, то під чорними вусиками виблискує білизною міцний вовчий оскал. Такому палець у рот не клади. Він задає тон засіданням, навіть коли не головує. Він дихає здоровою енергією молодої міцніючої нації.

Не знаю скільки мільйонів справді брязкає у кишені у Вільяма Дрейпера, але генерал Шабалін неодноразово повторював: "У-у! Мільйонер. Акула!" Цікаво, з чого він виходить: з комуністичного світогляду чи з даних нашої розвідки?

Голова англійської делегації та англійський директор Економічного Директорату – сер Персі Мілльс. Типовий британець. Від нього віє туманом та Трафальгар-сквером. На ньому солдатська уніформа з грубого сукна без знаків розрізнення. З того, як на його думку зважають присутні, видно, що він великий авторитет в економічних сферах. За даними генерала Шабаліна, він – один з директорів найбільшого англійського концерну Метрополітен-Віккерс, англійського Круппа. Сер Персі Мілльс до синяви поголений. Якщо вірити тому, що англійці голяться двічі на день, то це насамперед стосується сера Персі Мілльс. Коли він вважає за потрібне посміхнутися, то рухаються лише важкі складки навколо рота, очі спрямовані в папери, а вуха уважно слухають численних радників. Британія, в особі сера Персі Мілльс, старанно працює, але чуйно прислухається до голосу свого молодого союзника та переможного конкурента – Америки.

За столом засідань Контрольної Ради, як на долоні, видно переміщення історичного значення великих держав світу. Великобританія зіграла свою роль. Залишилася лише Англія. З гордою самосвідомістю вона поступається місцем молодшим і сильнішим. Як і належить джентльменам!

Франція. Відблиск всього прекрасного, що було у духовній культурі Європи. Відблиск, але не більше. Нащадки Бонапарта та Вольтера, сучасники П'єра Петена та Жан-Поля Сартра. Все в минулому. Ексістенціалізм. Як би протриматись на воді. Французькому директору Економічного Директорату – генералу Сержен не залишається нічого кращого, як, згадуючи золоті дні Шарля Талейрана, найбільш делікатним чином лавірувати. Не надто погоджуватися із Заходом. Не надто суперечити Сходу.

Великий союзник на Сході представлений радянським генералом Шабаліним, який смертельно боїться слова "політика", та ще майором Клімовим, що одночасно поєднує обов'язки секретаря, перекладача і радника з усіх питань. На перше засідання ми приїхали, як на пікнік. Незважаючи на те, що ми були озброєні комуністичною теорією, мені стало неспокійно на душі, коли я побачив численний склад інших делегацій і ознайомився з їх персональними даними. У той час я наївно вважав, що на цих засіданнях буде справді щось вирішуватися. З таким же успіхом з радянської сторони могла брати участь і одна людина – звичайнісінький листоноша.

На Західному фронті без змін. Об'єднані сили союзників наполягають на формулюванні "політикс", генерал Шабалін вже третю годину категорично твердить: "Жодної політики. На Потсдамській Конференції..." На підтвердження він витягує з папки газету і показує місця, накреслені червоним олівцем. Вчені чоловіки Заходу в свою чергу дістають газети і починають звіряти тексти – може, справді все вирішено? Ні, один раз поїхати на засідання Контрольної Ради – це дуже цікаво, цікавіше ніж до оперетки. Але бути на них щотижня – небезпечно, можна захворіти на розлад нервової системи. Адже півдня б'ються над одним єдиним словом на порядку денному майбутнього засідання!

Учасники засідання досить недвозначно поглядають на годинник. Західноєвропейський шлунок звик до точності. Зрештою генерал Шабалін не витримує і офіційно заявляє: "Ви що від мене, власне, хочете – зґвалтувати? Так?!"

Перекладачі схиляють голову на бік, – чи не дочули вони. Потім, не знаючи як це прийняти – жартома чи всерйоз, невпевнено запитують: "Так і перекладати?"

"Так і перекладати", – відповідає генерал.

Я кутом очей дивлюся на гарненьку, з точеним як камея профілем, секретарку генерала Сержен. "Як сподобаються парижанці російські жарточки?" – гадаю я.

Сер Персі Міллс намагається показати, що йому дуже весело і розтягує кути рота в посмішку.

Генерал Дрейпер, як головуючий на цьому засіданні, встає і каже: "Пропоную закінчити засідання. Ходімо обідати!" Чи він справді зголоднів, чи йому стало погано від радянської дипломатії. Усі полегшено зітхають та засідання закінчується.

Ми вийшли переможцями. Відтягли час поки що на тиждень, а далі – видно буде. Сьогодні вночі генерал Шабалін матиме змогу зателефонувати "вертушкою" і запитати у тов. Мікояна – чи можна ставити політику на порядок денний, чи не можна.

Поки ми мітингуємо, Особливий Комітет з демонтажу та Репараційне Управління генерала Зоріна працюють. Союзнички будуть поставлені перед фактом, що відбувся. О-Кей! Зрештою, кожен захищає свої інтереси.

3.

У Контрольній Раді я вперше маю нагоду особисто познайомитися з нашими західними союзниками.

Під час війни, спочатку в Горькому, а потім у Москві, я зустрічав, точніше бачив, багатьох американців та англійців. Там у мене не було офіційного приводу для особистого контакту, а без спеціального дозволу НКВС кожне, нівіть цілком невинне, знайомство чи розмова з іноземцем у Радянському Союзі є безумством. З цього питання не існує жодних заборон, але кожен радянський громадянин твердо знає, наскільки фатальні наслідки може спричинити така легковажність. Навіть якщо хтось дасть на вулиці прикурити іноземцю, його слідом викличуть у НКВС і проведуть суворий допит. Це у кращому випадку. У гіршому випадку він може стати "шпигуном" та поповнити ряди робочої сили в таборах НКВС.

Щоб перешкодити контакту радянських людей з іноземцями, Кремль запустив легенду, що всі іноземці – шпигуни, а відтак і кожен, хто входить із ними в контакт – теж шпигун. Просто, як двічі по два чотири.

Універсальним досягненням радянського ладу є узаконене беззаконня і, як наслідок, перебільшений сковуючий страх перед владою. Страх висить над головою кожного, як сокира. В руках Кремля гіпнотизуючий страх є одним із основних засобів виховання та керівництва масами. Це теж один із всемогутніх членів Політбюро, від якого не вільний ніхто з решти тринадцяти мудреців.

Якось, після чергових безплідних дебатів на засіданні у Контрольній Раді, сер Персі Мілльс глянув на годинник і запропонував перенести продовження засідання до наступної зустрічі. Одночасно він запросив членів делегацій до себе на обід.

Генерал Шабалін сів у машину свого англійського колеги. Я, не отримавши жодних інструкцій, вмостився на генеральське місце і наказав Мишкові тримати в кільватер за машиною, де був мій начальник. Після півгодинної їзди кавалькада автомашин зупинилася біля під'їзду вілли у передмісті Берліна.

Почуваючись досить невпевнено, я входжу до будинку. Всі запрошені залишають свої кашкети та папки на столику або вішалці у передній. Служниця бере з моїх рук кашкет, потім послужливо простягає руку до моєї папки. Тут моє збентеження зростає ще більше. Зі мною червона папка генерала. У ній немає нічого особливого – протоколи попередніх засідань, які до того ж прийшли до нас від англійців. Залишити папку в машині – не можна, покласти її, як усі, у передній – державний злочин, тягнути її з собою – безглуздо.

Мене рятує сам генерал Шаблін. Він підходить до мене і тихо каже:

"Що Ви, майоре, сюди поперлися? Ідіть і чекайте на мене в машині!"

З полегшеним серцем я виходжу на вулицю, сідаю в наш автомобіль і запалюю цигарку. За кілька хвилин у дверях вілли з'являється англійський капітан, ад'ютант сера Персі Мілльс і просить мене всередину. Я намагаюся відмовитися, пославшись на відсутність апетиту, але капітан робить таке здивоване обличчя, що мені не залишається нічого іншого, як піти за ним.

Коли я ввійшов у хол, де в очікуванні обіду розмістилися всі запрошені, генерал скоса глянув на мене, але промовчав. Виявляється господар будинку попередньо випросив його згоду і лише потім надіслав за мною свого ад'ютанта. Недарма англійці славляться, як найтактовніші люди у світі.

Червону папку я передав у руки генерала. З усіх безглуздих варіантів, я вважав це найбільш невинним. Нехай сам почувається дурнем, якщо вже грати цю комедію.

Я стою біля величезного венеціанського вікна, що виходить у садок, і розмовляю з бригадиром Бадером. Бригадир – справжній колоніальний вовк. Пісочне, наче випалене сонцем волосся і брови, світло-сірі живі очі під вицвілими віями, висушена тропіками шкіра обличчя. За люб'язною рекомендацією генерала Шабаліна він – не що інше, як досвідчений міжнародний шпигун. Отже, я маю честь розмовляти з визначною особистістю. Розмова ведеться на англо-німецькому жаргоні.

"Як Вам тут подобається у Німеччині?" – запитує бригадир.

"О, не погано!" – відповідаю я.

"Alles kaputt", – продовжує бригадир.

"Ja, ja, ganz kaputt" – погоджуюсь я.

Покінчивши з німецькими проблемами, ми йдемо далі. Оскільки літо 1945 року видалося на диво спекотне, я питаю:

"Чи не спекотно Вам тут після Англії?"

"О ні, я звик," – усміхається бригадир, – "Я багато років провів у колоніях – в Африці, в Індії".

Під час розмови я ретельно уникаю прямого звернення до свого співрозмовника. Як я маю його називати? Герр – незручно. Містер – у наших вухах звучить як лайка. Камрад? Ні, від цього слова я поки що утримаюся.

В цей час я помічаю допитливо спрямовані на мене очі генерала Шабаліна. Мій начальник напевно мучиться побоюваннями, що бригадир уже вербує мене до себе в агенти. Тут, як на гріх, до нас підходить покоївка з тацею. Бадер бере крихітну чарку з безбарвною рідиною, піднімає її на рівень очей, запрошуючи мене наслідувати його приклад. Я підношу чарку до губ, потім ставлю її на підвіконня. Коли бригадир на мить відвертається, я непомітним рухом за спиною виплескую віскі у вікно. Як у дешевому кримінальному романі. Дурня, а інакше не можна. І що дуже прикро – генерал, звичайно, ніколи не повірить в цей патріотичний вчинок. У горлянці або за вікном, а ця чарка буде записана у мій негативний баланс.

У складі радянської делегації сьогодні присутні начальник Відділу Палива та Електростанцій Курмашев. Не знаю з яких міркувань генерал Шабалін притяг його з собою. Порядок денний сьогоднішнього засідання не має жодного відношення ні до палива, ні до електростанцій. Я підозрюю, що генерал узяв Курмашева просто на меблів. Усі делегації мають велику кількість радників. Шабалін хоче показати, що й він теж з кимось радиться.

Нещасний радник забився глибше в крісло, втягнув шию між плечей, не знає куди подіти свої руки та ноги і смертельно боїться вступати з кимось у розмову, побоюючись диверсії чи провокації. Коли господар будинку з ввічливості звертається до нього з питанням, Курмашев злякано здригається і мимоволі кидає страждаючий погляд у бік їдальні, де гримлять тарілки, ніби чекав звідти порятунку.

Курмашев – єдиний із усіх присутніх, хто одягнений у темно-синій цивільний костюм. Добре хоч, що він не прийшов сюди в тому костюмі, яким він хизується в РВА.

В процесі організації та розширення Економічного Управління до нас прибувають нові і нові співробітники з Москви. На посади начальників Відділів РВА, які, по суті, є міністерствами радянської зони Німеччини, зазвичай призначаються заступники Наркомів відповідних Наркоматів. Усі вони – старі партпрацівники, спеціалісти з керівництва радянським господарством.

Коли нові начальники вперше з'являються на роботі, важко утриматись від сміху. Ні дати, ні взяти – хрестоносці комунізму.

Нещодавно ми милувалися новопризначеним начальником Відділу Промисловості Александровим та його заступником Смирновим. Обидва рипіли тупоносими сталінськими чоботями з високими халявами, які навіть сам законодавець цієї моди давно здав до архіву. Поверх чобіт стирчали суконні галіфе з шинельного сукна. Гармонію завершували темно-сині гімнастерки доби військового комунізму. Свого часу це вбрання було модним серед партпрацівників, починаючи від голови МТС і закінчуючи наркомом, і уособлювало не лише внутрішню, а й зовнішню відданість вождеві з голови до п'ят. Тепер наркоми вже давно носять нормальну європейську сукню і подібний сталінський маскарад можна зустріти хіба що у глухому колгоспі.

Уявляю, яке враження справляли ці опудала на німців. Точнісінько копія з гітлерівських карикатур на більшовиків.

Незабаром завзяті парт-хрестоносці самі відчули невідповідність їхнього історичного одягу в нових умовах і поступово стали пристосовуватися до середовища. Згодом весь цивільний склад РВА був одягнений за останньою європейською модою навіть із претензією на чепурність. Цьому сприяв той факт, що всі керівні працівники РВА отримують спеціальне закордонне екіпірування, тобто мають можливість отримувати по талонах відрізи на сукні відповідно до займаної ними посади. Особливо це стосується працівників, зайнятих у Контрольній Раді.

Атмосфера невимушеної сердечності та гостинності панує у кімнаті. Інтернаціональне суспільство анітрохи не почувається обмеженим відмінністю уніформ і навіть мов. Тільки один радянський делегат самотньо сидить, закинувши ногу за ногу, у кріслі та страждає. Курмашев почувається значно гірше, ніж місіонер у колі людожерів. Він безперервно витирає хусткою піт з чола, бундючиться з важливим виглядом, як індик на пташиному дворі, і безперестанку поглядає на годинник. Коли слідує запрошення до столу, Курмашев зітхає з явним полегшенням.

Можна не сумніватися, що він із задоволенням поговорив би зі своїми сусідами, навіть за допомогою пальців, посміявся і випив би пару склянок віскі. Але тут він не така людина, як усі. Він – носій і водночас раб комуністичного світогляду.

За обідом генерал Шабалін сидить праворуч господаря будинку і через перекладача розмовляє з сером Персі Мілльс. Військовий мундир допомагає йому тримати себе впевненіше, ніж Курмашев. Той посилено шкребе тарілку і зображує свою повну байдужість до того, що відбувається навколо. Тяжке завдання – набити повний рот, щоб цим позбавитися необхідності розмовляти з сусідами по столу.

Мій начальник натягнуто посміхається і змушує себе сміятися у відповідь на жарти сера Мілльс. Зі свого боку, генерал жодного разу не робить спроби продовжити або підтримати розмову. Що думають із цього приводу англійці – з росіянами важко розмовляти не лише за столом засідань, а й за обіднім столом. Колись англійці заслужили від нас прізвисько "твердолобих". Тепер ролі міняються.

Я сиджу з іншого боку столу між бригадиром Бадером та англійським ад'ютантом.

Коли я випадково піднімаю очі від тарілки, то натрапляю на зустрічний насторожений погляд генерала Шабаліна. У міру того, як обід наближається до кінця, генерал втрачає деяку частку своєї більшовицької броні і навіть піднімає тост у відповідь за здоров'я господаря будинку. При цьому він все частіше і частіше кидає запитливі погляди в мій бік.

І сміх і гріх! Я знаю, що за службовим обов'язком генерал, звичайно, слідкує за мною. Це звичайна річ. Але, виявляється, що генерал не стільки сам стежить за мною, як цікавиться, чи спостерігаю я за ним. Він упевнений, що мені доручено стеження за ним. Курмашев боїться генерала, генерал остерігається мене, не довіряю сам собі. Це почуття зростає в геометричній прогресії відповідно до руху по радянських ієрархічних сходах. І найбільше страждає на цю хворобу сам творець цієї геніальної системи. Подивившись на потіючих від страху та недовіри радянських сановників, відпадає будь-яке бажання дертися сходами радянської кар'єри. Коли генерал Шабалін пас овець чи орав землю, він був незрівнянно щасливішим, ніж тепер.

Після обіду всі знову збираються у вітальні. Бригадир Бадер підходить до мене і пропонує загорнуту в целофан товсту сигару із золотим ярликом.

Я з цікавістю кручу сигару між пальцями. Справжня гаванна! Досі я знав їх тільки по карикатурах, де гаванна була незмінним аксесуаром у зубах кожного лиходія-мільйонера, як раніше – кинджал в зубах у пірата.

З виглядом досвідченого курця сигар я намагаюся відкусити кінець зубами, але клята гавана не піддається. У роті повно гіркої погані, яку до того ж нікуди виплюнути.

"Як Вам сподобався обід?" – ввічливо цікавиться бригадир.

"O, very well!" – так само ввічливо відповідаю я, обережно пускаючи блакитний дим через ніздрі.

У цей час Шабалін робить мені пальцем знак. Я вибачаюсь перед бригадиром, передбачливо залишаю сигару в горщику квітки і йду за генералом. Ми виходимо в парк, ніби щоб подихати свіжим повітрям.

"Про що Ви розмовляли з цим...?" – бурчить генерал, уникаючи вимовляти ім'я.

"Про погоду, товаришу генерал".

"Хм... Хм..." – пирхає Шабалін, як їжак, і тер ніс кісточкою зігнутого вказівного пальця. Так він робить завжди під час розмов напівформального характеру. Потім він несподівано змінює тон:

"Я думаю, що більше Вам тут робити нічого. Можете бути вільні на сьогодні. Візьміть мою машину і покатайтеся Берліном, подивіться на дівчат..."

Генерал робить досить фривольне зауваження та натягнуто посміхається. Я уважно слухаю, рівномірно крокуючи поруч із ним доріжкою парку. Що це за підозріла поблажливість та турбота?

"...зателефонуйте ввечері Кузнєцову і скажіть, що я приїду прямо додому," – закінчує Шабалін, піднімаючись сходами, що ведуть на веранду.

Тож генерал на роботу сьогодні більше не приїде. Там його чекає звичайне чування до третьої години ночі. Це не необхідність роботи, а його обов'язок, як більшовика. Він має бути на посту біля "вертушки" – можливо "господар" гукне серед ночі.

Тепер же, після ситного обіду та кількох келихів вина, генерал відчув потребу хоч на кілька годин стати людиною, як оточуючі. Затишна обстановка вілли та атмосфера невимушеної сердечності вплинули навіть на цього партійного вовка. Йому несвідомо хочеться скинути маску залізного більшовика, голосно посміятися, ляснути по плечу своїх колег – бути людиною, а не партквитком. Я ж, на його думку, є оком та вухом партії. Тому він відсилає мене під пристойним приводом, даючи мені можливість провести час на свій розсуд.

Повернувшись у будинок, я беру з вішалки кашкет і, не привертаючи по можливості уваги оточуючих, виходжу назовні.

Мишко спить в машині.

"Ух-х-х, товариш майор," – важко зітхає він, коли я відчиняю дверцята. – "Після такого обіду обов'язково поспати треба – на траві, годинки дві".

"Ти теж обідав?" – здивовано питаю я.

"Ну а як же! – з гордістю пихкає Мишко, суаючи ключ у запалювання, – "Як князь пообідав".

"Де?"

"Тут. Покликали мене. Стіл окремий накрито. Як скатертина самобранка. І знаєте що, товариш майор", – Мишко змовницьки коситься на мене. – "Наш генерал так не їсть, як мене нагодували. Я-то вже знаю".

Якийсь час ми їдемо мовчки. Потім Мишко, ніби розмовляючи сам із собою, бурмоче:

"Невже у них усіх солдатів так годують?"

Після ознайомлення з умовами в будинку сера Персі Мілльс, мимоволі спадає на думку порівняння з квартирою генерала Шабаліна.

У Контрольній Раді увійшов у вжиток звичай, згідно з яким кожен директор по черзі запрошує до себе своїх колег по Економічному Директорату. Коли черга вперше дійшла до Шабаліна, він не скористався цим правилом начебто через розсіяність чи незнання. Насправді генералові не було куди запросити іноземців.

Звичайно, Шабалін має повну можливість захопити та обставити відповідний його рангу апартамент. Але зробити це самостійно він не наважується, а начальник АХО генерал Демидов за нього цього робити не буде, бо за статутом такої розкоші не дозволяється. До спеціального "закордонного екіпірування" додумалися, а до квартир ще черга не дійшла.

Свій маленький котедж Шабалін тепер змінив на п'ятикімнатну квартиру в будинку, де мешкає більшість співробітників Економічного Управління. Ординарець Микола та шофер Мишко натягли у нову квартиру меблів та різних дрібниць з усього кварталу, але враження вийшло не генеральського житла, а злодійської фатери. Приймати іноземних гостей тут незручно. Це відчуває навіть сам Шабалін.

Знову ті самі протиріччя між більшовицькою теорією та практикою. Кремлівська верхівка давно наплювала на пролетарську мораль, яку сама ж проповідує, і купається в розкоші, доступній не для всякого капіталіста. Тим більше, що живуть вони за стількома замками, що їх особисте життя недоступне очам народу. Нижчі вожді все більше й більше крокують тим же шляхом. Партійна аристократія, подібно Шабаліну, живе подвійним життям – на словах вони розігрують ідейних більшовиків, а насправді є зломщиками проповідуваних ними ідей. Поєднувати ці речі досить важко. Все доводиться робити злодійкувато, з побоюванням, з оглядкою. Під ногами плутаються власні класові теорії та нові радянські забобони. Кремлівських стін та заборонених зон тут немає, все відбувається більш менш відкрито. А раптом кремлівські хазяї прикрикнуть?

Спочатку Шабалін обідав у так званій їдальні Військової Ради, тобто в генеральській їдальні. Тепер же Дуся, незаконна покоївка, тричі на день їздить туди в машині і бере страви додому. Але навіть у таких умовах гостей до будинку не запросиш, а до їдальні Військової Ради відвідувачів, тим більше іноземців, водити не дозволяється.

Навіть тут, в умовах окупованої Німеччини, де ми не пов'язані ні житлоплощею, ні пайками, де все буквально – нагнись і підніми, навіть тут ми продовжуємо жити на радянський манер.

Незабаром Штаб РВА врахував недоліки існуючого становища та вирішив проблему за старим потьомкінським методом. Було створено щось на кшталт спеціального клубу, де керівні працівники РВА можуть влаштовувати прийоми для своїх західних колег. У кожному випадку потрібно заздалегідь представляти в Liason Service РВА точний список усіх запрошених, який ретельно перевіряється НКВС та вимагає підпису Начальника Штабу РВА. Це не просто коротка фраза сера Персі Мілльс: "Поїхали до мене обідати, джентльмени!", де не забувають навіть шофера Мишка.

При перших зустрічах із союзниками я не на жарт побоювався, що мені будуть ставити занадто багато питань, на які я буду не в змозі відповісти. Точніше, не маю права відповідати. В процесі моєї роботи в контрольній Раді в мені дедалі більше зростає подив. Люди демократичного світу не тільки не роблять спроб звертатися до нас з політичними питаннями, які, на мою думку, обов'язково повинні виникати у них при зустрічі з представниками абсолютно протилежної державної системи, але вони навіть виявляють незрозумілу для мене байдужість до цієї теми.

Спочатку я приймав це за почуття такту. Згодом я переконався в іншому. Середня людина Заходу, хоч це й парадоксально, набагато менше цікавиться політикою і всім, що з нею пов'язане, ніж середня радянська людина. Людину Заходу більше цікавить, скільки пляшок шампанського було випито на дипломатичному прийомі в Кремлі або в якому вечірньому туалеті з'явилася дружина Молотова. Це у кращому випадку. Зазвичай його інтереси не йдуть далі спорту і гарненьких актрис на обкладинках журналів. Це цілком природно кожній людині у нормальних умовах. Якби радянські люди мали можливість вибору, то вони вчинили б так само.

Але своєрідність радянського друку виключає безпартійне читання. Кожен рядок просочений політикою. Тому багато хто воліє нічого не читати і тоді їх переводять на штучне харчування за допомогою гуртків та політзанять. Ті ж, хто читає, не настільки тупі, щоб беззастережно вірити всьому, що їм подається. Звідси постійна неминаюча зацікавленість до забороненого плоду, до об'єктивної істини. Це скута політична активність, прихований інтерес до проблем та явищ навколишнього світу порівняно з радянськими умовами. Майор Кузнєцов висловлює це у задумливій фразі: "Хм! Ось вони які – сенатори?!", Шофер Мишко – в наївному питанні: "Невже у них всіх солдатів так годують?!"

Середня людина Заходу, живучи за нормальних умов, не ламає голову над причинами явищ. До чого? Адже все гаразд. Радянські люди не мають нічого окрім паперового щастя, паперового благополуччя та паперової радості. Тут мимоволі замислишся про причини та взаємозв'язок явищ. Матеріал для роздумів великий і я бачу, що люди не проходять наосліп. Вони мовчки спостерігають і роблять в глибині душі висновки.

Коли доводиться читати німецькі та англо-американські газети, мимоволі дивуєшся наскільки зовнішній світ не знайомий із усім тим, що відбувається у Радянському Союзі. Те, що ми отримуємо навмисно спотворене уявлення про зовнішній світ – цілком зрозуміло. Те, що німецький друк, котрий має свіжий досвід контакту з СРСР, не має сьогодні можливості говорити на цю тему вільно, бо це заборонено відповідними наказами Контрольної Ради – це також зрозуміло. Але те, що вільна англо-американська преса говорить про СРСР дуже стримано, а коли й каже, абсолютно наївні речі – це важко пояснити.

Чи це просто байдужість, обумовлена ​​незацікавленістю і те, що називається дипломатичною мовою невтручанням у справи інших націй, чи це відсутність правильної інформації. Так чи інакше, а сліпота у зовнішніх і внутрішніх процесах, що розвиваються в Радянській Росії, згодом завдасть західним демократіям багато головного болю. Тепер ми зіткнулися впритул. Вчорашні союзники сьогодні стали суперниками, завтра вони можуть стати ворогами. Для того, щоб боротися, треба знати ворога, треба знати його слабкі та сильні сторони.

Захід не розуміє жахливої ​​роздвоєності радянської дійсності. За тридцять років ми значно змінилися, певною мірою ми стали радянськими, розуміючи це як дію комуністичної теорії у даному національному середовищі. Ставши радянськими, ми одночасно набули імунітету до комунізму. Цього Захід і не підозрює. Сьогоднішня радянська держава – це дозрілий плід, коріння якого починає підгнивати. Недарма Політбюро почало підводити під радянський будинок старий національний фундамент. Він повністю виправдав себе під час війни. Після війни це переливання свіжої крові в гниючий національний організм триває.

На деякий період часу це, без сумніву, допоможе – зб'є з пантелику одних, вселить ілюзорні надії іншим. Плани Кремля від цього, звісно, ​​не зміняться.

Невелика, але характерна деталь. В окупованій Німеччині всі як один російські солдати та офіцери несподівано почали вживати слово "Росія". Це вийшло автоматично. Іноді ми за звичкою говоримо – СРСР, потім виправляємося – Росія. Нас самих це дивує, але це факт.

Протягом чверті століття вживання слова "Росія" спричиняло звинувачення у шовінізмі та відповідну статтю в кодексі НКВС. Навіть читаючи класиків, це слово треба було вимовляти квапливим шепотом. Цей, начебто, дрібний факт впадає у вічі, коли слово "Росія" сьогодні звучить в устах поголовно всіх солдатів. Цим словом солдат несвідомо підкреслює різницю між поняттями "радянський" та "російський".

Іноземна преса, як на зло, завжди плутає ці поняття. Те, що ми самі терпіти не можемо, вони називають "російським", те, що для нас дороге, вони називають "радянським".

У радянських людей немає а ні бажання, а ні потреби читати іноземцям політграмоту і пояснювати їм сутність радянської дійсності. Навіщо ризикувати власною головою, задовольняючи пустий інтерес людини, яка, до того ж, навіть не виявляє суттєвої зацікавленості?

Ступінь обмеження радянських людей у ​​контакті із зовнішнім світом добре видно з наступного випадку, що стався з кількома працівниками Економічного Управління.

Якось у перерву між засіданнями у Контрольній Раді серед членів делегацій зайшла розмова про те, як хто збирається проводити наступну неділю. У голови радянської сторони у Промисловому Комітеті Козлова вислизнуло необережне зізнання, що він із групою співробітників їде на полювання. Іноземні колеги Козлова з радістю скористалися нагодою провести неділю в одній компанії та виявили бажання поїхати на полювання спільно. Козлов змушений був висловити свою радість із цього приводу.

У неділю мисливський кортеж на кількох машинах виїхав з Берліна. Дорогою радянська сторона всіма силами намагалася загубитися. Чемна турбота і чудові автомашини західної сторони, на досаду Козлова, не дали можливості позбутися незручних друзів. Прибувши на місце полювання, союзники розвалилися на траві, збираючись закусити та побазікати. Щоб уникнути цього, Козлов та інші розсипалися по кущах і весь день нишпорили в хащах, проклинаючи долю, що пов'язала їх із такою політично-неблагонадійною мисливською компанією.

Пізніше, щоб застрахувати себе від можливих неприємних наслідків, Козлов цілий тиждень зі скаргами та прокльонами розповідав в Економічному Управлінні про цей епізод, підкреслюючи свою пильну позицію.

Отже, ми не можемо вільно спілкуватися із Заходом. Що ж тепер робить Захід, щоб познайомитись із радянськими проблемами?

Мені кілька разів доводилося спостерігати, яким чином Захід отримує інформацію про Радянську Росію з "надійних і компетентних джерел". Джерелами інформації зазвичай є журналісти. Американський чи англійський журналіст прагне отримати можливість зустрічі з радянськими колегами будучи упевненним, що саме тут він знайде вичерпні та найбільш правдиві відповіді. Наївні люди! Адже шукати правди у радянського журналіста – це все одно, що шукати цнотливості у повії. Орієнтуватися на інформацію людей, професією яких є дезінформація та дезорієнтація громадської думки.

Навіть через кілька років, завдяки, здавалося б, добрим урокам, Захід мало чому навчився.

Перебуваючі у Берліні американські журналісти довго шукали нагоди зустрітися зі своїми радянськими братами по перу у невимушеній обстановці. Ті всіляко уникали цієї зустрічі. Зрештою зустріч відбулася у радянському "Клубі Друку". Прогресом було те, що американці ставили цього разу питання, на які нелегко було відповісти навіть бувалим шулерам пера та чорнила. Останнім доводилося більше відмовчуватись. Повчально також, що американці стали розуміти значення слова "НКВС", їм здавалося, що їхні радянські колеги є жертвами НКВС, що вони з усіх боків оточені шпиками, а в кожному столі замасковано диктофон. Звичайно, вірніше було б припустити, що самі гостинні господарі є агентами НКВС. На базі набутого мною в Академії досвіду, я знаю, що всі закордонні кореспонденти СРСР є паралельно штатними співробітниками НКВС.

Мовчазну стриманість своїх колег американці пояснили страхом. Це вже крок на шляху до істини, хоч і не зовсім точний для цього випадку. В одному місці американці навіть торкнулися теми душі радянської людини, але зробили помилку, розглядаючи її як таку. Радянська душа є функцією радянської дійсності і її не можна аналізувати незалежно від середовища.

Майбутнє покаже необхідність Заходу серйозніше зайнятися вивченням радянських проблем.

Робота в Контрольній Раді дуже повчальна. Це дещо нагадує театр, де на сцені розігрується історична вистава. Я сиджу в першому ряду партеру і мені дуже ясно видно грим акторів і чути підказки суфлера.

З перших же засідань у мені розсіюється думка, властива більшості людей з вулиці, що професія дипломата – це щось легке та безтурботне – білі груди смокінгів, підняті келихи шампанського та вечірні туалети дам суспільства. Насправді все це виглядає зовсім інакше. Це страшенно важке, вірніше нудне, заняття. Тут потрібно володіти шкірою гіпопотама і чутливістю антилопи, нервами з манільського троса і витримкою африканського мисливця, якого пече сонце, мучить спрага, кусають комарі і який не може дозволити собі необережний рух з остраху злякати дичину. Англійська приказка свідчить, що найвище досягнення гарного тону – це нудьгувати до смерті і навіть не подавати виду. Тепер генерал Шабалін пропонує своїм колегам широкі можливості перевірити цю істину. Доводиться дивуватися з яким серйозним виглядом серйозні люди можуть цілими годинами і днями битися над нерозв'язною проблемою, поки вони переконаються, що вона нерозв'язна.

При підборі дипломатів англійці керуються наступним принципом: найбільш невідповідна для дипломатичної служби – людина енергійна і нерозумна, мало підходяща – людина енергійна і розумна, найпридатніша – людина розумна і пасивна. Англійці віддають перевагу повільності з кінцевим правильним рішенням і смертельно бояться необачних рішень, що закінчуються помилкою.

Для радянських дипломатів це правило працює у зворотному порядку. Ідеальний радянський дипломат має бути дуже енергійним і максимально дурним. Розум йому не потрібен, адже він сам не приймає жодних рішень. Енергія ж – це якість, необхідна кожному комівояжеру, незалежно від того, чи він нав'язує людям леза для безпечних бритв чи політику своїх господарів. Генерал Шабалін – наочний приклад цього.

Активна політика характерна для радянських дипломатів. У чому-чому, але у пасивності дорікнути Кремлю не можна.

Перші зустрічі в Контрольній Раді є досить показовими. Незважаючи на моє особисте досить скептичне ставлення до політики західних держав, я враховую національний та державний егоїзм кожної сторони, мені доводиться переконатися, що західні союзники прагнуть співпраці з нами у справі повоєнного світу. Плани створення Організації Об'єднаних Націй свідчать про волю західних демократій до миру в усьому світі.

Зовні ми виявляємо повну зацікавленість і готовність йти цим шляхом. Але ж перші ж практичні заходи показують протилежне. Готовність до співробітництва у справі світу – це лише тактичний маневр, з ​​метою збереження демократичної маски, з метою виграшу часу для реорганізації сил, з метою використання демократичних трибун для саботажу світової громадської думки. Мені доводиться переконатися в цьому сумному факті буквально на перших засіданнях Контрольної Ради.

Іноді я намагаюся заспокоїти себе тим, що Кремль на Потсдамській Конференції зумів захопити чималий шматок європейського пирога і тепер потребує перепочинку, щоб переварити здобич. Я намагаюся стати на національно-егоїстичну точку зору та виправдати цим політику Кремля. Але це слабке пояснення, вірніше самообман.

Мені спадають на думку слова Ганни Петрівни, які вразили мене в Москві. З них я міг зрозуміти, що Кремль має на увазі активні дії радянських збройних сил у післявоєнний період. Здавалося абсурдом думати про якісь військові плани, коли тільки вчора закінчилася жахлива світова бійня і весь світ судомно тягнеться до миру. Це здавалося неймовірним та неправдоподібним. З перших же засідань Контрольної Ради стало ясно, принаймні для мене, для не дипломата і не політика, що Кремль не має жодного бажання співпрацювати з демократіями Заходу. У світлі цього факту слова Ганни Петрівни набувають деякої логіки.

Представники демократій дивуються, гублячись у здогадах, чим можна пояснити таку дивну поведінку їхнього східного союзника? Із завзятістю середньовічних алхіміків, що шукали формулу філософського каменю, вони намагаються знайти модус вівенді у діалозі з Кремлем. Вони шукають ключ до загадки у своєрідності душі сходу, піднімають пилюку історичних фоліантів і не здогадаються зазирнути в мільйонні тиражі праць Леніна та Сталіна з питань теорії та тактики. Вони надто покладаються на розпуск Комінтерну. Їм не знайома крилата фраза, якою радянські вожді виправдовують кожен свій відступ від генеральної лінії: "Тимчасовий відступ цілком виправданий, коли він необхідний для реорганізації та накопичення сил для наступного наступу". Непохитна "генеральна лінія" при нагоді може звиватися як гадюка.

Я запровадив би для західних дипломатів обов'язкове вивчення основ марксизму-ленінізму. Тоді вони відчували б себе впевненіше під час зустрічей із радянськими дипломатами. А поки що Захід тільки здивовано трясе головою і відмахується хвостом, як поважаюча себе корова від настирливих мух.

Такими є зовнішні відносини союзників у перші місяці роботи Контрольної Ради. Вони досить важливі для розуміння подальшої праці та долі цього найвищого законодавчого органу повоєнної Німеччини.


Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ