1.
"Ідіть вниз і чекайте мене в машині", – каже генерал, коли я прибуваю на його виклик. Кивком голови він дає зрозуміти, що більше наказів не буде.
У генерала манера – ніколи не говорити, куди ми їдемо. З однаковим успіхом ми можемо поїхати до Контрольної Ради чи на аеродром, а звідти – до Москви чи Парижа. Або він вважає, що підлеглі повинні миттєво вгадувати його думки, або ж, за прикладом великих людей, засекречує свою трасу, щоб уникнути замахів. Це не заважає йому пізніше гарчати на своїх супутників, чому вони не підготувалися до поїздки, не зібрали необхідних матеріалів, і взагалі, навіщо вони з ним їдуть.
До війни генерал Шабалін був першим секретарем Обкому ВКП(б) у Свердловській Області. Під час війни він був членом Військової Ради та Командувачем Тилу Волховського Фронту – очі і вуха Партії в армійському апараті. Такі партійні генерали ніколи не беруть участь у плануванні або виконанні безпосередніх бойових операцій, але без їхнього підпису жоден наказ не є правочинним.
У машині вже сидить майор Кузнєцов.
"Куди ми їдемо?" – питаю я.
"Кудись", – відповідає ад'ютант безтурботно. Він уже звик до манер генерала і не ламає собі голову над метою поїздки.
Виїхавши на автостраду, наш "Адмірал" бере курс на Дрезден. Спідометр піднімається до дев'яноста кілометрів, але відчуття швидкості губиться в бетоні автостради. Як не дивно, але автостради Німеччини не відразу отримали визнання з боку росіян. З якихось причин ми уникали користуватися ними у перші місяці після капітуляції. Пізніше можна було чути про автостради такі слова: "Це найкращий пам'ятник, який Гітлер залишив після себе".
У Дрездені наш "Адмірал" зупиняється біля готелю "Білий Олень", довкола якого розкинулося ціле море автомашин з червоними прапорцями на радіаторах. Навколо сильна збройна охорона з автоматами. На сходах будівлі стоїть група генералів. Серед них виділяється двічі Герой Радянського Союзу генерал-полковник танкових військ Богданов – військовий губернатор Федеральної Землі Саксонія.
Сьогодні сюди скликані усі військові коменданти Саксонії для звіту перед Командуванням РВА у Дрездені та Берліні. До РВА надійшла маса скарг та звинувачень про роботу місцевих комендатур. Після капітуляції комеданти не отримували жодних інструкцій і проводили політику кому яка заманеться. Більшість із них – малограмотні офіцери, які піднялися на поверхню за роки війни й абсолютно не відповідають завданням окупаційної політики мирного часу.
Поки конференція ще не розпочалася, генерал Шабалін віддаляється разом із генералом Богдановим, попередньо шепнувши щось на вухо ад'ютанту. Майор Кузнєцов тягне мене із собою: "Ходімо вибирати машину".
"Яку машину?" – здивовано питаю я.
"Для генерала", – коротко відповідає той, – "Зараз побачиш, як це робиться. Ходімо!"
З виглядом неквапливих автолюбителів ми проходимо між рядами автомашин, на яких коменданти саксонських міст приїхали на нараду. Отримавши до своїх рук місто і ставши його повновладним господарем, комендант насамперед реквізував собі найкращу у місті автомашину. Тепер перед нашими очима виставка найкращих моделей німецької автопромисловості, починаючи від трохи консервативних "Майбахів" і закінчуючи останніми новинками Мерседес-Бенц. Хазяї автомашин були вже в "Білому Олені". В машинах сиділи лише шофери-солдати.
Майор Кузнєцов неквапливо розглядає машини. Він постукує носком чобота по шинах; натискаючи на задок, пробує м'якість ресор; навіть заглядає на лічильник кілометрів, щоб переконатися, скільки кілометрів ця машина вже пробігла. Зрештою майор зупиняє свій вибір на відкритому "Хорьху".
"Чия це машина?" – звертається він до солдата, що розвалився за кермом.
"Підполковника Захарова", – відповідає солдат таким тоном, ніби це ім'я має бути відоме усьому світу. Він не поспішає привітати нас – шофери швидко переймають звички своїх господарів.
"Непогана машинка", – констатує Кузнєцов. Він проводить пальцем по кнопках управління, ще раз оглядає машину і каже: – "Скажи своєму підполковнику, щоб він відіслав цю машину в Карлсхорст для генерала Шабаліна".
Солдат дивиться скоса на майора. В його очах видно прикрість – підполковник посадив його охороняти машину, а її хочуть поцупити серед білого дня. Але солдат не дивується, а лише з деяким сумнівом запитує: "А хто такий генерал Шабалін?"
"Після конференції твій підполковник добре знатиме, хто він такий", – відповідає майор, – "А ти доповіси підполковнику, щоб він наклав на тебе стягнення за невіддачу привітання ад'ютанту генерала Шабаліна".
Трофеї розподіляються строго за чинами і посадами: для солдатів – годинник та інші дрібнички, для молодших офіцерів – акордеони, для старших офіцерів... Класифікація складна, але дуже суворо дотримується. Якщо якомусь лейтенанту доля зіграла до рук двостволку "три кільця" та ще й "з короною", то це для лейтенанта наперед програна справа. Не миттям, так катанням, а все одно двостволка потрапить у валізу до майора. Та й у майора недовго затримається, якщо він не зможе її добре заховати. Особливо суворо цей порядок володіння трофеями поширюється на автомобілі. Машину не так легко заховати – у валізу не влізе.
Виходячи з цього, шофер підполковника не дивується, а лише перепитує, хто такий генерал Шабалін – чи відповідає наказ "регламенту" чи ні.
Коменданти Саксонії, засліплені своєю владою на місцях, припустилися тактичної помилки, показавши на очі старшому начальству таку велику кількість спокусливих автомашин. За таку необережність вони поплатилися половиною автомашин, які паркувалися перед "Білим Оленем" і мали нещастя сподобатися генералам. Коли за кілька місяців було скликано другу подібну конференцію, багато комендантів, пам'ятаючи минулий урок, з'їхалися до "Білого Оленя" мало не на возах. Звичайно, вони знову обзавелися хорошими автомашинами, але цього разу розсудливо залишили їх вдома.
Незабаром у конференц-залі готелю розпочинається нарада. На нараду запрошено близько трьохсот офіцерів. Присутні тільки коменданти в чині майора і вище. У залі також кілька генералів – комеданти Дрездена, Лейпцига та інших великих міст Саксонії. Вони теж запрошені для обміну досвідом і сидять досить скромно на своїх стільцях. У президії за столом, вкритим червоним сукном, розташувалося командування РВА. У центрі президії – генерал Шабалін як представник вищої влади з Карлсхорста. Комендантам не довго доводиться чекати. Генерал Богданов відкриває нараду й оголошує, що до вух РВА дійшли факти деяких викривлень та порушень у роботі місцевих комендатур. Він пропонує присутнім поділитися "своїм досвідом" і піддати жорстокій критиці недоліки в роботі комендатур. При цьому він дає зрозуміти, що РВА відомо набагато більше, ніж багато хто припускає; буде краще, якщо присутні самі розкриють наявні недоліки, не чекаючи на втручання РВА. Іншими словами – якщо хтось відчуває за собою грішок, то нехай постарається розкрити побільше гріхів у свого сусіда і замазати цим свої власні.
Першим із місця піднімається підполковник.
"Звичайно, у роботі військових комендатур є деякі недоліки, які потрібно віднести, головним чином, за рахунок відсутності контролю згори", – каже він – "Військовим комендатурам надана повна самостійність і це веде до..."
Підполковник, який узяв на себе місію самоосудження, починає свій виступ досить невпевнено. Він проводить поглядом по рядах своїх колег, ніби шукаючи від них підтримки. Ті опустили очі й уважно вивчають шкарпетки власних чобіт. Генерал Богданов вичікувально грає олівцем по червоному сукну.
"Багато військових комендантів забули про свої обов'язки, деякі з них морально розклалися і обуржуазилися. Моральна чистота радянського офіцера для цих людей стала... е-е-е". Підполковник відчуває, що заліз надто далеко в область високої моралі і вирішує перейти ближче до справи: "Візьмемо, наприклад, майора... майора, який начальником комендатури у місті Н."
Генерал Богданов перебиває: "Можна без псевдонімів. Тут усі люди свої".
"Ну, значить, візьмемо до прикладу майора Астаф'єва", – виправляється підполковник. – "Після того, як він був призначений комендантом в Н., людина явно розклалася. Неподалік міста знаходиться княжий замок, де жили різні барони. Тепер майор Астаф'єв влаштував там свою резиденцію. Живе він там розкішніше, ніж царські бояри і дворяни. Треба сказати – не життя, а малина".
У словах підполковника прослизає наліт заздрощів. Мабуть, він не раз бенкетував у казковому замку зі своїм колегою Астаф'євим, але потім вони щось не поділили, і підполковник вирішив згадати про мораль. Я дивлюся по залі, сподіваючись знайти майора з дворянськими нахилами. На мій подив майже всі майори, присутні в залі, опустили свої очі з підозрілою сором'язливістю.
"Ну так от, майор Астаф'єв явно деградував. Він тримає в замку більше прислуги, ніж покійний граф. Щоранку, коли майор Астаф'єв зроблять милість продерти очі, вони не пам'ятають, де вони знаходяться. Поки не виглушать пів відра огіркового розсолу. Це щоб опохмелитись після нічної п'янки. Потім майор Астаф'єв, як справжній пан, витягує свої ніжки. Одна німкеня одягає панчоху на ліву ногу, інша – на праву. Третя тримає напоготові шовковий халат. Штани він теж без сторонньої допомоги одягти не в змозі".
У залі помітне пожвавлення й сміх. Стиль життя бравого майора явно імпонує слухачам.
"Але це лише квіточки, а ягідки – попереду", – вигукує оратор, – "Інтим з німкенями вбудований у майора Астаф'єва в систему. Він має спеціальну команду, яка тільки тим і займається, що ловить для нього жінок по всьому району. Спійманих тримають кілька днів у погребі комендатури, після чого вони потрапляють у ліжко майора".
Я помічаю неподалік одного майора, який, закусивши язика, старанно пише щось на розкиданих перед ним аркушах паперу. Очевидно, це і є майор Астаф'єв. Звісно, він пише не виправдувальний матеріал, а звинувачувальний. Тільки вже на адресу підполковника.
"Часто справа доходить до явного самодурства", – продовжує підполковник, – "Нещодавно коменданту Астаф'єву після чергової п'янки захотілося юшки. Недовго думаючи, він наказав відкрити шлюзи штучного ставка біля замку і наловити йому таким чином риби. Пара рибок потрапила майору на юшку, а кілька сотень центнерів риби загинуло. Хіба це не обурливі факти, товариші офіцери?
Його слова викликають у залі радше веселість, ніж обурення. Кожен згадує подібні випадки із власної практики і ділиться враженнями з сусідом.
"Ситуація з майором Астаф'євим", – закінчує підполковник, – "цікава для нас тим, що це показове явище. В багатьох комендатурах ми маємо порядок, що незначно відрізняється від випадку майора Астаф'єва. Далі такий стан речей не може бути припустимим. Наше завдання тут – розкрити і затаврувати подібні ганебні явища, закликати до порядку розпоясавшихся самодурів, нагадати їм про існування пролетарської законності".
На обличчях присутніх веселе пожвавлення змінюється цнотливим мовчанням, очі знову починають вивчати шкарпетки власних чобіт. Справа приймає неприємний оборот, коли йдеться про відповідальність. Тепер війну закінчено і комеданти з власного досвіду знають радянські закони.
Радянське правосуддя, виходячи з догми психологічного виховання колективу, часто застосовує практику "цап-відбувайло", коли до декого закон застосовується з посиленою строгістю для застереження інших, і тим спокутуються усі гріхи решти колективу.
Радянські закони дивляться на дрібні порушення крізь пальці. Не тягнути ж людину під суд через кожен вибитий зуб або розбите скло – є важливіші справи, наприклад, дати людині десять років за збирання соціалістичних колосків у полі або п'ять років за шматок вкраденого на фабриці соціалістичного цукру. Зуби і скло – це поки що приватна власність і соціалістичним законом вони не охороняються. Почуття законності втрачається. Коли цей процес приймає загрозливі масштаби, починаються пошуки цапів-відбувайлів. Потрапити до таких "цапів" – це дуже неприємна річ. Можна безкарно творити багато, а потім поплатитися головою буквально за дрібницю.
Якщо командування РВА під приводом безневинної самокритики вже вирішило провести відповідні оздоровчі заходи, то справи кепські. Значить скоро запахне смаженим – кілька комендантів потраплять до Військового Трибуналу. На кого впаде жереб? Атмосфера у залі стає напруженою, відчувається нервозність.
Розрахунок генерала Богданова виявився правильним. Після вступної промови підполковника, яка, цілком можливо, була викликана попередньою співбесідою в РВА, починається жорстоке осудження. Комеданти старанно поливають брудом один одного, а секретарі стенографують усе сказане. Черга доходить до генералів – комендантів Дрездена та Лейпцига. Картина цікава. Не часто побачиш генерала, що стоїть з виглядом школяра серед великої аудиторії і звітує про свої гріхи. Іноді генерал-комендант згадує про свої генеральські погони і намагається виправдовуватися. Тоді голос із президії глузливо підганяє: "Не соромтеся, генерале. Тут усі свої люди".
Психологія маси, вихованої у покорі. Якщо зверху наказ каятись, то каються всі. Хто не має гріхів у минулому, той кається у гріхах майбутніх. Комеданти хором розкривають свої "недоліки" і клянуться надалі бути пай-хлопчиками і слухатися тата. Тато в Кремлі завжди правий.
Із зали піднімається постать і звертається до президії: "Дозвольте питання, товаришу генерал? Це дещо не відноситься до теми, але я хотів би порадитися".
"Ну, давайте, що у Вас на серці", – дружнім тоном заохочує генерал Богданов. Напевно, чергове покаяння, а покаяння генерал слухає охоче.
"Моя комендатура розташована біля самого чеського кордону", – починає комендант, – "Щодня повз мене женуть через кордон натовпи голих людей. Я їх поки саджаю в підвал. Не можна ж, щоб вони в такому вигляді вулицями бігали, а одягнути мені їх немає у що".
У залі чується сміх. Генерал Богданов запитує: "Як це так – голих?".
"Дуже просто", – відповідає невдаха комендант – "Абсолютно голих. У чому мати народила. Навіть дивитися соромно".
"Нічого не зрозумію", – переглядається генерал з іншими членами президії, – "Поясніть докладніше. Звідки ці голі люди?".
Комендант пояснює: "Німці з Чехословаччини. Їх чехи роздягають на кордоні догола, а потім женуть у такому вигляді до мене через кордон. Кажуть: "Ви сюди голі прийшли, голі і повертайтеся". Судетські німці. Їх за Потсдамським Договором переселяють до Німеччини. Для чехів це жарт, а для мене – проблема. У що я повинен одягати цих людей, коли мої власні солдати не мають обмундирування.
Інший комендант запитує: "У мене в місті банк. Разом із директором банку я оглянув приватні сейфи у підвалах. Повно золотих речей, діамантів – цілі гори цінностей. Я наказав поки що опечатати все. Що з цим робити далі?" Третьому завдає занепокоєння німецька танкова дивізія, що розквартирувалась у дворі комендатури.
Характерно – ніхто з комендантів не скаржиться, що у нього виникли труднощі з німцями. Ані диверсій, ані заворушень. Набагато більше клопоту зі своїми власними людьми.
"Окупаційний апарат має бути на висоті завдань окупаційної політики. Потрібно свято берегти престиж нашої армії і нашої держави в очах окупованої країни. Комендатури – це перша ланка нашого контакту з німецьким населенням", – звертається генерал Богданов до присутніх.
"І в цьому показному уособленні нашої держави зібрані всі покидьки армії. Поки що мало зважають на громадську думку переможеної країни, але потім це дасть про себе знати", – думаю я у відповідь словам генерала.
Після закінчення наради для учасників влаштовується банкет. Майор Кузнєцов, я та ще один офіцер із дрезденського РВА займаємо столик у віконній ніші.
Колись готель "Білий Олень" був улюбленим місцем для курортних гостей та іноземних туристів. З вікна видно оповиту легким туманом Ельбу, що розрізає Дрезден на дві частини. "Білий Олень" розташовано на висоті пташиного польоту. Звідси мало помітні руйнування, завдані місту війною. Панорама біля наших ніг дихає спокоєм і давньою культурою. Дрезден гарний, незважаючи на те, що половина міста лежить у руїнах. У ньому багато справжньої шляхетності іншої Німеччини, про яку ми сьогодні забуваємо під свіжими враженнями останніх років. Безпристрасні кельнери з фізіономіями університетських професорів беззвучно ковзають залою. Хлопці в білих жилетах маневрують між столами, діловито розмахуючи серветками і підкоряючись мовчазним поглядам величного обера. У своїх дитячих мріях вони напевно мріють колись стати на його місце, з гордістю носити чорний фрак і командувати залом. Професію кельнера піднято у Європі на висоту мистецтва. У Радянському Союзі це вважається ганебною для чоловіка професією. Кумедний контраст: у пролетарській державі професія пролетарія стала ганебним заняттям. А без кельнерів не обійтися навіть за комунізму. Різниця лиш у тому, що оскільки у нас це вважається собачим заняттям, то радянські кельнери й поводяться як собаки.
Наші вуха пестить знайома мелодія. "Сіній платочєк"! Я любив слухати цю просту пісеньку з московських естрад на акордеоні в руках солдата у невигадливому виконанні дівчат у сірих шинелях. Сьогодні вона звучить символічно у виконанні німецької капели.
Майор Кузнєцов поглядом обводить зал і каже: "Затишна обстановка. Якби ще всіх гостей повикидати до біса – зовсім би було добре".
Комеданти у залі дещо оговталися після неприємної конференції. Вони намагаються втішити себе спогадами про бойові подвиги під час війни. Цьому допомагає необмежена кількість розслабляючих напоїв на столах. Зал наповнюється легким гомоном.
Наш третій супутник, зиркаючи очима по залі, каже: "Те саме мені часто спадало на думку, коли я бував у московському метро. Метро чудове, а публіка не гармонує, все враження псує. Навколо мармур, а посередині рвань".
Я питаю у майора Кузнєцова, який завдяки своїй посаді ад'ютанта добре знайомий із порядками в армії: "Як ти думаєш, що буде майору Астаф'єву та іншим, кого розбирали на конференції?"
Майор Кузнєцов посміхається: "Нічого. Найгірше – переведуть в іншу комендатуру. Професійні негідники теж необхідні. До того ж усі ці скоти щиро віддані партії. А відданим людям багато що прощається. Вони так само необхідні партії, як і партія ім. Взаємозалежний комплекс".
Мене дивує, що майор і його старий знайомий розмовляють так вільно на делікатні теми. Це – своєрідна атмосфера в країні і в армії після закінчення війни. Люди відчули, що вони вибороли собі свободу, що вони переможці, і це почуття поширювалося далеко. Цьому сприяє також новизна контрастів при зіткненні із Заходом.
На час нашого перебування у Дрездені генерал Шабалін зупинився на віллі, яку займав генерал Дубровський – Начальник Економічного Відділу РВА в Саксонії. Раніше ця вілла належала великому німецькому комерсанту. Позаду вілли – чудовий сад.
Повернувшись із наради в "Білому Олені", ми з майором Кузнєцовим вийшли погуляти в цей сад. Незабаром за нами прибіг генеральський водій Мишко і повідомив, що генерал викликає нас до Штабу Дрезденського РВА в кабінет генерала Дубровського.
За п'ять хвилин ми були на місці.
В кабінеті генерала Дубровського тепер засідання дещо іншого гатунку. З однієї сторони – генерал Шабалін, поруч із ним генерал Дубровський. З іншого боку столу – німецькі батьки міста, ландрат Саксонії і бюргермайстер Дрездена. Німець-бюргермайстер говорить чистою російською мовою. Нещодавно він був підполковником у Червоній Армії.
Обговорюються економічні завдання Саксонії у світлі окупаційного режиму. Справа йде виключно гладко. Бюргермайстер є не лише слухняним виконавцем, а й цінним консультантом з місцевих питань. Не ми наказуємо й не вимагаємо чогось. Ні. Бюргермайстер рекомендує нам доцільні заходи і пропонує їх на затвердження.
Лише одного разу в бюргермайстері прослизнула тінь його німецького походження. Коли обговорювалося питання про гостру нестачу кріпильного лісу для шахт, генерал Шабалін, не довго думаючи, запропонував: "Але ж навкруги маса лісів, – рубайте їх". Підполковник-бюргермайстер з жахом сплеснув руками: "Якщо ми вирубаємо ці ліси, то через п'ять років наша квітуча Саксонія перетвориться на пустелю". Прийняли компромісне рішення: вишукувати інші джерела, а поки що рубати місцеві ліси.
Ландрат існує для вивіски – м'якотіла істота якоїсь демократичної партії, готова підписати будь-який папірець. За його спиною працює наша людина, яка ще вчора носила радянські погони, а сьогодні – стовідсотковий німець і бюргермайстер. Він вилазить зі шкіри аби знайти більше репарацій. Класово чужий елемент німецького суспільства було вилучено за одну ніч, решта оглушена страхом, а свої люди працюють під маскою нової демократії.
Масами потрібно вміло керувати зверху. Психологія мас – це точна наука, у деталях розроблена Кремлем. Людина – це соціальна тварина. Умови сучасного суспільства роблять людину набагато більш залежною від стада, ніж усіх її чотирилапих предків. Тут просто в ліс не втечеш. Пастух у Кремлі знає свою справу.
Ці думки мимоволі спадають на думку, коли спостерігаєш те, що відбувається в кабінеті генерала Дубровського. Я дивлюся на німецьких представників "нової демократії", потім озираюсь навколо і розглядаю обстановку зали, де ми знаходимося.
Штат РВА Саксонії розташувався у колишньому палаці саксонських королів. З високих, викладених дубовими панелями стін на нас дивляться потемнілі портрети в середньовічних костюмах. Мешканець золотої рами, спершись на шпагу, холодно дивиться над головами людей із золотими погонами на плечах. Ці хоч переможці. Але та істота у сірому цивільному костюмі з німецьким ім'ям! Що думав шляхетний король про своїх старанних нащадків? Нікчемніє народець... Чи не так, Ваша Величність?
На прощання я тисну руку підполковника-бюргермайстера. З ввічливості я навіть розмовляю з ним німецькою. Щоб він не надто почував себе холуєм. Іноді корисно створити у слуги враження, що він самостійний.
Наступного дня ми їдемо в Галлє, столицю Провінції Саксонія. Тут Шабалін зустрічає свого старого приятеля генерала Котікова, Начальника Економічного Управління РВА в Провінції Саксонія (примітка: тут йдеться про дві різні провінції – Федеральну Землю Саксонія з центром у Дрездені та Провінцію Саксонія з центром в Галлє). Пізніше генерал Котіков отримав широку популярність на посаді радянського коменданта Берліна, союзники, напевно, довго пам'ятатимуть його ім'я. Зовні генерал Котіков – дуже симпатична людина та добросольний господар.
У Галлє ми присутні на аналогічних, як і у Дрездені, нарадах. Спочатку інтермеццо з комендантами – картина та сама, що й у Федеральній Землі. Потім генерал Шабалін перевіряє роботу "нової демократії". Місцевий німецький вождь прожив близько п'ятнадцяти років у Москві на вулиці Покровського, майже мій сусід. Він виявляє у своїй діяльності ще більше старанності, ніж його колега у Дрездені. Генералу Шабаліну доводиться стримувати його запал, коли той надає довжелезний списк підприємств, намічених для соціалізації.
"Не так швидко", – говорить Шабалін, – "Враховуйте особливості німецької економіки і перехідного періоду. Передайте Ваші пропозиції на розгляд генералу Котікову".
На зворотному шляху до Берліна з нами трапляється непередбачена затримка. Десь біля Лютерштадта у нас із тріском лопається задня шина. У водія – ні запасного колеса, ні камери, ні навіть гумового клею. Генерал люто лається – він будь-що хоче потрапити в Берлін до настання темряви. Певно, він не надто покладається на роботу комендатур.
Ми з Кузнєцовим переглядаємося – діставати колесо доведеться нам, бо шофер Мишко від страху втратив усю свою винахідливість, якою славляться радянські шофери. Вихід один – організувати колесо у будь-якої автомашини, що проїжджає. Це сьогодні звичайне явище на дорогах Німеччини.
За всіма правилами військового мистецтва ми блокуємо дорогу, затримуємо всі автомашини, що проїжджають, і піддаємо їх огляду. Жодне колесо не підходить до нашого "Адмірала". На превеликий подив затриманих, ми без перешкод відпускаємо їх далі. В душі вони, напевно, вже розпрощалися з усіма своїми валізами. Контроль досить серйозний – сам генерал стоїть поряд з нами, сяючи лампасами й іншими знаками генеральської гідності.
Згодом ми помічаємо дивну автоколону, що рухається по шосе. Кілька критих вантажівок, розмальованих усіма кольорами веселки, строкаті афіші, пахне смаженою цибулею та богемою. Виявляється – бродячий цирк, цигани XX століття. Не вистачає лише чорномазої Кармен для повноти ефекту. Мальовничий кортеж замикає американський військовий джип, за кермом якого сидить американський капітан.
Я оглядаюсь навколо в пошуках командувача цим парадом і видумую якою мовою тут слід спілкуватися. У цей момент з джипа вискакує недостатня Кармен і звертається до нас на гучному діалекті нетрів Веддінга (Веддінг – славетні нетрі Берліна, бідний північний район).
Ми з майором Кузнєцовим на мить навіть забуваємо, навіщо ми зупинили усі ці автомобілі. Фіалка Веддінга була дійсно страшенно гарна. Недарма американський капітан наважився супроводжувати свою даму серця небезпечним шляхом – дорогами радянської зони. Заради такої жінки забудеш усі приписи і Ейзенхауера, і Жукова разом узятих.
Насилу відірвавшись від привабливої картини, ми починаємо оглядати колеса у автомашин, попутно консультуючись з технічних питань з Мишком. Нарешті черга доходить і до американського позашляховика.
"Як щодо джипівських коліс?" – Запитує Кузнєцов у Мишка.
"Дірки співпадають. Трохи шкутильгати будемо, але до дому доїдемо", – відповідає той.
Отже, питання вирішено. Зараз ми отримаємо додаткові постачання по ленд-лізу. До того ж у позашляховика ззаду стирчить п'яте колесо. Зайва розкіш.
Я пояснюю Кармен наше тяжке становище і показую пальцем на п'яте колесо позашляховика. Генерал згадує Потсдамський договір і психологію залякування: "Запитайте в американця, чи має він перепустку в радянську зону. Чому він тут катається?"
Але таланти і шанувальники й без цієї міри психологічного впливу з радістю готові відкупитися такою дешевою ціною, як одне колесо, за порушення Потсдамського Договору та проїзд чужою територією.
Я записую берлінську адресу капітана з метою по приїзді повернути об'єкт експропріації його власнику. Пізніше я кілька разів наказував Мишкові відвезти колесо за цією адресою. Відверто кажучи, я побоююся, що колесо обернулося пляшкою горілки і зникло в шлунку Мишка. Якщо американському капітанові доведеться читати ці рядки, то я ще раз висловлюю йому мою подяку та жаль з приводу того, що сталося.
Вже в сутінках ми під'їжджаємо до Берліна. Генерал несподівано виявляє занепокоєння і наказує Мишкові: "У жодному разі не їхати через американський сектор. Шукай дорогу через Рудов".
Легко сказати, але не легко знайти цей Рудов. В одному місці висаджено в повітря мости, в іншому – закриті дороги. Куди ми не сунемося – усі дороги ведуть через американський сектор. Генерал чортихається і виявляє разюче небажання їхати американською землею.
Зрештою, ми все ж потрапляємо в американський сектор. Генерал категорично відмовляється їхати звичайною трасою через Потсдамерштрассе і наказує Мишкові пробиратися південною околицею міста, поки ми не потрапимо в радянський сектор. Мишко тільки хитає головою. Влітку 1945 року проїхати по Берліну вночі, та ще й по невідомих околицях, було важким завданням.
Генерал грає комедію. Адже не може ж він серйозно побоюватися якоїсь диверсії чи замаху. Взаємний проїзд союзників по Берліну не заборонено. Жодних секретних документів у нас із собою немає. Зрозуміло, генерал навіть тут розігрує ідеологічний блеф.
Наша машина, як величезний жук, повільно повзе заплутаними провулками. Іноді світло фар вихоплює з темряви фігуру американського вартового. Усі пости подвійні. Вартовий невдоволено мружиться на яскраве світло, його подруга після першого переляку починає посміхатися. Звичайно, потривожені пари не підозрюють, що з темряви дивляться на них очі радянського генерала. Генерал бурчить – для нього це явний доказ морального розкладання американської армії.
Після тривалих блукань серед руїн і городів берлінських околиць наші фари висвітлюють жовту стрілку з написом "Карлсхорст". Приємно знову почуватися у рідному гнізді після подорожей ворожою і незнайомою країною. Приємно їхати кудись, але ще приємніше повертатися додому.
2.
З 17 липня по 2 серпня неподалік Берліна, в Потсдамі, відбувалася перша повоєнна зустріч Великої Трійки, яка згодом увійшла в історію як Потсдамська Конференція.
Якщо Кримська Конференція вирішувала проблеми закінчення війни та устрою післявоєнного миру в загальних рисах, то Потсдамська Конференція займалася тими самими питаннями в деталях. Німеччина беззастережно капітулювала, і тепер було необхідно остаточно узгодити і уточнити політику держав переможниць щодо Німеччини, шляхи її проведення, координацію роботи окупаційних установ.
У ході Конференції впадала у вічі різниця в поведінці радянської сторони і західних союзників. Західні демократії робили наголос переважно на виробленні політики, яка у майбутньому запобігала б відродженню німецького мілітаризму, можливості нової німецької агресії. Цього прагнули досягти, з одного боку, шляхом знищення та подальшого обмеження військово-промислового потенціалу, з іншого – шляхом демократичного перевиховання Німеччини.
Коли питання стосувалося майбутнього Німеччини вцілому, то радянська сторона розсипалася у пафосних фразах про демократію. Натомість, коли справа переходила до деталей, радянські представники мовчки пили воду з графінів і палили цигарки. Складалося враження, що точного плану у цьому питанні Ради не мали. Так, у всякому разі, мало здаватися представникам Заходу. Хоча СРСР зазвичай і приходить на конференції з виключно добре підготовленими планами, цього разу вони поводилися напрочуд стримано.
Мало хто із західних політиків на той час припускав, що Кремль має дуже добре продуманий план радянської політики в Німеччині. Але поки що цей план не варто було класти на стіл конференції. Він став зрозумілим пізніше з дій радянської окупаційної влади. Сталін не забув слів: "Німеччина – це ключ до Європи".
В питаннях далекого майбутнього Німеччини Кремль виявляв на Потсдамській Конференції значну поступливість і здебільшого погоджувався з політикою західних союзників. Натомість тим більший інтерес, активність та надзвичайну завзятість показала радянська сторона у питаннях найближчого майбутнього – у питанні контрибуцій з Німеччини та у територіальних претензіях на східних кордонах Німеччини.
Скринька відкривалася просто. Занадто просто, щоб західні політики могли зрозуміти таку нескладну механіку. Майбутнє – це обіцянки, які ні до чого не зобов'язують. А поки що ціною цих обіцянок потрібно спробувати виторгувати у Заходу більше репарацій та поступок.
Західні демократії, заспокоєні відносною поступливістю або уявною незацікавленістю Кремля в частині принципової політики, зі свого боку пішли на поступки в широких репараційних і територіальних претензіях Кремля, які автоматично ставили Німеччину в залежність від Радянського Союзу. Західні союзники самі передали до рук Сталіна віжжі, якими він правитиме Німеччиною.
Вони розглядали це як спокутну жертву, яка має задовольнити економічні інтереси Кремля і зробити його більш поблажним у питаннях устрою повоєнного миру та взаємної співпраці. Вони дивилися на проблему з ідеалістичної сторони. Кремль же завжди стоїть на матеріалістичній платформі. Спочатку заграбастати матеріальну базу, а потім, спираючись цю базу, будувати подальшу політику, виходячи вже не з застарілих зобов'язань, а з реальних можливостей.
Давши Кремлю величезну матеріальну базу у Німеччині в обмін на туманні політичні гарантії, Захід зробив серйозну помилку. Гарантії будуть дотримуватися лише до того моменту, поки ця видимість буде потрібна Кремлю.
Згадуючи про особовий склад Великої Трійки на Потсдамській Конференції, мимоволі відчуваєш певну простоту. Немає добре знайомого нам імені – Президент Рузвельт.
Рузвельт не дожив буквально кількох днів до перемоги, якій він віддав стільки сил та енергії. У цьому є, можливо, одна втішна сторона – йому не довелося побачити на власні очі руйнування ілюзій, на яких він будував свої плани післявоєнного світу. Він був по справжньому великою людиною, добрий старий і кришталево-чистий ідеаліст. Важко йому було зрозуміти "доброго хлопця Джо".
У дні Потсдамської Конференції Сталін разом із чинами делегацій західних союзників здійснив поїздку в автомобілях по Берліну. Одним із результатів цієї поїздки був наказ експертам Військово-Повітряного Відділу РВА надати особисту доповідь Сталіну про подробиці повітряних рейдів союзників на Берлін. Руїни Берліна говорять набагато більше, ніж газетні зведення та цифри тоннажу скинутих бомб.
Проїжджаючи Берліном і дивлячись на безкрайний кам'яний цвинтар будинків, отримуєш враження, що по величезному місту били зверху настільки ж величезним молотом. Порівнюючи сліди авіаційних нальотів німецької авіації на Москву і Ленінград з картиною Берліна після нальотів USAF і RAF, можна призадуматися.
Ця картина справила на Сталіна більше враження, ніж доповіді його військових радників під час війни, і безперечно більше вплинула на його миролюбність, ніж усі переконання та вмовляння Рузвельта. Недарма він зажадав спеціальну доповідь на цю тему.
Поки Велика Трійка домовлялася на Конференції Потсдама, РВА продовжувало свою роботу. Одним із перших заходів РВА, що суттєво впливав на внутрішню структуру німецької економіки, став Наказ маршала Жукова №24. Тут йшлося про конфіскацію нерухомого майна націонал-соціалістів і потім, начебто принагідно, давалися вказівки дотично підготовки націоналізації засобів виробництва і вказівки щодо вироблення проекту земельної реформи.
Так звана земельна реформа завдала генералу Шабаліну чимало клопоту. Німецька влада на місцях ще не звикла до радянських методів керівництва і не вміла читати між рядками. У Наказі №24 не було точних цифр. Наказ ряснів демократичними фразами і давав повноваження новій німецькій владі. Німецький "народ" в особі своїх "найкращих представників" сам повинен був виробити проект реформи й подати його на розгляд та затвердження РВА. Проект повинен був складатись ландратами окремих провінцій, стосовно умов кожної провінції.
Паралельно з Наказом №24 генерал Шабалін отримав секретну інструкцію до цього наказу, де вже абсолютно точно вказувалося, як мають виглядати усі реформи, розробка яких фіктивно передавалося до рук німецьких самоврядувань.
Мені кілька разів доводилося спостерігати за процедурою розробки земельної реформи в кабінеті Шабаліна.
До під'їзду Економічного Управління підкочує солідний "Майбах", прикрашений ярмарковими прапорцями із зображенням півнів чи козлів. З глибини величезного кузова нерішуче ступає на землю безбарвна постать у цивільному. Це ландрат, волею РВА – "найкращий представник" німецького народу. Фігура танцюючою ходою пробирається коридором. Увійшовши до приймальні генерала, ландрат улесливо згинається в хребті. Халатоподібний плащ через руку, пошарпаний портфель під пахвою, капелюх притиснутий до живота, ніби захищаючи його від удару. Із запобігливою усмішкою на обличчі "кращий представник" обережно, як на цвяхи, опускається на стілець в очікуванні аудієнції.
Коли настає черга, ландрата запрошують до кабінету. Генерал через перекладача ознайомлюється із проектом земельної реформи у Федеральній Землі Саксонія.
"Який максимальний кордон пропонують вони цього разу?" – Запитує генерал.
"Від ста до двохсот моргенів, залежно від кожного окремого випадку, товаришу генерал", – відповідає перекладач, тримаючи в руках листки проекту.
"От ідіоти! Третій варіант і знову нікуди не годиться. Скажіть йому, що ми на це не можемо погодитись".
Перекладач перекладає. Ландрат безпорадно мне свій портфель, потім він починає пояснювати, що даний проект складений з розрахунку оптимального економічного ефекту земельної реформи стосовно умов цієї провінції. Він намагається дати аналіз своєрідних умов сільського господарства Саксонії, говорить про абсолютну необхідність, жорсткі умови, дані Німеччині природою, тісний конструктивний взаємозв'язок тваринництва, лісового господарства та зернових культур, про своєрідність дрібної, але всепроникаючої механізації сільського господарства. Поступово ландрат захоплюється, у його словах прозирає щире бажання знайти найкраще вирішення проблеми, поставленої Наказом №24.
Навіть коли цього не вимагає моя безпосередня робота, я завжди намагаюся бути присутнім на подібних зустрічах. Здавалося б, безпланова капіталістична економіка Німеччини при найближчому розгляді виявляється настільки органічно і конструктивно взаємозалежною, що вона є для радянського фахівця цікавим об'єктом для ознайомлення.
Німецька економіка – це виключно складний та точний механізм, тут діапазони для експериментів, запаси міцності та "люфти" дуже обмежені. Мені часто доводилося бачити, як німецькі фахівці з жахом сплескували руками, коли генерал давав їм поради чи пропозиції, звичайні за радянських умов, при новому плануванні чи реконструкції. Тоді фахівці хором вигукували: "Але ж це рівнозначно самогубству!"
Так і цього разу. Генерал грає олівцем, із замисленим виглядом покурює цигарку, пускає дим кільцями. Він навіть не просить перекладача перекладати міркування ландрату. Для нього це пустий звук. Коли генерал вважає, що час минув, він морщить чоло і звертається до перекладача.
"Скажіть йому, що проект має бути перероблений. Ми повинні захищати інтереси німецького селянства, а не великих землевласників".
Генерал являє собою класичний тип радянського керівника, автомата-виконавця, нездатного до сприйняття доказів другої сторони і критичного самостійного судження. На плечах цього автомата генеральські погони і сьогодні він вирішує економічну долю Німеччини.
Ландрат зніяковіло піднімається. Усі його аргументи марні. Проект земельної реформи перероблятиметься ще кілька разів. Так триватиме доти, доки "самостійний" німецький проект-пропозиція не стане точно відповідати секретній інструкції, що зберігається в генеральському сейфі.
Земельна реформа – захід більшою мірою політичний, ніж економічний. Важливо підірвати, поки що економічно, одну з сильних груп німецького суспільства, з іншого боку – створити нову групу, яка співчуває новій владі. На наступному етапі, коли нова влада зміцніє, перші будуть знищені фізично, а другі познайомляться з добре відомою в СРСР формулою: "Земля – ваша, а плоди – наші!". Тому генерал Шабалін і не виявляє інтересу до міркувань щодо економічного ефекту земельної Реформи.
У мене іноді з'являється почуття жалю, коли я дивлюся на німців, з якими мені доводиться стикатися в кабінеті генерала Шабаліна.
Більшість із них – комуністи. У тій чи іншій формі вони боролися проти гітлерівського режиму, багато хто постраждав за свої переконання. Після капітуляції вони з радістю зустріли нас. Одні – як своїх визволителів, інші – як своїх ідеологічних союзників. Багато хто з них прийшов до нас, бажаючи працювати на користь майбутньої Німеччини. Звісно, доводиться враховувати неминучу кількість лицарів кон'юнктури.
Перед тим, як отримати керівні посади, ці люди були ретельно перевірені нами на предмет політичної благонадійності. Сподіваючись знайти в нас своїх ідеологічних союзників, спочатку вони не боялися вільно висловлювати свої думки. При цьому різко впадало у вічі, як переконання і прагнення багатьох із них йдуть у розріз з тими інструкціями, які вони отримують від нас. Нам потрібні слухняні виконавці, а не рівноправні партнери. Настане момент, коли ці люди будуть поставлені перед дилемою, або мовчки виконувати наші накази і стати нашими покірними інструментами, або відійти убік і дати місце іншим.
Окрім офіційних представників німецької влади, Економічне Управління відвідують також і інші особи. Особливо цікавих відвідувачів має Відділ Науки і Техніки. Начальник цього Відділу полковник Кондаков до війни був начальником відділу Вищих Військово-Навчальних Закладів у Всесоюзному Комітеті у Справах Вищої Школи. Це вже не молода і дуже культурна людина, яка знає свою справу і вміє розуміти людей.
Якось полковник Кондаков зустрів мене в коридорі. На його обличчі був написаний розпач.
"Григорію Петровичу", – звернувся він до мене – "Будьте ласкаві – виручіть!"
"Що таке, товариш полковник?" – запитав я.
"Німець тут мене один замучив. Винайшов якусь чортовину і пропонує нам. Подробиці він говорити не хоче, а з того, що він каже, ми нічого не розуміємо".
"Чим же я можу Вам допомогти, товаришу полковнику?".
"Ну, хоч поговоріть із ним. Мені через перекладача важче розмовляти, ніж Вам".
У кабінеті полковника на нас чекав худорлявий білявий німець. Коли ми увійшли, він представився сам, потім представив свою молоденьку, схожу на ляльку, дружину.
"Na, Herr Ingenieur, was haben Sie?" ("Ну, пане інженере, що у вас?" – прим. вид.) – Запитав я.
"Передусім, гер майор, я хотів би звернути Вашу увагу на той факт, що я особливо зацікавлений передати мій винахід у руки великого Радянського Союзу, де він служитиме на користь трудящим..."
"Gut! Was haben Sie denn?" ("Добре! Що маєш?" – прим. вид.) – перебив я, вибравши момент, коли винахідник набирав у груди повітря для подальших виливів.
"Я не хочу, щоб мій винахід потрапив до американців, хоча я знаю, що вони заплатять мені більше. Я не люблю імперіалістів. Я сам переконаний комуніст і..."
"Na gut! Daran zweifle ich nicht" ("Добре! Я в цьому не сумніваюся". – прим. вид.), – перебив я знову, звикнувши вже до політичних передмов, – "Was haben Sie eigentlich?" ("Що ти насправді маєш?")
Після годинної розмови я дізнався стільки ж, скільки і полковник. Йдеться про таємничий двигун з величезним коефіцієнтом корисної дії та багатьма іншими привабливими якостями. Винахідник робить дуже прозорі натяки, що його двигун призведе до революції у військовій справі, поставивши на голову всю сучасну військову техніку. Одночасно він стверджує, що кілька років із ризиком для життя він приховував свій винахід від "фашистів", щоб він не послужив на шкоду людству.
Коли я питаю, на якому виді палива працює двигун, винахідник корчить таку гримасу, ніби я вимагаю у нього патент і всі права на винахід. Винахідник просить нашої допомоги для закінчення або, скоріше, відновлення своїх праць та моделей двигуна. Справа в тому, що всі розрахунки, креслення та моделі загинули під час бомбардування від американських бомб. Згодом ми вже звикли до посилань на бомбардування в усіх випадках, коли потрібно було прибрати кінці у воду та прикрасити байки драматичними деталями. В обмін на нашу підтримку винахідник зобов'язується передати свій патент до рук радянського уряду.
Я попросив винахідника скласти мені список усього, що йому потрібно для роботи.
З підозрілою готовністю, ніби він тільки цього й чекав, винахідник відкриває портфель і вручає мені список у трьох примірниках. У списку є все, що завгодно – гроші, продукти харчування, навіть цигарки, але не речі, необхідні для виконання подібної роботи.
У мене, як і раніше у полковника, з'являється сильна спокуса дати винахіднику по шиї і виставити його за двері. Я впевнений, що цей трюк він робить одночасно або послідовно з усіма чотирма окупаційними управліннями в Берліні. Для пристойності тягає із собою ще дружину чи подругу. Але такий метод обходження суперечив би основним принципам роботи Відділу Науки та Техніки.
Полковник вирішує надати винахіднику можливість довести реальність своїх тверджень. Одночасно він бурмоче: "Ну, постривай! Якщо ти мене за ніс провести думаєш, то познайомишся з підвалом". Навколо різних відділів Економічного Управління, як мухи над купою гною, в'ються жваві гешефтмахери. Одні займаються доносами, інші пропонують свої послуги в областях, що є актуальними на сьогоднішній день. Після того, як берлінські газети замайоріли повідомленнями про атомні бомби, скинуті американцями в Японії, у Відділ Науки і Техніки РВА щодня надходили пропозиції купити патент атомної бомби і навіть атомного двигуна. Атомні бомби пропонувалися нам оптом і в роздріб, зі знижкою та в розстрочку.
Зрозуміло, основна робота Відділу Науки і Техніки відбувається інакше. Люди, які представляють для нас реальний інтерес, не приходять до нас самі. Зазвичай ми шукаємо їх, і йдемо до них ми.
Відділ Науки і Техніки РВА є лише зовнішнім фасадом, приймальним і сортувальним пунктом однойменного відділу НКВС. Полковник Кондаков збирає матеріал, визначає його цінність, потім він передає справу до Відділу Науки і Техніки НКВС у Потсдамі. Туди Москва направляє для роботи найбільш кваліфікованих радянських фахівців – експертів з усіх галузей науки і техніки.
В порядку моєї роботи в апараті генерала Шабаліна мені часто доводиться бувати в контакті з Відділом Науки і Техніки. Завданням цього відділу в основному є полювання за мізками.
Москва добре знає ціну німецьким мізкам. Не гірше це знають і західні союзники. На цьому ґрунті між західними і східними союзниками з самого першого дня окупації Німеччини розгорілася запекла боротьба.
У момент капітуляції Тюрінгія і більшість Саксонії перебували в руках американців. Через два місяці, одночасно зі вступом західних союзників до Берліна, Тюрінгію і Саксонію, згідно з раніше укладеними договорами, передали в розпорядження радянській окупаційній владі.
Під час інспекційних поїздок провінціями РВА, генерал Шабалін вимагав у військових губернаторів дані про виконання наказу Головного Штабу РВА щодо виявлення та обліку німецьких фахівців. При цьому генерал з прикрістю лаявся, дивуючись швидкості й акуратності роботи "чортових союзничків".
За час свого короткого перебування у Тюрінгії та Саксонії американці зуміли вивезти усі вершки німецької науки і техніки. Великі вчені, цінні науково-дослідні лабораторії та технічні архіви – все було вивезено на Захід. Вченому, який отримував пропозицію евакуюватися, надавалася можливість брати з собою необмежену кількість необхідних матеріалів, обладнання та наукових співробітників на свій розсуд. До наших рук на цих територіях потрапили лише порівняно малоцінні доценти та помічники. Заводи Цейса в Єні розглядалися нами як особливо цінна здобич. Але й тут американці встигли вивезти всю технічну верхівку. З рештою персоналу Цейсс міг працювати, але не прогресувати. Така ж картина була у всіх науково-дослідних інститутах Дрездена та Лейпцига.
Дуже важливою була й та обставина, що більшість видатних вчених бігла на Захід ще під час наступу Червоної Армії.
Науково-дослідний Інститут Кайзера Вільгельма – одна з найбільших наукових установ світу, якою Москва особливо цікавилася, виявився для нас настільки ж корисним, як руїни Колізею.
Щоб хоч якось виправдатися перед Москвою, РВА всіляко намагалася видати незначних вчених, які потрапили до наших рук, за зірки першої величини. Помічники в лабораторіях Мессершмідта видавалися за його найближчих співробітників. Звичайний метод радянського керівництва – згори донизу йде план, а знизу догори – туфта.
Напевно, з метою зміцнення повоєнного світу, ми посилено виловлюємо по всіх куточках Німеччини військових фахівців. Ми нишпоримо, як вовки, у пошуках конструкторів Фау-2, реактивних літаків, важких танків. Хмари дрібних негідників беруть в облогу нас із пропозицією своїх послуг у галузі вдосконалення знарядь смерті.
У той же час на ім'я маршала Жукова часто надходять листи, які потім передаються на розгляд до Економічного Управління. Багато з них написані від руки на простих аркушах паперу, до них прикладені невигадливі креслення та розрахунки. Іноді полковник Кондаков показує їх мені з безпорадною посмішкою. Ці листи підуть у смітник для паперу. Разом з тим, це найбільш суттєві листи з того, що РВА отримує від німців.
Ці листи пишуть прості люди, що навіть не мають друкарської машинки і креслярського приладдя. Ці люди не потребують патентів. У невигадливій простоті цих листів є своєрідний пафос. Невідомі німці, не вчені і не винахідники, пропонують нам власні конструкції колясок для інвалідів війни. З суто німецькою точністю вони вказують на зручність, економічність та дешевизну колясок у масовому виробництві. Адже сьогодні в Німеччині і в Радянському Союзі сотні тисяч безногих калік, які потребують цих речей.
Листи летять у смітник, а в двері знову стукають фабриканти смерті.
У відділі Науки і Техніки мені неодноразово доводиться зустрічатися із майором Поповим. До війни він був керівником Науково-дослідного Інституту Телебачення та Телемеханіки. Майор Попов дуже любить підкреслити свою відповідальну роботу та свої колишні заслуги. Цим він намагається компенсувати до непристойності малу кількість орденських стрічок на своїх грудях.
Якось у пообідню перерву я зайшов до кабінету полковника Кондакова. Там же був майор Попов. В очікуванні початку роботи у нас зайшла розмова про останні технічні досягнення. Ми говорили про авіацію і, нарешті, про американські "літаючі фортеці" Б-29.
Майор Попов, начебто мимохідь, зауважує: "Ці пташки тепер і у нас є".
Потім він звертається до мене: "Пам'ятаєте, Григорію Петровичу, в 1943 році в газетах писали, що кілька літаючих фортець після бомбардування Японії збилися з курсу, приземлилися на нашій території і були інтерновані?"
"Так, щось пригадую", – відповідаю я.
"Там справа була досить делікатна", – каже Попов – "Трохи інакше, ніж у газетах писалося".
Полковник Кондаков, якому вже набридло слухати безперервну балаканину свого помічника, йде з кабінету. Майор Попов розповідає мені історію виникнення радянських "літаючих фортець".
Коли заблукавші американські літаки були виявлені над радянською територією, навздогін їм вислали ескадрилью радянських винищувачів. Але американські супер-бомбовози летіли з такою швидкістю, що винищувачі не могли наздогнати їх. Тоді викликали на допомогу ескадрилью швидкісних винищувачів-перехоплювачів. Вони наздогнали американців і дали їм радіосигнал приземлитися.
Американці мали наказ, який забороняє посадку літаючих фортець на невідомій території. Літаючі фортеці були останньою новинкою американської авіаційної техніки, і їх конструкція була найсуворішою таємницею. У разі вимушеної посадки на невідомій території екіпаж має викидатися на парашутах, а машину – підривати у повітрі. Американці, незважаючи на сигнали радянських винищувачів, продовжували ревти моторами над сибірською тайгою. Тоді винищувачі дали над головами бомбовозів залп із "катюш", вмонтованих у крила останніх моделей радянських літаків.
Зрештою винищувачам вдалося розбити групу бомбовозів і змусити один із них сісти на Хабаровському аеродромі. На землі екіпаж бомбовозу зустріли з винятковою привітністю. Незважаючи на всі умовляння, американці відмовилися відходити від машини до прибуття американського консула. Консула так швидко розшукати не змогли, зате в присутності американців весь літак від носа і до хвоста опечатали сургучними печатками. Печатку урочисто поклали до кишені борт-капітана і, запевнивши американців, що все буде гаразд, запропонували їм відпочити кілька годин до прибуття консула у фешенебельному ресторані "Інтурист". Там на них чекав стіл із вишуканими наїдками та необмеженою кількістю веселячих напоїв у поєднанні із спокусливими інтурист-герлс.
Поки екіпаж бомбовозу всіма земними спокусами утримувався в "Інтуристі", телеграфні дроти між Москвою та Хабаровськом гули від секретних запитів та наказів у відповідь. З Москви були спішно вислані літаки з найкращими радянськими фахівцями з усіх областей авіаційної техніки. Вночі американців, наполовину умовляннями, наполовину силою, поклали в ліжка "Інтуриста", подбавши, щоб вони не нудьгували на самоті.
В цей час на аеродромі гарячково кипіла робота. Усі сургучні печатки були розкриті, і при світлі прожекторів у літаку копошилися радянські інженери, техніки та креслярі. Завданням радянських технічних бригад було зняти всі креслення та схеми, перенести все з натури на кальку та синьку.
Одним із літаків, разом із групою співробітників його Науково-дослідного Інституту, прибув також і Попов. Він брав участь у виконанні наказу Кремля – "Зняти все на папір!" Технічні бригади опановували Б-29 протягом кількох днів. Американський екіпаж весь цей час було інтерновано в "Інтуристі".
Факт приземлення Б-29 Далекому Сході підтверджувався повідомленнями ТАРС. Навіть і без розповіді майора Попова можна здогадатися, що все відбувалось саме так. Тому я анітрохи не здивувався, почувши подробиці з вуст очевидця та учасника "спецзавдання".
Після описання всієї складності роботи зі зняття креслень Б-29 та своїх досягнень у цій справі, майор Попов закінчив свою розповідь вже у дещо романтичній формі.
Один із членів екіпажу, запідозривши недобре, зумів уночі тихенько вибратися з "Інтуриста" і прокрастися до летовища. Там він побачив, що робиться з "опечатаним" літаком. Повернувшись до своїх товаришів в "Інтурист", він розповів, що відбувається на аеродромі. Американці мали із собою мініатюрну короткохвильову радіостанцію аварійного типу. Вони зараз же пустили в ефір шифроване повідомлення, адресоване в американський Головний Штаб, поінформувавши про стан справ.
Тим часом Москва і Вашингтон вели жвавий обмін дипломатичними нотами з приводу інтернованого літаючого гіганта. Вашингтон вимагав негайної видачі літака. Москва у перебільшено ввічливій формі перепрошувала за затримку, посилаючись на погоду та інші об'єктивні причини.
Коли у Вашингтон прийшла шифровка від екіпажу літаючої фортеці, прийнята американськими військовими радіостанціями на тихоокеанському театрі військових дій і передана за призначенням, робота радянських технічних бригад була вже закінчена. Таємниця Б-29, принаймні із зовнішнього технічного та конструктивного боку, вже не була таємницею для Москви.
Американський екіпаж по-дружньому провели до аеродрому, урочисто запропонували борт-капітану переконатися в цілісності та збереженні сургучних печаток. У надзвичайно теплій телеграмі Сталін особисто повідомив про це президента Рузвельта. За кілька хвилин до відльоту літаючої фортеці від президента Рузвельта на ім'я Сталіна прийшла телеграма: "Прийміть Б-29 від мене в подарунок".
Коли радянські пілоти почали освоювати подарунок президента з метою переправити його повітрям до Москви, вони натрапили на несподівані труднощі. Підняти гігант у повітря було не так-то просто. Найкращі льотчики Далекого Сходу виявилися неспроможними впоратися з цим завданням. З Москви був спеціально відряджений один із найкращих льотчиків-випробувачів важких літаків. Після двотижневого ознайомлення з гігантом і пробних прокаток аеродромом він, нарешті, підняв літаючу фортецю в повітря і благополучно приземлив її на Тушинському аеродромі в Москві. За це він був нагороджений званням Героя Радянського Союзу.
Декільком провідним Центральним Конструкторським Бюро ЦКБ Наркомавіапрому було доручено підготувати виробництво літаків цього типу. В останній рік війни закінчувалося збирання перших пробних екземплярів. Незабаром на ряді уральських авіазаводів було розпочато їх серійне виробництво. Створенням радянських літаючих фортець керував А. Н. Туполєв спільно з талановитим авіаконструктором Петляковим.
3.
З часом, на роботу до РВА прибувають нові люди.
Увійшовши якось до приймальні генерала, я побачив дівчину у світлому плащі, що сиділа на стільці. Закинувши ногу за ногу, вона курила сигарету і незалежним тоном розмовляла з майором Кузнєцовим, що сидів за столом. На кінці сигарети, який вона підносила до губ, залишалися яскраво-червоні сліди від губної помади. Дівчина кинула на мене швидкий оцінюючий погляд, а потім знову повернулася до майора. Було щось своєрідне у всій її поведінці, у підкреслено недбалій позі, у глибокій затяжці димом сигарети з наступною гримасою яскраво нафарбованих губ. То була не дівчина, а суцільний виклик.
Коли майор Кузнєцов попросив її пройти до кабінету генерала, двері генеральського кабінету зачинилися за нею з тріском, явно неналежним для цих дверей.
"Що за красуня?" – запитав я у Кузнєцова.
"Працювала перекладачкою у одного генерала-демонтажника. Тепер той поїхав до Москви, а начальник Штаба порекомендував її нашому господареві. Напевно, буде у нього перекладачкою".
Таким чином, Ліза Стєніна стала перекладачкою генерала Шабаліна. Особистою перекладачкою, як вона завжди наголошувала. Вона чудово володіє німецькою мовою, всебічно освічена, начитана і розумна. Окрім цього, Ліза має масу інших оригінальних якостей.
Ліза надміру зловживає косметикою. Поважаюча себе вулична жінка не наважиться накладати на себе стільки рум'ян і білил, як Ліза. Коли вона поспішає, то працює як штукатур. Хоча на вигляд Лізі не менше двадцяти п'яти років, вона наполегливо стверджує, що як раз днями їй виповнилося сімнадцять. Хоча за всіма документами вона є Єлизаветою Юхимівною, при знайомстві вона завжди представляється як Єлизавета Павлівна. Юхимівна звучить по-простацьки, зате "Павлівна" віддає пушкінськими героїнями.
Ліза – цивільна людина. Незважаючи на це, вона носить поверх шовкової сукні офіцерську шинель із лейтенантськими погонами. Стверджує, що у неї більше немає чого носити. Звичайно, все це вона вигадує і тягає шинель просто з марнославства.
Персональна перекладачка дуже нестримна на язик. При цьому вона любить починати дискусії на досить делікатні політичні теми. Такі розмови не популярні серед людей, які мало знають один одного. Я в таких випадках направляю розмову ближче до життя.
"Лізочка, знаєш що?" – питаю я.
"Що, Григорій Петрович?" – Відповідає Ліза.
"Покажи язик. Будь так ласкава".
"Що це Вам на думку спало?"
"Ну, покажи! Потім скажу в чому річ".
Ліза, зацікавлена інтригою, обережно відкриває рот і показує гострий кінчик язика.
"Ну, це занадто мало", – кажу я. – "Зроби, як у лікаря А-а-а..."
Ліза максимально вивалює язика, очікуючи чогось цікавого.
"І це все!?" – дивуюся я – "Я думав, він у тебе до підлоги дістане..."
Лізі від люті на мить відбирає мову, після чого вона вибухає потоком отруйних епітетів на мою адресу.
Окрім політичних дискусій, Ліза до смерті любить розмови на інтимні теми. Заводить вона їх з виглядом безневинної інститутки, яка нічого не розуміє в питаннях взаємин статей і тому не вважає гріхом говорити про це. Заходить вона в цьому напрямку настільки далеко, що червоніють навіть офіцери з досвідом.
Є жінки, яких чоловік цікавить головним чином як предмет своєрідного полювання. Коли жінка-мисливець відчуває, що жертва у її владі, вона отримує від цього задоволення і втрачає будь-який інтерес до жертви. Це – жінка-вовчиця. У Лізі є щось від подібного типу жінок із ненормальною психікою.
Понад усе Ліза любить ефекти. При кожній нагоді вона розповідає, що її сестра одружена з генералом Руденко. Коли слухачі не висловлюють захоплення цим фактом, Ліза роз'яснює, що генерал Руденко є начальником радянської закупівельної комісії в Америці. Коли і ця звістка не діє, Ліза розповідає, що генерал Руденко – не просто наш торговий представник закордоном. Він значно важливіша особа. Він – голова радянської розвідки в Америці.
Після цього Ліза, на базі свого сімейного знайомства з Руденко, починає розповідати численні історії про роботу радянських торгових і дипломатичних представників в Америці. Особливо захоплюється вона подвигами якогось майора Романова. За описом Лізи, він – красень і молодець, спеціальністю якого є добування агентурних відомостей за допомогою зачарованих ним жінок-американок. Ліза, схоже, обожнює майора-серцеїда.
Якось Ліза цілий день без попередження була відсутня на роботі. Пізно ввечері вона з'явилась у кімнаті перекладачок. Але в якому вигляді – вся подряпана, в розірваній сукні, із забинтованою головою.
Мені повідомили телефоном про її появу за десять хвилин до кінця робочого часу. Я зайшов дізнатися в чому річ:
"Що сталося, Лізочко?" – спитав я стурбовано.
"Один полковник запросив мене покататися і завіз у ліс. Ну, а потім..."
"А потім ти його взяла на кумпол!" – закінчив я, глянувши на її забинтовану голову.
"Де твоя пілотка?" – спитав хтось.
"Загубила", – відповіла Ліза, підкреслюючи цим всю серйозність становища, з якого вона вийшла переможцем.
"А більше ти нічого не втратила, Лізочко?" – запитав я, вклавши в мій голос максимум тривоги.
Мені у відповідь блиснув нищівний погляд Лізи.
"Що ж нам з тобою робити?" – поспівчував я. – "Раз ти лейтенант, то за самовільну відлучку тобі належить гауптвахта. Що ж тепер генерал скаже?!"
"Це вже моя справа. Можете не турбуватися, товариш майор".
"Бідна Ліза!" – зітхнув я.
Через кілька днів майор Кузнєцов мимохідь сказав мені:
"Ти там щось Лізу дражниш. Будь з нею обережніше!"
"А що таке?"
"Та просто так. Її навіть генерал побоюється. Врахуй!"
"В чому справа?"
"Вона до генерала не так просто потрапила. Розумієш?" – Кузнєцов понизив голос. – "Це я тобі як другу говорю. Не грай з вогнем".
Пізніше мені довелося близько познайомитися з Лізою Стєніною та її минулим.
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ