Дзвонить мені якось увечері читач з Сан-Франциско, дякує за книги, розповідає про себе (він – нейрохірург) і в кінці розмови питає мене:
– Григорій Петрович, а ви зараз що-небудь пишете?
– Та ні, нічого не пишу, – відповідаю я йому.
– Чому ж?
– Та, знаєте, у мене, схоже, синдром хронічної втоми.
– Це у вас наворот, вам наворожили! – каже мені цей нейрохірург, причому впевненим таким тоном.
Хоча він і нейрохірург, тобто доктор серйозний, але я цим штукам – щодо навороту – не вірю. Тим більше, що в моєму архіві лежить вирізана мною замітка з "Нового російського слова", в якій дається наступна інформація: "Спочатку ніхто з американських і європейських фахівців в області медицини не приймав всерйоз повідомлення про те, що з'явилося нове захворювання, проте дослідження лікарів з США показали, що світ має справу із справжнісінькою епідемією. Захворювання вражає людей обох статей в будь-якому віці, а число виявлених випадків величезне. Йдеться про так званий синдром хронічної втоми, основним проявом якого є саме постійна, нічим не мотивована втома. Вона заважає людям займатися будь-якою повсякденною діяльністю"...
"...Однак дослідженнями американських вчених було встановлено, що це абсолютно окреме захворювання, викликане порушенням імунного захисту організму..."
"Дослідники хвороби підкреслюють, що відкрите ними захворювання – не новина в медичній практиці. Опис його можна знайти в біографіях багатьох великих людей минулого -"хронічна втома у важкій формі" виявлялася, наприклад, у Чарльза Дарвіна" (НРС, 29.12. 90).
Причому цікаво те, що у мене синдром хронічної втоми стосується тільки моєї роботи в області дегенералогії. У всьому іншому ніякої втоми немає. А от щодо подальшої розробки головної теми мого життя мене немов загіпнотизували – стоп, більше не пиши! Всі знають, що гіпноз існує, але щоб був якийсь "наворот", та ще й на відстані? Цьому я не вірю. Хоча в газетах і пишуть про "чаклунку" Джуну, яка "лікувала руками" самого Брєжнєва або про "чарівника" Кашпіровського. Після краху комунізму в Росії розвелася сила-силенна всякої нечисті. Морочать людям голову.
До речі, Джуна одного кореня з Джугашвілі. Там "джу" і тут "джу". Знаємо ми, що це таке. Джордан, магістр історії Кембриджського університету, пишучи про єврейське походження товариша Сталіна теж повідомляє: "Ім'я Сталіна – Джугашвілі – по-грузинськи означає "син ізраеліта", оскільки "джуга" – це ізраеліт, а "швілі" – син. Сім'я Джугашвілі християнського віросповідання, походить від гірських євреїв Кавказу, звернених в християнство на початку XIX століття". І вказується джерело: вийшла по-французьки книга Івана Крилова "Моя кар'єра в радянському Генштабі". А в своїй книзі "Життя Сталіна" І. Рагуза, описуючи на с. 14 батьків Сталіна – Бессо і Като Джугашвілі, каже: "Батько Като (матері Сталіна) був євреєм-лахмітником в горах Кутаїсі" (с. 25). Це ж нам повідомляє і Г.З. Бєсєдовський, який був радянським дипломатом і втік з радянського посольства в Парижі в 1929 р. Він сам – єврей, з лівих есерів і, будучи євреєм, він знає, про що пише, коли вказує на єврейське походження Сталіна, в своїй книзі "На шляхах до Термідору ", Париж, 1931 рік. Причому сім'я першої дружини Сталіна – Катерини Сванідзе – теж була перемішана з євреями. І нічого дивного в цьому немає. Адже на Кавказі живе понад 250 тисяч гірських євреїв.
Отже, закінчив я свої "Протоколи радянських мудреців" (вересень 1975 р. – травень 1981 р.) і практично більше вже нічого не писав. Наступні дві книги я просто надиктовував на відеокасети у вигляді лекцій. Мій добрий друг і соратник Микола, порившись у мене в архівах, сказав мені: "Григорій Петрович, у Вас ще стільки цікавих матеріалів, а Ви нічого не пишете. Знаєте що? Сідайте-но Ви за ваш письмовий стіл і начитуйте лекції по вашій картотеці і архівах, а я буду це записувати на відеокасети". В результаті ми з ним записали 35 відеокасет по 2 години кожна (лютий 1988 р. – липень 1990 р.). Пізніше з цього вийшли ще дві книги – "Червона каббала" і "Божий народ".
Потім почав я було працювати над рукописом нової своєї книги "Ключі пізнання", але робота не йшла. Сталося те, що російський доктор нейрохірург назвав "наворотом", а американські лікарі назвали синдромом хронічної втоми. Коротше, робота не клеїлася. Хоча взявся я – за мемуари, які писати здавалося б легше, але нічого не виходило, ніби хтось гальмував мою роботу. Синдром хронічної втоми.
Я влаштовував і тривалі перерви – не допомогло, тому врешті решт я кинув роботу над рукописом, написав на обкладинці – "Незакінчений манускрипт" і поклав його на полицю.
Немає сил писати – і крапка!
Але почали працювати і якісь інші сили...
Багато читачів дуже зворушливо дякували мені за мої книги і писали, що вони дуже допомогли їм в житті. Одна дуже мила пані навіть надіслала мені галлонову пляшку "святої води", освяченій в російській церкві. Мовляв, пийте на здоров'я. Хоча я до "святої води" ставлюся так само, як і до "навороту", але... Адже за цим стоять щирі добрі почуття дуже релігійної людини – і я цю пляшку потихеньку випив. Потім прийшла друга така пляшка, а разом з нею – пляшка дуже хорошого лікеру. Хіба це не зворушливо?
Інші читачі, особливо з Росії, надсилали мені маленькі іконки. У мене навіть зібралася ціла колекція таких іконок. А люди все дзвонять, кажуть, що вони моляться про мене, бажають мені довгих років життя. Серце у мене не вовче і бачу я, що недарма кров'ю серця свого написав я мої книги, що багатьох вони взяли за душу, що розбудив я в людських душах добрі почуття, ось вони і моляться за моє здоров'я...
Хоча я і не вірив в "наворот", в "святу воду" і інші псевдо-чудеса, але у мене в результаті цих молитов почали відбуватися дивні речі, дуже схожі на справжні чудеса. Судіть самі! Більше 10 років мене зупиняв синдром хронічної втоми, який просто не давав мені працювати. Але поступово, непомітно цей дивний синдром пішов. Причому, як прийшов, так і пішов – нишком, нечутними кроками, як нечиста сила. Може бути, тому богослови і кажуть, що диявол приходить і ЙДЕ – нечутними кроками.
Так от, 4 квітня 2002 року, коли мені було вже 83 роки, я відсунув убік комп'ютер, з великими труднощами дістав з полиці мою стареньку друкарську машинку (ця машинка у мене ще з Мюнхена, з 1952 року), поставив її на стіл, спробував клавіші – і справа пішла! Закруглив я незакінчений рукопис "Ключі пізнання" і став вистукувати "Сімейний альбом" – збірку оповідань автобіографічного характеру. Загалом, за три місяці я настукав – одним пальцем! – 100 сторінок. І потихеньку вистукую далі те, що ви зараз читаєте. Ну чи це не диво і, можливо, цьому диву допомогли молитви добрих людей, які молилися про моє здоров'я...
А може бути, це працює свята вода?
19 липня 2002 р.
Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ