Григорій Клімов «Одкровення». Глава 17

ЖІНКИ МОЇХ МРІЙ АБО СВІТЛІ  АЛЕЇ

Як Ви вже встигли помітити, шановний читачу, героїні моїх книг, як правило, не зовсім нормальні, дивні, прямо таки негативні жінки. В "Князі Світу Цього" – це холодна красуня Ольга, дружина червоного кардинала Максима Руднєва, яка завела його по той бік добра і зла. Це і холодна красуня Орбелі, дворянка-чекістка, яка розстріляла власних батьків. У романі "Ім'я моє легіон" – це ненормальна дівчина Ніна фон Міллєр, яка вела себе дуже дивно поки не з'ясувалося, що вона лесбіянка.

Прочитають люди мої книги і виникне у них питання: "А чого це Клімова тягне на таких стерв?"

На своє виправдання зазначу, що Ніна фон Міллєр була списана мною з життя. Моделлю послужила Наташа "фон" Мейер, яка виявилася не тільки лесбіянкою, а й садисткою. У реальному житті це була ще більша стерво, ніж це змальовано в романі. Ця лесбі-садистка була справжнім мужиком в спідниці і в решті решт вона навіть стала начальником Російського відділу "Голосу Америки" у Вашингтоні.

Як бачите – моя література тісно переплітається з життям. Це подобається одним і дуже НЕ подобається іншим. Чому? Тому, що за всім цим ховається багато таємниць. Наприклад, таємниця Великої Чистки 1935-1938 років, коли Сталін – кого розстріляв, а кого загнав в Сибір – всього близько 13 мільйонів чоловік.

"Але ж крім негативних були ж у Вас гарні, позитивні жінки?!" – запитає мене допитливий читач. Звичайно, були. Ось про них-то я і хочу сьогодні розповісти. Кумедно, коли я згадую про хороших жінок, мені в голову не приходить згадати мою колишню дружину Аллу, з якої я прожив 24 роки, а згадую я Оленку, Зіночку... А ще Траудель і безліч інших веселих німецьких подружок з моєї далекої молодості. Але давайте по порядку...

Про першу свою велику любов – Оленку Берко я вже розповідав...

Другою моєю великою любов'ю була – Зіночка Скворцова, москвичка 19-ти років, студентка 2-го курсу Інституту іноземних мов, що на Метробудівській, №38. Тоді в Москві в кінотеатрах крутили американський бойовик "Леді Гамільтон" з чарівною артисткою Вів'єн Лі і мені здавалося, що моя Зіночка – це точна копія Вів'єн (і навіть красивіше).

Вона послужила мені моделлю для створення образу Жені в книзі "Пісня переможця". Ось вам нормальна хороша дівчина, жінка моїх мрій, про яку я і зараз згадую з сумною радістю. Я навіть намагався розшукати її звідси, з Америки, але безуспішно. Якщо їй потраплять в руки мої книги, я думаю їй приємно буде прочитати, що її московський дружок, якому вона так щедро дарувала свою любов, став відомим письменником і увічнив свою Зіночку в образі милої Жені. Пам'ятаєш рідна: "Маленька солдатська дружина не буде плакати", – говорила ти мені крізь сльози... Що стало з твоїм братом Левком? Тоді йому було 16 років і жили ви в Першому провулку, поруч з руїнами храму Христа Спасителя. Давно це було... Суворі військові роки...

Колись Олексій Толстой, згадуючи свою марсіанську принцесу Аеліту, давав по радіо сигнали: "Відгукнися, Аеліта! Анта-аделі-ута... Аеліта!... Анта-Аделі-ута... Аеліта! Відгукнися! "Так і я згадую свою Зіночку, любов моєї юності, яка була для мене милішою першої зірки Голлівуду, писаної красуні Вів'єн Лі і сподіваюся, що вона ще відгукнеться...


Наш нобелівський лауреат Іван Бунін на старості років написав свої "Темні алеї", де згадував гріхи молодості, за що його потім дуже сильно лаяли... Тому я, віддаючи належне німецьким жінкам, буду гранично тактовним і делікатним. Справа в тому, що на початку, в переможеній Німеччинй я був радянським окупаційним офіцером і служив в СВА в Берліні. Були у мене там і мої німецькі подружки, чарівні панянки, здорові і пишногруді дочки Єви... До сих пір я згадую їх з великою любов'ю і вдячністю і, будь моя воля, я б поставив їм пам'ятник з написом: "Німецьким жінкам – з любов'ю і повагою! – від російського чоловіка".

Після гнилих і підлих героїнь моїх романів, для рівноваги, я просто зобов'язаний описати тут цих хороших і нормальних жінок і, якщо Бунін назвав свої гріхи молодості "Темними алеями", то я назву мої спогади "Світлими алеями"...

Отже, Берлін, вересень 1945 року, неділя. Об 11 годині ранку я повертаюся на трамваї в наше військове містечко Карлсхорст де знаходився головний штаб Радянської Військової Адміністрації (СВА) в Німеччині. Наш Карлсхорст всі вже стали називати Берлінським Кремлем. В трамваї поруч зі мною стоїть молоденька німочка, дуже приваблива. Рум'янець на всю щоку. На зупинці я виходжу і вона теж виходить. Я йду вздовж огорожі, вона йде поруч. Я не втримався і на ходу питаю:

– Фройляйн, я працюю тут перекладачем... Мені хотілося б потренуватися в живій розмовній німецькій мові... Дозвольте мені запросити вас до себе...

– Я вже домовилася зустрітися тут зі своєю подругою, – ввічливо відповідає мені немочка. – Але, якщо ви хочете, ми можемо зустрітися з вами тут, але через годину – і вона показує пальцем на тротуар.

Я посміхнувся, кивнув головою і повернув ліворуч в прохід між будинками. Так можна було пройти до мого дому, минаючи контрольно-пропускний пункт, де постійно стояв вартовий і перевіряв у всіх документи. Адже війна тільки-тільки скінчилася і ми всі ще перебували на військовому положенні. Офіційно все ще не було відомо, чи маємо ми право заводити знайомства з німкенями чи ні. Начальство мовчить – чекають наказу з Кремля, а Кремль теж мовчить. Ні так, ні ні...

Рівно за годину я приходжу до призначеного місця. Моя немочка вже чекає мене і злегка посміхається, смакуючи небезпечну пригоду з радянським офіцером. Ми благополучно прошмигнули в прохід між будинками і прийшли до мене на квартиру.

Увійшли в вітальню, де я забарився, що робити далі? А моя гостя відразу ж пройшла в спальню. Напевно подивитися – вирішив я. Сиджу в вітальні і думаю, коли ж вона повернеться. А її все немає і немає. Зрештою, вирішив заглянути, що вона там робить. Зайшов в спальню, а моя чарівна німочка лежить там в ліжку зовсім гола! Як Вам, читачу, тактовніше описати подальше? У романах тут зазвичай ставлять три крапки...

Я ж можу сказати тільки одне – слово честі російського, радянського офіцера, що я був дуже вдячний цій чарівній німочці за її дотепну витівку, жіночу гру, свого роду дівочу проказу. Це була беззастережна капітуляція Німеччини в особі німецької жінки і я, як переможець, поводився благородно і по лицарськи. Честь і слава переможеній німецькій жінці!!!

Ми домовилися зустрітися наступної неділі в той же час на тому ж місці...


А життя йшло своєю чергою. Якось раз познайомився я на вулиці і запросив до себе іншу приємну німочку. Теж без всяких задніх думок, просто хотів поговорити по-німецьки, попрактикуватися в живій розмовній мові. Але не тут-то було. Замість розмов, молода і красива дівчина, тільки-но ми увійшли в квартиру, відразу ж роздяглася і лягла в мою постіль. Видно, так у них заведено, вирішив я тоді.

Третя немочка, зовсім молоденька дівчинка, така собі пустунка, не стала роздягатися, а просто лягла на кушетку в вітальні – і задерла спідницю. Хіба це не зворушливо? І якщо ви зі мною не згодні, значить, ви ханжа або не зовсім нормальна людина.

Віктор Суворов в своїх книгах про ГРУ (армійська розвідка) теж згадував, що якщо вулицю переходить симпатична пишногруда дама і їй назустріч йде чоловік, зовсім не звертаючи на неї уваги, то це або збоченець, або добре себе контролюючий розвідник...

Повинен особливо зазначити, що всі мої німецькі подружки незабаром досить добре вийшли заміж. Просто у німців так прийнято: якщо німкеня йде у ваш дім, вона відразу ж стрибає в ліжко. А все інше: вино, вечеря і розумні розмови – це потім. По-моєму, так краще і чесніше, ніж всякі плутані історії Федора Михайловича, герої якого всі якісь ущербні і психічно ненормальні. Пробував я читати Достоєвського, але аж надто нудно. Не можу... Не виходить...


В Німеччині я прожив 10 років. Два роки в Східній Німеччині, як радянський офіцер і 8 років в Західній Німеччині, на положенні біженця, або, як тоді говорили, ді-пі, displaced person, "переміщеної особи". Там я був вже не окупаційний офіцер, не переможець серед переможених, а так... ніхто, людина, яка втратила обличчя, переможець, який обрав долю переможених. Але німецькі жінки все одно залишалися вірні своїм правилам. Вони дарували мені любов так само просто і красиво, як і в Східній Німеччині. Честь і слава Вам, німецькі фройляйн!

Тоді, в 1948 році в Штутгарті, серед біженців, було абсолютне безробіття. Аби чимось зайнятися, я почав писати розповіді про Берлінський Кремль, а вечорами гуляв по околицях, вивчаючи місто.

Одного разу, біля головного вокзалу, який служив місцем зустрічей всіх російських біженців, біля входу в парк я помітив молоденьку дівчинку років 17. Вона гризла плитку шоколаду, а на плечах у неї тіліпалася куртка американського солдата.

– Хто дав тобі шоколадку? – запитав я її. – Американський солдат?

Дівчинка посміхнулася і ствердно кивнула мені головою. Схоже, вона була з німецьких біженців, яких мільйонами повиганяли з Польщі та інших країн Східної Європи. За її бешкетним очам я ясно бачив, як вона заробила цю шоколадку.

– А ти з російським солдатом була? – жартома запитав я її. Я відразу перейшов на "ти", бо бачив, що у нас з нею одна спільна доля. Біженці вони і є біженці...

Дівчинка посміхнулася і заперечливо похитала головою, підтримуючи мою гру.

– А хочеш спробувати? – продовжував я жартувати з миленькою німкенею.

Дівчинка несподівано ствердно кивнула головою і притулилася до мене так довірливо, наче ми були старими друзями.

Я обняв її за плечі, і ми разом пройшли в парк. Маленька, худенька, з великою, не за розміром солдатською курткою на плечах... Весняний теплий вечір... Темно... І ось, коли ми сіли на траву, моя мила подружка раптом засунула мені в рот шоколадку, ту, яку вона заробила у американського солдата. Хіба це не зворушливо? Так я за таку німкеню обміняю сотню ситих, випещених, але холодних американок, які постійно миготять у телевізорі! І нехай буде соромно тому, хто погано про нас з нею подумає...


А ось вам ще одна жінка моїх мрій – Едельтрауд, або просто Траудель. Вона була пишною красунею і я хотів з нею просто погуляти, так би мовити, провести час в приємному товаристві. Гуляю день, два, три. А на четвертий день вона мені раптом каже:

– Слухай, ти що – ненормальний?

– Чому? – здивувався я.

– Тому, що ти мене в ліжко не запрошуєш – каже мені моя красуня з обуренням в голосі, немов я її образив.

На цьому і закінчилися наші з нею джентльменські гуляння. Довелося мені справою доводити, що людина я – нормальна. Інакше Траудель просто пішла б від мене і ніяких прогулянок більше б не було. Зрештою красуню Траудель зманили до Бразилії, де вона вийшла заміж і влаштувалася працювати медсестрою. У мене до цих пір зберігаються її фотографії, на яких вона гордо демонструє свої принади в моїй спальні.


Час робити висновки. Я описав тут декількох моїх подружок начебто на противагу тим негативним жінкам, яких я показав у своїх романах. Для рівноваги, так би мовити, сил добра і зла. Але на жаль, мушу зауважити, що в реальному житті зло частенько переважує, особливо в інтелігентному середовищі. Згадайте відсотки доктора Віттельса, опубліковані ним у своєму монументальній праці "Сексуальне життя американських жінок". Саме тому в Біблії і вказано, що диявол – князь світу цього.

Тому-то наш класик Іван Бунін і написав свої "Темні алеї", наче соромлячись їх. Загляніть в біографію Буніна, і ви побачите в ній багато темних плям. Батько його був запійним алкоголіком, але ж це дуже погано відбивається на дітях. У житті самого Буніна переважала невдала, трагічна любов до жінок, яких він так і називав – фатальними. А вже з початку 30-х років Бунін починає відчувати симптоми майбутньої душевної кризи: часту депресію, почуття глибокої самотності, постійні думи про смерть, що не дають йому спокійно жити і писати. І все це – наслідки алкоголізму батька. Ось звідси і його "Темні алеї". А я написав свої, "Світлі алеї", і до сих пір згадую про своїх подружок з ніжністю і любов'ю.

Нью-Йорк, 21 липня 2002 р.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ