Щоб знайти справжню мудрість, спочатку потрібно побувати в ослячій шкурі.
Апулей, «Золотий осел»
Навесні 1957 року на мою Нью-Йоркську адресу з Вашингтона прийшло запрошення злітати в Європу на Гаазький конгрес солідаристів Національно-Трудового Союзу (НТС). Я відразу ж здогадався, що це – чергова пропагандистська акція ЦРУ. Мабуть мої старі знайомі згадали про мене і знову вирішили спробувати заманити мене до себе на службу. Та я горобець стріляний, на полові мене не проведеш. Уважно переглянув запрошення – переліт до Європи і всі витрати оплачені, подумав і вирішив – а чому, власне, не злітати? З Гааги мотнусь в Мюнхен, провідаю своїх колишніх соратників по ЦОПЕ, перевірю свої здогадки. Нехай дядько Сем розщедриться і, так би мовити, компенсує вкрадене у мене в Камп Кінг. Сказано – зроблено...
В літаку до мене підсів Кока Болдирєв, представник НТС в Вашингтоні. Це з його донькою Лєкою тепер лезбіянить моя колишня наречена Наташа Мейер. Так що він мені – хороший знайомий, майже родич. Кока базікає безперервно про те, про се, а я уважно слухаю і запам'ятовую.
– Був я нещодавно у справах НТС в Італії – відверто ділиться Кока, – ну і заїхали ми в Помпею. Це місто таке, знищене під час виверження Везувію, кажуть, за якісь гріхи. Так там є музей, а в ньому спеціальна кімната, куди пускають тільки дорослих. Заглянув в неї, бачу – зібрані дуже цікаві статуетки, що зображують всякі гріхи... Ви там не були?
– Ні.
– Шкода. Там дуже цікаво. Педерастія всіх сортів. І маленькі хлопчики, і маленькі дівчатка, і спереду, і ззаду. І з тваринами теж. Дуже багата колекція. Рекомендую подивитися – задоволено хіхікнув Кока.
"Ти краще свою дочку лесбіянку туди поведи – подумав я. – Може чого нового і навчиться".
Гаазький конгрес НТС проходив в дешевому готельчику неподалік від кварталу червоних ліхтарів – району легальної проституції. Увечері вийшов я погуляти і раптом бачу як з підворіття вискакують Кока Болдирєв і Володя Самарін, колишній редактор НТСівського журналу "Грані". Обидва хіхікають і підсмикують штани. Побачили мене і загалділи разом:
– Ми у повій були, запитуємо: "Як тут у вас щодо хлопчиків?" – каже Кока.
– Хлопчиків, кажуть, не можна, – усміхається Самарін. – Але ми вам зробимо мінет не гірше хлопчиків.
"Боже, – подумав я, – значить, і Самарін такий же".
В залі, де проходив Конгрес НТС, зустрів я і Ігоря Кронзаса, мого колишнього віце-президента ЦОПЕ, що послав на загибель НТСівськіх парашутистів. Того самого, який разом з полковником Поздняковим наполегливо запрошував мене вночі половити рибку... на радянському кордоні. Багаття, мовляв, розведемо і горілки ящик буде... Так просили, так вмовляли, що виглядало це все дивно і неприродно. Рибка не клюнула... А незабаром німецька поліція заарештувала в Мюнхені агентів з радянської зони, які були заслані щоб мене викрасти, разом з провалившимися Кронзасом і Поздняковим.
А тепер Кронзас радісно трясе мені руку, так ніби зустрів багатого американського дядечка, а на обличчі, як приліплена, посмішка. Фальшива...
В залі засідань Конгресу на стіні висять портрети НТСівських парашутистів, які засипалися в СРСР. Всі в траурних рамках. А під ними ходить з фальшивою посмішкою людина, яка їх здала – Ігор Кронзас.
Над столом президії Конгресу висить портрет головного героя НТС д-ра Трушновича. Теж в траурній рамці. А під цим портретом робить доповідь глава НТС гомосєк Романов. Перед самою своєю смертю д-р Трушнович воював вже не так з радянською владою, як з цим педерастом Романовим. Однак прибрали не Романова, а д-ра Трушновича. Дивно все це. Якісь лисячі ігри між ЦРУ та КДБ.
Дивлюся я на все це і відчуваю себе в становищі людини, яка знає занадто багато. "Тут краще тримати очі і вуха відкритими, а рот – закритим", – подумав я.
Ю. Косін в "Новому Російському Слові" вірно помітив: "Головна, іноді єдина зброя контррозвідника – звіриний нюх на все підозріле і чіпкий погляд, спрямований на нікчемні деталі і невідповідності". Ось і я теж відчув навколо себе занадто багато всяких дивацтв і невідповідностей.
По закінченні Гаазького конгресу сів я в літак і полетів до Мюнхена, аби ще раз на місці проаналізувати поведінку моїх колег по ЦОПЕ.
Колись в далекому дитинстві, ми, п'ятирічні хлопчаки, ловили тарантулів, великих волохатих отруйних павуків, які жили в землі в глибоких вертикальних норках. Ми брали міцну сувору нитку, на її кінець чіпляли чорну смолку в формі кулі, запускали смолку в норку і посмикували за нитку. Смолка постукувала тарантула по спині і дражнила його. Павук зі злості кусав її своїми отруйними зубами, які тут же застрягали у смолі і ми обережно витягали його нагору.
Ловили ми їх босоніж, в коротких трусиках і при цьому відчували себе героями. Розставивши ноги ширше, сміливо тягли отруйну тварюку наверх. Іноді, правда, тарантули зривалися зі смолки і ми тоді паличкою засовували їх у скляну банку з кришкою. Коли набиралося штук 20, ми відносили банку в аптеку. Там з тарантулів робили протиотруту.
Тепер я подібним же чином перевіряв моїх колишніх співробітників. Метод полювання той же самий: потрібно подражнити їх і витягнути з норки.
Перший вечір, а це була субота, я провів з Мішею Дзюбою, який тепер займає місце президента ЦОПЕ. Міша – єдина людина, яку я сам взяв на роботу. Решту зграї збирав Мільруд. Здавалося б, Міша має бути мені зобов'язаним, але... веде він себе якось дивно. Пригнічено відмовчується, немов у нього великі неприємності. І в очі не дивиться. А поруч крутиться його дружина Сюзанна, яка, пам'ятається, сиділа 4 місяці в божевільні. Тепер вона подає нам чай, а в очах – ненависть. І до чоловіка, і до мене.
Щоб задати розмові напрямок, я, як анекдот, розповідаю історію про Славіка Печаткіна, секретаря Альоші. Як він перепив і з п'яних очей переплутав мене з Альошею, впав переді мною на коліна і попросив посмоктати.
– Схоже Альоша і Славік були двома замаскованими педерастами, – кажу я. – А в нашій справі це категорично забороняється. Ти що-небудь знаєш про це?
Миша тільки хотів відкрити рот, як його злобно перебила напівбожевільним Сюзанна:
– Ні, Міша нічого не знає!
Так я від нього нічого і не домігся, але відчув, що там було щось не в порядку.
Наступного дня, це була вже неділя, я вирішив поговорити з віце-президентом ЦОПЕ Ігорем Кронзасом. Щоб розв'язати йому язика, прихопив з собою спиртного. Пили ми з ним з 2-х годин дня до 2-ї години ночі. Так я колись, випиваючи, розпитував у Нью-Йорку його напарника по організації загибелі НТСівських парашутистів Богдана Русакова-Сагатова, одноокого диверсанта, на якого в Мюнхені було заведено справу про вбивство. І таким чином дещо від нього дізнався.
В розмові з Кронзасом, як і з Дзюбою, я почав з анекдоту про Славіка Печаткіна, який переплутав мене з Альошею. Потім я закинув вудку:
– Схоже, що Альоша і Славік були два педераста, – сказав я, навмисно не зовсім впевненим тоном.
– Славік – хлопець нешкідливий, пасивний ідіот. Такі завжди засипаються і інших засипають, – тоном фахівця відповів мені Кронзас.
Отже, він клюнув. Причому сказав те саме, що колись говорив мені його напарник Богдан. А щодо Альоші, Кронзас не говорить ні так, ні ні, тільки хихикає.
Про головне, про парашутистів, я, звичайно ж, мовчу. Потім обережно заводжу розмову про лесбіянок і розповідаю історію про мою примхливу наречену, Наташу Мейер, яка запевняла мене, що вона дворянка, а виявилася лесбіянкою.
– Хм, це цікаво, – посміхається Кронзас. – А ти знаєш, чому Сюзанна потрапила в божевільню? Її Пія зіпсувала... По лесбійської лінії...
– Але ж Пія заміжня з Арнольдом?! – дивуюсь я і підливаю в стакани.
– Це нічого не означає, – самовпевнено посміхається Кронзас. – Пія вже з 16 років лесбіянить з Френсіс Занд.
– Тьху ти! Але ж Френсіс спала зі мною, – кажу я. – Не жінка, а машина. Ніколи не відмовляла.
– От-от. Френсіс не тільки лесбіянка, але ще і німфоманка. Тому, що вона з жодним чоловіком не може кінчити.
– Точно-точно, – згадав я, – Коли ми в Гамбурзі розбилися на машині, і я потрапив в госпіталь, лежу в ліжку ледве живий, весь в гіпсі, в бинтах, на обличчі шість швів. Так Френсіс прийшла наче поспівчувати, а потім стриб до мене в ліжко і давай наярювати. Ось тобі і лесбіянка. Да-а...
А про себе розмірковую – Пія Арнольд була секретаркою у Мільруда. Значить, пед Альоша взяв собі в секретарки лесбіянку. Чому? Та тому, що нормальна жінка відразу відчує і викриє замаскованого педераста, а лесбіянка – соціально близький елемент, не видасть...
Обмірковую, продовжуючи підливати горілку в стакани:
– А як там Міша Дзюба?
– Міша? У нього справи зовсім кепські. Коли Сюзанну випускали з божевільні, доктора попередили Мишу, що якщо вона потрапить до них вдруге, то вже більше звідти не вийде. У неї сестра вже десять років в божевільні сидить. А у Міші від Сюзанни десятирічна донька. Пам'ятаєш, коли ти летів в Америку, то подарував Міші свій браунінг. Знаєш, що він з цим браунінгом робить? Він погрожує пристрілити Альошу, який розвів тут весь цей бардак. А Альоша від нього ховається.
Час пізній. Кронзас клює носом і ледь бурмоче:
– Потім ця Пія таким же чином зіпсувала дружину Герта Бушмана і та захотіла з ним розлучатися. А у Бушмана від цього був серцевий удар, від якого він мало не помер.
Я слухаю його і згадую – Герт Бушман був найближчим співробітником Альоші в американській військовій розвідці Джі-2, що на Галілейплятц. Він – російський німець з Прибалтики. Був військовим льотчиком, але підстрелила його, схоже, власна дружина. А винен у всьому цьому Альоша Мільруд, який оточив себе педерастами і лесбіянками всіх сортів і відтінків.
Дві години ночі. Прощаючись, я прошу Кронзаса:
– Тільки ти нікому не кажи про нашу розмову. Нехай все це залишиться між нами.
– Так, звичайно, про що розмова – відповідає він мені і дружньо трясе мою руку.
Наступного дня я приїхав в ЦОПЕ. Бачу – там переполох, немов лисиця забралася в курятник. Швейцар Захар шепнув мені, що мій колишній керуючий справами Федір Тарасович Лєбєдєв з ранку напився, зібрав всіх співробітників і оголосив їм, що Клімов втік з психіатричної лікарні в Нью-Йорку і тому все, що він буде тут говорити – це маячня божевільного. Потім він замкнувся на ключ у своєму кабінеті і звідти ні ногою.
Схоже, щойно я поїхав, Кронзас о 2 годині ночі моментально подзвонив Мільруду і передав йому всю нашу розмову. Мільруд відчув небезпеку і влаштував аврал. Він подзвонив Лєбєдєву, і вони вирішили нейтралізувати мене – розпустити слух, що я втік з божевільні.
Виходить, що цим Кронзас видав себе. Він знав, що Альоша гомік, і став на його бік – заздалегідь його попередив. Схоже КДБ теж знав, що Мільруд гомик, і підіслав йому цю двостатеву сучку з комплексом Дон Жуана. Не випадково Френсіс Занд свого часу попереджала мене: "Як ти можеш працювати з цим типом? Варто Кронзасу набратися – він постійно ридає за своєю матір'ю, що залишилася в Москві. Для тебе він – небезпечна людина".
Зважив я все, про що дізнався, і вирішив ще разок зустрітися з Френсіс. Запросив її до себе в готель. Вона із задоволенням прийшла, як завжди, відразу ж стрибнула в ліжко, але я її зупинив і запитав у лоб: "Це правда, що ти лесбіяніла з Пією Арнольд?" Не встиг я це сказати, як Френсіс схопилася, схопила сумочку і бігом до дверей. Я спробував її зупинити, але вона вирвалася і буквально втекла від мене... Знайома реакція. Так само панічно втікали і Бармін, і Мільруд, коли я намагався заговорити з ними про лесбіянство Наташі Мейер.
На цьому збір інформації серед своїх колишніх колег по психологічній війні закінчився і я повернувся до себе в Нью-Йорк продовжувати роботу над чернеткою рукопису, який і став пізніше моєю другою книгою «Князь Світу Цього».
Підіб'ємо підсумки. Профспілка дегенератів дуже сильна. Вона, як фортеця, і єврей Альоша навмисно створював навколо себе цю гомосексуальну цитадель. Ці фортеці завжди будуються за одними і тим ж принципами. Якщо начальник педераст або єврей, то він обов'язково створить навколо себе декілька кіл оборони. Внутрішнє кільце – євреї, середнє кільце – напівєвреї, а зовнішнє кільце – гарматне м'ясо, дегенерати з навколишнього середовища.
Будівельні матеріали для цих фортець завжди одні й ті ж – напівпедерасти, старі педерасти, колишні педерасти, пригнічені педерасти, латентні педерасти і т.д. і т.п. Це така каша, що нормальній людині все це буде абсолютно незрозуміло.
Не фахівець всього цього не помітить. У нього ж немає Ключів Пізнання. Тому-то я і даю Вам в руки ці ключі – Ключі Пізнання Добра і Зла, і цими ключами Ви запросто зможете відкривати ворота фортець, що ведуть до вищих ешелонів влади.
Запам'ятайте це правило на все своє життя: євреї, які пробралися до влади, в першу чергу оточують себе євреями, у другу – півєвреями, в третю – дегенератами з навколишнього середовища, як правило, одруженими на єврейках.
А всі навколо будуть про це мовчати. Адже зізнатися в своїй дегенеративній зараженості – це ж громадянська смерть. От вони все це і приховують.
І зробити це, треба зізнатися, їм дуже просто. Адже вони – природжені актори, які з юнацьких років привчили себе носити маску і видавати себе за нормальних людей. Дегенератам потрібно навчитися лише тримати язик за зубами і добре ховати Ключі Пізнання, щоб нормальні люди ні про що навіть не здогадувалися. І не напиватися, а то вийде як зі Славіком Печаткіним... Не дарма ж в народі кажуть: «Що у розумного в голові, те у п'яного – на язиці».
21 квітня 2002 р.
Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ