Григорій Клімов «Одкровення». Глава 8

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Оленка Берко подобалася не лише мені. Пам'ятаю, якось раз підходить до мене на вулиці зовсім незнайомий молодий чоловік, посміхається і каже: "Ви мене, напевно, не знаєте, а я Вас знаю. Чому я вас знаю? Тому, що ви ходите з найкрасивішою дівчиною в нашому місті – Оленкою Берко. Вона з Індустріального інституту, як і Ви, а я з Водного, поруч".

Оленка дійсно була красунею, причому дуже яскравою, такою пекучої краси південного типу. Якось раз я запитав у неї, в кого це вона така вродилася і вона безтурботно мені прощебетала: "Так у мене мама – гречанка, а тато – українець".

Вона була моїм першим великим коханням. Дружили ми з нею 3 роки і в травні 1941 я зробив їй пропозицію. Вона сказала мені "так", таким чином ставши моєю нареченою...

А 22 червня "рівно о четвертій годині, Київ бомбили, і оголосили, що почалася війна". Всю війну Оленка жила з моєю матір'ю і бабусею, як моя офіційна наречена, але ця клята війна нас все ж розлучила.

Пройшли роки – Берлін, Штутгарт, Мюнхен, Нью-Йорк. В Америці, в 1956 році, вже за часів хрущовської відлиги, я вирішив написати їй листа і відправив його за старою Оленчиною адресою: СРСР, Армавір, Халтуріна 32. На мій подив відповідь я отримав не з Армавіра, а з Ростова, від її старшої сестри Ірини Костянтинової, уродженої Берко. Ірина мені написала, що Оленка моя вийшла заміж, народила двох дітей, але незабаром після цього, 4 грудня 1948 року, померла...

Боже мій! Моя Оленка – померла! Але ж їй було тоді тільки 28 років! Красуня, розумниця – вона ж закінчила хімфак того ж Індустріального інституту, який закінчив і я в 1941 році. Я дуже засмутився тоді. Мені було до болю шкода моєї бідної Оленки.

Однак, час лікує... За пару років, у 1958 році, я одружився з Аллочкою Майковською, котра була чарівною дівчиною: милою, добренькою і слухняною. Вдома я завжди ласкаво називав її Кісою. Прожили ми з нею 24 роки і всі вважали нас ідеальною парою. Але у віці 40 років моя Кіса починає повільно втрачати глузд і врешті стала навіть погрожувати мені величезним кухонним ножем...

Лікарі називають це клімактеричним божевіллям. Головний симптом – ненависть до чоловіка. Чоловік стає ворогом №1. Як завжди в таких випадках, скінчилося все розлученням. І став я тоді з'ясовувати – як і чому моя Кіса перетворилася в шиплячу напівбожевільну пантеру.

Почав я розпитувати її друзів, знайомих і незабаром дізнався, що батько Кіси – теж був напівбожевільним, причому, як з'ясувалося, був він також і напівєвреєм. Від нього то, схоже, вона і отримала в спадок свою психічну хворобу.

А роки йдуть собі та йдуть. Вже і комунізм в Росії розвалився, і замість нього прийшла демократія, точніше – бандоратія. І ось, в 1990 році, вирішив я з'ясувати ще деякі подробиці і знову написав листа: СРСР, Армавір, вулиця Халтуріна, але вже не 32, а 38 – там жив з дружиною молодший брат Оленки – Геннадій.

Відповіла мені дружина Геннадія і ось що з'ясувалося – виявляється Оленка не вмерла, а після пологів другої дитини у неї почалася післяродова депресія в результаті якої вона покінчила життя самогубством. Повісилася! Після цього чоловік Оленки, Сьома Саратіков, опинився в дуже важкому становищі: самотній мужик з двома маленькими дітьми, причому один – новонароджений, а другому – лише півтора року. Таким дітям негайно потрібна була мати, і Сьома швиденько подженився і незабаром порвав усі відносини з сім'єю Берко.

Для мене це ще одна загадка. Чому старша сестра Оленки – Ірина приховувала, що Оленка наклала на себе руки? Чому моя теща теж приховувала, що її чоловік був напівбожевільним напівєвреєм. Схоже, психічні хвороби, як і єврейське коріння – штука ганебна і все це намагаються приховати...

Мене вражає інше. Адже я знав Оленку 3 роки, і вона була абсолютно нормальною людиною. Всю війну вона прожила пліч-о-пліч з моєю матір'ю і бабусею, і вони теж були про неї самої найкращої думки і, якби не скандал з мотоциклом в Карлсхорсті, я б одружився на Оленці і цілком міг би опинитися в такому ж скрутному становищі, як і її бідний чоловік Сьома. До того ж, тепер я знаю, що самогубство матері часто відбивається на її дітях. Все це вилізе, рано чи пізно, і не відомо ще, чим усе це закінчиться.

Загалом, можна сказати, що тут мені просто пощастило. Бог, як то кажуть, відвів. Хоча все це дуже і дуже сумно. Адже 10% жінок мають післяпологові депресії, які можуть закінчитися самогубством, або вбивством чоловіка, або вбивством дітей.

* * *

Читаю я якось в травні 1994 року в місцевій газеті "Новоє русскоє слово", що в клубі сіоністів "Бнай Сіон" виступає якийсь автор-виконавець Віктор Борковський, далі в тій же газеті миготять єврейські прізвища Бєрков і Бєрковіч і одночасно по американському ТБ виступають Давид Берк і Мішель Берк – обидва єврейчики.

Тут мене і осінило! Взяв я з полиці "Літературну енциклопедію", Москва 1962, відкрив на прізвище "Берко" і бачу там таких літераторів:

1) Берков Павло Наумович
2) Беркович Іцхак-Дов, єврейський письменник (Ізраїль)
3) Берковський Наум Якович

Всі троє, як в народі кажуть, з прожиддю.

Згадалося мені також, що батько Оленки – Семен Берко, був головним бухгалтером Армавірторгу, тобто всієї торгової мережі міста Армавіра. Робота типово єврейська – облік, торгівля. І заговорила тут в мені кров дяді Василя, слідчого з особливо важливих справ при отамані Всевеликого Війська Донського.

Схоже, Сьома Берко, батько Оленки, теж був або євреєм, або напівєвреєм, а по золотій формулі професора Ломброзо, знаменитого єврейського психіатра, нащадка довгої лінії рабинів і талмудистів, у євреїв психічних хвороб в 6 разів більше, ніж у інших народів.

Ось це, очевидно, і стало причиною психічної хвороби Оленки Берко, яка і привела її до трагічної смерті, хоча вона приховувала єврейське коріння свого батька, видаючи його за українця.

Згадав я також і про те, як в березні 1944 року приїжджав в Армавір і вперше зустрів батьків Оленки. Мати її, на вид, виявилася зовсім не гречанкою, а типовою літньою вірменкою. В Армавірі на той час жило до 60% вірмен. І знову загадка. Чому Оленка видавала свою матір за гречанку?

А з вірменами майже та ж сама історія, що і з євреями. З усіх національностей, які проживають на Кавказі, вірмени найрозумніші, але у них і сама погана репутація – в сенсі різних статевих відхилень, які в народі так і називають – "вірменські штучки". Жертвою цього і стала бідна Оленка.

Адже вона, схоже, була вірмено-єврейкою, а це – найвибуховіша суміш. Хорошим прикладом є чемпіон світу з шахів Гаррі Каспаров, у якого батько – єврей Вейнштейн, а мати – вірменка Каспарова. Його перемоги в шахових чемпіонатах говорять про те, що голова у нього хороша, але те, що його кинула вже 6-а дружина, говорить про те, що в штанах у нього – не все в порядку. Це – наче ціна шахової корони. За золотою формулою професора Ломброзо.

Перевірив я тоді і бічні гілки сімейного дерева Оленки. Її старша сестра Ірина була інженером-будівельником, з чоловіком вона розлучилася і у неї залишилася дочка Олена, яка теж стала інженером-будівельником, у котрої було двоє дітей – син Роман і дочка Наташа. Зараз всі вони вже дорослі люди, всі з вищою освітою. Ірина з онуком Романом живе в Ростові-на-Дону і з задоволенням читає мої книги. Схоже, що тут все в порядку.

Молодший брат Оленки – Геннадій. У нього – дружина і дочка, теж Оленка. Мабуть, у них там був прямо культ моєї Оленки. Пізніше у Геннадія народився син Віктор. Три покоління нащадків, у всіх по двоє дітей. Здавалося б, все в порядку. Всі нащадки з вищою освітою, все хороші інтелігентні люди.

Чому ж біда прийшла тільки до моєї Оленки? Схоже у кожної сім'ї свій генетичний набір, так би мовити, генетична лотерея. При народженні кожної дитини генетичний котел перемішується і кожна дитина отримує свій набір генів, і в цій лотереї моєї Оленці випав чорний квиток. Як то кажуть, доля...


Пригадую я, як колись в молодості, були ми з Оленкою такі щасливі, і у мене на очі навертаються сльози. Але старий солдат не повинен плакати...

Царство тобі небесне, моя перша велика любов, Оленка Берко!

26 квітня 2002 р.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ