Григорій Клімов «Ім'я моє Легіон»

Глава 14. По той бік добра і зла

Тут диявол з Богом бореться, а поле битви – серце людське.

Ф. М. Достоєвський.

Хитрий дім агітпропу отримав завдання посилити радіопропаганду на Близькому Сході. Але виявилося, що у арабів і бедуїнів занадто мало радіоприймачів, щоб слухати радіо “Свобода”.

І ось тут Остапа Оглоєдова осяяла геніальна ідея. Він вирішив революціонізувати пропаганду і, взявшись за перо, накатав в агітпроп раціоналізаторську пропозицію. Як і всі геніальні відкриття, ідея Остапа була надзвичайно простою.

Кожен школяр знає, що радянські ластівки літають зимувати до теплих країн Близького Сходу. Потрібно лише ловити цих ластівок на початку їх шляху і ліпити їм під хвости відповідні звернення до арабів і бедуїнів.

А журавлям та лелекам, які колись тягали немовлят, тепер як партнавантаження можна причепити на шию цілі кошики з листівками. Остап навіть швиденько накидав креслення такого контейнера системи 00, що означало не два нулі, а ініціали винахідника Остапа Оглоєдова.

Власне, ідея ця зародилася в голові Остапа вже давно. Ще тоді, коли, сидячи в сибірському концтаборі, він з тугою спостерігав через колючий дріт за перелітними птахами, що летять на південь. Тоді він мріяв, як би і йому за допомогою цих пташок, на кшталт відомої жаби-мандрівниці, втікти з Сибіру в теплі краї.

Прочитавши Остапів проект, начальник агітпропу викликав винахідника для особистої консультації і запитав:

– А як же ви ловитимете цих ластівок?

– Як? Дуже просто! – відповів Остап. – Пам'ятаєте тих гусей, які нажерлися п'яних вишень і дали себе живцем обскубти? Так от і цих ластівок треба напоїти – горілкою!

І на клаптику папірця Остап швиденько підрахував, скільки потрібно горілки, щоб перетворити всіх радянських ластівок, лелек та журавлів у міжнародних пропагандистів.

Управління Агітпропу називали хитрим домом зовсім недарма. Остапів проект використали дещо інакше. Через потрійного агента Жоржика Бутирського цей проект під шифром "Ластівчин хвіст", передали до рук американської розвідки, яка займається операцією "Чорний хрест". Все це нібито від імені московських неотроцькістів, бердяївських неохристиян та Спілки Молодих Геніїв (СМОГ) – із пропозицією ловити радянських ластівок в Ізраїлі і клеїти їм під хвіст антирадянські листівки. Хто цікавиться деталями, може знайти цей проект у вашингтонських архівах. За цей проект американці викинули ластівкам під хвіст п'ятдесят тисяч доларів.

Довідавшись про це, Остап Оглоєдов ходив і скаржився:

– А я не отримав жодної копійки. Ось тому всі геніальні люди і вмирають у злиднях.

Вранці Остап прибігав на роботу завжди захеканий і зі страшно діловим виглядом. Для поважності він носив не просто портфель, а цілу валізу, яку він для камуфляжу набивав старими газетами впереміж із засохлими скоринками хліба. Іноді Остапа викликали до начальства і питали:

– Скажіть, чи можете Ви виступити по радіо у якості негра?

– Звичайно, – охоче відповідав Остап. – Адже наш відділ скриптів так і називають – літературні негри. Лумумба! Мау-мау! Гам-гам…

Так Остап гастролював в ефірі як радіонегр, який переключився з людоїдства на комунізм. Слідом Остап перетворювався на радіополковника, або атомного вченого, або відомого письменника. Потім він перевтілювався на бідного араба, що втік від євреїв, або бідного єврея, що втік від сіоністів – все, що завгодно. Так Остап Оглоєдов став на Радіо "Свобода" незамінною людиною. А його дружина сумно хитала головою:

– Остап так забрехався, що і мене він запевняє, що він атомний учений.

У політрадника Давида Чумкіна було три улюблених літературних негри – Оглоєдов, Корякович і Завалюхін. Щоб підвищити їхній культурний рівень, політрадник час від часу влаштовував їм ідеологічну прочуханку:

– Наше завдання – це моральне розтління супротивника. А ви що? Сартра не читали! Бєрдяєва не знаєте! Про Жене і не чули...

– Я знаю про Жене, – підняв палець Остап. – Це найзнаменитіший французький злодій. Він у вікна, як кажан, літає. Заробив довічне ув'язнення, як рецидивіст.

– Що-о? – заволав політрадник. – І це все, що ви знаєте про найзнаменитішого французького письменника-екзистенціаліста?

– Крім того, Жене – педераст, – несміливо зауважив Завалюхін. – І пише лише про педерастів. Дуже цікаво.

– Але чому ж філософ Сартр тоді називає його святим Жене?

– Зозуля хвалить півня, бо хвалить той зозулю, – знизав плечима Корякович. – Адже Сартр – також лівий хлопчик.

– Крім того, Сартр косоокий, – сказав Остап. – Як моя падчерка. А вже мою падчерку я знаю. У неї в голові перекіс-паралакс.

– Ох, які це ідіоти! – бісився політрадник. – Так, усе це треба знати – і мовчати. І все це заперечувати. І твердити, що це святі і генії. Адже Сартр, Бєрдяєв та Жене – це наші найкращі ідеологічні союзники. Ух, бовдури! І за що тільки вам гроші платять?

Зазвичай Чумкін лаявся і знущався над своїми неграми до тих пір, поки не доводив їх до істерики, а іноді й до сліз. Але тим часом у відділ скриптів зайшов Борис Руднєв. Політрадник накинувся і на нього:

– А ви що тут вештаєтесь? Підслуховуєте? Підглядаєте?

Президент дому чудес спочатку розгубився від такого нахабства. А Чумкін, підбадьорений успіхом, продовжував хамити і лаятись. Поводився він як чумний щур, який кидається на всіх і вся. Тоді президент дому чудес вийняв з нагрудної кишені чорну ручку, направив її на політрадника і натиснув кнопку.

Пролунав гучний пістолетний постріл, і обличчя Чумкіна огорнула біла хмарка диму. Потім... Ох, з якою насолодою розповідали це бідні літературні негри.

Політрадник упав в крісло. З його очей котилися сльози. З рота текла слина. І з носа теж текло. Він плакав, кашляв, чхав, сморкався і відпльовувався. Потім Остап божився, що зі штанів у нього теж капало.

Президент дому чудес спокійно засунув свою чарівну авторучку до нагрудної кишені. Вже давно подейкували, що в порядку подальшої лібералізації крім дурдомів КДБ використовує нову техніку. У тому числі і всякі прилади зі сльозогінним газом "Черемуха", наприклад, таких "автоматичних ручок". Щоправда, за бажання в цю ручку можна закласти і нормальний пістолетний патрон із нормальною кулею.

Потому Остап коментував:

– От би мені таку ручку. Проти моєї тещі.

Увечері вдома Остап ліг на диван і заявив:

– Мені набридло жити.

– Чого це? – спитала дружина.

– Мене називають шахраєм і підлабузником. Я живу як жебрак, а всі кажуть, що я меркантильний. Остап, кажуть, дешевка, брехун.

– А ти не бреши, – порадила дружина.

– Я зовсім не брешу. В мене просто підсилена фантазія. Як у кожного справжнього письменника. Коли Льву Толстому все набридло, він плюнув і пішов з дому. Може, й мені теж піти?

Хоча, крім дружини, чужих дітей та знервованих кішок, красти у Остапа було нічого, але на всіх дверях і вікнах він налаштував купу всяких засувок, клямок і запорів. Не так від злодіїв, як від власного боягузтва. А вхідні двері зсередини підпирала товста палиця. Тепер Остап підвівся, взяв цю палицю і пішов по кімнаті, розмахуючи нею, як посохом.

– Так, піду куди очі дивляться. Піду до мандрівників, до пустельників. По дощу піду, по багнюці, по снігу. Буду правду шукати. Божою людиною стану. От зараз візьму й піду. Прямо у двері.

– Котись, – позіхнула дружина. – Скатертю доріжка.

– Почапаю собі полями, лісами, – мріяв Остап, стукаючи своїм посохом. – Навколо пташки співають. Ку-ку! Сонечко світить. Трава зеленіє. І ніхто мене не лає, не критикує. Буду вірші писати і з пташками говорити. Він захоплювався дедалі більше:

– А без Чумкіна моя шлункова виразка одразу загоїться. І живіт хворіти не буде. Вночі ляжу собі на сіно, ноги вгору задеру і зірки розглядатиму. Буду роздумувати про сенс життя.

– А що ти жерти будеш? – Запитала дружина. Остап подумав-подумав і вирішив залишитися вдома. Він підпер двері палицею і важко зітхнув:

– Ех, і в ногах правди нема. Дай-но мені краще тарілку борщу.

– Борщу більше нема.

– Як – нема? Знову твої кішки все зжерли. А я хоч здохни... А чому моя тарілка на підлозі стоїть? Знову ти з моєї тарілки кішок годувала?

– Мої кішки чистіші, ніж ти, – сказала Діна, – Кішки щодня миються, а ти – раз на місяць.

Остап розвалився на дивані і почав скаржитися:

– Ех, чому я не птах? Полетів би кудись до чортової матері. Адже рано чи пізно шарахнуть по світу атомною бомбою. І ніхто не дізнається, що колись тут коптив небо поет та письменник Остап Оглоєдов. І навіщо я взагалі народився? – Він надув шию і жалібно завив:

От помру-у я, помру-у я, похова-ають мене, І ніхто-о так і не-е взна-ає, де могилка-а моя...

* * *

Іноземні журналісти, пов'язані з операцією “Чорний хрест”, оперували в основному в межах трикутника Передєлкіно – Недодєлкіно – Березівка.

У Передєлкіно, де мешкали радянські письменники, вони виловили Пастернака з його “Доктором Живаго”. Коли Пастернак помер, жваві журналісти організували так, що його труну несли дванадцять юнаків. Наче як у відомій поемі Блока “Дванадцять”. А Пастернак був ніби як тринадцятим.

Потім ця символічна фотографія обійшла весь світ. Ну і люди, звичайно, сперечалися, хто ж цей тринадцятий. Легіонери з піною на губах запевняли, що це є новий Христос. Християни хитали головами і казали, що це типовий Юда. Радянські цензори вважали, що це замаскований троцькіст, що проповідує перманентну революцію. А голова Спілки радянських письменників Олексій Сурков заявив, що це просто педераст і алкоголік.

Літературна богема з Недодєлкіно постачала матеріал для підпільного “Самвидаву” і ротаторного журналу “Фенікс”, де явно пахло модернізмом – порнографією, наркотиками, гомосексуальністю та божевільними будинками. Частина гонорарів цим модерністам виплачувалася натурою – у формі наркотиків, які виходили із підвалу американського посольства у Москві. У принципі недороблені з Недодєлкіно були нічим іншим, як радянськими хіппі. Іноді в Недодєлкіно заїжджала санітарна машина, і чергового недоробка тягли в дурдом.

Але найбільше операторів із “Чорного хреста” цікавила Березівка, де жили колишні радянські шишки, які постраждали під час Великої Чистки. Майже під кожним дахом у Березівці кипіла робота: березівці сиділи і писали мемуари – як Сталін всипав їм березової каші. Одні сподівалися, що їхні спогади будуть видані в СРСР. Інші писали з надією на закордон. А оператори з “Чорного хреста” ходили й нюхали.

Щоботи Борис Руднєв сідав у машину і теж їхав до Березівки. Там він проводив час із сімейством Міллерів, які завжди зупинялися на дачі у князя Сибірського. Кивнувши на сходи, що ведуть на другий поверх, Ніна попередила:

– Туди не треба ходити.

– А що там таке?

– Там його сестра живе.

– Сестра-а? – здивувався Борис, згадуючи високу вродливу жінку у формі генерала НКВС, – Зінаїда Генріхівна?

– Так, Гершелівна. Зозулині яйця князя Шаховського. А тепер також княгиня Сибірська.

– А що вона ніколи не показується?

– У неї з нервами не гаразд. Ось вона і сидить одна під замком.

– А що з нею таке?

– Ах, стара діва. Напевно, від цього, – пирхнула Ніна і почала діловито пояснювати, як старі діви психують і божеволіють, бо вони не вийшли вчасно заміж.

Одного разу, коли всі сиділи на веранді, нагорі раптом пролунав гуркіт, наче з силою зачиняють двері. Потім пронизливий жіночий крик:

– А-а-а... Знову за мною приїхали!

Всі насторожилися, а князь Сибірський здригнувся і насупився.

– О-о-ой, нікуди я не поїду! – доносився зверху істеричний крик. – Краще ви мене одразу вбийте!

Князь Сибірський та Акакій Петрович переглянулись і квапливо пішли на другий поверх. За ними важко поповзла Міліція Іванівна. Було чути, як чоловіки стукають у зачинені двері, а Міліція Іванівна вмовляє:

– Зіночко, душечко, це ми. Відкрий!

– А чому там чорний ворон стоїть? – кричав голос із-за дверей. – Он він, під самим вікном... З чорною зіркою...

– Який там ворон. Це ми. Заспокойся.

– Ні, не обдурите. Я цю чорну зірку ніколи не забуду. Це 13‑й Відділ. Знову посадять мене туди – в спецізолятор.

– Зіночко, це тобі тільки здається. Не хвилюйся.

– Ні-ні, на цьому білому вороні, з чорною зіркою, він сам і їздить.

– Хто їздить?

– Він... Червоний папа... Великий інквізитор...

– Зіночка, це не інквізитор, а я, заспокоював сестру князь Сибірський.

– Ні, краще відразу померти, ніж знову туди... У пекло... серед божевільних... Дайте мені швидше отрути!

Потім пролунали шум падаючого тіла, клекотливий хрип, і звуки приглушеної боротьби, немов тримають епілептика, що б'ється об підлогу. Через деякий час Акакій Петрович ламкою ходою спустився вниз і зі збентеженим виглядом взяв Бориса під руку:

– У мене до вас маленьке прохання. – І він попрямував до білої машини Бориса, яка стояла поряд з будинком.

– Куди, – спитав той, натискаючи на стартер. – В аптеку?

– Ні, просто прямо. Бачите, з сестрою нашого господаря вийшов поганий напад. З нею це й раніше бувало. Але сьогодні це сталося, коли вона побачила вашу машину під вікном. Вона прийняла її за чорного ворона, знаєте, такі спеціальні машини КДБ. Її двадцять років маринували по найстрашніших спецізоляторах. А у таких людей нерви, знаєте, той...

– Але ж колись вона сама була генералом у ЧК-ГПУ-НКВС, – сказав Борис, – Сама людей розстрілювала. От і виходить, що віділлються кішці мишкині слізки.

– Так, звичайно, – погодився Акакій Петрович, – Вона завжди була трішки психопаткою. А її засунули у спецізолятор – серед справжніх божевільних. Вона каже, що це гірше, ніж дантівське пекло. Ось вона і вийшла звідти напівбожевільною. Вона й досі під наглядом КДБ. Вона запевняє, що тепер там орудують якісь чорти у білих халатах на кшталт лікарів. І вони порекомендували їй писати мемуари, щоб одужати. Але писати лише правду. Кажуть, що правда лікує. Ось вона тепер також сидить і пише.

Але про це пронюхали американські журналісти. Усі такі спритні єврейчики. Вони відразу занюхали, що вона теж трохи єврейка, та й давай її каламутити, обіцяють їй золоті гори. А вона боїться. А коли вона побачила цю вашу машину, вона подумала, що це за нею – якийсь великий чорт із КДБ, із 13‑го Відділу. Але найбільше вона злякалася цього значка...

Акакій Петрович нахилився вперед і став розглядати велику зірку, наклеєну в правому кутку вітрового скла, де зазвичай прикріплюють службові перепустки. Це була зірка на зразок звичайної радянської, але не червона, а чорна із золотим обідком. Усередині замість серпа й молота – схрещені червоні сокири, як у саперів чи пожежників. А внизу між променями зірки, бронзовий щит із числом 13.

– Що це таке? – Запитав Акакій Петрович.

Борис зиркнув на емблему 13‑го Відділу, що залишилася ще з тих часів, коли цією машиною користувався Максим:

– Не знаю. Дурниця якась.

– Все це, звичайно, дурниця, – кивнув Акакій Петрович, – Але вже ви, будь ласка, ставте цю машину подалі від будинку. А то ця княгиня Сибірська зовсім збожеволіє.

З того часу Борис намагався показуватися в будинку князя Сибірського якомога рідше і майже весь час проводив з Ніною на пляжі. За дочкою сумно плентався тато, а за татом – мама. Вони розташовувалися на піску і спостерігали за купальщиками.

Щоб позбутися пильних поглядів батьків, Ніна вигадала маленький трюк: вона пливла з Борисом за перевернутий човен, що стояв на якорі недалеко від берега, і там вони потихеньку цілувалися. А Борис вигадав ще простіше – пірнати та цілуватися під водою. Прямо під носом у тата з мамою.

Після одного з таких підводних поцілунків Ніна виплюнула воду з рота і поморщила носик:

– Цілуватися – це просто. Але що потім?

– А потім одружимося, – сказав він.

– Н-так, але я трошки боюся.

– Чого тут боятися?

– Бачиш, у мене було одне велике кохання...

– Ну і що ж тут такого? І в мене були.

– Так, але я боюся, що це кохання може повернутися...

– А хто це?

– Це секрет... Але це зовсім не те, що ти думаєш. Бачиш, технічно я ще дівчина. Але взагалі я велика бе-е-е. Ось я і боюся, що ми одружимося, а потім я буду тобі зраджувати.

Він пірнув і потягнув Ніну під воду, щоб поцілувати її. Але замість поцілунку отримав удар ногою у живіт.

– Я не жартую, – посміхнулася технічна дівчина. – Якщо я з тобою цілуюсь, то це ще нічого не означає. Іноді я і з подушкою цілуюсь.

Незважаючи на свою технічну невинність, у висловах Ніна не соромилася. Увечері їй захотілося піти погуляти, а тато почав бурчати, що для пристойних дівчат уже трохи запізно. Ніна вперла руки в боки:

– Не бійся, я дітей у подолі не принесу. – Вона демонстративно мотнула подолом і вискочила з дому.

Технічна дівчина знала всі затишні закутки у Березівці. Взявши Бориса за руку, вона впевнено вела його в темряві вздовж берега озера, між купами каміння та поваленими бурею деревами. Так вони дісталися маленького піщаного мису.

З іншого боку озера мовчазно повис місячний диск. У чорній воді переливалася мерехтлива місячна доріжка. Ніна опустилася на пісок, натягнула спідницю на коліна і з жалем зітхнула:

– Ех, колись я цілувалася тут з моєю великою любов'ю. Як кажуть поети: “З усіх неможливо-можливих можливостей – ти всіх неможливіше – і всіх миліш.”

– А що ж там такого неможливого? – поцікавився Борис.

– Ти цього все одно не зрозумієш. Це в тебе все так просто. А у інших це не так просто. Ух, знову ці прокляті комарі. – Вона ляснула себе по голій руці і солодко позіхнула. – Ну що ж, хорошого потроху. Пішли додому!

Іноді після роботи Борис заїжджав на радіо “Свобода” та проводжав Ніну додому. У провулку Ентузіастів було, як завжди, тихо і безлюдно. За дахами будинків нагромаджувалися надвечірні хмари, як казкові гори, за якими починається країна мрій. Прохолода землі, запах Ніниного волосся, хмари у небі – все це породило відчуття далекого звабливого поклику.

Борис відчував себе небожителем і ширяв у перманентному блаженстві, по той бік добра і зла. Він розкинув руки і потягся, наче збираючись злетіти. Потім його руки, як два великі і лагідні крила, зімкнулися навколо Ніни. Так, що у неї захопило подих.

– Тихіше, ти, – прошепотіла вона. Ти мене розчавиш.

– Ех, добре бути улюбленцем богів, – сказав він.

– Оце й погано, що ти улюбленець богів. Боюся, що ми з тобою класово чужий елемент.

– Тепер безкласове суспільство.

– Я не жартую, – шепотіла вона. – Я дуже серйозно.

– А що таке?

– Якщо ти улюбленець богів, то таких, як я, боги не люблять.

– Чому?

– Я ​​боюся, що я трохи відьма.

– А це ми зараз перевіримо. Кажуть, що відьми не можуть кохати. А ти мене кохаєш?

– Так, здається... трошки.

– Ну й чудово, – вирішив улюбленець богів. – Тоді ти будеш моя улюблена відьма. Це навіть цікаво.

Щоб перевірити, відьма Ніна чи ні, Борис притуляв її біля кожного дерева і цілував. Цілувалась вона цілком пристойно. Тільки чомусь увесь час косила очима на всі боки. Тільки вони притулилися біля наступного дерева, як Ніна здригнулася і відскочила вбік.

У вечірніх сутінках маячила похмура постать Акакія Петровича. Ніна невдоволено пирхнула:

– А ти що тут тиняєшся?

Тато винно похнюпив голову і шмигнув у хвіртку.

– Це він на мене чатує, – пояснила Ніна. – Боїться, щоб я тебе не зіпсувала.

В душі Ніни поєднувалися дитяча мрійливість і холодна діловитість, приємна цнотливість і ще більш приємна безсоромність, невпевненість в одному і нескінченна самовпевненість в іншому. Сьогодні вона, опустивши очі, щебече, що вийде заміж за найпростішого Ваньку і піде за ним на край світу. А завтра запевняє, що вона заміж не вийде, а стане кар'єристкою. Потім знову передумає:

– Ні, краще я блудитиму.

– Щось я твого блуду не бачу, – зауважив Борис.

– Оце й добре, що не бачиш, усміхнулася улюблена відьма.

У її голосі іскрилася така самовпевненість, ніби всі чоловіки лежать біля її ніг, як голодні крокодили. Потім вона починала пеститись до Бориса і примовляла:

– Мій маленький, моє мишеня, мій дурненький. І навіщо ти тільки мене, погань таку, полюбив.

Закохані із серйозними намірами, щоб підкреслити свою серйозність, люблять ходити до музеїв. Напевно, тому й Ніна з Борисом теж пішли до Музею революції імені Лєніна, розташованого біля входу на Червону площу.

У скляних ящиках лежали реліквії Жовтневої революції. Ось чорне драпове пальто Лєніна, стареньке і куце, на зріст як на хлопчика. На пальті акуратно помічені маленькі дірочки – не від молі, а від куль Дори Каплан. Тут же поряд, на спеціальній дощечці з написом, одна з цих куль завбільшки з горошину, витягнута з тіла Лєніна. У сусідній вітрині дешева червона ручка, якими зазвичай користуються школярі молодших класів. Цією ручкою Лєнін підписував перші декрети радянської влади.

Так вони дійшли до зали, що відноситься до середини 30-х років, де по стінах висіли картини, що зображують різні етапи радянської влади. Раптом Ніна пожвавішала і підвела Бориса до великого монументального полотна:

– А подивись-но на це.

Картина була груповим портретом і називалася “Жінки – герої революції”. Група жінок навколо столу, покритого червоним сукном. Але це не святковий стіл з квітами і звеселяючими напоями. І жінки ці не в декольтованих сукнях, а у військовій формі. У декого на петлицях гімнастерок поблискували гостренькі ромбики, що на той час відповідало генеральським чинам.

Радянська влада всіляко підкреслювала участь жінок у революції і користувалася кожною зручною нагодою, щоб відзначити цей зворушливий факт. Наприклад, Анка-кулеметниця у картині “Чапаєв” або жінка-кавалеристка у “Гадюці” Олексія Толстого. Але то все дрібниця. А тут раптом ціла купа жінок-генералів, про яких нічого невідомо (ця картина й досі висить у Музеї революції в Москві).

– Цікаво, – сказав Борис. – Дивно, що про них ніде не писали.

Жінки – герої революції були середніх років. Обличчя серйозні, замкнуті, навіть трохи суворі. Гладко причесане волосся, на грудях ордени, широкі військові пояси з пряжками. Начебто звичайна армійська форма, але з одним маленьким винятком: петлиці у них були не червоні, а малинові. Такі носили в ЧК та ГПУ.

Хоча у Червоній Армії жінки-революціонери далеко не пішли, зате в органах терору вони дійшли до генеральських чинів. У ті роки кожен генеральський ромбик ЧК-ГПУ означав тисячі, тисячі й тисячі занапащених людських життів. Ось з цієї причини радянська влада і мовчала про цих героїв революції.

– А знаєш, хто це? – Ніна кивнула на гарну жінку з холодним поглядом та генеральськими ромбиками у петлицях. – Це колишня князівна Шаховська. Тепер княгиня Сибірська. Та сама, що пише мемуари у Березівці.

Ніна весело щебетала, як колись у молодості, ще до революції, її мати дружила з княжною Шаховською. І як після революції Зінаїда Гершелівна, вже працюючи у ЧК та ГПУ, допомагала її матері та батькові у важкі часи.

– Вона була дуже доброю людиною, – підсумувала Ніна. – Для нашої родини вона була просто ангелом-охоронцем. Тому ми з ними і зараз дружимо.

– Все це так, – сказав Борис, – Але в ЧК ромби даремно не дають.

Дивно, коли він із Ніною, його ніби переслідують тіні минулого. Спочатку Березівка, де прокидаються мертві. А тепер і тут. Йому згадалося далеке дитинство, квартира Максима у нових будинках для працівників НКВС, як ця сама Зінаїда Гершелівна зворушливо допомагала дружині Максима по господарству, як вона поралася з його дитиною і навіть міняла пелюшки. Потім загадкова смерть Ольги та червоні сургучні печатки НКВС на дверях.

– Послухай, – сказав він, звертаючись до Ніни, – ти казала, що у князя Сибірського був роман із дружиною одного працівника НКВС...

– Так, через це потім заарештували й бідну Зіночку. Втім, потім їх усіх пересаджали. – І Ніна показала пальчиком на дві маленькі дірочки від цвяшків, де колись було прикріплено бронзову дощечку з іменами цих героїнь революції. Прибрали цю дощечку ще й тому, що більшість цих імен були єврейськими: Роза Землячка, Марія Хайкіна і таке інше. Тепер це був лише безіменний історичний експонат.

– Революція – це жорстока річ, – сказав Борис. – І насамперед туди лізуть садисти. І стріляють людей, доки їх самих не перестріляють. Таким чином революція пожирає своїх дітей, як свиня поросят.

Йому згадалося, як хлопчиськом він сидів у своїй кімнаті і вчив уроки. За вікнами шумить листям старий горіх. На столі шкільні зошити про історію революційного руху. А поряд, відокремлені лише причиненими дверима, відбуваються революційні закономірності значно серйозніші, ніж у його шкільних зошитах.

У сусідній кімнаті сидить п'яний Максим, у розпущеній гімнастерці без пояса, з такими ж малиновими петлицями на комірі. Але на рукаві у нього нова емблема НКВС періоду Великої Чистки: змія, що піднялася на хвіст – і меч, що пришпилив цю змію. Ошалівши від горілки, зі скляними очима, старший брат бурмоче, що він червоний кардинал і особливо уповноважений Сталіна по боротьбі з нечистою силою, відьмами і відьмаками, перевертнями та лісовиками і що він не заспокоїться, поки не знищить їх усіх як класового ворога.

>

Потому червоний кардинал гойдається на стільці, розстрілює з пістолета свою власну тінь на стіні і козлячим баритоном підспівує:

– В покара-ання весь сві-іт здригне-еться, Та й жахне-еться і са-а-ам сатана-а-а...

Коли вони з Ніною вийшли на вулицю та наближалися до машини, Борис подивився на приклеєну до вітрового скла чорну зірку з червоними сокирами – емблему 13‑го Відділу КДБ. Так от чому із Зінаїдою Гершелівною стався напад, коли вона побачила у себе під вікном цей зловісний знак – символ злого добра. Мабуть, у 13‑му Відділі героїні ЧК всипали такого перцю, що пам'ятає про це навіть крізь туман божевілля. У вухах Бориса звучав її пронизливий заячий крик:

– Краще ви мене одразу вбийте...

Ех, і навіщо тільки люди псують собі життя? Самі собі? Або одні іншим? Щоб заспокоїтися, він нахилився до Ніни і вдихнув запах її шкіри – такий гарний, чистий, обіцяючий щастя.

* * *

Поки грішний святий Серафим Алілуєв сидів у дурдомі, зі святим грішником Варфоломієм Кукарачою теж сталося нещастя. А почалося все це з абсолютної дрібниці.

Карикатурист Варфоломій захотів збільшення платні, прийшов до комісара дому чудес Сосі Гільруда і заявив, що його діткам не вистачає на молоко, а їх татку – на горілку. Але Сосі це не сподобалося, і він вирішив провчити Варфоломія. І зробив це дуже просто. Він збрехав у агітпропі, що Варфоломій запив і відмовляється працювати. А Варфоломію збрехав, що агітпроп замість збільшення платні звільняє його з роботи.

Внаслідок цього Варфоломій сидів вдома в Недодєлкіному і безпробудно пиячив, влаштовував там варфоломіївські ночі. Так він пив і пив. І невдовзі допився до білої лихоманки, і його забрали до спеціальної лікарні для важких алкоголіків. Коли п'яного в дим Варфоломія саджали до санітарної машини, він кричав своїм діткам:

– Ріденькі, не забувайте вашого тата! На побачення без пляшки не приходьте!

У лікарні Варфоломія, як належить, насамперед відвели у ванну кімнату і попросили викупатися. Але під піджаком у нього була захована літрова пляшка горілки. Знаючи, що в палаті горілку відберуть, Варфоломій сів у ванну і, щоб добро не пропало задарма, почав спішно спорожняти цю пляшку. А те, що не лізло в горло, він вилив собі на голову, як одеколон.

Коли у ванну кімнату зайшли санітари, вони мало не задихнулися від спиртнних випарів. А голий Варфоломій плюхався у ванні і запевняв, що він капітан дальнього плавання. Потім він раптом весело закукурікав.

Радіокоментатор Остап Оглоєдов коментував подію так:

– А знаєте, Варфоломія ж запхали у відділення для алкоголіків у тому ж дурдомі імені Кащенка, де сидить наш Серафим.

Гросмайстер Зарем аналізував це так:

– Кажуть, що психологічна війна – це війна психів. І замість військових шпиталів тут служать дурдоми.

Коли Варфоломію стало трохи краще, він попросив, щоб його перевели до палати №7, де вже сидів Серафим Алілуєв. А подальше можна прочитати у книжці відомого дисидента Валерія Тарсіса “Палата №7”.

Замість Варфоломія у домі чудес з'явився новий художник, людина похилого віку з балтійських німців і теж один із колишніх членів оперативної групи Гільруда. Новий художник був високий і худий, як аршин, і з таким довгим і червоним носом, що його одразу ж прозвали Дятлом. Треба сказати, що ніс у Дятла почервонів зовсім недарма. Він любив випити і напідпитку незабаром зізнався, що його справжнє покликання – це підробка грошових знаків.

За ці таланти Дятел сидів по всіх в'язницях Європи, доки не потрапив у секретне відділення розвідуправління, де він багато років у легальному порядку займався підробкою закордонних паспортів та іноземної валюти. У домі чудес Дятел безперервно позіхав і скаржився, що йому нудно.

– А як щодо радянських рубликів? – діловито поцікавився фінансовий геній Саркісьян.

– Нє-є, боронь Бог! – замотав носом Дятел. – Тепер я перейшов на святі ікони пензля Андрія Рубльова. Для американських туристів. Робота така чиста, що сам не розрізняю, де оригінал і де копія. Навіть продавати шкода.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ