...Він на молодий місяць біситься і тяжко страждає, бо часто кидається у вогонь і часто у воду.
Матвій. 17:15
Одного разу президентові дому чудес поштою надійшло красиве запрошення. Там повідомлялося, що з нагоди Міжнародного жіночого дня 8 березня радіо “Свобода” влаштовує для своїх жінок інтимний бал-маскарад.
Квиток був надушений добрими духами і внизу приписка: “Приходьте – це буде справжнісінька 1002-а ніч!”
Ввечері 8 березня, забувши про запрошення та 1002-у ніч, Борис заїхав на цей маскарад, просто щоб подивитися, що там відбувається.
Бал-маскарад був у повному розпалі. На самому видному місці сидів грішний ангел Адам Баламут та його дружина Єва Іванівна. Адам Абрамович був в українській косоворотці, що символізувало дружбу народів, і він усміхався всім, як лагідний Будда. А поруч із ним крутився його архангел – політрадник Давид Чумкін, який вирядився у червону сорочку, що означало перманентну революцію.
Сівши за порожній столик, Борис насунув на лоб маскарадну турецьку феску і замовив пива. Розпорядником залу, як вовкодав, гасав син Остапа Бендера у своєму заповітному фраку і з червоною пов'язкою на рукаві. Йому допомагав неохристиянин Серафим Алілуєв, який замаскувався під жінку і фліртував з Остапом.
За столиком навскіс розташувалося сімейство Міллерів. Поряд з Ніною сидів якийсь дуже гарненький хлопчик, який здавався молодшим за неї і який дивився на неї закоханими очима. Сидівший з іншого боку Ганяло Мученик обіймав цього хлопчика за плечі і шепотів йому щось на вухо. Міліція Іванівна склала руки на животі і з нудним виглядом озиралася на всі боки. Побачивши Бориса, вона кивнула йому, як старому другові дому.
А друг дому сидів і надувався пивом. Після п'ятої пляшки пива маскарад помітно повеселішав, а блондинки за сусіднім столиком так погарнішали, що Борис зсунув свою феску на потилицю і почав розгойдуватися, щоб запросити одну з них на танець.
Тільки-но він підвівся зі стільця, як дорогу йому перегородила темна постать у масці:
– Куди ви так поспішаєте? Тисяча і друга ніч тільки починається. І місяць ще не зійшов.
Ноги незнайомця обтягувало чорне шовкове трико, з плечей спадав червоний напівплащ, на голові стирчали маленькі ріжки, а з-під напівплаща виглядав задерикуватий хвостик. Незнайомець ввічливо вклонився, жестом запрошуючи Бориса на танець.
Вважаючи, що це звичайна маскарадна провокація, де рекомендується обережність, президент дому чудес спробував пожартувати:
– Знаєте, з чортами танцювати нудно. От якби не чорт, а чортовка...
Незнайомець знову церемонно вклонився, як добрий слуга, що підкоряється вимогам свого пана. Червоний напівплащ розкрився, чорне шовкове трико йшло до самого горла, і по хвилях цього трико зарябили електричні відблиски. Та такі відблиски, та на таких хвилях, що в інженера людських душ по спині одразу пробіг електричний струм.
Це був не чорт, а справжнісінька чортовка зі страшенно хорошими формами. Трико було настільки відверте, чорні груди такі пружні й гарячі, а танцювала незнайомка настільки зухвало, що маскарадна містифікація ставала досить цікавою. Але маска була такою, що нічого не розбереш.
Коли вони танцювали повз столу Міллерів, незнайомка кивнула на Ніну, одягнену в білу газову сукню, і зневажливо прокоментувала:
– Фу, агітпропівська богородиця. Ви до неї, здається, залицялися?
– Так, трошки – я почав писати роман і думав використати Ніну у якості моделі.
– А що це за роман?
– Про ідеальних людей нового типу – гомо совьєтікус.
– Ну і як, виходить?
– Нічого не виходить – моделі поводяться не за планом.
Після танцю маска сіла з Борисом за його столик і посміхнулася:
– Оскільки я надіслала вам запрошення, я повинна стежити, щоб ви не нудьгували.
Поводилася вона у повній відповідності зі своїм костюмом – як чорт, що вчепився в грішну душу. Хоч Борис і був цілком упевнений, що це якась провокація, але чим більше він придивлявся до провокаційних форм у чорному трико, тим більше йому хотілося з'ясувати, чим це скінчиться.
Повз них протанцювала Ніна, але не зі своїм кавалером, а з татом. Потім тато захекався і відпочивав з Нініним кавалером, а Ніна танцювала з Серафимом Алілуєвим, який вже давно жалівся, що він безнадійно закоханий в неї. Тепер же Ніна навіть посадила його за свій столик.
– Так, значить, герої вашого роману – гомо совьєтікус, – сказала замаскована чортовка. Як справжня грішниця, що недолюблює святих дів, вона зневажливо пирхнула: – Подивіться, як цих хлистів тягне до їхньої хлистівської богородиці.
– Яких хлистів?
– Їх там цілих три. А хто це – самі вгадайте. Адже це ви пишете роман, а не я. До речі, це точно, як у Ніниних віршиках: “З усіх неможливо-можливих можливостей – ти всіх неможливіше – і всіх миліш!”
Судячи з усього, ця чортовка була молода, гарна, дотепна, поширювала навколо себе запах тонких духів і твердо вирішила розігрувати свою роль до кінця. Навіть після закінчення маскараду, відчепивши в гардеробі хвіст та ріжки, маску вона все ж не зняла. Коли вони сідали в машину, незнайомка раптом показала на місяць, що повис у небі:
– Дивіться, місяць уже зійшов. І який повний. Кажуть, що в повнолуння деякі люди божеволіють. Можливо, і я теж збожеволіла, що їду з вами.
– Куди вас везти? – спитав він.
– Куди хочете.
Щоб покласти край провокаціям, він запропонував:
– Тоді поїхали до мене?
– Добре, – погодилася чортівка. – Тільки на всю ніч.
Коли вони приїхали, вона зняла з себе все, крім маски, і чесно ходила навколо, щоб показати, що все інше – без обману. Потім, не знімаючи маски, вона стрибнула у ліжко.
Мабуть тому декадент Кафка, хитромудрий єврей, і писав, що боротьба з чортом нагадує боротьбу з жінкою і неодмінно закінчується в ліжку.
Письменникам, котрі претендують на сучасність, рекомендується дотримуватись мови цієї епохи. Але як описати таку добре опрацьовану тему як жінка, у добу соціалістичного реалізму, індустріалізації та механізації?
На щастя, незнайомка цілком відповідала духу нашої індустріальної доби. То була не жінка, а машина. З тих жінок, які кричать: “Геть мужчину – даєш машину!”
Незнайомка зняла з себе маску лише тоді, коли їй захотілося спати. На подушці із заплющеними очима лежало гарненьке личко французької Лізи.
– Це й справді казка з тисяча та другої ночі! – сказав він. – Ти ж завжди ненавиділа мене, як собака кішку?
Ліза стомлено посміхнулася:
– Знаєш, людині властиво помилятися, сказав півень, злазячи з кози.
– Але чому ти мені так грубіянила?
– Ах, ти нічого не розумієш у жінках, – сонно бурмотіла Ліза, не розплющуючи очей. – Ти просто подобався мені – і я ревнувала тебе до Ніни. А тепер я з Ніною посварилася.
– Ох, дива...
– Так, від президента дому чудес я теж чекала всяких чудес, – сонно шепотіла Ліза. – Але, здається, я помилилася... Втім, ти – найбільше чудо в домі чудес – нормальна людина... А тепер місяць зайшов, і я хочу спати.
Вранці Ліза побачила на стіні триптих Босха “Сад земних утіх”, який висів тут ще з тих часів, коли цією квартирою користувався Максим.
– Ага, ліворуч нудний рай, – сказала вона. – У центрі наше божевільне життя. А праворуч, подивися, яке веселе пекло! До речі, цей Босх, хоч і був ченцем, але належав до секти голіків-адамітів. Він любив бігати голеньким – ось так, як я, – і вона затанцювала голенька по квартирі.
Коли вони зустрілися наступного разу, Ліза поставила питання руба:
– А чому ти ще не зробив мені пропозиції? Адже це свинство з твого боку!
Від такого свинства вона так розгнівалася, що мало не засадила йому вилку в бік. Потім вона стала хникати, що колись, катаючись на лижах з гір, вона стукнулася головою об дерево, і з того часу лікарі кажуть, що вона мала струс мозку, і тому вона за свої вчинки не відповідає.
Однак у Лізи були й свої добрі якості. Наприклад, вона ніколи не відмовляла. Іноді, коли Борису було нудно, він телефонував їй. Іноді вже за північ.
– Ох, у мене тут сидить один шанувальник, – зітхала Ліза. – Трохи незручно. Але нічого, я зараз приїду. І приїжджала у машині свого шанувальника.
– Я не люблю довгих розмов, – виправдовувалася вона, стрибаючи в ліжко. – Усі чоловіки намагаються довести, які вони розумні. А я й сама не дурна.
Завдяки гарному знанню іноземних мов французька Ліза була на особливому рахунку. Іноді за наказом згори їй давали на радіо “Свобода” відпустку, і вона перекладачкою супроводжувала радянські делегації за кордон.
Одного разу, повернувшись із такої поїздки до Відня, вона привезла Борисові два подарунки. У першому пакетику була срібляста шовкова краватка.
– Найкраща у Відні! – сказала вона. – Ти такого навіть і не заслуговуєш.
У другому пакетику була маленька іграшкова відьма на мітлі. Руде волосся з курячого пуху, гостренький дерев'яний носик і штанці з клейонки.
– Найгарніша відьма у Відні, – посміхнулася Ліза. – Якщо не рахувати мене. Але я літаю не на мітлі, а літаком.
– Хм, – сказав Борис, крутячи іграшку в руках. – А навіщо це?
– Це амулет від нечистої сили. Повісь його собі в машину.
Замість машини Борис засунув подарунок у скриньку письмового столу та й забув про нього.
Але Ліза не забула. Як і багато жінок, вона була досить короткозора, але окуляри не носила. Тому відсутність амулету в машині вона помітила не відразу. Зате коли помітила...
Ліза зчинила крик, що неповага до маленької відьми – це для неї особиста образа. Справа відбувалася вночі в підмосковному лісі, і Ліза закотила такий скандал, що розбудила усю лісову звірину.
На верхівках дерев прокинулися і загули ворони. З-за кущів вискочив переляканий заєць і кинувся через дорогу. А Борис, щоб не наїхати на зайця, мало не наскочив на телефонний стовп.
– Бачиш, це тому, що в тебе немає амулета! – волала Ліза.
– Але відьма в машині – це погана прикмета, – виправдовувався він.
– Ах, так! Значить, і я для тебе теж погана прикмета? – скипіла Ліза і вискочила з машини, як розлючена пантера.
В темряві вона зосліпу стукнулася ногою об пеньок і підняла такий гвалт, такий переполох, якого підмосковні ліси не чули з часів наступу німців на Москву.
Якось Борис спитав Лізу, хто вона така: напівєврейка чи онука царського сенатора. Ліза невдоволено скривилася:
– Євреї – це не раса, а релігія. Тому, раз мої предки перейшли з юдейства в християнство, то я ніяка не єврейка. І не нагадуй мені про це.
Бажаючи довести, що вона зовсім не єврейка, Ліза навіть розповіла єврейський анекдот:
– Знаєш, коли Абрамчику виповнилося тринадцять років, влаштували свято бар-митцва, а потім мамеле й каже: “Ну, Абрамчику, тепер ти вже дорослий, на тобі рубль і сходи до повії”. Тоді Абрамчик йде до своєї молодшої сестри Сарочки і каже: “Слухай, Сарочка, навіщо я даватиму рубль повії. Може, хочеш ти заробити? А Сарочка й каже: “Що? Рубль? Та мені папєлє за це саме п'ять рублів платить”. – Ліза з жалем зітхнула: – А я, дурепа, тобі задарма даю. Бачиш, отже, я зовсім не єврейка.
– Слухай, Лизочко, якщо ти навіть колишня єврейка, – усміхнувся Борис, – то тобі все-таки не варто розповідати такі анекдоти.
– Чому? – фиркнула Ліза. – Адже ці анекдоти самі євреї й вигадують. Ви ж, росіяни, до таких добрих анекдотів ніколи й не додумаєтесь.
Іноді, коли начальству дому чудес хотілося випити, там влаштовували вечірку, щоб відсвяткувати чийсь день народження. Найзручніше для цієї мети був старий нащадок Чингісхана, який ретельно приховував дату свого народження, але любив випити і готовий був святкувати свій день народження хоч щодня.
Щоб загладити інцидент із амулетом, президент дому чудес запросив Лізу на одну з таких вечірок. На шию він завбачливо одягнув сріблясту краватку, найкращу у Відні. Новонароджений нащадок Чингісхана застрибав навколо Лізи, як горобець:
– Боже, яка жінка! Справжня мрія поета!
– Угу, – погодився флегматичний Філімон. – Темпераменту їй вистачить на трьох.
Борис сидів у кутку зі своїм комісаром Гільрудом та його дружиною, яка, як завжди, сумувала і скаржилася на головний біль. Щоб підбадьорити її, Борис зробив їй невеликий комплімент.
Але цей комплімент коштував йому дорого. Ліза, що сиділа поруч, раптом вибухнула, як атомний реактор. Вона виплеснула вміст своєї чарки на найкращу у Відні краватку, хряпнула чаркою об підлогу і вилетіла з кімнати, як балістичний снаряд. Тремтячи усим тілом від обурення, вона заявила, що органічно не виносить компліментів іншим жінкам.
Нащадок Чинхісхана впав перед нею навколішки:
– Цариця, богиня, дайте я поцілую вашу ручку! – І він почав лизати їй руку, як маленький песик.
Лізі це так сподобалося, що вона кинулась в танець і зламала собі каблук. Тоді вона скинула туфлі і продовжувала танець у панчохах, чим привела всіх у дикий захват. Шалений Артамон похитав головою.
– Така жінка розворушить навіть мертвого.
– А живого зажене в труну, – зауважив флегматичний Філімон.
Борис промокав свою краватку промокашкою і виправдовувався:
– Знаєте, це моя подруга дитинства...
– Бурхливе ж у вас було дитинство, – співчутливо пожував губами комісар дому чудес.
Після цього Борис вирішив, що поки він ще цілий і неушкоджений, казку з 1002-ї ночі настав час закінчувати. Якщо спочатку Ліза розігрувала із себе незнайомку, то тепер він почав розігрувати із себе незнайомця.
Але подруга дитинства не здавалася. Щоранку вона будила його телефонними дзвінками і справлялася, де і як він провів цю ніч.
– Ти там із якою сучкою ночував? – питала онука сенатора, і її голос не віщував нічого доброго.
Однак, слава Богу, все скінчилося більш менш благополучно. Ліза помирилася з Ніною і заспокоїлася. І знову вони бігали з Ніною, як веселі молоді кізочки. Зустрічаючи Бориса, Ліза кидала йому зневажливі погляди. Так, наче вона вийшла переможницею.
А президент дому чудес був дуже радий, що дешево відбувся. На згадку про Лізу у його машині ще довго бовтався амулет від нечистої сили – маленька іграшкова відьма.
* * *
На радіо “Свобода” сталася надзвичайна подія, або, як тепер кажуть, НП. А почалося все це з абсолютної дурниці.
Одного разу поет-неохристиянин Серафим Алілуєв вийшов із роботи разом із Ніною та французькою Лізою. Потім вони випадково зустріли Бориса Руднєва і вирішили використати його, щоб він відвіз їх додому своєю машиною. Французька Ліза, помирившись із Ніною, залишилася у неї ночувати, а Серафим затяг Бориса до пивної.
Там Серафим став пити йорша, тобто пиво змішане з горілкою, від якого людина одразу дуріє. Після другого йорша Серафим докірливо похитав головою:
– І як тільки тобі не соромно?
– Що?
– Та ти ж морочиш голову порядним дівчатам.
– Кому? Лізі? Вона сама сказала, що це її тисяча і друга ніч.
– Ах, Борисе, не прикидайся... Адже Ніна мені у всьому зізналася...
– У чому?
– У тому, що коли ти розважався з французькою Лізою, Ніна через тебе щоночі у подушку плакала.
Маленький поет зробив собі третього йорша, підсипав туди солі та перцю, потім сумно забурмотів:
– Ця Ніна діє на мене, як змія на кролика. Як побачу її, відразу починаю тремтіти і пороти всяку нісенітницю. Почуваюся як останній ідіот – і нічого не можу вдіяти. Це моя доля – карма. А Ніна з мене тільки сміється.
– Але Ліза казала, що у тебе з Ніною маленький романчик.
– Не романчик, а суцільна трагедія, – похмуро зізнався поет. Він зосереджено глянув на дно свого пивного кухля: – Але тепер я все розумію. Якщо Ніна каже, що вона через тебе плакала, та ще й ночами, та ще й у подушку, отже, вона в тебе закохалася.
– Дурниця, – сказав Борис, – Вона хамить мені на кожному кроці. Тому я її навіть уникаю. Ось і сьогодні вона знову фиркала, як дика кішка.
– Це вона навмисне – з гордості. Ти просто не розумієш жінок. Ну, уяви собі: вона в тебе закохана, а ти нахабно спиш із її подругою. Тому вона й фиркає.
– Нічого, – примирливо вирішив Борис. – Сьогодні вона сама спить із цією подругою.
З цього дня Серафим запив гірку. Щовечора він блукав пивними і надирався йорша, а вдень сидів, насупившись, на радіо “Свобода” і складав політичні куплети. У відповідь на сепаратистську політику американського радіо “Звільнення” Серафим написав такий куплет:
“Росію вам не поділити – Вона не плитка шоколаду!”
Потім він передав цей куплет і, дивлячись в одну точку, похмуро бурмотів:
“І Ніну нам не поділити – Вона не плитка шоколаду!”
Поки на радіо “Свобода” ділили Ніну, на московських цвинтарях коїлись дивні речі. Міліціонери рапортували начальству:
– Хулігани, значить, ночами пам'ятники уродують. Марморні. То ніс відіб'ють. То вухи відламають. Або руку, як стирчить. А то й усю голову відіб'ють. І малюють якісь чорні хрести.
В міліції завели “Справу про хуліганство серед покійників”. Але оскільки покійники ці були не радянські, а ще дореволюційні, то справі цій великого значення не надавали.
Та незабаром хулігани взялися і за радянських покійників. На одній із свіжих могил вони навіть перевернули догори ногами червону зірку, яку поставили замість пам'ятника. Хулігани обписали цю червону зірку недрукованими словами, а внизу намалювали чорною фарбою християнський хрест, але теж догори ногами.
Тепер справа про занепокоєння покійників набирала вже серйозніших обертів. В міліції записали: “Справа про шкідництво соціалістичної власності у формі покійників”.
Як не намагалася міліція, та хуліганів упіймати не могла. Зрештою, начальнику московської міліції довелося звернутися за допомогою до свого найлютішого ворога – спеціального уповноваженого КДБ полковника Приходька. Цей уповноважений займався спеціально тим, що розбирав кримінальні справи, де виявлялися неспроможними найкращі слідчі міліції та кримінального розшуку. На превелику досаду начальника міліції, полковник Приходько лускав ці справи, як горіхи, і частенько навіть не виходячи зі свого кабінету.
За спиною Приходька шепотіли, що він із якогось надсекретного 13‑го Відділу КДБ, якого офіційно навіть начебто і не існує. Крім того, казали, що він був якимсь лікарем чи навіть професором. Начальник міліції визнавав лише в'язницю, а полковник Приходько чомусь більше цікавився божевільними будинками. Тому начальник міліції за очі називав його “інтелігентським хлюпіком” і спілкування з ним вважав для себе приниженням та образою.
А зі справою про занепокоєння покійників вийшло зовсім недобре. Полковник Приходько просто подивився на календар і заздалегідь вказав день і навіть годину, коли слід чекати на чергове хуліганство на цвинтарі. В надії зловити не хуліганів, а полковника Приходька, начальник міліції цього дня послав на всі цвинтарі посилені наряди міліції і посадив у засідку агентів кримінального розшуку.
І почалася справжня цвинтарна чортівня. Рівно опівночі, точно, як передбачив полковник Приходько, агенти кримінального розшуку зловили людину, яка хуліганила на цвинтарі: на пам'ятниках, де були п'ятикутні зірки, він малював шостий кінець. А потім малював чорний хрест.
Геть п'яного зловмисника, який виявився поетом Серафимом Алілуєвим, посадили за ґрати, звідки він всю ніч обурено кричав:
– Знову поетів садять! Неподобство! Ух, фашисти! Я – дисидент! Незгодник! Інакомислячий!
Начальник міліції зайшов до полковника Приходька і зніяковіло запитав:
– Послухайте, полковнику, звідки ви знали заздалегідь цей день і навіть годину? Ви що, чаклуєте?
– Ні, я просто подивився на календар, коли буде повний місяць.
– Та ви що, смієтеся з мене?
– Зовсім ні. З протоколів було видно, що попередні осквернення могил збігаються з повним місяцем. І для мене було зрозуміло, що це робота лунатика.
– Що-о?
– Бачите, на різних людей місяць діє по-різному. Англійською мовою ще з часів середньовіччя божевільних так і називали – лунатиками, а божевільні будинки називають притулками для лунатиків. Та й у наших божевільних будинках у повний місяць деякі божевільні починають так психувати, що на них заздалегідь надягають гамівні сорочки.
Начальник міліції розвів руками:
– Кладови-ище! Повний місяць! І радянський поет, який опівночі пиячать із покійниками!
Полковник Приходько нахилився і дістав з нижньої скриньки столу якусь книжку. При цьому на його погонах блиснули значки технічної служби КДБ – схрещені сокири. Полковник погортав цю книгу, потім простяг її начальнику міліції:
– Прочитайте ось це місце.
“Господи! Помилуй сина мого, читав начальник міліції. – Він на молодик біснується і тяжко страждає, бо часто кидається у вогонь і часто у воду...”
– Що це за книга?
– Це Біблія. Євангеліє від Матвія 17:15. Як бачите, вже і в біблійні часи люди знали, що "на молодик біснуються", що біснуватість, тобто душевні хвороби, пов'язані з місяцем. І в Євангелії від Матвія 4:24, також говориться про “біснуватих і лунатиків”.
Начальник міліції вражено відкинувся на стільці і лише хитав головою. Полковник Приходько продовжував:
– Щоб ви краще зрозуміли цю справу, треба враховувати, що цей Серафим Алілуєв є напівєвреєм. А тепер почитайте, що говорить тут про євреїв Ісус Христос, теж єврей та особа досить авторитетна. – І полковник показав пальцем на сусідній абзац.
“Ісус же, відповідаючи, сказав: о, рід невірний і розбещений! – читав начальник міліції. – Доки буду з вами? Доки терпітиму вас?” (Матвія 17:17).
– У перекладі сучасною мовою, – пояснював полковник Приходько, – це означає наступне: статистика, причому єврейська статистика, каже, що серед євреїв психічних хвороб у шість разів більше, ніж серед інших людей. Це підрахував знаменитий єврейський професор Ломброзо.
– Але Алілуєв тільки напівєврей.
– Практика показує, що серед напівєвреїв душевних хвороб ще вдвічі більше, ніж серед чистих євреїв. Філософи називають це союзом сатани і антихриста.
– Але кажуть, що Алілуєв непоганий поет...
– Ось це й погано. Знаменитий грецький філософ Аристотель писав, що розум і водночас божевілля найчастіше зустрічаються саме у поетів. Філософ Демокріт говорив, що людину в здоровому глузді він справжнім поетом не вважає. А філософ Платон вважав, що для побудови ідеальної держави передусім потрібно вигнати всіх поетів за кордон цієї держави.
– Здаюся! – Сказав начальник міліції і підняв руки догори. – Добре, що я не поет, а лише старий міліціонер.
Ідучи, генерал міліції дружньо посміхнувся:
– Послухайте, професоре... Кажуть, що ви з папської гвардії нашого червоного папи. Так от, передайте вашому червоному папі, що його гвардія добре підкована.
На радіо “Свобода” арешт Серафима викликав неабияку сенсацію. У стінгазеті з'явилася замітка, де повідомлялося, що поет Серафим Алілуєв згорів на визвольній роботі. Про подробиці начальство відмовчувалося. Грішний ангел Адам Абрамович та його архангел Давид Чумкін вдавали, що вони нічого не знають. А всяка дрібна сошка збиралася по кутках і перешіптувалась:
– Кажуть, що на цвинтарях знаходили розбиті пляшки горілки та пива...
– Так, він, набравшись йорша, шукав жіночі статуї і ліз до них обійматися і цілуватися...
– А потім ображався, що вони холодні і не рухаються. Ех, каже, Ніна мене не любить – і ви мене також не любите? Ви що, антисеміти? І давай обламувати статуям носи та вуха... Словом, влаштував на цвинтарі справжній погром.
– Він ще примальовував на пам'ятниках до п'ятикутних зірок шостий кінець – як у зірки Давида. Втім, він уже й раніше казав, що п'ятикутна зірка – це обрізана зірка Давида.
– У нього якась манія щодо обрізання. Через революцію його не обрізали вчасно. Бо всі обрізальники пішли працювати до ЧК. А коли він виріс, то у нього виявився фімоз, тобто незалупа, тобто женихалка не працює. І його довелося обрізати вже у дорослому віці. Ну і через це у нього вийшла якась душевна травма.
– Потім він ще малював на пам'ятниках якийсь неохристиянський хрест – догори ногами. Чорний хрест. А навколо – 69, різна порнографія і матюки.
– Хм, кумедно. Адже те саме робить у своїх віршах поет Йосип Бродський: бурмоче про Христа, а потім “е...мать” – і навіть без крапок. Але ж він теж із обрізаних.
– Ці обрізані тепер оголошують себе неохристиянами. Чия б корова мичала, а ця краще б мовчала...
– Кажуть, Йосип Бродський уже сидів у психіатричній клініці – у дурдомі. А потім його послали до колгоспу – копати гній. А тепер і нашого Серафима в дурдом засадять. І буде він там кукувати: ку-ку, ку-ку...
– Знаєте, у цих дурдомах їм колять сульфазин – у дупу – двадцять уколів. Ці ліки такі, що божевільні від нього одужують, а здорові божеволіють.
Всезнайка Остап Оглоєдов авторитетно заявив:
– Я вже давно знав, що у Серафима в голові перекос-паралакс. Але якщо його посадять у дурдом, то винна у всьому ця Ніна: вона посварилася з Лізою, сердилась і відігравалася на Серафимі. У-ух, хлистівська богородиця.
Серафима не судили у звичайному порядку. Його навіть майже не допитували. Навпаки, слідчий у білому халаті, з-під якого виглядала форма КДБ, передав Серафиму товсту папку з архівів КДБ та попросив його уважно ознайомитись із вмістом папки.
Це була стара слідча справа Феофана Алілуєва, батька Серафима, якого ліквідували під час Великої Чистки. Там було багато того, що Серафим знав. Багато чого, чого він не знав. І найбільше такого, чого він не хотів би знати – і щоб про це, не дай Боже, не дізналися інші.
Серафим знав, що його батько був журналістом, атеїстом, морфіністом та футуристом, який взяв собі літературний псевдонім Дикий. А в протоколах слідства стояло, що псевдонім Дикий характерний для нігілістів та анархістів, які, як правило – душевнохворі психопати з комплексом руйнування чи саморуйнування, за чим зазвичай ховається садизм чи мазохізм, що зазвичай пов'язане з відкритою, прихованою, пригніченою чи латентною гомосексуальністю. А далі йшло таке, що про краще промовчати.
Протоколи слідства, датовані 1936 р., були підписані особливо уповноваженим НКВС Давидом Львовичем Голінковим.
Зверху до сірої папки було прикладено постанову московської прокуратури про порушення судової справи проти Серафима Феофановича Алілуєва за звинуваченням у політичному хуліганстві. Цей папірець був підписаний слідчим з особливо важливих справ при генпрокурорі СРСР та старшим радником юстиції – тим же Давидом Львовичем Голінковим.
Серафим одразу зрозумів, що кого-кого, але Давида Львовича йому не обдурити. Коли Серафим ознайомився із сірою папкою, слідчий у білому халаті чемно запропонував йому вибір: відкритий суд, де будуть викладені всі секрети із сірої папки, або курс лікування у психіатричній лікарні імені Кащенка.
Однак секрети із сірої папки були такі брудні, що Серафим із радістю обрав лікарню. Він навіть ще дякував слідчому за добре ставлення.
Так поет-модерніст Серафим Алілуєв потрапив у дурдом імені Кащенка, до палати №7. Якщо хтось цікавиться подальшими пригодами Серафима в дурдомі, нехай почитає книгу Валерія Тарсіса “Палата №7”, яка потім вийшла десь за кордоном.
Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ