Григорій Клімов «Ім'я моє Легіон»

Глава 10. Спокуса святого Варфоломія

...Підлягаєте ви... страшному прокляттю потомства в житті справжньому – земному.

З анафеми патріарха Тихона

Оскільки грішників завжди більше, ніж святих, то й у домі чудес, де містився спецпроект “Профспілка святих і грішників”, грішників теж було більше, ніж святих. Кажуть, що одним із таких святих був Варфоломій Якович Кукарача. А сам він запевняв, що він ще й великомученик, страстотерпець.

Вдень Варфоломій виконував в домі чудес обов'язки художника-карикатуриста. І треба сказати, що художником він був талановитим, а життя його було досить карикатурним. Ночі Варфоломій зазвичай присвячував алкоголю і напивався так, що, наслідуючи зеленого змія, починав повзати рачки. У домі чудес так і говорили – варфоломіївські ночі.

Пив Варфоломій лише горілку. Нерідко він випивав і в робочий час, запевняючи, що горілка дезінфікує організм та допомагає творчому процесу. І йому вона справді не заважала, а навіть навпаки – карикатури виходили ще карикатурніші.

Коли від Варфоломія вимагали понаднормову або спішну роботу, іноді на всю ніч поспіль, він ставив тільки одну умову – літр горілки за казенний рахунок. Вранці знаходили чесно виконану роботу, порожню літровку та сплячого Варфоломія. Замість підпису він зображував на своїх карикатурах у куточку маленьку пляшечку з написом 40° і обгризений хвіст оселедця.

Хоча дім чудес і вважався одним із об'єктів психологічної війни, хоч і кажуть, що це війна психів, але чудики з дому чудес жили досить тихо і мирно. А іноді навіть і весело.

Цій веселощі, звичайно, значно допомагали всякі звеселяючі напої. Тому, щоб мати випивку під рукою, президент дому чудес Борис Руднєв завжди тримав у себе в столі дві пляшки.

Одна пляшка була дивовижної форми, схожа на протитанкову гранату, і з привабливими закордонними етикетками, де були зображені всякі шляхетні люди, і де повідомлялося, що в цій посудині міститься справжнє старе шотландське віскі, яке свого часу пив сам король Георг. Друга ж пляшка була із простого пухирчастого зеленого скла і без жодної реклами.

Президент не приховував, що у другій пляшці – звичайнісінький вітчизняний самогон. Першу пляшку цього самогону подарував начальству колишній кухар Васьки Сталіна і похвалився цим в Недодєлкіно. З того часу кожен недороблений із Недодєлкіна, приходячи до свого начальника, тяг за пазухою пляшку самогону, який у Недодєлкіно варили під кожним дахом.

Одного разу президент вийняв обидві пляшки, дав Варфоломію помилуватись їхнім виглядом, потім запропонував понюхати вміст:

– Вибирай, з якої налити.

– Ну, звичайно, віскі, – вирішив Варфоломій. – Відразу видно, що королівський напій.

– Це тільки для добрих друзів, – сказав президент, щедро наливаючи з пузатої пляшки повну чайну склянку. Треба сказати, що іншого посуду Варфоломій просто не знав. Потім Борис націдив собі маленьку чарочку із плебейської пляшки.

– А ти що ж це, самогон смокчеш? – спитав художник.

– З патріотичних міркувань, – пояснив президент. – Оскільки я особа офіційна, сам розумієш... Варфоломій перекинув своє віскі в горло і крекнув:

– Ух, чистий вогонь! Краса!

– Це віскі ще хрестоносці пили, – сказав президент. – В одній руці меч, а в іншій – фляжка з віскі.

– Ну-но, підлий ще трошки, – попросив Варфоломій.

– У тебе смак, як у короля Георга, – похвалив президент, підливаючи художнику віскі і потихеньку потягуючи свій самогон.

– А здорово ти самогон цідиш, – здивувався Варфоломій. – Так навіть я не можу. Його, проклятого, треба пити так: заплющити очі, затиснути ніс – і скоріше в горлянку. Та й потім треба ще водою запити.

– Це в мене така політика, – пояснив президент, – Щоб не втрачати авторитету перед масами.

– О-о, хто таку отруту п'є і не морщиться, той далеко піде, – сказав Варфоломій.

Спочатку Борис хотів просто пожартувати з Варфоломія – і поміняв вміст пляшок. Але незабаром слава про президентський віскі рознеслася по всьому дому чудес і дійшла до вух Сосія Ісайовича Гільруда. Комісар дому чудес прийшов до свого президента і теж захотів спробувати віскі короля Георга.

– М-м-м... постачальник двору Його Величності, – читав Сося з етикетки, нюхаючи шотландську пляшку з російським самогоном, – М-м... а букет який! І димком пахне. Все як годиться.

Хоч Сося вважався знавцем тонких напоїв, але й він став жертвою формалістичної реклами. Спробувавши чарочку, він облизнувся і клацнув язиком:

– М-да, королівський напій! Для знавців. Знаєш, як цей віскі робиться?

– Трохи, – сказав президент.

– Його варять зі спеціального вівса, – комісар зробив губи бантиком. – У спеціальних глиняних горщиках. А потім витримують у спеціальних дубових бочках. Ну і всякі там секретики виробництва.

Але президент дому чудес чудово знав, що весь секрет цього самогону полягає в тому, що його варять із висівок та всяких відходів, користуючись замість перегінного куба іржавими бочками з-під бензину.

Ці експерименти навели президента на щасливу думку. Якщо потрібно було позбутися відвідувача, що засидівся, Борис пропонував йому чарівний напій короля Георга. Ніхто не міг відмовитись від привабливої ​​пляшки. І ніхто не затримувався потім у кабінеті понад п'ять хвилин. Всі бігли полоскати рот у вбиральню. Виняток становив лише один Варфоломій, який безболісно переносив усе, аж до денатурату та древесного спирту.

У домі чудес так звикли до всяких чудес, що ніхто нічому не дивувався і ніхто нічому не вірив. Варфоломій Якович Кукарача запевняв, що він родич знаменитого графа Вітте і що під час німецької окупації, коли він був у Києві, німці його за це мало не повісили. А інші кияни казали, що вони самі врятували його з гестапо, куди його посадили як напівєврея. Варфоломій же категорично заперечував свою єврейську половину, кажучи, що це злісний наклеп.

– Адже так, як я, п'ють лише росіяни! – казав він. Після закінчення війни Варфоломій взяв собі прийомну дитину-єврея, батьків якої гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру. Та й казали, що це голос крові. А Варфоломій казав, що то з жалю. Так чи інакше, усі вважали Варфоломія хорошим хлопцем.

У покарання за те, що він був під німецькою окупацією, Варфоломія у Москві не прописували. І замість того, щоб жити разом із Пастернаком у Передєлкіному, йому доводилося жити у Недодєлкіному. Разом з іншими невдахами з московської богеми, яких так і називали – недороблені з Недодєлкіно.

Маленький і товстенький, з кучерявим рудуватим волоссям і орлиним носом, Варфоломій запевняв, що в молодості він брав призи з боксу і за стрибки у висоту. Крім того, випивши, він любив похвалитися своїм успіхом у жінок. Але вдома в нього була дружина Манєчка і троє дітей. Манєчка була така маленька, худа й замучена, наче вона завжди голодує. А дітлахи були такі брудні і обірвані, наче у них немає ні батька, ні матері.

Тендітна, як осіннє курча, Манєчка запевняла, що вона дочка відомого генерала, якого ліквідували під час Великої Чистки. А Варфоломій запевняв, що він – свята людина, яка живе лише заради своєї дружини та дітей. Манєчка ж скаржилася, що Варфоломій усе пропиває. Тоді Варфоломій скаржився, що він п'є тому, що йому нудно йти додому.

– Нас п'ять чоловік – і я пропиваю рівно п'яту частину моєї платні, – доводив він. – Хіба це не чесно?

Про свого старшого сина Варфоломій сам казав, що це прийомна дитина. А про двох інших дітей пліткували сусіди, дивуючись, що вони, як дві краплі води, схожі не на Варфоломія, а на курносого, блакитноокого та білобрисого Стьопку, який жив по сусідству і частенько заходив до Манєчки, щоб поколоти дрова чи допомогти їй по господарству, поки її чоловік бродить по шинках. На честь Варфоломія, треба сказати, що він не звертав на ці плітки жодної уваги.

Подивившись на це, президент дому чудес вирішив допомогти Варфоломію. Поставивши на стіл повну пляшку віскі короля Георга, Борис розвів руками:

– Послухай, ти така талановита людина. Але чому в тебе таке безглузде життя?

– Не знаю, – зітхнув Варфоломій.

– Адже ти ж чоловік у розквіті років...

– Звичайно, – погодився Варфоломій і перекинув собі в горлянку склянку віскі. Потім він поплескав себе по товстому животу і вигнув груди колесом.

– У тебе тільки не вистачає організаційних здібностей, – вирішив президент. – Але якщо до цієї справи підійти з толком, то...

І Борис заходився розписувати Варфоломію блискуче майбутнє, що чекає на нього, розквіт його таланту і безтурботне життя в оточенні закоханих у нього красунь.

– А як же це зробити? – зацікавився карикатурист.

– Дуже просто. Тобі треба розлучитися з Манєчкою. Адже це не дружина, а карикатура. Крім того, між нами кажучи, і дітки в тебе той... Надто вже вони на тебе не схожі. У тебе ніс орлиний, а діти – кирпаті.

– Ну, це формалістичні дрібниці.

– Справжній художник має бути вільним, як вітер, – агітував президент. – І тоді ти злетиш, як орел. Потім ти мені ще спасибі скажеш.

Ввечері п'яний у дим Кукарача хитався по Недодєлкіно і хвалився всім зустрічним і поперечним, що він розлучається з дружиною і починає нове життя. Щоб відсвяткувати цю радісну подію, він завалився у місцеву пивнушку та організував там всенародну п'янку.

Тим часом Манєчці вже повідомили про долю, що її чекає, і вона вжила своїх заходів. У самий розпал п'янки в пивнушку увірвався кирпатий Стьопка, який допомагав Кукарачі в сімейних справах, і відчайдушно заволав:

– Люди добрі, Манєчка отруїлася!

Миттєво протверезівши, як скельце, Кукарача схопився і кинувся додому. Там, зібравши всіх сусідів, Манєчка публічно труїлася. Точніше, вона тримала в руці кульок зі снодійними пігулками і попереджала, що зараз буде труїтися. А сусіди її відмовляли.

Лише в кімнаті з'явився Кукарача, Манєчка почала ковтати пігулки. Потім вона голосно охнула, ахнула, сплеснула руками так, що пігулки посипалися на всі боки, і бухнулася на підлогу. Одночасно біля дверей завила карета швидкої допомоги, викликана Стьопкою.

Наступного дня, як школяр, який не виконав домашнього завдання, Варфоломій уникав зустрічатися з президентом і навіть відмовився від віскі короля Георга.

– Манєчка мене так любить, – бурмотів він,– що доведеться мені з нею й далі мучитися. Це доля всіх святих людей – мучитися.

З того часу Варфоломій запив ще дужче. Потім, як казали в домі чудес, святий Варфоломій потрапив під автобус. Президент знову вирішив допомогти своєму карикатуристу та дістав десь патентованих пігулок проти алкоголізму під назвою “Антобус”.

– Барахло! – зневажливо заявив Варфоломій. – Якби цей автобус діяв, то не було б і алкоголіків.

– А ти спробуй, – порадив нащадок Чингісхана. – Боїшся?

– Я нічого не боюся, – відповів карикатурист. – Я навіть авіаційний лікер пив – ми його з антифризу гнали. Він узяв дві таблетки “Антобуса” і проковтнув їх.

– Ех, як монпансьє!

Увечері нащадок Чингісхана сидів у їдальні, яка служила свого роду клубом, і бренчав на роялі “Молитву діви”. Виставивши вперед живіт, увійшов Варфоломій із пляшкою горілки в руці. Передчуваючи задоволення, він налив собі склянку горілки, випив і крякнув:

– Ех, продезинфікуємось...

Закінчивши свою “Молитву діви”, нащадок Чингісхана озирнувся і жахнувся. Обличчя Варфоломія було темно-бурякового кольору, а очі налилися кров'ю так, ніби його ось-ось схопить апоплексичний удар. У цей момент карикатурист сам відчув щось недобре і кулею кинувся у вбиральню з криком:

– Я, здається, потрапив під автобус!

Наступні три дні Варфоломій майже не виходив із вбиральні. Це вам підтвердять усі чудики з дому чудес. Подейкували, що він навіть не їздив додому в Недодєлкіне і ночував теж у вбиральні. У всякому разі, коли співробітники дому чудес приходили на роботу, Варфоломій уже сидів там і стогнав:

– От же проклятий автобус... Таке знущання над людською особистістю... Цього винахідника треба повісити за...

Через двері його питали:

– Ну, як ти там? Живий? Здоровий?

– Напівживий, напівздоровий, – кряхтів Варфоломій. – Своєму гіршому ворогові такого не бажаю... От жеж розпроклятий автобус!

Це були, мабуть, єдині три дні у житті художника, коли він сидів без горілки. Потім він пив, як і раніше, і примовляв:

– Краще чесно здохнути від горілки, ніж від якоїсь погані.

Незважаючи на свою дружбу із зеленим змієм або, можливо, саме завдяки йому, Варфоломій Якович Кукарача вважався одним із найкращих карикатуристів Радянського Союзу.

* * *

Керівнику спецпроекту “Профспілка святих і грішників” інколи було важко розібратися, де у нього святі і де грішники.

Крім святого Варфоломія, біля дому чудес крутився ще один кандидат у святі – катакомбний християнин Зарем Волков, він же гросмейстер СРСР із шахів, та ще й по грі наосліп. Щоразу, коли у Зарема загострювалася його манія переслідування, він кидав роботу і, щоб якось прогодуватися, приходив у дім чудес, де в нього іноді з жалю купували всякі пропагандні статті.

Якось президент дому чудес запитав:

– Ну, Зоре, що у тебе нового?

– Та все те саме – стежать.

– Слухай, кому ти потрібний, щоб за тобою стежили?

– Е-е, ви просто цього не знаєте. Ось нещодавно одна жінка запросила мене повечеряти. А потім запрошує і до ліжка. Е-е-е, думаю, це не жінка, а пастка. Я скоріше подякував – і ходу. Бачите – стежать!

– Я ​​був би радий, щоб за мною так стежили, – сказав Борис.

– Мають очі – і не бачать, – сумно сказав гросмейстер по грі наосліп. – Так от і ви багато чого не бачите. Ось нещодавно ви хотіли допомогти Варфоломію, а все вийшло навпаки. А чому – цього ви не знаєте.

– Чому ж?

– На ньому анафема патріарха Тихона, тихо сказав катакомбний християнин. – Це таємниця святих і грішників. Але ви добра людина, ви жалієте мене, і я скажу вам цю таємницю. Ось, дивіться самі. Батько Манєчки був великим генералом – і розстріляний під час Великої Чистки. Невже ви не розумієте?

– Не зовсім.

– От, бачите, мають вуха – і не чують. Адже якщо батько Манєчки в 1935 році був великим генералом, значить, він був революційним генералом, значить, це людина з ніг до голови в крові. А на таку справу йшли лише грішники. Ось він і заплатив за свої гріхи. Адже й мій батько був великим комуністом – і теж був розстріляний під час Великої Чистки. За свої гріхи. І я розплачуюсь за його гріхи. Але я це зрозумів – і мені легше нести мій хрест. Знаєте, що сказав патріарх Тихон?

– Що?

– У самий розпал революції, 19 січня 1918 року, святіший Патріарх Московський і всієї Росії смиренний Тихон публічно наклав на більшовиків анафему. І в тексті цього прокляття є такі слова, слухайте уважно...

“Схаменіться, божевільні, припиніть ваші криваві розправи. Адже те, що творите ви – не тільки жорстока справа, це істино сатанинська справа, за яку підлягаєте ви вогню геєнському в житті майбутньому – потойбічному і страшному прокляттю потомства в житті справжньому – земному”. – Катакомбний християнин опустив голову. – Як бачите, це прокляття справдилося. Батьки розстріляні, а їхні діти несуть ще й прокляття потомства у житті справжньому – земному. І я несу. І Манєчка несе.

– Ну, а Варфоломій?

– І він відповідає за гріхи своїх предків – за гріхи антихриста. Тому він і п'є: сам від себе тікає – і не може. Але загалом він більш-менш хилиться у бік святих. Але це хитрий святий.

– У чому ж його святість – у горілці?

– Господи Боже, невже ви все ще не бачите? Адже у нього одна дитина прийомна, а двоє інших – усі знають, що від Стьопки. Фактично, його шлюб – це чиста фікція. І він годує чужих дітей, що він чудово знає.

Гросмайстер СРСР з гри наосліп підбив підсумок:

– У принципі Варфоломій йде тим самим шляхом, що й ченці. Але, оскільки він трошки єврей, то трішки хитрує. Крім того, якщо там є гріхи, то це гріхи Манєчки. Говорячи про гріхи, треба завжди починати з жінки. Тому в Біблії говориться, що перший гріх – це гріх Єви. Але навіть за допомогою Стьопки від Манєчки нічого доброго не вийде, бо на ній анафема патріарха Тихона. Будуть чергові недороблені з Недодєлкіно.

Катакомбний християнин знизав плечима:

– Тому святий Купріян і каже, що жінка – це інструмент, яким диявол користується, щоб оволодіти нашими душами. А отець церкви Тертуліан прямо каже, що жінка – це брама пекла. І навіть Ніцше підтверджує, що жінка є другою помилкою Господа Бога.

– А яка перша помилка?

– Ну, наприклад, Варфоломій.

– Добре, – сказав Борис. – А чому Варфоломій запевняє, що він родич графа Вітте?

– У переносному значенні так – вони свого роду родичі. Граф Вітте був одружений із єврейкою. Такий самий змішаний шлюб, як у Варфоломія. До речі, граф Вітте був помітним членом тих таємних товариств, які самі себе називають гуманістами, інші називають їх сатаністами. Це там, де сатана знюхується з антихристом.

Президент “Профспілки святих і грішників” відкинувся у кріслі і глянув у вічі Зарема. Очі чемпіона з гри наосліп були якісь безбарвні і ніби трохи каламутні. Але ці очі бачили те, чого інші не бачать. Дивак, але мозок як комп'ютер.

Немов читаючи його думки, людина-комп'ютер винувато посміхнулась:

– Коли я сказав вам, що я втік від жіночих спокус, ви, звичайно, подумали, що я якийсь ненормальний чи божевільний. Але спершу треба знати, що це за жінка. Це не просто жінка, а жінка-пастка. Тому я навіть не вважаю за гріх назвати її на ім'я, щоб і інші знали. Це французька Ліза.

– Та, яка бреше, що вона онучка царського сенатора?

– Ні, тут вона не бреше. Її дід справді був царським сенатором. Та сама історія, що у графа Вітте. Бачите, євреї часто змішуються з аристократією, що вироджується, і гнилою інтелігенцією. Таким чином, вони ніби крадуть інтелігентські гени, а потім тікають назад у єврейство. І вони займаються цими фіґєлє‑міґєлє вже тисячі років. Звідси і хвалена єврейська інтелігентність, а насправді це просто викрадені гени.

Катакомбний християнин повчально підняв палець:

– Якщо ви відкриєте Біблію, то побачите, що знаменитий єврейський цар Давид був пастухом і почав свою кар'єру з того, що займався содомськими гріхами з царевичем Йонатаном, сином царя Саула, загляніть до Другої книги Царств, 1:26. Таким чином, вже цар Давид став царем, так би мовити, через задній хід. А наймудріший єврейський цар Соломон був сином цього самого царя-содоміста Давида і матері-хоттеянки Вірсавії. Тобто вже наймудріший єврейський цар Соломон був, власне, не єврей, а напівєврей, напівкровка. І дивний збіг: радянський чемпіон із шахів Спаський – напівєврей, і американський чемпіон із шахів Фішер – теж напівєврей. Але чому все це не чисті євреї, а напівєвреї?

В очах радянського чемпіона з гри наосліп блиснув вогник:

– Якщо розібратися, то багато євреїв, а особливо єврейська інтелігенція, тільки думають, що вони євреї, а насправді це просто помісь, грішна помісь із усіх тих країн, де євреї тіліпалися чотири тисячі років. Але таким чином євреї начебто звалили собі на спину гріхи всього світу. А потім дивуються, чому їх не люблять і скаржаться на антисемітизм.

Катакомбний християнин докірливо похитав головою-комп'ютером.

– Безродні космополіти. Як Аґасфер. Як той замаскований марсіанин, що в оповіданні Синявського “Пхенц”. Але дисидент Синявський – напівєврей, а його напарник Даніель – єврей. І вони чудово знають, що це за марсіани: це вони самі себе зображають. Але такими марсіанами були також Лєнін та Керенський. Або такі байстрючата, як Гітлер та Рузвельт. А чому всі діти Сталіна перемішалися із євреями? Потім Лєнін, Сталін, Гітлер і Рузвельт влаштовують світові війни та революції, а мільйони та мільйони нормальних, здорових і ні в чому не винних людей вбивають один одного... Навіщо? Чому?

Щоб перевести розмову на іншу тему, президент “Профспілки святих і грішників” спитав:

– Добре, але чому французька Ліза така небезпечна?

– Та тому, що її батьки були бердяївцями, які моляться на союз сатани і антихриста. Від цього нібито народжуються людинобоги або боголюди. Але це диявольський обман. Насправді від цього виходять всякі чортолюди та людино-чортенята, всякі відьми і відьмаки. І ось Ліза – така відьма.

– Невже? – жартівливо здивувався Борис.

– Так-так. Але таких відьом насамперед вербують усілякі хитрі органи. Ось тому Ліза і була можна-герл КДБ. Таких відьом підсовують чоловікам у ліжко, щоб зробити їм фрейдівський психоаналіз. А тепер я підозрюю, що американці завербували Лізу для операції “Чорний хрест”.

– А це що ще таке?

– Це військова таємниця психвійни. Знаєте, американці за мною стежать, але я за ними теж стежу.

Коли Зарем Волков пішов, президент “Профспілки святих і грішників” сидів і думав: “Ось і розбери, де тут святі – і де грішники? Де веселі грішники – і де хитрі святі? Де гросмейстер СРСР, та ще й по грі наосліп – і де схиблений, та ще й з манією переслідування?”

* * *

Іноді Борис заїжджав у будинок під золотим півником і гортав там “Протоколи радянських мудреців”, де нібито зберігалися ключі пізнання добра і зла, розуму й божевілля, життя і смерті. Загалом, радянський довідник із сатанознавства. А щоб відвести очі, якесь базікання про вищу соціологію і діалектичне християнство.

Як і належить Фомі Невіруючому, Борис дивився на все це досить скептично. Тому, погортавши нудні “Протоколи радянських мудреців”, щоб розважитись, він іноді копався у справах начальника 13‑го Відділу КДБ. Так він натрапив на жовту папку зі справою д-ра Отто Іона.

Коли начальник контррозвідки Західної Німеччини д-р Отто Іон у 1954 році раптом перебіг на радянську сторону, це була світова сенсація. Весь світ дивувався і губився у здогадах: як це могло вийти, що найголовніший охоронець великої держави раптом сам виявився зрадником? Що за чортівня?

Справа Іона нагадувала театральну комедію. Колишній начальник контррозвідки Західної Німеччини запросто гостював у Східній Німеччині у своїх радянських колег, які приймали його дуже привітно. Отто влаштовував пишні прес-конференції, де намагався не за страх, а за совість – і публічно вивалював усі західні секрети.

А західнонімецька преса тим часом, заднім числом, вішала на нього всіх собак: що Отто мовляв і п'яниця, і наркоман, і гомосексуаліст, і сучий син, і взагалі не людина, а чорт знає що. Вей-вей-вей, але як усе це вийшло, що ви цього раніше не бачили?

Відвідавши Схід, невгамовний Отто незабаром скучив за Заходом і, як ні в чому не бувало, як безтурботний турист повернувся додому. Радянські господарі гостя анітрохи не затримували. За такі витівки службовців контррозвідки навіть на Заході карають дуже суворо. Але оскільки Отто був не простим смертним, а начальником контррозвідки, демократичний верховний суд Західної Німеччини виніс йому напрочуд демократичний вирок: такий, який зазвичай дають дрібним кишеньковим злодіям. І невдовзі його взагалі випустили із в'язниці. За гарну поведінку. Державна зрада – і комедія!

Але яким чином педераст, наркоман і п'яниця, істерик і психопат став начальником німецької контррозвідки? І чому йому дали такий разюче м'який вирок? А поруч – довідка 13‑го Відділу, що Отто Іон був не лише педерастом, а й членом якоїсь таємної партії, яка на Заході грає майже таку саму роль як у СРСР – компартія.

Судячи з матеріалів жовтої папки, 13‑й Відділ давним-давно знав усі таємниці та секретики Отто Іона. До речі, брат Отто Іона в 1944 році був повішений за участь у змові проти Гітлера, отже, спадковий змовник. Хоч Отто Іон і був педерастом, але мав дружину, єврейку Люсі Манен. Однак утік він не зі своєю єврейською дружиною, а дуплетом зі своїм приятелем. Так само втекли дуплетом англійські дипломати-педрики Бергесс і Маклін, які виявилися радянськими шпигунами. Маклін також був одружений і навіть мав дітей.

Хм, як же ці педрики одружуються? Фахівці 13‑го Відділу пояснювали це дуже просто. Гомосексуалісти натягують один одного в більшості випадків не в зад, а в рот, через що і утворилися такі загальновідомі лайки, як х...соси і в рот й...ні. А коли ці гомо одружуються, то вони одружуються на мінетницях із французьких анекдотів і натягують своїх дружин у рот. І дітки виходять такі ж самі. Тому й кажуть – пальцем роблені.

У жовтій папці згадувались також гучна шпигунська справа “Червона капела” та найбільш знаменитий шпигун Другої світової війни Рудольф Ресслер. Усю війну цей Ресслер оперував в жіночій сукні та під жіночим ім'ям Люсі. Значить, теж якийсь ненормальний. На полях приписка рукою начальника 13‑го Відділу КДБ: “Тому філософи й кажуть, що диявол – це п'ята колона всіх віків і народів”.

Але найцікавіше у справі Іона було те, що ця справа була якось пов'язана з Товариством радянсько-німецької дружби у Східному Берліні, а це суспільство, у свою чергу, було якось пов'язане з хитрим будинком агітпропу та з домом чудес, де Борис був тепер президентом спецпроекту “Профспілка святих і грішників”.

Президент дому чудес закрив жовту папку. Ох, мабуть, недаремно генерал-архієпископ Пітирим обіцяв, що в цьому домі чудес буде якась чорна магія, якої я, Борис, навіть не бачитиму.

Одного разу професор темних справ Малінін, зустрівши Бориса в будинку під золотим півником, конфіденційно підморгнув:

– Борис Олексанич, оскільки я приставлений до вас у якості репетитора або класної дами, то дозвольте запитати: як там справи з чорною соціологією?

– Знаєте, Ігоре Вікторовичу, коли мені було десь років 22, щоб підвищити свій культурний рівень, я вирішив серйозно почитати Достоєвського. Взяв я "Нєточку Нєзванову", читаю: якесь дівчисько-підліток, яке весь час психує і б'ється в істериці, а потім кидається цілувати свою подружку-княжну. Усю ніч лежать у ліжку і цілуються.

– Настання статевої зрілості, – зауважив професор темних справ, – У цей же час прокидаються і всі психози. У принципі у ній прокидається лесбіянка.

– Так, але тоді я навчався в індустріальному інституті, де було 5 тисяч студентів. І за всі 5 років навчання я не пам'ятаю жодного випадку гомосексуальності.

– Ви цього просто не бачили. Бо ніхто і ніколи в цьому не зізнається. А тим більше за радянських часів, коли це не модно. Крім того, в результаті революції до університетів прийшли здоровіші люди, ті самі радянські люди нового типу, гомо совьєтікус, про яких ви, здається, збиралися писати книжечку.

– Так чи інакше, хоча Достоєвського і вважають великим психологом, але читати його мені було просто нудно – і я покинув. Так от і від вашої чорної соціології мене теж трішки нудить.

– Цілком природна реакція нормальної людини, – сказав професор темних справ, – Хінін теж гіркий, але це ліки. А тепер зробимо маленьку практичну вправу. Коли ви були в Берліні, ви познайомилися там із двома німочками – Маргіт та Аннуш. До речі, це – агенти, можна-Герлс. Скажіть, якої ви думки про цих панночок?

– Чарівні істоти.

– На жаль, я мушу вас розчарувати, – професор Малінін усміхнувся так кисло, як вихована класна дама. – Це дві лесбіянки.

– Дурниця! – палко вигукнув член Товариства радянсько-німецької дружби. – Які ж це лесбіянки, якщо я з однією з них спав?!

– От-от, мають очі – та не бачать. Вибачте за нескромне запитання: а чи не помічали ви у її коханні маленький французький акцент?

– М-м-м-м... Так, трошки...

– Ото ж бо й воно. Це найвірніша ознака гомосексуальності – ротовий еротизм папєлє Фрейда. Грати із такими жінками можна. Але, боронь Боже, одружитися. Така жінка отруїть вам усе життя. Це першопричина більшості нещасних шлюбів, болісних розлучень і дефективних дітей – і до смерті ви не розберетеся, чому це і звідки. Так що Нєточки Нєзванови існують не лише на папері, а й у житті.

Професор темних справ чемно, як класна дама, розпрощався і поїхав далі у своїх справах. А Борис залишився з неприємним осадом у душі. Ох, мабуть, недарма чаклун Апулей казав, що для досягнення справжньої мудрості спочатку треба побувати в ослячій шкурі.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ