Диявол не може любити і не любить тих, хто любить.
Дені де Ружмон, Роль диявола
Шофер дому чудес Люся Шелапутін, невдалий син поезії і прози, жив у Недодєлкіно разом зі своєю матір'ю, поетесою Іриною Забубенною. Якщо в любовних справах Ірина славилася своєю легковажністю, то Люся закохувався тільки всерйоз. Саме так, серйозно, він закохався в Капіталіну, секретарку чарівника Сосі Гільруда, яка жила в сусідньому бараку.
При кожній нагоді Люся виймав з кишені портрет своєї коханої і гордо показував оточуючим:
– Дивіться, моя наречена!
– Вона вже у всього Недодєлкіно в наречених побувала, – зауважив флегматичний Філімон.
Щоб створити своїй нареченій гарне життя, Люся вирішив збудувати собі заміську дачу. Почав він з того, що купив у швейцара Назара напівобгорілий фургон на колесах, котрий той колись придбав у циган. Потім Люся поставив свій циганський фургон на якомусь нікому не потрібному пустирі, кілометрів за двадцять від Москви, і іноді їздив туди велосипедом, щоб помилуватися своєю дачею. Тепер він почував себе як циганський барон і хотів якнайшвидше одружитися. Але життя на такій дачі Капіталіну анітрохи не спокушало.
– Послухай, навіщо ти викидаєш гроші в повітря? – умовляв злощасного нареченого ексмільйонер Саркісьян, – Адже ж вона просто гуляща. Їй червона ціна в базарний день – п'ятірка. А Жоржик там вже безплатно побував, на халяву. Запитай у Жоржика, як це робиться.
На це циганський барон гордо заявив:
– Це мене не стосується. Для мене важлива душа!
Щоб завоювати душу Капіталіни, Люся всенародно оголосив, що незабаром він зробить їй такий подарунок, що всі захитаються від заздрощів. Але незабаром після цього він сам почав хитатися. І не від заздрощів, а від кожного подиху вітерця. Потім він ні з того ні з сього раптом гепнувся і знепритомнів. Дивлячись на розпростертого на підлозі Люсю, косоокий Філімон підштовхнув ліктем шаленого Артамона:
– З таким шофером досить просто проїхатися на той світ.
Артамон загарчав на зомлілого Люсю так, що той одразу отямився від своєї непритомності:
– Ти що це дур-р-рня валяєш?!
– Так, знаєте, голова кру-утиться...
– Запаморочення від успіхів, – констатував Жоржик.
– Це в нього з голоду, – пояснив швейцар Назар. – У свого татка навчившись, однією водою з крана харчується.
Виявляється, бідний шофер вирішив купити своїй коханій каракульове манто і, щоб заощадити гроші, морив себе голодом. Бухгалтер Саркісьян взявся за олівець і швиденько підрахував, що для цього Люсі знадобиться десять років безперервного голодування.
Але у Капіталіни не вистачило терпіння чекати на обіцяне манто так довго. А найбільше їй набридло, що коли вона приймає своїх візитерів, Люся постійно крутиться у неї під вікнами і навіть підглядає в щілини. Словом, наречена дала нареченому офіційну відмову. Тобто, при свідках послала його до чортової матері.
Циганський барон покліпав очима і пішов додому до своєї матері. Але там Ірина Забубенна теж приймала кавалерів, і Люсі знову довелося чергувати під вікнами. Наступного дня по дому чудес пронеслася зловісна звістка:
– Чули? Наш циганський барон отруївся!
– Як так?
– Та з'їв банку отрути для мух і тарганів. На кухні знайшов. А потім запив гасом, що для примусу.
– Ну і що з ним?
– Вивернуло навиворіт. Тепер його у шпиталі промивають.
Найменше з цього приводу хвилювався батько Люсі. З почуттям переваги нащадок Чингісхана заявив:
– Хіба так труяться? От коли я труївся, то в усіх газетах писали. Я труївся публічно – у ресторані.
– Він вже разів двадцять труївся, – підтвердив бухгалтер Саркісьян. – І всіх нас переживе.
– Я не тільки труївся, – гордо сказав нащадок Чингісхана, – Я всі способи перепробував.
– І який же спосіб найприємніший? – поцікавився Філімон.
– Найкраще з будинку стрибати. Якось заліз я на дах, на шостий поверх. Ну, звісно, купа народу зібралася. І всі мене страшенно відмовляють.
– Як же ви живі залишилися?
– Як? Ну, відмовляли, відмовляли – і відмовили.
Оскільки замах на самогубство є соціальним питанням, то заступник президента дому чудес із соціальних питань Мушер Дундук вирішив з'ясувати цю історію і звернувся за допомогою до Люсиної матері.
– У Люсі ті ж проблеми, що й у його татуся, – відповіла Ірина Забубенна.
– Які проблеми?
– Погана спадковість, – ухильно відповіла поетеса. І нічого більше з неї Мушер не витягнув.
Але незабаром доля зглянулася на злощасного Люсю. Чи, можливо, на його долю нарешті випав щасливий квиток у тій лотереї, яка називається життям. Йому підвалило таке щастя, що навіть звиклі до чудес мешканці дому чудес не відразу повірили.
Роль доброї феї в цій справі зіграла дружина швейцара Назара, яку всі називали просто Назарихою, жінка літня, навіть трошки беззуба і нічим не примітна, про існування якої згадували лише тоді, коли вона приходила скаржитися, що Назар її знову побив.
Колись замолоду Назариха була перукаркою. Тепер же, ймовірно не без відома відповідних органів, вона підробляла тим, що в приватному порядку робила зачіски дружинам службовців американського посольства. Таким чином вона познайомилася з молоденькою дочкою американського дипломата. Іноді Назариха їздила до американки, іноді бачили, як ця американка приїжджала до Назарихи у величезному червоному лінкольні. В одне з таких відвідувань американка, яку звали Джульєттою, побачила Люсю і... закохалася в нього. Почався таємний роман, на кшталт Ромео і Джульєтти, де Назариха функціонувала як звідня.
– Ця американка, мабуть, сліпа, – хихикнув Жоржик.
Але Назариха запевняла, що Джульєтта – справжня красуня і, крім того, дочка мільйонера.
– Ох, на цій справі можна підзаробити, – схопився за серце Акоп Саркісьян. – Якщо Люся не останній дурень, ми вліземо до цього мільйонера в компаньйони. Я продаватиму йому всякі ідеї.
По дому чудес почали базікати, що Люся ухиляється від роботи, оскільки він незабаром одружується зі своєю принцессою доларів і їде до Америки.
– Ну, чорт забирай, – заздрив Жоржик. – Мабуть, правду кажуть, що дурням щастить.
А Назариха повідомляла все нові й нові подробиці. Виявляється, батько Джульєтти зробив свої мільйони як консервний король.
– А які у нього консерви? – діловито поцікавився Акоп Саркісьян. – Подейкують, що в Америці роблять консерви для собак. Я маю гарну ідею: робити з них пиріжки для людей. Можна зробити гарні гроші.
– Ви все про гроші комбінуєте, – зневажливо сказала Назариха. – А кохання за гроші не купиш.
– Ви вже мене, будь ласка, не вчіть, – образився екс-мільйонер. – Я хоч чоловік і одружений, але ціни на кохання я теж знаю. Можу сказати вам точно за курсом. Як на біржі. – І Акоп поніс таке, що Назариха затиснула вуха і втекла.
Потому вона поскаржилася Назарові, що Акоп робить їй непристойні пропозиції.
По мірі того, як історія зі спадкоємицею американських мільйонів розвивалася все далі і далі, здавалося, що злощасного Люсю навіть у щасті переслідує нещастя. Джульєтта жила з батьком, матір'ю і братом. Почалося з того, що її батько раптом загинув у автомобільній катастрофі.
– Це американський спосіб самогубства, – авторитетно заявив нащадок Чингісхана.
Потім брат Джульєтти теж закохався в росіянку і теж захотів одружитися. Але мати чомусь чинила опір. Тоді для переконливості брат витягнув великий батьківський кольт.
– От таки-и-ий великий? – розводила руками Назариха.
В цей момент, Джульєтта кинулася закривати матір своїм тілом. В результаті мати опинилася на цвинтарі, Джульєтта у шпиталі, а брат у в'язниці. Становище настільки заплутане, що такого й сам Шекспір не розплутає.
З раною в грудях Джульєтта лежала у шпиталі і боролася між життям та смертю. Все це здавалося досить фантастичним і неправдоподібним, але досить було подивитися на бідолашного Ромео, який блукав по дому чудес зі скляними очима, щоб переконатися, що все це гірка правда. Навіть сам шалений Артамон, замість того, щоб кричати на свого шофера, просто ходив додому пішки з побоювання, що приголомшений від горя Люся наїде на стовп.
Стан Джульєтти виявився настільки серйозним, що бідолаху довелося перевезти в якийсь спеціальний госпіталь, до якогось спеціального професора в Лєнінграді. Але, незважаючи на відстань, вона майже щодня телефонувала своєму Ромео міжміським телефоном і, як і раніше, запевняла у своєму коханні.
Всі бачили, як Люся, блідий і з витріщеними очима, бурмоче щось у трубку, і намагалися ходити навшпиньки. Після таких телефонних дзвінків, зовсім втративши голову від свого злого щастя, бідний Ромео блукав по дому чудес, як сомнамбула, натикаючись на столи та стільці, або сидів і розмовляв сам із собою.
Найбільше ця історія турбувала, звичайно, заступника президента дому чудес із соціальних питань Мушера Дундука. Зрештою, Мушер зайшов до кімнати свого президента і сказав:
– Послухайте, Борисе Олексаничу, що ви думаєте про цю американську історію? Із вбивствами і так далі...
– Коли я був в Америці, – сказав президент, – там у газетах щодня такі історії. Америка – це країна божевільних.
Щоб показати своє кохання на ділі, американська Джульєтта вирішила подарувати радянському Ромео свій червоний лінкольн і навіть надіслала йому поштою ключі від машини. Побрязкуючи цими ключиками, Люся носився по дому чудес, показуючи їх усім і кожному. І всі йому чесно заздрили, уявляючи, як жебрак Люся скоро буде кататися в машині для мільйонерів. Проблема була лише у тому, що цей лінкольн був разом із Джульєттою у Лєнінграді.
Тому Люся прийшов до Мушера і попросив дозволу з'їздити за цим лінкольном до Лєнінграда. Вигляд у Люсі був такий жалюгідний і переляканий, що й Мушеру теж стало якось не по собі.
– А в тебе гроші на дорогу є? – спитав Мушер.
– Ні-і...
– А як же ти поїдеш?
– Н-не з-знаю...
– У тебе на хліб грошей немає. А цей лінкольн жере бензину більше, ніж твоя платня. Де ж ти дістанеш грошей?
– П-позичу...
– У кого?
– У в-вас...
Мушер був на диво м'якою і чуйною людиною. Але Люся, засунувши руки в кишені, дивився на нього таким нудно-стражденним поглядом, що Мушеру раптом стало гидко. Адже це не людина, а справжня ходяча зануда.
– Знаєш що? – сказав Мушер. – Дивлячись на твої каламутні очі, і у мене в животі теж починає каламутити. Не мороч мені голову. І котись ти до чортової матері.
Але останній з Чингісханів зовсім не образився, а лише судорожно підсмикнув штани, по його тілу пробігло дивне тремтіння, а страждальне обличчя осяяло відблисками якогось невідомого злого щастя. Мушер крутився в кріслі, з нетерпінням чекаючи, коли Люся нарешті забереться. Але той, ніби розтягуючи насолоду, переминався з ноги на ногу.
– Ну? – сказав Мушер. – Що ти з мене душу тягнеш? Іди до біса!
– Ну що ж, – останній із Чингісханів знову підсмикнув штани. – Дуже вам дякую...
Не виймаючи рук з кишень, наче тримаючи там своє зле щастя, Люся поплентався до дверей з таким виглядом, наче він зараз же кинеться під трамвай. Мешканці дому чудес із жалем спостерігали за ним, не знаючи, чим допомогти його горю.
Кохання американської Джульєтти та радянського Ромео було справді сильнішим за смерть. Відчуваючи наближення кінця, принцеса доларів вирішила перед смертю повінчатися зі своїм циганським бароном і повідомила про це телефоном. На сірому тлі соціалістичного реалізму раптом розгорнулася така казкова історія, що далі нікуди.
У домі чудес стали комбінувати. Якщо тато-мільйонер вбився, мама вбита, брат у в'язниці, а сестра повінчається з Люсею і теж помре, то тоді вдівець Люся стане спадкоємцем американських мільйонів!
– Люся, постав хоч пляшку горілки під твої мільйони, – запобігливо просив Жоржик Бутирський.
– Найголовніше – собачі консерви, – хвилювався Акоп Саркісьян. – Тільки б не продешевити з нашими пиріжками!
Скінчилась ця казкова історія сумно. До шаленого Артамона прибігла заплакана Назариха. Коли вона пішла, Артамон викликав свого шофера на допит і гаркнув:
– Ану зізнавайся у всьому!
Бідний Ромео розплакався гіркими сльозами і зізнався, що він став жертвою підступної Назарихи. Почалося все з того, що Люся справді побачив американку, яка приїжджала до Назарихи в червоному лінкольні, і, як зазвичай, закохався в неї. Але в цю справу втрутилася Назариха: їй теж захотілося кохання – і вона почала телефонувати Люсі, розігруючи з себе закохану американку. Оскільки вона не мала половини зубів, вона досить вдало підробляла американський акцент.
За час цього телефонного флірту Люся так закохався у свою принцесу доларів, що коли він впізнав нещадну правду в особі Назарихи, він вже не міг розлучитися зі своєю мрією. Щоб якось виплутатися з цього становища, він вирішив вбити американку. Потім він зглянувся на кохану і поклав її до шпиталю.
А далі Назариха стала жертвою Люсі. Тепер він вже сам змушував Назариху телефонувати йому у якості нібито помираючої американки. Потім йому захотілося прощальний подарунок – і він змусив Назариху подарувати йому по телефону червоний лінкольн. Коли ж він наказав Назарісі писати передсмертний заповіт, та перелякалася і покаялася в усьому шаленому Артамону.
– Правду кажуть, що іноді один дурень заморочить голову десяти розумникам, – філософськи промовив флегматичний Філімон. Але за певних умов із Люсі міг би вийти видатний артист. Він так вживається у свою роль.
– Коли я був директором спецшколи для дефективних дітей, – бурчав шалений Артамон, – то навіть там я не зустрічав таких ідіотів, як цей Люся.
Всі були впевнені, що після такої невдачі останній з Чингісханів обов'язково покінчить життя самогубством, і щоранку дивилися, живий він чи ні. Але вийшло трохи інакше. Зі своєю звичайною пристрастю, як циганський барон, який не може жити без кохання, Люся раптом закохався в підступну Назариху, з якою він уже був трохи знайомий. Хоч Назариха і годилася йому в матері, Люся тепер галантно запрошував її помилуватися його заміським маєтком на колесах, який він придбав від швейцара Назара і в якому Назариха колись провела свою молодість.
Заступник президента дому чудес із соціальних питань тільки чухав потилицю.
– От же чортова карусель...
А флегматичний Філімон хитав головою:
– Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Ромео та Джульєтту.
* * *
У будинку під золотим півником професор темних справ Малінін продовжував свої приватні уроки з чорної соціології:
– Борисе Олексаничу, у вас в домі чудес нещодавно закінчилася справа Ромео і Джульєтти. Що ви думаєте про це?
– Суцільний ідіотизм.
– Все це так, але зверніть увагу на такі деталі. Люся, тобто Олексій Шелапутін, справді є останнім живим нащадком Чингісхана. І навіть більше того. Його батько Лука Перфілійович Тимуров до революції належав до старої родової аристократії і носив прізвище Гантімуров, а ще раніше – Хан-Тімуров. Але ханом Тимуром називали Тамерлана. При ретельній перевірці ми з'ясували, що у цьому древньому дворянському роді схрещувалися не лише нащадки Чингісхана, але й нащадки Тамерлана. Колись російські князі пишалися такою спорідненістю.
– Але результати досить сумні, – сказав Борис.
– Так, з того часу минули сотні років. Те, що ви бачите зараз – це яскравий приклад виродження. Дегенерація. Колись Чингісхан і Тамерлан спустошили та знищили більшу частину населення тодішньої Русі. А тепер їхні нащадки ніби розплачуються за гріхи предків.
– Скажіть, а мати Люсі – справді колишня баронеса Розенберг?
– Вона колишня єврейка. Потім вона була одружена з балтійським бароном Розенбергом. А потім її спокусив нащадок Чингісхана. До речі, зауважте собі цю закономірність: євреї часто змішуються з дегенератами з вищого суспільства. Це один із аспектів філософствувань Бєрдяєва про союз сатани і антихриста, внаслідок чого буде нібито царство князя світу цього. Тепер подивіться самі на цю родину – і що у них там за царство. Тому й кажуть, що сатана часто розплачується не золотом, а розбитими черепками.
* * *
Справи радіо “Свобода” йшли добре. Через зростання національно-визвольного руху кольорових народів посилювалася і революційна пропаганда по радіо. Крім американського та європейського відділів відкривалися нові відділи для новонароджених азіатських та африканських держав. Американська радіопропаганда робила ставку на сепаратизм у Росії. А радіо “Свобода” подібним же чином заходило в тил Америці.
І у Лізи з Ніною справи теж йшли добре. З того часу, як французька Ліза прийшла на радіо “Свобода” і вступила в соцзмагання з Ніною, подруги-суперниці підібрали грошей і одяглися. Замість старої бабусиної піддівки Ніна, донька синього кірасира, купила собі нову хутряну шубу з курчавого баранця. А Ліза, онука сенатора, щоб не відставати від суперниці, придбала собі подібну шубу зі стриженого баранця.
Але у подальшому їх смаки розходилися. Ліза одягала на роботу сукні з такими спокусливими декольте, наче вона йде на побачення. А Ніна вдарилася в іншу крайність. Вона пошила собі на замовлення строгий костюм із грубого колючого сукна і носила його в бюро як спецодяг.
– Цей піджак колеться, як хлистівська власяниця, – коментував Остап Оглоєдов. – Ух, хлистівська богородиця.
Об'єктивно кажучи, Ліза з Ніною були, звичайно, дівчата не дурні і по-своєму талановиті. Вони чудово знали, що реклама – рушій торгівлі. Так Ніна з виглядом знавця брала чийсь скрипт, морщила носик і зневажливо кидала його убік. І всі одразу бачили, яка вона розумна. А Ліза так та прямо стверджувала, що радіо “Свобода” лише на ній і тримається. Робили вони це так спритно і швидко, що сперечатися з ними було марно.
Звичайно, що за молодістю років у них вийшло маленьке запаморочення від успіхів, і вони уявили, що всі навколо них – це суцільні нікчеми. Так сидить собі в кутку старий-престарий есер-терорист, який вже бігав із бомбами в руках, коли Лізи ще й на світі не було, і ім'я якого записане у всіх анналах революції. А Ліза підходить до цього поважного старця і найсолодшим голоском каже:
– Ах, вибачте, будь ласка, але я забула ваше ім'я...
Старий терорист знає, що Ліза чудово знає його ім'я, але навмисне вдає, що забула. Терорист сердиться, а Ліза знає, що він сердиться, і посміхається йому ще миліше:
– Так, вибачте, як вас звуть?
Або підходить молоденька Ніна до Остапа Оглоєдова, поважного батька хоч і чужого, зате численного сімейства, і з такою чудовою зухвалістю звертається до нього, як до вуличного хлопчика:
– Ей, Остапка, збігайте-но до товариша Чумкіна. Фю-ить, швидко!
Від такого безпардонного звернення Остап, звичайно, ображається і бурчить, як ведмідь у барлозі, а Ніні тільки того й треба. Остап скаржиться, що в нього знову розболілася виразка шлунка, а Ніна дивиться на нього сяючими очима і посміхається.
Завдяки грайливості розуму та жвавості характеру у Лізи з Ніною завжди був невичерпний запас подібних розваг. Тому вони ніколи не нудьгували. Та й іншим нудьгувати не давали.
Щоправда, деякі зануди вважали ці веселі витівки просто капостями, а винахідливих пустунів називали стервами. Так чи інакше, це все збурювало людей і оживляло сонну атмосферу соціалістичного реалізму на радіо “Свобода”. Інакше там і мухи позасинали б.
Непомітно підійшов Новий рік. За традицією, більшість працівників агітпропу зустрічали Новий рік на балі-маскараді в клубі Аерофлоту, що на Лєнінградському шосе. Ну і почалися всякі збори та приготування.
Монна Ніна, як завжди, поводилася з кавалерами підкреслено суворо. Зате Ліза зі своїм декольте поводилася як світська левиця. Вона не чекала, поки її запросять, а вибирала кавалерів сама. Цього разу вона зупинила свій вибір на Остапі і запросила його зустрічати Новий рік як її кавалера.
У глибині душі Остапу хотілося відпочити від своєї дружини, чужих дітей та знервованих кішок. Крім того, запрошення французької Лізи лестило його чоловічому самолюбству.
– А Ніна за нами не попхається? Обережно спитав він.
– Не-е-є, – солодко заспівала Ліза. – Ми підемо удвох.
– Ну гаразд, – погодився Остап. – Тільки щоб без шухеру.
У клубі Аерофлоту бал-маскарад був у повному розпалі, і все віщувало приємний вечір. Як маскарадний костюм Остап одягнув свій заповітний фрак, символ гарного життя, намотав на голову тюрбан із рушника і виглядав як справжній магараджа. Ліза виявилася настільки діловою, що навіть наперед замовила окремий столик. За сусіднім столиком сидів Борис Руднєв у червоній турецькій фесці на голові і з якоюсь дівчиною, замаскованою під таїтянку з хулахула на шиї.
Тільки Остап із Лізою сіли за свій столик, як поруч, немов з-під землі, з'явилася Ніна у бальній сукні та з веселою усмішкою на обличчі. За руку вона тягла свого кавалера, гарненького, як херувимчик, хлопчика років п'ятнадцяти, який злякано кліпав очима. Не кажучи ні слова, Ніна усілась поруч із Лізою.
– Прохання займати місця згідно взятим квиткам, – нагадав Остап.
– Це наші місця, – фиркнула Ніна, – Ми їх давно замовили.
– Ага, знову ваші трюки, – похмуро сказав Остап.
Але подруги-суперниці вже щебетали, забувши про все на світі. Нінін кавалер, не знаючи, що йому робити, присів на кінчик стільця, сховав руки між колінами і злякано озирався на всі боки, ніби чекаючи, що зараз до нього підійде міліціонер і виведе із зали як неповнолітнього.
Коли Остап замовив пляшку вина, бідний хлопчик стиснувся і зблід. Мабуть, він витратив усі гроші на квитки, а про подальші витрати не подумав. В душі проклинаючи і Ніну, і її кавалера, Остап, як джентльмен, налив чотири чарки.
Поки він розливав вино, заграла музика, і Ніна, забувши про свого кавалера, потягла Лізу танцювати. А Остап залишився в положенні бебі-сітера. Коли дівчата повернулися, Остап насунув свій тюрбан набік і похмуро заявив:
– Ніно, вашому бебі спати хочеться. Та й мені це починає набридати...
– А ви станцюйте удвох, – порадила Ніна. Між столами ходив фотограф, і Ніна вирішила сфотографуватись.
– Тільки ви відсуньтеся, – попросила вона обох кавалерів. – Щоб не зіпсувати фотографію.
Онучка сенатора вмостилася на стільці і зробила спокусливу посмішку. А донька синього кірасира стояла ззаду, спершись об спинку стільця і виставивши ніжку.
– Так знімалися наші дідусі за кріслом бабусі, – зауважив Остап. – Ніно, для повноти ефекту вам не вистачає лише вусів та шаблі.
Натанцювавшись і сфотографувавшись, веселі та розпалені Ліза з Ніною присіли нарешті відпочити. Нінин підкидько сидів і не знав, навіщо його сюди привели. А Остап нахилився до сусіднього столика, де сидів Борис Руднєв, і попросив:
– Слухай, Боря, можеш ти виручити мене? Підкинь мене з Лізою на твоїй машині до клубу ДКА.
Отримавши згоду, Остап повернувся до Лізи, як незадоволений магараджа:
– Ви тут, бачу, так скліщилися, що вас і водою не розіллєш. Думаєте, що ви хитріші за всіх? Але я усі ваші трюки бачу наскрізь – і навіть глибше. Взяли мене на маскарад для власного маскування? Хочете на бал задарма проканати? І випити на шару?
Остап допив свою чарку і кивнув на Нініного кавалера:
– І навіть цього молокососа використали. Та він, щоб купити квитки, може, у батька останні гроші вкрав. Це називається розбещення малолітніх.
– Що за хамство? – образилася дочка кірасира. – Він висловлюється, як на злодійському шалмані.
Магараджа насунув свій тюрбан на очі:
– Я в таборі таких, як ви, тисячі бачив. Ви що, мене за фраєра вважаєте? Третеся тут на суху. Я за Лізу пеньонзи платив, то я її і танцюю. З принципу! Зрозуміли?
Магараджа встав і взяв онуку сенатора за руку:
– Пішли!
– Куди?
– Туди, де немає Ніни. – І він повів Лізу до виходу. Онучка сенатора спробувала було чинити опір, але її рука була затиснута, як у ведмежому капкані. У розпачі Ліза озирнулась по допомогу до Ніни. Дочка кірасира схопила її за іншу руку і потягла у зворотний бік. У бідної Лізи захопило дух. Їй здавалося, що ось-ось її роздеруть навпіл.
– Цей уркаган сидів у таборі з повіями! – люто кричала доця кірасира. – Так він тепер і з нами так поводиться!
– Та ви гірші за будь яку повію, – пихкав магараджа. – Гроші беруть – і нічого не дають.
Люди за сусідніми столиками з цікавістю спостерігали, як по залі крокує величезний здоровань у тюрбані і фраку і, як бурлак, тягне за собою розпатлану біляву дівку, в яку, як рак в утопленика, вчепилася друга дівка.
– Гляньте, через Остапа дві баби побилися! – із заздрістю сказав Люся Шелапутін. – Ех, щастить же людям.
Біля гардеробу Ніна зчинила крик, що Остап не має на Лізу жодного права. Остап витяг з кишені білет і тряс ним у повітрі. Ніна кричала, що він шаромижник, нахабник, майданник і шахрай. Остап обурено розпахнув свій фрак і, як горила, стукав себе кулаком у груди. Навколо почав збиратися натовп. Не одягаючись, Остап взяв Лізу на буксир і потяг її до виходу.
Ніна знову вчепилася у свою подругу-суперницю, намагаючись відірвати її від Остапа. Так, у запалі битви, всі троє і вивалилися надвір у маскарадних костюмах. Але навіть морозне зимове повітря не охолодило войовничий дух дочки кірасира.
– Я міліцію покличу! – кричала вона.
Остап мовчки впхнув онуку сенатора на заднє сидіння білого ЗІЛа, за кермом якого сидів Борис Руднєв, вмостився сам і полегшено зітхнув:
– Фу-у-ух, поїхали скоріше, бо Ніна ще на дах стрибне.
Але, як тільки машина рушила, Ніна на ходу відчинила дверцята і вскочила поруч із Лізою. Обстановка була така, що в машині ось-ось спалахне бійка. Борис звернув з Лєнінградського шосе, і тепер вони їхали пустельним Петровським парком. Дочка кірасира шаленіла і вимагала:
– Борисе, зараз же зупиніть машину!
Магараджа про всяк випадок відсунувся від Ніни подалі і радив:
– Борисе, їдь у міліцію. Здамо Ніну у витверезник.
– Зупиніть машину, – сердито шипіла дочка кірасира. – Востаннє кажу. А то...
Вона люто рвонула ручку і прочинила дверцята машини. Дверцята загрібали повітря, і їхати так не можна було.
– Знайомий номер, – пробасив магараджа. – Так роблять усі вуличні дівки, коли треба драпанути з машини.
Розуміючи, що Ніна ось-ось або вчепиться комусь в очі, або вивалиться з машини, Борис пригальмував і сказав:
– Ей, зачиніть двері.
Але Ніна відчинила дверцята ще більше. Після цього пролунав тріск скла і металу. Дверцята зачепилися за ліхтарний стовп і безпорадно повисли на зірваних петлях. Борис з'їхав убік і зупинив машину.
– А за таке шкідництво вже б'ють по мордасах, – похмуро сказав Остап.
– Так вам, хуліганам, і треба, – прошипіла Ніна. – Щоб знали, як поводитися з пристойними панночками. Ух, шпана вулична!
Поки Борис лаявся і оглядав пом'ятий бік машини, вона швидко вискочила і витягла за собою Лізу. Побоюючись, що їх справді можуть побити, подруги-суперниці кинулися тікати. Магараджа висунувся з машини і плюнув їм услід:
– Тьху, таких стерв треба вбивати при народженні!
От як весело зустрічали Новий рік деякі співробітники радіо “Свобода”. Потім Остап Оглоєдов сидів і втомлено зітхав:
– Ех, от так все наше життя – маскарад, маскування, маски...
Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ