Григорій Клімов «Ім'я моє Легіон»

Глава 7. Коли цвіте чортополох

Диявол небезпечний не тоді, коли він показується і лякає нас, а лише тоді, коли ми не здатні його побачити.

Дені де Ружмон. Роль диявола

Щойно Борис Руднєв став президентом дому чудес, у нього теж почалися всякі дива. Насамперед йому зателефонував генерал-лейтенант Малінін, він же професор якихось темних справ у 13‑му Відділі КДБ. Той самий Малінін, який любив скаржитися, що в нього тільки прізвище солодке, а робота досить гірка.

Професор темних справ зателефонував по справі і попросив зустрітися з ним. Але не на службі, а в хаті злого добра де під золотим півником жив червоний папа Максим Руднєв. Коли Борис приїхав, генерал-професор Малінін одразу приступив до справи:

– Наш червоний папа скаржиться, що ви, як Фома Невіруючий, його зовсім не слухаєтесь. Тому Максим Олександрович просив мене, щоб я поговорив із вами. Справа в тому, що тепер ви командуєте домом чудес. Як ви вже знаєте, дім чудес – це наш новий спецпроект “Профспілка святих і грішників”, який народився від спецпроекту “Чортополох”. – Професор темних справ трохи скривився: – Але в усьому цьому чортополосі є деякі м-м-м... маленькі колючки, якими м-м-м... можна поколотися. Тому мене приставили до вас як, так би мовити, ангела-охоронця. Так от, у якості профілактики вам буде корисно познайомитися з тим, що ми офіційно називаємо вищою соціологією. А наші студенти-жартівники неофіційно називають це чорною соціологією.

Наші студенти – це обрані члени уряду СРСР, атомні генерали та адмірали, члени ЦК партії, яким ми читаємо спеціальні курси у нашому Інституті вищої соціології чи НДІ‑13. Але наші студенти жартують і, за аналогією з колишнім Інститутом червоної професури, називають наш заклад Інститутом чорної професури.

Професор темних справ витяг з портфеля товсту папку в твердій червоній палітурці. Замість змісту на палітурці стояв великий штамп “Цілком таємно” та порядковий номер для реєстрації.

– Це конспект лекцій з чорної соціології, – пояснив Малінін. – Наші студенти-жартівники називають ці конспекти “Протоколами радянських мудреців”. Оскільки ви, Борисе Олексаничу, тепер працюєте в домі чудес, так би мовити, серед різного чортополоха, щоб ви не ходили там наосліп і не спотикалися, почитайте ці “Протоколи”.

Генерал-професор попередив, що це матеріали суто секретні і тому вони зберігатимуться тут, у будинку начальника 13‑го Відділу КДБ, у штаб-квартирі радянської святішої інквізиції.

– Знаєте, за секретну промову Хрущова на XX з'їзді партії американська розвідка заплатила рівно мільйон доларів. А за ці “Протоколи радянських мудреців” вони із задоволенням заплатять набагато більше.

За старими російськими повір'ями різьблений півник на даху служив для захисту від нечистої сили. Однак будинок Максима охоронявся не лише золотим півником на даху, а й іншими, сучаснішими методами. Московських злодіїв і зломщиків, домушників і ведмежатників заздалегідь попередили, що залізти в цей будинок набагато важче, ніж у Держбанк СРСР, і щоб вони обходили цей будинок так само, як знамениту Бутирську в'язницю.

– Якщо у вас будуть якісь питання, – сказав Малінін, – то я завжди до ваших послуг.

– О-ох, учнівські роки Вільгельма Мейстера, – бурчав Фома Невіруючий. – Як казав чаклун Апулей, щоб досягти справжньої мудрості, спочатку треба побувати в ослячій шкурі.

Потім професор темних справ поїхав у своїх справах, а Фома Невіруючий залишився гортати “Протоколи радянських мудреців”.

Це була суміш історії, релігії, філософії та... сатанознавства. Цитати, таблиці, цифри. Загалом, досить нудно. І в папці відмічено, що це лише перший том, а потім ідуть ще кілька томів.

І все це під таким гаслом: “Раніше була містика, а тепер у нас – статистика!”

Борис погортав-погортав, потім пограв із золотими рибками, які виляли хвостами в акваріумі на письмовому столі Максима.

“Ех, вік живи, вік вчись, – подумав він, – і дурнем помреш”.

Він згадав, що сьогодні ввечері у нього призначено побачення, закрив "Протоколи радянських мудреців" і поїхав додому.

* * *

Ніхто точно не знав, чим займається в домі чудес Жоржик Бутирський. Знали лише, що основне заняття Жоржика – пияцтво. Та ще знали, що тримається він у домі чудес лише завдяки протекції чарівника Гільруда.

Певною мірою Жоржик був представником радянської золотої молоді. Так би мовити, друге покоління нового радянського дворянства.

На кшталт того, як князь Потьомкін-Таврійський чи граф Суворов-Римникський отримали свій титул від знаменитих місць чи подій, так і прізвище Жоржика Бутирського брало свій початок від дуже знаменитого місця, а саме – від найстарішої, найбільшої та найславетнішої московської в'язниці – Бутирської в'язниці.

Так вже повелося, що з покоління до покоління всі предки Жоржика рано чи пізно потрапляли до цієї в'язниці. Це стало своєрідною сімейною традицією. А тюремному начальству так набридло возитися з їхніми блатними прізвиськами: Санька Ірод, Федька Кульгавий, Манька Гріх, Дімка Косий, Зойка Рижик і так далі, що для простоти канцелярського обліку всю цю родину стали записувати як казенне майно – під прізвищем Бутирські (до речі, подібним же чином утворилося прізвище лютневого прем'єра Керенського – від в'язниці у м. Керенську, де сидів його дід-фальшивомонетник).

Якщо не брати до уваги стороннього втручання, на кшталт ніж у спину чи мотузка на шию, то природною смертю в сім'ї Бутирських вважалася смерть від білої гарячки. Тому новонародженим, щоб вони не кричали, замість соски одразу пхали скоринку хліба, розмочену у горілці.

В момент революції 1917 року батько Жоржика Степан Бутирський, як і належить, сидів у Бутирській в'язниці. Звідти він написав листа Лєніну, де скаржився на всі несправедливості царського режиму стосовно його родини. Незабаром із Кремля прийшла офіційна відповідь: щоб виправити несправедливість царського режиму, товариш Бутирський призначається... начальником Бутирської в'язниці!

Таким чином, із камери ув'язненого Степан Бутирський переселився до квартири начальника в'язниці, яка перебувала під тим самим дахом. Тому його син Жоржик Бутирський за сімейною традицією навіть народився у Бутирській в'язниці.

З нагоди народження сина начальник в'язниці влаштував велике свято з випивкою, що раніше називалося хрестинами, а тепер – октябринами. Крім того, на той час, у 20-х роках, серед нової радянської знаті було модно на цих октябринах давати дітям імена не просто так, а з нових радянських святців. Наприклад, Жорес чи Рой – на честь відомих міжнародних революціонерів.

Так ось і Жоржика офіційно назвали Жорес – на честь знаменитого французького соціаліста Жана Жореса, засновника комуністичної газети “Юманіте”.

Однак, коли маленький Жорес трохи підріс, вуличні хлопчаки почали дражнити його всякими непристойними прізвиськами на зразок Жопес і навіть гірше. Тоді Жопес збунтувався і перейменував себе з Жореса на Жоржика.

Старожили кажуть, що за весь час свого існування Бутирки не знали більш підлого начальника, ніж товариш Бутирський. Потім підійшла Велика Чистка, і в 1935 році товариш Бутирський, подібно до багатьох ленінських висуванців, безвісти зник. Але у газетах про це не писали. Бо незручно ж писати, що начальник найбільшої московської в'язниці одночасно, за сумісництвом, був отаманом однієї з найбільших зграй московських бандитів.

З товаришем Бутирським не церемонилися, як за царського режиму. Його просто відвели до підвалу та пристрелили як собаку. Щоправда, кажуть, що його череп із діркою у потилиці зберігається у спеціальному музеї кримінології при Бутирках.

А Жоржик тим часом ріс і ріс. І зрештою він доріс до того віку, коли хлопчикам починають снитися дівчата. Але у Жоржика сни були трохи інші: замість дівчаток йому стали снитися хлопчики. Та хлопчики не прості, а голенькі. І дражняться, як бесінята – показують Жоржику то свій голий зад, то язик. Жоржик згадував, як сусідські хлопчаки дражнили його Жопесом, і прокидався в холодному поту.

Щоб позбутися нічних хлопчиків, вдень Жоржик щосили доглядав дівчаток. Та так старанно, що невдовзі всі вважали його справжнісіньким донжуаном. І лише один Жоржик знав, що він Донжуан не справжній, а підроблений.

Разом із пробудженням статі, у формі голеньких бесінят, у Жоржику прокинулася ще одна дивина – непереборний потяг до крадіжки. У нього так свербіли руки, що він почав красти навіть у панянок, за якими він донжуанив.

Незабаром за сімейною традицією Жоржик Бутирський потрапив до Бутирської в'язниці. Але тепер там сиділи вже не долдони царської доби, а нові фахівці, котрі вивчали кримінологію на дірявому черепі Бутирського-татка. І вони зустріли Жоржика так, наче вони його давно чекали.

Допит вів полковник медслужби і професор Лунц, у якого з-під білого халата виглядала форма МВС. А на поясі у професора висів пістолет, який, судячи з усього, побував у пригодах.

Професор Лунц поставив такий діагноз:

– Клептоманія. Як зворотна реакція пригніченої гомосексуальності. Комплекс донжуана. Спадкова схильність до алкоголізму. Підете далі цим шляхом – розстріляємо, як і вашого батька. А поки що будете у нас на спецобліку. Занести до картотеки для подальшого використання.

Потім Жоржика відпустили, а професор Лунц закурив і повернувся до свого асистента:

– Ось вам характерний приклад. Батько був начальником Бутирської в'язниці, а син – клептоман. І такий самий випадок був у новочеркаській в'язниці. От і подумайте, що це таке: доля, карма, спадковість? Чи марксистський закон про єдність та боротьбу протилежностей?

До речі, цього типа офіційно звуть Жорес. І це трохи символічно. Той Жорес був не лише членом французького парламенту, а й членом таємних товариств дегенератів. Такий же ж-ник, як і цей. Без цього у Франції важко потрапити до парламенту. Потім Жореса пристрелив якийсь інший легіонер. І цей Жорес теж погано закінчить.

– Ви передрікаєте людям долю, прямо як стара циганка, – недовірливо посміхнувся асистент.

– Про пригнічену гомосексуальність кажуть, що жени чорта у двері, так він повернеться у вікно, – похитав головою професор Лунц.

Але не годиться видавати всі заповітні таємниці Жоржика так одразу. Інакше навіть Достоєвський скривиться. Тому давайте краще подивимося на Жоржика трохи зі сторони. Щоб і він відпочив, і щоб ми теж трохи відпочили.

Зовні Жоржик Бутирський був худорлявим і довгоногим блондином з виляючою ходою, з водянистими очима і орлиним носом. А за характером він був схожий на ласкавого приблудного песика, який підходить до людей на вулиці і виляє хвостиком, чекаючи на подачки.

Лагідності цієї Жоржик навчився у трамваях, коли він непомітно притискався до людей і нишпорив у них по кишенях. Пізніше, після розмови з професором Лунцем, це допомогло йому стати дрібним інформатором МВС, де потрібно непомітно примазатися до незнайомих людей. Так ця ласкавість перейшла у нього в звичку.

Військову службу Жоржик проходив на флоті, де у виставах самодіяльності він грав на губній гармошці і танцював чечітку. З цього часу в нього залишилася вихляюча матроська хода та невтамований потяг до мистецтва. У глибині душі Жоржик мріяв стати кіноартистом.

Після ретельного багаторічного спостереження Жоржику дали перше серйозне завдання по лінії професора Лунца. Йому видали документи лейтенанта радянської розвідслужби і для маскування посвідчення фотокореспондента ТАРС. Потім його послали працювати у Східну Німеччину. А там він вирішив обрати свободу і перебіг до американців у Західну Німеччину.

Біг Жоржик досить комфортабельно: його вела під руку солом'яна блондинка, а блондинку тягнув уперед великий білий пудель на ланцюжку. Оскільки Жоржик був мертвецьки п'яним, то усією цією експедицією керував, мабуть, білий пудель.

Блондинка обіцяла Жоржику, що на Заході він стане зіркою кіноекрана. І сценарій було поставлено так реалістично, що навіть сам Жоржик не розумів, що з ним відбувається. Як тільки у Жоржика скінчилися гроші, білявка з кінематографічною швидкістю зникла. Разом із нею зник і білий пудель. А Жоржик опинився у собачому становищі.

Але, залишившись на вулиці з порожніми кишенями, Жоржик не розгубився і почав лазити по чужих кишенях. Так, зрештою, він і приземлився у німецькій поліції, яка потім передала його до американської контррозвідки. Ось саме це від Жоржика і було потрібно. А вся попередня плутанина служила лише для того, щоб заплутати американських розвідників.

В американській розвідці справа рухалась наступним чином.

Якщо радянські перебіжчики говорили, що вони бігли з політичних причин, то для американських розвідників це було настільки незрозуміло, що таких диваків одразу зараховували до категорії потенційних радянських агентів і відправляли до знаменитого концтабору Камп-Кінг в Оберурзелі біля Франкфурта. Там радянських шукачів свободи насамперед звільняли від усіх радянських документів, якими американці потім користувалися для підробки документів з метою шпигунства.

Потім цих шукачів свободи місяцями тримали поодинці і лякали їх видачею назад – на розстріл. Після такої психологічної підготовки американські розвідники, як досвідчені гангстери, обкрадали цих людей з ніг до голови, брали з них розписку, що їм все повернули, і викидали їх на вулицю, на свободу.

Одночасно в Мюнхені оперували американські радіостанції “Голос Америки” та “Звільнення”, які лаялися в ефірі з московським радіо “Свобода” і всіляко закликали радянських громадян обирати американську свободу.

З огляду на досвід своїх власних дезертирів, американські контррозвідники приймали за правду лише такі причини дезертирства: жінок, пияцтво та злодійство. І тому Жоржик не викликав у них жодної підозри.

Американські розвідники особливо цінували перебіжчиків із радянської розвідки. І яка радість – у Жоржика документи лейтенанта радянської розвідслужби.

Для агентів американської розвідки Сі-ай-ей найкращим маскуванням вважається професія журналіста. І яка радість – у Жоржика теж є посвідчення фотокореспондента ТАРС.

Американські контррозвідники в таборі Камп-Кінг, де була головна квартира американської контррозвідки в Європі, окрім усього іншого, в більшості випадків були злодіями. І Жоржик теж був злодієм. Все це створювало почуття взаємної симпатії.

Крім того, у Жоржика була ще одна таємна зброя: ті самі біси, голенькі хлопчики, які мучили його ночами. Інструктори радянської розвідки розповіли Жоржику найбільшу таємницю західних розвідок. Жоржику сказали, що у західних розвідках педерасти та інші дегенерати грають майже таку ж роль, як у радянській розвідці члени компартії. І це найвірніший шлях зробити кар'єру в західних розвідках та й взагалі на Заході. Потрібно лише знати, до кого з якого кінця підходити. І це Жоржику теж сказали: до кого і як.

У результаті всього цього Жоржика не тримали поодинці, не погрожували відправити його назад і навіть не обікрали. Хоча в нього й красти було нічого. Але що найголовніше, Жоржика одразу ж взяли на досить делікатну роботу з агентами-парашутистами, яких тоді готували для проникнення в Радянський Союз. Таким агентам дуже важливо відразу ж обзавестися справжніми радянськими документами, які найпростіше вкрасти. І ось тут Жоржика як фахівця призначили інструктором з кишенькових крадіжок.

Коли цих парашутистів, відомих як група СТН1, скинули в Радянському Союзі, всіх їх заарештували прямо під час посадки, влаштували їм показовий процес і розстріляли. Потім подібним чином провалилася і група СТН2. А група СТНЗ, навчена досвідом, після посадки вже сама пішла до МВС. Радянська преса зчинила ґвалт на весь світ, а американці переполошилися, і почали перевіряти. І тільки тоді, коли справу вже було зроблено, з'ясувалося, що білявка, яка привела Жоржика на Захід, разом з пуделем благополучно повернулася на Схід і працює кіноакторкою у Бебельсберзі.

Коли взялися до Жоржика, він чесно зізнався, що він – радянський агент. Але судити його не могли, бо ж не можна було офіційно визнати те, про що вже й так трубили всі радянські газети, і від чого американський уряд офіційно відмовлявся. Крім того, за цей час Жоржик за допомогою своїх бесінят, які з'являлися йому ночами, вже забезпечив свій тил серед свого американського начальства.

Тоді вирішили, що якщо не вдається закинути агентів у Радянський Союз, то чому б замість цього не перевернути на свій бік радянського агента, що засипався? Так лагідний Жоржик став агентом-двійником. Обов'язки його були нескладні: просто повідомляти американцям усі ті завдання, які він отримував від радянської розвідки, за що він отримував подвійну платню.

Через деякий час Жоржик передав своєму новому начальству наказ свого старого начальства – повернутися до Москви і з лагідною усмішкою запропонував американцям поїхати туди, в саму пащу лева, як американський агент.

Американські розвідники жували гумку і думали. Якщо не пустити, радянська розвідка одразу відчує щось недобре, і зв'язок обірветься. Як не думай, а іншого виходу немає. Хоч Жоржик і пішка, але той, хто рухав ним, грав напевно.

Так американці без жодних парашутів заслали свого агента до Москви, та ще й прямо на службу в радянську розвідку. Так Жоржик Бутирський став потрійним агентом. Це ще дрібниця в порівнянні з Берліном, де сходяться чотири великі держави, і де кожен поважаючий себе агент працює на всі чотири сторони.

У Москві Жоржик потрапив у той похмурий будинок у Альошиному провулку, де колись ніжилася купецька коханка, і куди тепер бігав на побачення чарівник Гільруд. Спочатку Жоржик пройшов вошебійку – так називають процедуру перевірки агента, що повернувся. Потім Жоржику, як потрійному агенту, для подальшої гри потрібно було створити видимість якоїсь роботи. Ось його й засунули у дім чудес під маркою фотокореспондента. Так чарівник Гільруд став для приблудного Жоржика чимось на зразок прийомного батька.

З того часу агент-трійник весь день тинявся по дому чудес з фотоапаратом через плече, вдаючи, що він займається якимись таємними справами, яких ніхто не бачить. Єдине, що він робив – це заважав працювати іншим.

Фінансовий геній Саркісьян, пронюхавши про минуле Жоржика, конфіденційно попереджав:

– Найголовніше – бережіть кишені!

Згодом із молодої ласкавої собачки Жоржик перетворився на довгоногого худого барбоса. Крізь порідліле жовте волосся на голові прозирала рання лисина. Після кожної п'янки Жоржик мав звичай стукати своїм орлиним носом все, що траплялося по дорозі. Тому на носі у нього зазвичай красувалися свіжі синці.

Радіокоментатор Остап Оглоєдов коментував:

– А паяльник у нього вже фіолетовий – як у всіх алкоголіків.

Безтурботні водянисто-блакитні очі Жоржика були вірним дзеркалом його душі. Після кожної п'янки вони, як лакмусовий папірець, по-зрадницьки червоніли. А оскільки пиячив Жоржик постійно, то й очі у нього завжди були червоні, як у кролика. І його пропита фізіономія теж була перманентно-цегляного кольору.

– У цьому є своя перевага, коментував Остап. – У будь-якій ситуації Жоржик вже не почервоніє.

Щовечора секретний агент американської розвідки Жоржик Бутирський вирушав на секретну роботу – у турне по шинках. Вранці швейцар Назар, переступаючи з ноги на ногу, доповідав його прийомному батькові:

– Жоржик знову, значиться, той... Очі як у чумного собаки... І одразу видно, що в канаві ночував...

– А що він зараз робить?

– Зачинився у своїй фотолабораторії і наказав не стукати. Каже, що робота термінова.

– Нічого, – поблажливо посміхався Сосій Ісайович, – нехай проспиться.

– От і добре, – погоджувався Назар. – Хоч іншим заважати не буде.

Якщо по відношенню до чоловіків Жоржик був ласкавим приблудним барбосом, то по відношенню до жінок він був справжнім кобелем. З тією різницею, що у кобелів блуд починається у певний час року, а у Жоржика цей блуд тривав цілий рік.

– Жоржику, досить тобі шкодити, – казали йому.

– Так я ж одружитися хочу, – ласкаво посміхався Жоржик.

Про Жоржика та його наречених ходили цілі легенди. Так, якось Жоржик збирався одружитися зі Софочкою. На радощах влаштували передвесільну гулянку, де головною стравою було смажене порося – щедрий подарунок від нареченого. Але в найбільш урочистий момент на гулянку вломилася міліція. Виявляється, Жоржик це порося вкрав. Та де? У сусідів!

Щоб зам'яти цю справу, влаштували складчину, посадили за стіл і міліцію, і сусідів. І всі разом зжерли це порося. А потім усім гуртом били Жоржика. Всім було весело – тільки наречена плакала. Ну і весілля, звичайно, було зірване.

Одного разу в домі чудес спалахнула дискусія: чому Жоржик завжди краде?

– У нього сверблячка? – сказав нащадок Чингісхана. – Як вип'є, так руки і сверблять. У нього навіть є довідка від лікаря.

– А що це за довідка? – зацікавився фінансовий геній Саркісьян.

– Це не довідка, а курочка із золотими яєчками. Офіційний дозвіл на злодійство. Потрапив до міліції, покажи цю довідку – і одразу відпустять. Ще й скажуть: вибачте, мовляв, за занепокоєння!

– У нас на Кавказі від такої корости були гарні ліки, – сказав колишній мільйонер. – Спіймають – і руку відрубають. А не допоможе, то й іншу.

Окрім чужих речей, Жоржика ще тягнуло до чужих дружин. Одного разу флегматичний Філімон, фахівець по футболу і сосках, поїхав у відрядження. А Жоржик заклав за комір і подався до його дружини Фімочки. І каже: дозвольте, мадам, замінити чоловіка вам, якщо чоловік ваш поїхав у справах. А Фімочка образилась і потім накапала Філімону.

Подальше всезнайка Остап описував так:

– Фімочка образилася тому, що Жоржик обізвав Філімона імпотентом. А Філімон потім, значить, надерся горілки і поліз до Жоржика обійматися. А потім я-а-ак за-футболить його коліном в одне місце!

– І що це в нього за дурна звичка? – скривився Серафим Алілуєв.

– Крім комплексу неповноцінності, у нього ще й комплекс кастрації. Із заздрості. Тому він і косий. І Фімочка косенька. І перший чоловік Фімочки, зауваж, теж косий. І в голові у них теж перекіс-паралакс. Тому й кажуть: Бог шельму мітить.

– І де це ви, Остапе Остаповичу, усім цим премудростям навчилися? Від вашої бабусі-циганки?

– Ех, брате, я такі університети відбухав, такі академії відколупав, – важко зітхав Остап. – Праворуч на нарах – професор, ліворуч – академік. Сидять і вошей ловлять. І пояснюють мені теорію Фрейда.

Як потрійний агент, Жоржик мав би непогано заробляти. Але він не мав нічого, окрім боргів. І ці борги висіли на ньому, як на бродячому кобелі реп'яхи. Кобелі збирають свої реп'яхи в бур'яні, святкуючи свої собачі весілля. Так і Жоржик обзаводився своїми боргами у своїх численних наречених.

Якось взимку Жоржик з'явився на роботу без пальта.

– Жоржик, а де ж твоє пальто? – Запитували люди.

– Пальто? – Жоржик почав нишпорити по кишенях. – Де ж воно, чорт забирай?

– Ти це що, пальто шукаєш по кишенях?

– Та не пальто, а квитанцію з ломбарду. Це все Томочка винна.

А історія тут така. Жоржик збирався одружитися з Томочкою. Ну і зайняв у неї трошки грошей – на обзаведення господарством. А потім Жоржик тягнув і тягнув, поки Томочка не вийшла заміж за якогось бандюгу. А цей бандюга, дізнавшись про борги, просто зняв із Жоржика пальто, заклав його в ломбард, взяв гроші, а квитанцію віддав Жоржику.

– А тепер я і цю квитанцію, здається, загубив, – скаржився Жоржик. Потім він радісно вигукнув: – Ах, згадав! Зустрів я вчора одну смачну шльондру. А грошей нема. Так я з нею цією квитанцією розплатився.

Щоб упорядкувати особисте життя свого прийомного сина, комісар Гільруд вирішив застосувати фінінсовий контроль. Жоржикову платню стали платити не йому, а секретарці Гільруда Капіталіні. Свого часу її назвали цим ім'ям на честь “Капіталу” Карла Маркса. І вона теж побувала в наречених у Жоржика. Капіталіна платила за квартиру Жоржика і щодня видавала йому трохи на кишенькові витрати. Залишок йшов на погашення тих боргів, які Жоржик залишив Капіталіні на згадку про своє кохання.

Так для Жоржика настало нудне життя. А невдовзі з ним трапилося і справжнє нещастя.

Поблизу від дому чудес знаходився шаховий клуб імені Шимкевича, невеликий підвальчик з цементною підлогою, де в основному пили горілку і для відводу очей грали в шахи, і де Жоржик був частим гостем. Між іншим, хоча агентурні пригоди Жоржика і вважалися військовою таємницею, але він ними, звичайно, хвалився, і про це багато хто знав.

Одного вечора Жоржик, як завжди п'яненький, сидів у цьому шаховому клубі і заважав тим, хто намагався грати у шахи. Цього вечора у клубі був ще один гість, який теж трошки заважав відвідувачам: обвішаний орденами капітан-танкіст, якого ніхто не знав. Але капітан мовчки сидів і пив горілку так, як кажуть, без обману, що розвіяв усі підозри.

Потому капітан підійшов до Жоржика і голосно сказав:

– Мене звуть капітан Лебедєв. То це, значить, ти, Жоржик, засипав СТН-івських парашутистів? – Жоржик лагідно посміхнувся. – А ти знаєш, Жоржику, – глухо сказав капітан, – що ти підвів під розстріл мого рідного брата?

Навколо стало тихо. Всі знали, що під час війни багато родин опинилися по різні боки фронту. А в газетах писали, що злощасних парашутистів вербували з російських біженців у Західній Німеччині. Американці щедро обіцяли їм по 100 доларів за кожен день, проведений у Радянському Союзі, знаючи, що шансів на повернення дуже мало.

Жоржик сидів і кліпав очима. А капітан мовчки взяв порожню пляшку і тріснув нею Жоржика по голові. Обливаючись кров'ю, агент-трійник впав на цементну підлогу. А п'яний капітан, озвірівши, бив його чоботами під ребра і примовляв:

– Тепер я з тебе, сучка, теж життя вийму! Жоржик валявся на підлозі і не рухався. Капітан сів за стіл і замовив ще склянку горілки. Коли Жоржик прийшов до тями і підвівся рачки, капітан витяг пістолет:

– А тепер, гадина, ставай до стінки!

Повзаючий рачки Жоржик знову брякнувся на підлогу. Капітан підскочив і вдарив його каблуком у зуби. Бив він його доти, доки Жоржик перестав подавати ознаки життя. Потім плюнув Жоржику в закривавлене обличчя і пішов. За ним потихеньку пішли і всі інші шахісти. Завідувач клубу, переконавшись, що Жоржик живий, витяг його за ноги надвір і кинув під парканом.

* * *

Крім Жоржика Бутирського в домі чудес було ще кілька особистостей, можливо, і не настільки яскравих, але теж вартих деякої уваги.

У підвалі дому чудес, як належить панським особнякам, була гарна кухня. Там наразі готували домашні обіди для співробітників. А кухарем на цій кухні трудився рудий типчик на ім'я Женька Южний, який запевняв, що під час війни він був особистим кухарем Васьки Сталіна, генерал-лейтенанта авіації, який здебільшого прославився своїми п'яними дебошами, а після смерті батька раптом кудись зник. Казали, що свого часу Васька сидів у в'язниці, а потім від горя остаточно спився і помер від алкоголізму.

Окрім обідів, кухар Васьки Сталіна ночами варив на кухні самогон і потихеньку продавав його любителям. Та й сам він був великим прихильником цього самогону.

Коли Женька Южний перепивався, він ліз до чоловіків цілуватися, та так взасос, та ще й з язиком, що його за ці фокуси кілька разів били по морді. Ці дрібниці, можливо, не варто було б згадувати, якби Женька не був особистим кухарем Васьки Сталіна. У цьому випадку такі деталі належать історії.

Малася в домі чудес і ще одна знаменитість: колишній товариш по чарці Васьки Сталіна на ім'я Михайло Гейм-Данілов, досить приємна людина інтелігентної зовнішності, який запевняв, що під час війни він служив в авіачастині, якою командував син Сталіна. Міша любив похвалитися, що він був із Ваською Сталіним на “ти” і частенько випивав у його компанії.

Але в серці Міші Гейма була маленька скалка. Справа в тому, що у нього були багаті дядьки в Америці. За часів Сталіна він старанно приховував цей факт. Але після смерті Сталіна Мишко написав своїм багатим дядечкам зворушливий лист, де просив маленьку посилочку, хоч би зі старими речами, бо в нього самого лише один піджачок, який уже протерся в ліктях. Звичайно, у Міші був і інший, цілком пристойний піджачок. Але навіщо дядечкам про це знати?

Але обдурити дядечків не вдалося. Вони безжально відповіли, що Мішу своїм родичем не вважають. Не тому, що вони капіталісти, а Мишко комуніст. Ні-ні, річ зовсім в іншому. Батько Михайла та їх брат Мойсей Гейм здійснив непростимий гріх, коли він одружився з росіянкою, з шиксою. Так от, оскільки Мишко є плодом цього гріха, оскільки він лише напівєврей і навіть необрізаний, то вони його своїм родичем не вважають.

І засадили вони Мишкові в серце другу скалку. Він ходив по дому чудес і голосно скаржився, як він, щоб урятувати цих дядечків, проливав свою кров від Москви до Берліна. А невдячні дядечки тим часом відсиджувалися у Нью-Йорку і робили долари. А тепер вони його й знати не хочуть.

З того часу напівєврей Міша став справжнісіньким антисемітом. Висмикуючи з серця свої скалки, він лаяв своїх дядечків, як останній жидоїд:

– Прокляті мільйонери! А мені старого піджака послати шкодують. Тому що я необрізаний. Ось чортові жиди!

Від образи і хвилювання Мишко заїкався ще більше, ніж зазвичай, і в нього судорожно смикалося обличчя. Мишко стверджував, що його контузило бомбою на фронті. В результаті він почав заїкатися і в нього з'явився на обличчі дивний тик: у нього постійно смикався рот, ніби він весь час щось смокче і намагається проковтнути, але це йому ніяк не вдається.

Можливо, цю дрібницю не варто було б згадувати, якби Міша Гейм-Данілов не вихвалявся, що він був товаришом по чарці Васьки Сталіна. І якщо так, то ці деталі належать історії. А висновки з цього нехай роблять усілякі там психоаналітики, котрі люблять копатися у таких деталях.

Важко сказати, чим займався Міша Гейм у домі чудес. Він узяв собі літературний псевдонім Дубовой, але невдовзі з'ясувалося, що він тупий, як дуб і писати не вміє. Та ще й ледар. Можливо, його дядечки мали рацію, що відмовилися від нього.

Тому одні говорили, що Мишко допомагає байдикувати Жоржику Бутирському. А інші вважали, що чарівник Гільруд, як філантроп, узяв товариша по чарці Васьки Сталіна просто для колекції – як музейну рідкість.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ