Григорій Клімов «Ім'я моє Легіон»

Глава 6. Сад земних утіх

Справжня правда завжди неправдоподібна...

Ф. М. Достоєвський

Злі язички, які називали радіо “Свобода” купою сміття, ніяк не могли вирішити, хто ж на цій купі сміття грає роль беладонни. Одні казали, що беладонна – це Ніна Міллер, бо вона красивіша і тому небезпечніша. Інші вважали, що це її подруга Ліза Чернова, оскільки вона хитріша і підліша. А Треті запевняли, що обидві вони – два чоботи пара.

Але були, звісно, ​​і добрі язички. Так, неохристиянин Серафим Алілуєв, дивлячись на Ніну з Лізою, порівнював їх з ангелами небесними. І сумно облизувався вслід цим ангелам.

Ліза Чернова хвалилася, що вона веде свій рід від знаменитого філософа Бєрдяєва, якого одні називали богошукачем, а інші – чортошукачем. Щоб розв’язати цю суперечку, Лєнін у 1922 році вислав Бєрдяєва і всіх його чортошукачів до чортової матері за кордон. Серед цих викиднів революції були й батьки Лізи.

Бєрдяєв любив філософствувати про союз сатани і антихриста, де потім буде якесь царство князя світу цього. А від своїх батьків, які були пристрасними бєрдяєвцями, Ліза чула, що таємниця цього загадкового союзу проста, як солоний огірок. У найпростішій формі – це просто змішані шлюби з євреями. Саме тому й сам Бєрдяєв був одружений з єврейкою Л. Ю. Рапп.

Хоча Лізина мама й була одружена з євреєм-вихрестом, який зі Шварца став Черновим, але в глибині душі вона, як шикса, була трошки антисеміткою і шипіла, що російську революцію зробили євреї, внаслідок чого вони й опинилися за кордоном, перед розбитим коритом. Тоді тато-семіт виправдовувався, що серед революціонерів були й росіяни: Керенський, Лєнін, Плеханов, Бухарін, Чичерін, Луначарський тощо.

– Що? – шипіла мама-антисемітка. Керенський – напівєврей! Лєнін – напівєврей! А Плеханов, вчитель Лєніна, був одружений з єврейкою Розою Марківною. Дружина Бухаріна – Естер Гуревич. Наркома іноземних справ Чичеріна видавали за стовпового дворянина. Але мати Чичеріна була єврейкою, і, крім того, цей педераст був одружений з єврейкою. Не дворянин, а дворняжка-напівкровка! А нарком освіти Луначарський був одружений із єврейкою Розенель!

У відповідь тато-семіт зніяковіло бурмотів про таких росіян, як Молотов, Ворошилов, Андрєєв та Хрущов. А Сталін, мовляв, грузин.

– Так, але які це росіяни? – шипіла шикса-антисемітка. – Дружина наркома Молотова – єврейка Перлеман-Жемчужина. Дружина наркома Ворошилова – єврейка Катерина Давидівна. Дружина наркома Андрєєва – Дора Мойсеївна Хазан. У Хрущова перша дружина також єврейка – Горська, і всі його діти перемішалися з євреями. І в Сталіна всі діти теж перемішалися з євреями. Вони князі світу цього. А ми що від цього маємо? Сидимо, як ізгої, на еміграції!

Так чи інакше, але, дивлячись на все це, Бєрдяєв і розробив свою філософію про союз сатани і антихриста. Тому напівєврейка Ліза Чернова і казала, що вона веде своє походження від Бєрдяєва.

Народилася Ліза у мансарді під дахами Парижа. Але після закінчення Другої світової війни Бєрдяєв заявив, що сталінські концтабори – це дрібниця, це просто, мовляв, свобода нового типу. Тож Лізини батьки-бердяївці вирішили повернутися до Радянського Союзу. Вони взяли маленьку Лізу за руки, сіли на пароплав із гаслом "Батьківщина чекає!" і поїхали.

Однак після прибуття до Одеси колишнім бердяївцям повідомили, що їм доведеться пройти маленький карантинчик, щоб не занести до СРСР якоїсь зарази. У цьому карантинчику, у колишніх бараках для німецьких військовополонених, де над воротами висіло гасло “Ласкаво просимо!”, бердяївці провели кілька років, проклинаючи Бєрдяєва та його свободу нового типу.

За цей час маленька Ліза підросла і перетворилася на трошки анемічну блондинку, але з досить спокусливими формами та маленькими, як у мишки, зубками та очками. Щоб йти в ногу з часом, вона вступила до комсомолу. Запрацювали коліщатка якоїсь машини, і незабаром Ліза отримала відповідне політнавантаження.

Коли до Одеси заходили французькі пароплави, Ліза мала заводити знайомства з моряками та розігрувати із себе дівчину легкої поведінки, але із залізобетонною комуністичною мораллю. Крім тих справ, які цікавлять матросів, вона лаяла Францію та розхвалювала радянську владу. По-радянському це називається можна-герл КДБ.

Якось один досвідчений морячок запитав:

– А у тебе жовтий квиток є?

Ліза не зрозуміла, що це таке, і з гордістю показала свій комсомольський квиток. Щоб перевірити дату останнього медичного огляду, досвідчений француз заглянув до графи членських внесків. Потім він подивився на червоний номер квитка:

– А це що таке?

– Це означає, що нас шістнадцять мільйонів, – похвалилася Ліза.

– Шістнадцять мільйонів повій? – жахнувся французик. – Так ви навіть Францію перегнали!

Але не хлібом єдиним жива людина, і тому Лізу завжди тягнуло до більшого. Туди, де можна на людей подивитися та себе показати. Їй страшенно хотілося змахнути крилами і полетіти до Москви, де так багато всяких можливостей, про які вона так часто чула під дахами Парижа.

Після смерті Сталіна щось змінилося. Знову, як у казці, запрацювали коліщатка якоїсь машини – і Ліза полетіла до Москви. Як заморська ластівка, вона приземлилася на радіо “Свобода”, де цінували іноземний досвід та знання мов. Крім того, їй допомогли хороші характеристики про її політпрацю серед французьких моряків.

Навколо Лізи відразу пішла слава, що вона не проста, а закордонна, та ще справжня французька. Остап Оглоєдов одразу вирішив:

– Так її і назвемо – французька Ліза.

Незабаром французька Ліза потоваришувала з Ніною і навіть вступила з нею в соцзмагання. Ніна стукала на машинці в одній кімнаті, а Ліза намагалася перестукати її з іншої кімнати. Після роботи Ніна ходила на курси малювання. Щоб не відставати, Ліза теж записалася на ці курси і вони бігали туди удвох.

Подруги-суперниці ревниво стежили одна за одною. Варто було комусь заговорити з Лізою, як Ніна стрілою вилітала зі своєї кімнати і вплутувалась у розмову. Достатньо було комусь підійти до Ніни, як поруч, наче з-під землі, з'являлася Ліза. Так вони й бігали одна за одною, як веселі кізочки.

Молоді дівчата, та ще й у новій обстановці, люблять справити враження і заради цього готові навіть трошки похвалитися. Своїми туалетами французька Ліза похвалитися не могла. Приїхала вона в паршивенькому пальті на риб'ячому хутрі, зшитому з ковдри штучної вовни. Крім того, хімічне пальто явно просилося в хімчистку.

Щоб справити враження, Ліза вигадала інше. Завдяки особливим умовам на радіо “Свобода”, разом із ренегатами всіх мастей та відтінків тут траплялися навіть представники старої царської аристократії. Врахувавши все це і користуючись післясталінською відлигою, Ліза по секрету зізналася одній зі співробітниць, яка славилася своєю балакучістю, у деяких темних деталях своєї біографії.

Вона зізналася, що її дідусь був... царським сенатором! За тиждень цей секрет був відомий усім, аж до прибиральників. Навіть при радянській владі примара царського сенатора дещо таки означає – на внучку сенатора почали озиратися з зацікавленістю та здивуванням.

Такого удару серце Ніни винести не могло. У пік конкуренції вона невдовзі теж зізналася, що й у неї теж поганий родовід, що її предки були з німецьких дворян, що за царя її тато служив у синіх кірасирах і що її справжнє прізвище – Ніна фон Міллер. Співробітники прикинули подумки: хоч тато Міллер більше відомий як дрібний шахрай, але своєю похмурою фігурою він справді схожий на аристократа, що продувся в карти. На Ніну фон Міллер теж почали озиратися зі змішаними почуттями.

Потім почалася ланцюгова реакція. Зрозумівши, що внучку сенатора та доньку кірасира не тягають до спецвідділу, як було б за Сталіна, Остап Оглоєдов обережно зазирнув у старий енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона. Борючись між страхом і потребою покаятися, він завів розмову про Ніну та синіх кірасир, а потім, опустивши очі, зізнався, що й у нього теж сумнівна спадковість, що його покійний батько служив... у жовтих кірасирах. На доказ Остап почав описувати історію кірасирських полків царської гвардії, їх форму і звичаї. Потім, злякавшись своєї хоробрості, син жовтого кірасира шморгнув носом:

– Щоправда, це мій незаконний батько. Він сплутався із циганкою. З циганського хору. А потім ці цигани мене кинули – і я виріс підкидьком.

– Дозвольте, Остапе Остаповичу, зауважив Серафим Алілуєв, – але ж ви самі казали, що ви обрізаний. Звідки ж у вас цей обріз?

– Це сімейна таємниця, – тяжко зітхнув Остап. – І це мене самого дуже цікавить.

Поруч із Остапом сидів Зарем Шахіст, який теж був одним із літературних негрів у дитячій кімнаті політрадника Чумкіна. Зазвичай Зарем Шахіст мовчав. Але тепер він несміливо зауважив:

– До речі, у дружини Сталіна, Надії Алілуєвої, прабабка по батькові теж була циганка. А мати Надії була напівнімка і чвертьгрузинка. Дуже змішана кров.

Серафим Алілуєв заступився за свою однофамілицю:

– Що ж, кажуть, що змішана кров добре впливає на потомство.

– Так, саме тому багато дегенератів намагаються освіжити свою гнилу кров шляхом змішаних шлюбів, – тихо сказав Зарем Шахіст. – Але гнила кров, як отрута, сильніша за здорову кров. Тому серед таких напівкровок безліч дегенератів. Тому Надія Алілуєва і застрелилася. І її діти теж психують.

Якось французька Ліза запросила Серафима Алілуєва до себе ввечері на чай, щоб рознюхати від нього побільше про радіо “Свобода”. Наслухавшись розповідей, що вона була можна-герл серед моряків, Серафим охоче погодився.

Але всупереч привабливій рекламі Ліза виявилася дівчиною суворих правил. На її нічному столику стояв у рамочці портрет гарного хлопця у формі військового льотчика. Із зворушливою відвертістю Ліза розповіла, що це її колишній наречений, який скористався її недосвідченістю, спокусив, обдурив і покинув. Тому тепер вона не довіряє решті чоловіків. На підтвердження своїх слів пропаща Ліза відсмикувалась при найменшому дотику, даючи зрозуміти, що вдруге вона на цю приманку не клюне.

Коли Ліза вийшла на кухню, щоб заварити чай, Серафим вирішив подивитися, що написав їй наречений на звороті своєї картки. Певно, запевняв, обманщик, що любить до гробової дошки? Він витяг картку з рамки. На звороті друкарським шрифтом стояло: “Артист Герасимов у ролі льотчика з фільму “Переможці”. Такого нареченого можна було купити на кожному розі за 20 копійок.

«Е-е, мабуть, Ліза теж непогана артистка», – подумав Серафим. А коли ошукана наречена повернулася з кухні, він спитав:

– То як же у вас із цим нареченим?

– Я ​​його люблю та ненавиджу! – З трепетом у голосі відповіла Ліза. – Він пише мені листи, але я їх палю не розкриваючи.

Наступного дня Остап запитав:

– Ну як там Ліза? Французька вона чи ні?

– Не знаю, – сухо відповів Серафим, даючи зрозуміти, що чужих секретів він не розголошує.

– Зате вона тебе одразу впізнала, – посміхнувся Остап. – Досві-ічена лінгвістка. У голові у неї явний паралакс – такий собі перекіс у мізках. І під спідницею у неї теж паралакс.

Що стосується роботи, то Ліза і Ніна зарекомендували себе з найкращого боку – і ділові, і розумні, і миленькі. Дівчата простіші намагаються якнайшвидше вийти заміж. А Ліза і Ніна з приємною нахабністю заявляли, що вони не такі дурні, щоб вішатися на шию першому, хто попався. Спочатку потрібно трошки попустувати і пофліртувати.

Першою перейшла від слів до справи французька Ліза. Хоча політрадник Чумкін був і не дуже молодий, і не дуже привабливий, і до того ж одружений, і хоча всі співробітники цуралися його, як прокаженого, але внучку сенатора це ані трохи не налякало. Вона раптом почала обсипати Чумкіна компліментами, грайливими поглядами та пустотливими натяками.

– Про справжнього чоловіка судять по тому, – казала Ліза, – чого він досяг.

У відповідь на такі вільності, Ніна спочатку надулася і закусила губу. Але потім вона швидко зрозуміла в чому річ, і, щоб не відставати від конкурентки, взяла під обстріл самого Адама Абрамовича. Хоча на вигляд він був не з тих салонних левів, які підкорюють серця молоденьких дівчат, але доньку кірасира це не бентежило.

– Я ​​віддаю перевагу старшим людям, – заявила Ніна. – Вони хоч не лізуть всюди руками, як деякі молоді нахабники.

Доброго Адама Абрамовича хвалили всі. Але Ніна всіх переплюнула. Вона всюди ходила і запевняла, що Адам Абрамович для неї все одно, що прийомний батько. При цьому вона посміхалася йому так ніжно, що прийомний батько розпливався від гордості, як молодий місяць, і зніяковіло погладжував свій об'ємистий животик.

Один Остап був незадоволений.

– Ну і кар'єристки! – бурчав він. – Ну і підлизи! Адже без мила лізуть!..

– Але Ніна – хороший психолог, – сказав Зарем Шахіст. – Помітила, що Адам Абрамич не має дітей – і одразу зробила висновки.

Розумні жінки ніколи не покажуть, що вони змагаються. Хоча внутрішньо Ліза і Ніна були наче на ножах, але зовні вони жили душа в душу. В обідню перерву подруги-суперниці, взявшись за ручку, разом ходили до їдальні або погуляти містом.

– Вони навіть у вбиральню разом бігають, – зауважив Зарем Шахіст, дивлячись на годинник. – Ось вже півгодини минуло, а вони все там.

– Це все французька Ліза, – сказав Остап. – Вона Ніну там усім французьким премудростям навчить.

Вдень на радіо “Свобода” писали скрипти, стукали машинки, у відділі перекладів робили переклади, диктори намовляли передачі на плівку, яку відправляли на радіопередавачі для трансляції в ефір на всі кінці світу. Складна машина психвійни працювала на повних обертах.

А ввечері в порядку зміцнення робітничого колективу Ліза пропонувала політрадникові Чумкіну піти з нею до ресторану. До них із батьківською усмішкою приєднувався і сам Адам Абрамович і заразом брав із собою свою прийомну дочку. Щоб показати своє французьке виховання, Ліза замовляла собі біфштекс по-татарськи з сирого меленого м'яса з цибулею, перцем та сирими яйцями. Щоб не осоромитися, Ніна наслідувала приклад своєї суперниці. А кавалери з ввічливості приєднувалися до дам.

А Остап Оглоєдов потім коментував:

– З точки зору психвійни... Загалом, їсти сире м'ясо – це паршива прикмета.

– Чому? – спитав Серафим.

– Та був у нас на будівництві один такий дивак на кухні. Теж їв сире м'ясо і придурювався, що це, мовляв, біфштекс по-татарськи. Я потім випадково зазирнув, так коли на кухні нікого немає, то він з-під сирого м'яса кров у кухоль збирає – і п'є.

– Що він – дурний?

– Ні, потім один професор пояснив, що в психопатології це називається вампіризм. Ось тобі й живий вампір.

– А ким він був?

– Та на вигляд тихоня такий, типовий інтелігентик. На скрипочці цигикав. А потім його впізнали. Так він же, кажуть, раніше у ЧК працював, людей розстрілював. А тепер сам у цей казан потрапив. Ну, потім його в лісі зловили і зробили з нього татарський біфштекс. Вбили як собаку.

– А ти що там робив?

– Я ​​там підметайлом був – підлогу підмітав.

– А де це було?

– Ех, братику, я такі університети пройшов, такі академії. – Остап важко зітхнув і почухав лапою спину. – Ти краще і не питай. А то насниться – маму будеш кричати! І потім не заснеш.

Під позитивним впливом Лізи політрадник Чумкін вже не лаяв своїх хлопчиків публічно, а викликав їх для цього до свого кабінету. Адам Абрамович приходив тепер на службу завчасно, а після роботи шукав нагоди провести свою прийомну дочку додому. Але треба сказати, що Ніна його не балувала, тому що більшу частину часу присвячувала своїй дружбі та суперництву з Лізою. Незабаром Адам Абрамович написав Лізі та Ніні службові характеристики, де наголосив, що вони не лише самі добре працюють, але й допомагають працювати іншим.

– Ось бачите! – бурчав Остап. – Лізуть, як вуховертки!

По радіо “Свобода” поповзли чутки, що політрадник Чумкін збирається розлучатися зі своєю дружиною. Єдина проблема полягала в тому, щоб розшукати цю дружину, котра, як скаржився чоловік, знову втекла з дому і знаходиться невідомо де.

Ніна ходила і весь день муркотіла: “З усіх неможливо можливих можливостей – ти всіх неможливіше – і всіх миліш!” Було зрозуміло, що вона в когось закохана.

Кажуть, що кохання допомагає розквіту творчих сил. Напевно, тому Ніну потягнуло до творчості. Спочатку вона попросила у Адама Абрамовича дозвіл, щоб написати вдома скрипт на пробу. А вдома вона звернулася за допомогою до тата. Гоняло Мученик обклався газетами та журналами і перекотив звідти скрипт про декаданс Пастернака та соціалістичний реалізм.

Вранці Ніна передрукувала татове куховарство на машинці і віддала його для редагування своєму прийомному батькові. Той подивився: наче нічого, тільки, як у декадентів, не зрозумієш, де початок а де кінець. Батьківською рукою Адам Абрамович звів кінці з кінцями і похвалив:

– Дуже добре, сьогодні ж пустимо в ефір.

Слідом за Ніною у творчий процес включилася і Ліза. Забувши про конкуренцію, Ніна благородно прийшла на допомогу своїй суперниці та запропонувала їй працювати удвох. З того часу подруги-суперниці вечорами сиділи вдома і писали свої скрипти у чотири руки. Вони так захоплювалися, що працювали допізна, і Ліза навіть залишалася ночувати у Ніни.

Остап Оглоєдов коментував:

– Зайвого ліжка там немає. Значить, вони сплять в одному ліжку. Хм...

– Ну і що тут такого? – Як адвокат, вступався неохристиянин Серафим Алілуєв. – Подруги так завжди роблять.

Зате на роботі Ліза та Ніна мали явний прогрес. Хоча вони, як і раніше, відстукували свої трелі на машинках, але офіційно вони вважалися тепер не друкарками, а літературними співробітниками.

– Це чорт знає що! – обурювався Остап. – Я стільки університетів відбухав. А тепер ці школярки теж у письменники лізуть.

– Цікаво, як ця компанія працює, – задумливо зауважив Зарем Шахіст. – Так вони завжди один одного тягнуть.

Тим часом Адам Абрамович та політрадник Чумкін розсипалися в компліментах:

– Подивіться, які здібні дівчата! Ви знаєте, великі надії подають.

Раніше за всіх ці надії лопнули у Давида Чумкіна. Як тільки його бігла дружина дізналася, що він хоче розлучатися, вона моментально повернулася з забігів. Але зовсім не для того, щоб дати Давиду розлучення. Як розумна жінка, вона не стала влаштовувати скандал чоловікові, а поїхала поговорити з розлучницею.

Після цієї розмови онука сенатора кілька днів не виходила на роботу. Сидячи перед дзеркалом, де поруч стояв портрет її нареченого-льотчика, вона старанно замазувала на обличчі всякі подряпини та сліди пазурів. Крім того, вона налаштовувала нову зачіску, щоб приховати прогалини, що залишилися від пучками вирваного волосся. Після цього французька Ліза втратила до Давида Чумкіна будь-який інтерес. Остап Оглоєдов коментував:

– Ех, росіяни французів завжди колошматили!

– А знаєте, звідки з'явилася дружина Чумкіна? – сумно зауважив Зарем Шахіст. – З психіатричної лікарні імені Кащенка. Вона половину часу сидить у психіатричній лікарні, а другу половину – вдома. Тому вони й мешкають на різних поверхах.

– Кажуть, що в нього сестри божевільні, – сказав Остап. – А він собі, значить, і жінку таку підібрав.

– Ворон до ворона летить, – похитав головою Зарем. – Не подобається мені все це. Тут щось не так...

– Це просто твоя манія переслідування, – вирішив Серафим Алілуєв.

Всі знали, що хоч Зарем і талановитий шахіст, і навіть має звання гросмейстера, але має маленьку манію переслідування. Іноді менше, іноді більше. Але нікому, окрім нього самого, це не заважало.

В цей момент подруги-суперниці, взявшись за руки, з блискучими очима та сяючими обличчями прискакали з коридору. Ніна обвела літературних негрів тріумфуючим поглядом, а Ліза зневажливо скривилася. Остап не витримав і потягся за своєю пляшкою з молоком, щоб заспокоїти свою шлункову виразку. Потім він конфіденційно, як змовник, підморгнув:

– Ну як там?

– Що? – усміхнулася Ніна.

– А ви гляньте, що у вас на комірі, – знову підморгнув Остап. – Здається, губна помада?

– Де? – Дочка кірасира кинулася до дзеркала. – Звідки це?

– Чого це ви так злякалися? – посміхнувся Остап. – Ви що, там, у вбиральні, цілувалися? Як у Франції?

– Дурень! – скипіла дочка кірасира.

– Ідіо-о-от! – прошипіла онука сенатора. Коли подруги-суперниці з обуреним виглядом розійшлися по своїх кімнатах, Зарем Шахіст задумливо потер себе пальцем по лобі:

– Ox, тут щось не так...

– Де? – спитав Серафим. – У тебе в голові?

– Ні, на радіо “Свобода”. Не подобається мені це все. Краще я піду...

– Куди ти підеш?

– Від гріха подалі, – тихо сказав Зарем. Наступного дня він на роботу не прийшов і більше його на радіо “Свобода” не бачили.

– Знову його накриває, – сказав Остап.

– Адже він якийсь катакомбний християнин, – зауважив неохристиянин Серафим Алілуєв. – Ось вони йому голову й заморочили.

– Це тому, що він шахіст, – вирішив Остап. – Тому в нього голову каламутить.

Більшість вважали, що у Зарема черговий напад манії переслідування. Але деякі казали, що Зарем, як талановитий шахіст, та ще фахівець із гри наосліп, можливо, бачить на радіо “Свобода” щось таке, чого не бачать інші.

* * *

Батьки Зарема Волкова були такими переконаними комуністами і революціонерами, що навіть свого сина назвали Заремом, що у скороченій формі означає ЗАря РЕволюції Миру.

Це було модним у 20-ті роки в суто партійних сім'ях, де замість хрестин влаштовували октябрини (від Жовтнерої революції – прим. пер) і при цьому давали дітям такі імена, як Владилен (ВЛАДИмир ЛЕНін), Нінель (Лєнін навпаки), Марлен (МАРкс + ЛЕНін), Жорес, Рой і так далі (наприклад, знатні дисиденти Жорес та Рой Медвєдєви).

Вже в юнацькому віці Зарем був талановитим шахістом і отримав високе звання гросмейстера СРСР. Але під час війни він потрапив до німецького полону. Після війни він опинився в таборі в Австрії, де американці зібрали російських військовополонених, які відмовлялися повертатися до СРСР.

Потім, згідно з Ялтинським договором, союзники розпочали насильницьку репатріацію. Офіційною мовою це було зашифровано як “Операція кілювання”. Кілюванням у старому вітрильному флоті називалося катування, при якому матросів, що провинилися, тягали на канаті під кілем судна, що зазвичай закінчувалося смертю.

Тепер американські солдати за допомогою танків, багнетів і палиць кілювали колишніх радянських громадян, щоб загнати їх додому. Але багато з них віддавали перевагу смерті.

Матері з дітьми на руках лягали під гусениці танків або кидалися в річку і тонули. Обвішані орденами козаки-бородачі стріляли своїх коней, дружин та дітей, а потім пускали собі кулю в лоба. Ті, у кого не було зброї, перерізали собі горло склом або, рвонувши на грудях сорочку, кидалися голими грудьми на американські багнети. На грудях у них виблискували православні хрестики.

Дивлячись на все це, Зарем Волков, як говорили деякі, збожеволів. Втративши віру в комунізм, а тепер і в демократію, втративши будь-яку віру в людину, він вирішив, що якщо залишиться живим, то врятувати його може лише Бог. Він перехрестився і чекав, що буде.

Американські солдати зв'язали йому руки і ноги, кинули на вантажівку і відправили на батьківщину. Але на радянському фільтрувальному пункті невдовзі встановили, що Зарем божевільний. Не зовсім божевільний, а неагресивний душевнохворий, який страждає на манію переслідування.

Одних розстрілювали, іншим давали від 10 до 25 років Сибіру. А Зарема, як божевільного, відставили вбік. Але незабаром слідчі переконалися, що його манія переслідування була спрямована переважно проти американців, що радянській владі анітрохи не заважало.

Щоб не вовтузитися з цим божевільним, його просто відпустили на волю. Після такого дива Зарем вирішив, що йому допоміг Бог і повісив собі на шию хрестик.

Як це не дивно, але манія переслідування анітрохи не заважала шаховій грі Зарема. Хоча й трошки схиблений, він, як і раніше, залишався гросмейстером СРСР з шахів. А особливої ​​майстерності він досягав в сеансах одночасної гри наосліп.

Зарем сідав спиною до тридцяти гравців. Перед ними були шахові дошки, а у Зарема – нічого. Вони по черзі називали йому свій хід, а він по пам'яті відповідав їм своїм ходом, зберігаючи в голові, як у хорошому комп'ютері, комбінації і їх зміни на всіх тридцяти дошках. Для цього потрібно було мати надлюдську пам'ять та неймовірні комбінаційні здібності. Так він грав – і вигравав.

Однак інших заробітків, окрім слави, шахова гра дає мало. Тому деякі установи, де директорами сидять шахові вболівальники, підшукують для талановитих шахістів якусь прийнятну роботу – синекуру.

Оскільки начальник агітпропу був затятим шаховим уболівальником, він вважав своїм обов'язком, щоб Зарем працював у системі агітпропу, і кілька разів влаштовував його на всякі хлібні місця на кшталт посади літературного негра на радіо “Свобода”. Але щоразу Зарем незабаром кудись зникав.

– У чому річ? – питали його.

– Та, знаєте, за мною стежать...

– Хто?

– Американці... Але я все знаю...

– Що ви знаєте?

– Все... – Він мовчки повертався і йшов.

В результаті жив Зарем досить бідно, нерідко ночував на лавці в парку і частенько бував просто голодним. Але разом з тим Зарем був педантично чесний, одягався скромно, але чисто, хоча деякі й стверджували, що він пере свої сорочки в Москві-ріці.

Іноді співробітники агітпропу запрошували Зарема повечеряти. Він зосереджено бовтав ложкою в супі, кришив котлету виделкою, немов розшукував там ЩОСЬ, і весь час косився на всі боки.

– Чому ви не їсте? – дивувався господар. Зарем зніяковіло опускав очі в тарілку:

– Та ви самі знаєте...

– Що?

– Ах, краще вже я піду... – зітхав Зарем і йшов з-за столу голодний.

Він міг наосліп розібратися в будь-яких шахових комбінаціях, але у навколишньому житті він іноді розібратися не міг. Іноді йому здавалося, що навколо нього щось не гаразд, що за ним постійно шпигунять американці, щоб знову зробити йому якесь паскудство.

Крім іншого Зарем ще вступив у якусь секту катакомбних християн і акуратно ходив на збори своєї громади, де вони обговорювали шляхи порятунку людської душі та всього грішного світу.

Через цей порятунок світу Зарем одного разу сам мало не потрапив у біду. Коли його викликали до військкомату для чергової перереєстрації, він раптом заявив, що він відмовляється від військової служби.

– Чому? – здивувався військком.

– З релігійних міркувань, – відповів Зарем.

Таку відповідь військком чув вперше у своєму житті. Він довго телефонував. Потім Зарема посадили в машину і повезли. Коли його привезли до Головного управління КДБ, він був упевнений, що тепер його поведуть до підвалу, де в'язниця. Але його посадили до ліфта та повезли на найвищий поверх.

Там за столом сиділа людина з такою великою маршальською зіркою на погонах, які Зарем бачив тільки на картинках, і з такою кількістю орденів, якої він не бачив навіть на картинках. Коли Зарем подивився в обличчя цієї людини – бліде, з рудуватим волоссям та зеленуватими очима, – йому здалося, що перед ним у мундирі КДБ сидить сам чорт, як його іноді описували на їхніх катакомбних зборах.

Зарем широко перехрестився і попрощався з життям.

– Ви – громадянин Радянського Союзу? – спитав чорт.

– Ні! Я Божа людина! – твердо відповів Зарем.

– Ви військовозобов'язаний?

– Я ​​християнин!

Від цього слова чорт перекривився:

– Чому ви не підкоряєтеся радянським законам?

– Я ​​підкоряюся законам Божим!

– Але ж у Святому Письмі сказано, – чорт злегка посміхнувся, – що будь-яка влада від Бога. Так?

– Так.

– Виходить, що й радянська влада від Бога? – сказав чорт і задоволено розвалився у кріслі.

– Божий попуск,– відповів Зарем. Нам, грішним, цього знати не дано.

Чорт постукав по столу олівцем:

– То чому все ж ви не хочете служити в армії?

– Бо всяка війна – це робота диявола, – тихо пояснив Зарем. – Я це сам бачив.

У цей момент він раптом помітив другу людину, у чорній рясі та із золотим хрестом архієпископа на грудях, який, погладжуючи бороду, мовчки сидів осторонь. Чорт повернувся до архієпископа і з усмішкою запитав:

– Ну, як вам подобається цей раб Божий?

– Бачите, Максиме Алексаничу, – басом сказав архієпископ, – не перевелися ще справжні християни на російській землі.

– Що ж ми, грішники, – чорт знизав плечима,– будемо з цим рабом Божим робити?

В очікуванні кінця Зарем тричі осяяв себе хресним знаменням. І тут раптом сталося диво. Чорт, якого звали Максимом Олександровичем, раптом встав, поплескав Зарема по плечу, тож він навіть відчув легкий запах одеколону, і сказав:

– Так ось що, рабе Божий. Фактично ви маєте рацію, але юридично... Загалом, ми цю справу залагодимо. Ідіть собі з Богом!

Після цього на катакомбних зборах довго ще розповідали незвичайну історію про чудове спасіння брата Зарема, про всевелику премудрість і милість Божу, яка допомогла йому переконати самого чорта. Та не просто чорта, а найбільшого чорта з КДБ.

Але Зарема у спокої не залишили. За кілька днів його запросили до якогось іншого закладу, де його зустрів той самий бородатий архієпископ. Але тепер цей архієпископ був не в рясі, а в мундирі генерал-полковника держбезпеки. Це був здоровань величезного зросту і з таким же величезним пістолетом у руках. На його погонах виблискували значки технічної служби КДБ – схрещені сокири, що нагадують чи то пожежників, чи то середньовічну інквізицію.

Генерал-архієпископ сказав, що його звуть Пітирим Федорович Добронравов, і що його батько був сільським священиком. Потім він спитав:

– Ви християнин якого штибу?

– Я просто християнин, – сказав Зарем. – Я християнин у душі.

– Дуже добре, – кивнув генерал-архієпископ. – У принципі я теж проти будь-якого поділу християн, навіть на православних, католиків та протестантів. А тепер перейдемо до справи. Нас зацікавило те, що ви дуже талановитий шахіст, і тим більше по грі наосліп. Тому я й хочу з вами поговорити.

Він вийняв з папки книжку англійською мовою, на обкладинці якої було зображено пістолет і якусь красуню.

– Це відомий шпигунський роман Яна Флемінга "Із Росії – з любов'ю". У свій час Флемінг працював в англійській розвідці, і свою справу він знає. Окрім того, ця книжка сподобалася навіть американському президентові. У цьому романі описується робота якогось самого секретного відділу радянської таємної поліції, який автор називає “Смершем” і навіть дає правильну адресу: Москва, Стрітенка, №13.

Зарем відчув, що на душі у нього стає трохи нудно. Установа, куди його запросили, не мала напису на дверях, але Зарем добре пам'ятав адресу – Стрітенка, №13.

– У цьому романі багато різних дурниць, – продовжував генерал-архієпископ. – Але є й деякі цікаві деталі. Наприклад, начальником планового відділу "Смерша" Флемінг робить якогось полковника Кронштейна, котрий одночасно є чемпіоном Москви з шахів і кандидатом у гросмейстери. Розумієте?

– Ні, – похитав головою гросмейстер Зарем.

– А начальником 2-го відділу “Смерша”, по тортурах і вбивствах, Флемінг робить полковницю Розу Хлєб, садистку та лесбіянку. Деталі досить реалістичні. Але Кронштейн і Роза Хлєб – це прізвища явно єврейські, і це пахне антисемітизмом. Дивуюсь, як це єврейська цензура пропускає такі речі. Крім того, після війни у ​​КДБ євреїв практично немає. Вони просто перестріляли один одного. А нових ми не беремо. У нас і своїх психів вистачає.

Генерал-архієпископ подивився на Зарема і дружньо посміхнувся. Говорив він із такою підкупною відвертістю, що Зарему стало трохи легше на душі.

– Тепер ближче до справи. Ви, звичайно, знаєте про американського шахового вундеркінда і гросмейстера Боббі Фішера. Так от, у нас є інформація, що американська розвідка Сі-ай-ей робить із ним якісь гешефти і платить йому гроші. А такий меценат, як Сі-ай-ей, гроші даремно не дає. У принципі, шахи – це військова гра. У Вашингтоні Сі-ай-ей називають "Департаментом брудних трюків". А тепер, начитавшись Флемінга, вони займаються якимись брудними трюками з гросмейстером Фішером. – Генерал-архієпископ пограв пальцями по столу. – Але, оскільки ви теж гросмейстер, та ще й по грі наосліп... Ось ми й подумали, що в цій грі ви могли б нам трохи допомогти.

– Так, але, знаєте, адже я трошки божевільний, – сумно сказав Зарем.

– У цьому випадку це цілком нормально, – посміхнувся генерал-архієпископ. – Статистика показує, що більшість геніальних людей є тяжкими психопатами. Крім того, справжній божевільний ніколи не скаже, що він божевільний.

– Так, на жаль, це так, – зітхнув гросмейстер Зарем і трошки пожвавішав. – В американській пресі пишуть, що гросмейстер Боббі Фішер – патологічний егоцентрик та мономаніяк із комплексом руйнування, що сублімується у шаховій грі. Страшенно жадібний до грошей. Патологічний нахаба. Женоненависник. Він не цікавиться ні жінками, ні навіть чоловіками. А така штука – це джерело більшості психозів.

Мозок гросмейстера Зарема Волкова працював як електронний комп'ютер.

– За народженням гросмейстер Фішер наче напівєврей. Продукт невдалого шлюбу: вже з двох років жив без батька. Його мати звали Регіною, що означає "правителька", тому, мабуть, від неї і чоловік втік. З погляду Фрейда, ім'я Регіна, як і Діана, – це погана ознака. Якось Регіна Фішер, щоб привернути до себе увагу, прикувала себе до воріт Білого дому. Типова психопатка. Сам гросмейстер Боббі Фішер не закінчив навіть середню школу через погані оцінки. Типова суміш дефективної дитини та маніакального генія.

– Ну от, бачите, як ви добре знаєте вашого супротивника, – похвалив генерал-архієпископ. – Втім, шаховий чемпіон світу Альохін був теж не кращим. – Він заглянув у свою папку: – Алкоголік, який страждав на запої і напади божевілля. Одного разу він переплутав шаховий зал із вбиральнею і почав мочитися на підлогу. І одружувався п'ять разів – тобто від нього втекли п'ять дружин. Мати Альохіна, Агнеса Прохорова-Альохіна, в 1913 році збожеволіла на грунті хронічного алкоголізму. І його брат, Олексій Альохін, теж був алкоголіком і теж збожеволів. Отже, як бачите, геніальність та божевілля – це як рідні брати. Ось саме тому, гросмейстере, ми і зацікавилися вами.

– Так, але оскільки я християнин, – сказав гросмейстер Зарем, – я не можу займатися будь-якими брудними трюками, як Сі-ай-ей.

– О, щодо цього не турбуйтеся. Ви будете не планувати вбивства, як Кронштейн у Флемінга, а лише аналізувати деякі речі. Ви рухаєте королями та королевами на шахівниці... І ми теж рухаємо королями та королевами, президентами та прем'єр-міністрами, князями світу цього... Розумієте?

– Так, але, можливо, я не зможу аналізувати те, що вас цікавить.

– О, не турбуйтеся, ми вже знаємо, що ви чудово аналізуєте деякі речі. Наприклад, нам дуже сподобалися ваші висловлювання на радіо “Свобода”. Бачите, у нас навіть стіни мають вуха. До речі, судячи з вашого імені – Зарем, зоря світової революції, ваші батьки були затятими комуністами. А ви прийшли до християнства. Це означає, що ви є чесною людиною.

Зарем опустив голову, а генерал-архієпископ продовжував:

– Тепер запам'ятайте одну маленьку важливу річ. Наш 13‑й Відділ, радянська святіша інквізиція, працює так: спочатку ми дивимося, хороша це людина чи погана. Якщо людина хороша, то папка закривається і справа припиняється. І навіть якщо цей дивак сам кричить: “То я ж ненормальний!” – Ми говоримо: “Ми нічого не знаємо – і знати не хочемо”. Вирішальним для нас є не тіло, а душа. І таких людей – із чистою душею, праведників – ми навіть потихеньку охороняємо, іноді від самих себе. Але якщо це людина погана – грішник, грішний святий чи святий грішник, або навіть веселий грішник – ну тоді справа інша. – Генерал-архієпископ радянської інквізиції постукав по столу кулаком завбільшки з пудову гирю. – У нас тут діалектичне християнство. Ми знаємо і зле добро і добре зло... Більше нас знає тільки Господь Бог...

Генерал-архієпископ підвівся і пройшовся кімнатою.

– Наведу вам конкретну справу, де ви могли б допомогти нам. По лінії психологічної війни американська розвідка Сі-ай-ей тепер запускає проти нас якусь штучку, що зашифрована як операція “Чорний хрест”. Бачите, вони бавляться чорними фігурами. Це чергова ідеологічна диверсія, розрахована на відродження в СРСР неотроцькізму та необердяївщини. А тепер, гросмейстере, скажіть мені як християнин, з погляду Бога та диявола: що таке троцькізм?

В очах катакомбного християнина спалахнув блакитний вогник.

– Троцькізм? Це... це ліве крило сатани. Там, де сатана маскується під марксиста.

– Правильно! А що таке бердяївщина?

– Бєрдяєвщина – це... це праве крило сатани. Там, де сатана маскується під неохристиянина.

– Теж правильно! А тепер, гросмейстере, скажіть, що б ви робили, якби ви були начальником операції “Чорний хрест”? Припустимо, що ви граєте чорними фігурами...

Зарем Волков замислився, ніби розмовляючи сам із собою:

– Потрібні пішаки... Після смерті Сталіна цар Микита випустив із концтаборів дванадцять мільйонів людей. Десять мільйонів, мабуть, без вини винні. Але решту, два мільйони, можливо, було б краще не випускати: перманентних революціонерів Троцького і чорто-людей Бєрдяєва... Ці біси і будуть пішаками психвійни. Я вже роками стежу, як по радіо “Голос Америки” та “Звільнення” каламутять саме цих бісів. Знаєте, американці за мною стежать, але і я за ними також стежу.

– Добре, гросмейстере, а що далі?

– Потім хід конем... Рудий кінь революції – захід з флангу, в тил противнику. В американській пресі відкрито пишуть, що більшість американських кореспондентів та працівників американського посольства – це замасковані агенти Сі-ай-ей. Там тільки не пишуть, що більшість із них – партійці з тієї партії, яка на Заході грає майже таку саму роль, як в СРСР – компартія. Це члени тих таємних товариств, де сатана знюхується з антихристом. А тепер вони бігають Москвою і, як сучки, винюхують собі подібних. Адже так само розіграли і справу Пастернака. Бо Нобелівську премію Пастернаку дали не так за літературу, як за содомські гріхи. Адже це відкрито сказав голова Спілки радянських письменників Сурков. І єврей-вихрест Пастернак теж маскувався під бєрдяєвського неохристиянина. А потім, як перманентний революціонер-троцькіст, розхвалює тишком-нишком усі революції – і 1905-го, і 1917-го, і наступну революцію. Це псевдо-християнин, це замаскований антихрист!

Катакомбний християнин Зарем Волков так розхвилювався, наче він справді командував операцією “Чорний хрест”.

– А в західній пресі димовою завісою піднімуть звичайні крики і гвалт про демократію, лібералізм, гуманізм, про боротьбу за свободу і права людини в СРСР... З'являться всякі демократи-дисиденти, ліберали-інакомислячі, гуманісти-незгодники, що йдуть шляхом Пастернака... Не гарними обіцянками викладено дорогу в пекло... За рудим конем революції прийде кінь вороний – голод... А потім кінь блідий – смерть... Коні Апокаліпсису... Ось він який – цей чортів “Чорний хрест”... Ні, дякую, наїлися ми цих революцій!

– Отже, – сказав генерал-архієпископ радянської інквізиції, – хочете нам допомагати, гросмейстере?

– Так, але ж у мене, знаєте, манія переслідування...

– Нічого. Адже у вас невеликі особисті рахунки з американцями. Ось ви і розрахуєтеся з ними. Можливо, це навіть допоможе вилікувати вашу манію переслідування.

– Ну, добре, – сказав катакомбний християнин. – Оскільки це боротьба із сатаною та антихристом, то я згоден, товаришу... архієпископ. – Він розстебнув сорочку і витяг маленький хрестик, що висів у нього на грудях. – Це хрестик мого друга Івана. Він покінчив самогубством, коли американці видавали нас в Австрії, – В очах людини-комп'ютера знову блиснув блакитний вогник. – І хрестик Івана стукає у моє серце. До речі, оператори з “Чорного хреста” підкочувалися і до мене. Думали, що я божевільний. Але я за цим "Чорним хрестом" вже сам давно стежу. Знаєте, американці за мною стежать, але і я за ними теж стежу. А тепер, товаришу архієпископе, дайте мені стенографістку, і я продиктую вам усю їх московську агентуру.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ