Якщо хто і погубить Росію, то це будуть не комуністи, не анархісти, а прокляті ліберали.
Ф. М. Достоєвський
Щоб мати час для роботи над своєю новою книгою, Борис Руднєв, за згодою з агітпропом, для проформи вважався членом редколегії дому чудес. Але більшу частину часу він сидів вдома і з олівцем у руці полював на радянських людей нового типу – гомо совьєтікус.
Одного разу Борис переходив вулицю Горького. Раптом пролунав різкий міліцейський свисток. На посту стояв і посміхався старий знайомий – сержант міліції Ковальчук:
– Здоров'я бажаю, товаришу Руднєв! Як ся маєте, чим займаєтеся?
– Та ось, пишу потихеньку.
– Я також пишу – протоколи. Пишу-пишу, а толку мало. А що ви пишете?
– Книжку. Про радянських людей нового типу.
– Е-е, раз типи, то це вже моя парафія. Кого не приведуть – одразу по морді бачу, що за тип. Тільки послухайте старого міліціонера, товариш письменник. Все це старі типи на новий лад: п'яниця є п'яниця, злодюжка є злодюжка, а шахрай, як був шахраєм, так шахраєм і залишився. Словом, горбатого могила виправить:
На прощання сержант лихо віддав під козирок:
– Якщо вам, товариш Руднєв, будуть потрібні типи для книжечки, то заходьте до нас у відділок. У нас в підвалі завжди повно всяких типів. Можливо, підберемо щось і для вашої книжечки.
Тим часом у країнах народної демократії Східної Європи знову запахло заворушеннями. Це були результати тих ліберальних послаблень, які ввели після смерті Сталіна: повстання у Східному Берліні в 1953 році, потім повстання в Будапешті в 1956 році. У таких випадках за законом батога і пряника в хід пускали танки і... пропаганду.
В очікуванні нових заворушень у хитрому будинку агітпропа почали готувати всякі заспокійливі пігулки. І при цьому згадали про книгу Бориса Руднєва “Душа Сходу”.
У цій книзі описувалося життя радянських окупаційних офіцерів у Східній Німеччині. Написана вона була досить дружелюбно по відношенню до переможених, і тоді це викликало невдоволення агітпропу.
– Кажуть, ви там із німкенями шури-мури розводили, – сказали автору. – Ось вони вас і розпропагували.
Тому автора перевели з Берліна до Нью-Йорка, а книгу видали малим тиражем. Але тепер миролюбна “Душа Сходу” була дуже доречною, щоб утихомирити національні пристрасті. Навіть не запитавши автора, книгу спішно переклали німецькою мовою, надрукували в Лейпцигу і передали для поширення до берлінського відділення агітпропу.
Зазвичай подібні видання роздають задарма, і їх ніхто не читає. Але на превеликий подив хитрунів з агітпропу, "Душу Сходу" німці не тільки читали, але навіть купували. Книжка розходилася, як добрий роман. У Лейпцигу працювали друкувальні преси, а в агітпропі задоволено потирали руки.
Зрештою, Бориса запросили до агітпропу, привітали з успіхом і запропонували провітритися: злітати до Східного Берліна, щоб зробити там кілька доповідей у Товаристві радянсько-німецької дружби, яке теж було одним із осередків агітпропу. В результаті після кількох виступів в університетських та профспілкових аудиторіях Бориса Руднєва навіть обрали членом правління Товариства радянсько-німецької дружби.
Щоб підкріпити цю дружбу на практиці, Борис вирішив відвідати своїх колишніх подружок, з якими зустрічався, коли служив у Берліні. Щоправда, відтоді минуло вже кілька років. Батьки Хельги зустріли його дуже привітно і повідомили, що вона давно вийшла заміж. На згадку вони навіть подарували йому картку Хельги – із чоловіком. Він подивився: так, гарна була дівчина, єдина жінка, на якій він від блаженства буквально знепритомнів. Зазвичай такі речі пишуть лише у книжках, але іноді це буває й у житті. Потрібно буде покласти це фото у свій сімейний альбом.
Тім він вирушив до Марго. Двері відчинив ввічливий білявий німець. Слідом, з кухні вийшла усміхнена Марго. Виглядало так, що вона була на дев'ятому місяці вагітності. Марго дуже зраділа зустрічі і пояснила, що блондин – це її чоловік, який повернувся з радянського полону.
“Ех, хороший німці народ! – думав Борис, спускаючись сходами, – Інший поліз би у бійку чи дружину побив би. А тут все тихо й мирно. І Марго молодець, навіть оком не моргнула!”
Після цього він поїхав до Кітті, яка танцювала у вар'єте. Та встигла вже і побувати заміжньою, і народити дитину, і розлучитися. Але й у Кітті були свої проблеми – вона втратила інтерес до чоловіків! Знаючи Кітті досить близько, Борис здивувався:
– Як же це може бути?
– Та ось так, – пустотливо посміхнулася Кітті. – Виступаємо ми якось у Дрездені. Після вистави підходить до мене якась дама. Дуже добре одягнена, молода, цікава. І захоплюється: ви, каже, люба, дивовижна артистка, чудова! Та й запрошує до себе в гості. Я, дурна, не знала, що це таке, і поїхала. Вона – дружина лікаря, чудова квартира, але лікаря немає. Пили ми вино, а вона підсипала мені туди морфію. А вранці я прокинулась у неї в ліжку... Вона виявилася з цих...
Потому я у неї ще кілька разів бувала. А потім зі мною стало щось не те... Словом, ця відьма мене зіпсувала.
– Послухай, але ж ти була цілком нормальна жінка. Чистий вогонь!
– А тепер я зовсім холодна, – зітхнула Кітті. Вона погладила по головці свою трирічну доньку: – Розмарі, сиди і не балуйся. Бо будеш така, як мама.
– А чому ти розлучилася? – спитав Борис.
– Не знаю, – сумно посміхнулася Кітті.
* * *
Спілкою радянсько-німецької дружби керував герр Гіль де Брандт. Це був милий напівєврей з мигдальною шкірою, мрійливими очима і млосними манерами. Він був заслуженим пацифістом: під час війни, щоб не служити в гітлерівській армії, він симулював божевілля і більшу частину війни провів у божевільні. І в усьому іншому це була людина дуже ввічлива і навіть трошки приваблива.
Коли Борис поскаржився, що всі його колишні подружки повиходили заміж, герр Гіль де Брандт дружньо підморгнув:
– Поїхали, подивимося щось новеньке.
Щоб гість із Москви не нудьгував і не гаяв час марно, герр Гіль де Брандт відвіз його до своїх добрих знайомих. Це були дві чарівні студентки Академії мистецтв, Маргіт і Аннуш, майбутні художниці, які мешкали у двох чарівних мансардних кімнатах під дахом на Вальдштрассе. Справжня берлінська богема підвищеного класу.
Милі дівчата стали готувати для гостей каву. Але герр Гіль де Брандт, пославшись на зайнятість, делікатно відкланявся і відразу поїхав. Попередньо шепнув Борису, що каву найкраще пити з ромом, який продається на розі по сусідству.
З вікна мансарди виднілися черепичні дахи Берліна. За дахами згасало вечірнє сонце. У сутінках тихо шепотіли верхівки дерев. Ех, як добре! І дівчата такі добрі. Особливо після кави наполовину із ромом.
Аннуш така собі величенька, прямо велична. Але все надзвичайно гармонійно. Не груди, а Балтійське море. У бурхливу погоду. Не стегна, а чисте запаморочення. Волосся чорне, кучерявою гривою до плечей. У таких заплутатися й потонути. Справжня валькірія! А обличчя? Очі як сливи. Щоки, як персики. Губи, як мокрі вишні. Справжній класичний натюрморт. Не з тих жінок із зеленим волоссям та червоними очима, яких малюють художники-модерністи.
І білява Маргіт теж страшенно гарна. Тільки трохи стрункіша і холодніша, так би мовити, трошки некультурніша. Після п'ятого кухля кави з ромом білява Маргіт перетворилася на справжню ундіну. Про таких міннезінгери складали балади і пронизували собі серце кинджалом.
Німецький ром виявився зрадницькою річчю. Коли настав час йти додому, апостол радянсько-німецької дружби вже не міг розібрати, де вікна а де двері. А класичні постаті майбутніх художниць розпливалися в його очах, як на картинах художників-сюрреалістів.
Валькірія та ундіна переглянулися: як би гість не зламав собі на сходах шию. Хоча на вигляд ундіна здавалася холодною, але серце в неї виявилося тепліше, ніж у валькірії. Вона накинула жакет і пішла проводжати гостя.
Годинник показував за північ. Через густі каштани виглядав місяць, і все було наповнене романтикою. Не було лише ні таксі, ні автобусів.
– Знаєте що? – Сказала ундіна. – У такому вигляді ви додому не дістанетеся.
– А мені додому не дуже й хочеться, – зізнався гість.
– Добре, тоді залишайтесь у мене. Але тільки тихо-тихо. Ш-ш-ш, щоб Аннуш не чула.
– А яка їй справа? Тут народна демократія.
– У неї мати була російська графиня. Тому в інтимних питаннях вона дуже педантична. Ш-ш-ш, інакше вона мені такий скандал влаштує...
Наступного ранку в Товаристві радянсько-німецької дружби відбулася прес-конференція, де головним доповідачем виступав Борис Руднєв. Доповідач з'явився на конференцію неголений і трохи пом'ятий. Іноді він трусив головою і прислухався, ніби перевіряючи, чи все там гаразд. Від учорашнього рому він доповідав сиплим басом, як добрий боцман, але був явно в ударі і говорив про радянсько-німецьку дружбу з такою теплотою та щирістю, що герр Гіль де Брандт задоволено усміхався.
Коли Борис зустрівся з Маргіт наступного разу, вона повідомила йому сумну новину. Незважаючи на всі запобіжні заходи, Аннуш здогадалася, що відбувається в сусідній кімнаті. Вранці, поки Борис агітував за радянсько-німецьку дружбу, дві подруги-німочки страшно посварилися: валькірія звинуватила ундіну в аморальній поведінці, в порушенні всіх правил гарного тону між подругами, влаштувала їй страшну сцену ревнощів, а потім зібрала свої пензлі та фарби і переїхала на іншу квартиру.
Після несподіваного успіху у Східній Німеччині “Душа Сходу” була видана майже у всіх країнах народної демократії, навіть у ревізіоністській Югославії. Хитруни в хитрому будинку агітпропа відчули, що вони самі себе перехитрили, і розпорядилися швиденько перевидати книгу також і російською мовою. Так несподівано Борис Руднєв раптом опинився у світлі прожекторів громадської думки.
Студенти зупиняли автора на вулиці і заводили з ним політичні дискусії. Захоплені школярки писали закохані листи і додавали свої фотографії у купальних костюмах. А одна читачка, зустрівши Бориса, розчаровано сплеснула руками:
– Коли я вас читала, я мріяла, що ви такий собі поетичний худорлявий блондин із блакитними очима. Знаєте, який бере жіночу душу і грає на ній, як на піаніно. А ви зовсім не такий. Ви зруйнували усі мої мрії! Краще б я вас не зустрічала.
У домі чудес, де Борис вважався членом редколегії, його зустріли як героя дня. Швейцар Назар книжку не читав, але потис авторові руку і похвалив:
– Правильна! Так ото й треба-ж писати...
Блукавший вестибюлем Остап Оглоєдов, сердечно поцілував Бориса в обидві щоки:
– Боренька, дай закурити! Ми з тобою ще покажемо, як писати книжки. Ми ще таке напишемо...
– “Ми орали!” – сказала муха, сидячи на бику, – зауважив флегматичний Філімон.
Шалений Артамон скористався нагодою, щоб похмелитися, і розпив із Руднєвим залишки від вчорашньої гулянки. А фінансовий геній Саркісьян похитав головою:
– Що таке слава? Пшик – і нема! Краще б ви з Берліна кремушків для запальничок привезли. Більше заробили б, ніж на книзі.
* * *
Керівникам психологічної війни слід знати і деякі закони адміністративної психології. Наприклад, кожен хороший начальник знає, що час від часу потрібно влаштовувати якусь галасливу акцію. Дати струс, щоб люди не спали на роботі. І щоб цим помилувалися вищі інстанції.
Таким чином, настав час для шумного струсу і в хитрому будинку агітпропу. На порядку денному стояла реорганізація дому чудес та іноземного легіону. Але це не зовсім той легіон, ім'я якому легіон.
Іноземним легіоном в агітпропі називали деякі категорії іноземних громадян, які застрягли у Радянському Союзі. В основному це були перебіжчики та дезертири з американських, англійських та французьких окупаційних військ та союзних установ у Західній Німеччині та Австрії.
Західна преса, як правило, пише лише про радянських перебіжчиків, які "обирають свободу", щоб "сказати світові правду" через мікрофони "Голосу Америки" або радіо "Звільнення". Але насправді потік перебіжчиків йшов обох напрямках. Іноді до Східної Німеччини бігла така кількість американських дезертирів, що прикордонники-фольксполіцаї просто гнали їх кийками назад, знаючи, що більшість із них просто кримінальники чи наркомани.
У психологічній війні значну роль відіграє не лише психологія, а й холодна статистика. З погляду цієї статистики, іноземний легіон поділявся на три когорти.
Перша когорта, найчисленніша, бігла з романтичних причин. Деякі американці, щоб позбавитися своїх дружин, готові були сховатися навіть за "залізний занавіс". Інші, навпаки, робили це у пошуках нового щастя з молоденькою німочкою, вважаючи, що дезертирство простіше, ніж розлучення. Були й такі, хто від нещасного кохання замість самогубства тікав до СРСР. Так чи інакше, здебільшого це була когорта бігамістів.
Друга когорта, теж досить численна, бігла через дрібні кримінальні та адміністративні провини. А третя когорта складалася із шукачів пригод та ідеалістів.
Після перевірки органами безпеки всіх цих легіонерів передавали для подальшої обробки до агітпропу. Там їм одразу наклеювали ярлик політичних емігрантів і попервах, поки вони були свіженькі, використовували їх на радіо “Свобода” або в домі чудес. Потім, коли вони втрачали свою актуальність, агітпроп не знав, що з ними робити, і здавав їх для подальшого працевлаштування до Міжнародного товариства допомоги борцям революції – МТДР чи до благодійного товариства Червоний Хрест.
Перша когорта, жертви амура, тобто бігамісти, рано чи пізно обзаводилися сімейством, знаходили собі роботу і щезали з політичної арени.
Друга когорта, любителі темних справ, навіть в умовах соціалізму поверталися до свого звичного способу життя та потрапляли до в'язниці. Але після відсидки вони, як правило, знову з'являлися на радіо “Свобода” або в домі чудес і пропонували свої мемуари, де вони описували свій свіжий досвід із радянських в'язниць у якості жахів капіталістичного світу.
Як не дивно, але саме ця друга когорта з асоціального елемента складала золотий фонд пропаганди агітпропу. А срібним фондом була третя когорта – із шукачів пригод та ідеалістів.
Штаб-квартира іноземного легіону знаходилася в селищі неподалік Москви, яке під час війни служило табором для німецьких військовополонених. Коли німці поїхали додому, у цьому таборі із задоволенням оселилися бездомні радянські громадяни.
Тут тулилися багато представників московської богеми та всякі невдахи, яких так і називали – недороблені. Неподалік було дачне селище, де жили відомі радянські письменники та поети, Передєлкіно. Тому сусіднє селище, де жила злиденна богема і всякі невдахи, недороблені, почали називати Недодєлкіно. Так ця назва і прилипла – недороблені з Недодєлкіно.
У цьому Недодєлкіно притулився і іноземний легіон. Спочатку поповнення цього іноземного легіону йшло самопливом. Але поступово джерело почало вичерпуватися, і тоді в Науково-дослідному інституті НДІ‑13 розробили якісь спеціальні методи. Результати не змусили на себе довго чекати.
В американському посольстві в Москві служив такий собі Віккі Кравсон, який досить довго співпрацював із радянською розвідкою. Потім йому наказали збиратися додому до Америки. Чи то посольство пронюхало про його зв'язки з радянською розвідкою, чи то Віккі просто злякався, але так чи інакше Віккі вирішив залишитися в Радянському Союзі і оголосив себе політичним біженцем. Оскільки розвідці він був тепер непотрібний, то його одразу здали на мило – в агітпроп.
Завдяки дипломатичному скандалу справа ця набула світового розголосу. Тож у хитрому будинку агітпропа з маленького Віккі зробили велику шишку і вирішили, що йому слід написати книжку. Віккі сидів і сопів, але в нього нічого не виходило. Тоді книжку доручили писати ангелоподібному Адаму Абрамовичу Баламуту. Але посередині книжки Віккі посварився зі своїм ангелом-рятівником.
Закінчити книжку доручили Чумкіну-меншовику, який був татом Чумкіна-більшовика і який харчувався біля радіо “Свобода” як консультант з питань революції. Книжку назвали коротко і ясно: "Я обрав комунізм!" Коли ця колективна праця була закінчена, від неї явно тхнуло меншовиками та троцькістами. Троцькістський душок виходив від грішного ангела Баламута, який у глибині душі був трошки троцькістом.
Книжку видали, звичайно, під ім'ям Віккі Кравсона, який потім мав поділитися гонорарами з Баламутом та Чумкіним. Але коли справа дійшла до розподілу, Віккі раптом заявив, що він написав книжку сам, і не дав їм жодної копійки. Ображені письменники-привиди ходили Москвою і проклинали Віккі на всіх кутках.
Про це пронюхали іноземні журналісти, і Віккі звинуватили у шахрайстві. Щоб роздмухати пропагандний ефект, хитрий будинок агітпропу вирішив інсценувати в Празі міжнародний судовий процес за звинуваченням журналістів у наклепі на чесного Віккі.
Як свідок від протилежної сторони до Праги приїхала навіть колишня дружина Віккі. Вона голосно плакала і повторювала, що Віккі був якийсь ненормальний, що він не хотів дітей і весь час змушував її робити аборти. На процесі Віккі зробив собі шикарну завивку-перманент, кидався на всіх з кулаками і лаявся недрукованими словами. А вийшовши надвір, боявся, що його вб'ють, і вимагав собі двох охоронців.
– Припадки агресивності та манія переслідування, – констатував начальник агітпропу. – Типовий шизофренік.
Процес агітпроп, звісно, виграв. Потім Віккі одружився з якоюсь бабцею, але незабаром розлучився. Для захисту від ворогів він випросив собі пістолет і незабаром підстрелив людину, яка помилково постукала в його двері. З того часу, виходячи на вулицю, бідний Віккі наклеював собі фальшиву бороду та довгі вуса.
Але всі знали, де його знайти – у ресторані “Одеська чайна”. Зазвичай він сидів там, забившись у темний кут, з фальшивою бородою та приклеєними вусами, та ще й надягнувши чорні окуляри. Іноді він на якийсь час зникав. Говорили, що у психіатричній лікарні.
Врешті-решт Віккі Кравсон застрелився з того самого пістолета, який він випросив для своєї безпеки. Для відводу очей пустили чутки, що Віккі став жертвою якихось агентів.
Не встигла відшуміти справа Кравсона, як на горизонті з'явилася нова знаменитість. Перш ніж прославитися, Джемма Коссен служила в тому ж американському посольстві в ролі скромної вчительки для дітей посольського персоналу. Потім вона чомусь вирішила втекти.
– Ланцюгова реакція! – вирішили в агітпропі.
На перший час втікачку Джемму притулили в Червоному Хресті. Проте невдовзі втікачка передумала і повернулася до свого посольства. Наступного дня вона знову передумала і вистрибнула надвір з вікна третього поверху. Її підібрали зі зламаною ногою – і зі славою.
Поки Джемма лежала в лікарні, у хитрому будинку агітпропа під її ім'ям швиденько написали книжку “Стрибок до соціалізму”. Виписавшись із лікарні, Джемма отримала свій гонорар, купила собі автомобіль, наїхала на дерево і знову опинилась у лікарні, але вже з проламаним черепом.
Коли їй залатали череп зовні, з'ясувалося, що в неї щось не гаразд усередині. Довелося відправляти її до третьої лікарні. Цього разу у клініку для душевнохворих.
– Нічого не зрозумію! – Розвів руками начальник агітпропа. – Чи це після стрибка до соціалізму? Чи після аварії? Чи вона взагалі тюкнута?
Разом із Джеммою з того ж посольства втік і оголосив, що не повернеться ще один учитель. З вікна він не стрибав і тому у знаменитості не влучив. Тільки в агітпропі наточили олівці, щоб писати за нього книжку, як прийшла звістка, що він вже сидить у божевільні.
Тут начальник агітпропу не витримав:
– Це чорт знає що! Розвідка натискає на різних психів, а ми потім маємо з ними няньчитися...
Після довгих нарад з НДІ‑13 у хитрому будинку агітпропу вирішили, що іноземний легіон слід передати у розпорядження дому чудес. А заразом дому чудес потрібен новий вождь. І тут начальника агітпропу осяяло.
Адже після успіху з “Душею Сходу” у Бориса Руднєва тепер голосне ім'я. До того ж він штатний інструктор агітпропу – і байдикує, взяв собі творчу відпустку – і пише книжку. І начальник агітпропу натиснув на відповідні кнопки.
* * *
Борису Руднєву зателефонував архієпископ Пітірім і попросив зустрітися з ним у будинку під золотим півником. Це був той самий архієпископ Пітирим, в миру генерал-полковник держбезпеки Пітирим Федорович Добронравов, котрий був правою рукою начальника 13‑го Відділу КДБ – нової радянської інквізиції. А будинок під золотим півником, де жив Максим, служив своєрідною конспіративною квартирою, де зустрічалося найближче оточення червоного папи.
Коли Борис приїхав, Максима вдома не було, а архієпископ Пітирим прогулювався у генеральській формі КДБ. На погонах у нього виблискували схрещені сокири, значки технічної служби КДБ, які в цьому випадку трішки нагадували середньовічну інквізицію.
– Ну, Борисе Олексаничу, вітаю! – усміхнувся генерал-архієпископ. – Начальник агітпропу пропонує вашу кандидатуру на пост президента дома чудес, куди буде включено також іноземний легіон. Начальник агітпропу каже, що під вашим керівництвом ми створимо політичну організацію нового типу. Ну і будемо шуміти на весь світ...
– Що? – сказав Борис. – Іноземний легіон? Та це ж зграя дезертирів, бігамістів, злодіїв і шахраїв. А ви хочете, щоб я з їхньою допомогою весь світ перевернув?
– А чому б і ні? Не забувайте, що Лєнін і Троцький, якщо розібратися, теж були дезертирами і жили за кордоном. Сталін розпочав свою політичну кар'єру з банківського грабіжника. А Литвинов допомагав збувати ці гроші. – Борис негативно похитав головою, а генерал-архієпископ із усмішкою продовжував: – Врахуйте, що на початку своєї кар'єри Юлій Цезар теж був шахраєм та авантюристом, і його навіть сікли публічно. А найближчим співробітником Лєніна був Роман Малиновський, голова більшовицької фракції у Державній думі, який раніше судився за крадіжку та зґвалтування. І найбільший діяч Комінтерну Карл Радек-Собельсон теж судився за крадіжку: навіть його псевдонім К. Радек по-польськи означає "крадек", тобто злодій. Словом, Борисе Олексаничу, в ролі президента дому чудес на вас чекає досить цікава робота.
– Ні-ні, Питириме Федоричу, дякую за честь.
– Добре, тоді я відкрию вам один маленький секрет. Між нами, реорганізація дому чудес – це новий і досить засекречений спецпроект нашого Науково-дослідного інституту – НДІ‑13. Це один із об'єктів психологічної війни. А ця психвійна ведеться тепер не з кондачка, а на базі серйозної науково-дослідної роботи. – Генерал-архієпископ погладив свою окладисту бороду. – А щодо персоналу, то... Повірте мені, всі революційні чи, скажімо, підривні організації складалися з людей такого сорту. Колись, ще до революції, Лєніна спитали, на кого він робить ставку. І в хвилину відвертості товариш Лєнін сказав коротко і ясно: "На сволоту!" А товариш Сталін потім, після революції, всю цю наволоч перестріляв. Революція має свої приховані закономірності, про які важко писати у підручниках історії.
– Так, але ж дім чудес – це просто ватага алкоголіків. Шантрапа!
– Це зовні. А всередині – це дуже складний і ніжний механізм. Це свого роду лабораторія. Поживний бульйон, де культивуються спеціальні бацили психвійни. До речі, до вашого відома, цей спецпроект називається “Профспілка святих і грішників”.
– Святих у цьому домі чудес я щось не бачив, – скептично зауважив Борис.
– Так, грішників завжди більше, ніж праведників, – погодився генерал-архієпископ радянської інквізиції. – Крім того, бувають грішні святі і святі грішники. Також існує добре зло і зле добро. Але не всі це бачать.
Він ходив по кімнаті, заклавши руки за спину:
– Свого часу Достоєвський попереджав, що якщо хто і погубить Росію, то це будуть не комуністи, не анархісти, а прокляті ліберали. Достоєвський добре знав, про що він говорив – і він мав рацію. Тому до лібералізму і прилипло прізвисько – гнилий лібералізм. А такий гнилий лібералізм – це духовна отрута, трупна отрута. Це і є те саме добре зло, яке на вигляд добро, а насправді – зло. Тому-то філософ-чортошукач Бєрдяєв, винахідник доброго зла і злого добра, і називав ліберального графа Льва Толстого "справжнім отруювачем колодязів життя". Це відноситься до релігійної філософії Толстого у другому періоді його життя, коли він уже був душевнохворою людиною. Ось саме за це Толстого і відлучили від церкви. Але таким самим “отруювачем колодязів життя” був і сам Бєрдяєв. Тому суд Святішого Синоду в 1915 році і засудив Бєрдяєва до вічного заслання в Сибір. Тому Лєнін і вислав Бєрдяєва за кордон – і ще 300 таких самих синіх мух. Сині мухи – трупні мухи. І вони розносять трупну отруту.
– Добре, лібералізм – це добре зло, – сказав Борис. – А що таке зле добро?
– Це те, що робимо ми, – тонко, як єзуїт, посміхнувся генерал-архієпископ радянської інквізиції. – Трупна отрута гнилого лібералізму – добре зло – прийшла до Росії із Заходу. І це було однією з причин революції, яка коштувала Росії 50 мільйонів людських життів. Пологи нового суспільства. Однак Захід підпускає нам цю отруту і тепер – під маскою гуманізму, у формі так званих дисидентів, які, по суті, є неотроцькісти та необердяївці. А ми, таємна поліція нової молодої Росії, потихеньку перекачуємо цю отруту назад – зі Сходу на Захід. Цьому служить і спецпроект “Профспілка святих і грішників”. Отже, робота у вас буде досить цікава. Свого роду санітарно-політична профілактика.
– Питириме Федоровичу, але ж у мене творча відпустка – і я пишу мою книжку...
– Знаю, про ідеальних радянських людей нового типу – гомо совьєтікус. Але тема ця набагато складніша, ніж ви думаєте. І я хотів би допомогти вам. Саме тому я й підтримую вашу кандидатуру в президенти дома чудес. Гарантую, що в цій “Профспілці святих і грішників” у вас будуть максимально широкі можливості познайомитися з цими гомо совьєтікус на практиці.
– Хм, але що це, власне, за робота?
– Ви знаєте в чому різниця між білою та чорною пропагандою?
– Я тільки знаю, що чорна пропаганда – це порнографія і різні недруковані речі. Для морального розтління супротивника.
– Так, але це дріб'язок. Ми займаємося речами на суттєво вищому ідеологічному рівні. Одна наша бацила сиділа біля президента Рузвельта і навіть радила йому, що робити. Справа атомного шпигуна Фукса – це також наша робота. У нас для цього є спеціальний мозковий трест: професори, доктори, академіки, розумники, напівбоги.
Генерал-архієпископ підняв палець до неба і покрутив ним як штопором.
– Усілякі нові філософи і теологи, соціологи і біологи... Наприклад, вся психвійна в принципі базується на так званому “комплексі Лєніна”, який робить з людей справжніх революціонерів. Але все це речі складні та заплутані. Майже як чорна магія.
Інструктор агітпропу скривився:
– Але я цими чорними справами ніколи не займався.
– Нічого, там буде і чорне, і біле. Ваша частина – лише біла. А чорними справами займатимуться інші. Ручаюся, що ви цього й не бачитимете. Для зв'язку між білою магією та чорною магією – у якості Мефістофеля – у вас буде Сосій Ісайович Гільруд. А це людина дуже оригінальна, справжній чарівник. Пізніше ми приставимо до вас ще спеціального ангела-охоронця.
– А що це за чорна магія, якої я й бачити не буду?
– Згодом можливо й побачите. У якості теоретичної підготовки рекомендую вам почитати книгу Гете “Учнівські роки Вільгельма Мейстера”. Крім того, почитайте “Золотого віслюка” Апулея, де говориться, що для досягнення справжньої мудрості спочатку потрібно побувати в шкірі осла. І бажаю вам успіху з вашою книжкою про гомо совьєтікус. Подивимося, що у вас вийде.
Виходячи з дому злого добра, де жив червоний папа Максим Руднєв, Борис подивився на задиристого золотого півника, який крутився на даху як флюгер, і подумав: “Чорт би вас узяв із вашою чорною магією! Не дають людині спокійно пожити”.
Так інженер людських душ Борис Руднєв став президентом дому чудес і начальником спецпроекту “Профспілка святих і грішників”.
* * *
Зі складу іноземного легіону до керівництва дому чудес потрапила лише одна людина – Майкл Дундук, якого всі звали Мушером. Батько Мушера після революції втік до Англії і одружився з англійкою. Тому Мушер вільно говорив і англійською, і російською. Завдяки цьому він, у чині англійського майора армії Його Величності, потрапив на службу у Контрольній раді в Берліні. А в радянському іноземному легіоні Мушер опинився завдяки м'якому серцю.
Хоча в Лондоні у Мушера була дружина та двоє дітей, у Берліні він закохався у шансонетну співачку Діану. З тих, які не так співають, як показують свої голі ніжки. Потім Діана завагітніла, і почала скиглити і плакати. А Мушер не переносив жіночих сліз і, щоб розплутати цю складну ситуацію, втік разом з Діаною до радянської зони Німеччини, звідки майора армії Його Величності переправили до Москви.
Перебіжчики побільше, як атомний вчений Понтекорво або дипломати-педики Бергесс і Маклін, влаштовувалися добре, на дачах в околицях Передєлкіно. А така мілюзга, як Мушер з Діаною, приземлялась у Недодєлкіному. У цьому іноземному легіоні, серед недоробків із Недодєлкіно, Діана незабаром подарувала Мушеру чарівну доньку.
Діана була родом з Ельзасу, і тому вона вільно говорила і німецькою, і французькою. А оскільки її мати була польською єврейкою, то незабаром Діана вільно балакала російською. Вона й прозвала свого чоловіка Мушером, що по-французьки означає “мій милий”. Потім усі його так і звали – Мушер та Мушер.
В Англії Мушер закінчив університет і навіть мав титул магістра з якихось там ліберальних мистецтв. Але в Радянському Союзі ці ліберальні мистецтва виявилися непотрібними, і Мушеру довелося працювати простим маляром на будівлях. Незважаючи на це, Мушер не сумував і щиро любив свою дружину та дочку. Натомість Діана, яка мріяла про велику кар'єру, частенько бурчала, що вона проміняла шило на мило.
Після об'єднання іноземного легіону з домом чудес Мушеру запропонували посаду заступника президента із соціальних питань. Знаючи склад дому чудес, Мушер почав відмовлятися:
– Спасибі, краще я залишусь маляром.
Але тут втрутилася Діана:
– Мушер, але ж там можна зробити кар'єру! Погоджуйся!
Діана завжди запевняла, що оскільки вона напівєврейка, то вона розумніша за інших. А недороблені з Недодєлкіно, які знали Діану, казали, що вона не так розумна, як божевільна.
Так чи інакше, але Мушеру довелося погодитись із дружиною. Так Мушер Дундук, колишній майор армії Його Величності, розпочав свою кар'єру в домі чудес.
Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ