Григорій Клімов «Ім'я моє Легіон»

Глава 3. Будинок чудес

Найхитріший прийом сатани – переконати нас, що його не існує.

Шарль Бодлер

Другим породженням спецпроекту “Чортополох” була якась безіменна установа, яку називали просто домом чудес. Власне, нічого чудового там не було. Усі знали, що радіо “Свобода” займається закордонною пропагандою в ефірі, а дім чудес робить те саме. На папері.

Розміщувався дім чудес у приємному двоповерховому особняку в Альошиному провулку, неподалік Садового кільця та радіо “Свобода”. Колись цей будинок належав багатому купцю. А оскільки майже всі купці були самодурами, то поруч, сховавшись за кущами бузку, стояв другий, такий самий особняк, який, згідно легенди, щедрий купець побудував для своєї коханки. Навіть показували потайну хвіртку між будинками, через яку ухар-купець ходив на побачення.

Тепер же дім чудес служив притулком для веселої богеми. А в другому особняку, де колись ніжилася купецька коханка, тепер розташувався якийсь похмурий і мовчазний спецвідділ військової розвідки. Тому цей другий будинок називали похмурим будинком. І замість безтурботного купця в потайну хвіртку тепер діловито бігали зв'язкові із запечатаними пакетами.

Ходили чутки, що гучна історія з англійським атомним ученим Понтекорво, який втік до СРСР із важливими військовими секретами, була справою рук цього похмурого будинку. Але який зв'язок між веселою богемою в домі чудес та атомним шпигунством у похмурому будинку? Тут навіть сам начальник хитрого будинку агітпропа тільки знизував плечима і вдавав, що він нічого не знає.

Хоч і радіо “Свобода”, і дім чудес обидва підкорялися агітпропу, але між ними існувала певна конкуренція, або, якщо хочете, соціалістичне змагання. Тому співробітники обох закладів любили покритикувати один одного. Говорячи про дім чудес, Остап Оглоєдов щиро обурювався:

– Ну і шарашкіна контора! Їм навіть і гроші платять не прямо, а через задній прохід – через секретну хвіртку.

Головну роль у домі чудес грав Сосій Ісайович Гільруд, який виконував обов'язки зв'язного між домом чудес та хитрим будинком агітпропу. Практично він був своєрідним комісаром дому чудес.

Якщо колись партійного комісара уявляли собі у вигляді хамуватого наглядача у шкіряній тужурці і з наганом, то в цьому пункті Сосій Ісайович був приємним винятком. То був комісар нового типу. Чемний і запобіжний, спритний і кмітливий, він зачаровував людей з такою ж легкістю, як Дон Жуан зачаровував жінок. Одним словом, справжній радянський партджентльмен.

Обличчя у Сосія Ісайовича було випещене і з чистою шкірою, очі розумні і з холодком, манери завчено-стримані та впевнені. В одязі він віддавав перевагу клітчатому спортивному піджаку, габардинові штани з бездоганною складкою та замшеві черевики. Накрохмалена сорочка, модна краватка і хитромудрі запонки свідчили, що ця людина не проти похизуватися, але утримує себе в межах того, що вважається гарним тоном. Загалом, цілком інтелігентна людина та цікавий чоловік. Єдине, що псувало Сосія Ісайовича – м'який об'ємистий животик, що звисав поверх пояса.

Народився комісар Гільруд у Прибалтиці. Його батько був євреєм-вихрестом і з Ісака став Ісаєм. Але щоб не розріджувати свою кров, батько одружився з караїмкою з євреїв Мойсеєвого завіту, тобто з єврейських старовірів. Таким чином, Сосій Ісайович був по крові чистокровним євреєм, але з вихрестів.

Однак правовірні євреї-талмудисти не люблять ні вихрестів, ні караїмів-старовірів. Тому Сосій Ісайович ніколи не називав себе євреєм, але й не приховував свого родоводу. Тому навіть ті, хто ставився до євреїв трохи критично, вважали, що Сосій Ісайович – це приємний виняток і що він дуже хороша людина.

Батько Гільруд був із ліберальної російської інтелігенції старого штибу. У Прибалтиці він видавав гарну російську газету, яка об'єднувала ліберальних письменників та поетів. Але коли в 1939 році Прибалтику приєднали до СРСР, батька відразу ж заарештували за приналежність до якихось таємних товариств. Радянська таємна поліція знала, що на Заході ці таємні товариства грають майже таку саму роль, як у СРСР – компартія. І якщо ви хочете захопити владу, то треба ліквідувати ці таємні товариства. Тому батько Гільруд безслідно зник, а його син врятувався тим, що одразу вступив до компартії.

В дитинстві Сосія Ісайовича звали ласкаво – Сося. І тепер у колі друзів його також називали Сосею.

Подальше життя Сосі було оповите туманом, як болото в сутінках. Говорили, що під час війни він був засланий до німців як агент радянської розвідки і працював у німецькій пропаганді, проектах “Цепелін” та “Вінета”, які були тісно пов'язані зі службою безпеки СД і гестапо.

Так вже повелося, що пропаганда чомусь завжди пов'язана із розвідкою. Так було у німців навіть за часів товариша Лєніна, якому німці заплатили 50 мільйонів марок золотом і доставили до Росії в запломбованому вагоні. Так і американська пропаганда, радіо “Вільна Європа” та радіо “Звільнення”, як писали в американській пресі, теж чомусь пов'язана з американською розвідкою Сі-ай-ей. Тому й хитрий будинок агітпропа теж тісно співпрацював із радянською розвідкою.

Казали, що під час війни Сося був дуже цінним агентом. Приємна зовнішність, винахідливість і спритність у справах допомогли йому втертися в довіру до одного з гестапівських генералів. Начальство любить помічників, які знаходять вихід із будь-якого становища. А у таких справах Сося був справжнім генієм.

Коли мова заходила про його військові пригоди, Сося скромно мовчав. Тому одні казали, що він був агентом-провокатором і занапастив багато людей. А інші говорили навпаки, що він урятував багато людей і навіть прилаштував їх на хорошу роботу – також у гестапо. І справді, деякі з цих колишніх гестапівців і тепер працювали з ним у домі чудес.

Все це створювало Сосі ореол скромного героя, який не хвалиться своїми подвигами. А колишній зв'язок із гестапо надавав його вгодованій фігурі навіть деяку пікантність, як хрін смаженому поросяті.

– А звідки у Сосія таке архаїчне ім'я? – спитав Серафим Алілуєв.

– Не архаїчне, а археологічне, – поправив Остап Оглоєдов. – Його батько захоплювався класичними демократіями Стародавньої Греції та Риму. Тому він і сина назвав Сосієм – на честь якогось антикварного героя.

– От дивак!

– Ага, а потім цей дивак був чи то йогом, чи то нудистом. Словом, замість римської тоги він загортався в простирадло. І потім розігрував із себе мецената і філантропа.

Після війни Сося одружився з естонкою. Його дружина Лінда була молода, приваблива та добре вихована. Але вона постійно підхворювала і тому зазвичай трималася трохи осторонь чоловіка. Коли Сося запрошував її кудись, Лінда відмовлялася, посилаючись на головний біль і нездужання.

Сося розповідав, що під час війни Лінда допомагала партизанам і при цьому була тяжко поранена. Внаслідок цього поранення вона не може мати дітей. Точніше, може, але це буде пов'язано з ризиком для її життя. А він її життям ризикувати не хоче. Тому вони й не мають дітей.

Люди співчували Сосі. Тим більше, оскільки він ставився до Лінди з підкресленою увагою і повагою. Хоча вона постійно хворіла, він ніколи не дивився на інших жінок, чим заслужив собі загальне визнання його чеснот.

Один тільки всезнайка Остап скептично хмикав:

– Хм, хороший кочет завжди худий. А Сося щось занадто жирний.

Якийсь філософ сказав, що людська особистість неповторна. Сося ж повторював цього філософа, говорячи, що всі люди різні. Найкращим прикладом цього служив він сам. Хоча у нього й не було жодної формальної освіти, але людиною він був непересічною, і навіть у багатьох відношеннях.

Коли в домі чудес говорили про службові справи, на чолі комісара проявлявся відбиток зосередженої уваги. Ледь нахиливши голову набік і постукуючи олівцем, він вислуховував усіх. Потім, як і належить духовному наставнику, він давав своїй пастві цінну пораду. Говорив він нісенітниці, але так чесно та переконливо, що не вірити йому було навіть якось незручно.

Коли обговорювалися побутові потреби працівників. Сося з виглядом євангеліста проповідував любов до ближнього. Іноді навіть подавав приклад дією: пропонував пустити підписний лист і перший давав двадцять рублів. Щоправда, згодом він списував цю двадцятку в рахунок спеціального організаційного фонду. А інші платили зі своїх кишень.

Коли за чаркою горілки мова заходила про особисте життя людей, на вустах комісара грала ціла симфонія тонких натяків на товсті обставини. Збирати всякі людські грішки та похибки було для Сосі такою ж насолодою, як для інших колекціонувати поштові марки.

Будучи культурною людиною і навіть трошки естетом, Сося дуже стежив за своєю зовнішністю. Тому, як кокетлива панночка, незважаючи на сильну короткозорість, окуляри він принципово не носив. Натомість він придбав чорні окуляри, але з корекцією і видавав їх за звичайні сонячні окуляри. Одягав він їх лише тоді, коли ситуація вимагала зосередженої уваги.

Для чоловіків волосся – це така сама візитна картка, як грива для лева. Тому первісний Остап на страх ворогам стриг свою руду гриву щорічно. А джентльмен Сося, навпаки, зачісувався надзвичайно акуратно. Зате коли піддував вітерець, Остапові патли кидали виклик усім цирульникам у світі, а бідний Сося у розпачі хапався руками за голову. Від еолових витівок ставало видно, що у нього штучна завивка.

– Типовий стиляга! – казав Остап. – З перманентом.

Будучи не лише естетом, а й гурманом, Сося постійно мучився між ненажерливістю та ожирінням. Тому своєю білошкірою, м'якотілою та відгодованою фігурою він трішки відхилявся від пролетарських канонів і скоріше нагадував огрядну римську матрону.

Перед обідом Сося інтимно підморгував офіціантці: – Як там щодо пивця? Тільки щоб холодненьке! – і любовно лоскотав пальцями запітнілий кухоль.

Після обіду він підморгував офіціантці ще інтимніше:

– Як там щодо сирку? Тільки щоб із душком! – і непомітно розпускав пояс на штанах.

Іноді недосвідчені офіціантки приймали його підморгування на свій рахунок і давали зрозуміти, що вони не проти. Але Сося не звертав на них жодної уваги і уплітав свій смердючий сир. До жінок він ставився, як до неминучого зла, трохи споглядально, трохи поблажливо, трохи глузливо.

Згідно службового обов'язку Сося проповідував пролетарську скромність, а душа естета тягла його в болото формалізму. Він вишукував модні черевики з білими бантиками, костюм кольору весняної знемоги або стильне пальто з потугами на англійське. А потім, щоб ув'язати теорію з практикою, запевняв усіх і кожного, що купив він ці речі тільки тому, що вони попалися йому задешево.

Сося любив повчати, що підходити до роботи слід конструктивно, працювати треба творчо, а результати оцінювати об'єктивно. Але оскільки сам він не працював, а лише повчав інших, то у скрутних випадках він завжди звалював провину на своїх учнів.

Якщо на роботі Сося потрапляв у делікатне становище, він починав скаржитися, що в нього болять очі, і одягав свої сонячні окуляри, навіть якщо на дворі йшла злива. Якщо справа складалася не на його користь, він вдав, що страшенно зайнятий, і квапливо йшов, кажучи, що на нього чекають важливіші справи. А якщо справи були зовсім кепські, він раптом занедужував і лягав у ліжко, говорячи, що це від перевтоми.

Фантазував Сося завжди з таким чесним, щирим та серйозним виглядом, що не вірити йому було просто неможливо. Він перевтілювався на свою роль чесного місіонера, як гарний артист перевтілюється на Гамлета чи Фауста.

Іноді Сося любив випити, але знав міру. Коли люди напивалися до стану п'яної відвертості, комісар тяжко спирався обома руками об стіл, наче відриваючи себе від подальшого, вставав і йшов. Як його не вмовляли, але до кінця він ніколи не залишався і п'яним його ніколи не бачили.

– Значить, совість нечиста, – коментував Остап Оглоєдов. – Це прикмета точна, як годинник.

Комісар Гільруд був таким чарівником, що він зачарував навіть Бориса Руднєва. Для книги про гомо совьєтікус був потрібний ще вірний друг, чесний партієць. Чому б не взяти моделлю партджентльмена Гільруда? Це вже не те, що бородаті дядьки, котрі робили революцію. Тип, безперечно, новий.

* * *

Те, що для зовнішньої аудиторії називалося красивими словами “свобода” та “революція”, фахівці з хитрого дому агітпропа називали більш прозаїчними іменами – психологічна війна та підривна діяльність. Виходячи з цього, завданням дому чудес в Альошиному провулку було постачати відповідні отруйні матеріали до відповідних місць західного світу, щоб допомогти йому якнайшвидше простягнути ноги.

Але це ще не все. Те, що зовнішньої риторики називається психологічної війною, для внутрішнього вживання – це війна психів. І підібрати цих психов не так просто.

У цьому пункті комісар Гільруд виявився для агітпропу справжнім скарбом. Весь необхідний персонал був у нього в наявності. І всі зі складу його старих приятелів, з якими він колись працював у гестапо і за яких міг поручитися своєю головою. Але на вигляд вони зовсім не були схожі на запеклих гестапівців і диверсантів.

Одним із таких старих приятелів і правою рукою Гільруда був Артамон Артамонович Брешко-Брешковський, який виконував функції керуючого справами дому чудес. Це був літній діловий і владний суб'єкт із сивим чубчиком і животом-кавунчиком. Своїми витріщеними очима і кирпатим носом він трохи скидався на сатира і зазвичай дивився на людей трохи спідлоба.

Артамон Артамонович походив із знаменитої родини Брешко-Брешковських. Найбільше прославилася мадам Брешко-Брешковська, яка була одним із організаторів партії есерів. Вона дожила до 90 років, і тому багато хто називав її старою революційною трубадурою або просто дурепою. Провівши більшу частину свого життя в засланнях, заміжньою вона ніколи не була, але у неї був незаконний син. Коли в 1917 році мадам Брешко-Брешковська з тріумфом повернулася з заслання, на вокзалі разом з Керенським її чекав її дорослий син Микола:

– Здрастуйте, мамо! Я ваш син.

– Ви не мій син, а сучий син! – відповіла революційна мама.

Хоча кістяк партії есерів складали семіти і навіть казали, що невідомий батько Миколи теж був семітом, але сам Микола виріс оглашеним антисемітом. Це був справжнісінький жидоїд, який пізніше, живучи за кордоном, все своє життя присвятив написанню антисемітських романів на кшталт “Під зіркою диявола” тощо. Але це лише підтверджує марксистську аксіому про єдність та боротьбу протилежностей.

Колись, живучи в Прибалтиці, Артамон Артамонович був директором спецшколи для дефективних дітей. Потім у нього вийшли там якісь неприємності. Одні казали, що Артамон займався розбещенням малолітніх, а інші казали, що це дефективні діти розбестили Артамона. Що можна очікувати від дефективних дітей, окрім неприємностей?

Так чи інакше, але Артамон мало не потрапив під суд. Від суду його врятував батько Сосі, який, будучи редактором газети та маючи сильні зв'язки по лінії таємних товариств, зумів зам'яти цю справу. Пізніше вже сам Сося, працюючи агентом-двійником в гестапо, врятував Артамона від чергових неприємностей. Цього разу він врятував його з німецького концтабору і навіть прилаштував його на роботу в гестапо. З того часу й пішла дружба між Артамоном та Сосею.

Тепер же, будучи керуючим справами дому чудес, Артамон займався головним чином тим, що пхав свій куций ніс у всі справи і навіть підслуховував телефонні розмови через внутрішній комутатор.

У тверезому вигляді Брешко-Брешковський був цілком пристойною і ввічливою людиною. Але на такій роботі, як у домі чудес, люди нерідко випивали і на службі. І з Артамоном це траплялося досить часто. І тоді він перетворювався на дикого звіра.

Його сивий чуб піднімався дибки, як півнячий гребінь, очі покривала каламутна плівка, а з країв рота текла піна. У такі моменти в голові керуючого справами відбувалося якесь коротке замикання, і він раптом уявляв, що він знову знаходиться серед дефективних дітей. Тоді він влаштовував аврал, дзвонив у всі дзвінки та телефони, збирав усіх своїх підлеглих і звертався до них з такою промовою:

– Ну що, виродки? Знаєте, хто такий? Службовці переступали з ноги на ногу і мовчали.

– Ану, кретини, скажіть, хто я такий? – гарчав Артамон.

Знаючи свого керуючого справами, службовці спокійно розсідалися по стільцях, як на виробничій нараді. Хтось закурював, хтось дивився у віконце. А Артамон продовжував біснуватись:

– Ну, ідіоти! Захочу, то я з вас чоботи зроблю!

Потім, згадавши свою роботу у відділі пропаганди гестапо, Артамон починав доводити оточуючим, що він – юберменш, а решта – унтерменші і що живуть вони тільки його милістю. Унтерменші уважно слухали і намагалися не сміятися. Набісавшись вдосталь, керуючий справами раптом осідав, як порожній мішок, у своєму кріслі і жалібно питав:

– А скажіть, хто я такий і де я знаходжусь?

– Ви – Артамон Артамонич Брешко-Брешковський, – хором відповідали унтерменші. – І ви в домі чудес.

– А-ах, слава Богу... А я вже думав, що мене знову кудись засунули, – з полегшенням зітхав керуючий справами, падав на свій стіл і засинав.

Унтерменші теж зітхали з полегшенням, брали юбер-менша за ноги і за руки, тягли його сходами, укладали в автомашину та відправляли додому.

Наступного ранку, проспавшись і прийшовши до тями, шалений Артамон з'являвся в домі чудес неголений, з червоними очима і розпатланим чубом. Потім слідував спуск на гальмах. Щоб похмелитися, керуючий справами весь день дув пиво і скаржився на свою шлункову виразку. Тоді для всього дому чудес починалося свято – пили всі, хто хоче і як хоче. Тому, коли у Артамона починався такий запій, дехто навіть радів.

Артамон був одружений, але дітей у нього не було. Він казав, що коли він був директором школи для дефективних дітей, ці дефективні йому так набридли, що він взагалі не хоче дітей.

Лівою рукою комісара Гільруда був Філімон Тихонович Сикля, безбарвна істота років п'ятдесяти, яка боїться протягів і своєї дружини Фімочки, яка ставилася до нього, як строга пані до прислуги, і стежила за кожним його кроком. Дружину цю Філімон виміняв у свого приятеля. Зазвичай приятелі сваряться через жінок. А тут вийшло навпаки: вони поміняли дружину і залишилися найкращими друзями.

Філімон косив на праве око, його приятель так само косив на ліве око, а перебіжчиця-дружина була трішки розкоса на обидва ока. Філімон пояснював це тим, що у всіх справжніх росіян монгольські предки. Так чи інакше, кутами своїх мигдальних очей, Фімочка пильно наглядала за тим, щоб Філімон не пив холодного пива, до якого був дуже охочий, і приходив додому вчасно.

У послужному списку Філімона найголовнішим було те, що під час війни він брав участь у власівському русі і навіть підписав Празький маніфест. Але потім він виявився агентом-провокатором і повернувся додому.

Німецьку окупацію Фімочка пережила у Києві. Багато хто знав, що вона чи то єврейка, чи напівєврейка, і Фімочка боялася, що вона потрапить у Бабин Яр. Але її, дякувати Богу, ніхто не видав. Проте з того часу Фімочка не любила говорити, хто вона така. Та й Філімон також відмовчувався.

Якщо права рука комісара часом була навіть занадто енергійна, зате його ліва рука була напрочуд повільна й лінива. Однак, незважаючи на меланхолійний характер та кволу конструкцію, Філімон запевняв, що свого часу він був затятим футболістом. Тепер же його футбольна пристрасть проявлялася дещо інакше.

Коли Філімон перепивався до певного градуса, він починав косити ще більше, а потім ліз до когось обійматися і цілуватися. Потім ні з того ні з сього він з усієї сили футболив об'єкт своєї уваги коліном у найбільш неприємне місце. На футбольному полі за такі речі дискваліфікують. Філімон же за ці фокуси неодноразово отримував по фізіономії.

Всезнайка Остап Оглоєдов коментував:

– Знаємо ми таких футболістів. Це у нього комплекс неповноцінності. Ось він і футболить – із заздрості. У нього в голові перекіс-паралакс.

Окрім футболістів, в молодості Філімон крутився ще в компанії футуристів і любив згадувати своє знайомство з Володимиром Маяковським. Щоб підзаробити грошей, знаменитий поет іноді займався вигадуванням реклами.

– А одну рекламу я йому особисто підказав, – хвалився Філімон. – Знаєте, для сосок Главрезини.

Немає сосок Краще в світі –
Готов смоктати хоч століття!

– Знаємо ми ці соски, – шкірився всезнайка Остап. – Тому Маяковський і застрелився.

Хоча Фімочка й була вдвічі молодша за свого чоловіка, але дітей у них не було. Філімон казав, що йому просто лінь возитися з дітьми.

У бухгалтерії сидів і сумно клацав на рахівниці Акоп Саркісьян, фінансовий геній, який все своє життя займався всякими спекуляціями та махінаціями, перепродуючи раціоновані товари. Але тепер справи на чорному ринку були погані, і Сося приткнув Акопа в дім чудес як бухгалтера.

Рахувати чужі гроші було для Акопа чистим покаранням, і займався він цим із явною огидою. Але його фінансовий геній знайшов вихід із цього становища. У бухгалтерію заходив шалений Артамон і конфіденційно підморгував. Акоп оживав і діловито нюхав повітря, ніби відчуваючи наживу:

– Хм-хм... Що накажете – буль-буль чи пуф-пуф?

– Буль-буль.

– Оптом чи вроздріб?

– У роздріб.

– Скільки?

– Дві.

Бухгалтер висував ящик столу, витягав звідти пляшку горілки і наливав дві чарки. За готівку. Коли Артамон прямував до дверей, Акоп навздогін кричав:

– А як щодо пуф-пуф?

– Грошей немає.

– Так беріть у кредит, – умовляв Акоп. – У мене фірма солідна.

Він витягував другу шухляду свого універсального столу, діставав звідти пачку розсипних цигарок і відраховував п'ять штук. В кредит. Потім він докладно записував це до спеціальної книги. Це була єдина бухгалтерська книга, яку він вів із щирим задоволенням.

Коли Філімонові було ліньки йти в лаву, і він купував у Акопа цілу пачку цигарок – з маленькою надбавкою, – це вже йшло по статті як велика оптова трансакція. Якщо Артамону екстрено була потрібна пляшка горілки і він купував її в бухгалтерії, Акоп терпляче відсиджував понаднормові години, сподіваючись, що знадобиться і друга пляшка. Доходів ця комерція приносила мало, проте сам процес торгівлі доставляв Акопу глибоке моральне задоволення.

Іноді Акоп тяжко зітхав:

– Ех, хіба це торгівля? Чисті сльози! Адже колись я мільйонами ворочав.

– Невже? – дивувався Філімон.

– Ага-а, тільки в мінусовому ступені...

Наприкінці НЕПу (скор. "Нова економічна політика" 1921-29 рр., прим. пер.) Саркісьян був великим оптовиком, але зумів вчасно збанкрутіти і залишився винен радянській владі рівно мільйон рублів податків. Та не простих карбованців, а золотих карбованців. Це була найбільш вдала комерційна операція за все його життя. І спогади про неї наповнювали душу колишнього мільйонера приємною гордістю.

В епоху колективізації Акоп займався всякими темними махінаціями і в результаті потрапив до концтабору. Під час війни його випустили з табору і, пам'ятаючи про його комерційні здібності, заслали його як агента в окуповану німцями Прибалтику. Там, під маркою казино для німецьких офіцерів, він тримав бордель і притон для азартних ігор. Там-то і відбулося його знайомство з комісаром Гільрудом.

Щодо психологічної війни, то шалений Артамон жваво писав листівки й звернення, які він переписував в основному з центральної преси. Щоб підвищити емоційність тексту, він густо наперчував свою творчість знаками питання й оклику.

– Нагадує шкільну стінгазету для дефективних дітей, – коментував Остап Оглоєдов.

Футбольно-сосочний ентузіаст, флегматичний Філімон колись був доцентом кафедри ентомології, тобто знавцем усіляких гусениць та черв'ячків. У хаті чудес він працював як гусениця. Гусениця може повзати в будь-якому положенні, а Філімон, якщо долав свою лінь, міг писати на будь-яку тему. І з такою ж швидкістю.

Весь день Філімон сидів, чухав потилицю і зосереджено вивчав повільний рух годинникових стрілок. Під кінець робочого дня він насилу видавлював із себе півсторінки продукції. Щоб на вигляд виходило більше, писав він дитячими великими літерами і розтягував кожне слово.

Іноді і Саркісьяна просили написати що-небудь. Наприклад, економічний огляд з ілюстраціями із власної практики. Колишній мільйонер щулився і втягував голову в плечі.

– Ви що, хочете мене у в'язницю посадити?! З обережності фінансовий геній навіть розписувався навмисне нерозбірливо. З усієї писемності він визнавав лише цифри. Але їх він виписував з такою ніжністю, як художник – портрет своєї коханої.

Акоп Саркісьян був вірменином, а дружина у нього була росіянкою. Хоча генетика стверджує, що змішані шлюби благотворно впливають на потомство, але 12‑річний син Акопа був епілептиком і косив на ліве око.

Всезнайка Остап Оглоєдов коментував:

– Це внаслідок вірменських жартів. Знаєте, двійник та трійник.

На фінальному етапі пропаганда дому чудес перекладалася іноземними мовами, чим займалися всякі технічні працівники. Але все це були настільки невиразні особи, що про них і говорити не варто.

А всі яскраві особи, як одна дружна сім'я, зібралися навколо чарівника Гільруда. Саме вони завоювали дому чудес його славетне ім'я і гучну популярність. Але це особи настільки яскраві, що про них треба поговорити окремо. Інакше вони образяться, що їх змішали в одну купу.

* * *

За тиждень після першого знайомства Борис зателефонував Міллерам і запропонував:

– Ніно, чи не хотіли б ви піти зі мною до театру?

– З якого дива?! – фиркнула дівчина таким тоном, ніби він запрошував її не до театру, а до лазні.

Після такої відповіді Борис вирішив, що за цим номером більше дзвонити не варто. Але за два дні йому зателефонував Гоняло Мученик і від імені дружини запросив на вечерю.

У провулку Ентузіастів було тихо і безлюдно. Трохи попереду Бориса швидко йшла дівчина в короткій піддівці, мабуть переробленій з бабусиного салопа. Фігура дівчини видалася йому знайомою.

– Ніно! – впівголоса гукнув він. Не озираючись, дівчина додала кроку. Борис гукнув голосніше:

– Ніно, куди ви так поспішаєте?

Замість відповіді постать крокувала ще швидше і тепер майже бігла. Борису стало навіть трошки незручно, що він потрапив у становище нахаби, що пристає на вулиці до одиноких жінок.

Біля хвіртки будинку №22, що при грі в очко означає перебір, бідолаха, що тікала від причепливого нахаби, як ні в чому не бувало повернула і увійшла до будинку. Знайомі двері зачинилися перед носом званого гостя.

Коли Борис подзвонив, на порозі, як вишколений дворецький, знову з'явився тато. А дочка зникла, як привид. Коли Ніна вийшла на вечерю, Борис для порядку запитав:

– Це ж ви попереду мене йшли?

– Не знаю. У мене на потилиці немає очей.

– Але ж я вас гукав?

– Я ​​нічого не чула, – відповіла Ніна з повним ротом.

“Все це дуже просто, – подумав Борис. У неї одна-єдина пристойна хутряна шубка, яку вона береже. А на роботу вона ходить у старій кацавейці, якою вона сама соромиться. Нічого, бідність – не гріх”.

На вечерю було те саме: залишки минулого, звалені в одну каструлю. Натомість десерт був інший.

– А тепер, Ніно, почитай твої вірші, – скомандувала Міліція Іванівна.

Дочка поморщила носик, дістала зошит у клейончастій палітурці і почала читати вголос. В одному вірші вирували пінисті хвилі почуттів, волею долі бігли до скелястого брегу і гіркими сльозами розбивалися об безжальну земну твердь. В іншому вірші молода діва йде дрімучим лісом, де ростуть похмурі дуби-роздуби та веселі берези-розберези. Стрункі й біляві любушки-берези обіймають самотню діву своїми ніжними гілками, пестять і цілують. Потім поетеса милується своїм відображенням у воді і думає про свого коханого. Зі щирим почуттям у голосі Ніна закінчила:

З усіх неможливо можливих можливостей –
Ти всіх неможливіше – і всіх миліш!

– Ніно, а в кого ж ви закохані? – поцікавився Борис.

– Це секрет, – відповіла Міліція Іванівна. – Ви краще розкажіть якусь любовну історію з вашого досвіду.

Гостю було б набагато приємніше зайнятися донькою, ніж розважати балакучу стару. Але поки що доводилося обмежуватися спогадами.

– Одного разу під час війни я знайшов блакитні квіточки, – почав він. – Росли вони на смітнику, позаду кухні. Подивився я на них, і захотілося мені кохання. Зірвав я ці квіточки, поклав у конверт і написав одній знайомій листа, що знайшов я ці квіточки на полі битви, де навколо валяються трупи, і що проросли ці квіточки між кістками скелета якраз у тому місці, де колись билося серце солдата, що і я маю серце, яке б'ється від любові до далекої коханої...

– Фу, який ви насмішник! – перебила Міліція Іванівна.

– Знаєте, краще сміятися, ніж плакати.

– Звичайно, – пожвавішав Гоняло Мученик. – Я теж дуже хотів би сміятися там, де треба плакати. Погодься, Міліція, що...

– Насамперед, – насупилась Міліція Іванівна, – я тобі тисячу разів казала, щоб ти називав мене не Міліція, а Мілочка. А якщо не вмієш поводитись у порядному суспільстві, то сиди й мовчи.

Мама поводилася з татом так, як строга мачуха з пасинком. Як часто буває в сім'ях, де панує матріархат, де все навпаки, Акакій Петрович був років на десять молодший за свою дружину. І тепер він слухняно, як хлопчик, що провинився, затих у своєму кріслі.

Ніна підійшла до батька, сіла йому на коліна і, наче втішаючи без вини винного, обняла його за плечі. Іншою рукою вона ніжно гладила його по щоці.

З вулиці зрідка долинали гудки автомобілів. У кутку, де сидів Акакій Петрович, тихо грав старий радіоприймач. Цю мирну тишу порушив довгий дзвінок з коридору.

Ніна швидко схопилася з колін батька і побігла відкривати.

“Е-е, – подумав Борис, – видно, це той самий красень, в якого вона закохана: “З усіх неможливо можливих можливостей – Ти всіх неможливіше – і всіх миліш!”

Але його побоювання виявилися марними. Голос, що лунав з коридору, був явно жіночий.

– Це Нінина подруга, – пояснила мама. – Ліза Чернова.

Не заходячи до вітальні, подруги пішли в кімнату Ніни, щоб попліткувати про свої справи, і зачинили за собою двері. Акакій Петрович скористався цим, щоб попліткувати про політику.

– Борисе Олексаничу, якщо не секрет, що ви робили в Америці?

– Я був у складі радянської делегації в Об'єднаних Націях. Але працював я по лінії пропаганди – роз'єднував ці самі нації.

– Киньте ви цю політику, – перебила Міліція Іванівна. – Розкажіть краще якийсь новий американський анекдот.

– Ну от, заходить один єврей в бордель, – Борис озирнувся на зачинені за подругами двері, – і каже: “Я хочу кохання по-єврейськи”. Бандерша відповідає: “Я знаю кохання по-французьки і інші фокуси... Але кохання по-єврейськи? Вперше чую!” Потім одна з дівчат каже: "А я знаю". Прийшли вони до кімнати, а дівчина хвилюється: “Знаєте, я вам збрехала. Я не знаю кохання по-єврейськи. Але справи у нас у бардаку зараз погані, і якщо хочете, то ви можете мати те саме, але за півціни”. Єврей зрадів і каже: “Так це ж і є кохання по-єврейськи!”

– Бідолашні євреї, – посміхнулася Міліція Іванівна. – Значить, і в Америці про них теж розповідають анекдоти. Тільки, Борисе Олексаничу, майте на увазі, що Ліза Чернова – напівєврейка. Її батько із Шварца став Черновим. Тож не розповідайте при ній єврейські анекдоти. Будьте з нею більш делікатним.

Покінчивши зі своїми жіночими справами, Ніна з подругою вийшли до вітальні. Хоча Ліза Чернова була напівєврейкою, але на вигляд у ній не було абсолютно нічого єврейського. Це була досить приваблива солом'яна блондинка із сірими очима, прямим носиком і маленькими, як у мишки, зубками.

Коли міліція Іванівна знайомила Лізу з Борисом, Ліза зробила незадоволене обличчя і одразу ж повернулася до Бориса спиною. Потім вона почала тріщати так голосно, що тільки її й чули. Розмовляла вона з усіма, за винятком Бориса, якого вона демонстративно ігнорувала, немов це порожнє місце.

Спостерігаючи таку явну антипатію, він сидів і думав, як же зав'язати з цим дівчиськом дипломатичні стосунки. Найбільше жінки полюбляють компліменти. Щодо сукні чи ще чогось такого. Але одягнена Ліза неохайно і виглядає так, ніби вона не вмивалася. Єдине, що у Лізи пристойне – це сумочка, яку вона шпурнула на стіл якраз перед Борисовим носом.

Збираючись зробити сумочці комплімент, він машинально помацав її рукою. Але хоч Ліза і сиділа до нього спиною, на противагу Ніні, очі в неї виявилися на потилиці. Вона випередила його комплімент так швидко, наче вона тільки й чекала на цей момент.

– Ви що це, завжди по жіночих сумках нишпорите? – запитала вона голосом, що аж сочився від отрути. – І у трамваях теж?

Від такого нечуваного хамства у Бориса перехопило подих. Насилу стримуючись, він подумки перебирав всі можливості відповіді на подібне запитання. А Міліція Іванівна ще й спеціально просила, щоб він був з Лізою більш делікатним.

Тато хотів сказати щось на захист гостя, але спочатку подивився на маму. Мама теж хотіла щось сказати, але попередньо подивилася на дочку. А монна Ніна сиділа і приємно посміхалася.

Побачивши таку реакцію господарів будинку, гість теж промовчав, лише кинувши подрузі Ніни виразний погляд. Та відповіла йому поглядом, сповненим відвертої ненависті. Тільки він відкрив рота, щоб видихнути, як агресивна Ліза вже заскочила вперед.

– Не роззявляйте рота – я з вами і розмовляти не хочу! – зневажливо процідила вона і знову повернулася до нього задом.

Від такої оперативності розгубився навіть такий спеціаліст психологічної війни, як інструктор агітпропу.

– Ну й язичок же у вас, – промимрив він. – Знаєте, у пеклі кожного карають тим, чим він грішить... Дивіться, доведеться вам лизати язиком гарячі сковорідки...

Ліза підскочила, як на гарячій сковорідці:

– Це ще що за натяки? Ви краще свій язик за зубами тримайте! А то ще й по фізіономії отримаєте!

Інструктор агітпропу з обережності відсунувся на дивані подалі і закинув ногу за ногу. У разі агресії це чортове дівчисько натрапить на витягнутий черевик і охолоне. Застрахувавшись таким чином, він сказав:

– Знаєте, Ліза, в Талмуді написано, що якщо змія зустріне менструальну жінку, то навіть отруйна змія поспішно йде вбік. Скажіть, що у вас – менструація? Чи ви завжди така божевільна?

Ліза сиділа і скреготіла зубами. Побоюючись, що нове знайомство може перейти до рукопашної, Міліція Іванівна вирішила втрутитися:

– Борисе Олексаничу, як вам не соромно ображати слабких жінок? Адже вони створені, щоб прикрашати ваше життя.

Але інструктор агітпропу не здавався:

– Ага-а, саме тому в Талмуді є спеціальна молитва, де євреї щоранку дякують Єгові, що він не створив їх жінкою. – Він подивився на годинник: – Лізо, давайте я краще проведу вас додому.

– Боже борони! – фиркнула Ліза. – Краще я залишуся ночувати тут. Міліція Іванівно, ви не заперечуєте?

– Звичайно, ні, – погодилася мама.

– Ну от і чудово, – з відкритим єхидством і прихованим торжеством проспівала Ліза. – Тоді я залишаюсь тут!

Таким чином результат битви було вирішено. Ліза моментально позіхнула і заявила, що хоче спати. Ніна теж позіхнула і, навіть не попрощавшись із гостем, пішла з подругою до своєї спальні. Гоняло Мученик провів Бориса, потім усівся у своє продране крісло і похмуро сказав:

– Пам'ятаєш, нещодавно сусіди подарували Ніні білих мишей?

– Що, знову нових мишенят наплодили?

– Ні, вчора вона згодувала всіх цих мишей кішці,– Батько скривився і кивнув на сіамську кішку, яка дрімала на колінах Міліції Іванівни.

– Ну, отже, ці миші їй набридли. – Міліція Іванівна погладила кішку по животу. – Ну що, Мурка, смачні були мишки?

– А Ніна стояла поруч і дивилася, – пробурмотів батько. – Мерзота...

– Ти краще не філософствуй, – сказала мати. – Ти краще піди на кухню і помий посуд.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ