Половина світу не знає, як живе друга половина.
Рабле "Гагрантюа"
Бува, посадять в СРСР якихось видатних єретиків, а з Заходу одразу несуться протести ліберальної інтелігенції – з 13‑ма підписами. І вся міжнародна преса волає: "13 найбільших інтелектуалів протестують!" Але у 13‑му Відділі КДБ чудово знали, що цим символічним “13” легіонери подають один одному сигнали: “Наших б'ють. Виручайте!”
Саме тому в хитрому будинку агітпропа вирішили, що творчу конференцію радіо “Свобода” краще призначити на 13 січня. Оскільки все це піде в ефір, нехай західні легіонери, яким завжди не вистачає свободи, вирішать, що це зібрання їх побратимів.
В обідню перерву учасники конференції розбрелися по залах та коридорах, щоб обмінятися новинами зі старими знайомими або зав'язати нові знайомства. Офіційною мовою це називається зустрічами в кулуарах, що найбільше цікавить більшість учасників більшості конференцій.
У вестибюлі перед залом засідань, притулившись до стіни, розмовляли великий письменник Остап Оглоєдов та маленький поет Серафим Алілуєв. Остап кивнув на високого чоловіка похилого віку, що ходив по вестибюлю розвалистою ходою старого кавалериста:
– Знаєш, що це за жук? Це сам начальник хитрого дому.
– Та він і сам не дурень, – сказав Серафим. – Йому вже під шістдесят, а він нещодавно одружився з молоденькою – їй років двадцять п'ять. Справжній супер-чоловік!
– Знаємо ми цих супер-чоловіків... – почав було Остап, але прикусив язика. – Хм, велика шишка. Як би це з ним познайомитись? Слухай, а хто це його охмуряє? – І Остап зиркнув на людину в сірому закордонному костюмі, який прогулювався поруч із начальником агітпропу.
– Це Борис Руднєв, – сказав Серафим. – Той, що написав “Душу Сходу”.
– О-о, то це ж мій старий приятель! – радісно вигукнув Остап. – Тоді я перекатав з його книги одну главу і загнав як оповідання. Це одне з моїх найкращих оповідань. А ти його звідки знаєш?
– Та, старе знайомство. Потім він працював у Берліні. А зараз повернувся з Америки.
Остап ляснув себе по лобі: – Геніальна ідея! А тепер вчись, як треба жити. – І Остап зірвався з місця.
Начальник агітпропу злегка здригнувся, коли до них підлетів величезний скуйовджений здоровань і з розкритими обіймами заволав:
– Бо-о-оря! Здорово! Скільки літ, скільки зим?!
– Вибачте, – сказав Борис Руднєв. – У чому річ?
– Що, Боря, не впізнаєш?! – Рудоволосий чолов'яга схопив руку Бориса і почав трясти її щосили. – Я тебе теж майже не впізнав.
– Вибачте, щось не пригадаю...
– Буває, буває. Пам'ятаєш, востаннє ми зустрічалися у Берліні. А як твоя дружина поживає?
– Я ще не одружений.
– Я думав, ти за цей час одружився. – Чолов'яга фамільярно поплескав Бориса по спині, – Вже час, брат, вже час.
Після жвавого обміну спогадами здоровань витяг з кишені пошарпаний рукопис кіносценарію і почав умовляти начальника агітпропу взяти цей сценарій для пропаганди.
– Це – просто знахідка для агітпропу. Ось послухайте! – І Остап почав квапливо читати свій твір.
Сценарій описував шахраїв, злодюжок, домушників та ведмежатників, які, сидячи в таборі та співаючи блатні пісні, весело будують соціалізм. На думку автора, вони уособлюють найбільш прогресивний і революційний елемент, але випадково їхня творча енергія пішла не туди, куди треба, і помилково вони опинилися за колючим дротом.
Підвиваючи і трясучи своєю рудою гривою, Остап так пропагував свій твір, що навіть сам начальник агітпропу розгубився і тільки хитав головою.
Зважаючи на бездоганний професійний жаргон, творчий досвід уркаганів був автору добре знайомий. Він щиро співчував чесним шахраям, яких не зрозуміли і скривдили невдячні сучасники. У якості ілюстрації трудового підйому автор тут же станцював табірну чечітку, акомпануючи собі на губах і звучно ляскаючи себе по стегнах.
Поки Остап танцював навколо начальника агітпропу, Борис підійшов до Серафима Алілуєва:
– Слухай, що це за син Остапа Бендера?
– Його й справді звати Остап Остапович. Але він запевняє, що він підкидьок. Наче його цигани підкинули.
Вони спустилися вниз, до їдальні, і замовили пива.
– Ну, яке твоє враження про Америку? – спитав Серафим.
– Бачиш, до Німеччини я потрапив відразу після капітуляції з великими упередженнями, але полюбив Німеччину. А в Америку я приїхав з великими очікуваннями: адже це те, що ми хочемо наздогнати і перегнати. Але... загальне враження у мене негативне.
– Чому ж?
– Справа в тому, що Радянський Союз і Америка – це дві екстреми. А золота середина – це приємна старенька Європа.
– А що ти думаєш тепер робити?
– Хотів би написати ще одну книгу.
Тут повз них біг Остап Оглоєдов. Почувши останню фразу, він приєднався до розмови.
– Давай, Боря, разом писати, – запропонував Остап. – У мене багатий досвід щодо цієї... творчої співпраці.
– Так, він співпрацює з Толстим, Достоєвським та Тургенєвим, – підтвердив Серафим. – Передирає в них цілими сторінками. А про що ти хочеш писати?
– Та ось за кордоном багато сперечаються про радянських людей нового типу, – сказав інструктор агітпропу. – Ось я й думав написати про таких гомо совьєтікус.
– Чудово! – вигукнув Остап. – Ми з Борею таке накатаємо, що іншим і не насниться. Про радянських гомо! Я їх цілими отарами бачив – за полярним колом. Вони там, як олені, пасуться.
За сусідніми столами учасники конференції сперечалися про розбіжності між соцреалізмом та модернізмом і стукали пивними кухлями.
– Ну, а які у тебе особисті плани? – спитав Серафим.
– Ясно які, – сказав всезнайка Остап. – Людина весь час жила за кордоном. Про російську любов знає лише з книжок. Його потрібно познайомити з гарною російською дівчиною. Ну, припустимо... з нашою монною Ніною.
– Людина планує, а Бог керує, – смиренно зітхнув неохристиянин Серафим. – Скажи краще, яке в тебе перше враження від зустрічі із батьківщиною?
– З Варшави я їхав поїздом. Тільки переїхав кордон у Бресті, перше, що бачу – просто на снігу сидить інвалід. Без ніг. Простягає кашкет і просить: "Подайте шматочок хліба заради Христа!" А в Америці просять лише на горілку – і без Христа.
– Геніальна ідея! – ляснув себе по лобі Остап і зірвався з місця.
– Куди це він поскакав? – здивувався Борис.
– Поки ти закінчиш це пиво, він уже накатає зворушливий скрипт про інвалідів Вітчизняної війни. Він буде бравим полковником у орденах. А інвалід буде його однополчанином, якому він віддасть усі свої гроші, яких сам ніколи не має.
– Невже цей син Остапа Бендера був полковником?
– Так... Радіополковник. Він пише скрипти від імені якогось міфічного полковника.
– Я розраховував потрапити до Москви ще до Нового року, – продовжував інструктор агітпропу. – Але потяг запізнився, і довелося зустрічати Новий рік на запльованому вокзалі.
– Нехороша прикмета, – похитав головою неохристиянин. – Як Новий рік зустрінеш – так і весь рік пройде. Все піде шкереберть. Я це на собі перевірив.
– Не каркай під руку, як ворона. У мене є один родич, який почав з таких прикмет, а потім почав запевняти, що й чорти теж існують.
– Звичайно існують, – погодився Серафим. – Було б болото, а чорти завжди знайдуться.
Після обідньої перерви почалися дебати щодо доповідей. Більшість працівників радіо “Свобода” посідали подалі від президії і, дрімаючи з відкритими очима, прийнялися мирно перетравлювати вміст своїх шлунків. Дехто пішов на гальорку, де можна спати із заплющеними очима. А активісти записалися виступати у дебатах. Найактивнішим був Остап Оглоєдов.
Вийшовши на трибуну, Остап, як належить працівникам розумової праці, злегка згорбився під вагою своїх думок. Потім він гордо труснув своєю лев'ячою гривою. Стригся він раз на рік, що надавало йому творчого вигляду і зводило з розуму деяких жінок. Подібно до біблійного героя, у якого вся сила була у волоссі, він повів лапою по своїй рудій шевелюрі, як по джерелу натхнення, і потім приступив до справи.
Говорячи зі сцени, Остап був справжнім артистом. Він грав обличчям, голосом, жестами, чим завгодно. Він говорив горлом, носом і, як черевомовець, шлунком. Об'єктом свого виступу він обрав модерністичний формалізм у мистецтві та принагідно розповів кілька сальних анекдотів. Це розігнало нудьгу в аудиторії і Остапу дружно аплодували.
Покінчивши з виступом, Остап вийшов відпочити в коридор і натрапив на Бориса Руднєва.
– Знаєш останній анекдот? – спитав Остап. – Звірі у зоопарку зібралися і теж обговорюють формалістичні ухили в мистецтві. Загалом, вирішили винести догану наступним товаришам: горобцям – як безрідним космополітам, жирафам – за технічний конструктивізм, а павіанам – за голий формалізм. Здорово?
– Кумедно, – погодився Борис.
Поруч із ними за маленьким столиком сиділа миловидна дівчина в накинутій на плечі хутряній шубці. Вона реєструвала учасників конференції та надавала довідки. У подібних випадках на це місце зазвичай садять квіточку, яка красивіша.
– Це наша монна Ніна, – підморгнув Остап. – Подобається?
“Якщо вона накинула шубку, певно, фігура погана, – автоматично подумав Борис. – Або ще щось не на місці”.
Немов вгадавши його думки, дівчина встала, пройшла до зали засідань і за хвилину повернулася. Фігура у неї була прекрасна, і все інше було не просто на місці, а й у приємному достатку.
– Зараз ми це оформимо, – шепнув Остап. – Ніно, познайомтеся – це Борис Руднєв.
Всупереч усім правилам ввічливості монна Ніна продовжувала сидіти, не підводячи очей від паперів. Але Остап не здавався:
– Ніно, це той самий Руднєв, який написав “Душу Сходу”.
Монна Ніна мовчала, наче вона глухоніма, і вдавала, що вона дуже зайнята своїми паперами. На її обличчі грала тиха мрійлива посмішка. Як у “Монни Лізи”, ця посмішка належала одночасно всім і нікому окремо.
Тоді Остап вирішив зайти з іншого кінця. Він відвів Бориса убік і шепнув:
– Дивись, он стоїть Нінин тато. Ходімо, я вас познайомлю.
– А хто він такий?
– Та так, Гоняло Мученик.
– А що це таке?
– Та так, бігає і заробляє де що підвернеться. Знаєш, вовка ноги годують. Знайомить людей зі своєю донькою, а потім позичає у них під цю доньку гроші – без віддачі. Тож ти йому нічого не давай.
У Гоняли Мученика був тонкий породистий ніс із горбинкою, акуратно зачесаний проділ та підстрижені сиві вусики. Худий, з сонними очима і втомленими рухами, він був схожий на зубожілого аристократа і справляв приємне враження. І прізвище в нього було теж досить приємне – Міллер. При рукостисканні його млява долоня згорталася з трубочку. Очі в нього відкривалися лише наполовину.
Закінчивши свою місію, Остап помчав далі. Ледве долаючи свою флегму, тато Міллер запитав:
– Борисе Олексаничу, а що ви робите сьогодні ввечері? Заходьте-но до нас повечеряти. У сімейній обстановці.
Згадавши, що сьогодні тринадцяте число, погана прикмета, інструктор агітпропу спробував перехитрити долю:
– А як щодо завтра?
– Завтра я не можу, – сонно відповіла доля.
Зрозумівши, що долю не перехитриш, Борис погодився. Гоняло Мученик інтимно взяв його за гудзик піджака, як хорошого друга сім'ї і дбайливо роз'яснив, як до них проїхати.
Монна Ніна сиділа за своїм столиком і не звертала на нового друга сім'ї жодної уваги.
“Добре вихована дівчина, – подумав Борис, – Не кидається на шию кожному зустрічному-поперечному”.
Жили Міллери далеко – у Сокільниках. Коли Борис виходив зі станції метро, десь недалеко бухнув постріл.
Під деревами зібралася купка роззяв. На білому снігу нерухомо лежало щось сіре.
– Що сталося?
– Хлопець вирвав у жінки сумочку і кинувся тікати.
– Хто ж це його?
– Якийсь військовий. Вони не те, що міліція – одразу стріляють.
– Куди він йому потрапив?
– Точно влучив. Наповал.
Жінка похилого віку, у якої хлопець вирвав сумочку, тихо голосила:
– І навіщо ти це зробив, синочку... Попросив би, я б тобі й так дала... І сумка, подумати, порожня... Боже ж ти мій...
Військовий зніяковіло виправдовувався:
– Та я ж і не цілився. Стріляв просто так...
– Значить, така йому доля, – сказав хтось із темряви.
Зупинившись під вуличним ліхтарем, Борис вийняв з кишені папірець і прочитав адресу – провулок Ентузіастів, №22. Назва хороша, а номер поганий – при грі в очко означає перебір. І сьогодні тринадцяте число. Бракує ще, щоб дорогу перебігла чорна кішка.
На хвіртці висів застережливий напис: “Обережно! Злі собаки!” Але тато Міллер наперед попередив, що напис не відповідає дійсності. За парканчиком, напівзакритий деревами, виднівся невеликий двоповерховий будинок, що в темряві нагадував казковий теремок з баштами.
Борис подумав, що непогано було б, якби двері терема відчинила сама червона дівчина. Але на порозі стояв тато. З тим же сонним виглядом Гоняло Мученик провів гостя до кімнати, яка, судячи з обстановки, вдень служила вітальнею, а вночі – спальнею. Посередині стіл, покритий строкатою скатертиною. Уздовж стін саморобні дивани, закамуфльовані всяким ганчір'ям. На підлозі старий підірваний килим і продавлене плюшеве крісло в кутку. Зважаючи на все, жили Міллери небагато.
За столом сиділа і розкладала пасьянс повна круглолиця особа, що нагадувала тамбурмажора. Тяжко зітхнувши, мажорна мама підняла свій погляд від карт і втупилася на гостя опуклими яструбиними очима. Потім вона простягла йому руку з таким виглядом, наче вона цариця і чекає на вірнопідданського поцілунку.
Звали маму Міліця Іванівна. Але більшість людей плутала це рідкісне ім'я із більш знайомим словом “міліція”. Тому маму часто називали Міліція Іванівна, і тут навіть її чоловік плутався. Тата Міллера звали Акакієм Петровичем, але мама називала його просто Кікі.
Більше в кімнаті нікого не було. Міліція Іванівна кивнула на зачинені двері до сусідньої кімнати та пояснила:
– Ніна займається там своїми справами. Потім Міліція Іванівна склала карти і коротко скомандувала:
– Кікі, накривай на стіл!
Тато покірно розставляв тарілки і тягав із кухні каструлі, а мама тільки командувала. Каструлі були побиті та закопчені, тарілки потріскані, ножі зазубрені, вилки криві. Прямо як у циганському таборі.
Коли з каструль зняли кришки, відкрилися двері і з'явилася Ніна. На ній була скромна біла блузка та чорна спідниця. Не кажучи ні слова, вона сіла за стіл, як у пансіоні, і почала їсти.
– Ти хоч привітайся! – нагадала мама.
– Мгм-у, – з повним ротом кивнула монна Ніна, не дивлячись на гостя.
На вечерю була якась комбінована страва, певно, залишки за останні три дні, звалені в одну каструлю.
“Комбікорм”, – мимоволі подумав Борис. Так у колгоспах називають усілякі відходи, якими годують худобу.
Картопля з каструлі була холодна і напівсира, а капуста пригоріла до дна. Акакій Петрович похмуро ворушив щелепами і щось бурмотів. Борис обсмоктував сиру картоплю і думав, що йому з нею робити: виплюнути на тарілку незручно, а в горло вона не лізе. Але згідно "ноблес оближ" картоплю він проковтнув, а господині зробив комплімент. Ніна швидко проковтнула дві порції, навіть пошкребла тарілку і, повеселішавши, відкинулася на дивані.
Коли за часів царя Івана Грозного обирали наречену, то спочатку влаштовували оглядини та бенкетували. При цьому досвідчені свахи слідкували за нареченою: якщо їсть багато і швидко, значить, хороша наречена, здорова. У добрі старі часи Ніну можна було б засватати за царя.
Поки тато порався з посудом для чаю, мама розважала гостя:
– Борисе Олексаничу, як це ви стали письменником? Вас цьому в університеті вивчили?
– Ні, у шпиталі. Під час війни.
– Вас з гармати поранило?
– Ні, просто звалився з вантажівки.
– І потім ви лежали у шпиталі та писали?
– Ні, розповідав. У шпиталі нудно, ну от усі й розповідають по черзі щось цікаве. Щоправда, здебільшого розповідали, як вони сиділи по в'язницях.
– Ви теж сиділи? – вперше розкрила рота монна Ніна, явно бажаючи сказати гостеві якусь шпильку.
– Ні, я потрапив до шпиталю з фронту.
– Але ж ви вивалилися з вантажівки?
– При бомбардуванні. Половина вивалилася мертвими.
– А-а...
– Отже, вирішив я розповісти “Пісню про Нібелунгів”. У таких випадках, як кажуть артисти, потрібно знайти духовний контакт із аудиторією. Тому розповідав я так: “А під тим деревом, завбільшки з Кремлівську вежу, чудовисько таке сидить, за паспортом змієм називається. Сидить, а з рота в нього туди-сюди полум'я палахкотить, як “катюша” стріляє. Хвостом кругом б'є, як бронепоїзд з усіх гармат”. Поруч умираючі лежали. Так навіть вони пооживали і слухають.
– Спробуйте печиво, – запропонувала господиня дома. Гість скуштував і згадав ті фронтові сухарі, які треба було розбивати прикладом.
– У шпиталі всі поранені, як правило, розмовляють один з одним на “ти”, – продовжував Борис. – А як я почав казки розповідати, зі мною раптом на “ви” перейшли. А політруку тикають: "Гей, ти..."
Ніна зиркала то на батька, то на матір і відверто позіхала.
– Там був один лейтенант-зенітник. Усі знали, що він умирає. І він знав. Якось уночі посилає сестру і просить мене прийти. Пришкутильгав я на милицях, а він, як дитина, просить: “Розкажи щось...” А від Нього вже смертю пахне.
– Хіба смерть пахне? – спитала Ніна.
– Так, іноді. Він мав газову гангрену.
– Що ж ви йому розповіли?
– Треба людині смерть полегшити. Сказав, що хоробрі солдати не вмирають, а потрапляють на небо. Фантазував як міг про царство небесне. Так він і помер у мене на очах. Але зі щасливою усмішкою.
– Я бачила, як одна моя подруга народжувала, – задумливо сказала Ніна. – А ось як люди вмирають – цього я ще не бачила.
– Ніно, як тобі не соромно, – сонно проскрипів Кікі.
– Потім політрук хотів зробити мені за це догану, так солдати його трохи милицями не вбили, – згадував Борис. – Так я дізнався про силу людського слова. Іноді воно сильніше за смерть. Потім я почав писати у фронтових газетах. Так я з інженера-механіка став інженером людських душ.
Ознайомившись із біографією гостя, Міліція Іванівна вирішила показати і себе, і сіла за піаніно. Після двох фальшивих акордів вона заявила, що піаніно розладжене і взялася за гітару. Поки мама бренчала на гітарі, тато прибирав зі столу.
Підібравши ноги, Ніна сиділа на дивані, як скромна і вихована дитина. Округле миловидне обличчя з великими, як у матері, очима. Тільки щоки, мабуть, трішки надто повні, а губи надто тонкі. Густе каштанове волосся і випуклий впертий лоб. Крихкі плечі та добре розвинені груди, тонка талія та важкі стегна здорової самки. Хороша фігура та повні, як у спортсменки, ікри ніг. На додаток до всього цього дитячо наївний вираз обличчя і надзвичайно чиста і ніжна шкіра. Справжнє втілення квітучого дівоцтва.
“Комбінація досить спокуслива”, – подумав Борис, розглядаючи дівчину.
– Ніно, покажи твої малюнки, запропонувала Міліція Іванівна.
З легким небажанням дівчина встала і витягла з-за буфета велику папку. Ілюстрації олівцем і чорнилами до якихось дитячих мрій: дрімучий ліс, самотня принцеса, що загубилася в ньому, повітряний замок на високій горі, над якою висять чорні хмари. Потім слідували зображення голих дівчат. Дівчата вигиналися так і так і виставляли ніжку.
– Це Ніна з подруг малювала, – пояснила мама. Цілком природно, що Борис затримався на голих подружках.
– Відразу видно, чим ви цікавитеся, – зневажливо пирхнула принцеса. – Голими жінками.
Покінчивши з домашнім господарством, Гоняло Мученик мирно дрімав у продавленому плюшевому кріслі. Чай був випитий, розмова вичерпана, музичне та художнє оформлення домашньої вечері закінчено. Не слід зловживати гостинністю, а особливо вперше.
Гість підвівся, сподіваючись, що принцеса проводить його до дверей. Але де там. Під суворим поглядом дружини Кікі прокинувся і понуро поплентався проводжати гостя.
На подвір'ї потріскував січневий морозець. Провулок Ентузіастів дрімав у глибокому снігу. Протоптана вздовж будинків доріжка бадьоро поскрипувала під ногами. Піднявши комір пальта, Борис крокував і підбивав підсумок.
Сім'я досить приємна. Тато, звісно, ганчірка, а парадом командує мама. З такою тещею буде важкувато. Типовий матріархат.
При цьому Борису згадалася справа про сім печаток, коли червоний кардинал Максим Руднєв полював на амазонок, починаючи від богині Діани і закінчуючи жінками-чекістками. Там було щось і про матріархат. На думку 13‑го Відділу, якщо в якійсь сім'ї матріархат, то це теж погана прикмета, і таких диваків треба брати на замітку. Яка нісенітниця!
Хоча у сім'ї Міллерів і явний матріархат, але донька у них дуже спокуслива. Хоч вона й трішечки дичиться, але це цілком природно. Відразу видно, що вона дівчина серйозна і знає собі ціну.
Через уривки хмар виглянув молодий місяць. Гойдали голими гілками дерева. У місячному світлі повзли по снігу розпливчасті тіні.
Якщо радянський громадянин хоче отримати у Москві тимчасовий нічліг, то для цього є кілька можливостей. Найкраще переночувати у родичів або знайомих.
У готелі краще не потикатися. Всі номери в готелях заброньовані для іноземних туристів або для ялдашів, що по-татарськи означає "товариш". Як за часів татарської навали, Москва окупована тепер міжнародними ялдашами – азіатськими, африканськими та іншими товаришами, які борються за мир та дружбу між народами.
А для радянського громадянина є Будинок колгоспника. Той, що на Коров'ячому валу.
Хоча Москва є столицею трудящих всього світу, і клопоту у неї повний рот, але вона не забуває і власних колгоспників. Навіть незважаючи на те, що колгоспники – народ темний і приїжджають до столиці зовсім не за тим, щоб помолитися червоно-рудим мощам Лєніна, що лежать на Червоній площі, а просто щоб поторгувати під стінами Кремля цибулею та картоплею, та ще й по спекулятивних цінам. Відповідно до загального зростання культури вони жваво покрикують:
– Гей, громадяни-товариші, кому вітамінів? Налітай!
У Будинку колгоспника, що пишеться з великої літери, втомленого мандрівника приємно вражає дух радянського гуманізму. Це не той дух, який розноситься від колгоспників, які обжерлися власною картоплею з цибулею. Ні, йдеться про інше. Щоби колгоспники не забували про колективізацію, сплять тут колективно – по тридцять осіб у кімнаті. Зустрічають тут як у рідній родині: якщо всі ліжка зайняті, то тебе укладають на підлозі.
На стіні плакат: “Товариші, будьте пильні!” А внизу приписка олівцем: “Бережіть кишені!” Ковдр і простирадл зазвичай немає. Ковдрою служить власне пальто, а піжамою – піджак. Укладаючись спати, громадянин бачить, що сусіди-колгоспники завбачливо заколюють англійськими шпильками кишені піджаків, де у них зберігаються гроші, отримані від продажу вітамінів у формі цибулі та картоплі. Якщо новачок англійської шпильки не має, то він запускає руку в кишеню і спить, тримаючись за гаманець і намагаючись не розтискати кулак.
* * *
Якщо радянський громадянин хоче отримати у Москві постійну квартиру, то для цього також є кілька можливостей.
Про квартиру у нових будинках і мріяти не варто. Найрозумніше піти старою вулицею, серед старих будинків і пошукати там стару бабусю. Таку, яка має в кімнаті зайвий кут. У такому кутку, за ситцевою занавіскою, можна отримати постійну квартиру.
Якщо когось така квартира не задовольняє, то є й інші можливості. Можна отримати цілу кімнату. Але на цій кімнаті треба одружуватися, тобто на нареченій із кімнатою. І потрібно бути обережними. Зазвичай, якщо кімната нова, то наречена стара. А якщо наречена нова, то кімната стара. Крім того, у Москві набагато більше парубків без кімнат, ніж наречених із кімнатами.
Виходячи з усіх цих міркувань, Борис просто подзвонив Максимові. Той викликав ад'ютанта і розпорядився: – Перепишіть на нього мою конспіративну квартиру в Еніному провулку.– Є, квартиру, товаришу маршал!
– Заразом перепишіть йому і мій білий ЗІЛ.
– Є, ЗІЛ, товариш маршал! – клацнув підборами ад'ютант.
– Тільки не будь такою свинею, – сказав Максим. – І не забувай, що ти мій єдиний брат.
Борис завантажив свої пожитки у нову машину і поїхав на нову квартиру. Праворуч на вітровому склі машини був наклеєний якийсь значок, що залишився з того часу, коли цією машиною користувався Максим, котрий любив балуватися різними шифрованими символами.
Це була зірка на кшталт радянської, але не червона, а чорна із золотим обідком. Посередині замість серпа і молота схрещені червоні сокири, як у пожежників чи середньовічної інквізиції. А внизу, між променями зірки, бронзовий щиток із числом 13, що одні вважають щасливою прикметою, а інші – нещасливою.
Улагодивши справи з квартирою, Борис одразу ж взявся до роботи над своєю новою книгою. Найважче почати. Це пошуки у темряві, народження героїв, оформлення ідеї. Пишеш доти, доки не осідлаєш ідею, поки герої не оживуть і стануть кращими за живих людей або гіршими за них.
Отже, основна ідея – це гомо совьєтікус – ідеальні радянські люди нового типу. Рекомендується наближати творчість до життя. Чому б не почати так: герой роману людина не дуже погана, але й не дуже хороша. Припустимо, він довгий час працював за кордоном і відстав від життя на батьківщині. Потім він повертається додому і знаходить тут людей абсолютно нового типу – гомо совьєтікус. У найкращому розумінні цього слова.
Добре мати перед очима прообрази героїв – типажі. Насамперед, потрібна героїня, ідеальна дівчина нового типу. Герой трошки розпестився за кордоном, а героїня поверне його на шлях праведників. Орієнтовно героїню можна назвати Ніною.
Потому, як сіль та перець, усілякі емоційні приправи: кохання, дружба та інше на тлі будівництва нового світу. Десь всунути кілька особистих конфліктів. Конфлікти, звісно, ідеологічні, без бійки.
Неохристиянина Серафима Алілуєва можна використати як ворону, яка весь час каркає. А Остапа Оглоєдова, сина Остапа Бендера, – як рудого біля бар'єра, щоб публіка не сумувала.
Звичайно, все це у дружній формі. Потім ще дякувати будуть, що потрапили до пантеону літературних героїв. Коли будуть дідусями, з гордістю покажуть своїм онукам: “Дивіться, це ось про мене написано!”
Коли книжка вийде друком, автор влаштує для всіх героїв грандіозну гулянку. Або, можливо, весілля! Так режисер одружується зі зіркою екрану, яку він відкрив, а письменник – з героїнею власного роману. Це трюк вірний ще з часів Пігмаліона.
Але для досягнення мети потрібно не мріяти, а працювати. Коли він писав першу книгу, то протер кілька сорочок, доки здогадався засучувати рукави. Потім він натер на ліктях мозолі і змащував їх вазеліном. Ось як пишуться книжки!З цими думками інженер людських душ засучив рукави і написав перший рядок: “Все це почалося 13 січня в епоху післясталінської відлиги...”
Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ