Григорій Клімов «Князь світу цього»

Глава 13. «Всі люди – брати!»

І пізнаєте істину, і правда зробить вас вільними.
Іоан. 8:32

Девіз на фасаді Центрального розвідувального управління США

Над Москвою, як хмари в небі, проходили великі та малі події. Органи державної безпеки змінювали свою назву: МВС – МДБ – КДБ. Але 13-й відділ Міністерства внутрішніх справ (МВС) не змінював своєї назви. Просто тому, що офіційно це було пусте місце.

Філософи кажуть, що диявол насамперед намагається довести, що його не існує, що він ніхто і ніщо. Тому й радянська інквізиція, знаючи формулу диявола, теж вдавала, що й її теж не існує, що й вона теж ніхто і ніщо.

Філософи запевняють, що диявол робить все в темряві, ззаду і навпаки. Так само робила і радянська інквізиція. Сидячи позаду, 13-й відділ керував усіма іншими дванадцятьма відділами МВС – МДБ – КДБ. Та й не лише цим. Адже в Біблії говориться, що диявол – це князь цього світу. А той, хто одягнув на цього князя вуздечку, той може керувати багатьма справами цього світу.

Колись для керівних працівників Міністерства закордонних справ СРСР запровадили посадові ранги державного радника 1, 2 і 3 рангу та відповідну парадну форму із золотими позументами, щось на зразок статських генералів царського часу. Але мало хто знав, що потім запровадили ще більш старомодний вищий ранг – таємного державного радника, щось на кшталт імперського гехеймрату.

Іноді ці таємні радники з'являлися в генеральській формі Міністерства закордонних справ, але з погонами 13-го відділу МВС та відповідними значками – то бронзовий щиток, як у воєнюристів, то змійка, як у медиків, то схрещені сокири, як у інженерів чи пожежників. І ніхто достеменно не знав, з ким воюють ці адвокати, кого лікують ці медики і що гасять ці пожежники. Зазвичай ці таємні радники вважали за краще залишатися в тіні. Але державні радники знали, що слово гехеймрата – закон.

В урядових колах потихеньку шепотіли, що хоча вожді в СРСР і змінюються, але не змінюється в Москві одна людина – якийсь особливий таємний радник радянських вождів, який сидить позаду радянського трону, як червоний папа. Потім, озираючись на всі боки, шепотіли, що цей червоний папа іноді розгулює по Москві то в одязі простого робітника, то колгоспника, а іноді й жебрака. У такі дні червоний папа знімає з себе усі найвищі ордени Радянського Союзу і носить на грудях лише просту медаль «За порятунок тонучих».

Навіть у наш тверезий вік соціалістичного реалізму у світі стільки усіляких чудес. Але ми їх просто не помічаємо. Ось візьміть, наприклад, таку чудову історію.

Після смерті Сталіна найбльш карколомну кар'єру в Радянському Союзі зробив Дмитро Шепілов. До цього майже нікому не відома людина, вона раптом блискавично стала членом Центрального Комітету, потім – членом всесильної Президії ЦК, потім – головним редактором головного органу партії газети «Правда» і, нарешті – міністром закордонних справ СРСР.

Але незабаром міністр закордонних справ Шепілов виявився замішаним у справі «антипартійної групи» Молотова та Кагановича, і його карколомна кар'єра так само блискавично пішла у зворотному напрямку. Його виключили з Президії ЦК, потім зі складу ЦК, зняли з посади головного редактора головного органу партії – газети «Правда» та з посади міністра закордонних справ СРСР. Разом із Молотовим та Кагановичем антипартієць Шепілов раптом зник із московського горизонту.

Подальша кар'єра Дмитра Шепілова потім детально описувалася в західній пресі. І навіть зі слів такого надійного джерела, як американська розвідка.

Подібно багатьом відповідальним працівникам, Шепілов хворів на виразку шлунка. Але коли він за давньою звичкою пішов до кремлівської лікарні, то його направили до лікарні для простих смертних. А в лікарні для простих смертних його відправили не до палати для хворих на шлунок, а до палати для душевнохворих. Там його хвору душу лікували кілька місяців, а потім визнали його інвалідом і навіть із правом на пенсію – 60 рублів на місяць, що дорівнює заробітку чорнороба. Ось після цього й скажіть, що у Радянському Союзі не демократія!

Поки колишній міністр закордонних справ СРСР сидів у лікарні для душевнохворих, його книгу «Зовнішня політика СРСР» вилучили з обігу і відправили на макулатуру, а його самого позбавили чину генерал-майора армії, викинули з Академії наук СРСР та з Великої Радянської Енциклопедії.

За даними американської розвідки, 13 липня 1959 року антипартієць і пенсіонер Шепілов повернувся з божевільні в свою московську квартиру в Ленінському проїзді, №13. Деякі темні люди уникають числа 13, вважаючи його чортовою дюжиною. Але антипартієць Шепілов, мабуть, вважав якраз навпаки.

Так чи інакше, але незабаром Шепілову для відновлення душевної рівноваги наказали їхати на роботу до колгоспу – копати навоз. Маршал держбезпеки Руднєв дотримувався свого слова. Тепер опальних урядовців не розстрілювали, як раніше, а застосовували толстовський метод «лікування працею».

Коли колишній міністр закордонних справ СРСР відмовився будувати комунізм власними руками, його було остаточно визнано душевнохворим і ув'язнено до божевільні. Перший смертний гріх – гординя і тут виявилася сильнішим за розум.

Американська розвідка повідомляла про це з таким великим жалем і співчуттям, наче їм дуже хотілося б, щоб міністром закордонних справ СРСР був божевільний. Але радянська розвідка анітрохи не дивувалася цьому. У мозковому тресті професора Руднєва чудово знали, що у начальника американської розвідки Аллена Даллеса, хоча його брат сидів міністром закордонних справ США, його син сидів у божевільні. Татко Даллес знав все і вся у світі, а його син не впізнавав навіть свого батька.

У Москві говорили, що якщо Шепілов і божевільний, то дуже і дуже хитрий божевільний, якщо він зумів видертися так швидко і так високо і ніхто нічого не бачив. Інші ж казали, що це ніщо чудово бачили настільки ж хитромудрі сталінці Молотов і Каганович, які саме тому й витягли Шепілова нагору. Тому їх усіх разом і вибили. Очевидно, і на цих хитрунів знайшовся якийсь надхитрець.

Звичайно, з погляду вищої соціології нічого в цьому немає. Наприклад, довгий час Рудольф Гесс був правою рукою Гітлера, і йому улесливо тиснули ручку багато сильних світу цього. А потім десятки років цей же Гесс сидів у в'язниці як військовий злочинець, ловив горобців, що залітали до нього у віконце, і офіційно вважався божевільним.

Але якщо придивитися уважно, то серед державних людей це ніби як професійна хвороба. Так польський президент Пілсудський у молодості, коли він був революціонером, теж сидів у божевільні. А згодом, коли став диктатором Польщі, заявив, що він це божевілля лише симулював. Або ось жив-був у США такий військовий міністр Форрестол. І це вже під час атомної бомби. А потім цього самого атомного міністра раптом посадили до лікарні для душевнохворих, звідки він незабаром викинувся у віконце і вбився.

Але в Америці кожен, навіть не божевільний, знає, що в божевільних будинках для простих смертних усі вікна влаштовані так, що викинутися з них зовсім неможливо. Можливо, в божевільні для непростих смертних вікна влаштовані інакше?

Тому одні казали, що Форрестола посадили до божевільні його політичні противники. А інші говорили навпаки – що його викинули у віконце його політичні друзі як політичний баласт.

При цьому згадували, що після вбивства американського національного героя президента Лінкольна його вдову теж у свій час тримали в божевільні — щоб вона занадто багато не балакала.

Так чи інакше, порівняно з демократичним Форрестолом, який вилетів у віконце, тоталітарному Шепілову ще дуже й дуже пощастило. Колишній міністр закордонних справ СРСР просто сидів у божевільні і співав пісеньку:

Тут алкого-олікі сидят, как кро-олікі. А шизофре-єнікі всє вяжут ве-енікі...

Тим часом підійшов XXII з'їзд КПРС. У якості надзвичайного атракціону на цьому з'їзді виступила стара більшовичка Дора Мазуркіна. Це була схожа на маринований гриб старенька, кульгава і кривобока, заслужена революціонерка та соратниця самого Леніна, яку в нагороду за її революційну діяльність потім понад двадцять років маринували у сталінських концтаборах. Але навіть за колючим дротом вона з піною біля рота проповідувала комунізм, за що солагерники прозвали її Дора Придуркіна.

Навіть якби на естраду з'їзду Компартії СРСР раптом випустили череду голих балерин з паризького кафешантану, то й вони не справили б такої приголомшливої ​​сенсації, як кривобока бабуся Дора.

Як тільки повитуха російської революції та інтимна подруга дружини самого Леніна з'явилася на сцені, з'їзд Комуністичної партії Союзу Радянських Соціалістичних республік раптом перетворився на спіритичний сеанс, де запахло чудесами потойбічного світу. Дора Мазуркіна-Придуркіна чесно і відверто зізналася високому з'їзду, що вона часто розмовляє з духом великого Леніна і навіть отримує від товариша Леніна із потойбіччя інструкції, що треба робити, щоб побудувати комунізм.

Не призналася Дора тільки в одному: що за це ось саме спілкування з духами її свого часу і законопатили до Сибіру, ​​побачивши в цьому антирадянські організації, за статтею 58, пункти 10 та 11. В інших країнах це був би безневинний гурток всяких диваків, що бавляться спіритизмом. Але в СРСР це розглядалося як контрреволюційне підпілля, де сатана знюхується з антихристом. А потім починається бердяївський союз сатани та антихриста, де договір підписується кров'ю у формі змішаних шлюбів у розрахунку на царство князя світу цього.

Прем'єр-міністр СРСР, який сидів у президії з'їзду, нахилився до свого радника, що сидів поруч, і тихо, щоб не чули інші, сказав:

– У-ух чортова відьма... Шкода, що її свого часу одразу не пристрелили.

– Усіх нас не перестріляєте! – Раптом крикнула Дора хрипким чоловічим голосом. – Куль не вистачить! Бо ім'я нам – легіон!

– Ух пр-роклята, – здригнуся від несподіванки прем'єр. – Це вона вловила мою думку. Як по радіо! То може вона й справді з духом Леніна перемовляється?!

– Не турбуйтесь, – заспокоїв прем'єра радник. – Ми всі ці розмовчики підслуховуємо. До речі, знаєте, хто ця стара дурепа? Це моя колишня теща...

– Ну, якщо так, то відвертість за відвертість. – Прем'єр усміхнувся, але якось сумно. – Адже моя перша дружина також була з цих – з марсіанок. Бо після революції куди не плюнь – усі такі були. А я сам вийшов зі свинопасів і нічого цього не розумів. Та під час Великої Чистки і мою марсіанку теж підміли... А Сталін змусив мене гопака танцювати. Скажіть, Максиме Олексаничу, а у вас діти були?

– Була одна дочка. Але вона померла дитиною.

– Це вам ще пощастило. А у мене гірше – у мене від цієї марсіанки дочка і син. Як тільки дочка виросла і досягла статевої зрілості, так і почалися всякі дива. На чоловіків не дивиться. А скінчилося тим, що вона одружилася з марсіаніном.

– Та сама історія, що у дітей Сталіна, – кивнув радник.

– Так, але мені від цього не легше, – зітхнув прем'єр. – А коли син виріс, то замість того, щоб бігати за жінками, він бігає за метеликами. Не чоловік, а чорт зна, що... Як Набоков зі своєю «Лолітою». А потім, дивлюся, до нього вже марсіанки підбираються. Відразу учули. Врешті, і він теж на марсіанці одружився. Як вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться. І все це на старість років на мою сиву голову... Ех, якби я знав це раніше... Це треба було б запровадити як обов'язковий предмет в останніх класах середньої школи.

– Але підручника з цього предмету ви не знайдете ніде у світі, – сказав радник. – У жодній бібліотеці. А якщо з'явиться, то його спалять.

Тим часом Дора Мазуркіна-Придуркіна діловито рапортувала з'їзду компартії про те, як вона спілкується з астральним світом. Виявляється, дух товариша Леніна гірко скаржиться, що йому гидко лежати в Мавзолеї поряд із мумією Сталіна, який спочатку пересаджав у концтабори всіх справжніх ленінців, а тепер розвалився поряд і, в астральному втіленні, хамить самому товаришу Леніну.

З зали запитали:

– А ви дух товариша Сталіна викликали?

– Викликала, – хрипким басом відповіла Дора. – Але він тільки лається, як шевець. Недрукованими словами. Хочете послухати?

– Спасибі, – сказали із зали. – Ми вам і так віримо. Зважаючи на серйозність становища, оскільки Ленін і Сталін навіть і мертві не вживаються, з'їзд Компартії СРСР вирішив розглянути прохання духу товариша Леніна і одноголосно ухвалив викинути товариша Сталіна з Мавзолею.

Коли в залі згасли вогні кінопрожекторів та оператори кінохроніки стали збирати свою апаратуру, прем'єр-міністр знову нахилився до свого радника:

– А знаєте, з вас вийшов би непоганий кінорежисер. Інсценовано прямо як у кіно. І навіть свою тещу як кінозірку задіяли. Доведеться дати вам якусь медаль лауреата. Чи хочете звання заслуженого митця СРСР?

Незабаром на Червоній площі, поряд із Мавзолеєм, з'явилася нова могила з важкою кам'яною плитою та написом «Сталін». Одночасно по Москві поповзли чутки, що мумію великого Сталіна просто спалили і викинули в каналізацію: щоб кожен міг віддати йому по заслугах, по мощах і масло. Та ще й казали, що під плитою з ім'ям Сталіна поховали прах невідомого концтабірника: якщо хтось захоче вклонитися Сталіну, то нехай кланяється не йому, а цьому концтабірнику. Але найдивовижніше було те, що чутки ці виходили звідкись згори.

Москвичі дивувалися:

– Хм, ніби хтось ходить містом і підслуховує наші думки та почуття.

– А може, це він ходить?

– Хто?

– Ну, самі знаєте хто... Червоний папа...

Після смерті Сталіна його син генерал-лейтенант Василь Сталін кудись безвісти зник. Одні казали, що він сидить в ізоляторі для невиліковних алкоголіків, інші – що він у психіатричній лікарні, а треті запевняли, що перше і друге знаходиться під одним дахом.

Потім Василь Сталін помер. Одні казали, що він наклав на себе руки, інші – що він загинув від отруєння алкоголем, а треті запевняли, що це одне й те ж – що він просто наклав на себе руки за допомогою алкоголю. При цьому згадували, що дружина Сталіна і мати Василя теж начебто наклала на себе руки і що другий син Сталіна – Яків, будучи ще підлітком, теж намагався покінчити життя самогубством.

Звичайно, якщо придивитися уважно, з погляду вищої соціології, то все це – звичайне явище в сім'ях незвичайних людей.

Так от, поки в Москві гадали про долю Василя Сталіна, одна з дочок сера Вінстона Черчілля, Сара, була в судовому порядку оголошена невиліковною алкоголічкою і поміщена в психіатричну лікарню. Тим часом друга дочка Черчілля, Діана, працювала у благодійній організації, яка відмовляла людей від самогубства. А потім Діані все це так набридло, що вона взяла і сама наклала на себе руки.

Зате дочка Сталіна Світлана вчинила набагато простіше. Їй так набрид комунізм, який будував її тато, що вона взяла та й втекла до капіталістів. А капіталісти, знищенню яких її тато присвятив усе своє життя, так зраділи, що зустріли її як люб'язну сестричку.

За допомогою американської розвідки Світлана насамперед вирушила не кудись, а до Швейцарії, яка, крім швейцарського сиру, славиться ще таємними номерними рахунками в банках, де тримають свої трудові заощадження американські гангстери та диктатори з усього світу. Потім американські розвідники, як досвідчені гангстери, допомогли Світлані відкрити в князівстві Ліхтенштейн банківський рахунок – маленький трюк, щоб не сплачувати американські податки, зокрема й податки на спадок. Потім американська преса зчинила крик, що Світлана привезла із собою – мабуть, під спідницею – свої мемуари, за які їй уже наобіцяли мільйони. Так в Америці з'явилася ще одна багата наречена.

Комуністи кричали услід, що нова принцеса доларів просто психічно хвора психопатка, яка покидала в Москві купу чоловіків і дітей. А капіталісти, як любі братики, кричали навпаки – що вона, мовляв, нещодавно охрестилася в християнську віру і тому вона, мовляв, майже свята. І ніхто нічого не розумів, хто ж вона така: свята грішниця чи грішна свята?

Звичайно, з погляду діалектичного християнства, все це дуже просто. Для цього потрібно тільки знати, чому в Біблії написано: «Бережіться лжепророків, які приходять до вас в овечому одязі, а всередині суть вовки хижі: за плодами їх впізнаєте їх».

Та ще треба знати, чому біблійне дерево пізнання називається деревом пізнання добра і зла, і чому це дерево – заборонене. І що це за ключі пізнання, про які йдеться в Біблії. І чому деякі знаючі люди кажуть, що ці ключі отруєні.

* * *

У процесі десталінізації мозковий трест професора Руднєва перейменували на Науково-дослідний інститут – НДІ-13. Крім того, принагідно з НДІ-13 створили ще Інститут вищої соціології при Академії наук СРСР.

Колись у СРСР існував Інститут червоної професури, де після революції спішно пекли нові червоні кадри. Тепер вищі кадри партії та уряду СРСР шліфували в новому Інституті вищої соціології. Але цей навчальний заклад був суворо засекречений. А у всіх професорів з-під білих халатів, як хвіст у біса, виглядала форма 13-го відділу МВС, або НДІ-13.

Тому неофіційно за аналогією з колишнім Інститутом червоної професури цей новий заклад незабаром почали називати Інститутом чорної професури. А послухавши цю вищу соціологію, слухачі невдовзі самі перейменували її на чорну соціологію.

У лекційних залах сиділи спеціально відібрані керівники партії та уряду СРСР, члени Верховної Ради, міністри, генерали атомних військ та адмірали атомних флотилій. Деякі з них скаржилися, що на старості років, у генеральських чинах – і знову вчитися. Але, послухавши кілька лекцій, вони вже не скаржилися.

Інші бурчали, що перевірка та відбір на ці курси надто суворі, що коли перевіряють на сифіліс, то беруть одну пробу крові, а тут брали кілька проб крові. Та ще перевіряли всіх родичів, не лише живих, а й мертвих. Здавалося, що перевіряли на якусь хворобу, яка набагато гірша за сифіліс. Але ці скарги припинилися після того, як один із слухачів, заслужений генерал, раптом застрелив свою дружину та трьох дітей, а потім сам застрелився, залишивши таємничу записку: «З ними я жити більше не можу. І без них не можу. Краще б я цього не знав!»

Вища соціологія починалася з короткого огляду релігійних культів. Як народжувалися та вмирали суспільні формації, держави та релігії; як на схилі деяких древніх цивілізацій з'являлися дивні фалічні культи; як загинула блискуча Еллада, як впав гордий Рим, як на уламках язичницької Римської імперії зросла нова релігія – християнство.

Потім професори переходили до Біблії і, користуючись марксистським методом діалектичного матеріалізму, розшифровували біблійні ключі пізнання. Оскільки Бог живе на небі, а диявол – на землі і оскільки в Біблії говориться, що диявол – це князь цього світу, то фахівці Науково-дослідного інституту – НДІ-13, не гаючи часу, брали цього диявола за роги. Виявляється, з погляду діалектичного християнства диявол – це комплексна соціальна хвороба, яка називається виродженням чи дегенерацією. І цей дегенеративний диявол складається з трьох частин: душевних хвороб, статевих збочень і деяких фізичних деформацій організму. Тільки і всього. Так просто.

Однак це біологічне виродження відігравало дуже істотну роль у процесі занепаду та загибелі Стародавньої Греції та Риму. Враховуючи це, християнство, що виникло на руїнах Риму та Греції, у середні віки стало просто палити дегенератів на багаттях, називаючи їх відьмами та чаклунами. На підтвердження цього професори радянської інквізиції читали протоколи середньовічної інквізиції. Деякі члени радянського уряду сиділи за партами та позіхали. Або креслили чортиків у своїх зошитах.

– До речі, – сказав генерал-професор Добронравов, – з точки зору вищої соціології такими самими дегенератами були Карл Маркс, Ленін, Троцький, Сталін і Гітлер. В старі добрі часи вони просто потрапили б на багаття інквізиції.

Після такого богохульства позіхання в залі припинилося. Слухачі приголомшено хитали головами і чекали, що буде далі.

А далі йшов комплекс влади, який створює те, що називається природженим вождем, починаючи від негритянських чаклунів та сибірських шаманів і закінчуючи Леніним, Сталіним та Гітлером.

Коли західні вчені-соціологи зайнялися обстеженням негритянських чаклунів, то виявилася дивна річ. Більшість цих чаклунів, з одного боку, з клінічної точки зору, були тим, що в культурних країнах називається психопатами, психотиками чи невротиками, тобто душевнохворими. З іншого боку, з погляду сексу, більшість із них мали статеві збочення. Тобто більшість із них були типовими дегенератами. І водночас в умовах примітивного негритянського суспільства, так би мовити в найбільш природних умовах примітивної демократії, ці дегенерати з якихось таємничих причин стали чаклунами, жерцями чи вождями свого суспільства. Але чому?

Коли російські вчені ще до революції подібним чином обстежили сибірських шаманів, то й там виявили те саме дивне явище. Більшість сибірських шаманів були такими ж припадковими психопатами, психотиками, невротиками та сексуальними збоченцями, як і негритянські чаклуни. Абсолютно в різних частинах світу – і те саме явище. Значить, це якась закономірність. Але яка?

Щоб розгадати цю загадку, до шаманів відправили спеціальну експедицію 13-го відділу НКВС. Звичайно, НКВС було абсолютно начхати і на сибірських шаманів, і на негритянських чаклунів. Але їх цікавило практичніше завдання: а чи не поширюється ця дивна закономірність і на вождів сучасного цивілізованого світу?

Тут, щоб зв'язати кінці з кінцями, фахівці з НДІ-13 переходили в іншу область – область сексуальної психопатології. Ключ до комплексу влади був захований у темному закутку, куди мало хто заглядає, у тому брудному та похмурому закутку, який називається садизмом. Говорячи про садизм, більшість вчених авторитетів приходять до висновку, що психологічним коренем садизму є воля до влади, тобто хвороблива, патологічна потреба домінувати, командувати, панувати. А коли маєш владу, то для такого садиста вже самі собою відкриваються перспективи помучити інших не лише психічно, а й фізично.

– Наприклад, – сказав генерал психопатології Карпов, – під приводом насильницької колективізації та індустріалізації. Це називається сублімацією садизму у політиці.

Філософи часто називають диявола дволиким, оскільки тут сходяться дві екстреми: геніальний розум і безумство, садизм і мазохізм, вбивство та самогубство. І якщо розглядати дегенерацію як дерево зла, то дерево це страшенно заплутане. Наприклад, садизм створює комплекс влади, який нерідко призводить до влади. Але садизм є лише однією з гілочок цього дерева зла. Зазвичай садизм так чи інакше ще пов'язаний з гомосексуальністю – повною чи частковою, відкритою чи прихованою, латентною чи пригніченою. Це свого роду плата за владу, за славу та велич.

І все тут дуже і дуже оманливе. Наприклад, ви, природно, подумаєте, що найгірше – це повна та відкрита гомосексуальність. А насправді якраз навпаки. Найбільше душевних хвороб і у найбільш гострій формі дає прихована, часткова чи пригнічена гомосексуальність. Крім того, на одного чесного відкритого педераста припадає десять прихованих, часткових або пригнічених педерастів. І саме ця туманна категорія дає найбільшу кількість психопатів, котрі стають професійними революціонерами, анархістами, нігілістами, терористами, екстремістами, комуністами чи нацистами та, у разі успіху – диктаторами, вождями, прем'єрами чи президентами.

– Тому філософи й кажуть, – сказав професор Топтигін, – що диявол небезпечний не тоді, коли він з'являється і лякає нас, а тоді, коли ми його не бачимо. Зарубайте собі цю формулу на носі. І підкресліть це у ваших конспектах, які ви називаєте «Червоне євангеліє».

Слідом за розшифровкою формули влади йшов курс, який так і називався: «Дерево зла». Генерал-професор Биков повісив велику карту, на якій справді було зображено щось на кшталт засохлого дерева з масою розгалужень, гілочок та сучків.

– Як бачите, – професор тицьнув указкою, – корінням цього дерева зла є кровозмішення, тобто перебільшене, нездорове кохання між родичами, яке спочатку створює хворобливу прихильність, психологічну фіксацію, а в крайніх випадках доходить і до прямого статевого зв'язку. Зверніть увагу, як з самого початку диявол дегенерації ховається за самими, здавалося б, благородними людськими почуттями, доводячи їх до абсурдної екстреми. Вже й тут диявол – це екстреміст.

– У Стародавньому Єгипті шлюби між родичами були звичайним явищем у сім'ях фараонів. У наш час подібні фараонові шлюби, на кузенах, мали Альберт Ейнштейн і президент Франклін Рузвельт. Матері Ейнштейна та його другої дружини Ельзи були рідними сестрами, а їх батьки – двоюрідними братами. Від цього шлюбу не було дітей. А син Ейнштейна від першого шлюбу, Едуард, вже побував у божевільні.

Але продуктом такого ж фараонова шлюбу був ще Адольф Гітлер. Батько Гітлера одружився з дочкою своєї двоюрідної сестри, тобто батьки Гітлера були родичами третього ступеня. А результати цього ви й самі знаєте. Тому, знаючи це коріння зла, Православна церква і забороняла шлюби між родичами, аж до сьомого ступеня споріднення.

При шлюбах між родичами завдяки багаторазовому нашаруванню однакових генетичних характеристик народжуються діти, у яких перерозвинені одні характеристики, але за цей рахунок недорозвинені інші характеристики. У результаті виходять душевно неврівноважені люди, а зрештою – генії або ідіоти. Або ж, що ще гірше, геніальні божевільні на кшталт Гітлера. А потім божевільний Гітлер починає полювати на геніального Ейнштейна, за голову якого Гітлер призначив навіть спеціальний приз у 20.000 марок.

Проаналізувавши коріння дерева зла, професор перейшов до стовбура цього дерева. Цим стволом була гомосексуальність у всіх її видах: відкрита та прихована, повна або часткова, латентна чи пригнічена, активна чи пасивна, чоловіча та жіноча. Це те, що колись називалося дияволами інкубом і суккубом, які перетворюють чоловіків на жінок, а жінок на чоловіків.

А в гілках цього дерева зла розсілися всякі інші біси, яких в наш час називають просто нервовими, душевними чи психічними хворобами: параноя, манія величі, манія переслідування, шизофренія, чи розщеплення особистості, маніакальні депресії, егоцентризм та егомонія, нарциссизм, комплекс саморуйнування, комплекс кастрації, епілепсія, істерія, іпохондрія, алкоголізм, наркоманія, німфоманія, сатиріаз, або комплекс донжуана, садизм, мазохізм, садомазохізм, фетишизм, войєризм, вампіризм, канібалізм, ексгібіціонізм, копрофілія, уринофілія, комплекс Лоліти, ротовий еротизм, кунілінгус і фелаціо, трансвестизм, гермафродитизм, нервові паралічі, дегенеративне старече недоумство, клептоманія, клаустрофобія і агорафобія, скотоложство і труположство і так далі. Чого тут тільки не було! Все, аж до проституції та порнографії, чоловічої імпотенції та жіночої холодності, які в більшості випадків теж з'являються не просто так, а є свого роду хворобливими психозами.

Ось тому й кажуть: була б людина, а стаття знайдеться.

– Якщо розглядати дегенерацію як єдине ціле, – продовжував професор Биков, – то це являє собою ніби як старіння і відмирання цілої соціальної групи, класу або нації. І найкращими ліками проти дегенерації є домішка свіжої крові, коли різні класи чи сусідні народи та нації живуть у мирі та дружбі, одружуються та змішують свою кров. Тому один із основних постулатів християнства – «Всі люди – брати!»

Тому апостоли комунізму, більшість яких були явними дегенератами, відчуваючи це на власній шкурі, теж викинули подібне гасло – про безкласове суспільство. Але яким шляхом? Шляхом класової різанини! І тут ми підходимо до проблеми антихриста.

Що ж це таке – антихрист чи антихристиянство? Це антитеза до постулату "Всі люди – брати!". Прикладом цього є Гітлер та його теорія вищої раси, з нюрнберзькими расовими законами, із забороною змішаних шлюбів із іноземцями тощо. Але тут логічно напрошується маленьке питання, – при цьому професор трохи скривився, – чи винайшов Гітлер цю теорію вищої раси сам, чи ж він її просто запозичив? А якщо він її просто запозичив, то у кого? І по кому ця теорія вдарила в першу чергу? До речі, у повній відповідності до марксистського закону про єдність і боротьбу протилежностей. Це один із багатьох парадоксів вищої соціології. Попереджу, що ці питання будуть на іспиті. Тому ворушіть мізками. Привчайтесь думати самостійно.

Після цього почалися практичні вправи. Слухачам роздали індивідуальні завдання і надали в їхнє розпорядження спеціальну бібліотеку, де були зібрані з усього світу біографічні дані про Карла Маркса, Леніна, Троцького, Сталіна, Гітлера та інших великих діячів світу цього. Потім відбувалися семінари, де слухачі розповідали перед аудиторією про результати своїх досліджень.

В результаті деякі члени радянського уряду запропонували, що після Сталіна з Мавзолею не завадило б викинути й самого Леніна.

– Не гарячкуйте, – заспокоювали професори. – Мертвий лев нам не страшний. Крім того, якщо йти цим шляхом, то доведеться викидати з гробниць майже всіх великих людей. Ось тому цю штуку і називають – князь світу цього.

Паралельно з цим йшов курс, де розшифровували ще один біблійний ключ пізнання – стосовно легіону. У розкладі занять цей курс так і називався: «Легіон», і цільовою установкою цього курсу було визначення чисельності цього легіону. Внаслідок цього з'явилися нові наукові терміни – легіонізація та легіонери.

З цією метою фахівці 13-го відділу брали статистику американського доктора Кінсі, яка прийнята як стандартний довідник на цю тему не лише у західному світі, а й у СРСР. У складному комплексі дегенерації або легіонізації найбільш очевидним компонентом, який більш менш легко підрахувати, є гомосексуальність, яка являє собою ніби стовбур цього дерева зла. Саме цим і займалася статистика доктора Кінсі.

Виявляється, що у розвинутому цивілізованому суспільстві, яким є США, 37% населення більшою чи меншою мірою, у тій чи іншій формі вже відчували гомосексуальність. Тобто 74 мільйони осіб на 200 мільйонів населення. Адже справді виходить, що ім'я їм легіон! З цього легіону лише 4% були чесними, повними та відкритими гомосексуалістами. А решта 33%, тобто 66 мільйонів осіб, займалися цим самим потихеньку, частково або за сумісництвом: 5 років, 3 роки, 1 рік або один раз, або навіть тільки мріяли про це уві сні – але аж до оргазму. Тобто на одного явного легіонера – майже 10 таємних легіонерів.

Але вся сіль у тому, що статеві збочення, в даному випадку гомосексуальність, є лише однією частиною комплексу легіонізації. А другою частиною є психічні хвороби. З цього приводу американська Об'єднана комісія з обстеження душевних хвороб у США каже, що кожен четвертий американець переживає серйозну душевну проблему та не може обійтися без негайної медичної допомоги. Наступна статистика каже, що 18,5% американців, тобто 37 мільйонів осіб, є явно душевнохворими. А решта бігають вулицями.

Генерал-професор Добронравов підбив підсумок:

– Отже, 37% легіонерів та 18,5% душевнохворих. Рівно половина. Тобто умовно кожен другий легіонер крім гомосексуальності ще й душевнохворий. Це схематично, щоб ви зрозуміли взаємозв'язок. А насправді все це набагато складніше. І комбінацій тут як у калейдоскопі.

Крім того, це середні цифри з усього населення США, включаючи всі класи населення. А легіонізація розподіляється не порівну, а прямо пропорційно соціальному рівню: що вище – то більше. Наприклад, кожен психіатр знає, що найбільше душевних хвороб дає інтелігенція. Тому деякі філософи кажуть, що вищий розум десь стикається з безумством.

Добре, якщо по всій Америці легіонерів 37%, то скільки їх серед інтелігенції? Відповідна статистика каже, що понад 50%. Ми ж для спрощення бухгалтерії вважаємо, що рівно половина. Як любив говорити громадянин Троцький: «Риба з голови смердить».

Знаючи це, ви зрозумієте одну із загадок радянської революції. Адже найбільш революційним класом у Росії була ліва інтелігенція, яку так і називали – орден російської інтелігенції. А під цим орденом мався на увазі цей самий легіон. З погляду вищої соціології це було як масове самогубство хворого класу. Згадайте біблійну притчу про легіон та стадо свиней, які кидаються зі скелі в море і гинуть.

Як ви знаєте, розсадником революційного руху в Росії було студентство. А зараз у всьому світі, особливо в Америці, йде ціла епідемія студентських бунтів. Чому саме студенти? А причина та сама: адже це майбутня інтелігенція, де 50% легіонерів. Крім того, тут відіграє роль ще й вік. У студентському віці, 18-25 років, статевий інстинкт проявляє себе найсильніше і пов'язані з ним психози – також. Ось і вся загадка цих ірраціональних студентських бунтів. Раніше говорили – сеча в голову б'є, а тепер кажуть – гормони.

Тепер займемося модерною філософією. Один з апостолів філософії екзистенціалізму К'єркегор каже, що в наш час диявол оселився в друкарській фарбі. Що це таке? Він такий розумний, такий філософ, а ми такі дурні? Ну, хто знає – підніміть руку!

Але аудиторія зніяковіло мовчала. І хтось сказав: "А ч-чорт його знає..."

– Цілком правильно, – кивнув генерал-професор. – Чорт! Якщо 50% інтелігенції так чи інакше плутаються з чортом, то що можна сказати про літераторів, поетів та письменників? Споконвіку їх називають володарями людських душ. А ми називаємо їх інженерами людських душ. І від них очікується, що їхня інтелігентність має бути вищою за рівень середнього інтелігента. Але прямо пропорційно до інтелігентності зростає і легіонізація. І відповідна статистика каже, що серед літераторів легіонерів вже не 50%, а понад 75%. Ми ж для спрощення бухгалтерії вважаємо, що рівно 75%, тобто 3 з 4, у цій групі вже мають усілякі проблеми по лінії доктора Кінсі, Фрейда тощо.

Все це чудово знають такі фахівці, як горбатий філософ К'єркегор. Тому він і філософствує, що в наш час він оселився в друкарській фарбі. Йому вторить нобелівський лауреат і педераст Андре Жид, говорячи, що немає книги, написаної без допомоги диявола. Саме тому знаменитий філософ Платон для побудови комуністичного суспільства ставив таку обов'язкову умову: вигнати всіх поетів за межі цієї держави. Саме тому під час Великої Чистки Сталін і загнав у Сибір мало не половину Спілки радянських письменників.

До речі, запишіть, що екзистенціалізм – це філософія та література легіонерів, або, висловлюючись культурніше, декадентщина. І те саме з так званим модерним живописом – це просто мазня легіонерів. Бачите, як це все просто. Якщо мати біблійні ключі пізнання. Ми з вас таких філософів зробимо, таких академіків, що й самі себе не впізнаєте.

Поки ж зарубіть собі на носі ці три цифри: 37% – в середньому, 50% – для інтелігенції та 75% – для літераторів, поетів та письменників. У вищій соціології це пам'ятати, як таблицю множення: 37% – 50% – 75%. Це для такої країни як США. Але ці коефіцієнти змінюються залежно від рівня культури та цивілізації певної країни чи нації, а також з інших причин. Наприклад, в СРСР внаслідок революції ці коефіцієнти нижчі. А в Стародавній Греції та Римі в період розпаду ці коефіцієнти були, ймовірно, ще вищими, ніж у США. Чи є якісь питання?

З аудиторії пролунав жалібний голос:

– Товариш професор, ось ви кажете, що 75% літераторів той... А як щодо викладачів літератури? У мене, знаєте, дружина, викладач літератури. І ви мене так налякали...

– Ну, давайте подивимося, – посміхнувся професор. – Що таке літературний критик? Це невдалий письменник. А що таке викладач літератури? Це невдалий літературний критик. Так що дистанція пристойна, і я думаю, що вам боятися нічого.

Так проходив місяць за місяцем. Поступово у радянському лексиконі народжувалися нові слова. Раніше були лишенці й висуванці, а тепер з'явилися виродженці та збоченці. Слідом за колективізацією – легіонізація, а за міліціонерами – легіонери. Раніше були лікарі-венерологи, а тепер з'явилися лікарі-дегенерологи. І хвороби ці були набагато гірші, ніж сифіліс.

Переходячи від теорії до практики, професори вищої соціології аналізували можливості перенаселення земної кулі, атомної війни, взаємного винищення білої раси, жовту небезпеку та чорну небезпеку. А чи не для того й з'явилася атомна бомба, як гиря на терезах якоїсь вищої рівноваги? Бракує тільки безумця-легіонера, котрий би розпочав цю війну і якого інші легіонери потім, як завжди, назвуть генієм. Але ж ця атомна війна буде гіршою від того, що описується в Апокаліпсисі!

За партами сиділи керівники партії та уряду СРСР, міністри, маршали, члени Верховної Ради, генерали атомних військ та адмірали атомних флотилій. Вони слухали все це і хмурилися, креслячи у своїх конспектах, які отримали прізвисько «Червоне євангеліє».

Вони були свідками того, як завалився і перетворився в ніщо культ обожнювання Сталіна. Тепер же замість марксизму-ленінізму, що набив усім їм оскому, приходило щось нове і разом з тим щось дуже старе, велике і важливе. Щось таємне, але водночас щось знайоме, просте та логічне! Те саме, чому люди, їхні батьки, діди та прадіди, вірили вже тисячі років: Бог і диявол – ключі добра і зла, розуму та безумства, життя та смерті.

Говорячи про революції, професори Науково-дослідного інституту – НДІ-13 скептично хитали головами.

– Є-єх, розбудили ми китайського дракона, а тепер він кусає нас за бік. Спочатку вони клянчили у нас зброю та гроші, а тепер погрожують відібрати у нас Сибір. Отримуємо Чингісхана з атомною бомбою. До речі, у західній пресі пишуть, що на конференції китайського політбюро в Лушані Мао відкрито визнав, що один із його синів загинув у Кореї, а другий син збожеволів і сидить у божевільні.

— Тому в Біблії і говориться: "пізнаєте їх за плодами їхніми". І недарма в американській пресі пишуть, що за даними американської розвідки Мао до певної міри теж божевільний. Маленька деталь: Мао – не лише професійний революціонер, а й поет. А поруч там ще один такий самий поет: Хо Ши Мін. А тепер згадайте про 75%.

– Подібно до нашої історії з Мао, така ж історія у американців з Кастро. Адже американці, тобто їхня преса та держдепартамент, були першими, хто допомагав Кастро захопити владу на Кубі. А тепер вони соромляться про це згадувати. Сподіваються, що людська пам'ять коротка. Але у нас пам'ять довга. А потім через цього Кастро кричать про можливість атомної війни між СРСР і США. А потім цей же Кастро починає фліртувати з китайським Мао.

– Свого часу в американській пресі писали, що брат Фіделя Кастро, Рауль Кастро, військовий міністр Куби, до речі, з волоссям до плечей – це абсолютно відкритий педераст та садист, який власноруч займається розстрілами. А тепер згадайте про зв'язок між садизмом та комплексом влади.

– Але при цьому виникає питання: а чи не тому братики з американської преси та держдепартаменту свого часу так підтримували братиків Кастро? Адже цей легіон – це партія партій і спілка спілок. Вони один одного на відстані чують. І почуття партійної приналежності, почуття солідарності у легіонерів набагато сильніше, ніж у членів компартії. Знаєте гасло «Одне – за всіх, усі – за одного»? Адже спочатку це гасло було вигадане легіонерами, і воно застосовується ними до цього дня.

– Але оскільки диявол – перший екстреміст, то частенько тут виходить і зворотна екстрема. Тому тепер в американській пресі із розчаруванням констатують, що після революції Кастро відкрив на Кубі спеціальні концтабори для гомосексуалістів. Просто Кастро знає, звідки йому треба чекати на чергових революціонерів. От і розберись у всьому цьому. Так чи інакше, але революція та революціонери – це штука слизька і небезпечна.

Наступний курс називався «Діалектичне християнство». Тут професори застерігали, що диявол легіонізації – це страшний хитрун і плутанник, що більшість легіонерів зовсім не такі погані, багато навіть хороші, а деякі навіть праведники і святі. Адже і Ісуса Христа диявол теж спокушав, та не спокусив! І лише меншість легіонерів – справжні грішники. Але справа в тому, що на рахунок цієї грішної меншості припадає більшість усіх лих і бід роду людського, починаючи від найпростіших розлучень чоловіка з дружиною і закінчуючи найстрашнішими хворобами, пороками і злочинами, кримінальними і політичними, аж до світових воєн і революцій, як у разі Леніна, Гітлера та Сталіна. Тому в Біблії цього диявола і називають ворогом роду людського.

– З огляду на ці міркування, з погляду діалектичного християнства ніхто не відповідає за те, яким він народився. За це відповідають його батьки. А сам він відповідає лише за свої вчинки. Причому лінія поділу між праведниками і грішниками йде не в області плоті, а області духу. Цей поділ не біологічний, а духовний, і проходить він усередині легіону. І ось тут ми і підходимо до проблеми релігії, до проблеми порятунку душі. Але якщо, незважаючи на всі такі ліберальні поступки, певний легіонер таки грішить, наприклад, бунтує проти радянської влади, то... – Тут генерал-професор Курощупов, він же голова Комітету у справах релігії при раді Міністрів СРСР, багатозначно погрозив пальцем: – То за ці гріхи цей грішник відповідатиме не лише на небі перед Богом, а й на землі – перед 13-м відділом Міністерства внутрішніх справ СРСР. – Потім генерал-професор знизав плечима: – А куди ж ми прийшли? Та просто до сучасної психології! Достоєвський, Фрейд, Кінсі, екзистенціалізм, модернізм. І навіть трохи далі... І трохи глибше...

Потім пішли курси такі важкі, що про них важко говорити. Наприклад, теорія Христа та антихриста. Або теорія марсіан, які намагаються захопити владу на землі.

У вищій математиці є інтеграли та диференціали – такі теоретичні штучки, за допомогою яких можна вирішувати багато практичних завдань. А у вищій соціології цю роль відіграють Христос та антихрист.

Наприклад, з погляду діалектичного християнства антихрист – це просто гітлерівський нацизм найвищого ступеня, зведений у ступінь релігії. А з погляду вищої соціології – це головний постачальник дегенерації, тобто придворний постачальник князя цього світу. Але це речі такі складні та секретні, що краще про них і не говорити.

Із самого початку слухачам Інституту чорної професури найсуворіше заборонялося виносити свої записки з будівлі інституту. Для цього кожен мав свій стіл для занять із ящиками та замками. Крім того, зміст лекцій роздавали у формі надрукованих конспектів, які потім підшивались у спеціальну червону папку зі штемпелем «Особливо секретно». Цю червону папку слухачі і називали «Червоне євангеліє».

Професори радянської інквізиції постійно наголошували, що легіон – це річ парадоксальна, що всяких комбінацій там більше, ніж у шахах, і що без легіонерів життя було б надзвичайно нецікавим і нудним. Уявіть собі – без убивств та самогубств, без воєн та революцій і навіть без розлучень чоловіка з дружиною. Життя було б таке порожнє, сіре і одноманітне, як у тому раю, що на картинах Босха, а бідним письменникам-паперомарателям не було б навіть про що і писати.

Але оскільки диявол, з одного боку – князь цього світу, а з іншого боку, він брехун і батько брехні, то письменникам потрібно ще враховувати наступне. Скажеш про легіон правду, і розіпнуть тебе, як Ісуса Христа. Але якщо зробиш те, що з теологічної точки зору називається osculum infame, тобто поцілуєш диявола в зад, то невидимий легіон піднесе тебе до небес. Так, як це вийшло з Пастернаком та Євтушенком. Ось, письменник, і вибирай.

Тому залишимо краще диявола в спокої і поговоримо про щось інше. Поговоримо краще про людей. І ви побачите, що не такий страшний чорт, як його малюють.

* * *

Після смерті Сталіна та ліквідації Берії частково розпустили ув'язнених із концтаборів та спецізоляторів. Багато жертв Великої Чистки були заслані без права листування, і їх давно вже вважали мертвими. Тепер ці живі трупи раптом почали повертатися до Москви.

Таким чином, воскресли з мертвих героїня революції Зінаїда Генріхівна Орбелі, напівкняжна та напівмарсіянка, а також і її хромоногий братик – напівгерой Перекопа. Вони тихо оселилися у Березівці, дачному селищі неподалік Москви, і жили на маленьку пенсію.

Колишній герой Перекопа тепер уже зовсім сивий. Всі дні він проводить на ґанку, гріє на сонечку свої старі кістки і ображено мовчить. Лише іноді, коли приходять старі приятелі по сибірському засланню, колишній герой пожвавлюється і, розмахуючи руками, сотий раз повторює, що постраждав він абсолютно безневинно, просто тому, що мав любовний роман із дружиною одного співробітника НКВС. А коли той про це дізнався, то дружину свою застрелив, а його, героя Перекопа, разом із сестрою загнав до Сибіру.

Зінаїда Генріхівна, навпаки, майже не виходить зі своєї кімнати і навіть зачиняє двері зсередини на гачок, немов вона постійно чогось боїться. Герой Перекопа каже, що така схильність до усамітнення з'явилася у неї внаслідок багаторічного ув'язнення у спецізоляторах. Ця ізоляція на неї так подіяла, що вона, бідненька, втратила контакт із довкіллям і тепер сама ізолюється.

Щоб відновити втрачену душевну рівновагу, Зінаїда Генріхівна, колишня вихованка Смольного інституту шляхетних дівчат і колишній генерал ЧК-ГПУ-НКВС, тепер сидить і пише книгу про несправедливості Великої Чистки, де Сталін знищував найкращих, справжніх революціонерів. Таку книгу, що люди будуть читати і плакати.

А напівгерой Перекопа сидить на ґанку і погрожує, що якщо цю книжку не надрукують у Радянському Союзі, то він, як Пастернак, перешле її для опублікування за кордон, де в нього знайдуться побратими, добрі люди, які люблять свободу та правду.

Але не всі люди такі добрі. Кажуть, що найбільше потрібно побоюватися твоїх добрих друзів, котрі потім пліткують за твоєю спиною. Саме так було й із напівгероєм Перекопа.

Його кращими друзями були два сибіряки, які довго працювали разом із ним на цегельному заводі, де вони навіть отримали відповідні довідки, що вони муляри 3-го та 4-го розряду. А потім ці друзі сидять і пліткують:

– А за що цей герой, власне, сидів? – каже муляр 3-го розряду.

– По справі «Блакитної зірки», – каже муляр 4-го розряду. – Знаєш, частину з них у 1922-му році посилали за кордон. А решту підміли під час Великої Чистки.

А потім починалися такі речі, які справді можна надрукувати лише за кордоном.

– Слухай, цей герой розповідав байки, що якась цариця нібито померла під жеребцем. А потім він тріпався, що і він теж був такий надчоловік, що звичайні жінки його не задовольняли. Коли він був героєм Перекопа, то мав білу кобилу. І він божився, що він цю білу кобилу той...

– Знаю. А після білої кобили він мав мотоцикл. А коли він вип'є, то каже, що він і цей мотоцикл теж той... А насправді він імпотент і шизофренік – сам не знає, де правда, а де брехня. Крім того, він має ще манію величі.

– А ким він був раніше?

– Спочатку був у школі для дефективних дітей. Потім був жіночим перукарем. І сам він теж був трошки дамочкою. Лівий хлопчик. Потім у нього ще був романчик із власною сестрицею.

– Стривай, як же так, якщо він імпотент?!

– Ах, як-як? Дуже просто! По-французьки.

– А чому ж він завжди говорить про роман із дружиною якогось співробітника НКВС?

– Роман був. Тільки не у нього, а у його сестрички – Зінаїди Генріхівни. Звичайна історія. Брат був у душі бабою, а сестра була в душі чоловіком. Все навпаки. Він – у школі для дефективних, а вона – смолянка, красуня та розумниця зі стовпового дворянства. Кисейна панночка – і садистка. Зачитувалась романами Чарської – і пішла працювати у ЧК. Радянська Жанна д'Арк. Хоча її й тягнуло до баб, але вона з цим боролася... Поки не зустрілася з якоюсь Ольгою, дружиною одного з її співробітників з НКВС.

– Ага, все ясно. І вона цю дружину, той... спокусила.

– Ні-ні. Якраз навпаки. Ця Ольга була справжня змія. Двостатева, дворушниця, опортуністка. І вона спокусила навіть цю Жанну д'Арк. Для Ольги це була лише чергова гра. А для генерала НКВС Зінаїди Генріхівни це було справжнє велике кохання – вперше та востаннє у її житті. Як у романах Чарської. Лише кінець інший.

– А що було потім?

– Потім Ольга сплуталася з якоюсь іншою бабою. Деякі навіть кажуть, що вона сплуталася з дружиною самого Сталіна (див.  книгу «Мемуари Литвинова» з передмовою професора Карра та генерала Беделла Сміта, вид. Морроу, Нью-Йорк). А бідна Жанна д'Арк не витримала цієї зради.

Вона застрелила Ольгу з пістолета її чоловіка. І обставила все так, щоб це виглядало як самогубство. Але потім цю справу якось розкрили, і Зіночку підміли за вбивство. До речі, обидві були напівкровки...

– Які напівкровки?

– Ну, сам знаєш, які... Ті самі... Потім пішли такі деталі, такі подробиці, які не можна надрукувати навіть за кордоном.

– Слухай, – сказав муляр 3-го розряду, – а звідки ти це все так добре знаєш?

– Та як же, – гірко усміхнувся муляр 4-го розряду. – Адже колись, до Сибіру, ​​я був лікарем-психіатром. І мій батько теж був лікарем-психіатром, у Петербурзі, один із перших фрейдистів у Росії. І він був одним із керівників цієї «Блакитної зірки». За це мене й підмели. Знаєш, часто дітям доводиться відповідати за гріхи своїх батьків.

У числі таких дітей був також і колишній король московських бандитів Федька Косий. Він також живий і здоровий. Навіть у концтаборі за допомогою князя світу цього він теж вибився в маленькі князьки – став бригадиром і обробляв палицею інших ув'язнених, особливо політичних, яких він зневажливо називав контриками. Коли ж йому оголосили, що його випускають на волю, то тут Федька Косий серйозно задумався.

Потім він огрів кийком першого ліпшого контрика, що виявився колишнім радянським письменником, і змусив його писати заяву коменданту табору. У цій заяві, напираючи на радянський патріотизм, Федька Косий просив залишити його в таборі добровільно у якості вільнонайманого службовця.

– Як же я без вашого брата, контриків, житиму?! – усміхнувся Федька Косий і ще раз любовно перетягнув письменника палицею. – Ось тобі, чорнильна душа, добра тема для патріотичного оповідання.

Але, як кажуть, палиця з двома кінцями – на кшталт закону про єдність і боротьбу протилежностей. Згідно з цим каверзним законом марксистської діалектики, якщо Федька Косий любив розмахувати кийком, то його брат – поет, наркоман і перманентний революціонер Іван Страннік загинув під такими ж кийками в якомусь іншому концтаборі.

Звичайно, фрейдисти скажуть, що один син відьми Мари був просто садистом, а інший син був просто мазохістом і сам ліз під ці кийки. Так чи інакше, Іван Страннік помер. Тобто він помер, але не зовсім. По-перше, його посмертно реабілітували. А по-друге...

У свій час Іван Страннік належав до секти богошукачів, які модернізували Євангеліє і стверджували, що життя вічне полягає просто у ваших дітях. Відповідно до цього, щоб забезпечити собі вічне життя, Іван Страннік назвав свого сина Іваном-молодшим, що мало символізувати перевтілення душі або, як кажуть розумні люди, реінкарнацію. І справді! Іван Страннік-молодший пішов точно в свого батька. Він також поет із модерністичним ухилом. Коли в чоловічій компанії люди заведуть розмову про жінок, наш поет раптом загне таку модерністику, що й не кожен зрозуміє, що воно таке. Наш модерніст весь тремтить від пристрасті і кричить:

– Ех, люблю полизати...

Але фрейдисти прозово кажуть, що це не французький анекдот, а латентна гомосексуальність. І головне джерело більшості душевних хвороб.

А коли люди розмовляють про своїх батьків, Ваня Страннік із болем у серці раптом істерично верещить: – Я не пальцем роблений, а справжнім...

Мабуть, поета теж трошки мучать гріхи його предків. Але це не заважає йому самому грішити. Продовжує сіяти бур'ян. Нещодавно він, невідомо як, зробив собі сина, назвав його Іваном 3-м і з гордістю показує: – Дивіться, яке чудове дитинча!

А що буде з Іваном 3-м, стане ясно тільки через 18 років, коли він досягне статевої зрілості і коли почнуть виявлятися пов'язані з цим психози. Тим часом Іван 2-й, слідуючи стопами Івана 1-го, душею і тілом приєднався до нового покоління радянських письменників-бунтарів і поетів-новаторів, яким знову не вистачає свободи. Тих самих волелюбів, яких у Радянському Союзі тепер чомусь садять у психіатричні лікарні чи лікують працею у спецтаборах.

От і розберіться, хто має рацію а хто винен. Тут і сам чорт не розбереться. Та й у хорошому суспільстві про такі речі говорити не належить. Інакше відразу знайдуться хороші люди, ліберали та гуманісти, і дуже навіть інтелігентні, які відразу почнуть дуже хвилюватися і доводити, що всі ці балачки про виродження та дегенерацію – це такі ж байки та вигадки, як і середньовічні казки про відьом та чаклунів. І краще не сперечайтеся. Інакше пересваритеся з багатьма вашими знайомими.

Будинок під золотим півником заново відремонтували. Підзолотили і золотого півника на даху, який, за старими повір'ями, служить для відлякування нечистої сили. У порядку лібералізації зняли зелений паркан із колючим дротом нагорі, а стару чавунну огорожу пофарбували приємною кремовою фарбою. Після цього дворецький Микола спеціально ходив довкола і запрошував навколишніх хлопчаків, щоб вони лазили через огорожу та рвали в саду яблука. Але кажуть, що бажаючих замало.

Кажуть, що на Новодівичому цвинтарі в Москві, під стінами старого жіночого монастиря, поряд із могилою дружини Сталіна, є ще одна не зовсім звичайна могила. На пам'ятнику з червоного граніту з одного боку висічено тонкий жіночий профіль, ніжний і безневинний, як у тихого ангела. А під ім'ям покійниці стоїть дивна біблійна епітафія: «Ім'я моє легіон, бо нас багато». А зі зворотного боку на червоному, як засохла кров, граніті висічена зловісна, загадкова та всіма забута емблема Великої Чистки – змія і меч. А внизу настільки ж загадкові слова:

У покарання весь світ здригнеться. Жахнеться і сам сатана!..

Та ще дивно, що замість квітів засаджена ця могила бур'яном – беладонною, яку ще звуть красавкою, сонним дурманом, скаженою, чортовою чи собачою вишнею, пацюковою ягодою та зміїною травою. А біля узголів'я могили схилила свої гілки плакуча верба. Хоча видно, що цю могилу ретельно доглядають цвинтарні сторожі, але ніхто до неї не ходить. А деякі перехожі, прочитавши загадкову епітафію і подивившись на змію і меч, раптом перелякано оглядаються і прискорюють крок, щоб якнайшвидше піти подалі від цього місця.

Тільки іноді, може раз на рік, коли над Новодівичим цвинтарем опускаються літні сутінки, до цієї занедбаної могили тихо приходить худорлява людина невизначеного вигляду та віку, але з обличчям таким стомленим, наче він прожив тисячу років. Так само втомлено він опускається на траву поруч із могилою і довго сидить так, притулившись спиною до плакучої верби, вдихаючи запах квітів беладонни, солодкуватий і запаморочливий, як спогади юності, дивлячись на захід сонця і небо, що гасне, як життя, ніби відпочиваючи після довгої і важкої роботи або, можливо, згадуючи щось, як розкаяний злочинець, якого тягне до місця злочину.

Сторожа на цвинтарі, та ще й радянські, не бояться привидів. Але, побачивши цю людину, вони намагаються не показуватися на цвинтарі, а відсиджуються в сторожці і потихеньку хрестяться.

– Бачив, – каже один. Очі ж у нього, як у ящірки, той... зелені.

– І в сутінках аж світяться, – каже інший. – А волосся в нього теж той... руде. А поряд лежить дружина самого Сталіна. Це все недарма.

– Та-ак, і віку у нього не видно... Як безсмертний.

– І зауваж, коли він іде, то в нього тіні немає... Знаєш, що це означає?

– Знаю... Значить, це він самий і є... Ух, боронь мене Бог і помилуй!

І ходять потім по Москві всякі таємні чутки. Кажуть, наполегливо кажуть, що змінюються у Москві міністри і маршали, письменники і поети, все змінюється. Іноді змінюються навіть радянські вожді. Але не змінюється у Москві лише одна людина – таємний радник радянських вождів. І потім тихо шепочуть: «Червоний папа...»

А ще кажуть, що тепер червоний папа дедалі частіше ходить по Москві як звичайнісінький радянський громадянин. І навіть кажуть, що ви впізнаєте його за однією маленькою прикметою: він носить на грудях лише просту медаль «3а порятунок утопаючих».

А навколо нього ходять усілякі темні легенди. Такі легенди, що їх навіть повторювати якось незручно.

Але, власне, нічого в цьому такого особливого немає. Адже кажуть, що й у вождів західного світу теж іноді бувають якісь спеціальні таємні радники. І теж ходять навколо них усілякі легенди. Такі, що й повторювати якось незручно. А то так, подібно до філософа Бердяєва, можна договоритися не тільки до сатани, а й до антихриста.

Так закінчилася сумна історія Максима Руднєва, маршала державної безпеки СРСР, доктора філософії і професора соціології, мракобіса і обскуранта, Героя Радянського Союзу і Героя Соціалістичної Праці, радянського доктора Фауста, який знайшов ключі пізнання добра і зла, розуму і божевілля, життя і смерті. Але ці ключі – ключі отруєні.

Так закінчилася надзвичайна історія Максима Руднєва, який колись просив Бога зробити його великим і сильним. Щоправда, дехто каже, що його прохання підслухав диявол.

Ну от, здається, і все. Ах, ще... А як, спитають, щодо Бориса Руднєва? Та живе собі потихеньку. Знаєте, ні Богу свічка, ні чорту кочерга.

Незабаром після смерті Сталіна у зв'язку з реорганізацією агітпропу цей Фома Невіруючий отримав призначення на роботу за кордоном і надовго виїхав з Москви та з дому під золотим півником. Оскільки він не вірив ні в Бога, ні в чорта, то хоч мав очі й вуха, але не бачив і не чув половини того, що відбувалося навколо. А тому життя в нього було таке сіре, таке нудне, що й писати нічого.

А потім через це своє невір'я потрапив Фома Невіруючий у таку неймовірну історію, в таку колотнечу, в таку катавасію, що прямо ні в казці розповісти, ні пером описати. У таку фантасмагорію, що треба писати окрему книгу. Але оскільки він, інструктор агітпропа, писати вміє, то нехай він цю книгу сам і пише. А нам час закінчувати.

І хотілося б закінчити цей сумний літопис про російське лихоліття старою формулою давньоруських літописців:

«А ще де в книзі цей грубістю моєю пропис або недбалістю писано, благаю вас: не зазріть моєму окаянству, не кляніть, але поправте, бо писав не ангел Божий, але людина грішна і зело сповнена незнання».

А якщо допитливого читача зацікавить непомітна особистість писаря, що кров'ю серця записав цей таємний літопис, то я, радянський раб Божий, хай забудеться ім'я моє, записав це тільки тому, що колись і я сам грішним ділом не вірив ні в Бога, ні в чорта. І думав я, сліпець, що знаю все і вся. А потім, коли і я зіткнувся з тим, що колись називалося дияволом, і коли я прозрів, то дуже й дуже шкодував – ох як шкодував! – що я не знав цього раніше.

Тому, щоб спокутувати свої гріхи, я й хочу допомогти добрим людям доброю порадою: пам'ятайте, що Господь Бог був, є і буде, що Він всемогутній, всеблагий і всемилостивий, але живе Він на небі, а диявол, князь світу цього, живе на землі – між нами.

Нью-Йорк,
18 серпня 1970 р.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ