Григорій Клімов «Князь світу цього»

Глава 11. Ціна безсмертя

Я серйозно переконаний, що світом правлять зовсім божевільні.

Зі щоденника Льва Толстого

По Москві повзли бентежні чутки. Почалося це 13 січня 1953 року, коли в московських газетах з'явилося офіційне повідомлення про арешт кремлівських лікарів, яких звинувачували в підготовці отруєння вождів партії та уряду. А оскільки подібна ж неймовірна історія з лікарями-отруйниками трапилася під час Великої Чистки 30-х років, то зараз почали говорити, що Сталін підготовляє другу Велику Чистку і що найближчим часом розпочнуться масові арешти на кремлівських верхах.

Оскільки більшість заарештованих лікарів виявилися євреями, то пішли чутки, що це, звичайно, недарма. Одні казали, що Сталін збирається заслати всіх євреїв до Сибіру, ​​в автономну єврейську область, в Біробіджан. Інші казали, що Сталін розлютився на бідних євреїв через своїх власних дітей, Яші, Васі та Світлани, яких, коли справа доходить до шлюбу, чомусь нестримно тягне до євреїв. Ну Сталін і запідозрив за цим якусь сіонську змову.

У День Радянської Армії, 23 лютого, на Червоній площі, як завжди, відбувся великий військовий парад, коли до Москви стягувалися найкращі частини Московського військового округу. Зазвичай відразу ж після параду ці гвардійські частини йшли геть. Але тепер вони чомусь залишилися в Москві і зайнялися чимось на кшталт маневрів. Водночас, чи на додаток, чи на противагу цим армійським дивізіям, у столиці невідомо звідки з'явилося кілька дивізій особливого призначення військ МВС. Червоні та зелені петлиці маневрували Москвою, немов граючи в кішки-мишки.

І знову подейкували, що все це виглядає дуже дивно.

Одного ранку на початку березня по радіо раптом повідомили, що великий вождь і вчитель партії та уряду, улюблений друг і батько радянського народу генералісимус Йосип Віссаріонович Сталін... Тут голос диктора перервався, ніби не в силах сказати те, що вважалося абсолютно неможливим.

Словом, безсмертний Сталін помер. Внаслідок якоїсь складної хвороби, що підтверджувалося, як завжди, цілим рядом кремлівських лікарів. І зараз же поповзли чутки, що Сталін помер уже три дні тому, але це приховували через побоювання заворушень. Згадуючи про заарештованих лікарів-отруйників та очікувану чистку, люди думали, що Сталін помер дуже вчасно, і схоже на те, що мишки з'їли кота.

Маленька пивничка на площі Ногіна була битком набита народом. Водопровідник у гумових чоботях, хитаючись, обіймав за плечі свого приятеля у ватяній куртці:

– Я ​​сьогодні вже в обідню перерву четвертинку розчавив. Одразу після жалобного мітингу. Треба, думаю, все ж поминки справити. За рідним-же батьком.

– А я вже з самого ранку смикнув, – підморгнула ватяна куртка. – Як по радіо почув, так одразу й побіг за пів-літрою.

За столом біля вікна розташувалася дружна компанія будівельних робітників, які вже добре напідпитку. Один з них, з довгим носом і очима в сльозах, зсунувши на потилицю рвану хутряну шапку, із захопленням розповідав:

– Так от, значиться... До того, як померти, Сталін, бо він – людина хитра, вирішив перевірити, як живеться в пеклі і як у раю. Це для того, щоб потім не помилитися адресою. Ну, сів він у авто та поїхав спочатку до пекла. З пекельної брами сам Вельзевул вискакує, мордою до самої землі кланяється, хвостом зірки пише і вітає: «Здоров'я бажаємо, товаришу Сталін, дорогий наш Йосип Віссаріонович!» Сталін йому: «Здорово, товаришу чорт! Ану, покажи-но мені ваш колгосп». – Носатий голосно шморгнув носом. – А в пеклі, значить, дві дверці. Одна ліворуч, інша праворуч. Чортяка, отже, одразу проводить Йосипа Віссаріоновича, нашого батька рідного, в ті двері, що ліворуч. Це, звичайно, ​​тому, що Сталін усе ліворуч робив. Входить він – і що він там бачить?! На одній стінці плакат: «Ласкаво просимо – до біса!» На іншій стіні гасло: «Під керівництвом геніального Сталіна перевиконаємо всі наші чортові плани на триста відсотків!» На третій стінці ще дужче: «Хай живе мудрий вождь і вчитель усіх чортів товариш Сталін!» Ну, Йосипу Віссаріоничу таке чортове підлабузництво, звичайно, дуже навіть сподобався. Аж у печінках залоскотало.

Слухачі схвально хмикнули. Оповідач промочив горло пивом і продовжував:

– Н-так, а в центрі, значить, столик стоїть такий накритий. А на тому столику його улюблене кахетинське вино, прямо в бочках. А за столом усі його старі приятелі сидять – кавказьке кінто, злодії та бандюги. Усі п'яні, хлопчиків лапають і пісні горланять. А поруч баранчик смажиться, жирний, молодий, пальчики оближеш. І оркестр із чортят «Суліко» наярює. І до того Сталіну в цьому пеклі сподобалося, що він навіть на роботу в Політбюро спізнився.

Ну, потім для порядку сів Сталін у літак і полетів до раю. І абсолютно йому там не сподобалося. Сидять там різні емігранти, які від нього повтікали. І замість «Суліко» одно «Аллілуйя» тягнуть. А це нагадало йому про його дружину Алілуєву, яку він укокошив. І бачить він, що йому навіть морду набити можуть. Подивився він, подивився – і змився потихеньку, доки не помітили. І так він від усього цього засмутився, що для підтримки власного авторитету взяв і побив Ваньку-льотчика.

Носатий почухав спину і сьорбнув пива з таким виглядом, ніби він сам супроводжував Сталіна до раю.

– Ну, значиться, як тільки Йосип Віссаріонич, батько наш рідний, окочурився, так одразу гоп на ішака. Бо йому ж тепер машина не положена. Ну і звичайно, він у голому вигляді, тому що на тому світі одяг не потрібний. Поспішає, ішака п'ятами б'є. Але осел, він, звичайно, не людина і плететься собі потихеньку. Під'їжджає товариш Сталін до пекельної брами, кулаком тарабанить – відкривайте, мовляв, почесному гостю! Вискакує черговий чорт – але тепер у формі МВС. І хвостом він уже не крутить і навіть не здоровкається. Відразу хвалить він Йоську за загривок і пхає його. Але тепер уже не в ті двері, що ліворуч, а в ті, що праворуч.

Оповідач зробив паузу, поліз у кишеню за кисетом, відірвав шматок газети та скрутив цигарку.

– Ну, а потім що?

– Ну а потім потрапив бідний Йоська в саме пекло. Там його, раба Божого, як годиться, одразу на вила і спершу в котел зі смолою. Це для дезинфекції. Поварили його там, як яєчко, хвилин п'ять. А потім підчепили черпаком і саджають грішним задом на гарячу сковорідку. А поряд Троцький підсмажується. Йоська верещить, відбивається:

«Ех! Маленкий помилка виходить!» Троцький запитує: «Чіто ві крічітє?» Сталін йому: «Мені потрібна налева, а они мене направо!» А Троцький посміхається: «Наліво – це у них агітпункт, червоний куточок. Це вони, сволота, у радянської влади навчилися».

Поруч похмурий дядько в калошах на босу ногу зосереджено тіліпав пиво в кухлі і бурчав:

– Не пиво, а суцільна вода. По буднях вони на бочку пива вливають відро води. А сьогодні з нагоди свята, мабуть, два вкотили.

– Скрізь, брате, обман, – добродушно втішив його випадковий сусід, на вигляд веселий невдаха, що скидається на Чарлі Чапліна.

– А ти знаєш, чому пиво таке тепле? – продовжував похмурий. – Це вони його у задній кімнаті спеціально на примусі підігрівають. Щоб піни більше було. А потім тобі цю піну продають.

– Так усе наше життя – піна, – похитав головою веселий невдаха.

Похмурий дядько похмуро підсумував:

– В наш час одним шахраям добре живеться. Нещодавно заарештували одного завідувача пивної. Знаєш, скільки в нього під матрацом грошей знайшли? Півмільйона! Це він на піні заробив. Та не зумів, дундук, сховати. Тепер сидить у тюрязі.

– В'язниця – це як університет, – сказав весело невдаха. – Я у цьому університеті п'ять років відсидів.

– А за що?

– За політичну безграмотність. Слідчий мені так і сказав: «Іди, дурню, повчися розуму».

– А за що саме?

– За обріз.

– О-о, я коли в партизанах був, то теж з обрізу пострілював...

– Ні, це не той обріз. Я, розумієш, уродився з маленьким таким дефектиком. Кінчик не відкривається.

– Який кінчик?

– Ну, який – найголовніший. А коли настав мені час одружитися, тут я й занепокоївся: як же мені женихатися, якщо женихалка не працює. Пішов я до лікаря. А той і каже: «Це у вас дрібниця. Просто фімозис, тобто незалупа. Ми це зараз...» Не встиг я озирнутися, як він чик-чик і обрізав мене.

– Е-е-е, – сказав похмурий, – так от чому вони всі обрізані...

– А я після цієї операції так зрадів, що тепер женихатися можу, що ходжу, показую всім свій обріз і говорю: «Ех, дивіться, путівка в життя! Як новенький партквиток!» – Веселий невдаха важко зітхнув: – А потім забрали мене в НКВС. А слідчий, товаришу Катценельсон, мені й каже: «Ну, громадянин Кузнєцов, покажи-но твій партквиток». І одразу пришиває мені 5 років за антисемітизм. Це він натякає, що після революції обріз був на кшталт партквитка. А я йому й кажу: «Вибачте, який я антисеміт, якщо я сам єврей? Просто після революції мої батьки змінили прізвище з Гольдшмідт на Кузнєцов. І не обрізали мене вчасно також через цю революцію». «Ах, так, – каже товариш Катценельсон, – то ти ще проти революції агітуєш?! Вибирай: 10 років за контрреволюцію або 5 років за антисемітизм». Я подумав-подумав і вибрав антисемітизм. А потім у той же табір і мій слідчий потрапив – товариш Катценельсон. Йому дали 15 років чи-то за сіонізм, чи-то за семітизм. А начальник табору мене викликає і як фахівця з антисемітизму питає: «Послухай, коли ви тепер обоє тут сидите, скажи, у чому різниця між семітизмом та антисемітизмом?» А я й кажу: «Так ви самі бачите: за одне дають 5 років, а за друге – 15 років».

По інший бік столу розташувалася компанія людей із деякою претензією на інтелігентність, що не заважало їм, проте, лаятись, як біндюжникам. Пили вони йорш, тобто пиво, змішане з горілкою. Інтелігент в окулярах і засаленому фетровому капелюсі, що в московській пивній є категоричною ознакою інтелігентності, міркував про високі матерії:

– Свого часу товариш Ленін писав, що коли ми збудуємо комунізм, то гроші будуть не потрібні. Оскільки кожен заходитиме у відкритий магазин, і братиме все безкоштовно. А золото стане як сміття. Тоді звідусіль зберуть усе золото і, йдучи назустріч потребам трудящих, збудують на Червоній площі з цього золота громадський нужник. І такої величини, щоб цей золотий сортир відповідав величі нашої комуністичної епохи – одразу на тисячу людей.

– Невже Ленін так і прописав? – засумнівався другий інтелігент, у пальті з коміром із собачого хутра.

– Факт! – сказав капелюх. – Тільки Сталін це потім викреслив.

– От бандюга, – сказав собачий комір. – Золота пошкодував.

– Причому Ленін обов'язково хотів, щоб цей золотий сортир був найкультурнішим у світі, – розвивав свою ідею інтелігент у капелюсі. – Щоб у цьому сортирі трудящі не поспішали, як при капіталізмі, а культурно відпочивали. Щоб заразом кіно подивитися чи музику послухати.

– Оце благодать, матір твою перематір! – захопився третій інтелігент, із краваткою, пов'язаною на стару солдатську гімнастерку.

Четвертий компаньйон, без капелюха, без окулярів і без краватки, зважаючи на все – напівінтелігент, реалістично зауважив:

– У такому сортирі черга стояла б більше, ніж у Мавзолеї Леніна.

– І пускали б тільки по партквитках, – з жалем додав собачий комір.

Людина в капелюсі спохмурніла і змінила тон.

– Я цей золотий сортир часто згадував, – глухо сказав він. – Повірив я колись у ленінський золотий сортир і навіть у партію записався. А потім, під час голоду 1933 року, стали люди знімати з себе золоті обручки і здавати в Торгсин, щоб своїх дітей від голодної смерті врятувати. А я на засіданні партячейки візьми і запитай: «А як же щодо того золотого сортира, що Ленін обіцяв?» Отже замість ленінського золотого сортира потрапив я до сталінського концтабору. Десять років відбухав. Сухоту заробив.

— Нічого, я теж сидів, – сказав собачий комір, – за розкрадання соціалістичної власності.

– А що ти спер?

– Та довкола базікають, що заводи тепер, мовляв, належать робітникам. Ну, я і взяв з мого заводу жменю цвяхів, щоб паркан полагодити. І одержав за це 8 років. А в таборі я за кожен цей цвях зубом заплатив – від цинги повипадали.

– Хто у в'язниці не сидів, той не людина, – авторитетно заявив краватка. – Я на таких людей дивлюся з недовірою.

– А ти сам за що сидів?

– За діалектику. Я головою колгоспу був. Бики план приплоду не виконали. А оскільки бугаїв у в'язницю не посадиш, то за діалектикою загребли мене. Чому, кажуть, ти бикам сам не допомагав. І дали мені 5 років за саботаж.

– А мені тільки півроку дали, – зніяковіло зізнався напівінтелігент у кепці. – Щоб на роботу не запізнювався.

– Концтабір – це школа комунізму, – повчально сказав капелюх, підливаючи собі горілки у пиво. – Адже там зі мною вся ленінська гвардія сиділа, мізки революції, орли. Та й згадували вони там про свого товариша Леніна. Наприклад, товариш Ленін вчив, що краще знищити 100 невинних, ніж упустити одного винного. Згадують ленінські гвардійці ці золоті ленінські слова і переглядаються: а хто ж із них у всьому цьому винен?

– Невже Ленін так і сказав?

– Точно. На засіданні ЧК 14 січня 1918 року. А потім товариш Ленін ще писав, що якщо для справи комунізму потрібно знищити 9/10 всього народу, тобто таких пентюхів, як ми з вами, то вони, тобто більшовики, не повинні замислюватися ні на мить. Якщо не вірите, то подивіться у Зібрання творів товариша Леніна, том 11, с. 702.

– Ти там ленінізм справді навзубок вивчив, – здивувався собачий комір.

– Потім товариш Ленін ще казав, що на Росію йому абсолютно наплювати.

– Ех, ляпнув би він таке тепер, – сказав краватка, – так загудів би він у тюрягу як безрідний космополіт: 10 років із присипочкою.

– Потім товариш Ленін ще скаржився, що в Росії розумників мало. А якщо є розумники, то майже завжди це єврей або людина з домішкою єврейської крові. Подивіться спогади Горького про Леніна, видання 24 року, с. 20. Та-ак, а я дивлюся навколо: сидять усі ці ленінські розумники навколо мене в концтаборі. Я працював на лісоповалі, а всіх цих розумників чомусь записали до мулярів і гнали працювати на цегельні заводи. Замість того, щоб світ перебудовувати, тягають бідолахи цеглу на власному горбі.

– А бригадирами до політичних ставили урок-кримінальників. Пам'ятаю, був там один бандюга Федька Косий, справжній майстер-мучитель. Спіймає він якогось ленінського орла і допитує: «Гей, ти, контра, а ну вгадай, яке в мене око скляне – праве чи ліве? Ну, чого мовчиш? Ти, дурню, подивися, де в мене погляд гуманний – там і око скляне!» І дрином по спині шар-рах. – Оповідач мерзлякувато пересмикнув плечима, немов згадуючи сибірські морози. – А особливо Федька Косий допікав наших мулярів: «Гей, контрики, адже це ви з товаришем Леніним у червоні зірочки грали. А скажіть-но мені, що таке блакитна зірка? Я є чесний бандюга, а мені на слідстві пришили ще якусь брудну політичну справу – «Блакитна зірка». І дали мені 10 років за бандитизм і 10 років за «Блакитну зірку». А я навіть і сам не знаю, що це в біса за «Блакитна зірка». А тому образа у мене сидить у всіх нутрях, у печінках і селезінках. Просто плакати хочеться!» І знову дрином по спині шах-шарах. Муляри тягають свої цеглинки і мовчать. А Федька Косий лютує: «Ух контрики!» Тут балакають, що хтось із вас тожить за цю «Блакитну зірку» сидить. То ви, звіздарі, хоч знаєте, за що сидите. А я сиджу без вини винний. Ну, скажіть мені, що це за «Блакитна зірка»? Що ви, язики проковтнули? І знову дрином шар-рах.

Саботажник, який не допомагав бикам виконувати план приплоду, приніс новий кухоль пива і сказав:

– Після революції Горький друковано обізвав Леніна та його оточення купою божевільних. А коли я сидів на Колимі, то там було багато цих ленінців. Всі такі гнилі інтелігентики: або косий, або кульгавий, або горбатий, або рот смикається. І ми на власні очі бачили, як багато хто з них божеволів. Не на папері, а насправді. Ну й одні казали, що це в них, мовляв, від концтабору – кишка тонка, не витримали. А інші казали, що в них уже й раніше мізки були червиві, з тріщинкою. А коли такого життя добре потрусить, як у концтаборі, так у нього з цієї тріщинки виходить повний розкол і божевілля. Таких просто відводили до лісу і розстрілювали, як скажених собак.

Похмурий дядько в галошах на босу ногу приєднався до розмови і похмуро сказав:

– Та говорили ж, що Ленін був сифілітиком. А тепер кажуть, що й Гітлер також був сифілітиком. Дивно тільки, що ці сифілітики забираються так високо.

Йому заперечив веселий невдаха, схожий на Чарлі Чапліна:

– А інші кажуть, що Ленін був чвертьєвреєм. І ще кажуть, що Гітлер теж був чвертьєвреєм.

– А ти це звідки знаєш? – засумнівався собачий комір.

– Так я ж відсидів 5 років як фахівець з антисемітизму, – знизав плечима Чарлі Чаплін. – Ну, всі приходять до мене як до фахівця і повідомляють останні новини. Щодо Леніна це зовсім точно: його дід по матері був фельдшер Олександр Бланк, єврей-вихрест із Одеси. Коли Ленін захворів, лікарі не могли визначити, що це за хвороба. Якісь мозкові паралічі, що передаються у спадок. Тоді почали ритися в його предках і розкопали цього діда-єврея. Але це державна таємниця.

– Ага, тому Ленін і розхвалював розумників із єврейською кров'ю, – сказав колишній власник радянських заводів. – Отже це він сам себе розхвалював. А як щодо Гітлера?

– Говорять, теж...

– Говорять, що курей доять. – Чоловік в капелюсі зсунула свій капелюх на потилицю. – Я в таборах стільки всякого чув. Мені один троцькіст божився, що під час Великої Чистки в НКВС був якийсь надсекретний 13-й відділ. Такий секретний, що навіть у самому НКВС про нього ніхто не знав. Адже потім саме НКВС майже все перестріляли. То це була робота цього 13-го відділу, який нібито не існує.

А інший троцькіст клявся, що у цьому 13-му відділі вся охорона з глухонімих. І що на допити там водили у голому вигляді. Уявляєш собі, ведуть Зінов'єва, Бухаріна чи Рикова, мізки революції, голяком коридором. Прив'яжуть мотузку за кінець і ведуть. І перед слідчим сидиш голяка, як у лікаря. І слідчі були, як лікарі, у білих халатах. І цей слідчий тебе голенького оглядає: ніби в тебе на тілі якісь спеціальні прикмети. І насамперед дивиться на кінець...

– Як на партквиток, – вставив Чарлі Чаплін. – Зрозуміло. Особливо у троцькістів.

Між столами тинявся п'яненький жебрак і, підігруючи собі на гармошці, співав концтабірну пісеньку:

Товариш Ста-алін, ви великий у-умник,
У всіх нау-уках знаєте ви толк.
А я прости-ий радянський ув'язне-ений,
І мій това-арищ – сірий брянський вовк.

Людина в капелюсі, яка колись мріяла про золотий комуністичний сортир, тепер підбила підсумок:

– Так, щоб обіцяти людям золотий сортир, а потім говорити, що 9/10 цих людей можна перестріляти, – для цього дійсно треба бути божевільним. Ось ми й бачимо результати – на власній шкурі...

А п'яненький жебрак заспівав:

То дощ, то сніг, то машкара над нами,
А ми в тайзі із ранку і до ранку.
Ви там з іскри розпалювали пламя,
Спасибі ва-ам – я гріюся від багаття.

Колишній власник радянських заводів, що обіцяв Ленін, важко закашлявся і хрипко сказав:

– Кажуть, що тепер Сталіна поряд із Леніним у Мавзолеї покладуть. Якби у світі була справедливість, то Сталіна треба було б кинути в той золотий сортир, що обіцяв Ленін. Щоб кожен міг віддати йому по заслугах. По мощах і олія. От це була б діалектика.

– Так, ідея непогана, – погодився худий чоловік із втомленим обличчям і в потертому солдатському ватнику, який до цього мовчки сидів над своїм кухлем із пивом. З-під ватника у нього виглядали нашивки інваліда на старій солдатській гімнастерці.

П'яненький жебрак, що тинявся між столами, зняв шапку і почав збирати пожертвування. Потім він зупинився біля інваліда із втомленим обличчям і з невимушеністю простих людей торкнувся його плеча.

— Щось ти, бідолашний, зажурився, ніби й справді батька рідного втратив? Сидиш журишся, як сирота казанська. Давай я заспіваю тобі щось таке, веселеньке. Щоб у тебе на серці стало легше. Ну, давай замовляй...

Людина в капелюсі похмуро насунула свого капелюха на лоба і задумливо, як нездійсненну мрію про золотий сортир, розмазувала пальцем розлите по столу пиво. П'яненький гармоніст, отримавши замовлення, розтягнув свою гармошку і застудженим голосом затягнув:

Покохав усією душею дівицю, За неї життя готовий я віддати...

Напівінтелігент у кепці поклав голову на мокрий стіл і мирно спав. Чарлі Чаплін хитав головою в такт пісні і чомусь сумно посміхався.

Бірюзой розмалю-ю світлицю,
Золотую поставлю крова-ть...

Саботажник, що сидів у концтаборі замість биків, сипав у пиво сіль і зосереджено спостерігав бульбашки, що підіймалися догори. З гучномовця над стійкою долинали уривки жалобних промов.

Розмалю-ю її, як картинку. І відда-ам їй це все за любо-о-ов...

Похмурий дядько в калошах на босу ногу перейшов із пива на горілку. Він витяг з кишені півлітровку і потягав її прямо з горла. А гармоніст скрипучим голосом співав стару пісеньку про обмануте кохання:

Та якщо в серце сумні-ів вкрадеться,
Що красу-уня невірна-а-а мені...

У душному повітрі пивної хвилями ходив запах мокрих валянок і талого снігу, тютюновий дим і п'яний різноголосий гомін. Гармоніст розтягнув свою гармошку вщент:

В покара-ання весь світ здригне-еться!
І зляка-ається са-ам сатана-а-а!

Мрійник у капелюсі потягнувся і позіхнув. Інвалід зі стомленим обличчям мовчки дав гармоністові на пиво, насунув стару шапку-вушанку, крекчучи піднявся з-за столу і пішов до виходу.

* * *

Хоча й настав березень, але на московських вулицях було ще по-зимовому холодно. З дахів та карнизів загрозливо звисали важкі бурульки. Двірники ліниво зчищали з тротуарів брудний лід і сміття, що накопичилося за зиму під снігом. Першими відчули наближення весни відчайдушні горобці. Вони хорохорилися на дахах і сперечалися як делегати Об'єднаних Націй, вирішуючи світові проблеми, які від них не залежать.

Поки горобці на дахах вирішували свої гороб'їні проблеми, під одним із цих дахів, у секційному залі кремлівської лікарні, стояла велика емальована ванна, в якій зазвичай купали хворих, і де санітарки попутно прали свої панчохи. Тепер через відсутність іншої відповідної посудини ця ванна була наповнена розчином формаліну.

У цьому розчині в очікуванні бальзамування самотньо мок голий труп старої людини з жовтою, зморщеною шкірою. Ніхто не опустив йому повіки, і мертві очі трупа безглуздо дивилися в стелю. З вишкіреного в передсмертній судомі рота виглядали криві й гнилі зуби, ніби ця людина боялася ходити до дантиста. Щоб тіло не піднімалося на поверхню, до шиї та ніг для вантажу були прив'язані камені. Такі камені прості москвичі використовують як прес в бочках з квашеною капустою.

Власне, це був не справжній труп, а залишки трупа, приготовані для бальзамування. Розкрита грудна клітка і випотрошена черевна порожнина трохи нагадували щось на кшталт освіжованого барана, що висять на гаках у м'ясних лавках. Для бальзамування необхідно, щоб вени заповнилися формаліном. А для цього з трупа потрібно випустити всю кров, як у кошерній м'ясній. Тому все тіло старого було оброблене кошерним способом і мало густі сліди анатомічного ножа.

На секційному столі було акуратно розставлено банки з препарованими частинами тіла. В одній із цих банок плавав у формаліні мертвий мозок, який ще нещодавно правив половиною світу. А в іншій банці бовталося ще щось безформне. Коли медсестри та санітарки проходили повз, вони з цікавістю косилися на цю банку, потім відверталися та хихикали.

Поруч стояв і уважно розглядав результати своєї роботи генерал-майор медичної служби, ще порівняно молодий чоловік у рогових окулярах і в білому халаті, з-під якого виглядала форма МВС. Коли на сусідньому столі задзвонив телефон, він зняв закривавлені гумові рукавички і підійшов до апарата:

– Халло... Доктор Биков слухає.

– Ну, Іване Васильовичу, як там у вас справи?

– Та ось якраз закінчив розтин.

– Я ​​про всяк випадок хочу перевірити, щоб нічого не пропустити. А то з трупом Леніна лікарі вовтузилися, доки він не засмердів. Як там щодо залоз внутрішньої секреції?

– Усі секрети препаровані.

– Усі вісім?

– Так.

– Що показує попередній огляд?

– Як і слід було очікувати. Дуже характерна гіпертрофія одних та типова недорозвиненість інших.

– Добре, відразу ж надішліть усі ці секрети в нашу лабораторію для остаточних аналізів. Тепер, як у нього ліва рука?

– Вроджена кахексія. Типовий сухоручка.

– А ви впевнені, що це не результат каліцтва у дитинстві?

– Так вони всі говорять, щоб замаскуватися. Але це від народження. Крім того, ліва рука повністю не згинається.

– Так, через це його забракували для військової служби під час першої світової війни. А Вільгельм Другий, котрий розв'язав цю війну, теж був сухоручкою. Ох-ох-ох самі воювати ці сухоручки не можуть, а розв'язувати війни – це вони дуже навіть можуть. А як пальці на нозі?

– У нього два пальці, що зрослися разом. Практично він чотирипалий.

– Так, це було зазначено вже у жандармських протоколах. А як ваш загальний висновок?

– Та все зрозуміло. Мене цікавить інше... Перша дитина його матері померла у дитячому віці. І друга дитина теж. І третій також. Практично – три мертвонароджені дитини. А він – четвертий та єдиний, хто вижив. І ця комбінація досить підозріла. Батько алкоголік і волоцюга. А за алкоголізмом часто ховаються всякі вірменські жарти. І цілком можливо, що мати чудово знала, чому в неї троє мертвонароджених дітей. А в таких умовах жінки часто пускаються на всякі трюки... Його матері тоді було 20 років, і вона працювала поденщицею в багатих будинках. Я б не здивувався, якщо вона мила підлогу і підставила зад комусь із господарів. На жаль, ми не знаємо групу крові його батька, щоб перевірити...

– Потрібно враховувати, що по Кавказу розсипано чверть мільйона євреїв. Дуже характерно, що у всіх трьох дітей – змішані шлюби з євреями. Родина його першої дружини перемішана із євреями. І його третя дружина – Роза Каганович. Що це – голос крові?

– М-да, – сказав голос у слухавці. – І ще підозріло те, що зовсім немає фотографій його батька. Але ж тоді було прийнято, хоч раз у житті, на весілля, але сфотографуються. Тоді можна було б перевірити, чи є хоч часткова зовнішня схожість між батьком та сином. Але на місці батька – майже абсолютна біла пляма. І схоже на те, що синок навмисне замітав сліди. І така ж історія з дідом Гітлера: замість діда – біла пляма.

Генерал-майор медслужби МВС сів на стілець і закинув ногу на ногу.

– Залишається лише дедуктивний психоаналіз. Ми знаємо, що батько бив матір та сина смертним боєм. Можливо, що й сам батько сумнівався щодо походження свого сина. Батько невдовзі помер. А мати, хоч ще досить молода, але більше заміж не виходила. Схоже на те, що чоловіки були їй просто не потрібні. Натомість у сина, як каже товариш Фрейд, явний матірний комплекс.

– М-да, – сказав голос у слухавці. – І характерно те, що мати обов'язково хотіла зробити з нього священика. І мати Гітлера теж мріяла зробити зі свого сина пастора. А Дзержинський хотів стати ксьондзом.

– Загальна картина зрозуміла. А, крім того, ще ці мішані шлюби у його дітей. Тому старий і бісився.

– Добре, Іване Васильовичу, а як там щодо наших ліків?

– Чудово діють.

– Що показала атопсія внутрішніх органів?

– Звичайне явище. Прогресуюча карріома печінки, зміна метаболізму крові і в результаті – тромбоз мозкових судин.

– Мозок препарований?

– Так. І комплекс влади також. Санітарки бігають навколо і милуються. Думають, що найсильніший у світі.

– А мумія як?

– Як малосольний огірок. Але там ще залишилися всякі непотрібні нутрощі. Що робити з ними?

– Колись прахом якогось царя вистрілили з гармати. Але тепер це не модно...

– Покласти в якусь прикрашену урну?

– Ні, ні... А що, коли допитливі нащадки потім знайдуть там сліди наших ліків? До речі, по американському радіо вже натякають, що Сталіну, мовляв, допомогли померти. Уявляєте собі, яке нахабство!

– Добре, тоді ми все це спалимо і спустимо в каналізацію, – сказав генерал-майор медслужби МВС. – Сік транзит глоріа мунді... (Так проходить земна слава. – Лат.)

– Амінь... – сказав голос у слухавці.

Інвалід у старому солдатському ватнику важко зітхнув і поклав трубку телефону. По другий бік столу сидів у кріслі маленький лисий чоловічок у формі маршала держбезпеки СРСР зі старомодним пенсне на носі. Він увійшов до кабінету наприкінці розмови.

– Вітаю! – сказав лисий. – Приємно подивитися, як улюбленець та таємний радник Сталіна зі сльозами на очах ховає свого благодійника. Так зворушливо! Навіть мені хочеться плакати. — Він іронічно покосився на старий ватник і потерту шапку-вушанку, що лежала на столі:

— Я вам їй-богу заздрю. Розгулюєте собі по Москві, як якийсь Гарун ель-Рашид. Дихайте свіжим повітрям. А я, бідолаха, і носа на вулицю показати не можу. Ваша надзвичайна скромність іноді справді досить зручна. Дивлячись на вас, – говорив далі лисий, – приємно переконатися, що пролетарською державою керують самі пролетарі, які підтримують тісний контакт із народом. Не всякі там буржуазні гнилі інтелігентики на кшталт Леніна. Або недоучені семінаристики на кшталт Сталіна, царство йому небесне, вашими молитвами...

Інвалід у солдатському ватнику відчинив замасковані у стіні двері, за якими була ванна кімната, підійшов до умивальника і почав мити руки. Лисий відкинувся у кріслі зручніше:

– Хоча – ви і я – єдині маршали держбезпеки СРСР... Хоча Сталін і поставив вас за моєю спиною... Але тепер, після смерті Сталіна, я, як міністр внутрішніх справ, є чимось на зразок вашого безпосереднього начальника. Тому, коли ви помиєте ваші пролетарські руки, мені хотілося б поговорити з вами відверто...

Відверто кажучи, Максиме Олексаничу, мені страшенно подобається ваш підхід до справи. Шапка Мономаха вас очевидно не приваблює. Дивлячись на вас, кожен може переконатися, що ви віддаєте перевагу простій шапці-вушанці. Але водночас кожен із претендентів на шапку Мономаха чудово знає, що ви йому будете дуже і дуже потрібні – як Фуше та Талейран (Міністр поліції та міністр закордонних справ часів Наполеона).

Міністр внутрішніх справ СРСР вийняв з кишені носову хустку і протер скельця пенсне:

– До речі, чому ви, червоний кардинал і духівник Сталіна, не пішли помилуватися, як старий вмирає? Звісно, ​​для вас помирає не просто людина, а ціла епоха – і вам шкода. Але було досить таки цікаво. Наприклад, Маленкова чомусь знудило. Я розумію, що Наполеона знудило, коли його відправляли на острів Святої Єлени. Чи цей товстозадий теж у Наполеони лізе? – Міністр таємної поліції був у гарному настрої і балакав невтомно: – Сам-то він, господар, був паралізований. Але язик у нього ще працював. Шкода, що ви не чули, як він лаявся. Як справжній пролетарій. І при цьому відчуваєш таку райську насолоду: перед тобою така влада – і таке безсилля. І на твоїх очах ця влада йде, йде, йде... По крапельках, по крапельках... І перетворюється на ніщо... До речі, можна ще раз помилуватися тим пікантним документиком? Той список, що ви показували?..

Перший заступник міністра зняв свою ватник, потім дістав із сейфа аркуш паперу і поклав його на стіл.

– Написано його власною рукою, – бурмотів міністр, розглядаючи листок. – Але старий однозначно починав втрачати глузд. Отже, я стою у списку першим. Яка честь!

Шкіряне крісло було таке велике та глибоке, що міністр закинув ногу на підлокітник і майже напівлежав у ньому. Потім він тихо, майже лагідно сказав:

– А може, цей списочок йому хтось продиктував?.. Може, це ви йому продиктували? Як ви це раніше робили... Хоча у даному випадку на це не схоже. – Міністр підвів очі на свого заступника: – Максиме Олексаничу, дюша лубезний, оскільки ви єдина людина, якій Сталін довіряв, скажіть: чому він задумав другу чистку?

– Кажуть, що влада псує людей...

– Ага, тому ви так завзято відмовляєтеся від будь-яких підвищень. Боїтеся зіпсуватися?

– Ні. Але Сталін знав, що не влада псує людей, а навпаки – найзіпсованіші люди найбільше тягнуться до влади. Через деякі темні закони природи. І, на жаль, часто її досягають.

– Так, ми бачимо це на його власному прикладі.

– Так от, тому Сталін вважав, що необхідно періодично знімати голову всім, хто виліз до влади. Тому він і вирішив провести другу генеральну чистку.

– Теоретично це абсолютно правильно. Але тепер дозвольте поставити вам одне інтимне питання. Знаючи вашу щиру відданість Сталіну і ваш консервативний підхід до справи... Чому в цьому випадку ви вчинили саме навпаки? Замість того, щоб по черзі ліквідувати більшість членів Політбюро, за цим списочком, як ви це робили раніше, ви раптом показали цей списочок нам – і ліквідували самого Сталіна. Чому?

– Дуже просто. Як ви вже самі сказали – старий почав божеволіти.

– Так, справді... Наприклад, ця історія з євреями. Він раптом уявив, що не такі шкідливі самі євреї, як помісь із євреями. Тобто змішані шлюби із євреями. І продукти цих шлюбів – напівєвреї та чвертьєвреї. Євреїв хоч одразу видно, а ця суміш завжди ховається. Він навіть дивиться на мене і каже: «А що це в тебе, кацо, ніс сливою? Можливо, ти теж того? – Міністр почухав кінчик носа пальцем: – Я думаю, в цьому винні його власні діти. Тягне їх усіх до євреїв. А його улюблениця Світлана – так та його зовсім доконала. Він у неї одного нареченого до Сибіру загнав, то вона собі іншого викопала – і знову єврей. Тоді він і уявив якусь сіонську змову і вигадав цю справу єврейських лікарів-отруйників.

– Типова манія переслідування. – Колишній таємний радник Сталіна з жалем похитав головою. – Прогресуюча параноя. Професійна хвороба великих людей. Ціна безсмертя.

– Тому ви й вирішили, що настав час вичистити його самого. Що ж, Максиме Олексаничу, цим ви врятували життя багатьом, включаючи і мене самого. Ось не знаю тільки, чим вам, дюша лубезний, за це віддячити. Адже старий так засипав вас орденами, що єдине, чого ви ще не маєте, – це медаль «За порятунок тонучих». – Міністр подивився на годинник: – Ну, мені час їхати на жалобне засідання ЦК. Будемо плакати і посипати голову попелом.

Піднімаючись з крісла, він згадав про свій ішіас, який не давав йому спокою останні дні, і про те, що він включений до почесного списку урядовців, які нестимуть труну з набальзамованою мумією до Мавзолею. Потираючи спину долонею, міністр повернувся до свого першого заступника і скривився:

– Ох-ох-ох, знову поперек ломить. Небіжчик ваш, а нести його мені доведеться. Знову ви вигадали. І чому це вам так щастить?


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ