Розхитування таке піде, якого світ ще не бачив... Затуманиться Русь, заплаче земля за старими богами...
Ф. М. Достоєвський «Біси»
Раним червневим ранком 1941 року почалася війна. Як і у всіх установах оборонного значення, у 13-му відділі НКВС також розкрили мобілізаційний пакет, де був перелік заходів на випадок війни. Як перший захід – комісар держбезпеки Руднєв у чині генерал-полковника призначався начальником спеціальних видів зброї НКВС.
Повітряні армади Гітлера бомбили Київ, Одесу та Мінськ. Німецькі танкові дивізії рвалися всередину Радянського Союзу. Червона Армія відступала, несучи мільйонні втрати вбитими, пораненими та полоненими. Сталін звернувся по радіо із закликом:
– «Дорогі брати та сестри...»
Від хвилювання він пив воду, і люди чули, як його зуби стукають об край склянки.
У вестибюлі індустріального інституту, де навчався Борис, вивісили велику карту Радянського Союзу, на якій за допомогою червоної нитки та шпильок позначили лінію фронту. Щодня Борис бачив, як ця лінія нестримно відкочується назад.
Як тільки закінчилася Велика Чистка, Максим кинув пити так само раптово, як і почав. І навіть ніби трошки нудьгував. Тепер же, коли вечорами над Москвою тріщали зенітки, він раптом зацікавився історією давньоримських розваг. Принагідно він заглядав у книги з психоаналізу.З темряви тисячоліть перед очима генерала вставали амфітеатри римських цирків і перші християнські мученики, що йдуть назустріч смерті. Їх розпинали на хрестах, кидали на поталу диким звірам, спалювали, як живі смолоскипи Нерона. Іноді вони могли зберегти собі життя за однієї умови. Але вони віддавали перевагу смерті і зі співом псалмів ішли вмирати на аренах амфітеатрів.
– Знову ж таки за однієї умови, – задумливо пробурмотів генерал. – Отже, потрібен амфітеатр. Що ж, спробуємо...
Незабаром у газетах з'явилося повідомлення про надзвичайний подвиг трьох радянських льотчиків-винищувачів на підступах до Ленінграда. Залишившись без амуніції, вони кинулися грудьми своїх безпорадних «яструбків» на німецькі бомбардувальники і загинули разом із збитими ворогами. Портрети загиблих героїв були на перших сторінках всіх газет. Всім трьом посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Потім подібні подвиги увійшли в таку моду, що навіть маючи повний боєзапас, радянські льотчики йшли на таран, на вірну смерть, перемішуючи в купу метал і кров, свою і чужу. Уславлені німецькі аси не знали, що робити з радянськими молокососами, які порушують усі правила повітряного бою.
Читачі радянських газет думали, що це просто пропагандистські трюки Совінформбюро. Але командування радянських повітряних сил, стурбоване безглуздою загибеллю літаків, звернулося до Сталіна із протестом, просячи захисту від загадкових експериментів 13-го відділу НКВС. В результаті з'явився спеціальний наказ, що дозволяє таран лише в особливих випадках. Машини були дорожчими, ніж люди.
Хто стежив за радянськими газетами під час війни, той пам'ятає, як слідом за літаковими таранами розпочиналася інша не менш незвичайна акція. Цього разу в морській піхоті, сформованій з екіпажів потоплених кораблів. Обв'язавшись зв'язками ручних гранат, герої-моряки раптом почали кидатися під гусениці німецьких танків на кшталт живих мін. Танки летіли в повітря разом із сміливцями, які йшли на вірну смерть. Це було дешевше, ніж літакові тарани.
За усим цим стояв 13-й відділ НКВС, який дбав про своїх героїв-мучеників навіть після смерті. Всі газетні звіти, захоплені похвали, нагороди, взагалі все, що було пов'язано з їхньою смертю, суворо контролювалося професором Руднєвым, який пізнав таємницю живих смолоскипів Нерона.
– Ти знову робиш гешефти зі смертю, – сказав Борис. – У чому там, власне, річ?
На цей раз Максим відповів досить охоче:
– Бачиш, коли брали групу мучеників і пропонували їм на вибір: зректися християнства або їх уб'ють тут же у підвалі, – то більшість із них зрікалися. Але коли їм пропонували зречення чи смерть на арені амфітеатру, більшість вибирали смерть. Але смерть зі славою. Справа в тому, що ці мученики належали до певної психологічної категорії людей, яких можна знайти і зараз. Потрібно лише створити відповідні умови.
– Так, але це майже вбивство, – сказав Борис, звертаючись до брата.
За нього відповів полковник Добронравов, що сидів поруч:
– Ви трохи помиляєтеся, юначе. Лише перших трьох добровольців ми справді підготували. Потім ми створили їм необхідний ореол і, так би мовити, відчинили райські ворота. Ус інші йшли в ці ворота самі. Більше того, ми навіть не знали, хто саме піде. Крім того, якби ми не дали їм цієї можливості загинути з честю, славою та користю, то більшість із них все одно скінчили б погано. І ніхто б не знав, у чому річ.
– Справа ясна, що справа темна, – сказав студент.
– Ех, ти, Фома Невіруючий, – сказав Максим.
– Що ви там вивчаєте? – добродушно спитав полковник Добронравов, заглядаючи через Борисове плече. – А, столипінські реформи. Так, Столипін був великим державним діячем. Якби не куля Богрова, то хто знає, можливо вся історія Росії пішла б зовсім іншим шляхом.
– А до якої партії належав цей Богров?
– До тієї партії, яку деякі асоціюють з антихристом, – посміхнувся полковник НКВС, який спеціалізувався з історії релігійних культів. – Крім того, Богров був природженим терористом, щось на зразок живої пекельної машини. І деякі люди це знали.
– Як же це вийшло?
– Щоб зрозуміти цю справу, потрібно знати дві речі. По-перше, у той смутний час у колах гнилої інтелігенції вбивство державних діячів вважалося справою такої самої доблесті та геройства, як зараз подвиги наших смертників-добровольців. І тоді й зараз готує це преса. А по-друге, і це дуже характерно, перед замахом на Столипіна Богров робив замах на самогубство. Він сам шукав смерті, але вважав за краще смерть зі славою.
– Крім того, він служив інформатором в охоронці, – додав Максим.
– Цілком закономірно, – погодився полковник. – У цих шизофреніків завжди подвійне життя. Проблема святих та грішників.
– У вас не розбереш, де святі і де грішники, – як Фома Невіруючий, зауважив Борис. – Вчора були святі, а сьогодні – грішники.
– Від грішника до святого, або навпаки, відстань набагато ближча, ніж ви думаєте, – сказав полковник. – Іноді вони навіть сплять у одному ліжку. Іноді це одна й та сама людина. І іноді нелегко розібратися, де святий грішний, а де святий грішник. – Він розправив руки і потягнувся так, що затріщало сукно кітеля. – Між іншим, Максиме Олександровичу, мені дуже сподобалися проблеми, які ви поставили перед нами на останній нараді. Як ви правильно сказали: "zwei Seelen leben, in meiner Brust" (з нім.: "дві душі живуть у моїх грудях"). Та й сам Гете цьому добрий приклад. Ці душі борються. Іноді одна душа намагається обдурити іншу. Так от, що як спробувати допомогти цій обдуреній душі? Прекра-а-асна ідея! – життєрадісний полковник схопився і заходив по кімнаті. – У зв'язку з цим ви, Максиме Олександровичу, згадали роль релігії у цьому питанні. Якщо справа піде так, як ви припускаєте... Адже ви єдина людина, з якою Сталін рахується. Словом прошу враховувати, що я ще з дитинства страшенно люблю запах ладану.
Згідно з інструкціями мобілізаційного пакета науковці інституту професора Руднєва отримали нові завдання. Одні з них, спеціалісти-історики, гарячково розбирали якісь таємні державні архіви і копалися в стосах заборонених чи вилучених книг дореволюційних видань. Інші з них, фахівці-психологи, тягали в НКВС якихось дуже старих дідів і бабуль, імена яких згадувались в архівах, і допитували їх, постукуючи по столу пістолетами:
– Зрозумійте, зараз не час панькатись з вами. Отже...
Слідчі в білих халатах цікавилися такими незвичайними речами, що напівживі від страху дідки й старенькі після допитів тільки хрестилися, дивуючись, як це загадкові слідчі вміють читати в душах людей. Учні професора Руднєва знали свою справу. Вони звідкись знали навіть про ті дрібні гріхи, в яких старі грішники не зізнавалися в жодній сповіді і сподівалися, що заберуть ці таємниці з собою в могилу. Але найбільше слідчі цікавилися різними деталями з життя покійників.
– Навіщо це вам? – несміливо протестував грішник. – Адже ці люди вже давно померли.
– Це потрібно для порятунку Батьківщини, – наполягав інквізитор у білому халаті.
– Але ж це був просто літературний гурток...
– А філософію Бєрдяєва вони вивчали?
– Ну, просто нова течія у філософії...
– А як щодо антропософії Штейнера?
– Так, але тоді це було модно...
– А окультизм Блаватської студіювали?
– Та просто від нудьги...
– А спіритизмом вони займалися?
– Але ж це було просто так, пустощі...
– Ми краще знаємо, що це таке, – сухо переривав слідчий. – Підпишіть розписку про нерозголошення військової таємниці. І врахуйте, що покарання лише одне – смерть.
Звичайно, слідчі у білих халатах не збиралися займатися спіритичними сеансами та викликати душі покійників. Проте вони дуже цікавилися живими дітьми або родичами цих покійників.
– Але ж після революції всі ці люди були вислані за кордон, – дивувався грішник. – Разом із сім'ями. У зв'язку із справою «Блакитної зірки».
– А що там з дітьми Марії Абрамівни? – нагадував слідчий.
– Що ви, що ви, у Марії Абрамівни діток не було. Вона надто захоплювалася усілякими революціями.
– А її сестра ще жива?
– Так, знаєте, з нею таке нещастя трапилося. На схилі років раптом ні з того, ні з сього взяла і отруїлася. Кажуть, через нещасне кохання.
– А як щодо її дітей?
– У Віри Олександрівни були...
– Вибачте, хіба вона не рідна сестра Марії Абрамівни?
– Ні, зведена сестра. Від другого шлюбу. Так дочка, її дочка жила в Берліні, а прийомний син десь у...
– Прийомні діти нас не цікавлять. А от щодо дочки розкажіть детальніше. Вона одружена?
– Ні. Історія з самогубством матері так на неї подіяла, що...
– Розумію. Тепер, чим вона займалася в Берліні? Перш за все, ось вам список людей, які були вислані за кордон. Тут кілька сотень людей. Перегляньте уважно і скажіть, з ким із них вона підтримувала зв'язок. Особливо по лінії таємного суспільства «Блакитна зірка». І інших спілок. Розумієте?
Використовуючи результати цих допитів, оперативні працівники 13-го відділу не покладалися на окультну передачу думок на відстані методом Блаватської, а воліли користуватися шифрованим радіозв'язком. Ночами летіли шифровки резидентам радянської розвідки у всіх країнах Європи.
Приходячи після роботи додому, замість того, щоб пиячити, Максим від нудьги займався тепер поезією. Причому читав він зарозумілі вірші французьких символістів, що аж ніяк не співвідносилися до військової обстановки, і не менш кручені занепадницькі твори російських декадентів, які, як гриби-поганки, наповнювали російську літературу перед першою світовою війною.
Коли на всіх фронтах, від Чорного і до Білого моря, йшли кровопролитні ар'єргардні бої з проривними танковими колонами і повітряними ескадрами Гітлера, генерал Руднєв сидів і перечитував поему Блока «Дванадцять», де поет-символіст описував загін з дванадцяти червоногвардійців під час революції.
Кінцівка цієї поеми була загадкою для всіх – і для червоних, і для білих: «В віночку білому з троянд, попереду – Ісус Христос». Для білих це було блюзнерство. Для червоних – прикрий релігійний містицизм.
– Отже, червоногвардійців дванадцять, а Христос – тринадцятий, – бурмотів начальник 13-го відділу НКВС. – Отже, це не Христос, а антихрист. Знаємо ми їхні фокуси – все перевернути навпаки, як 69. Видавництво «Алконост» (Сирін та Алконост – птахи радості та смутку у слов'янській міфології).
Сіріна (Сірін – псевдонім автора «Лоліти» Набокова) ми теж знаємо. І галіямби Катулла. Гарні у нього «Поеми до Лесбії». Ох, ці ж мені символісти. Ми знаємо ваші символи.
– А яка з цього діалектика? – поцікавився Борис.
– Така, що Блок помер у стані тихого божевілля.
– У тебе, Максе, всі божевільні. Окрім тебе самого.
Генерал не звертав на нього уваги і продовжував бурмотіти вірші Блока:
Боюсь душі дволикої моєї...
Шукаю захисту Христа...
Але з-під маски лицемірної
Сміються брехливі вуста...
Пробуджую я пам'ять про Дволикого...
А потім пішла чиста кабалістика:
– Дволикий... In daemone deus – у дияволі Бог... Марксистська єдність і боротьба протилежностей... Адже Гітлер і Сталін – це одне й те саме... А через це мільйони людей знищують один одного... Чому?.. In daemone deus...
Взимку двері до кімнати Бориса не зачинялися, бо там не було грубки і тоді там було б надто холодно. Тому Борисові мимоволі доводилося вислуховувати все, що відбувалося в братовій кімнаті.
– Максе, – попросив студент, – якщо ти ще не зовсім з глузду з'їхав, то все-таки поясни мені, що таке диявол.
– Диявол – це складний психобіологічний комплекс, що руйнує душу і тіло людини. І філософське поняття.
– Отже, диявола, як такого, немає?!
– Якби його не було, – гірко посміхнувся генерал, – то не було б ні Гітлера, ні Сталіна. І не було б цієї клятої війни.
Змінилися й уподобання Максима в музиці. Замість розбійницької пісні Шаляпіна тепер він щовечора сидів і, опустивши голову, задумливо слухав одну й ту саму платівку – увертюру Чайковського «1812 рік» про нашестя Наполеона на Росію.
Геній великого композитора втілив у музиці важку ходу французьких гренадерів, коли вони наближалися до Москви. Пливуть ранкові тумани над сплячим Бородінським полем в останню ніч перед битвою. Співають труби горнистів і будять солдатів до бою не на життя, а на смерть. Гримлять барабани наступаючих полків Наполеона, а назустріч їм важко бахають гармати російських редутів.
Горить білокам'яна Москва, підпалена руками російських мужиків. Схрестивши руки на грудях, стоїть Наполеон на Кремлівській стіні і похмуро дивиться на переможену, але не підкорену столицю.
В один із зимових вечорів, коли німці вже стояли на підступах до Москви, Максим знову сидів зі збіркою якихось химерних поетів-фуїстів під багатообіцяючим заголовком «Мозковий розжиж». Але він не читав, а, заплющивши очі, слухав увертюру Чайковського. Коли, закликаючи до бою, на Бородинському полі заграли труби горністів, генерал ривком підвівся і голосно, ніби розмовляючи з генієм композитора, сказав:
– Добре, Петре Іллічу! – Він обсмикнув кітель, ніби збираючись у похід. – Подивимося, що з цього вийде.
– Що таке? – обізвався зі своєї кімнати Борис. Засунувши руки в кишені галіфе, генерал держбезпеки, тепер уже у тверезому вигляді, знову почав марити:
– Спробуємо боротися з дияволом хрестом та мечем. Спочатку – хрест. І тільки якщо це не допоможе, тоді меч.
– Отже, політика принципово змінюється? – своїм звичайним, глузливим тоном спитав молодший.
– Так, – з жалем відповів старший. – Це прокляття роду людського набагато складніше і серйозніше, ніж це здається таким Фомам Невірним, як ти.
– Тобто не впорався ти із завданням партії та уряду?
– Так. Остаточно проблема диявола нерозв'язна. Але її можна локалізувати. Або направити у більш сприятливому напрямку.
Фома Невіруючий поспівчував:
– Ну тоді, генерале, закривай інквізицію і записуйся до монастиря.
– Дуже правильно. Такого ж висновку згодом дійшли отці церкви. Але якщо диявола неможливо ліквідувати, то я примушу його служити... Я відправлю його на фронт!
– Дивись, не забудь підписати з ним угоду. Про дружбу та взаємодопомогу.
– Так, спробуємо! – Вигукнув генерал держбезпеки Союзу РСР. – Адже у мене в таборах стільки першокласних перевертнів. Жодна людина не здогадається, що вони являють собою.
– Дивись не забудь і про твоїх відьми, – підсміювався Фома Невіруючий.
– Так, є і красуні, і розумниці. – Генерал так розмріявся, що в його голосі чулася навіть симпатія до його заклятих ворогів. – Я дам їм можливість пограти зі смертю.
– Не забудь про чаклунів, – радив Борис. – Навіщо їх тримати під замком? Пусти всю цю гоп-компанію на Гітлера. Може, ще орден отримаєш.
Генерал уже внутрішньо перейшов на бік грішників і, як адвокат диявола, намагався виправдати своїх недавніх ворогів:
– Адже багато хто з них не такі вже й винні. Все життя вони змушені були ховатися, маскуватися, двоєдушничати, брехати.
– Тоді з них вийдуть чудові шпигуни та диверсанти, – підливав олії у вогонь студент. – Чи саботажники? А як щодо п'ятої колони?
– Так, я примушу їх захищати батьківщину, – суворо сказав генерал. Він пожував губами і крізь зуби процідив: – А потім, все ж таки це люди. Найчастіше винні їхні прабатьки... Усі ми винні. Отже, побачимо.
І закрутилася у три зміни машина 13-го відділу НКВС. Без скрипу відчинилися ворота концтаборів та спецізоляторів, де будівельники безкласового товариства тримали класово чужий елемент: відьом і чаклунів, лісовиків та перевертнів, чортів і чортівок. У важку для батьківщини годину генерал Максим Руднєв погнав слуг диявола у бій за Батьківщину.
Під командою генерала-чорнокнижника загони чаклунів, ставши досвідченими диверсантами, висунулись за лінію фронту підривати дороги, мости та склади у німецькому тилу. Холодні та спокусливі красуні відьми, ставши шпигунками, як змії заповзали у ліжка німецьких офіцерів та військові таємниці вермахту. Тисячі, тисячі і тисячі перевертнів, лісовиків та іншої нечисті, працюючи отрутою, ножем та динамітом, руйнували з тилу військову машину Гітлера. Як одержимий, генерал диявола безжально гнав свої орди назустріч смерті.
Офіційно мало відомо, як воювала нечиста сила професора Руднєва, але, мабуть, цілком успішно, якщо судити з тих орденів, які з'являлися на його грудях. Через рік, повернувшись із таємної інспекційної поїздки тилами німецької армії, де генерал диявола перевіряв роботу своєї нечистої сили, він був підвищений до генерала армії спеціальних видів озброєнь, і отримав другу Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Союз із дияволом приносив свої плоди.
– Це ж я тобі порадив, – спробував жартувати Борис. Але в душі йому було не до жартів.
Поки генерал Руднєв підривав німецькі тили, професор Руднєв розгорнув роботу зі зміцнення радянського тилу. Наділені надзвичайними повноваженнями, емісари 13-го відділу нишпорили по всіх університетах та наукових установах Радянського Союзу, вишукуючи відповідні мізки для мозкового тресту професора Руднєва.
Весь світ завмер від подиву, коли після чверті століття неймовірних гонінь Сталін раптом зняв заборону з православної церкви. Незабаром відкрилася перша духовна семінарія, а неподалік Москви – перший монастир. Найбільше здивувався сам Сталін, коли дізнався, що люди із задоволенням вінчаються та хрестять дітей у церкві. Але ніхто не знав, що за цим важким для диктатора рішенням стояв його червоний кардинал, доктор соціології Руднєв, якого Бог цікавив лише як антитеза диявола. І ніхто не знав, що смиренний архієпископ Пітирим в миру – генерал-майор держбезпеки Пітирим Федорович Добронравов, права рука начальника 13-го відділу НКВС.
Темними партизанськими ночами бородаті дядьки, радіючи, що тепер можна хреститися, розмашисто осеняли себе хресним знаменням, а потім розповідали біля табірних багать молодим партизанам казки, що в найтемніші ночі, коли спалахують блискавки і гримить грім, коли святкує своє свято нечиста сила, тоді в партизанські тили прилітає з Москви сам диявол у генеральській формі НКВС.
– Такий рудий. А зелені очі. І блідий, як небіжчик, – повідомляв бородач. – Потрапиш йому на очі – не житимеш ти більше на цьому світі.
– Ой, дядечко, страшно! – вигукувала молода партизанка.
– А ти, дурепа, перехрестись, – радив бородач. Пошепки передавали чутки, що з землянки, де генерал-диявол чинив свій суд і розправу, ночами іноді лунали звуки примітивної пісеньки про обдурене кохання, а козлячий баритон підспівував:
У покарання весь світ здригнеться. Жахнеться і са-а-ам сатана-а-а!..
А в нічному небі від краю до краю, у динамітних блискавках і громах, у загравах пожеж гуляла смерть. Зникли у Червоної Армії трикутники, кубики та шпали, а замість них з'явилися старі царські потопи. Ввів Сталін новий кодекс честі для офіцерів, що включає уклінне цілування гвардійських прапорів перед боєм, а після бою – розстріл боягузів перед строєм частини. Не всі лицарські ордени могли похвалитися таким же кодексом військової честі, як Радянська гвардія.
Прем'єр союзної Англії Вінстон Черчилль святкував свій сімдесятирічний ювілей. Цього дня в радянських газетах з'явилися теплі привітання Радянського уряду з інтимною фотографією ювіляра: у вільний від державних справ час прем'єр, із цеглою та лопаткою в руці, будував кам'яну альтанку у себе в саду.
Цим наголошувалося на пролетарській солідарності з пролетарськими нахилами ювіляра, який на відпочинку любив побалуватися ремеслом муляра. Хто не знайде цієї фотографії в офіційних біографіях Черчілля, нехай зазирне до радянських газет. Ухвалюючи рішення, Гітлер не радився ні з ким. Лише іноді, у разі особливо важливих рішень, він радився з однією людиною – своїм придворним астрологом Вільгельмом Крафтом. Дізнавшись про це, Черчилль наказав зарахувати до штату англійської армії свого власного астролога капітана Луї де Воля, щоб стежити по зірках за рішеннями Гітлера. Але 13-й відділ НКВС не довіряв ні Гітлеру, ні Черчиллю і давно вже мав відповідного фахівця із трубою, щоб стежити за діями обох.
Порпаючись у середньовічних книгах, співробітники Науково-дослідного інституту НКВС вичитали, що від святих пахне добре, а від грішників – погано. Іноді від них навіть пахне сіркою, що, як відомо, є приналежністю пекла. З того часу, як останнє досягнення науки і техніки оперативні працівники 13-го відділу ретельно обнюхували іноземних дипломатів.
У мозковому тресті професори Руднєва цікавилися також наступним питанням: звідки у мозку Гітлера з'явилася ідея нацизму, тобто ідея вищої раси, обраного народу? Це нова ідея? Чи Гітлер її просто запозичив? І від кого? І по кому ця ідея перш за все вдарила?
Таке просте питання! Але спробуйте відповісти на нього. Хоча відповідь на нього вже є в Біблії. Крім того, ця відповідь повністю відповідає першому закону марксизму – про єдність та боротьбу протилежностей.
Радянська Армія наступала. На базарних площах звільнених від німців міст, як у середні віки, публічно вішали тих, хто співпрацював із мішанкою сатани та антихриста в образі Гітлера. А для вихованців нових суворівських училищ вводили білі рукавички і, як у добрий Старий час, розучували мазурку та полонез.
Всі ці нововведення соціалістичного ладу виходили з мозкового тресту, де у всіх науковців з-під білих халатів виглядала форма НКВС. У всіх цих справах за спиною Сталіна стояв його червоний кардинал, доктор соціальних наук, мракобіс та обскурант Максим Руднєв.
Але чим більше орденів з'являлося на грудях генерала Руднєва, тим мовчазніше він ставав. Навколо нього ходили темні легенди, що генерал диявола неодноразово сам шукав смерті в бою, але не міг знайти; що його не бере ні куля, ні вогонь, ні вода; що, підписавши союз із дияволом, він не може померти, поки не закінчиться термін договору.
І лише один Борис знав, що за всіма цими дивними справами, як блідий привид, маячило ангелоподібне лице мертвої красуні дружини, яку він колись привів до їхнього дому. Тієї самої Ольги, яка, гріючи свою риб'ячу марсіанську кров, вічно куталася в білу хустку з ангорської вовни, танцювала як дерев'яна, і цілувалася, не розтискаючи губ. Тієї тихої мадонни, любов до якої завела Максима по той бік добра і зла, по той бік життя і смерті.
Дивлячись на надзвичайну кар'єру Максима, Борис не знав, що робити. За звичкою він намагався підсміюватися з нього, як колись у дитинстві, коли Максим їв лівою рукою або демонстрував своє вміння ворушити вухами. Але коли він згадував, чим Максим займається тепер, йому ставало не до сміху. Іноді йому здавалося, що, можливо, старший брат справді зв'язався з чортом.
Тому у питаннях нечистої сили молодший брат, як Фома Невіруючий, зайняв опортуністичну позицію. Він посміювався з прикмет і забобонів, і разом з тим недолюблював чорних кішок і всіляко уникав числа тринадцять. Ці заходи здавались йому достатнім захистом від нечистої сили у наш раціоналістичний вік.
У розпал війни Борис закінчив індустріальний інститут, засунув свій диплом інженера в ящик столу і відразу пішов на фронт. Так він дійшов від Москви до Берліна. Після війни, відповідно до нових повоєнних завдань та в порядку партійної дисципліни, він був призначений на посаду інструктора агітпропу, тобто Управління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б).
Максим же закінчив війну тричі Героєм Радянського Союзу та маршалом державної безпеки СРСР. Але у газетах про це нічого не повідомлялося. Чим вище піднімався Максим, тим більше він намагався залишатися в тіні. За час військового союзу з дияволом він, мабуть, навчився дечому у свого союзника, який завжди працює у темряві, ззаду і навпаки.
Так випадково старший брат замість викладача історії став маршалом держбезпеки, який сам робить історію, а молодший замість інженера-механіка став інженером людських душ.
Під час війни тихо померли їхні батьки – єдине, що пов'язувало братів, і сім'я Руднєвих розпалася. Максим оселився у старому та дивному особняку, який повністю відповідав його дивним заняттям. А Борис, коли повернувся з фронту і став інструктором агітпропу, теж оселився окремо.
Незважаючи на дивовижну кар'єру Максима, Борис, як і раніше, ставився до цього досить скептично. А тим більше після того, як він став інструктором агітпропу, який повинен доводити людям, що ні Бога, ні чорта немає, а є тільки Ленін і Сталін. Тому Борис доволі рідко зустрічався з Максимом і навіть нікому не казав, що його старший брат – маршал НКВС.
Темні справи та дивна поведінка Максима будили в ньому якусь незрозумілу ворожість. Максим же, залишившись сам на всьому білому світі, відчував це і болісно ображався на холодне ставлення свого єдиного брата.
Незабаром після війни НКВС перейменували на МВС. Науково-дослідний інститут професора Руднєва перетворився на велику установу, що містилася в окремому новому будинку на березі Москви-ріки. Але на дверях цього будинку не було жодного напису, а всі науковці цього закладу під білими халатами, як і раніше, носили форму НКВС-МВС. Тепер вони стежили за діяльністю диявола у всьому світі. Того самого диявола, князя цього світу, за яким колись безуспішно полювала середньовічна інквізиція, і якого професор Руднєв поставив на службу радянської влади.
За особливі заслуги під час війни маршал держбезпеки Максим Руднєв був призначений першим заступником міністра внутрішніх справ СРСР. Тепер лівша Максим міг знищити кожного одним розчерком пера. Так виповнилося його дитяче бажання, коли він просив Бога зробити його великим та сильним.
Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ