Григорій Клімов «Князь світу цього»

Глава 4. Князь і комісар

Бо кажу вам, що багато пророків і царів бажали бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули.

Лука. 10:24

Невдовзі після того, як доктор соціальних наук Максим Руднєв став особливо уповноваженим Сталіна у справах нечистої сили, в Ленінграді сталося вбивство Кірова, другої після Сталіна людини в партії. Вбив його молодий комуніст Ніколаєв.

Був холодний зимовий ранок. По радіо безперервно передавали жалобні марші Шопена. Максим сидів за своїм столом, замість ранкового чаю пив горілку, гортав особисту справу Ніколаєва і бурмотів:

– Ага-а, у нього кінська стопа... Як у Байрона... Знаємо ми ці байронівські типи... Герої нашого часу... Тамерлан, Талейран, вождь меншовиків Мартов, Роза Люксембург, батька Махно, Геббельс... Всі ці кульгаві вчителі у Достоєвського...

Борис сидів у сусідній кімнаті і вчив історію партії, потім прочинив двері і запитав:

– Ей, ти, чорнокнижник, що там таке?

– Що... що... – бурмотів Максим. – Крім того, у нього епілепсія... І дружина у нього набагато старша за нього... Але навіть і вона його покинула... Типовий легіонер!

Стіл у Максима був старенький і простенький. Але тепер на цьому облізлому столі стояло три телефони: білий – для простих розмов, червоний – пряма лінія у Кремль і чорний – спеціальна лінія у 13-й відділ НКВС.

– Та-ак, справа ясна. – Він потягнувся до чорного телефону. – Тому й кажуть – кульгавий чор-р-рт... Або косий чорт...

Прихльобуючи горілку, доктор соціальних наук став диктувати в трубку наказ про взяття на спецоблік 13-го відділу НКВС всіх кульгавих і косих у Радянському Союзі. Насамперед членів компартії. Але тільки кульгавих і косих від народження.

Убивство Кірова послужило ніби сигналом, після якого почалася Велика Чистка. Спочатку зі стін зникали портрети знаменитих людей – героїв революції, старих більшовиків, вчорашніх керівників партії та уряду. Потім їхні імена з'являлися в газетах як вороги народу, зрадників, шкідників та іноземних шпигунів. Потім колишніх героїв відправляли на конвеєр смерті у підвалах НКВС.

Комісар держбезпеки Руднєв став на стаханівську вахту: він працював у дві зміни, по шістнадцять годин на добу, і часто залишався ночувати на службі. А коли приходив додому, то від нього завжди несло горілкою. За вечерею він сидів мовчки, не дивлячись по сторонах.

Переглядаючи «Известия» зі звітом про черговий процес ворогів народу, батько Руднєв невдоволено бурчав:

– Це чорт знає що...

– Так, чорт знає свою справу, – кивнув комісар держбезпеки, не підводячи очей від тарілки. – Є така стара казка: чорт обіцяє владу та славу, але треба підписати з ним контрактик... Так от, тепер чорт вимагає сплати за векселями... А я підбиваю бухгалтерію.

– Але ж ці революціонери боролися за краще майбутнє, – сказав батько.

– Історія вже багато разів показала, що той рай, який обіцяють революціонери, – це втрачений рай, – сказав комісар. – А гарними обіцянками викладено дорогу до пекла. І першими туди потрапляють самі революціонери.

– Але ж процеси ці дуті!

– Як сказати... Адже це вони затіяли братовбивчу громадянську війну... Адже це вони напустили на Росію розруху, голод і мор... А чи ти знаєш, що це коштувало Росії більше людських життів, ніж вся світова війна?.. Ну от, тепер настав час за все це розплачуватися.

Тим часом чистка набувала все більш фантастичних форм. На показовому процесі в присутності міжнародної преси кремлівські лікарі на чолі з доктором Левіним публічно та з усіма подробицями визнавали, як вони потихеньку отруювали своїх кремлівських пацієнтів. Підбивав їх на це верховний охоронець Кремля – сам начальник НКВС Ягода. І ідеологічне керівництво отруєннями належало тихоням-ідеалістам із ленінської гвардії, уславленим волелюбам та людинолюбам. Прямо із зали суду колишніх героїв революції відправляли на живодерню НКВС. Здавалося, що над Москвою нависло якесь криваве божевілля.

Увечері батько недовірливо читав уголос газету:

– «Отруєння проводилися за допомогою розпилення через пульверизатор повільно діючих отрут, переважно солей ртуті. Ними обприскували килими, занавіски, м'які меблі. Через легені ці отрути потрапляли в кров і поступово руйнували організм жертви в найслабшому місці, викликаючи смерть начебто від природних причин...»

Комісар держбезпеки сьорбав суп і бурмотів у тарілку:

– Я ​​Сталіну відкрив книжечку і показую: «Бачите, ті самі методи, що й у шістнадцятому столітті. Ренесса-а-анс-с!» Він потіліпав ложкою в супі і простяг руку до солянки:

– Між іншим, ось цією самою рукою я пристрелив сьогодні царевбивцю Білобородова...

– Послухай, Максиме, – сказав батько, – невже найближчі співробітники Леніна були іноземними шпигунами? Адже цьому не можна повірити!

– Що тут такого особливого? – похмуро дивився в тарілку Максим. – Адже сам Ленін був німецьким шпигуном. Це ж німці надіслали його до Росії у запломбованому вагоні. А який піп, такий і прихід.

Батько читав заключні слова державного обвинувача Вишинського:

– «Всіх ворогів народу треба розстріляти, як скажених собак!» – Дурна риторика прокурора, – сказав батько.

– Це не риторика, а правда, – буркнув Максим. – Ці люди набагато гірші, ніж скажені собаки. Тих одразу видно, а цих не одразу.

– Але невже ці заслужені революціонери, – тихо сказала мати, – одночасно були інформаторами царської охоронки?

– Звичайно, – кивнув Максим. – При обшуках в архівах опозиції знайшли навіть доноси в охоронку, написані рукою найдорожчого товариша Сталіна. Опозиція зберігала це у своєму арсеналі як останню зброю. Але цих спогадів молодості я Йосипу Віссаріоновичу не показав.

– Боже мій! – Зітхнула мати. – Який жах.

– Революціонери після революції – це павуки в банці, – сказав доктор соціальних наук. – І вони гризтимуться за владу, доки не переріжуть один одного. Якщо почитати архіви охранки, то ясно видно, що у підготовці революції найактивнішими були есери. А після революції вони першими ж потрапили під розстріл. А потім більшовики зжерли меншовиків. А тепер більшовики ліквідують один одного. Те саме було з якобинцями та жирондистами. А хто привів до влади Гітлера? Штурмовики. А де ці штурмовики зараз? Гітлер їх усіх перестріляв. В результаті завжди залишається один великий павук – Наполеон, Гітлер чи Сталін. Це історична закономірність. І чим це швидше закінчиться, тим краще.

Покінчивши з вечерею, Максим налив собі чайну склянку горілки, відпив половину і втомлено відкинувся на стільці. Батько звернув газету і зітхнув:

– А я все ж цим звинуваченням не вірю.

– Так, правди там тільки частинка, – криво посміхнувся Максим. — А якщо я тобі скажу всю правду, то ти повіриш ще менше. Свого часу Ленін вимагав, щоб його партія була «партією професійних революціонерів». Але весь секрет у тому, що справжні революціонери, професійні революціонери – не прості люди. Це особливі люди.

– Які такі спеціальні?

– Такі... Це абсолютно специфічна категорія людей... З такими особливими комплексами...

– Дивно. Що це за комплекси? – Доктор соціальних наук допив свою склянку з горілкою та повчально підняв палець:

– Ось тут-то воно і починається... Це те саме, що колись називали бісами. Якщо в людині з'являється цей комплекс, то ця людина сама перетворюється на біса... або на чорта... і починає займатися чорт знає чим... Розумієш?

Розуміючи, що Максим перепився і знову почав марити про нечисту силу, батько обережно сказав:

– Хм, цьому справді важко повірити.

– Так, але це так... Коли цих чортів заарештовують, я пропускаю їх через найсуворіші медичні експертизи... ана-а-алізи...

– Які аналізи?

– Різні... У тому числі й внутрішньої секреції... І майже у всіх однакова історія. Те саме, що раніше називалося бісівською одержимістю. А один із найнебезпечніших проявів цієї одержимості – це нестримна, хвороблива жага до влади. Це особливий комплекс влади. Те, що створює так званих природжених вождів. Тому одержимі цим комплексом люди заради влади йдуть на все... на будь-який злочин.

Радянський доктор Фауст клацнув по пляшці з горілкою:

– Для справжніх, природжених революціонерів революція – це боротьба за владу. А решта – лише засіб досягнення мети. І ніхто не ненавидить один одного так, як ці комплексні біси, що гризуться за владу чи видимість влади. Адже Ленін займався фракційною боротьбою більше, ніж боротьбою з царизмом. Тому ці чорти й доносили один на одного в охоронку. І навперебій співпрацювали з іноземними розвідками. – Максим постукав кулаком по столу. – Тому в Біблії і сказано, що їхній господар, диявол, завжди прагне влади.

Наступного вечора, читаючи нові покаянні промови ворогів народу, батько знову хитав головою і бурчав:

– Але ж це старі більшовики. Пройшли всі царські в'язниці та заслання і ніколи не каялися. А тепер такі неймовірні самозвинувачення?!

– Кажуть, їм роблять якісь одурманюючі уколи, – зауважила мати.

– Не одурманюючі, а навпаки, прояснюючі, – заперечив комісар держбезпеки. – Я вприскую їм такі штучки, які виганяють те, що раніше називалося бісами. Тоді вони тимчасово стають звичайними людьми, усвідомлюють свої гріхи – і зізнаються. А для публічних процесів я ввожу їм штучки потужніші. Тоді їх навіть тягне до покаяння і вони займаються самобичуванням.

Доктор соціальних наук потягнувся до своєї склянки з горілкою:

– Втім, все це повністю відповідає основному закону діалектичного матеріалізму – щодо єдності та боротьби протилежностей як двигунів історичного процесу. Борька, ти цей закон знаєш?

– Знаю.

– Але ж це абсолютно суперечить закону про класову боротьбу як основний двигун історії. Де ж у класовій боротьбі єдність?

– Не знаю.

– Ось у тому-то й річ. Цю суперечність не пояснить жоден професор марксизму-ленінізму. А якщо пояснить, то його розстріляють.

– Чому? – спитав батько.

– Та тому, що це марксистська єдність і боротьба протилежностей... Ха-а!.. Але Маркс просто перефразував стару формулу середньовічних чортопоклонників... Але мене не проведеш... Я-то все це знаю.

– Що ж це за формула? – зацікавився Борис.

– In daemone deus, – процідив крізь зуби комісар держбезпеки. – У дияволі Бог... Ось вам і весь секрет цієї єдності та боротьби протилежностей.

– Так, але що це таке?

– Це філософська загадка, філософський камінь, яким ламали собі голову найкращі мізки людства. Дехто навіть з глузду з'їхав. Тому що ця загадка є нерозв'язною.

– Ну, а ти цю загадку розгадав? – підморгнув Борис.

– Звичайно, – впевнено сказав учень папи Інокентія. – Бог є Бог, а диявол є диявол!

– Послухай, Максиме. – Батько зняв пенсне і зі збентеженим виглядом почав протирати його хусткою. – Ось ти сам кажеш, що дехто з глузду з'їхав з цими проблемами. А ти знаєш, що є ще таке релігійне божевілля?.. Може, на тебе надто вплинули ці твої книги про нечисту силу?..

Доктор соціальних наук зневажливо пирхнув:

– Якщо до кого й застосовується приказка «Лікарю – зцілився сам!», то насамперед це стосується психіатрів. Адже багато психіатрів стають психіатрами, щоб бути ближче до власного середовища. Але ми це також знаємо.

Батько вдав, що полірує своє пенсне. А Максим самовпевнено посміхався:

– Ти краще відішли такого психіатра до мене. Я скоріше знайду в нього щось ненормальне.

Поки старший брат був на службі, Борис виявив на його столі книгу Макіавеллі «Князь», на яку зазвичай посилаються як на зразок політичного цинізму. Ця книга була написана в Італії часів Цезаря Борджіа, коли там йшла запекла боротьба між удільними князями, які пускали в хід все – вбивства, отруєння, зраду та фальсифікації. А Макіавеллі повністю виправдовував усі злочини князів і склав нібито філософську рецептуру політичного віроломства та безпринципності, всіх видів підлості та підступності.

Книжка, що лежала на столі Максима, була випущена в Москві незадовго до вбивства Кірова. Чудове видання «Академії». Старовинні гравюри. І навіть новий переклад. Але найдивовижніше було те, що передмова до «Князя» була написана Каменєвим. Це був культурний і м'який чоловік, типовий тихоня-ідеаліст із ленінської гвардії. Але в передмові він захоплювався філософією Макіавеллі і всіляко рекомендував її як практичний посібник до політики.

Незабаром Каменєва було заарештовано у справі «Троцькістсько-зінов'євського терористичного центру» і він сам потрапив під ту рецептуру, яку він так старанно розхвалював. Після цього був заарештований і «Князь» Макіавеллі – його заборонили та вилучили з обігу.

На титульному аркуші рукою Максима була приписка: «Характерно, що філософія Макіавеллі поділяється на 13 принципів. Це, звичайно, не випадково, а навмисне. Перевірити його "Мандрагору". Росте під шибеницями».

Коли Борис вступив до індустріального інституту, на формі працівників держбезпеки з'явилася нова емблема НКВС: змія, що піднялася на хвіст і пронизана мечем. Побачивши на рукаві Максима цю овальну, шиту золотом та сріблом емблему, Борис спитав:

– А що це за зміюка?

– Це гідра р-революції, – відповів Максим.

Спіймавши недовірливий погляд молодшого брата, він поліз у стіл і дістав пачку фотографій, підшитих до спеціальної папки НКВС. Це була велика колекція значків, гербів, прапорців та символів різних революційних терористичних та таємних товариств, починаючи від єгипетських пірамід і закінчуючи Великою Жовтневою революцією. На багатьох фотографіях була зображена така ж змійка, що піднялася на хвіст, яку пронизав меч на рукаві комісара держбезпеки.

– Що ж це означає? – спитав студент.

– Це означає, що змія змінює шкіру, але сама від цього не змінюється, – стомлено потягнувся Максим. – Я цю емблему навмисне вигадав... Щоб вони знали, що я їх теж знаю.

– Хто це вони?

– Ті самі, – відповів комісар, – кого раніше називали бісами, чортами та відьмаками.

– Добре, – сказав Борис. – Отже, ви розстрілюєте революціонерів і брешете, що вони контрреволюціонери.

– Справа в тому, – посміхнувся доктор соціальних наук, – що, згідно з діалектичним законом про єдність протилежностей, – революціонери та контрреволюціонери – це одне й те саме.

– Як так?

– Дуже просто. Справжні революціонери – це перманентні революціонери. Після революції вони продовжують казитися, але цього разу вже проти нового революційного режиму, і таким чином стають контрреволюціонерами. Тому після революції, згідно з другою частиною марксистської діалектики – відносно боротьби протилежностей, усіх революціонерів треба одразу ж перестріляти, як скажених собак! Зрозумів?

– А скільки ти сьогодні горілки вилакав? – запитав молодший.

– Ну от, – ображено бурмотів старший. – Я пояснюю йому сутність марксизму, а він не розуміє... Мені сам Сталін вірить... А цей дурень не вірить.

Поступово кривавий розгул НКВС охопив усю країну. Хапали всіх, але найбільше хапали партійців. Їжакові рукавиці нового наркома НКВС Єжова підмітали майже поспіль усіх керівників партійних та радянських органів у областях, містах та районах. Призначать нових начальників. А потім, дивишся, вже й цих нових заарештували. Здавалося, що радянська влада чи то кусає себе за хвіст, чи то змінює шкіру.

Разом із ворогами народу нерідко заарештовували і членів їхніх сімей. Чим вище до влади стояв арештований, тим частіше разом з ним зникали його дружина та діти. Жінок висилали, а дітей відправляли до спеціальних дитбудинків.

Батько Руднєв був на диво доброю людиною. Вечорами він любив довго пити чай і читати газету. У відкрите вікно на світло летіли мухи і падали йому в чай. Батько виловлював муху ложечкою, виносив на балкон і робив мусі штучне дихання: дмухав на неї доти, доки вона не летіла геть. Він був і справді людиною, яка мухи не скривдить. Тепер же, читаючи газети з описами кривавих подвигів НКВС, він намагався не дивитися на Максима, який сидів навпроти нього в генеральській формі НКВС.

– А в чому вина дружин заарештованих? – бурмотів батько у сиві вуса. – Чи маленькі діти?

Комісар держбезпеки подивився на батька червоними від безсоння та горілки очима:

– Послухай, ось ти – доктор-гінеколог, а я – доктор соціології... Скажи, невже ти, гінеколог, не знаєш, що ці... так би мовити, чорти можуть одружитися лише з цими... так би мовити, чортихами? – Він покліпав біліми віями. – Невже ти, гінеколог, не знаєш, що замість дітей у них народжуються ці... так би мовити, чортенята?

Батько сидів і вдавав, що не чує його слів.

– Тому свого часу інквізиція і палила цю нечисть цілими сім'ями, – сказав Максим. – Ну от, і зараз та сама історія...

Доктор гінекології невдоволено хмурився, а доктор соціології доводив:

– Ну, наприклад, старшого брата Леніна, Олександра, було повішено за замах на Олександра Третього. Якби тоді своєчасно почистили всю цю сімейку, то не було б згодом і Леніна. До речі, у цій самій змові брав участь і такий собі Броніслав Пілсудський. Якби тоді почистили всю сім'ю цього Броніслава, то... загалом, не було б маршалека Йосипа Пілсудського, молодшого брата цього Броніслава. А оскільки цього не зробили, то під час російсько-японської війни цей Йосип став вождем польських соціалістів, просив гроші в японців, займався бандитизмом і, зрештою, став диктатором Польщі. Спочатку він гадив цареві, а потім і Леніну, і Сталіну. Тому ми тепер намагаємось не повторювати помилок царського уряду. У нас підхід суто науковий. Соціальні хвороби потрібно не лише лікувати, а й попереджати їх. У превентивному порядку.

Незабаром прокотилася хвиля арештів серед керівників тваринницьких радгоспів, зоотехніків та ветеринарів. Їх звинувачували в організації масового падіжу худоби.

– Гей, ти, чорнокнижник, – сказав Борис. – Невже ветеринари цькували корів?!

Замість відповіді Максим дістав з полиці книжку і тицьнув пальцем:

– Читай!

«Багато осіб... віддалися дияволам... і шляхом чаклунства, – читав Борис, – шляхом огидних діянь та жахливих злочинів убивали... в'ючних тварин, стадних тварин, а також інших тварин...»

– Звідки це?

– Це булла папи Інокентія Восьмого.

Далі стояло: «Ці негідники завдають страждань і мучають... тварин жахливими та гідними співчуття муками та скорботними хворобами, як внутрішніми, так і зовнішніми».

– Бачиш, – сказав комісар. – Потрібно лише знати історію.

Неподалік їхнього будинку був парк ДКА. А в цьому парку був дідок-сторож і ослиця, на якій він возив дрова та опале листя. Тепер заарештували й цього сторожа. Казали, що він із цією ослицею трошки блудничав. Ну, йому й пришили підрив соціалістичної економіки.

Офіційно в НКВС було дванадцять відділів. Перепившись, Максим вихвалявся, що його 13-й відділ настільки засекречений, що про нього не повинні знати навіть працівники решти дванадцяти відділів.

Рішення про чистку було прийнято на засіданні Політбюро 13 травня 1935 року. Але Максим запевняв, що всі плани чистки були підготовлені його Науково-дослідним інститутом, а загальне керівництво покладено на його 13-й відділ НКВС.

— Занадто багато ви хапаєте, – докірливо казав батько.

– Це складна соціальна операція, – виправдовувався доктор соціальних наук. – Як гангрена. Або рак. Доводиться вирізати по живом м'ясу.

– Боже, – зітхала мати. – Який жах!

Розуміючи, що батько і мати проти нього і що їх не переконаєш, Максим все більше діливися з молодшим братом. Тому чим далі розвивалася чистка, тим більше Борис переконувався, що Максим явно збожеволів.

Коли після революції складали новий Кримінальний кодекс СРСР, то всі політичні злочини підвели під 58-у статтю цього кодексу. Таким чином усі жертви чистки, усі вороги народу тепер потрапляли під цю 58-у статтю.

А Максим, збожеволівши на своїй середньовічній кабалістиці, говорив:

– Бобка, а ти знаєш, що означає 58-а стаття?

– Що?

– А склади п'ять плюс вісім... Скільки це буде?

– П'ять плюс вісім... Тринадцять.

– Ну от бачиш... Тринадцять! Це не випадково, а навмисне – символіка. Ті, хто складали цей кодекс, знали, що майже всі політичні злочини йдуть від цього кореня.

– Якого кореня?

– Від місяця.

Звичайно, таку річ може сказати лише божевільний. Але уповноважений Сталіна у справах нечистої сили спокійно доводив своє:

– Дивись, Бобка... У нашому теперішньому календарі дванадцять місяців взяли штучно, просто заради зручності. А раніше існував природний місячний календар – з тринадцяти місяців. Бо в році тринадцять молодиків. Примітивні народи так і казали: не п'ять місяців, а п'ять лун. Та й російське слово «місяць» за календарем одночасно означає планету Місяць.

– А до чого тут 58-а стаття?

– А ти, дурню, слухай і не перебивай... Спочатку люди поклонялися Сонцю. Як животворному началу. Як символу життя. А потім, – тут радянський доктор Фауст підняв палець, – а потім деякі люди пішли в опозицію і почали поклонятися Місяцю. Як початку неживотворчому, холодному, мертвому.

Борис зігнувся над підручником з політекономії і сказав:

– Та й нехай собі поклоняються.

– Так, але справа не така проста, – сказав комісар держбезпеки. – Місяць був для них символом не життя, а смерті. І вони мали особливі причини цікавитися не життям, а смертю. А оскільки в році тринадцять місяців, то вони почали збиратися до гуртків із тринадцяти чоловік. Звідси й пішла вся ця символіка про чортову дюжину.

– Ну і чорт із нею! – сказав Борис.

– Е-е не-е-є, – похитав головою начальник 13-го відділу НКВС, – це не просто люди, це спеціальні люди... Це ті самі, кого в середні віки палили, як відьом та чаклунів... І це ті самі, яких тепер ліквідують як ворогів народу. Адже це я порадив Сталіну термін "ворог народу". А ти думаєш, я цей термін із полиці взяв? Ні-іт...

Максим поліз у купу якоїсь біблійної літератури і почав показувати. Там часто зустрічалися підкреслені червоним олівцем слова: «вороги роду людського».

– Бачиш? – сказав комісар. – Ось звідки ці вороги народу. Ніщо не нове під місяцем. Потрібно лише знати історію.

Потім доктор соціальних наук знову почав марити, що найголовнішим ворогом роду людського є сам сатана, що він винуватець майже всіх лих і бід роду людського, починаючи від найпростіших розлучень чоловіка з дружиною і закінчуючи кривавими війнами та революціями.

– А де ж він живе, цей сатана? – спитав Борис.

– Ось тут! – Максим поплескав себе по лобі. – І тут. – Він поплескав себе ще по іншому місцю. По такому, що й говорити незручно.

Далі він тяжко зітхнув:

– Це величина суто філософська. Але якщо знати цей секрет, можна розгадати всі таємниці людської душі. Можна читати минуле і майбутнє.

Колись Борис чув, що є якийсь зв'язок між геніальністю та божевіллям. Тепер він дивився на Максима і думав: геній він чи божевільний?

Навесні від батьків Ольги надійшов з Березівки лист, де вони з жалем повідомляли, що маленька донька Максима захворіла на запалення легень і померла. Дізнавшись про сумну новину, мати заплакала:

– Боже мій, а така ж хороша дитина була, така здоровенька.

Максим спохмурнів і мовчав.

– Ти на похорон поїдеш? – запитала мати.

– Ні.

– Невже тобі не шкода твоєї власної дитини?!

– Звичайно, шкода, – гірко сказав Максим. – Але так краще...

– Що – краще?

– Те, що вона померла дитиною.

– Максиме, як тобі не соромно! – вигукнула мати.

– Уже при народженні вона була приречена на смерть, – важко зітхнув комісар і закрив рукою очі. – Так краще для неї і для всіх...

Кілька хвилин він сидів мовчки. Потім, не підводячи голови, глухо запитав:

– Мамо, коли я народився... ви мене хрестили?

– Звичайно, – відповіла мати.

– А я її не хрестив... Я дам тобі мою машину... Їдь у Березівку... Похрести її хоч після смерті... – Крізь пальці комісара на стіл упала важка чоловіча сльоза. – Замов панахиду... Зроби все, щоб урятувати хоч її душу...


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ