Коли говорить він брехню, говорить своє, бо він є брехуном і батьком брехні.
Іоанн 8:44
Коли Максим ще тільки починав свою кар'єру в НКВС, він частенько вихвалявся, що працює разом із знаменитою чекісткою Зінаїдою Генріховною Орбелі. Прославилася вона тим, що, будучи зі старого дворянського роду, чи то княжна, чи напівкняжна, у віці 17 років вона втікла зі Смольного інституту шляхетних дівчат і пішла працювати в ЧК, де власноруч займалася розстрілами. Та так, що про неї співали пісню:
Ех, яблучко, куди ти котишся?
В лапи Зінці попадеш – не повернешся!
Начувшись про її подвиги, Борис дуже здивувався, коли зустрів Зінаїду Генріховну вперше. Це була дуже приємна молода жінка з гарним обличчям і розумними очима, висока і струнка, зі швидкими і впевненими рухами випещених рук і з енергійною пружною ходою. Навіть відчувалося, що вона справді щось на кшталт княжни з інституту шляхетних дівчат. Але ця дівчина була у військовій формі, а на малинових петлицях хижо виблискували гостренькі ромби – генерал НКВС.
Потім Борис часто зустрічав її на новій квартирі Максима. Вона дбайливо допомагала Ользі по господарству або зворушливо няньчилася з дитиною. Іноді Ольга возила дитину в колясці Петрівським парком, а поруч прогулювалася Зінаїда Генріхівна і несла пляшечку з молоком. Іноді разом з ними прогулювався і брат Зінаїди Генріхівни – дивакувата істота, якого всі називали героєм Перекопа. Говорили, що під час громадянської війни він був командиром кавалерійської дивізії або корпусу і прославився неймовірною хоробрістю. Але при взятті Перекопа його контузило в голову і пошкодило мозок. З того часу він жив на особливій пенсії Раднаркому і чудакував. Іншого за такі фокуси давно посадили б, але йому як герою Перекопа все сходило безкарно.За особливі заслуги перед радянською владою йому подарували цілий панський особняк, де він жив один у двадцяти п'яти кімнатах. Щоправда, в одній із кімнат він тримав свого старого бойового друга – білу кобилу. Крім того, він змушував усіх звертатися до нього не по імені та по батькові, а звати його героєм Перекопа, кажучи, що це його титул, наданий йому радянською владою. На інше ім'я він просто не відгукувався.
Коли герой Перекопа крокував вулицею, його завжди супроводжувала зграйка допитливих хлопчаків в очікуванні, що він викине якесь нове антраша. Свого часу цим займався і Борис. Натомість дорослі, навпаки, недолюблювали героя Перекопа та намагалися не помічати його.
Якщо Зінаїда Генріхівна виглядала дуже гарною, то її братик був, зате, на диво потворний. Це була точна копія батька Махна, як його показували у фільмі «Червоні дияволята». Зростом він був з карлика і тому завжди носив спеціальні, зроблені на замовлення чоботи з високими, майже як у жінок, підборами та лакованими халявами. Після фронтових поранень одна нога була в нього коротша за іншу і не згиналася. Тому він був якийсь перекошений і сильно кульгав. Обличчя в нього було таке бліде і безкровне, як у покійника. А на цьому білому обличчі очі чорні та колючі, як цвяхи. Голову героя Перекопа прикрашала висока копиця чорних, як сажа, і жорсткого, як дріт, волосся, яке спадало йому до плечей, як левова грива. Одні говорили, що після контузії найменший дотик не тільки до черепа, а й навіть до волосся викликає у нього сильний головний біль. Тому він не стрижеться і навіть узимку ходить без шапки. Інші ж запевняли, що герой Перекопа, навпаки, цілі дні просиджує у перукарні, і що його надзвичайна шевелюра завжди ретельно розчесана, напомажена та надушена, і що в нього навіть шестимісячна завивка – перманент. Тому деякі вважали, що він відпустив собі таку гриву навмисне, щоб здаватися вищим зростом.
Окрім усього, герой Перекопа ще винайшов собі свою власноручну фантастичну військову форму: яскраво-червоні кавалерійські галіфе зі шкіряною серединкою та яскраво-синю гімнастерку з кавказьким набірним пояском із чорненого срібла та перехрещеними на грудях ременями. Ліворуч у нього бовталася крива кавказька латка у срібних піхвах, а праворуч – величезний маузер у дерев'яній кобурі та із золотою дощечкою – Почесна золота зброя Реввійськради.
Словом, коли герой Перекопа йшов вулицею, то на нього було страшно дивитися. Але після того, як він кілька разів піднімав пальбу з маузера по горобцях і ганявся за хлопцями з оголеною шашкою, його потихеньку роззброїли. Маузер у нього відібрали і залишили лише порожню кобуру із золотою дощечкою. А шашку заклепали так, що вона не виймалася з піхов.
Коли у героя здохла його стара бойова подруга – біла кобила, він влаштував їй похорон з військовим духовим оркестром, поховав її у себе в саду та поставив мармуровий пам'ятник, на якому були лаврові вінки та приспущені прапори. Пам'ятник цей він привіз із якогось підмосковного цвинтаря, з могили якогось царського генерала.
Потім замість білої кобили герой Перекопа купив собі величезний мотоцикл, відкрутив глушники і носився на ньому з таким шумом і гуркотом, що навколишні бабусі тільки хрестилися: «О Господи, знову цей чор-р-рт на своєму трандулеті катається!» Мотоцикл у нього відбирати не довелося, оскільки незабаром він розбився разом з мотоциклом.Навколишні бабусі сподівалися, що герой Перекопа нарешті-таки здохне. Але він вижив. Виходила його Зінаїда Генріхівна, яка доглядала свого прославленого братика, як малу дитину, і годувала його з ложечки доти, поки він знову не став на ноги. А лише тільки встав, знову почав чудити ще більше, ніж досі.
Коли почалася Велика Чистка, герой Перекопа почав виходити з моди. Спершу у нього відібрали будинок. Тоді він переселився до сусіднього готелю і привіз туди з собою лише дві речі: величезний концертний рояль, на якому він не вмів грати, і свій власний портрет розміром на всю стіну, верхи на білій кобилі та з шашкою наголо. Весь день він сидів біля рояля, бряжчав двома пальцями щось нікому не зрозуміле і милувався на свій портрет.
Потім герой Перекопа раптом зник. Подейкували, що його посадили за портрет. Не можна вішати такий великий власний портрет у країні, де є більш видатна людина. У цьому вбачали образу Сталіна. Разом із героєм Перекопа зникла і його сестра Зінаїда Генріхівна. Говорили, що вона займалася у НКВС шкідництвом: розстрілювала не тих, кого треба, а навпаки, тобто за завданням троцькістсько-зінов'ївського терористичного центру.
– Макс, – сказав Борис, – а за що посадили героя Перекопа?
– За діло, – буркнув комісар держбезпеки.
– Значить, ти сам не знаєш, – підбив молодший.
– Я – і не знаю?! – скипів той. – Так це ж я його і посадив.
– А за що? – допитувався молодший.
І тут Максим розповів досить неймовірну історію. Виявляється, герой Перекопа ніяким героєм не був, а Перекопа він і в очі не бачив. Насправді він колись був перукарем та актором-аматором і страшенно любив виступати на сцені у героїчних ролях. А потім він взяв та й видав себе за героя Перекопа.
– Ну, значить, гарний артист, – сказав студент. – І дурна ваша радянська влада, якщо її так просто обдурити.
– Все це далеко не так просто, – сказав комісар.
Виявляється, колись герой Перекопа справді існував. Але то була зовсім інша людина. І людина справді божевільної хоробрості. Такої хоробрості, що навіть коли громадянська війна закінчилася, герой все продовжував воювати і громив усе направо і наліво, доки його не посадили в ЧК. Там з'ясувалося, що колись він належав до партії анархістів-максималістів, які мали свою штаб-квартиру у Швейцарії. Потім він у процесі революції приєднався до більшовиків.
Під час громадянської війни про цього героя ходили легенди. Він був хворий на діабет і тому повинен був постійно робити собі ін'єкції ліків. Але, незважаючи на цю тяжку хворобу, він був настільки відданий революції, що, не вилазячи з сідла, виймав з кишені шприц, прямо через штани робив собі укол і вів свої дивізії в лоб на білогвардійські кулемети.
Але в ЧК з'ясувалося, що він був просто наркоманом і колов собі через штани не що-небудь, а морфій. І божевільна хоробрість героя пояснювалася тим, що це був просто напівбожевільний, що вже кілька разів намагався покінчити життя самогубством. От він і шукав смерті в бою. Коли його розстрілювали, він щасливо посміхався і співав марш анархістів:
Курча за-жа-арене, курча із-ва-арене,
Курчаті теж хотілось жить!
Його впійма-али, зарештува-али,
Йому не да-али довго жить!
Це було на півдні Росії. Через кілька років Зінаїда Генріхівна знайшла справу розстріляного героя Перекопа в Центральному архіві ЧК у Москві і помітила, що він дуже схожий на її брата. Аж до того, що теж кульгавий. І тут їй спала на думку ідея. Усі чекісти, які мали відношення до справи героя Перекопа, за цей час вже самі загинули. Отже, свідків немає. Крім того, ця справа була суто секретною і про розстріл героя ніде не повідомляли. Натомість про його подвиги писали багато й у всіх газетах.
Зінаїда Генріхівна порадилася зі своїм братиком, і тому ця ідея дуже сподобалася. В архіві ЧК зберігалися всі документи та революційні регалії розстріляного героя. Зінаїда Генріхівна передала все це братику, а решту справи знищила. По фотографії мертвого героя братик відповідно змінив свою зовнішність: відпустив собі дику шевелюру, яку носив герой, замовив собі таку ж мальовничу військову форму, якою була у героя. У той невиразний післяреволюційний час було багато всяких диваків, і ніхто нічого не дивувався. Так актор-аматор, який мріяв про героїчні ролі, перевтілився у справжнього героя Перекопа.
– Що ж ви тепер з цим героєм зробили? – спитав Борис.
– Я поклав перед ним усі докази і кажу:
«Ну, признавайся!» А він каже: «Ні, я жив героєм – і помру героєм!» Я кажу: «Досить грати. Ти, дурню, не на сцені, а в НКВС. Я тебе до Сибіру законопачу». А він своє: «Я краще до Сибіру піду. Але всі знатимуть, що я герой Перекопа. Постраждав за правду! – Комісар держбезпеки безпорадно розвів руками: – От і поговори з ним. Цей ідіот так ужився у свою роль, що вже сам не розуміє де правда, а де фантазія. Але ж насправді це зовсім невинна істота. Він тільки на вигляд страшний. А насправді він жалюгідний боягуз. Але заради маски героя готовий хоч до Сибіру. А у всьому винна ця клята Зінка. Та виглядає як ангел, а насправді це сатана у спідниці.
– А як же цю справу розкрили? – спитав Борис.
– У мене новий метод. Я йду не від злочину до злочинця, а навпаки – від злочинця до злочину.
– Як так?
– Дуже просто. Беру людину. Даю йому аркуш паперу і говорю: «Ну, пиши – зізнавайся!»
– Здорово, – сказав студент. – Так і я щось напишу – що крав у сусідів яблука.
– Дурень, – сказав доктор соціальних наук. – Це метод науковий. Я беру не просто людей, а таких людей, де знаю, що за ними є якісь злочини. Я лише не знаю, які саме. Ось такому типу я й говорю: «А ну, зізнавайся!»
– А якщо він нічого не робив?
– Якщо зараз не робив, то потім зробить.
– Ну і метод, – сказав студент.
– Так, ось цим самим методом, – сказав комісар держбезпеки, – я й розкрив справу героя Перекопа. Я знав, що за Зінкою буде купа злочинів. Покопався – і знайшов.
– Отже, за це її посадили?
– Ні, це дрібниці... За нею багато справ погірше...
– А що ще?
– Це службова таємниця, – сухо сказав комісар. За спиною Максима лежала на полиці велика пласка коробка, а в ній колекція якихось значків із нумерованими табличками. На одному із значків виблискувала маленька золота емблема – череп та схрещені кістки. Як на піратському прапорі. Значки безперечно не піонерські.
Поруч плямиста коричнева раковина розміром з половинку волоського горіха. Раковина в оправі з тонкого платинового дроту у формі підвіски або кулона. До неї прикріплено табличку, заповнену каліграфічним почерком військового писаря НКВС: «Справа «Блакитної зірки». Експонат, №127-Д. Конфісковано під час обшуку у громадянки Орбелі Зінаїди Генріхівни».
– Максе, що це за іграшка? – спитав Борис.
– Це жук, – відповів комісар.
– Який це жук, якщо це черепашка?
– Це їхній таємний жаргон. Ця черепашка замінює скарабея, який зображував навозного жука.
– А на біса він тобі здався, цей жук?
Комісар-чорнокнижник скривився, ніби йому набридло розтлумачувати вищі премудрості всяким ідіотам. Потім він почав бурчати, що в Стародавньому Єгипті були особливі таємні секти, у яких навозний жук із кулькою служив символом сонцевороту та життєвороту. Щоб впізнавати один одного, члени цих сект користувалися скарабеями як таємним значком.
Але головна таємниця полягала в тому, що свого часу ці таємні секти були чимось на зразок давньоєгипетських ворогів народу. Тому вони ховалися по занедбаних пірамідах, а давньоєгипетське НКВС полювало за ними. Коли їх ловили, то, відповідно до рівня тодішньої техніки, їх забивали до смерті камінням. Пізніше подібні таємні секти існували і в Європі, але в якості умовних значків вони використовували черепашки, які зверху нагадують жука. Пізніше ці черепашки стали умовним значком тільки для жінок, які бавляться всякими діанічними культами.
– Гаразд, – сказав Борис. – То що там за таємниця?
– Переверни цю черепашку на спину, – буркнув комісар держбезпеки. – Бачиш, що це нагадує? Щодо жіночої частини...
– У-у-у, схоже на те, – погодився Борис. – Ну і символіка!
Таємнича черепашка зображала собою жіночий символ, який зазвичай малюють на стінках громадських вбиралень.
Якось Борис знайшов у кімнаті Максима книгу якогось Джорджа Сінклера під назвою «Невидимий світ сатани», яка була видана в Единбурзі в 1875 році. На полях стояли позначки із посиланнями на героя Перекопа та його сестру – генерала НКВС Зінаїду Генріховну у зв'язку з якоюсь справою «Блакитної зірки». А в цій книзі описувалося наступне:
«...Томас Вейр, який був лицемірним пуританіном і навіть очолював сувору пресвітеріанську громаду, і якого в Единбурзі вважали майже святим, увесь цей час таємно вів життя огидної розпусти і загруз у наймерзенніших і протиприродних злочинах. У 1670 році, коли йому виповнилося сімдесят років, його охопили жахливі напади каяття і розпачу, докори його нечистої совісті довели його до грані запаморочення, і його муки могло полегшити тільки повне, відверте і публічне покаяння у своїх злодіяннях.
Протягом кількох місяців його громада, щоб уникнути скандалу та ганьби, намагалася зам'яти всю справу, але його духовник розкрив таємницю лорду – меру міста, і той розпорядився розпочати дізнання. Нещасний старий, наполегливо запевняючи, що «жахи Господні, які обтяжують його душу, змусили його зізнатися і принести винну», Томас Вейр був заарештований разом зі своєю недоумкуватою сестрою Джин, яка була замішана в його огидних справах».
Борису згадалося, як герой Перекопа урочисто крокував вулицями у своїх червоних галіфе, з кривою шашкою та величезним маузером – золотою зброєю Реввійськради. А далі книжка розповідала:
«...Увесь час, поки Томас Вейр перебував у тюрмі, він болісно відчував на собі важкий гнів Божий, що приводило його до відчаю, і кільком сповідникам, які відвідували його, він зізнавався: «Я знаю, що я засуджений на вічне прокляття і мій вирок уже підписаний небом... Тому я не знаходжу в моїй душі нічого, крім темряви, мороку, попелу, і це спалює мене, як на дні пекла». Таке несподіване обурення почуттів, ненависть до мерзенних справ у поєднанні з повною нездатністю зректися них, цілком зрозумілі в сімдесятирічному старці, чия плоть з'їдена роками надмірностей, а розум ослабів від важкої напруги, коли доводилося постійно грати штучну і важку роль».
Борис згадав, як він зустрічав Зінаїду Генріхівну на квартирі Максима, як вона зворушливо допомагала Ользі по господарству. Або як вони гуляли з дитиною у Петрівському парку. А поруч шкандибав кривоногий герой Перекопа і дбайливо ніс пляшечку з молоком. А «Невидимий світ сатани» повідомляв:
«Сестра Томаса Вейра відчайдушно звинувачувала свого брата в чаклунстві. Хоч за ним вже давно йшла подібна погана слава і люди передавали дивовижні історії про його заняття магією та заклинаннями, але чаклунство не було головним звинуваченням, висунутим йому в офіційному суді. Він був визнаний винним у перелюбі, розпусті, кровозмішуванні та содомії і за цими пунктами засуджений до удушення петлею з подальшим спаленням на багатті між Едінбургом і Лейтом у понеділок 11 квітня 1670 року, щоб його тіло перетворилося на попіл. Його юродиву сестру Джин Вейр було засуджено за кровозмішування і чаклунство і 12 квітня повішено на ринковій площі в Единбурзі».
Коли Борис запитав, яке це має відношення до героя Перекопу та Зінаїди Генріхівни, Максим ухильно відповів:
– Порівняльний психоаналіз. Судді інквізиції розбиралися у цих справах краще, ніж судді у наш час.
Хоча герой Перекопа і був на диво потворний, але свого часу Зінаїда Генріхівна частенько говорила, що він, хоч як це дивно, має величезний успіх у жінок. Та й містом теж ходили чутки, що герой Перекопа – страшний серцеїд і у нього постійно якісь романтичні історії.
Адже кажуть, що деякі жінки схильні любити потворних чоловіків. Так, герцогиня Альба любила художника Гойю за його потворність, щоб цим підкреслити свою власну красу.
Згадуючи загадкове самогубство Ольги, Борису іноді здавалося, що, можливо, у неї був просто романчик із героєм Перекопа. А коли Максим дізнався про це, то... Тому він і уникає про це говорити, а вигадує усілякі середньовічні психоаналізи.
Адже красуня Ольга хоч і виглядала як мадонна, але теж була якась дивна. Не дарма через неї вже було два самогубства.
Поки начальник 13-го відділу НКВС був на службі, Борис зробив у нього в кімнаті маленький обшук. Сподіваючись, що в його чортівні ніхто не розбереться, Максим тепер вже не ховав свої папери, а ховався за умовними шифрами.
Під коробкою, де зберігалися дивні значки із символами смерті, Борис знайшов папку з ім'ям Зінаїди Генріхівни Орбелі. Замість звичайної анкети про соціальне походження зверху лежала схема сімейного дерева Орбелі. А збоку були позначки олівцем: «Один дід був алкоголіком і повісився, а бабуся пішла в монастир. Другий дід був відомим лікарем-психіатром, а бабуся була нігілісткою».
Дідусь-психіатр та бабуся-нігілістка організували в Москві якесь релігійно-філософське товариство «Блакитна зірка». Але товариство це, хоч і суто гуманітарне та ліберальне, було чомусь таємним. Тому одні називали їх гуманістами, а інші – сатаністами. Саме цьому дідові і належала колекція таємничих значків із символами смерті.
Пізніше в цьому самому таємному товаристві гуманістів-сатаністів ясновельможний князь Орбелі і познайомився зі своєю майбутньою дружиною, яка була донькою психіатра та нігілістки. Якщо тато Орбелі був справжнісіньким князем, то мама була зашифрована під дивним позначенням – марсіанка.
Отже, колишня героїня революції та уславлена чекістка Зінаїда Генріхівна по крові була напівкняжна, напівмарсіанка. А збоку приписка олівцем: «Напівкровка, помісь сатани і антихриста. Типове явище».
Мабуть, Максим начитався фантастичних романів про марсіан, які хочуть захопити владу на Землі, і переніс цих марсіан як шифр для 13-го відділу. Ну і додав ще біблійний персонал в особі антихриста. Але що це за коктейль із сатани та антихриста?
А збоку ділова приписка: «Цей процес ми маємо в сім'ях Леніна і, мабуть, Гітлера та Гіммлера. А в сім'ї Сталіна цей процес відбувається у зворотному порядку».
У релігійно-філософському товаристві «Блакитна зірка» займалися філософією Соловйова та Бєрдяєва, яких називали богошукачами. А поряд лежала довідка спеціалістів 13-го відділу. Богошукач Соловйов скаржився, що його спокушають біси, і лікувався від цих бісів скипидаром. Помер він внаслідок отруєння саморобними льодяниками зі скипидаром.
На полях стояли висновки доктора філософії Руднєва: «Цьому богошукачеві потрібно було не ковтати скипидар, а мазати цим скипидаром дупу».
А про філософа Бєрдяєва, якого деякі вважають найбільшим російським філософом 20 століття, фахівці 13-го відділу давали таку довідку. Почав він з марксизму, за що побував на засланні. Потім вдарився у богошукання. За це богошукання в 1915 році був відданий під суд юрисдикції Святішого Синоду, який засудив його до вічного заслання у Сибіру, явище в російській історії абсолютно виняткове. Від Сибіру його врятувала Лютнева революція. Але незабаром і уряд Керенського посадив цього філософа за ґрати. З лютневих грат його звільнила Жовтнева революція. Але незабаром і більшовики вирішили позбутися невгамовного богошукача і в 1922 році вислали його разом з групою побратимів за кордон.
Резюме філософії Бєрдяєва. Міркування про людинобога і боголюдину. Філософія доброго зла та злого добра: «Іноді добре йти шляхом зла, оскільки це призведе до вищого добра». Проповідь «товариства в Антихристі, царства князя світу цього». Метафізика трагічної свободи, яка «коріниться в Ніщо». Писав "Диявол" та "Антихрист" з великої літери. Був екзистенціалістом, тобто затверджував екзистенцію сатани. Лизав зад антихристові. Розхвалював таємні товариства на кшталт «Блакитної зірки». Є творцем розколу у православній церкві за кордоном. Дивись справу: Свято-Бердяївська духовна академія.
На полях стоїть висновок доктора філософії Руднєва: «Філософія Бєрдяєва – це типове філософське 69, наприклад, його добре зло і зле добро. Мав рацію Святійший Синод, коли засудив його до вічного заслання у Сибіру».
Потім йшов надрукований на старомодній друкарській машинці список членів таємного товариства «Блакитна зірка». Список цей був складений в ЧК у 1918 році. Поруч – протокол допиту одного із членів цього релігійно-філософського товариства. Окрім філософії Соловйова та Бєрдяєва вони цікавилися антропософією Штейнера, окультною теософією мадам Блаватської, пошуками щастя за методом Гурджієва, культом йогів та всякою містикою.
А в галузі релігії, в пошуках нового бога, ці богошукачі експериментували з тим, що колись називалося чорною месою. Вони влаштовували щось подібне до вівтаря. Але замість розп'яття розпинали у вівтарі голу жінку, обов'язково незайману, яка символізувала Діву Марію. Потім богошукачі ставали в чергу і прикладалися до модерністичного розп'яття – взасос цілували та лизали голу діву у свята святих.
Збоку фіолетовим чорнилом, що вицвіло від часу, приписка рукою чекіста, який знімав цей допит у 1918 році. З грубою відвертістю варвара він писав: «Та це ж просто зграя якихось виродків. Це не філософи, а п-лизи...»
Таїнство причастя богошукачі також модернізували по-своєму. Християни причащалися із чаш зі святими дарами, наповненими вином та просфорою, що символізувало кров і тіло Спасителя. А богошукачі-модерністи за правилами чорної меси наповнювали ці чаші сечею та екскрементами, ставали в чергу і їли їх.
Поруч вицвілим фіолетовим чорнилом приписка варвара-чекіста: «Та це просто г...їди. От же чортова гнила інтелігенція. А потім ховаються за якусь філософію».
Внизу пізніша і культурніша примітка фахівця 13-го відділу НКВС: «Кунілінгус. Урінофілія. Копрофілія. Імітація чорної меси середньовіччя (див. додаток №8)».
Тут же додаток №8: фотокопія якогось протоколу середньовічної інквізиції з описом чорної меси, де сатаністи 16 століття палять чорні свічки і займаються тим самим, що й богошукачі 20 століття.
У списку таємного товариства «Блакитна зірка» імена князя Орбелі та його дружини були позначені хрестиком. А поруч червоним чорнилом рівним і красивим почерком написано: «Розстріляти». І внизу тим самим гарним почерком напис: «Голова Губ-ЧК – Зінаїда Орбелі».
Одночасно вихованка інституту шляхетних дівчат рекомендувала вищому начальству поставити рачки і перестріляти решту богошукачів. Але за них заступився сам Троцький. Його підтримали нарком освіти Луначарський, який свого часу теж цікавився богошуканням, і керуючий справами Раднаркому Бонч-Бруєвич, який до революції займався богошуканням разом із Львом Толстим, а після революції став керуючим справами у самого Леніна.
Далі йшла довідка фахівців 13-го відділу НКВС. Коли молодий революціонер Троцький сидів у жандармській в'язниці в Одесі, він використав цей час для самоосвіти і читав безліч книг, які він отримував за списками. Пізніше з архівів царської жандармерії списки цих книг, написані рукою Троцького, потрапили до рук 13-го відділу НКВС. Але все це були не праці Карла Маркса, з яких Троцький тільки глузував, і не книги з історії комунізму, а книги з теорії та практики тих самих езотеричних таємних товариств, які одні називають гуманістами, а інші – сатаністами. Троцький ретельно вивчав ці книги і, щоб не забути, навіть склав собі об'ємистий конспект у 1.000 сторінок. Про цей таємничий конспект, який пізніше безвісти зник, згадували і закордонні біографи Троцького.
Хоча у 1918 році справа «Блакитної зірки» була закрита за наказом гуманіста Троцького, але в 1936 році НКВС знову взявся за цю справу. У списку було кілька сотень людей.
Частина з них була вислана за кордон, знов-таки за допомогою гуманіста Троцького, частина померла. Але тепер 13-й відділ ретельно перевіряв усіх родичів, дітей та навіть знайомих цих богошукачів.
У цьому списку Борис знайшов кілька знайомих імен. Тут був батько Івана Странніка, з яким Борис навчався в одному класі. Батька цього теж звали Іваном і фахівці 13-го відділу давали про нього таку довідку.
До революції він був дрібним поетом-футуристом та писав під псевдонімом Іван Морт. Але фахівці 13-го відділу були більш освічені, ніж варвари-чекісти 1918 року, вони навіть знали латину, і тому їх зацікавило наступне: чому це Іван Страннік-Морт вибрав собі псевдонім, який латиною означає смерть?
Якщо богошукач Бєрдяєв стверджував, що сатана та антихрист існують – звичайно, з погляду абстрактної філософії, – то слідчі 13-го відділу підходили до цього з погляду діалектичного матеріалізму і всерйоз вважали, що сатана та антихрист не лише існують, але навіть і одружуються. Так, вони писали про якісь змішані шлюби... між сатаною та антихристом!
Такий дивний змішаний шлюб був у поета Івана Странніка-Морта. Крім того, він був наркоманом. Крім того, його дружина кульгава. Крім того, після революції ця кульгавка працювала в ЧК. А потім від цієї нервової роботи її розбив параліч, і з того часу вона прикута до ліжка.
Далі йшла різна достоєвщина. Дружина-марсіанка роками лежала в ліжку та робила під себе. А люблячий чоловік-футурист бігав навколо з нічним горшком. А потім, щоб відпочити, нюхав кокаїн.
Але це ще не все. Хоча й розбита паралічем, ця дружина на довершення всіх благ ще страждала на німфоманію. А люблячий чоловік самовіддано водив до неї коханців. А потім, щоб заспокоїтись, знову нюхав кокаїн.
Серед постійних клієнтів цієї німфоманки був якийсь вірменин. А поряд примітка 13-го відділу: «Тому ці фокуси і називають – вірменські жарти. Ми знаємо ці жарти».
Слідом за жартівливим вірменином на черзі стояв якийсь колишній чернець-розстрига, якого вигнали з монастиря за блуд. А 13-й відділ усе це акуратно реєстрував. Справа в тому, що фахівці 13-го відділу підозрювали, що Іван Страннік трішки дивний, трішки ненормальний. Але сам він, начитавшись Бєрдяєва, вважав себе чи то людинобогом, чи то боголюдиною, яку покладена якась особлива місія. Тому, працюючи цензором у відділі друку міськради, так само як і у своєму особистому житті, він робив там усе навпаки. Він пропускав через цензуру шкідливу декадентську писанину своїх побратимів, кажучи, що це його партія, і затискав здорову пролетарську літературу, кажучи, що це маячня сивої кобили.
Тому спеціалісти 13-го відділу поставили його до списку шкідників. І за підписом доктора Бикова, майора медслужби НКВС такий висновок: «Лікувати цього працею, методом Толстого. До речі, Достоєвському це лікування дуже допомогло».
Тут же медична довідка про його сина Івана Странніка-молодшого. У сина, виявляється, якийсь дивний фізичний дефект, який по-науковому називається «фімозис», а російською – «незалупа». А тому Вані, коли він досягне статевої зрілості, хочеш не хочеш, доведеться зробити обрізання.
Довідка зі школи. З усіх предметів Ваня вчиться настільки погано, що у свій час його думали перевести в спецшколу для дефективних дітей. Але водночас Ваня пише дуже добрі вірші. Такі гарні, що його вирішили перевести до спецшколи для особливо обдарованих дітей.
Борис гортав далі. Знову фотокопія з якогось середньовічного трактату, де вчені ченці цілком серйозно повідомляють, що якщо християнка з'єднується з антихристом, то це прирівнюється до злягання з собакою, і таку пару після відповідних молитов слід спалити на багатті. Але не собаку, яка не винна, а людей, тому що подібний союз з антихристом – це вірна ознака пакту з дияволом. Тут же посилання на якогось французького диякона, який грішив з антихристиянкою і за це потрапив на багаття.
Дивно, подумав Борис, богошукач Бєрдяєв марить сатаною та антихристом, і ченці – теж. Але чому 13-й відділ іде цим же шляхом? Та в цій чортівні і сам чорт не розбереться.
У справі «Блакитної зірки» згадувався і Федька Косий, який вважався найзапеклішим хуліганом на всю округу. Той самий, після бійок з яким Максим молився Богові і просив зробити його великим і сильним. Виявляється, Федька Косий був рідним братом поета Івана Странніка-старшого.
А поет Іван Страннік-молодший був двоюрідним братом Завалишина, з яким Борис колись ходив на полювання і який потім застрелився через Ольгу. А мати цього Завалишина стоїть у списку «Блакитної зірки». Знову якісь родинні зв'язки.
Тут же і мати Ірини, в домі якої Борис часто бував на вечірках і де ангелоподібна Ольга жила як квартирантка. У молодості, ще до революції, мати Ірини та мати Завалишина були нерозлучними подругами, писали вірші, захоплювалися містицизмом та теоріями третього ока, що бачить те, що не бачать інші. Крім того, вони ходили до якогось гуртка, де займалися пошуками щастя за методом Гурджієва. Гурток цей був своєрідною філією «Блакитної зірки». У цьому гуртку нерозлучні подруги і знайшли своє щастя, тобто своїх чоловіків – Коряковича та Завалишина, які також були великими друзями. Але ці чоловіки плуталися з революціонерами-меншовиками. Тому після революції більшовики розстріляли Коряковича за контрреволюцію, а на Завалишина це так подіяло, що він із горя сам застрелився.
Окрім гуртка Гурджієва у таємного товариства «Блакитна зірка», подібно променю зірки, була ще одна філія – гурток теософів, які займалися пошуками щастя за допомогою обертання столиків та викликання духів. Одним із членів цього гуртка був батько красуні Ольги – Жорж Гайєр, із прибалтійських німців. Тут же його фотографія в молодості: дуже красива, схожа на херувима, молода людина у формі царського Пажеського корпусу.
Зате дружина цього херувима Дора Мазуркіна була справжня бій-баба, чисто розбійниця з великої дороги. Крім того, вона була старша за свого чоловіка. Якщо тато-херувим більше цікавився обертанням столиків, то мама-розбійниця була затятою більшовичкою і навіть особисто знала самого товариша Леніна, з дружиною якого вона колись дружила.
Внизу ґрунтовний висновок рукою Максима. По-перше, згідно з шифром 13-го відділу його теща Дора Мазуркіна була якоюсь перебіжчицею. Але бігала вона лише між червоними та білими. І не між більшовиками та меншовиками. Ні, користуючись термінологією богошукача Бєрдяєва та 13-го відділу НКВС, ця теща-перебіжчиця бігала між антихристом, Христом і сатаною. Точніше, вона була навіть подвійною перебіжчицею: її батьки перейшли від антихриста до Христа, а Дора перейшла від Христа до сатани.
І червоним олівцем примітка: «Типове явище. Те саме було в сім'ї Леніна. Коли припече, починають бігати. Не треба було порушувати перший закон діалектичного християнства – що це люди брати. А заднім числом цей закон не працює».
По-друге, йдучи далі цим шляхом, Максим виявив, що шлюб його тестя-херувима і тещі-розбійниці – це знову змішаний шлюб, помісь сатани та антихриста. І по-третє, продукт цього шлюбу, ангелоподібна Ольга, дружина Максима, яка завела його по той бік добра і зла, по той бік життя і смерті – це була не просто жінка, а напівангел і напівмарсіанка. І сумний крик Максимової душі: «Ех, якби я знав це раніше! Як багато горя та нещастя – і тільки тому, що я цього не знав».
І ділове зауваження: «Але чому, чорт забирай, про це так мало пишуть у пресі? Чому мовчать письменники? Або, у кращому разі, недомовляють. Доручити доктору Бикову розслідування письменників взагалі та Спілки радянських письменників зокрема».
Ще один висновок по справі «Блакитної зірки». Схоже на те, що гурток теософів окрім крутіння столиків та викликання духів, у порядку пошуків щастя, займається схрещуванням сатани та антихриста. Але іноді вони самі бояться результатів такого схрещування і тому часто застосовують штучне запліднення, де мама зачинає дитину не від тата, а від чужого дядька.
Звичайно, 13-й відділ зацікавився, як це робиться? Дуже просто – ці красуні, що бігають між сатаною та антихристом, просто купують у повії використаний презерватив із семенем і роблять собі запліднення пальцем. Це одна з таємниць містичного третього ока та діалектичного 13-го відділу, який бачить те, що не бачать інші.
Червоним олівцем підкреслено: «Тому в російській мові і з'явився такий дивний на перший погляд вираз, коли бачать якогось ідіотика, – пальцем роблений. Вустами народу мовить істина. Цей метод аналізу називається семантичною філософією».
Ідучи шляхом містичного третього ока, допитливий 13-й відділ діловито реєстрував, що в тих сім'ях, де схрещують сатану та антихриста, окрім штучного запліднення часто можна зустріти прийомних дітей, яких часто видають за своїх рідних дітей.
І конкретний приклад: «Сестра Леніна Ганна, єдина її дитина – прийомний син Георгій Лозгачов. У решти братів і сестер Леніна, як і в самого Леніна (всього 6 чоловік), дітей не було. Тому в Біблії і говориться: по їхніх плодах ви пізнаєте їх».
Тут фахівці 13-го відділу ще згадали, що перед революцією в російській мові, коли говорили про революціонерів або коли праві говорили про лівих, часто вживали якесь одіозне подвійне слово з дефісом, яке символізувало союз сатани і антихриста. Але після революції це одіозне слово стало забороненим словом.Але це таємниче слово таке одіозне, що краще його й не згадувати. Інакше підійметься таке виття, таке шипіння, такий свист і улюлюкання, ніби наступили на хвіст і сатані, і антихристові. І потім виправдовуйтесь, що все це лише вигадки богошукача Бєрдяєва.
Але Бориса всі ці високі матерії цікавили порівняно мало. Його більше цікавили знайомі імена, які зустрічалися у справі «Блакитної зірки». Дивно, думав він, батьки були пов'язані якимось таємним товариством чи то гуманістів, чи то сатаністів. Але і їх діти також пов'язані між собою якоюсь спільною долею.
Батько Завалишина застрелився – і його син теж застрелився. І не через когось там, а через Ольгу. Напівангел Ольга дружила з напівкняжною Зінаїдою Генріховною – і їхні батьки теж дружили. Але, так чи інакше, закінчується все це погано: або вбивство, або самогубство, або ще щось подібне. Що це за чортівня?
Закінчуючи свій обшук у начальника 13-го відділу НКВС, найголовнішого Борис так і не знайшов. Про напівгероя Перекопа була лише довідка з перукарні «Артель інвалідів №5», в якій підтверджувалося, що він – інвалід, кульгавий, і що він працював там дамським перукарем.
Ага-а, подумав Борис, жіночий перукар, професія підходяща. Це він дамочкам за вухами чухає, а на вушко їм нашіптує: «Дозвольте, мадам, чоловіка замінити вам, якщо по справах ваш поїхав чоловік».
А коли Максим про це дізнався... Звичайно, не дуже приємно, коли твоя дружина зраджує тобі з якимсь перукарем, та ще й кульгавим. Тому Максим і вийняв із справи «Блакитної зірки» все, що стосується цього героя-перукаря.
На звороті папки зі справою «Блакитна зірка» рукою Максима було навскіс написано: «Коли каже він брехню, каже своє, бо він брехун і Батько брехні. Та й як не брехати в такому положенні?»
Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ