Григорій Клімов «Князь світу цього»

Глава 3. Камінь мудреців

Немає нічого таємного, що б не стало явним; і нічого не буває таємного, що не вийшло б назовні.

Марк. 4:22

Наступним номером програми Максим вирушив у наукову експедицію. І не кудись у Крим чи на Кавказ, а в найбільш гибельні місця Північного Сибіру та Заполяр'я. Експедицію було організовано НКВС. У ній брали участь ще кілька вчених, які мали якісь свої завдання, але командував усім Максим. У розпорядження експедиції надали літаки полярної авіації НКВС, але до кінцевих пунктів призначення добиратися довелося за допомогою місцевих провідників на оленячих упряжках. У супроводі своїх вчених асистентів Максим обстежив занедбані в глуші Заполяр'я, відрізані від світу і недоступні навіть для радянської влади стійбища кочівників, самоїдів і тунгусів, що живуть майже як первісні люди.

На згадку про цю експедицію він привіз із собою до Москви розшиту бусами оленячому парку, м'які самоїдські піми та колекцію музейних предметів: розписаний яскравими фарбами старий туземний бубон з мідними брязкальцями, видовбані з темного дерева дивовижні фігурки потворних самоїдських ідолів, нагрудну бронзову бляху з таємничими знаками – символ влади шамана, а також цілу купу важких намист і браслетів з якихось кісточок.

На вискалених фізіономіях божків засох шар темного бруду. Але саме з найбруднішим, найстарішим і потворним ідолом Максим поводився найобережніше і ставився до нього з видимою повагою.

– Ти хоч би його помив, – порадив Борис.

– Не можна. Саме в цьому його цінність.

– Чому?

– Це не бруд, а засохла кров. Під час жертвоприношень цих божків мажуть кров'ю.

– Чиєю – оленів?

– Так, тепер оленяча. Але цьому ідолу кілька сотень років, і хімічний аналіз показав, що раніше його мазали людською кров'ю.

– Коли це було?

– Приблизно в той же час, коли в Західній Європі палили відьом і чаклунів. І один старий шаман розповів мені одну цікаву річ, яку він чув від своїх предків. Виявляється, в жертву богам приносили людину на вибір шамана і з тими ж характерними ознаками, за якими середньовічна інквізиція визначала відьом. Самоїдські шамани поняття не мали про інквізицію, але робили те саме. Хіба це не цікаво?

– А-а, темні віки, – зневажливо сказав Борис і взяв у руки туземне намисто.

– Віки ці не такі вже й темні, якщо знати, в чому річ, – заперечив уповноважений радянської інквізиції і насмішкувато примружився: – А намисто це, між іншим, теж із людських кісток.

Школяр гидливо шпурнув незвичайну прикрасу:

– Тьху, тепер руки мити треба.

Максим спокійно пояснив:

– Це була головна регалія одного знаменитого шамана – кістки його власної прапрабабусі, яка теж була шаманкою. Мистецтво чаклунства часто передається у них із покоління до покоління. Вважається, що в цих кістках закладені чаклунські сили. З певної точки зору, це правда.

– Яка ж, правда?

– Чаклунська... – невідомо кому підморгнув Максим. – Коли я забрав у нього ці кістки, шаман так розлютився, що закликав на мене прокляття всіх своїх предків.

– Ну, якщо ти віриш у чаклунство, тоді ти маєш остерігатися.

– Ні. Тому що я знаю це прокляття. Коли я поговорив з шаманом відверто, він сам переконався, що я чаклун сильніший за нього. З цього приводу він навіть влаштував спеціальне свято з камланням на честь «мудрого червоного шамана». Мої професори сиділи біля вогнища як свідки і тільки кліпали очима. Там я спостерігав шаманські танці з бубном та припадками. До речі, ці припадки часто фігурують у протоколах інквізиції.

– Це що, епілепсія?

– Ні, за середньовічною термінологією – у людину вселився диявол... Потім я виміняв у цього шамана кістки решти його предків. – Максим кивнув у бік купи намист.

– Навіщо вони тобі?

– Дещо перевірити... за допомогою спектроскопа, – знову ухилився від прямої відповіді старший брат. – Знаєш, тунгуси мають один оригінальний звичай. Проїжджого мандрівника пригощають на повну силу, а потім кладуть спати з дружиною господаря. Якщо гість відмовляється, то для чоловіка це велика образа, за це можуть навіть вбити.

– Ну, а як ти, скористався цими дамочками?

– Ні. Щоб сподобатися гостю, тунгуські дамочки замість води миються риб'ячим жиром. Можеш собі уявити, який від них сморід.

– Класти власну дружину з чужим дядьком – кумедний звичай.

– Не кумедний, а дуже розумний.

– А якщо дитина буде?

– Саме цього й хочуть.

– Чому?

– Уся справа в тому, що в цих диких місцях буває один чужий мандрівник раз на три роки.

– Ну то й що?

– Таким чином навмисно підмішують свіжу кров. Ось що! Це рекомендує і сучасна генетика. А тунгуси дійшли до цього своїм життєвим досвідом.

– Якось це аж занадто... – засумнівався школяр. Офіцер НКВС, якого шаман визнав колегою, загадково посміхнувся:

– Цей цікавий звичай запроваджено шаманами, а їм це підказали бабусині кістки... Зрозумів?

Але Борис нічого не зрозумів. Та його й не цікавили таємниці сибірських шаманів, коли на носі іспити з історії ВКП(б).

У своїх пошуках Максим метався, місяцями наполегливої ​​праці, не тільки по всіх століттях людської цивілізації, а й самими, здавалося б, невідповідними закутками людської думки. Водночас у цьому хаосі відчувалася якась певна, відома лише йому одному система. Незабаром після експедиції до сибірських шаманів Борис знайшов у нього на столі маловідому книгу мало популярного в Радянському Союзі психіатра Фрейда під такою назвою: «Тотем і табу: аналогії між психічним життям дикунів і невротиків». І знову штемпель НКВС та позначки червоним олівцем.

Після Фрейда Максим знову взявся за книги про нечисту силу, цього разу все більш концентруючись на писаннях католицьких священиків та отців церкви. Переконавшись, що більшість книг, що цікавлять його, написані латиною, він зайнявся латинською мовою і через деякий час досить опанував ним, щоб читати зі словником. Тепер у нього на столі красувалися такі першоджерела із сатанознавства: Acontius "Sferatagemata Satanae", 1565; Nicolas Jacquerius "Flagellum Daemonum Fascinariorum", 1458; Joannes Vinetus "Tractatus contra daemonum inuocatores", 1450, і так далі в такому дусі.

Штудіюючи середньовічний трактат «Malleus Maleficarum», виданий якимось Шпренгером у 1496 році в місті Нюрнберзі, він посилено креслив червоним олівцем, що означало важливі місця, схвально мотав головою і погоджувався:

– Так, так і є... Правильно, товаришу інквізитор! Борька, знаєш, що таке латиною "малеус малефікарум"? Це «Молот відьом» – керівництво, як розколювати відьом.

– Ти, мракобіс, не заважай мені вчити тригонометрію, – звучало із сусідньої кімнати.

Настанови середньовічних мисливців за нечистою силою Максим вивчав тепер з більшою повагою, ніж свого часу першоджерела класиків марксизму-ленінізму. Перед сном, лягаючи в ліжко, він, аби відволіктися та відпочити, брав томик віршів Бодлера «Квіти зла», але й тут знову щось черкав і єхидно коментував:

– Ага, теж хвостом крутить... Відразу видно... Так-так, а в цієї його, прости Господи, квартеронки, на грудях, значить, чорна мітка...

– Кого ти там за хвіст ловиш? – питав через двері Борис.

– Диявола, – відгукувався Максим. Молодший кепкував:

– Коли зловиш – покажи мені.

– Не тільки зловлю, але ще й на ньому покатаюся, – незворушно відповів старший.

Він багато працював ночами, часто до самого ранку засиджуючись за своїм столом, заваленим всякою чортовиною. Вставав він пізно, із запаленими очима, байдуже ковтав сніданок і відразу ж знову брався за своє заняття, яке тепер було єдиним змістом його життя. Коли Борис якось спитав старшого брата, чому той працює ночами, Максим криво посміхнувся:

– Так зручніше... В одну зміну з чортами... Після самогубства нещасної Ольги пройшов майже рік. За весь цей час Максим жодного разу не вимовив ім'я дружини, ніколи не говорив про обставини її смерті або де її могила. Натомість молодший брат іноді помічав, як старший під ранок неспокійно кидається уві сні і крізь стиснуті зуби шепоче в подушку:

– Оля... Я ж так любив тебе... Оленька... Невже ти не могла інакше...

Отже, він не забув її. Значить, не загоїлася рана в його серці. Іноді Борису здавалося, що захоплення Максима середньовічною алхімією якимось чином пов'язане зі смертю Ольги. В уривках братових слів часто прослизали темні натяки про якісь таємниці життя і смерті. Можливо уповноважений НКВС, шукаючи забуття, намагається в глибині століть знайти втрачене щастя, як доктор Фауст, намагається знайти філософський камінь мудреців, джерело життя та смерті? Чи, може, з завзятістю безумця він шукає міфічний засіб, щоб оживити кохану людину?

Чому раптом Максим із серйозним виглядом студіює середньовічну містику, твори про спіритизм, медіумів та спілкування з потойбічним світом? Чи не збирається він таким чином викликати безтілесний привид своєї мертвої красуні-дружини? Іноді Борису здавалося, що брат страждає нав'язливою ідеєю, що він просто збожеволів від горя. Але в іншому Максим поводився абсолютно нормально. Та й чому тоді НКВС субсидує його божевільну роботу, надає у його розпорядження професорів і навіть споряджає спеціальну експедицію до шаманів? До чого тут аналізи засохлої крові людей, колись принесених у жертву язичницьким богам, та спектрограми шаманських кісток?

У фізичному кабінеті Борис і сам займався із спектроскопом, роблячи аналізи металевих сплавів. За допомогою спектрограми світла зірки, невидимої простим оком і віддаленої від Землі на сотні світлових років, можна дізнатися про точний хімічний склад цієї зірки. Але про що можна дізнатися зі старих кісток шаманської прапрабабусі?

Черговим номером програми слідчий у справах нечистої сили вдарився у православну віру, вірніше у богослов'я. Він наказав своїм помічникам дістати йому хоч з-під землі найкращого богослова, який ще залишився живим у Радянському Союзі. Сибір – це склад усіляких рідкостей. Десь трохи ближче, ніж шамани, в одному з сибірських концтаборів розшукали колишнього члена Святішого Синоду і професора богослов'я Вищої духовної академії, старезного діда, який мирно доживав свій вік санітаром у концтаборному медпункті. Його раптом помили, переодягли, посадили на літак і доставили до Москви.

Опинившись на Луб'янці, дідок не чекав нічого хорошого. Його провели до худорлявого офіцера НКВС з тонкими нервовими руками та очима фанатика, що дивляться кудись у далечінь. Насамперед слідчий чемно вибачився за обстановку, в якій їм доводиться розмовляти. На столі лежав товстий стос паперів: протоколи всіх допитів, яким священик піддавався за довгі роки поневіряння по в'язницях та концтаборах. Потім почався незвичайний допит. З олівцем у руці худорлявий офіцер гортав протоколи і уважно розпитував ув'язненого про всіх слідчих, які допитували його раніше: як вони поводилися під час слідства, чи били вони його, катували, лаяли, принижували фізично чи духовно, як саме? Раптом він підняв олівець, записав на аркуші паперу одного зі слідчих і тихо промовив:

– У цій людині сидить диявол. Ви зі мною згодні, професоре?

Старий сумно опустив очі і мовчав.

– Добре. Я розумію ваше становище, – кивнув офіцер. – Рухаємось далі.

Він перевірив ще декілька папок, зупинився на одній і знову почав докладно розпитувати про методи допиту даного слідчого, опускаючись до найдрібніших і, здавалося б, незначних подробиць. Потім глянув на свого співрозмовника:

– У протоколах про це нічого не сказано. Але ж це було? І, як ви бачите, я знаю про це! Що ви з цього приводу думаєте, професоре?

Дідусь жалісно скривився:

– Я ​​не хотів би згадувати...

– Тоді я скажу те, що ви не хочете сказати... У цій людині теж сидить диявол. Або, точніше кажучи, помісь сатани та антихриста. – Офіцер з очима фанатика відкинувся у кріслі. – Все це я кажу вам для того, щоб ви зрозуміли, що саме мене цікавить, з якого погляду це мене цікавить, і щоб ви допомогли мені розібратися в цьому.

Старий розгублено закліпав очима, в них спалахнув вогник подиву, змішаного з недовірою:

– Це надто несподівано... Я не розумію, навіщо це вам...

Тонкі пальці офіцера постукували по столу.

– Професор, обов'язок богослова полягає в тому, щоб тлумачити Боже слово тим, хто шукає цього. Адже саме про це я прошу Вас: пояснити мені деякі місця Священного писання...

– Так, але про це говорять тільки алегорично...

– Ось чому я й хочу, щоб ви роз'яснили мені, що за цим мається на увазі, – спокійно повторив офіцер.

Його цікавило біблійне тлумачення Бога і диявола, всі місця Біблії, де згадувався диявол та його розбіжності з Богом. Що таке диявол? Князь світу цього – чому? Князь темряви – чому? Грішний ангел – чому? Нечистий дух – чому? Бог віку цього – чому? Ангел смерті – чому? Брехун і Батько брехні – чому? Він Ніхто і Ніщо – чому? І чому це ніщо нищить? Він враховував навіть такі технічні деталі, як особливості стародавніх мов, якими писалися книги Завіту, де не було багатьох понять, звичних для нас зараз.

На свій глибокий подив, у худорлявому офіцері НКВС професор богослов'я знайшов зразкового учня, з чудовою попередньою підготовкою, глибокою ерудицією і, головне, щирим бажанням вникнути в суть предмета. Одне тільки було погано: інтереси нового адепта православ'я здавалися дещо односторонніми. Коли професор захоплювався, говорячи про Бога, учень чемно переривав його:

– Пробачте, професоре. Бог цікавить мене лише як антитеза диявола. Чи не можна ближче до теми...

Старий докірливо тряс сивою борідкою, простягав руки до стелі і м'яко повчав:

– Молода людина, дух диявольський є заперечення духу божественного. Не знаючи, що заперечувати, не знаючи початку, ви не зрозумієте кінця.

– Так, ви маєте рацію, – погоджувався офіцер і злегка позіхав. – Отже, дух – це вектор мислячої субстанції. Прошу вас продовжувати.

У результаті на книжковій полиці Максима з'явилася товста Біблія в чорній шкіряній палітурці та з численними кольоровими закладками та позначками. Коли консультації з богослов'я закінчилися, професора не відправили назад до Сибіру, ​​а відпустили на волю. Він зрозумів, що це плата за навчання від його незвичайного учня.

Покінчивши з грішниками, Максим взявся за праведників. Він студіював історію виникнення чернечих орденів, твори сучасників про суд над Жанною д'Арк та Житія святих. Перед сном він навіщось перечитував роман Флобера «Саламбо», який він читав у юнацтві, історію загадкової жриці місячної богині Таніт.

Водночас він не менш уважно пробігав очима якісь дешеві книжечки, навіть без вказівки їх автора, на кшталт «Щоденника сестри Анжеліки», де нібито описувалися пікантні таємниці з життя за монастирським муром. Після цього він повертався до папських едиктів, які стосувалися полювання на відьом, і схвально бурчав:

– Розумний старий, цей товариш папа... Отже, для грішників був вибір – багаття чи монастир... Це досить ліберально...

– Що таке? – Запитував з-за дверей Борис і отримував звичайну відповідь:

– Ти, йолоп, цього не зрозумієш.

Захоплення Житіями святих не завадило Максимові зайнятися розкопками на монастирських цвинтарях. З останками праведників він зробив ту ж серію експериментів, що і з білими кістками старої аристократії. Отримавши результати лабораторних аналізів, він сидів за столом і підбивав баланс. Молодший брат підвів голову від підручника з біології і, щоб розважитись, підсміювався:

– Ей, астролог, а мощі тобі навіщо знадобилися? Старший, як і належить чаклунам, давав відповідь неясну і розпливчасту:

– Жени чорта у двері, він прийде у вікно – в образі праведника. Це і у Фрейда є – сублімація. Ось ти краще скажи, чому це люди йдуть до монастиря?

– Мабудь, так їм подобається.

– Але ж життя в монастирі досить тяжке. Обіти. Пости. Дисципліна. Тож навіщо люди туди йдуть?

– Не знаю, – сказав Борис. – А ти знаєш?

Уповноважений у справах нечистої сили зволікав, добираючи слова:

– Це їхнє сумління говорить. Вища совість. Подвижництво справжніх праведників полягає у тому, що вони подолали грішну плоть, встояли перед дияволом з його спокусами і змирилися перед Богом. І це великий подвиг.

Він говорив так серйозно, що Борис ледь утримався від сміху.

– Ну, а тебе диявол спокушав?

– Ні. Диявол спокушає лише грішну плоть.

– Але ж ми всі грішники.

– Е-е-е, ні... Деякі речі потрібно розуміти не в переносному значенні слова, а в абсолютно прямому значенні, як це розумілось раніше. У цьому-то весь секрет.

– Як так?

– Вся справа в тому, що за часів хрещення Русі, у десятому столітті, російське слово «гріх» пішло від слова «грек».

– А до чого тут греки?

– Бо за часів розпаду Еллади вони були язичниками. Зрозумів?

– Нічого не зрозумів, – признався молодший. Тоді старший криво посміхнувся:

– А слово «язичник» знаєш, звідки походить?

– Звідки?

– Від слова "язик" – "лінгус", – тут він послався на Фрейда і пробурмотів ще якесь слово, яке зазвичай вживається в пікантних французьких анекдотах. – Це один із гріхів, якими займалися греки. Тому від Стародавньої Греції і залишився один спогад.

За туманними промовами та натяками Максима прослизало щось цілком певне, що він знав, але до кінця ніколи не пояснював. Це було тим більше дивно, бо взагалі-то він дуже любив похизуватися своїми знаннями. Якщо він мовчав, значить він мав серйозну причину зберігати цю таємницю. Одного разу, коли йому вже надто набридли іронічні репліки Бориса, він неохоче сказав:

– Ти про Троянську війну чув? Так от, археологи вже давно розшукували залишки Трої і ніяк не могли знайти. Тоді одному археологу-любителю спала на думку проста ідея: для розкопок скористатися описами Троянської війни в «Іліаді» у Гомера. І що ж? Так він знайшов рештки спаленої Трої! У Біблії згадуються деякі міста, від яких тепер не лишилося й сліду. Користуючись Біблією, почали копати в голій пустелі – і знайшли ці міста. – Він стомлено потягся, як археолог після розкопок. – Так от і я знайшов у старих книгах деякі забуті істини.

Замість Трої Максим незабаром спорядив другу наукову експедицію – в республіку німців Поволжя, у німецькі колонії навколо Одеси, які існували з часів Катерини II, і, нарешті, у якісь дикі аули, що загубилися у горах Кавказу. Що шукав він там слідами Прометея, невідомо.

На цьому слідчий у справах нечистої сили поставив крапку. Після загадкової науково-дослідної роботи він захистив свою дисертацію. Коли Борис частково із ввічливості, частково з інтересу висловив бажання піти послухати цю доповідь, Максим заперечливо похитав головою:

– Не можна. Це спец-проект і захист закритий.

Для кандидатської дисертації зазвичай потрібно триста сторінок. Натомість Максим представив три товстих томи, де одна бібліографія джерел займала понад п'ятдесят сторінок. І замість кандидата наук, в порядку рідкісного виключення, що робиться тільки у разі якихось надзвичайних заслуг, – одразу отримав вищий науковий ступінь доктора соціальних наук і філософії.

Для великих відкриттів, як правило, необхідні дві умови. Перше – надзвичайна, надлюдська концентрація на цьому предметі. І друге – здатність знайти за окремими випадками закономірність і зробити з цього практичний висновок.

Смерть коханої людини так подіяла на Максима, дала йому такий поштовх, так сконцентрувала його на якійсь лише йому відомій меті, що заради цього він забув про все інше на світі. У пошуках відповіді він перебрав усі варіанти, перерив усю скарбницю людської думки від Біблії до Фрейда, усю історію людської цивілізації від первісних тунгусів з їхніми шаманами до тлінних останків витонченої аристократії – і він знайшов якусь закономірність. Причому щось важливе. Інакше йому б не дали так одразу диплом доктора.

Мимохідь Максим зауважив, що його роботою зацікавився сам Сталін. Який практичний висновок зробив для радянської влади доктор соціології Руднєв зі свого захоплення середньовічною алхімією: навчився він робити золото зі свинцю? Знайшов філософський камінь мудреців? Чи відкрив секрет матеріалізації духів? Адже в газетах якось писали, що й Адольф Гітлер також фінансував подібні дивні проекти, де вчені займалися телепатією, спіритизмом та парапсихологією.

– Максе, що ти винайшов? – спитав Борис.

– Формулу диявола, – відповів той і навіть не посміхнувся. Так чи інакше, з цього моменту доктор Руднєв став робити карколомну кар'єру, про яку він раніше і мріяти не міг. Разом із докторським дипломом він отримав чин полковника НКВС. Незабаром у нього на грудях з'явився перший орден, і неабиякий, а одразу орден Леніна – найвища нагорода Радянського Союзу. У «Правді» написали коротко: «...за виконання спеціальних завдань партії та уряду». Тепер Максим крокував угору семимильними кроками. Але найдивовижніше було те, що до всіх цих почестей він ставився з абсолютною байдужістю.

Як професор соціології, Максим керував якимось надзвичайно засекреченим Науково-дослідним інститутом НКВС, де у всіх наукових співробітників з-під білих халатів, як хвіст у чорта, виглядали малинові петлиці НКВС. Одночасно Максим був начальником якогось оперативного відділу НКВС, де теоретична робота його інституту знаходила своє практичне застосування.

– Що це в тебе за відділ? – поцікавився Борис.

– Тринадцятий, – відповів Максим.

– Це з яких справ?

– У справах нечистої сили. Тому він і тринадцятий.

– Е-е, брешеш ти все.

Максим вийняв зі столу службовий бланк. Там справді стояло: «13-й відділ Головного управління НКВС СРСР». Борис зневажливо махнув рукою та пішов займатися своїми справами. Все одно від Максима нічого путнього не досягнеш.

Потому... Потім доктор, професор і полковник НКВС раптом запив гірку. Хоча раніше він ніколи не зловживав алкоголем, тепер він пив, як останній алкоголік – на самоті. Він замикався у своїй кімнаті, напивався до одуріння, потім починав розмовляти сам із собою. Чи, можливо, він розмовляв із привидами, про яких він начитався у своїх середньовічних трактатах про нечисту силу?

Зайнявшись алхімією, Максим попутно колекціонував предмети, що відповідають цьому ремеслу. Так він придбав десь оригінальний кубок німецької роботи тих часів, коли в Німеччині полювали за відьмами, із тонкої, розфарбованої від руки матової порцеляни. Це була майстерна імітація людського черепа. Німецький майстер так постарався і досяг такої подібності до оригіналу, що цей витвір мистецтва було навіть неприємно брати до рук. Максим же сидів і пив із цього кубка горілку.

Якось, проходячи до своєї кімнати, Борис докірливо сказав:

– Максе, навіщо ти п'єш?

– Навіщо? – Полковник повільно підняв голову і глянув на брата каламутними очима. – Так, поговорити треба...

– З ким?

– З тим, чого не можуть повернути навіть боги... З власним минулим... якому я зобов'язаний своїм сьогоденням...

– Навіщо тобі це?

– Навіщо?.. Душу відвести... Втім, ти, безбожнику, у цьому нічого не розумієш...

– Ходімо краще в неділю (в ориг. "воскресение", прим. перекл.) рибу ловити, – запропонував безбожник.

– Воскресіння... Це реінкарнація душі... Перевтілення душі стражданням, як казав Достоєвський. – У кутках Максимового рота ковзнула погана усмішка. – Ні, тепер я іншу рибку виловлюю...

– Що, людей мордуєш? Ех, ти... – У голосі молодшого звучала ворожість. Старший насупився:

– Нічого ти не розумієш... І не зрозумієш...

– І так все ясно. Тому ти й запив.

– Це тільки здається, що це люди... А насправді це не люди...

– А хто це?

– Ти, Бобко, мене краще не питай. – Полковник скривився, як від нудоти. – А якщо я тобі навіть і скажу... то ти цьому не вір... і, дивись, нікому це не розповідай...

– Та ти все одно нічого розумного і не скажеш, – погодився молодший.

Старший гойдався на стільці і бурмотів собі під ніс:

– Та-ак, правильно... Ти, Бобко, щаслива тварина, ссавець, гомо-сапієнс... мезоморфічного типу... Але ж, власне кажучи, хоч ти й нічого не розумієш... але це тебі потрібно дякувати.

– За що?

– За це! – Максим тицьнув себе пальцем у груди, де в нього виблискував орден Леніна. – Так, за це саме... Ось бачиш, я тобі говорю, а ти нічого не розумієш...

Він важко сперся ліктями об стіл і сьорбнув горілки зі свого мерзенного кубка.

– Гаразд, нехай так, відкрию тобі таємницю... Хочеш?

– Ти краще менше пий, бо ніс червоний буде.

– Я ​​тобі серйозно говорю... А ти, дурень, смієшся... Це велика таємниця... Держа-авна таємниця... – Полковник понизив голос, немов побоюючись, що хтось підслухає його таємницю: – Так слухай... Ось ти, безбожник, думаєш, що чортів немає... А я ось тобі скажу, що чорти є!

– Так усі п'яниці кажуть. Коли переп'ються до чортиків.

– Бовдур, – беззлобно сказав полковник держбезпеки. – Чорти є... І перевертні є, і лісовики... А відьми і відьмаки – так на кожному кроці... Адже я щодня з ними маю справу...

– Зрозуміло, якщо ти щодня п'єш, – скептично зауважив молодший.

– Не віриш? – Старший, похитуючись, підвівся, взяв з полиці якусь товсту книжку, утикану різнобарвними закладками, за цими закладками знайшов потрібне місце і став повільно та урочисто читати:

– «...відьми та відьмаки – це породження зла, соціальна зараза та паразити, шанувальники огидних і непристойних переконань, прихильники отрути, шантажу та інших повзучих злочинів... Відьми та відьмаки піднімають сварки, ревнощі, суперечки, сердечні конфлікти... Їх згубна діяльність тягнеться від сімейних неприємностей та зіткнень, поодинці, можливо, і незначних, але загалом – надзвичайно неприємних і болісних, до найсерйозніших злочинів... – загибелі майна, раптової хвороби та поглинаючої смерті, і, нарешті...» – Тут полковник НКВС, який спеціалізувався на нечистій силі, багатозначно підняв палець:

– Зверни увагу... «і, нарешті, до зіткнення націй, анархії та червоної революції, оскільки знахарство завжди було і буде політичним фактором... У результаті відьми та відьмаки є постійною небезпекою для будь-якого впорядкованого суспільства». Знаєш, хто це сказав?

– Хто?

– Це сказав сам папа Інокентій Восьмий! – з глибокою повагою промовив радянський доктор соціології, як учень, який каже про свого наставника. – Це написано в його знаменитій буллі від 1484 року! І я підпишуся під кожним його словом!

– Та мало які дурниці пишуть, – заперечив Борис. – Папір все терпить.

– Ні, це зовсім не дурниці. – Максим любовно погладив рукою палітурку книги. – Це «Історія відовства та демонології» Монтегю Саммерса... З суто наукової серії «Історія цивілізації»... Саммерс – вчений теолог, а книга ця видана в Лондоні в 1926 році... Отже, це річ серйозна і сучасна... Треба тільки розуміти, що за цим мається на увазі...

– Ех, ти, мракобіс, – сказав Борис. – І за що тільки тобі доктора дали.

– Ось за це саме... Але з погляду діалектичного матеріалізму...

– Значить, кваліфікаційна комісія теж була п'яною?

– Жодної комісії не було, – учень папи Інокентія Восьмого поставив книгу на місце. – Мені доктора дав сам Сталін власноруч!

– Брешеш ти, – сказав молодший.

Старший зробив великий ковток зі свого огидного кубка-черепа, хитнув головою. Навалившись грудьми на стіл, він тупо дивився в кубок, ніби розглядаючи щось на дні людського черепа.

– Все дуже просто... Я розб-бив свою дисертацію на кілька незалежних частин – з історії, з антроп-пології, з псих-хології та ще з деяких спеціальних предметів... Кожна частина була анотована кращими фахівцями Радянського Союзу в даної області... Кожна частина окремо, як така, нічого особливого не доводить... Але коли скласти всі частини разом, то виходить те, про що говорив папа Інокентій, – нечиста сила як політичний чинник... Все апробовано і підписано академіками, але як це скласти – це знаю тільки я... Та ще товариш сатана...

– Ну і що толку, що ти знаєш?

– Як – що? Ці чорти – це соціальна зараза, пар-разити... Небезпека для будь-якого впорядкованого суспільства... А якщо так, то це вже по лінії НКВС...

Полковник державної безпеки пожвавішав і засовався на стільці так, ніби він сидів верхи на сатані.

– Я ​​Сталіну кажу: «Дивіться, Йосипе Віссаріоновичу, це – джерело анархії та рев-волюції...» Він не вірить. Тоді я беру мої матеріали, складаю як треба – і на підставі документальних фактів, підтверджених академіками, доводжу, як ця нечиста сила спочатку сприяла анархії за царських часів, а потім брала участь у Жовтневій соціалістичній революції... Все точно, з іменами, з прізвищами...

– І з адресами? – глузливо вставив Борис.

– Звичайно, – захопившись, продовжував учень папи Інокентія. – Сталін спочатку розлютився, а я йому кажу: «Хвилинку, Йосипе Віссаріоновичу... Вся справа в одному слові... Це небезпека для будь-якого впорядкованого суспільства... Розумієте, будь-якого! Так що якщо ви вважаєте радянську владу уп-порядкованим суспільством, то тепер ця ж сама нечиста сила займатиметься революцією проти вас, тобто контрреволюцією...» І ось тут він призадумався...

Максим приклався до своєї посудини з горілкою і гикнув.

– Після цього Сталін призначив мене... ік-ка... особливо уповноваженим у справах нечистої сили... ік-к... у складі Народного комісаріату внутрішніх справ... ік-і... за всьому Союзу Радянських Соціалістичних Республік... Зрозумів? – Сидячи верхи на стільці, він погрозив пальцем: – Тільки ти, Бобко, дивись... Нікому це не кажи... Це державна таємниця... А тепер знаєш що?.. Я щось зі стільця встати не можу... Поклади-но мене в ліжко і зніми чоботи...

– І не подумаю.

– Чо-чому?

– Якщо ти напився до чортиків, то хай вони тобі й чоботи знімають.

Про себе Борис вирішив, що брат таки збожеволів. Однак схибленість Максима, здавалося, лише допомагала його кар'єрі. Незабаром він отримав звання комісара держбезпеки 3-го рангу, що відповідало чину генерал-майора НКВС.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ