Повір, Гораціо, що на Землі і в небі чудес побільше, ніж снилося усій людській премудрості.
Шекспір, Гамлет
У флігелі було два входи: з балкона – парадний і з кухні – чорний. Однієї зимової ночі Борис прокинувся від наполегливого дзвінка з парадного входу. Здивований, хто це дзвонить серед ночі, він накинув на голі плечі шубу і спитав через двері:
– Хто там?
– Це я... Відкрий... – почув він голос старшого брата. Ще напівп'яний від сну, молодший відкинув болт, зняв ланцюжок, повернув англійський замок і відчинив двері. На подвір'ї холод, сніг та місяць. На тлі освітленого місяцем снігу темна фігура Максима у довгій військовій шинелі. Обличчя його не видно, до грудей притиснутий якийсь великий пакунок. Не переступаючи порога, він простяг пакунок Борису:
– Тримай! Обережно.
Той відчув у себе на руках щось м'яке, тепле, живе і зрозумів, що це закутана в ковдру дитина.
– Передай матері, – глухо сказав Максим. – Вона знає, що робити... – Він повернувся і попрямував по залитому місяцем снігу. На вулиці зашумів мотор автомашини, і Борис залишився один із дитиною на руках.
Нічого не розуміючи, він розбудив матір і передав їй плачуче немовля. Вранці Максим зателефонував, ще раз попросив подбати про доньку, але більше нічого не сказав. Увечері стурбована мати поїхала до нього на квартиру, щоб дізнатися, що трапилося, але двері квартири Максима були опечатані червоними сургучними печатками НКВС. Спочатку подумали, що Максима заарештовано. Але він щодня дзвонив зі служби, справлявся про здоров'я дитини та на всі запитання відповідав:
– Не питайте мене ні про що...
За тиждень він з'явився у батьківському домі. Неголений, зі змарнілим обличчям і запаленими очима, у зім'ятій формі та нечищених чоботях, він виглядав так, ніби ці дні він спав не роздягаючись. Знявши шинель, він мовчки пройшов до ліжка, де лежала його маленька дочка.
– Максиме, скажи хоч, що трапилося? – несміливо запитала мати.
– Нічого... – скривився той. – Я житиму у вас...
– А як же Ольга?
– Вона... Її тут не буде...
– Чому? Що у вас сталося?
Сидячи на краю ліжка і дивлячись на дитину, Максим ніби не чув нічого. Потім він промимрив якимось чужим хрипким голосом:
– Вона наклала на себе руки... Її вже поховали... І не питайте мене більше нічого...
Він втомлено підвівся, дерев'яним кроком пройшов до своєї кімнати і зачинив за собою двері. У горі одні шукають втіхи від оточення, інші, навпаки – усамітнення. Відчуваючи, що Максим уникає будь-якого співчуття, домашні вирішили дати йому спокій, допоки він переживе своє горе.Щодня, приходячи зі служби, Максим замикався у себе в кімнаті. Щоб потрапити до своєї кімнати, Борис був змушений проходити через кімнату брата. Той годинами лежав пластом на дивані, не рухаючись, як розбитий паралічем, спрямувавши очі в одну точку і думаючи про щось. Або він нерухомо сидів за своїм письмовим столом і ерухомим, невидячим поглядом дивився в темну ніч за вікном, ніби намагаючись зрозуміти щось незбагненне.
Увійшовши одного разу до кімнати, Борис побачив, що Максим сидить за столом, дивиться у порожнє вікно, а пальці його грають маленьким браунінгом. Він навіть не чув, як брат увійшов до кімнати.
– Максиме! – тихо гукнув молодший. Старший здригнувся, ніби отямившись від трансу:
– Що таке?
– Дай мені цю іграшку! – простяг руку Борис. Максим розгублено глянув на браунінг, ніби дивуючись, як він потрапив йому в руки, і слухняно віддав пістолет братові. Борис засунув браунінг у кишеню і кивнув на двері:
– На кухні мати порається з дитиною, ніяк не може її заспокоїти. Піди допоможи їй.
Максим опустив голову і пішов на кухню.
Наступного дня Борис, заради порядку, оглянув браунінг і переконався, що в обоймі не вистачає половини патронів. Він понюхав дуло, потім зняв верхню скобу і подивився канал ствола на світло – він був каламутний, з білуватим нальотом. Для мисливця, який звик після кожного полювання чистити ствол зброї до блиску, було ясно, що з цього пістолета нещодавно стріляли. Іграшковий браунінг був німим свідком якоїсь драми. Якщо Ольга застрелилася, то чому немає половини набоїв?
Після смерті красуні дружини Максим поводився так, ніби з нього вийняли душу. Єдине, що його ще цікавило у житті, – це дитина, живий спогад про Ольгу. Часто він брав загорнуту в пелюшки доню на руки, притискав її до грудей і довго дивився на неї, немов шукаючи в ній риси коханої дружини.
Але крапля точить камінь, а час – людські почуття. Оговтавшись від травми і подальшої прострації, Максим поступово приходив до тями. Перше, що він зробив, – це приніс якісь книги і тепер уже не дивився у вікно, а сидів і, наморщивши чоло, читав і читав. Але ці книги він чомусь ретельно ховав від усіх, а йдучи, замикав їх у столі. Він навіть обгорнув папером палітурки, щоб ніхто не бачив їхньої назви. Борис лише миттю зауважив, що це якісь медичні книги.
Так він сидів вечір за вечором, день за днем. Так минуло кілька місяців, поки одного разу Максим підняв палець і промимрив:
– Хм, це цікаво...
– Що таке? – запитав Борис із сусідньої кімнати.
– Та так, одна фраза... Усього два рядки...
– Що?
– Нічого... Просто так.
– А що це ти за медицину взявся?
– Ти не зрозумієш... Це специфічна тема... Але тепер доведеться пошукати в іншому місці.
Коли Максим ще не працював у НКВС, а готувався до кар'єри професора історії, він приділяв багато уваги іноземним мовам і пристойно читав англійською, німецькою та французькою. Хоча Борис збирався вчитися на інженера, але й він також серйозно займався англійською та німецькою.
Свої пошуки Максим почав із того, що притяг до будинку цілу купу книг англійською мовою. Ці книги він вже не ховав, а дбайливо поставив їх на книжкову полицю. Весь вільний від служби час він студіював їх ретельніше, ніж ті підручники історії, за якими він займався в університеті, щось підкреслюючи олівцем, робив якісь виписки. І знову сидів вечір за вечором, день за днем.
Якось Борис, втомившись від фізики та математики, зазирнув братові через плече – і протяжно свиснув. Книга, яку той із найсерйознішим виглядом студіював, називалася так: «Золота гілка», а внизу підзаголовок: «Історія давніх релігійних культів та магії. В дванадцяти томах».
– Який же це ти читаєш том? – з усмішкою запитав Борис.
– Десятий, – спокійно відповів Максим.
– Що, хочеш навчитися магії?
– Ні, просто так...
– Але ж це дурниці.
– Ні, – хитнув головою уповноважений НКВС, – це не дурниці, а суха історія. Фразер – знаменитий антрополог, а його «Золота гілка» – найкраща у світі наукова праця на цю тему.
– Яку тему?
– Не твоя справа, – коротко відрізав старший брат. Купа книжок на полиці справді виявилася багатотомною науковою монографією. Але про кого і про що? Тут було все, що завгодно: вогнепоклонники на зорі людської цивілізації, жерці сонця, давньоєгипетський культ Озіріса, кровожерливі ідоли Стародавньої Індії та Мексики, веселі язичницькі боги Стародавньої Греції та Риму, кельтські друїди, негритянські чаклуни, ескімоські шамани тощо. А згори, як гарантія якості, стояв штемпель «Бібліотека ім. Леніна».
Потім у кімнаті Максима почали з'являтися ще дивніші книжки. Наприклад, «Дослідження про чорну магію та пакти з дияволом, включаючи обряди та містерії готської теургії, чаклунства та інфернальної некромансії», вчена праця, що належить перу Артура Байта. Або «Аннали чаклунства, демонології та астрології в Західній Європі», видані в Нюрнберзі в 1623 році. А поряд пожовклий трактат на тему: «Магнетизм, спіритуалізм та окультні науки».
– Навіщо ти витрачаєш час на різну маячню? – спитав Борис.
– Це не маячня, – відповів брат.
– А що це таке?
– Це абсолютно серйозні книги, написані серйозними вченими. Вони намагалися розв'язати деякі загадки.
– Як робити золото зі свинцю?
– Ні, зовсім інше.
– А що ж?
– Ти цього не зрозумієш, – зігнувся над своєю роботою Максим. – І не заважай мені.
Потім на столі уповноваженого НКВС опинилась ціла стопа протоколів. Але це не були справи про контрреволюціонерів, правих і лівих ухильників та інших ворогів радянської влади. Це були середньовічні манускрипти англійською мовою з такими розлогими назвами: «Докладний і правдивий протокол про надзвичайно повчальний процес трьох відмінних відьом з селища Депфорд, в графстві Ессекс, перед суддею корони шановним сером Френсісом Пембертоном в замку Екзетер в п'ятницю 2 червня 1682 року, з власноручними обстеженнями та висновками дуже відомого медика доктора Генрі Хірса, бо ці негідниці зізналися у чаклунстві та були засуджені до страти, згідно з визначенням закону, і як це записано згідно зі свідченнями високоповажних свідків. Надруковано в Лондоні в 1682 році».
Або такий протокол: «Звіт про Маргариту Хакет, відому відьму, яка довела одного молодика до смерті, розкидала його нутрощі та кістки на всі сторони, і яка була страчена в Тірборні 19 лютого 1585 року».
Або ось такий документ: «Матеріали суду над відьмою Мері Грін та її дочкою Еллен, яка теж вправлялася в чаклунстві, як вони зізналися у навмисному отруєнні кількох поважних людей та інших безбожних вчинках внаслідок пакту з дияволом і як вони за вироком суду були страчені в Хартфорді 4 серпня 1606 року».
Переставивши ці сумні документи, Борис з деяким занепокоєнням подивився на брата, який зосереджено студіював черговий протокол 16 століття.
– Скажи, Максиме, чим ти, власне, займаєшся?
– Просто мене цікавлять деякі речі...
– Які речі?
– Це тебе не стосується.
– А чому це тебе стосується?
– Це моя справа.
– А ти, може, трохи той? – Молодший багатозначно постукав собі пальцем по лобі.
Старший втомлено потер запалені очі і позіхнув:
– Ні, – про це не турбуйся і не чіпляйся до мене.
Так проходив місяць за місяцем, а Максим, як одержимий, усе копався у своїх середньовічних трактатах. Після відьом, ніби перевіряючи щось, він знову взявся за якісь медичні книги, які він ховав від усіх. При цьому він іноді бурмотів собі під ніс:
– Ну так... Так і є... Тільки іншими словами...
– Що? – питав молодший крізь відчинені двері.
– Нічого, – відповів старший.
Потім він знову стрибнув у глибину століть, але вже не так далеко. Тепер він студіював серію книг з галузі кримінології: «Історія незвичайних злочинів 18 століття» або «Порок і злочин у 19 столітті» тощо. Він полював за чимось, як артилерист, що пристрілюється до цілі – переліт, недоліт, потім усе ближче й ближче. Але ціль Максима лежала десь у темряві середньовіччя.
Одного вечора, прийшовши додому зі служби та знімаючи шинель, він не витримав і похвалився:
– А сьогодні я допитував цікаву людину... Відчувалося, що він напрошується на запитання. Борис підняв голову від підручника з геометрії:
– Яку людину?
– Одну стару-престару повію. Найстарішу, яку тільки знайшли. По всіх в'язницях шукали.
– Навіщо вона тобі знадобилася? Та ще така стара?
– Потрібно про дещо дізнатися. Є такі недруковані речі, які не знайдеш у жодних книгах. Зате це добре знають досвідчені повії і не соромляться про це говорити.
– Навіщо тобі це знати?
– Тому що порок завжди пов'язаний зі злочинами.
– І що вона тобі сказала?
– Багато цікавого. Зараз я зібрав по в'язницях низку кримінальних справ, які за формою збігаються з тими злочинами, в яких зазвичай звинувачували відьом. Тепер я практично перевіряю те, що писалося у всіх цих книгах. Розумієш? Виходять дуже кумедні результати... Дуж-же кумедні...
– Як же ти це перевіряєш?
– Розпитую їх про батьків, про особисте життя... Вони думають, що я скорочу їм терміни ув'язнення...
– А навіщо тобі це потрібно?
– Просто так… – ухильно відповів уповноважений.
За півроку після самогубства Ольги Максим раптом отримав на службі спеціальну відпустку для роботи над науковою дисертацією. Якимось чином ця робота була пов'язана з НКВС – він значився в штаті, отримував свою платню і нікому не показував тему своєї дисертації. Весь день він сидів вдома за зачиненими дверима і порпався у бібліографічних довідниках.
Він отримав можливість збирати свою власну колекцію книг, необхідних для його наукових досліджень. На титульному аркуші тепер стояв штемпель «Науково-дослідний спецфонд НКВС». За допомогою НКВС він замовляв деякі книги навіть за кордоном. Це була дивна колекція на теми, здавалося б, зовсім не пов'язані одна з одною: тритомний твір Генрі Лі «Історія, середньовічної інквізиції», а поряд лібретто опери Пуччіні «Принцеса Турандот»; філософські «Діалоги» Платона, а поряд знову якісь Пожовклі трактати про нечисту силу. У всіх цих книгах Максим щось підкреслював червоним олівцем, деякі місця, мабуть особливо важливі, він відмічав кольоровими закладками з шифром і одночасно робив замітки в товсту синю папку, яку він завжди замикав у столі.
У цій колекції Борис виявив книгу Рейдера Хаггарда «Дочка Монтесуми», яку він колись читав перед бійкою з Максимом. Поруч стояв роман того ж автора «Вона», про якусь таємничу королеву в нетрях Африки. Побачивши в обох книгах позначки червоним олівцем, він поцікавився:
– А це тобі навіщо?
– Так, треба було...
– Так це ж для дітей!
– Ха, це ти так думаєш.
– А для кого?
– Для... Для тих, хто впадає у дитинство.
– А яка в цьому різниця?
– Дуже велика. Коли людина впадає в дитинство, це означає кінець циклу, наближення смерті. Зрозумів?
– Нічого не розумію.
Максим махнув рукою:
– Тоді займайся своїми справами і не лізь до мене.
В середині літа, коли на купі сміття розквітли вовчі ягоди, Максим раптом сам впав у дитинство. У начищених хромових чоботях він поліз у зарості бур'янів на купі сміття, назбирав там якихось трав і почав сушити їх у духовці. Потім він усівся за свій стіл, завалений всякими ідіотськими книгами, зачинив вікна і двері, поклав висушені в духовці трави в бляшанку з-під консервів і поставив її на запалену спиртову горілку. З бляшанки піднімався сизий димок, а уповноважений НКВС сидів і нюхав цей фіміам сміттєвої купи.
– Ти що, зовсім збожеволів? – спитав Борис.
– М-м-м...
– Що ти там нюхаєш?
– Беладонну...
– Тьху! Потім же голова болітиме.
– Нічого. Ти зараз нікуди не йдеш?
– Ні.
– Тоді про всяк випадок посиди поруч. Подивися, що зі мною буде. Тільки не дихай цим димом. Це все-таки отрута...
– Добре. Тільки спочатку скажи, навіщо тобі це?
– Треба дещо перевірити. – Не відриваючись від свого дивного заняття, він кивнув на розкриті книги: – Он, почитай!
На пожовклих від часу сторінках рукою Максима було підкреслено опис того, як відьми готують із беладонни всякі зілля. Поруч сцена шабашу, де веселі відьми смалять листя беладони і, насолоджуючись отруйним сморідом, співають і танцюють навколо багаття.
Для початку Максим вирішив випробувати дію диму беладони на власному досвіді – до одуріння, поки не впаде на ліжко. Наступного дня він тримався за голову, проклинав усіх відьом та нечисту силу, але, незважаючи на це, акуратно записував свої відчуття у синю папку. Дію решти чаклунського зілля він перевіряв вже не на собі, а на піддослідних в'язнях.
– Все це – різні наркотики, – бурмотів він. – Декому це навіть подобається. Беладонна, гашиш, маріхуана.
Наукова робота Максима набувала все більш незвичайних форм. Він отримав спеціальний дозвіл і за допомогою особливої команди почав розривати покинуті могили на старих московських цвинтарях. Але не всі поспіль, а лише ті, які його чомусь цікавили. З кожної такої могили він брав гомілкову кістку скелета і прив'язував до неї ярлик. З надгробного пам'ятника він списував на цей ярлик ім'я, прізвище, вік і дату смерті піддослідного покійника. Потім ці кістки надходили до хімічної лабораторії НКВС.
Борис сидів за своїм простріленим столом з поламаними ніжками і зубрив закони математики. А біля сусіднього вікна, відокремлений тільки зазвичай відчиненими дверима, сидів за своїм столом старший брат і, як чаклун, займався своїми темними справами. Чи то тому, що таким чином Борис був мимовільним свідком його занять, чи тому, що йому треба було хоч з кимось ділитися своїми думками, але єдиним, кого Максим трохи присвячував у свої справи, був Борис.
– Ей ти, гробокопач, – насміхався молодший. – А навіщо тобі скелети знадобилися?
– Просто я перевіряю старий народний вислів – біла кістка та блакитна кров, – незворушно відповів старший.
– Як це ти перевіряєш?
– Буквально. Я розкрив низку могил старої родової аристократії і стільки ж могил простих людей. Взяв кістки цих двох категорій одного віку і за всіх інших рівних умов і порівняв.
– Ну і що?
– Дуже цікаві результати. У родової аристократії порівняно з простими людьми справді біла кістка. І хімічний аналіз показує суттєву різницю. Порушення фосфорно-кальцієвого балансу.
– Що це доводить?
– Ймовірно, протягом століть люди помітили цю різницю, можливо, спостерігаючи за кістками на покинутих полях битв. Звідси й пішов вираз "біла кістка і блакитна кров".
– Але тобі це навіщо?
– Треба, – односкладно відповів уповноважений НКВС.
За цими заняттями Максим навіть втратив інтерес до своєї доньки. Більше того, здавалося, що він уникає бачити її, ніби це живе нагадування про мертву дружину-красуню стало йому тепер неприємним. Він вже не брав її на руки, а тільки зрідка зупинявся біля її ліжечка і задумливо дивився на неї, немов і тут вивчаючи щось. Потім мовчки йшов і замикався у своїй кімнаті.
Тепер гаряча душа Максима безроздільно належала його загадковій науковій роботі. Потім він несподівано заявив, що відправляє дитину до батьків Ольги, які жили в Березівці, дачному селищі неподалік Москви.
– Навіщо ти це робиш, Максиме? – здивовано спитала мати.
– Так буде краще, – коротко відповів той, уникаючи зустрічатися з матір'ю поглядом.
– Залиш її в нас, – заступився батько.
– Ні, завтра я відвезу її до Березівки.
– Але чому?
Старший брат насупився і сухо повторив:
– Так буде краще.
Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ