А від дерева пізнання добра і зла – не їж від нього: бо в день, в який ти смакуєш від його, смертю помреш.
Буття 2:17
Чи можна в наш час написати таку книгу, подібно до якої ще не існувало? Досить складно. Але Клімов таку книгу написав. Однак, з тієї ж причини, чому таких книг не існувало, «Князь» Клімова став чимось на кшталт забороненого плоду.
Кажуть, що заборонений плід солодкий. Лише в Радянському Союзі заборонять писання якогось письменника, а самого автора посадять у божевільню або концтабір, зараз же цей заборонений плід з великим галасом з'являється на Заході. І всі з зацікавлено читають – а за що ж це його посадили?
Але «Князь» Клімова – це подвійно заборонений плід. З одного боку, це одна з найсильніших і найяскравіших антирадянських книг, які природно заборонені в СРСР. З іншого боку, «Князя» (навіть у перших, порівняно безневинних нарисах) злякалася майже вся російська преса на Заході. Почнуть друкувати – та й кинуть. Немов обпеклися. Вже одні пригоди «Князя» у пресі настільки загадкові та пікантні, що читаються як захоплюючий роман.
Наприклад коли «Князя», в якому описується таємничий 13-й відділ МВС, що займається всякою чортівнею, починав друкуватися в аргентинській газеті «Наша Країна», редактор газети Дубровський надрукував 13-го липня 1965 року широкомовний анонс наступного змісту:
«Григорій Петрович Клімов – автор широко відомої книги «Берлінський Кремль», яка стала відома усьому світу завдяки її виходу у скороченому варіанті 12-ма мовами у «Рідерс Дайджест»... тиражем понад 17 мільйонів екземплярів».
«Загальний тираж книги всіма мовами дорівнює 200.000 примірників... Крім такого широкого поширення книги різними мовами, «Берлінський Кремль» обійшов екрани всього вільного світу. Американсько-німецько-французька компанія поставила по ньому три фільми. Німецький, під назвою «Weg ohme Umkehr», удостоївся на міжнародному кінофестивалі в Берліні в 1954 році звання «Кращого німецького фільму року». Англійська версія під назвою "The road of no return" і американська «No way back» протягом довгого часу не сходили з екранів.
«Ми не наводитимемо тут відгуків всієї міжнародної преси, бо вважаємо, що більшість наших читачів свого часу особисто ознайомилися з цією чудовою книгою...»
«Щодо нового роману Григорія Клімова, то наші читачі дуже скоро самі отримають враження тієї великої людської та політичної актуальності, яку має роман».
Після такого широкомовного та багатообіцяючого анонсу друк «Князя» раптом... обірвався на першому розділі!? У читачів справді склалося враження, що за цим романом ховається щось дуже серйозне. Хто його заборонив? І чому?
Але редактор «Нашої країни» Дубровський незабаром, 13 листопада 1966 року, помер і забрав цю таємницю з собою в могилу. Любителі трансцендентної містики відразу скажуть «Е-е-е.., 13, та ще 13, та ще 13... Е-е-е, у справі ясно, що справа темна.
Подібна загадкова історія – почнуть друкувати і, ніби обпікшись, кинуть – трапилася з «Гранями», паризьким «Відродженням» і канадським «Сучасником». Інші, наприклад «Нове Російське Слово» та «Новий Журнал», одразу розкусили у чому справа і передбачливо відкланялися. Отже, виходить, що «Князь» потрапив начебто в категорію забороненої літератури. Все це тим більше дивно у зв'язку з тими захопленими анонсами, які наведені вище.
Єдиним органом друку, який не злякався «Князя», виявилася газета «Русская Жизнь» в Сан-Франциско. Редактор газети А. І. Деліаніч не менш захоплено писала:
«Багато наших читачів запитують у листах, хто є автор роману, який викликав такий інтерес... Клімов пішов на Захід у 1947 році... написав свою книгу «Берлінський Кремль», і його твір став, як тепер кажуть у всьому світі «бестселером», тобто дуже популярною книгою. «Берлінський Кремль» вважається найкращою книгою, виданою на обрану автором тему з дня закінчення Другої світової війни, і, за загальним визнанням, найбільш правдивою та автентичною з усіх російських книг про повоєнний СРСР...»
«По приїзді до США Г. Клімов виступав перед Конгресом зі свідченнями, які вважаються такими ж важливими, як експертизи по радянських справах Едгара Гувера, голови ФБР, Вілліама Булліта, колишнього американського посла в Москві тощо»
«Відгуки про правду, яку він писав у «Берлінському Кремлі» і тепер пише в романі «Князь світу цього», ставлять Г. П. Клімова в лавах видатних письменників не тільки російського зарубіжжя, бо він уже набув світового імені».
У післямові до «Князя» редакція пише про цей роман так:
«За своєю серйозністю, розробкою теми, за своєю історичною точністю... він є винятковим. Він може подобатися чи ні, але подібного йому досі надруковано не було».
Як бачите, редакція газети також зауважила, що Клімов написав таку книгу, яких ще не було. І це не пусті слова. Я перевірив картотеку Бібліотеки Конгресу у Вашингтоні, одній із найбільших бібліотек світу. Але жодної книги на тему «Князя» там немає.
Після закінчення друкування «Князя» літературний оглядач «Русской Жизни» пише:
«Цей роман Г. Клімова є, дійсно, великою подією, і не тільки в літературному світі. Цілком зрозуміло, чому він має стати «бестселером». Я сам читав його, з нетерпінням очікуючи наступного номера газети і сердячись на редакцію за те, що вона влаштувала два «вихідні» дні на тиждень, коли газета не виходить».
«Не говоритиму про те, що роман написаний дуже жваво. Увага читача виявляється захопленою з першої сторінки і тримається в напрузі до самого кінця. Безперечно, що літературний талант Г. Клімова значний і не дарма його попередня книга «Берлінський Кремль» теж мала гучний успіх. Все ясно кожному, хто прочитав цю книгу, яку необхідно якнайшвидше перекласти на англійську мову і поширити».
Так чи інакше, «Князь» Клімова – це книга настільки надзвичайна та своєрідна, що мене зацікавило познайомитись ближче з історією появи цієї книги та її авторів.
Григорій Клімов народився у місті Новочеркаську, у родині лікаря. Закінчив школу з дипломом відмінника чи, як кажуть, із золотою медаллю та Новочеркаський Індустріальний Інститут із дипломом інженера електрика. Потім був в аспірантурі Московського Енергетичного Інституту та одночасно закінчував Московський Інститут іноземних мов. Під час війни, завдяки знанню іноземних мов, був направлений у Військово-Дипломатичну Академію в Москві, по закінченні якої служив у Радянській Військовій Адміністрації в Берліні.
Після демобілізації з армії замість того, щоб повертатися до Москви, Клімов перейшов до Західної Німеччини, де й написав свою книгу «Берлінський Кремль».
Потрібно сказати, що в Америці подібні бойовики частенько пишуться «гоуст райтерами», тобто письменниками-привидами. Найбільш яскравим прикладом цього є книга Кравченка «Я обрав свободу», яка й досі не вийшла російською мовою, і «автор» якої пізніше застрелився.
Тому, коли з'явився «Берлінський Кремль», відповідні особи та організації дуже здивувалися, що знайшлася людина, яка написала подібну книгу сама, і зацікавилися автором. Після цього Клімов працював у Гарвардському проекті у Мюнхені.
Про цей проект Гарвардського університету відомо, що там проводилося велике психологічне дослідження нової еміграції з СРСР, так би мовити, гомо совьєтікус, що там працювали найкращі американські експерти – ведуни у радянських справах, що на цей проект було асигновано кілька мільйонів доларів, і що вироблявся він у 1949-51 роках в основному в Мюнхені.
У процесі роботи цього проекту сотні радянських біженців піддавалися там спеціальним психологічним дослідженням: так звані Роршах-тести, тести з чорнильними плямами, тести з незакінченими реченнями, аж до найінтимніших інтерв'ю на сексуальні теми, де кожне слово записувалося на магнітофон. Ну й інші тести, по яких за допомогою психоаналізу з'ясовувалися деякі делікатні психологічні комплекси. Однім із таких комплексів був якийсь таємничий «комплекс Леніна».
Як писали в американській пресі (і в «Новому Російському Слові»), у Гарвардському проекті головну роль грав професор Натан Лейтес, автор книги «Московські процеси 1937-38 років» – ті дуже дивні процеси, де поголовно знищили всю ленінську гвардію, називаючи їх скаженими собаками. Там же писали, що Гарвардський проект базується на таємничому «комплексі Леніна».
До речі, слід зауважити, що в колах російської еміграції Гарвардський проект чомусь мав погану славу. Люди хитали головами: «Ех, хочуть врятувати матінку-Росію від більшовиків – за допомогою троцькістів та меншовиків». А деякі дотепники жартували:
– Російські емігранти давно твердять: «Проти більшовиків – хоч із дияволом». Ну, от практичні американці й вирішили взяти собі у союзники цього самого диявола.
Так чи інакше, але судячи з усього, у Гарвардському проекті вироблялися наукові плани і підбиралися відповідні кадри для психологічної війни між Заходом і Сходом, що починалася.
Незабаром після цього з'явилася ціла низка організацій, що працювала у галузі цієї самої психологічної війни. Судячи з американської преси, це були спеціальні проекти, фінансовані американською Центральною Розвідкою, CIA. Не боятимемося повторити те, що вільно пише американська преса. Тим більше, оскільки це робиться від нашого російського імені, а ми багато чого тут не знаємо.
Упродовж кількох років Клімов стояв на чолі одного з таких спецпроектів психологічної війни. Він був головою Центрального Об'єднання повоєнних емігрантів із СРСР (ЦОПЕ) та головним редактором журналу «Свобода» російською мовою та журналу «Антикомуніст» німецькою мовою.
Можна не сумніватися, що такий добре обізнаний господар, як Центральна Розвідка США, попередньо перебрала всі можливі кандидатури – і обрала найкращого. Справді, нелегко знайти на Заході радянську людину, яка була б письменником без допомоги письменників-привидів, і яка сьогодні редагувала б журнал російською, завтра виступала б перед університетською аудиторією німецькою, а післязавтра – перед американським Конгресом англійською. Масові мітинги в Берліні, масові тиражі «Берлінського Кремля», фільм за цією книгою – і мільйони листівок ЦОПЕ у Східній Німеччині. Ім'я Клімова шуміло по сторінках європейської преси набагато більше, ніж решта «праджектів» CIA разом узятих.
Мабуть тому Клімову пробачили єдиний мінус з погляду Гарвардського проекту: хоча він мав таку ж, як Ленін, золоту медаль за освіту, але горезвісного «комплексу Леніна» він не мав.
Резюмуючи, можна сказати, що Клімов був блискучим керівником одного із найзасекреченіших спецпроектів Центральної Розвідки США та заслуженим «асом» американської психологічної війни. На цій роботі він, мабуть, добре познайомився з кухнею як американської, так і радянської розвідок.
У 1955 році Клімов переїхав до Америки і повернувся до своєї професії інженера-електрика. Одночасно він працює над книгою, в якій творчо перевтілює свій багатий досвід у галузі психологічної війни.
Маючи ключ до робіт Гарвардського проекту у формі таємничого «комплексу Леніна», Клімов ставить собі завдання: а що ж робила радянська таємна поліція в цій же області? Адже в СРСР просто не могли не знати про ті принципи, на яких базувався Гарвардський проект, і які описуються в будь-якому підручнику психології.
В американських книгах, аналізуючих роботу CIA, пишуть, що на професійному жаргоні CIA ця робота підрозділяється на «чорну магію» та «білу магію», де посередині тіліпається ще «сіра магія». Аналогічним чином пропаганда CIA підрозділяється на чорну, сіру і білу. Білою пропагандою займається, напевно, «Голос Америки». А сірою та чорною – всякі замасковані спецпроекти. Ось цими справами, судячи з усього, і займався Гарвардський проект.
У кожному серйозному науковому закладі, який займається подібними справами, якщо одна група вчених розробляє якийсь проект, то інша група вчених, на кшталт штабної гри в «червоних і синіх», одночасно розробляє відповідний контрпроект, щоб передбачити і попередити, те, що може заподіяти у цій галузі противник. Ось такий контрпроект, у формі роману, і здійснив Клімов. Зробив те, що, можливо, не надумала зробити Центральна Розвідка США.
Результат гранично простий: і американська, і радянська розвідки працюють у цій галузі за абсолютно однаковими науковими принципами. Кожному відомо, що таємні служби або, як кажуть, «хитрі органи», чи то CIA чи КДБ, уважно вивчають психологію тих суб'єктів, які їх цікавлять. Прикладом цього є Гарвардський проект. Не кожному відомо, сучасна психологія, особливо ті темні області, якими переважно й цікавляться всякі «хитрі органи» базуються переважно на фрейдівському психоаналізі. Прикладом цього є тести, які проводилися в Гарвардському проекті.
Що знає про фрейдизм середня людина? Ах, скажуть, якась нісенітниця, що психіка людини якось пов'язана з її «сексом». Але фахівець внесе маленьку поправку. Тільки одне слово... Але мені не хотілося б вимовляти це магічне слово, щоб не порушувати таємниці «Князя» передчасно.
Знаючи таємниці «Князя», ви зрозумієте всі загадки психологічної війни. Хіба не дивно, що Кравченко, який обрав свободу і наробив стільки галасу, нарешті обрав собі кулю в лоба? Хіба не дивно, що послідувавші слідом за ним до свободи Косенкіна і її колега Самарін незабаром після цього опинилися в божевільні? Ні, ні, не в радянських, а в американських божевільних будинках.
Маючи ключі пізнання, які даються в «Князі», ви зрозумієте, чому радянський уряд садить своїх волелюбних письменників-бунтарів у божевільні будинки та концтабори. Ви зрозумієте всі драми та комедії псих-війни аж до анекдотичної втечі в Америку доньки Сталіна, яку тут роблять мільйонеркою?
У Гарвардському проекті працювали найкращі єврриканські фахівці-ведуни у радянських справах. Клімов проробив свою роботу зовсім один. За Гарвардський проект заплатили кілька мільйонів доларів. Думаєте, Клімову хоч подякували?
Поки я знаю тільки, що гарвардські ведуни проклинають той день і момент, коли Клімов приєднався до Гарвардського проекту. Але це цілком природно, оскільки деякі аспекти цього проекту були, мабуть, найсуворіше засекречені. Хоча про все це, мабуть, чудово знала радянська розвідка.
Візьмемо конкретний приклад. 31 жовтня 1953 року в Нью-Йорку напередодні Дня всіх святих – у Хелловін, тобто день усіх грішників, коли діти веселяться вулицями в масках відьом, брехунів і чаклунів. А в Москві цього дня був заарештований американський професор соціальних наук Фредерік Баргхорн, фахівець з Радянського Союзу та пропаганді, який збирав у Москві матеріали для своєї книги «Радянська іноземна пропаганда», тихий 52-річний холостяк, який спокійно жив зі своєю старенькою матір'ю.
Після арешту професора Баргхорна з американського боку зчинився дикий галас на весь світ. Здавалося, що за цим арештом ховається щось серйозніше, і американський уряд хоче за будь-яку ціну – і якнайшвидше – домогтися звільнення професора Баргхорна. Поки що він не проговорився. У хід пустили все – аж до особистого протесту президента Кеннеді. Вже одне це у подібних випадках – річ досить незвичайна.
Повернувшись до Америки, професор Баргхорн був вражаюче мовчазним. Навіть коли одна з комісій Конгресу викликала його для надання свідчень щодо його арешту у Москві, він відмовився з'явитися в Конгрес добровільно, і його довелося примусити до цього спеціальною повісткою, за ухилення від якої загрожують всякими суворими карами. Хіба це не анекдотично? Здавалося, що професор Баргхорн побоюється промовити якесь зайве слово.
Але це слово він таки промовив. Як писали в «Нью Йорк Таймс», на допиті в Держдепартаменті професор Баргхорн повідомив, що під час його арешту в Москві допити концентрувалися переважно навколо... Гарвардського проекту, з яким він колись був пов'язаний. Очевидно, це і було причиною його арешту.
Професора Баргхорна було звільнено 15 листопада. На вимогу президента Кеннеді. А через 6 днів, 22-го листопада президент Кеннеді був убитий кулею Лі Освальда. А ще за два дні Освальда було вбито кулею Джека Рубі. І одразу над Америкою повисла таємниця, яка навряд чи буде розкрита.
Але вся справа в тому, що з перших газетних звітів було цілком зрозуміло, що Освальд і Рубі є типовими представниками тієї самої розпливчастої, але разом з тим і абсолютно певної категорії людей, яку виділяють за допомогою Роршах-тестів. Тих самих тестів, які застосовувалися у Гарвардському проекті.
Знаючи цю категорію, можна зрозуміти, чому арешт професора Баргхорна так переполошив американський уряд, і чому після повернення в Америку професор Баргхорн так завзято мовчав.
Якось в американській пресі промайнули повідомлення про радянську квантову зброю. Писали, що в Радянському Союзі винайшли якусь нову таємну зброю, засновану на абсолютно нових принципах – щось на кшталт променів смерті. Писали, що ця зброя настільки страшна, що про неї навіть страшно говорити. Але не будемо такими полохливими і скажемо, що це за зброя.
Ця зброя ґрунтується на деяких темних законах соціальної психології. На тих самих законах, якими, схоже, займалися в Гарвардському проекті. Напевно саме тому радянська таємна поліція й вирішила «подоїти» квантового професора Баргхорна.
Президент Кеннеді загинув від того, що він покривав і захищав в особі професора Баргхорна – трагічна іронія долі. У таких умовах у декого може виникнути логічне питання: а чи не вдарили з Москви тією самою зброєю? З огляду на перебування Освальда у Москві його російську дружину, теоретично це цілком можливо. Та правди про це ми не дізнаємось ніколи.
Гарвардський проект не був приватною справою Гарвардського Університету, а був замовлений урядом США. Зрозуміло, що за таких умов усі професори Гарвардського проекту – за наказом згори – будуть мовчати так само, як професор Баргхорн, якого довелося тягнути на допит у Конгрес у примусовому порядку. На їх захист виступлять Держдепартамент і всякі «хитрі органи», які скажуть: це речі настільки складні та секретні, що про них говорити не можна.
Крім того, ми не детективи, а лише скромні літератори. Зважаючи на всі ці обставини, припустимо, що професори Гарвардського проекту нічим таким особливим не займалися. Дамо їм відпущення гріхів. Але з цього положення, як у вірменському анекдоті, є лише один єдиний вихід: тоді це означає, що вони займалися monkey business, тобто пускали мільйони на вітер. Ось і вибирайте, що краще.
Американські детективи у Вашингтоні ламали собі голови: чому Баргхорна заарештували лише через 13 років після його участі в Гарвардському проекті? Хоча за цей час він кілька разів бував у Москві!?
Ми не детективи, а лише літератори, але кажуть, що незадовго до арешту Баргхорна Клімов пустив свого «Князя» гуляти емігрантськими редакціями. Редактори опинилися у положенні Гоголівського чорта, що вкрав із неба місяць. «Князь» палив їм руки, і вони не знали, що з ним робити. Тому вони відправили його – від гріха подалі – до відповідних інстанцій: перевірити, що це таке.
Але ці інстанції досить заплутані. Пригадаємо, наприклад, справу Кіма Філбі: людини номер 2 в англійській Інтеллідженс Сервіс і кавалера Ордену Британської Імперії, який якраз у той самий час, до 1963 року, керував усіма антирадянськими акціями англо-американської розвідки і, водночас, протягом 34 років був радянським агентом?! Після чого Кім благополучно втік до Москви, де отримує пенсію та пише мемуари. Виходить, що найнадійніший спосіб переправити щось у радянську розвідку – це надіслати хороший матеріал західними розвідками. Надійно та абсолютно безпечно.
Так чи інакше, але факт – бідного професора Баргхорна заарештували якраз незабаром після прогулянки «Князя» редакціями і інстанціями. Після цього Держдепартамент категорично заборонив їздити до Радянського Союзу всім фахівцям із радянських справ, які брали участь у Гарвардському проекті. Не дивно, що потім ці фахівці з «комплексу Леніна» проклинали Клімова більше, ніж Леніна.
До речі, зовсім не обов'язково бути гарвардським професором, щоб знати «комплекс Леніна». Наприклад, вже з газетних звітів про Кіма Філбі можна сказати, що крім Ордену Британської Імперії та ордена Червоного Прапора, яким його нагородили в Москві, Кім мав також і «комплекс Леніна».
Отже, ми вже з'ясували, що цей таємничий комплекс мав Лі Освальд, Джек Рубі та Кім Філбі. Щоб нікому не було прикро, можна додати, що цей комплекс мав не лише творець радянської держави Ленін, а й творець американської держави Джордж Вашингтон. Так що з точки зору психологічної війни, зброя ця досить ефективна і обоюдогостра.
Але досить про це. «Князь» Клімова – це насамперед захоплюючий роман. А про Гарвардський проект необхідно говорити тому, що він, в особі найкращих євриканських відунів у радянських справах, підтверджує всі надзвичайні речі, які описуються в «Князі». Недарма в «Князі» приділяється така увага Великої Чистці, де чистили ленінську гвардію, людей із тим самим «комплексом Леніна», на якому базувався Гарвардський проект. Тому, з фактичного боку все, що пише Клімов, все це апробовано і підписано найкращим мозковим трестом Америки.
Коли «Князь» вперше друкувався у уривках, у російських набірників, які самі пережили втрачений рай революції, чистилища сталінських чисток та пекло Другої світової війни, у цих загартованих людей іноді так тремтіли руки, що вони плутали набір, а коректори від хвилювання ліпили в гранках помилки, бігали до редактора і запитували:
– Послухайте, невже це правда?
Здебільшого «Князь» стосується роботи радянської таємної поліції – на найвищому, так би мовити, науково-ідеологічному рівні – і описує все це з вражаючою точністю. Потім вони кажуть, що автор отримав у своє розпорядження найтаємніші архіви радянської таємної поліції, інші кажуть навпаки – що це архіви якоїсь американської над-розвідки. Дехто запевняє, що і це, і те, і інше.
Навколо «Князя» відразу пішла маса всяких легенд. Одні кажуть, що цю книгу писав не Клімов, а ціла вчена колегія єзуїтів – настільки глибоко знають те, що називається Богом і Дияволом. А інші кажуть навпаки, що цей «Князь» цілком заслуговує на те, щоб потрапити на «Індекс прохибіторум», тобто список книг, заборонених Ватиканом.
Розмірковуючи про диявола і правду, філософи скептично помічають, що правда про диявола – це така брудна річ, що одна крапля каламутить життя, як крапля води каламутить склянку абсенту. Але від цього можна сп'яніти.Крім того, філософи кажуть, що диявол небезпечний лише тоді, коли ми його не бачимо. А коли ми його побачимо, то він стає огидним, смішним, жалюгідним. Тому, як кажуть фахівці, перший трюк диявола – довести, що його не існує, що він Ніхто і Ніщо.
Саме тому «Князь», де цей диявол показаний у досить голому вигляді, відразу ж став забороненим плодом. А потім ще й стане яблуком розбрату.
Дехто може сказати: "А-ах, все це висока філософія, а я людина маленька, яка мені до цього справа?"
Добре, припустимо, ви не знайомі з проблемами, які описуються в «Князі». Про таку ситуацію в Біблії написано: «Мають очі – та не бачать, мають вуха – та не чують».
– А-ах, скажуть, стара пісня – про Біблію. А хто тепер вірить у Бога? – Тільки темні люди.
Але вся сіль у тому, що у «Князі» ці старі проблеми розглядаються з нової точки зору – з погляду діалектичного матеріалізму – і стають об'єктивною реальністю.
Візьмемо конкретний приклад. Припустимо, що ви – юнак. І навіть з університетською освітою, і ви думаєте, що знаєте все і вся, і ви захотіли одружитися. Звичайно на інтелігентній панночці з гарної родини. А чи знаєте ви, що половина ваших потенційних наречених – це зовсім не те, що ви бачите і чуєте?
Якби ви мали магічний кристал і могли зазирнути в майбутнє, то ви побачили б, що половина ваших потенційних наречених не принесуть вам нічого, крім нещастя – це заздалегідь невдалі шлюби, брудні розлучення, розбиті сім'ї, болючі та ганебні хвороби, проблематичні діти, де ви до самої смерті не зрозумієте, що це і чому. Так, статистика каже, що половина. Але не каже, яка половина, хто саме. А ви маєте очі – і не бачите, маєте вуха – і не чуєте.
Що ж робити? Чи хотіли б ви мати такий відьмин кристал, щоб повідати майбутнє? І щоб уникнути такого майбутнього. Добре, я дам вам рецепт:
1. Прочитавши «Князя», дайте його вашій потенційній нареченій або потенційному нареченому. Або – вашій майбутній невістці чи майбутньому зятю. Тільки рецепт цей таємний: тому попередньо вирвіть сторінку, на якій написані ці рядки.
2. А пізніше запитайте: "Ну, як – подобається чи ні?" І дивіться за результатами. Тільки дивіться уважно. І, як у магічному кристалі, ви побачите майбутнє. Повірте, що ніяка циганка вам так не наворожить. І слово моє – міцне!
Рецепт цей – перевірений.
Коли «Князь» друкувався в «Русской Жизни», багато читачів одразу відчули, що це річ унікальна. Вони стали вирізати «Князя» і робити з нього підшивку. З тих пір ці підшивки ходять із рук до рук на кшталт забороненої літератури. І я теж маю таку підшивку, яку я даю читати моїм знайомим.
Мушу сказати, що у «Князя» виявилася чудова властивість: він діє на людей, як лакмусовий папірець для лабораторних аналізів. По тому, як реагує читач на «Князя», ви одразу бачите, хто він такий. Одні з великою цікавістю читають «Князя». А інші кривляться і морщаться, як чорт від ладану.
Тож це рецепт перевірений. І якщо ви трохи попрактикуєтеся в цьому мистецтві, то станете кращим психологом, ніж Достоєвський, Фрейд і доктор Кінсі разом узяті. Але саме тому «Князь» і став забороненим плодом – бо цей легіон не хоче, щоб його бачили.
У Біблії йдеться про дерево пізнання добра і зла, плоди якого – заборонені плоди. А Клімов узявся за це дерево – і трясе його, мов грушу. Ось вам і результати.
Підсумовуючи, можна сказати, що «Князь» – це свого роду історія радянського доктора Фауста у пошуках ключів добра і зла, де можна зустріти і добре зло, і зле добро.
Тут хочеться провести паралель із романом «Доктор Фаустус» нобелівського лауреата Томаса Манна. Герой роману, щоб досягти геніальності, укладає пакт із дияволом у тому сенсі, що навмисно заражає себе сифілісом. Ви, напевно, чули легенди, що Ленін був сифілітиком і Гітлер був сифілітиком. Ось цим шляхом йде і Томас Манн.
Коли читатимете «Князя», порівняйте сифілітичного диявола Манна з діалектичним дияволом Клімова. І вирішуйте самі, хто з них ближчий до істини.
З точки зору діалектичного матеріалізму, біблійний диявол, ім'я якому легіон – це просто складна, комплексна соціальна хвороба. Тут дійсно, є деякі паралелі з сифілісом: хвороба ця передається у спадок, розтягується на кілька поколінь і має кілька стадій, свого роду членів, кандидатів, попутників і співчуваючих цьому легіону, але хвороба ця така, що деякі фахівці, на зразок нобелівського лауреата Томаса Манна, воліють звалювати провину на безневинний сифіліс.
Скільки ж цих легіонерів? Американська статистика доктора Кінсі стверджує, що серед американського населення, тобто у хорошому культурному суспільстві, таких легіонерів, кандидатів, попутників та співчуваючих буде вже 50%. А серед поетів, письменників та взагалі літераторів – 75%.
І одразу виходить абсурд. Адже це правляча партія!? Так, тому в Біблії і говориться – князь цього світу. Але цей князь завжди намагатиметься довести, що його не існує. Тому «Князь» Клімова і потрапив у становище антипартійної літератури.
Якщо перекласти американську статистику мовою діалектичного матеріалізму, виходить так: 75% літераторів, тобто 3 з 4, прочитавши «Князя», почнуть хвилюватися, протестувати і доводити, що все це зовсім не так. А четвертий, будучи в меншості, знизить плечима і здасться. Тому «Князь» і застряг у видавництвах.
Якщо спробувати розібратися, йдучи шляхом діалектичного матеріалізму, то виходить так. Візьмемо, наприклад, один із журналів, де «Князь» потрапив під заборону. Редактор – чарівна жінка і навіть революціонерка. Але її доросла дочка постійно говорить про самогубство. Звичайне явище у сім'ях революціонерів: так було у Карла Маркса, Бакуніна, Троцького, Леніна та Сталіна. Але якщо ця дочка прочитає «Князя», де це все пояснюється, то у мами може мати багато неприємностей. Тому дбайлива мама і припинила друк «Князя» на першому розділі. Причина цілком поважна.
Що соромитися? Як кажуть, лікарів та художників не соромляться. Крім того, тут же всі свої. Бачите, як все просто виходить... Якщо мати магічний кристал.
Запам'ятайте ці цифри як таблицю множення: 37% – 50% – 75%. Бо це – ключі пізнання всіх соціальних загадок та парадоксів.
Тому, коли президент Джонсон проголосив «велике суспільство», у пресі все частіше лунають голоси – «хворе суспільство».
Тому, коли в Радянському Союзі почали закручувати гайки, то – користуючись американською статистикою (75%) – насамперед взялися за поетів та письменників.
У цьому загадка Сталіна та сталінських чисток та концтаборів.
У цьому загадка Гітлера та гітлерівських газових камер.
Знаючи ці ключі, ви зрозумієте всі загадки людської душі. Починаючи з того, чому американська богиня сексу Мерилін Монро наклала на себе руки, і, закінчуючи тим, чому ваша сусідка розлучилася з чоловіком.
Але відразу ви відчуєте з усіх боків масу заперечень. Тоді згадайте таблицю множення: 37% – 50% – 75%... Члени – кандидати – попутники – і співчуваючі... І ще згадайте, що вже з біблійних часів цю штуку називають "ім'я моє легіон", який є брехуном та Батьком брехні, що завжди намагається довести, що його не існує. І тоді ви зрозумієте, чому Біблія й донині вважається наймудрішою книгою у світі. Але, як кажуть, не такий страшний чорт, як його малюють. Маючи ключі пізнання, ви побачите не тільки грішників, а й праведників, і навіть справжніх святих.
Найбільш раціональне вирішення проблем «Князя», як показала історія – це релігійний підхід. Це кажу я, людина далеко не релігійна. Бо там, де шукали інші виходи, там приходили до чисток, концтаборів та газових камер.
Потрібно підкреслити, що та область Великої Чистки, яка описується в «Князі» – 13-й відділ, відноситься тільки до тих соціальних елементів, які робили революцію, яка потім, користуючись старою приказкою, пожирає своїх дітей, як свиня поросят. Водночас, це пам'ятник тим безневинним жертвам, які потрапили під колеса кривавого молоху революції.
Ще зазначу, після того, як «Князь» став забороненим плодом, автор переробив його – ще більше посиливши ті сторони, які роблять його настільки незручним для одних – і настільки ж повчальним для інших.
>Тепер про художній бік «Князя». Кажуть, коли цей роман друкувався уривками, американська Центральна Розвідка CIA стала заднім числом наводити довідки, а чи немає у Клімова, дійсно, живого брата, якого він описав в особі радянського доктора Фауста – трагічного та зловісного маршала державної безпеки СРСР та червоного кардинала за спиною у радянських вождів. Навіть із такими знавцями своєї справи як CIA, вийшло те саме, що й з тими класичними голубами, які клювали виноград на картині художника.
Своїм «Князем» Клімов довів, що недаремно він був заслуженим «асом» американської психологічної війни. Тепер він написав таку книгу, яких ще не було, і яка стала забороненим плодом як на Заході, так і на Сході.
Але в сучасному західному світі «забороненість» книги є для неї найкращою рекламою. Крім того, зараз, у 1970 році, всі заборони впали і – з благословення Верховного Суду США – цілком вільно друкують будь-яку порнографію, яка, до речі, густо перемішана із закликами до нігілізму, анархії та революції.
Та-ак, із цієї точки зору «Князь» побив усі рекорди! Тому повторюємо рекордний рахунок: від «Князя» відмовилися не лише практично всі російські журнали і видавництва, але й майже всі американські (50), німецькі (20) і французькі (10) видавництва. Так що це – справжнісінький заборонений плід.
А коли ця змова мовчання навколо забороненого плоду буде прорвана, уявляю собі, яке підніметься виття, вереск і писк. Такий, ніби стали на хвіст самому дияволу, і тоді заборонений плід стане яблуком розбрату.
Але саме завдяки цьому «Князь світу цього» Клімова займе своє місце на книжкових полицях поруч із «Князем» Макіавеллі.
Д-р С. П. Новіков
Професор сучасної радянської літератури
Стратфордського університету
Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ