Продовжимо наш аналіз психологічної війни, яка інтенсивно ведеться Заходом проти комуністичної системи вже з 1950 року до цього дня. У двох попередніх лекціях ми з вами познайомилися з керівним складом Гарвардського проекту, з керівним складом “Американського Комітету боротьби з більшовизмом”, який виріс на основі розробок цього Гарвардського проекту, і з керівним складом організації “Радіо Свобода”, яка у свою чергу була створена “Американським Комітетом боротьби з більшовизмом”.
Сьогодні ми знайомимося вже не з керівним складом, а з рядовими працівниками цієї психологічної війни, тобто з тими, кого керівні американо-єврейські уберменші коротко і вичерпно називали “бидлом психологічної війни”.
Якщо начальство всіх цих спецпроектів, як правило, складалося з людей, яких у часи розквіту маккартизму повиганяли з держдепу США, то на роль бидла у цих спецпроектах, як правило, набирали росіян-втікачів, які й виконували там всю чорнову роботу, тобто щодня писали радіо-скрипти і начитували їх у радіоефір.
А в Союзі їх щоденно глушили... Однак, якби радянська пропаганда оприлюднила всю цю мою інформацію про психологічну війну, тобто якби вони замість глушіння передавали в ефір на частотах “Радіо Свобода” повний курс моїх лекцій з Вищої Соціології, то все це глушіння втратило б тоді сенс. Народ би просто сміявся тоді з усіх цих виродженців, з усіх цих п...лизів і х...сосів, а сміх народу – це вбивча річ. Це те, чого найбільше бояться професійні політики.
* – За формулою: “Диявол – істота саркастична, але терпіти не може глузувань”...
– Так-так-так. В тому-то й справа. Оскільки вся психологічна війна була побудована на комплексі латентної педерастії товариша Лєніна, практично весь контингент спецпроектів психологічної війни складався, як правило, з дегенератів всіх сортів і відтінків. Тут вам море розливане для чорного гумору і сарказму, тут вам така суміш людських комедій і трагедій, що сам Бальзак зеленів би від заздрощів.
Отже, ми сьогодні розглянемо трьох рядових працівників “Радіо Свобода”, трьох мушкетерів фронту психологічної війни, які самі себе називали “білими неграми творчої роботи”, бо займалися вони, повторюю, найчорнішою роботою спецпроекту – щодня складали пропагандистські радіо-скрипти і надиктовували їх в ефір.
Отже – ось вони, ці три негра психологічної війни, три мушкетери з “Радіо Свобода”: В'ячеслав Завалишин, Михайло Коряков і Володимир Юрасов. Всім їм тоді було десь років під 40 і всіх їх тоді я добре знав особисто, як моїх колег по боротьбі з більшовизмом. Тоді ще я й гадки не мав про Комплекс латентної педерастії Лєніна, та й про інші комплекси біонегативних людей, на яких і була побудована вся ця психологічна війна.
Коли ж я став розуміти, що там було й до чого, хто з ким там боровся і хто ким там поганяв, тоді я плюнув на всю цю кухню і пішов працювати за своєю старою спеціальністю. Будучи за освітою і вихованням інженером-електриком, я звик підходити до поставлених проблем по-діловому, тому всю цікаву для мене інформацію я став тоді записувати на картки, використовуючи моїх колишніх колег по психологічній війні у якості об'єктів свого дослідження, тобто як прообрази героїв моїх майбутніх книг.
Найперша моя книга вийшла у 1951 році. Спочатку німецькою мовою, під назвою “Берлінський Кремль”, а пізніше, у 1953 році, російською мовою під тією ж назвою. Потім – англійською під назвою “Машина Терору” і французькою під назвою “Росіяни в Берліні” (до речі, перекладачем її французькою мовою був син колишнього прем'єр-міністра Росії – Столипін Петро Аркадійович). Ця книга була автобіографічна і тому процес написання її був для мене досить легким. Коли ж я взявся за свою другу книгу, за книгу про нову радянську людину, книгу про Homo-Sovetiqus, тоді несподівано у мене виникли великі труднощі...
Коли я тільки ще починав писати цю першу свою книгу про дегенерацію, я через недосвідченість спробував вигадати її героїв, але нічого хорошого з цього не вийшло... Тільки за багато-багато місяців я власним розумом – через гіркий досвід письменника-початківця – усвідомив просту істину – щоб герої книжок жили, треба списувати їх із живих людей, тобто потрібно брати моделі з навколишнього тебе реального життя, з усіма його трагікомічними вивертами. Лише тільки я це, зрештою, допетрав – справа пішла...
Для письменників є один незаперечний закон – не можна самому вигадувати героїв своїх книг, не можна висмоктати їх із пальця або взяти зі стелі. Обов'язково потрібно мати перед собою живі прототипи. Подібно до художника, який для того, щоб написати “Орлеанську діву”, йде на паризький бульвар і обирає собі як модель відповідну дівчину легкої поведінки і, вже дивлячись на неї – створює свій твір, так і я – створюючи свої нові книги, списував своїх героїв із реальних людей, з усіх цих “убер”- та “унтер”-меншів психологічної війни.
Я тоді довго і ретельно збирав, систематизував і заносив у картотеку всю інформацію, знайдену мною з цієї складної і заплутаної теми. Так по крихтах створювалася моя картотека Вищої Соціології, яку я і використовував при написанні всіх своїх книг і яку я використовую зараз, під час читання цих лекцій.
Отже, ми розпочнемо наш аналіз бидла психологічної війни зі Славки Завалишина. Я називаю його Славкою, оскільки знаю його вже понад 40 років. Він завжди для мене був саме Славкою, а не В'ячеславом, та й ніхто тоді з особистих його знайомих ніколи не називали його на ім'я та по батькові, а завжди трошки зневажливо – Славка.
От перший цікавий запис: “Завалишин мені сьогодні зізнався, що нещодавно всіх їх, Славку Завалишина, Володьку Юрасова і Мишка Корякова, усім кодлом прийняли в масонство”.
* – Цікаве зізнання, Григорію Петровичу...
– Так-так-так. Всі вони були працівниками американського “Радіо Свобода”, а оскільки в Америці бути масоном почесно і це навіть сприймається як приналежність до правлячої партії, то, природно, всіх їх тоді розпирало від усвідомлення власної значущості, ось вони і хвалилися...
Славка Завалишин тоді про це усьому Мюнхену розповідав. Як у Радянському Союзі школярів приймають у комсомол по 5-10 чоловік, так і це низове бидло одразу всім кодлом прийняли тоді в масонство. Дрібних масончиків саме так і приймають – усіх скопом. Тих же, хто побільше, приймають в індивідуальному порядку і після тривалої перевірки. Як секретарів в обком партії...
* – Тобто з цих творчих негрів був утворений ніби як низовий партійний осередок?
– Так-так-так. Ми раніше вже говорили про комсклад “Радіо Свобода”, де всі вони – аж до першого начальника мюнхенської служби “Радіо Свобода” колишнього заступника міністра закордонних справ США Сарджента, були великі масони, котрі, як правило, завжди мовчать про своє членство у цій потужної організації дегенератів.
Ці ж три російських негри, ця шпана психологічної війни, були дрібні масонські підмайстри, які здуру відкрито хвалилися своїм масонством перед оточуючими людьми. Ось, мовляв, дивіться які ми добрі, нас навіть у масонство прийняли...
Коли я вперше приїхав до Мюнхена і почав знайомитися з людьми, мене тоді багато хто попередив – є тут такий Славка Завалишин, який у всіх клянчить гроші, то ти йому не тільки грошей не давай, але навіть не подавай руки. На мій здивований погляд я отримав подальше пояснення – “цей Славка якийсь чумний, взимку ходить у пальто на голе тіло і весь час руку під пальто тримає – постійно чешеться, ніби у нього там лишаї чи парша якась. Словом, він весь був покритий якимись виразками, що сверблять. Ходить у пальто на голе тіло, весь час просить у людей грошей і весь час чешеться”.
* – Григорій Петрович, те саме було у давньоримського імператора-збоченця Сулли, який постійно приймав мінеральні ванни, щоб хоч якось утихомирити свої виразки.
– Так-так-так. І у біблійного царя Ірода, цього знаменитого царя юдейського, була така ж хвороба. Цікаво, що ця хвороба в Біблії називається “пархою” і хворіли на неї переважно євреї. Звідси, очевидно, й пішов вираз “жид пархатий” (Див. книгу професора стародавньої історії Соломона Лур'є “Антисемітизм у Стародавньому Світі”).
Щоб бути справедливим до євреїв, слід зазначити, що цар юдейський Ірод сам євреєм не був. Римляни, які тоді правили цією областю, навмисне призначили юдейським царем НЕ іудея, який виявився неймовірно жорстокою сволотою, педерастом, і якого, згідно з Біблією, живцем з'їли черв'яки.
* – Цікава паралель, Григорій Петрович. Адже і неймовірно жорстокий більшовицький цар російського народу – Йосип Джугашвілі теж був НЕ росіянином, теж був педерастом і його теж у народі називали Іродом.
– Так-так-так. Але на відміну від царя іудейського Ірода, Йосип Віссаріонович все ж був напівєвреєм, кавказьким напівєвреєм (згідно з даними, опублікованими в головному журналі єврейського масонства – “Вісник Бнай‑Бріту” 3.03.1950). Однак повернімося до наших мушкетерів...
* – Григорію Петровичу, а хто такий був цей Завалишин? Ким він був в еміграції? Чому ми сьогодні про нього говоримо?
– В'ячеслав Клавдійович Завалишин протягом багатьох років був верховним духовним суддею російської еміграції у галузі літератури, живопису і всіх мистецтв. Цілих тридцять років він працював на “Радіо Свобода” і одночасно вважався тут головним фахівцем у галузі радянської і емігрантської літератури. Він постійно писав статті на цю тему, та й донині зрідка пише у нью-йоркській газеті “Нове російське слово”. Тому ми про нього сьогодні й заговорили.
* – Тобто він був законодавцем літературних мод?
– Не те щоб законодавець... Законодавець іде попереду, а Славка йшов позаду, як суддя. Він постійно судив, що зі зробленого – добре, а що – погано.
* – Виходить, що Завалишин був ніби совістю радянської та емігрантської літератури?
– Ось-ось-ось. Метр, суддя і совість в одній особі.
Вперше я зустрів Славку Завалишина за кілька днів після мого приїзду до Мюнхена. На Галілей-плац на трамвайній зупинці підійшов до мене якийсь незнайомий гаврик і поліз зі мною цілуватися примовляючи: “Гриша, здорово!”. Я цього типа вперше у житті бачу, а він мені руку простягає і каже: “Завалишин!”. Слідуючи порадам знайомих, я уважно на нього подивився, але руки не подав. Він не образився і відразу ж перейшов до справи: “Гриша, дай мені 20 пфенігів на трамвай”. Таким чином відбулася моя перша зустріч з “метром” літератури і живопису російського зарубіжжя В'ячеславом Клавдійовичем Завалишиним.
Тоді, у 1950 році, Славка був бездомним радянським емігрантом і ночував у російській гімназії, де через брак ліжка спав прямо на партах. Проте вже тоді через німецьких друкарів він примудрявся видавати якісь невеликі книжечки з віршами Єсеніна, причому нічого їм за це не платив. Тобто це убожество, з яким російські емігранти не хотіли мати жодних справ, у німців чомусь користувався великою популярністю. Напевно, вони вважали його персонажем з романів Достоєвського, тобто – “справжньою російською людиною”, а він цих німців постійно використовував і обманював на кожному кроці...
Тепер я вже розумію, що він клянчив у мене ці 20 пфенігів не тому, що вони йому були справді потрібні. Насправді йому потрібно було, щоб я йому відмовив, та ще й прилюдно... Він був важким мазохістом і постійно клянчив гроші, але не для того, щоб йому ці гроші давали, а для того, щоб йому відмовили, і він знову б відчув себе нещасним, бідним і знедоленим, як герої Ф. М. Достоєвського в романі “Принижені і ображені”.
* – Тяжкий випадок... Прямо патологія якась...
– Так-так-так. Він був важким мазохістом, проте тоді я ще цього не розумів.
Наступний запис, пращур Славки Завалишина, Дмитро Завалишин, був одним із декабристів, цих первістків демократичних свобод Росії. Свобод їм, бачите, не вистачало цим дворянським педерастам...
Цікаво поглянути на сімейне дерево Завалишиних і простежити, як усе це повторюється з покоління у покоління, з чого все це починається і чим закінчується. Лейба Троцький називав таких людей “перманентними революціонерами”. Лєнін називав їх “професійними революціонерами”, а Сталін називав їх шаленими собаками і нещадно знищував під час своєї Великої Чистки.
Після перемоги над Наполеоном, 31 березня 1814 року російські війська увійшли до Парижа і там російські педерасти моментально знюхалися з французькими педерастами, а ті, в перервах між сеансами садо-мазохістичних ігор, розповідали своїм російським міньйонам, як вони робили Велику французьку революцію, скинули короля, відрубали йому на гільйотині голову і після цього геройського вчинку – негайно скасували закони проти педерастії. Одночасно французькі педерасти надали тоді право громадянства всім своїм євреям. Мало хто це знає, але двома головними досягненнями Великої французької революції були: скасування кримінального переслідування за педерастію та надання євреям усіх цивільних прав. Вперше за всю історію Франції...
Паризькі педерасти тоді нашіптували своїм російським міньйонам: “Що це ви брати, росіяни-педерасти, боїтеся і ховаєтеся. Гляньте, чого ми вже досягли у Франції! Захопіть владу в Росії у свої руки і будете педерастити скільки заманеться!”
Ось так і зародився рух декабристів, одним із учасників якого був, повторюю, предок Славки – Дмитро Завалишин. Продовжимо, однак, аналіз сімейного дерева Славки Завалишина. Наступний запис у картотеці: “Славка сам мені розповідав, що один із його пращурів був генерал-губернатором Камчатки і підбивав там камчадалів на революцію”, отже він робив за царя те саме, що робить сьогодні його онук Славка на “Радіо Свобода”.
Далі, за словами самого Славки, його мати була караїмкою, тобто єврейкою Мойсеєвого завіту. Це на кшталт єврейських старовірів. Таким чином Славка – як мінімум напівєврей, а за ізраїльським рабинським законом він, як і Володимир Ілліч Лєнін, може вважатися повним євреєм. Однак за класифікацією Вищої Соціології він, згідно з визначенням філософа-чортошукача Бєрдяєва, проходить у мене як помісь “Сатани і Антихриста”.
У Славки Завалишина було двоє двоюрідних братів, але і Славка, і ці його брати, як з'ясувалося, знати один одного не хотіли. Усі троє були Завалишини, причому Сергій Завалишин був надто правим видавцем, тобто антисемітом-екстремістом. Славка ж був явним жидолюбом. А тепер згадайте формулу про те, що диявол за своєю природою – вічний екстреміст...
* – Тобто вони були ніби як двома крилами сатани – жидолюб і жидоїд, тобто у них був відвертий семітизм і страшний антисемітизм.
– Так-так-так. Славка був – ультралівим екстремістом, а його брат Сергій Завалишин – ультраправим видавцем. Причому Сергій Завалишин ніколи не був одружений і все своє життя відкрито педерастив. Під час Другої світової війни він працював інформатором у Гестапо і водночас продовжував натягувати хлопчиків, про що, зрештою, німці дізналися і посадили його за це до концтабору.
Тепер згадайте золоте правило Вищої Соціології – якщо один брат, нехай навіть двоюрідний, педераст, то, як правило, і решта братів будуть якоюсь мірою теж заражені гомосексуальністю. Тут і починається чергова трагікомедія психологічної війни – виявляється після війни Сергій Завалишин офіційно отримував від німецького уряду компенсацію, як жертва нацизму, тобто – працювала людина інформатором у Гестапо, була посаджена за педерастію фашистами до концтабору, а після війни стала отримувати від німецької уряду грошову компенсацію і навіть пенсію як... жертва нацизму!
* – Американські педерасти також сьогодні заявляють, що не лише євреї Німеччини були жертвами нацизму, а й усі німецькі педерасти. Тому якщо вже виплачувати компенсацію, то виплачувати треба і євреям, і педерастам. Вони цілком серйозно намагаються проштовхнути законопроект про матеріальну компенсацію німецьким педерастам, які теж “постраждали від нацизму”.
– Так-так-так. А тепер пригадайте, що Гітлер був не тільки чвертьєвреєм, а й сексуальним збоченцем, який три роки жив на одній квартирі зі своєю племінницею Анжелою (Гелею) Раубаль і який змушував її оправлятися йому на обличчя. Є джерела, які стверджують, що Шикльґрубер у молодості також вживав і свого першого заступника по партійній лінії Рудольфа Гесса.
У книзі “The Pink Swastika – Homosexuality in the Nazi Party” by Scott Lively and Kevin Abrams (“Рожева Свастика – Гомосексуалісти в Нацистській Партії”) – ціла бригада ізраїльських рабинів прямо стверджує, що Рейнхард Гайдріх був гомосексуалістом (с. 45, 108), що Отто Вайнінгер був гомосексуалістом (с. 62, 140), що і Фрідріх Ніцше теж був гоміком (с. 68), а у Томаса Манна два сини були гомосексуалістами, причому один з них скінчив життя самогубством (с. 71, 205). На с. 79-80 читачам повідомляється, що практично всі нацисти у найближчому оточенні Гітлера були гомосексуалістами, включаючи його духовного отця – барона Lanz von Liebenfels (с. 133). Там же наведено карикатуру того часу, на якій Рудольфа Гесса зображено у жіночому вбранні з підписом “Фройлен Гесс”.
Цікаво те, що, повідомляючи своїм читачем усі ці пікантні подробиці, бригада ізраїльських рабинів чомусь забула додати, що окрім педерастії все гітлерівське оточення було ще й з прожиддю. Наприклад, педераст Рудольф Гесс був напівєвреєм по матері (див. лекцію цього циклу “Гітлер та його апостоли”).
Але крім відкритої гомосексуальності є ще й латентна гомосексуальність, і пригнічена гомосексуальність, і бісексуальність, і розтління малолітніх – тобто педофілія, зоофілія і таке інше, тобто ті сім бісів, яких жени у вікно – а вони приходять у двері... Коли всі ці біси лізуть до влади, гомосексуальність їхніх соратників – це помічник, який об'єднує їх в одну шайку-лійку. Однак коли вони досягають вершин влади, тоді вони починають своїх колишніх соратників гнати до концтаборів, чудово знаючи, що педерастія – це вічне джерело анархії, нігілізму, бунтів і революцій. Така ось діалектика виходить...
* – Позбавляються конкурентів. Як бандити при пограбуванні банку – спочатку дружно вбивають чесних людей, а потім, досягнувши мети і заволодівши золотом, починають стріляти один одного, ділячи видобуток...
– Так-так-так. Отже, першим братом Славки був Сергій Завалишин, ультраправий видавець-антисеміт, інформатор Гестапо і відкритий педераст, який отримує від Німеччини пенсію як жертва нацизму. Другим братом Славки був Микола Завалишин, теж педераст, який одружився з німфоманкою і зробив від неї двох дітей. Цю німфоманку у віці 30 років розбив повний параліч, але це чомусь тільки посилило її німфоманію. У неї навіть закохався якийсь там чернець, якого за цей зв'язок пізніше вигнали з монастиря. Але й окрім цього ченця у неї за дверима завжди стояла ціла черга інших коханців, включаючи одного вірменина (якого я добре знав особисто) і всі вони по черзі вживали цю паралізовану німфоманку. Потім на цьому ґрунті її навіть посадили на якийсь час у божевільню.
Про Віру Завалишину ходили легенди, причому вона сама всім розповідала, що її чоловік – педераст, і параліч її розбив через те, що чоловік займався з нею не тим, чим треба. Ось вам ще одна трагікомедія психологічної війни – паралізована жінка, яка місяцями не може встати з ліжка і водночас у неї німфоманія і за дверима стоять у черзі коханці, включаючи розстриженого ченця, вірменина та інших, котрі по черзі вживають цю паралізовану німфоманку.
Вийшовши з божевільного будинку вона... оголосила себе святою провидицею і по телефону почала передбачати майбутнє таким же, як вона, божевільним клієнткам. А у неї – син і дочка, і кожен із них вже має дітей... Виникає питання: чи можуть ці діти бути нормальними людьми?
Наступний запис у картотеці – у Славки Завалишина кривий палець. Мені іноді таки доводилося з ним вітатись і, коли він простягав мені свою руку, щоб привітатись, я щоразу натикався на цей його кривий палець. Душа крива і палець кривий...
У всіх своїх статтях і радіопередачах Славка постійно розхвалював філософа чортошукача Бєрдяєва, тож він – бєрдяєвець. Чому? Та тому, що Бєрдяєв постійно хвалить євреїв, тому і Славка скрізь і всюди розхвалює Бєрдяєва. Але ж Бєрдяєв у СРСР заборонений, як ідеологічна трупна отрута. Однак на сьогоднішній день, за гласності і перебудови, Бєрдяєва вже починають потихеньку публікувати.
Наступний запис – за освітою Славка Завалишин закінчив два курси якогось вищого навчального закладу в Лєнінграді, але всіх запевняє, що він мистецтвознавець і фахівець із ікон. Я думаю, що він бреше. За два курси ви нічому серйозному не навчитеся.
* – Тим більше що в СРСР перші два курси – це загальноосвітні предмети. Спеціалізація зазвичай починається з третього року навчання.
– Так-так.
Мати Сергія і Миколи Завалишиних була колосального зросту і ледве проходила у двері. Жінки з таким ростом, як правило, мають чоловічі задатки і часто це лесбіянки активного чоловічого типу. І як результат, обидва її сини – відкриті педерасти.
* – Григорію Петровичу, адвокати диявола тут же вам заперечать – мовляв, дивіться, яку нісенітницю Клімов несе! Будь-яка жінка високого зросту – лесбіянка!
– Це вони, як завжди, перекручують. У Вищій Соціології немає правила 100%, а є правило 90%. У Вищій Соціології ніколи по одній прикметі або по одному симптому не можна робити остаточні висновки. Винятки завжди є. Тому і необхідно завжди ретельно перевіряти сімейне дерево і сексуальні звички об'єкта дослідження. Завжди в цій справі треба бути дуже обережними.
* – Як кажуть, не всі євреї – комуністи, але більшість патентованих комуністів – євреї. Не всі педерасти – злочинці, але більшість патентованих злочинців – педерасти.
– Ось-ось-ось. Я спеціально сьогодні з вами аналізую сімейне дерево Славки Завалишина, щоб усім вам показати, що його педерастія – далеко не випадковість. На прикладі Завалишина ви ясніше зрозумієте, кого набирали для “визвольної боротьби” з більшовизмом у всі ці спецпроекти психологічної війни.
У 1980 році Славка Завалишин випустив чергову свою книжку “Сплеск хвилі”, де він докладно описав своїх предків, у тому числі й о. Андрія – Завалишина епохи Івана Грозного, який був засновником Свято-Миколаївського монастиря на Ладозькому озері (с. 18). Бачите, знову у Славки з одного боку предки-декабристи, а з іншого боку – творці монастирів.
Батько Славки – Клавдій Володимирович Завалишин був правим есером і за Керенського служив товаришем уповноваженого Тимчасового уряду по Новгородській губернії. За Сталіна він був розстріляний Єжовим. Як багато хто з вас вже знає, до тимчасового уряду Керенського входили, як правило, одні масони. Тож і у Завалишина вимальовується бердяївський “Союз Сатани і Антихриста”: тато – масон, а мама – єврейка. Все правильно. Усе за тими ж формулами. І знак якості дегенерата – дружина єврейка. Але чим все це закінчилося? Його тата масона було розстріляно під час єжовщини...
* – А нова дегенеративна хвиля сучасного радянського масонства, очолювана Сахаровим, сьогодні намагається спорудити їм пам'ятник, повністю ігноруючи мільйони занапащених селян!
– Так-так-так. Сумно, але факт! Ось вам тато Клавдій – есер, член Тимчасового уряду, професійний революціонер, який був розстріляний під час сталінських чисток. А син його – Славка, теж перманентний революціонер. І американці все це чудово розуміли, коли брали Славку на роботу. Адже вони нормального інтелігентного росіянина нізащо не візьмуть, їм падаль дегенеративну подавай...
* – Тобто, якби Шолохов опинився в еміграції, вони б його на гарматний постріл не підпустили до літератури?
– Виключено! Не те, що до літератури – до мікрофону не підпустили б читати чужі скрипти!!!
* – Не член Гомінтерну, тобто не партійний товариш...
– Так-так-так.
Далі, у “Новому російському слові” 18.11.1980 Славка пише, що “великий російський художник і мистецтвознавець Василь Ситников – божевільний”.
* – Це той самий художник Ситников, який голяком зустрічав своїх гостей?
– Так. Веселий такий був божевільний. Він у мене значиться в категорії хороших виродженців. Для таких диваків у мене є особлива підгрупа – чесні божевільні. Це досить рідкісна категорія. Ці божевільні – не лише нешкідливі, а й готові допомагати нашій справі просвітництва і ознайомлення всіх людей із цією віковою проблемою всього людства. Ось і художник Ситников при нашій зустрічі мені заявив: “Григорію Петровичу, якщо Вам потрібні матеріали з божевільних будинків, я до Ваших послуг, я дуже багато знаю”
.
* – Він, здається, навіть самого Лунца знав особисто?
– Так-так. Це був, повторюю, чесний божевільний – художник Василь Якович Ситников. Він мені тоді і заявив: “Я офіційно визнаний неосудним. Ось я вам зараз ніс відкушу і мені нічого не буде. Покажу папірець поліцейському, що я божевільний і мене відразу відпустять”
. Стоїть і клацає своїми зубами біля самого мого носа. Ось тому Славка і зарахував його до “великих російських художників”.
У номері “Нового російського слова” 12.02.1981 Славка пише, що його батько загинув у єжовщину, а мати була заслана до концтабору, де вона й померла. Тобто під час Великої Чистки їх обох підчистили – батька розстріляли, а матір-єврейку заслали до табору, де вона й загинула.
* – Це ще один приклад того, кого чистили у Велику Чистку. А то всі питають, питають – кого, за що?!!
– Так-так-так. Ну і на завершення нашого аналізу цього мушкетера психологічної війни, останній запис у моїй картотеці: один мій знайомий нещодавно зустрів Славку Завалишина і повідомляє мені, що від того йде неймовірний запах сечі. У чому там справа? Виявляється у нього вже 20 років відбувається нетримання сечі і лікарі прив'язали йому між ніг гумовий мішок, в який у нього постійно збирається сеча...
* – Від метра російської літератури постійно смердить сечею?!!
– Так-так-так. Від метра російської літератури, від цього верховного судді мистецтва і живопису еміграції постійно несе сечею...
* – Гарний вибір зробили американці...
– Так, вони не дурні, вони гроші на вітер не кидають. Якби, припустимо, Шолохов запропонував їм свої послуги чи інший якийсь нормальний російський письменник, вони б його повторюю навіть до мікрофону не підпустили. А ось цю гидоту – будь ласка. Чому? Та за його Комплекс Лєніна! Адже вся психологічна війна була побудована ними на Комплексі латентної гомосексуальності товариша Лєніна і, як ми з вами вже переконалися, Славка Завалишин явно його мав.
* – Григорію Петровичу, Ви сказали “латентної”. Нагадайте нам, що це таке?
– Простіше кажучи, латентна гомосексуальність – це коли людині хочеться, але вона цього не робить. Буває гомосексуалізм “латентний”, буває “пригнічений”. Пригнічений – це коли хтось цим займався в молодості, коли вирує кров і грають гормони, але потім він у собі це придушив і кинув цим займатися. Наприклад, Гітлер. У молодості, коли його кров вирувала, він займався педерастією, а потім усе життя пригнічував ці почуття – це і є пригнічена гомосексуальність.
Повторюю – латентна, це коли ви маєте гомосексуальність, але фізично ви цим не займаєтесь. І хочеться, і колеться, і мама забороняє. Але з погляду психології – це і є корінням більшості психічних хвороб.
* – Тобто це та сама форма гомосексуальності, яка приховує у собі сім інших бісів?
– Так-так-так. Приховує сім інших бісів...
Отже, який можна зробити висновок про цього “білого негра психологічної війни” Славку Завалишину, котрий 30 років був верховним суддею еміграції в галузі літератури і мистецтва? Іншими словами, який можна зробити висновок з погляду наявності у нього Комплексу латентної педерастії товариша Лєніна, на якому було побудовано Гарвардський проект і всю американську пропаганду?
Лєнін був напівєвреєм і Славка Завалишин теж був напівєвреєм – це одна паралель. Ну а щодо педерастії – впродовж довгих років нашого знайомства, а знав я його, повторюю, з 1950 року, мені особисто нічого не було помітно. Можливо, у нього була латентна педерастія, як у товариша Лєніна, а може – пригнічена, як у Гітлера? Тобто, можливо, колись у молодості, ще будучи студентом – наш метр трохи попедерастив, а потім кинув...
Мені здається, що причиною відсутності у нього явних гомосексуальних зв'язків було те, що Славка був настільки брудною людиною, настільки фізично неапетитним і відразливим типом, що мало хто з активних педерастів міг на нього спокуситися. Адже у педерастів теж є свої критерії чоловічої привабливості, і якщо пасивний педик – брудна і відразлива людина, то активний підор навряд чи на нього спокуситься. Проте, враховуючи факт, що обидва брати Славки Завалишина були відкритими педерастами, Славка мав дуже мало шансів оминути цю карму...
* * *
Добре. Тепер візьмемося за аналіз другого “білого негра творчої роботи”, за другого мушкетера психологічної війни – Михайла Корякова. Коряков теж працював у цій конторі з часу її заснування, тобто з 1950 року, тож він теж старий і заслужений пропагандист псих-війни. Отже, я знову беру до рук свої картки і по пунктах починаю його аналізувати.
Перший запис – Коряков сам про себе писав: “У мене ставлення до жінки суто селянське, як до десятини, яку треба орати і обробляти”
(“Нове російське слово” від 26.04.1959). Це він на словах такий, а насправді орач він був некудишний. Першу свою дружину Літлі він покинув ще в Союзі, друга його дружина Зоя сама його незабаром покинула, та й третя його дружина Ліда теж його покинула, причому відразу ж після повернення з весільної подорожі...
* – Григорію Петровичу, а може йому дістався не чорнозем, а суглинок?
– А от давайте розберемося. Першою його дружиною у 1937-му році була напівєврейка Літлі Лопатіна, батьком якої був доктор-єврей А. С. Залманов, а матір'ю його першої дружини була Злата Олександрівна Лопатіна. Постає питання: чому перша дружина Корякова носила прізвище матері, а не батька, як усі нормальні люди? Адже в Росії прізвище йде по батькові... Знову ми бачимо якесь єврейське фігєлє-мігєлє...
*- Як у Сахарова. Він – Сахаров, вона – Бонер, а діти – Янкелевичі...
– Ось-ось-ось. Сам чорт не розбере. “Мати Літлі була з революційних кіл”
. Це пише сам Коряков. Знову бачимо дегенеративний сімейний бізнес. Тобто і на “Радіо Свобода” американці теж зібрали революціонерів і вічних бунтарів.
Друга дружина Корякова була приємна російська жінка з Парижа на ім'я Зоя, яка відразу ж після весілля його покинула, причому після розриву з нею він жив на 4-му поверсі, а вона на 8-му поверсі в одному й тому ж будинку. Сам же він казав нам тоді, що з другою дружиною йому “просто не пощастило”, от вона і втікла від нього. Проте з третьою дружиною, як він сам усім нам тоді розписував, йому дуже пощастило – і красуня, і розумниця, і каблучку з аметистом носить. Ну, дякувати Богу, подумали тоді люди, хоч утретє пощастило Мишкові Корякову...
А невдовзі полетів я разом із моєю дружиною відпочити на Карибські острови. Взяли ми там маленький мотоцикл і стали на ньому об'їжджати острів єдиною на цьому острові прибережною дорогою. Настав вечір і ми зупинилися біля якогось готелю, розташованого прямо на березі океану. Дивимося на захід сонця, милуємося природою. Красива все-таки це штука – Карибські острови! Раптом чую ззаду дикий крик: “Григорію Петровичу!!!”. Я навіть здригнувся від несподіванки. Чорт зна куди заїхав – на тропічний острів у Карибському морі, і раптом: “Григорію Петровичу!”... Обертаюся – ззаду стоїть Мишко Коряков зі своєю новою дружиною.
Йому, мабуть, було вже тужливо на цьому маленькому тропічному острові, і він страшенно зрадів нашій зустрічі. Після перших ахів і охів він дуже дружелюбно запросив нас до себе в номер, і відразу почав хвалитися перед нами своєю новою дружиною. Ми познайомилися, сфотографувалися, а наступного дня домовилися піти в нічний клуб, який славився своїм острівним оркестром, що грав на бочках. На Карибських островах це дуже поширено: негри беруть металеві бочки з-під бензину, відпилюють у них низ, роблять із них барабани і грають на них острівні ритми, розважаючи туристів. Виходила дуже своєрідна і приємна музика – “steel drum music”, тобто музика на сталевих бочках...
Наступного дня ми всі зібралися в нічному клубі і стали приємно проводити час. Однак незабаром я почав помічати, що кожного разу, коли Мишко Коряков танцював зі своєю дружиною, на обличчі у неї з'являвся вираз відвертої огиди до свого чоловіка. Але ж у них це був медовий місяць, вони тільки-но одружилися... Дивлюся я на цю справу і думаю, чому це вона навіть не намагається приховати своєї зневаги до Корякова? Випили ми тоді, закусили і почали знову танцювати. То я з нею танцював, із цією Лідою, а Коряков – із моєю дружиною, то навпаки... Словом, приємно провели час.
Коли ми з дружиною повернулися до Нью-Йорка, я дізнався, що друга дружина Корякова від нього вже втекла. Одразу ж після медового місяця. Мишко тоді, як належить в Америці, моментально змінив на дверях замки, а то підеш на роботу на “Радіо Свобода”, а дружина в цей час вивезе всі меблі, все твоє майно. Це – американська традиція. Ледь що – моментально змінюють замки. Змінив замки і Мишко, але його третя дружина виявилася хитрішою. Жили вони тоді на першому поверсі, і, поки він був на роботі, вона вибила у вікні скло, залізла в квартиру і поцупила у нього кольоровий телевізор. Для того часу кольоровий телевізор був ще новинкою і коштував він досить дорого, доларів 800...
* – І ці люди забезпечують духовною їжею радянських радіослухачів?!
– Так-так-так. Все це були апостоли свободи! Про Ліду тоді говорили, що вона китаянка, проте коли я сам із нею танцював, то нічого китайського в ній не помітив. Виглядала вона як симпатична російська жінка. Чому ж, гадаю, всі називали її китаянкою? Виявилося, що до Мишка вона була одружена з китайцем. Наприкінці 30-х років вона вийшла заміж за китайського дипломата в Москві (з уряду Чан-Кайші). На той час СРСР фліртували з Чан-Кайші – ось це дівчисько тоді й вискочило заміж за китайського дипломата. Думаю, не без спеціального дозволу НКВС, оскільки наприкінці 30-х років жодна нормальна російська жінка не могла і близько підійти до іноземців. Це дозволялося лише валютним повіям, які мали спеціальний дозвіл НКВС.
А ще пізніше з'ясувалося, що Ліда була єврейкою, і, певно, агентом тодішнього НКВС, який і дозволив їй вийти заміж за дипломата уряду Чан-Кайші. Чан-Кайші тоді правив Китаєм, і Радам було вигідно мати свого агента у якості дружини дипломата в його уряді. Нині таких дамочок називають інтер-дівчатами, а тоді їх називали валютними повіями.
Потому в Китаї прийшов до влади Мао-Цзедун, а Чан-Кайші викинули на Тайвань. Ліда тоді теж викинула свого китайського чоловіка і зі своєю донькою, з цією маленькою напівєврейкою-напівкитаянкою, приїхала в Америку, в цю землю обітовану. Коли Коряков одружився з Лідою, її доньці було вже років 17. Як ви думаєте, будучи напівєврейкою-напівкитаянкою, за кого вийшла заміж дочка Ліди? За американця, за пуерториканця, за китайця чи за росіянина?
* – За законами Вищої Соціології вона мала повернутися в лоно предків...
– Абсолютно вірно. Вона вийшла заміж за американського єврея. Ось вам ще одна наочна ілюстрація того, наскільки цей принцип є сильним, і як часто він проявляється. Навіть із китаянками...
Якщо Славка Завалишин був просто брудним соціальним покидьком, то Мишко Коряков все-таки не був таким брудним і таким огидним типом як Славка, хоча заради справедливості слід зазначити, що і Коряков був зовні на диво неапетитний товариш. Він був чоловік із тулубом клопа. Він мав великий тулуб, короткі ноги і короткі руки. Людина-клоп. Як і багато любавичівських хасидів. Тобто, це був тип людей, які не займалися фізичною працею вже протягом декількох поколінь.
Внутрішньо він був неймовірним хамелеоном, як Євтушенко, котрий своїм підлабузництвом так уже всім набрид, що навіть у єврейській пресі, навіть у єврейському “Новому російському слові” його за це всенародно лають і критикують. Євтушенко для них – вже кінчена людина. Скільки років Женя самовіддано підлизувався до євреїв, але навіть тепер їм стало гидко дивитися на цього хамелеона! Ось таким само євтушенківським хамелеоном і був Михайло Коряков. Не лише чоловікам-колегам, але навіть стороннім жінкам було просто гидко мати з ним справу. Ось тому, схоже, Ліда й кинула Мишка. Йому тоді було років 55, а їй близько 40, хоча виглядала вона набагато молодше.
Трьох дружин, однак, Корякову здалося мало і він незабаром всерйоз почав доглядати “радянську принцесу” Світлану Аллілуєву, сподіваючись на те, що вона теж стане його дружиною. Як вам це подобається?
Наступний запис у моїй картотеці – “Коряков був єврей-вихрест”. Це написано в “НРС” 12.02.1975, с. 4. Сам Коряков всюди у своїх писаннях постійно підкреслював, що він – з сибірських селян. А люди, які його добре знали, казали, що насправді він був єврей із Одеси, який лише маскувався під сибірського селянина.
* – Тобто він був вічний брехун. Остап Бендер. Явний комплекс неповноцінності.
– Так-так-так. Якщо людині нема чим хвалитися, то вона часто одягає на себе маску і все життя її носить.
А ось вам ще одна кумедна історія, з якої довго сміялася тоді вся наша еміграція. Це коли Корякова відшмагали євреї, причому публічно. Якось, будучи неймовірним хамелеоном, він захотів знову догодити євреям і написав велику статтю під назвою “Чекісти і поети” (“НРС”, 28.12.1958). У цій статті Коряков писав, що євреям, мовляв, постійно дорікають, що їх було дуже багато в ЧК, що мовляв, ЧК майже поголовно складалася з євреїв-чекістів та євреїв-чекісток. Все це так, видав тоді Коряков у цій своїй підлабузницькій статті, але серед євреїв було також багато і поетів!
Багаті євреї, що дають рекламні оголошення в “НРС”, одразу почали дзвонити до редакції і запитувати: “Що це ви там за дурниці пишете щодо чекістів і поетів? Який ідіот усе це написав?” Словом, влаштували тоді впливові євреї бідному Вайнбауму, головному редактору “НРС”, велику прочуханку. Та таку, що невдовзі з'явилася стаття самого Вайнбаума, де він вибачався перед читачами через те, що зробив велику помилку, надрукувавши цю ідіотську статтю “Чекісти і поети”. Ось так публічно Вайнбаум відшмагав себе і Корякова (“НРС”, 3.01.1959). Російські люди, звичайно, все це помітили і від душі сміялися з бідного Корякова, який хотів у черговий раз послужити євреям, але натомість підклав величезну свиню головному редактору газети – містеру Вайнбауму.
Наступна інформація про Корякова надійшла з журналу “Російська незалежність”, де його прямо назвали масоном (“Російська незалежність” №25, 06.1964, с. 24). Був такий правий журнал...
* – А чому “був”, Григорію Петровичу?
– Бо закрився. Подібні журнали видає зазвичай одна людина і коли ця людина вмирає, то журнал її відразу закривається. Це в еміграції звичайна справа.
Хоча Корякова дуже любили в “Американському Комітеті боротьби з більшовизмом” і просто обожнювали в “НРС”, але російська еміграція Корякова не любила. Але ж він упродовж 20 років говорив на весь Радянський Союз від імені цієї самої російської еміграції.
Щоправда, у 70-х роках, усю цю компашку – і Корякова, і Завалишина, і Володьку Юрасова, достроково вигнали на пенсію. Служили вони своїм господарям-євреям вірою і правдою багато років, але тут їх раптом узяли за комір і всіх разом викинули на вулицю. Чому? Та тому, що пішла вже третя єврейська хвиля і з'явилося багато нових кандидатів на їхнє місце, причому суто єврейських кандидатів усіх цих свіженьких емігрантів із СРСР. Тоді цим масонським підмайстрам і дали під зад коліном, викинули їх усіх зі своїх насиджених місць.
І останній запис – Коряков помер. Він їхав на велосипеді і у нього стався серцевий удар.
А днями мені зателефонувала одна моя хороша знайома, яка всіх цих людей чудово знала, і повідомила мені, що син Корякова, цей його єдиний син від трьох дружин, виявився тотальним шизофреніком. Ніде не працює. Живе зі своєю матір'ю Зоєю, другою дружиною Корякова, та її другим чоловіком. Причому живе один, на верхньому поверсі будинку Зої і спускається вниз тільки для того, щоб поїсти і посварити свою матір та її роботягу чоловіка...
Людина, яка мені про це повідомила, чудово знає, що таке шизофренія. Тому що ця людина – перша дружина нашого третього мушкетера, Володьки Рудольфа. Вона – чесна людина, і оскільки у неї дві доньки – тотальні шизофренички, а у цих доньок усі сини теж шизофреніки, то помилитися вона в цій справі не може. У неї в сім'ї вже три покоління шизофреніків. Такі люди у цих питаннях не помиляються...
* – Це люди з третім оком?
– Так-так-так. Давайте тепер проаналізуємо – про що писав у своїх скриптах цей наш “білий негр творчої роботи” – Михайло Коряков. Перше, що впадає у вічі – він скрізь і всюди, тобто майже в кожній своїй статті, розхвалив чортошукача Бєрдяєва-Бердичевського. Як приклад, прочитайте його статтю “Записки з блокноту” у “Новому російському слові” 28.06.1964.
20 років тому в Лєнінграді якийсь Огурцов створив Всесоюзний християнсько-демократичний Союз. У цей союз увійшло тоді чоловік 20-30, а вождем його став цей самий Огурцов. Однак незабаром їх заарештували і дали цьому Огурцову 20 років. Ідеологією цього гуртка була бєрдяєвщина. Кожна революційна група шукає собі нового Карла Маркса або нового Лєніна, от і Огурцовці обрали собі ідеологом Миколу Бєрдяєва і саме за цю бєрдяєвщину Огурцову і дали 20 років таборів. Відсидів він їх від дзвінка до дзвінка, і минулого року його випустили на Захід, у Західну Німеччину. Випустили з батьком і матір'ю. Перебудова... Звичайно, це великий лібералізм. Раніше – 20 років таборів від дзвінка до дзвінка, а тепер, їдь куди хочеш, та ще й з батьками!
Один з моїх старих друзів із НТС нещодавно зустрічався з цим Огурцовим і розповідав мені, що схоже з ним каші не звариш, оскільки Огурцов – явно психічно ненормальна людина. Правда цей НТСівець казав мені тоді, що все це – результат 20 років таборів. Мовляв, це йому даремно не минуло, але я думаю, що Огурцов з початку його діяльності, тобто ще до його посадки, вже мав задатки цієї хвороби. Адже він і тоді був людиною не зовсім нормальною: бунтар, перманентний революціонер. Як людину його, звичайно, шкода – молодим студентом потрапити до табору і відсидіти там 20 років! Але сидів він за Бєрдяєва!
* – А Бєрдяєв – це чортошукач і сатаніст!
– Так-так-так. Причому цього Бєрдяєва в 1922 році з цілою групою масонів теж викинули з СРСР, як пізніше Огурцова.
Ось тому Коряков із номера в номер, із скрипта в скрипт і пропагував своїм читачам цього чортошукача. І певною мірою саме Коряков був винен у тому, що Огурцов відсидів у таборі 20 років. Адже передавачі радіостанції “Свобода” були розкидані тоді навколо всього Радянського Союзу, аж до Тайваню, і хоч їх там і глушили, але люди все одно слухали цю духовну отруту. І Ігор Огурцов цілком міг бути з їх числа... То хто, питається, у всьому цьому винен?
Схоже, що цей Ігорьок вже давно був із тріщинкою, але прожив би він усе своє життя спокійно сплячим бунтарем, якби американці не підсунули йому “духовним” наставником Бєрдяєва. Коряков своїми скриптами і зробив цю чорну справу, перетворивши маленьку тріщину у психіці Огурцова на величезну прірву між ним та існуючою владою. Можна обмовитися раз, два і випадково там ляпнути щось хороше про Бєрдяєва, але роками, десятиліттями не ляпають. А в “Новому російському слові” щотижня була стаття Корякова, і майже щоразу в ній було звеличення Бєрдяєва, і те саме він робив у своїх радіопередачах.
* – Григорію Петровичу, а якби хтось наважився надрукувати критичну статтю про Бєрдяєва, в якій би не залишив від нього каменя на камені, то цю статтю пропустили б через “вільні голоси”?
– Та ні в якому разі! Не тільки через радіо голоси не пропустили б, а й у “Новому російському слові” вона ніколи не вийшла б. Спробуйте написати хоча б, як простий читач, листа до редакції з критикою Бєрдяєва – не пройде!
* – Отже, Коряков виконував партійне замовлення?
– Саме партійне замовлення! Усі ці його “Записки з блокноту” також транслювалися і на Радянський Союз. Його скрипти передавалися тоді спершу на радіо – для СРСР, а потім він уже давав копії цих скриптів для публікації редактору “НРС”.
* – Цвібаку?
– Так-так-так. “Андрію Сєдих”. Все це були свої люди, чому ж не дати заробити своїй людині? Подібне пізнається подібним.
Отже, Віра Дрожевська, перша дружина нашого третього мушкетера Володьки Рудольфа-Юрасова, підбила підсумок кар'єрі Михайла Корякова, повідомивши нам про те, що його єдиний син від трьох дружин виявився тотальним шизофреніком...
* * *
Ось ми й підійшли, нарешті, до третьої зірки “Радіо Свобода”, до нашого третього мушкетера фронту психологічної війни – Володимира Юрасова. Працював цей Володимир під цілим рядом прізвищ. Наприклад, у 1950 році в Мюнхені він оперував під прізвищем Рудольф: Володька Рудольф. Потім перебрався до США і став офіційно називатись Володимиром Юрасовим. А його колишня дружина Віра Дрожевська казала мені, що справжнє його прізвище було Синельников. У нього залишилися деякі старі радянські документи – паспорт, військовий квиток, так там було написано: прізвище – Синельников, військове звання – рядовий, професія – електромонтер... Але цей колишній рядовий електромонтер протягом 20 років виступав на “Радіо Свобода” як полковник Панін!
Проте, варто віддати йому належне – на тлі двох своїх товаришів, цих брудних і слизьких типів, Володька Юрасов був досить пристойною і навіть кумедною людиною. Він навіть послужив мені моделлю для одного з персонажів моєї книги “Ім'я моє Легіон”. У цій книзі він фігурує як Остап Остапович Оглоєдов – син Остапа Бендера. Віра, його дружина, прочитавши “Ім'я моє Легіон” мені сказала: “Гриша, все у тебе абсолютно правильно. Ти і мене там описав правильно, тож я на тебе не ображаюся, давай краще вип'ємо за твої книги”. Тому що Віра була чесною людиною...
На цьому ми сьогоднішню лекцію закінчимо і, оскільки у мене залишилося ще досить багато цікавого матеріалу по цій темі, а час наш уже добіг кінця, то ми перенесемо його аналіз на наступну лекцію.