Перед тим як розпочати розробку нової теми – аналіз психологічної війни, я хотів би нагадати нашим слухачам, чому ми назвали цей цикл лекцій “Червона Каббала”?
Річ у тім, що у юдаїзмі існує ніби як три щаблі пізнання істини: перший щабель – це Тора, тобто П'ятикнижжя Мойсея, яку в ідеалі має вивчати кожен хороший єврейський хлопчик. Другий ступінь – це Талмуд, тобто тлумачення юдейських мудреців на книги Мойсея. Талмуд зобов'язані вивчати навчені досвідом батьки сімейств і лише після тривалого вивчення Талмуда їм відкривається доступ до третього, вищого ступеня пізнання – до Каббали, яка є ніби як золотим ключиком до розуміння всієї єврейської премудрості. Цей золотий ключик категорично забороняється оприлюднювати і показувати непосвяченим людям. Особливо допитливим показують, як правило, лише його фальшиву репліку у вигляді іудейської абракадабри, яка жодних скриньок із таємним знанням розкрити не може...
* – Григорію Петровичу, я чув, що справжню Каббалу передають тільки в сім'ях первосвящеників, причому усно – від батька до сина.
– Так-так-так. Це свого роду єврейська містика і чаклунство. Але, одночасно, це – найвищий ступінь юдаїзму.
Колись, багато років тому, я вперше зацікавився цією темою і назвав її спочатку дегенералогією, а пізніше – Вищою Соціологією. Спочатку я написав книги, в яких наводив свій життєпис (“Пісня переможця”, 1951) та описи історій, реальних і міфічних, в яких закладався фундамент розуміння цих процесів (“Князь світу цього”, 1970; “Дело №69”, 1973; “Ім'я моє легіон”, 1975).
Таким чином, мною було написано загалом 4 книги. Це, так би мовити, була Тора Вищої Соціології, або Четверокнижжя Клімова. Потім вийшов перший курс лекцій з Вищої Соціології (“Протоколи радянських мудреців”, 1981), в якому, як у Талмуді, були дані роз'яснення і тлумачення до раніше опублікованих моїх книг.
А ще через шість років, у 1987 році, з'явився другий курс лекцій з Вищої Соціології, в якому аналіз цієї забороненої теми йде вже на більш високому рівні. А те, що ми сьогодні з вами вивчаємо на цих лекціях, можна назвати найвищим ступенем Вищої Соціології, тобто – “Каббалою” Вищої Соціології. А з огляду на те, що ми її застосовуємо по відношенню до Радянського Союзу, ця “Каббала” отримала назву “червона”.
У 20-х роках єврейські театри СРСР кілька разів ставили п'єсу “Ґолєм” (за середньовічною єврейською легендою), в якій мудрий рабин Іуда Лев бен Безаліл (що жив у Празі з 1520 по 1609 роки) виліпив собі з глини слугу у формі величезної статуї, а потім за допомогою Каббали вдихнув у нього життя. Мудрий рабин Юда Лев Бен Безаліл назвав цього слугу Ґолємом і доручив йому охорону єврейської громади від антисемітів. Ґолєм же, добре озирнувшись, почав лупцювати самих євреїв...
* – Григорію Петровичу, цей рабин вчинив точно як інший син рабина – Мордехай Леві (Карл Маркс) зі своєю теорією класової боротьби...
– Так-так-так. Це дуже цікава історична паралель, і таких паралелей в історії не одна, а декілька. Єврей Мордехай Леві (Карл Маркс) створив марксистську каббалу класової боротьби, і за допомогою цієї каббали євреї зробили революцію в Росії. Перебили всіх мислячих і здатних до опору російських людей, як із селян і робітників, так і з інтелігенції, і створили з заляканої решти людської маси глиняного слугу-істукана – “робітничо-селянську червону армію” з апаратом НКВС замість голови і комісарськими структурами – замість серця.
Завданням цьому істукану поставили знищення ворогів жидо-більшовицької влади у всьому світі. В емігрантських газетах тоді прямо називали цю чужорідне злоякісне утворення “Радянською Іудеєю”.
Плани були грандіозні... Після невдалої першої спроби розбити лобом нового радянського Ґолєма стінку опору непокореної Європи, було вирішено за 15 років, тобто за три п'ятирічки, озброїти цього глиняного істукана так, щоб жоден народ у світі не зміг чинити опір його агресії.
Ціною неймовірних втрат з боку народу-носія цієї злоякісної пухлини, за першу п'ятирічку руками рабів було відновлено знищену громадянською війною інфраструктуру захопленої країни. За другу п'ятирічку було створено нову індустріальну базу для майбутньої військової звір-машини. За третю п'ятирічку ця військова звір-машина була розкручена на повний хід і вже наклепала стільки першосортної зброї, що, якби тоді Радянська Іудея не вступила негайно у Світову війну – вона б загинула сама по собі, під вагою всіх цих численних дивізій, гармат, танків, літаків і крейсерів.
Все було зосереджено на підготовці до загарбницької війни “на чужій території”. Обговорювалися лише різні варіанти її початку. Або тупо, як і у перший раз, йти напролом і масовими бомбардуваннями індустріальних об'єктів противника проводити політику випаленої землі, або діяти по розумному... Знайти і привести до влади божевільного маніяка, який підніме на війну який-небудь народ Європи. І, за допомогою фінансової та військової підтримки жидів всього світу, направити цього фанатика на знищення всіх незалежних європейських держав... А потім зі свіжими силами ударити в спину виснаженим і пошарпаним у важких боях військам біснуватого фюрера і захопити розгромлену ним Європу, але вже у якості воїнів-визволителів...
А після придушення залишків опору “звільненого” місцевого населення – пустити і радянських героїв-загарбників під ножі табірних м'ясорубок...
Все йшло за планом, проте біснуватий фюрер не побажав бути закланим баранчиком і в найкритичніший момент, коли примітивний глиняний колос замахнувся на нього своєю кувалдою, фюрер раптово, як справжній карний злочинець, у відчаї пірнув його ножиком у живіт...
Тяжко поранений Ґолєм випустив свій молот і, стікаючи кров'ю, завалився на бік. Однак він все-таки мав ще достатньо сил, щоб прийти до тями і прикінчити цього мерзотника-кримінальника, але на поневолення Європи сил вже явно не вистачило... А незабаром Ґолєм прозрів і радянські євреї як щури натовпами побігли з цієї “Радянської Юдеї”.
У наведеному вище прикладі брало участь як мінімум два Ґолєми. Біснуватий фюрер, вирощений і приведений до влади західними іудеями (тобто капіталістами) і агресивний параноїк Сталін, приведений до влади східними іудеями (тобто іудо-більшовиками).
* – Григорію Петровичу, я нещодавно читав досить цікаву аналітичну записку, в якій пояснювалося, що вже давно триває багатовікова суперечка між двома гілками юдаїзму – Мисливцями і Пастухами.
Мисливці, тобто іудеї хозарського походження, іудеї любавиче-хасидського штибу – як справжні фанатичні дикуни, виступають за збереження древнього первіснообщинного, тобто мисливського способу життя. Вони виступають за відстріл поголів'я людиноподібних гоїв на даній території (аж до повного її очищення від “двоногої худоби”) і переміщення на нові території, багаті на нелякану живність.
Пастухи, тобто іудеї сефардського походження, як більш давня гілка юдейства, вже давно перейшла на наступний щабель розвитку людського суспільства – на щабель пастушого, тобто осілого способу життя. Вони виступають за доїння і стрижку двоногого поголів'я з відстрілом лише найбільш талановитих ватажків стада.
У 1917 році владу в Росії захопили Мисливці-революціонери і тут же зайнялися відстрілом двоногого населення. Стадо, що залишилося без ватажків, вони зібрали в гігантський натовп і хотіли з його допомогою захопити нові території в Європі. Для цього вони й знайшли, виростили, нагодували, напоїли, і... вжили поца Шикельгрубера за допомогою поца Джугашвілі.
Пастухи ж через океан з зацікавленістю поглядали на дії своїх диких родичів і навіть вступили з ними в союз для розподілу європейського видобутку. Коли ж заокеанські Пастухи побачили надмірне посилення диких азіатських орд своїх одноплемінників, особливо після утворення держави Ізраїль і спроб зробити його пупом землі, вони зрозуміли, що дикуни-Мисливці і до них скоро доберуться...
Пастухи для початку ввічливо їх попередили двома ядерними вибухами в Японії, а коли ті надіслали їх далеко-далеко, оголосили їм холодну війну...
– Так-так-так. І раптом, як у тій легенді, євреї у всьому світі зчинили дикий крик – єврейська радянська влада повернулася проти самих євреїв! Ґолєм вийшов з-під контролю! Холодна війна цьому бездушному монстру! Адже все знову йде за тією ж середньовічною легендою про Ґолєма, який, зрештою, завжди повертається проти євреїв. Створивши за допомогою марксистської каббали радянську владу, євреї тепер кричать на весь світ, що радянська влада займається антисемітизмом і переслідує бідних євреїв. Та сама історія, що й із Гітлером...
Професор В. Ємельянов із цього приводу у своїй книзі “Десіонізація” наводить вірші єврейського поета Давида Маркіша: “Ми дали вам Христа собі на шкоду, ми Маркса дали вам собі на горе...”
.
* – Це його “визнання” звучить досить-таки кумедно. Він міг би ще додати сюди і єврейського доктора Фрейда з його фрейдизмом. Понад півстоліття про нього стояв такий крик, ніби Фрейд був новим єврейським месією, замінником Христа. А що ж сьогодні? Пшик! На сьогоднішній день фрейдизм вже практично мертвий.
– Так-так-так. Із цим Фрейдом взагалі кумедно вийшло. Він же один із перших сказав, що відкрита гомосексуальність краща за пригнічену. Він ніби відкрив ворота всім цим пригніченим гомікам для “самовираження”... І буквально через кілька десятків років виник СНІД, який тисячами безжально косить цих самих розкутих і звільнених від уз моралі гоміків, серед яких, до речі, є великий відсоток євреїв... За що педи боролися, на те вони й напоролися.
Колись давно, у 1955 році, я вперше особисто зіткнувся з цією проклятою проблемою. Багато відкриттів робляться через дрібниці. Наприклад, Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння, коли він нібито спав у саду під яблунею і йому на голову впало яблуко. Він прокинувся, потер на лобі шишку, подумав-подумав і... відкрив знаменитий закон всесвітнього тяжіння.
Щось подібне трапилося і зі мною. У свої 33 роки я мало не одружився з лесбіянкою. Скінчилася ця справа погано. Я був тоді просто шокований. Всі ми в 33 роки думаємо, що знаємо вже все і вся. Адже я мав тоді дві вищі освіти... Але, як виявилося, я абсолютно не знав життя цілої половини людства, життя всіх цих біонегативних людей... У Радянському Союзі на тему гомосексуальності було накладено табу. Ніхто тоді там про це нічого не знав, у тому числі і я. Тому, коли життя зіштовхнуло мене з клятою лесбіянкою Наташею Майєр, я абсолютно нічого не розумів. Їй тоді було 18 років, чарівне російське дівчисько, гарна фігурка, гарне обличчя... Хто б міг запідозрити, що вона – дегенератка-лесбіянка?
Щоб розібратися у всьому цьому, я засів за книги та підручники і прочитав цілу серію наукових праць з гомосексуальності. Вони, проте, чомусь описувався зв'язок гомосексуальності з психопатологією. Довелося мені прочитати тоді й цілу серію книг із психопатології, а в них – зв'язок із релігією... Проштудіював я книги і з історії релігії, а там все цитати, цитати, цитати... І все так заплутано, як у казках “Тисяча і одна ніч”. Релігія ж виявилася найтіснішим чином пов'язаною з філософією, тому довелося мені зайнятися і філософією... Все це зайняло 33 роки... Зрештою, і вийшло те, що ми сьогодні називаємо Вищою Соціологією.
Давайте тепер повернемося до теми сьогоднішньої лекції, тобто до аналізу психологічної війни, яка ведеться між Сходом і Заходом вже понад 40 років. Річ ця від самого початку була суворо засекречена. У цій війні, як у шаховій грі, були свої королі і свої пішаки. Наприклад, пророк Солженіцин і нобелівський лауреат Пастернак – це були явні пішаки психологічної війни, яких вже прибрали з шахівниці. Та сама історія буде і з рештою наших знаменитих дисидентів...
Після 1945 року у Америки та Радянського Союзу був свого роду медовий місяць. Саме в цей час, у 1947 році, я й утік із Берліна і, як демобілізований офіцер, як політичний біженець, попросив політичного притулку у західних союзників. Американці мене прийняли і... посадили до в'язниці, до камери смертників, і протримали там шість місяців. Бо був тоді, повторюю, медовий місяць. Не сезон... Потім медовий місяць закінчився і почалася холодна війна...
Холодну війну доручили вести американській розвідці ЦРУ і в 1949-50-х роках вони створили для цього спеціальний науково-дослідний центр. Запросили туди фахівців з підривної роботи з “божого народу”, тобто сіонських мудреців із Гарвардського університету, які чаклували-чаклували і в результаті цього чаклунства, в результаті усієї цієї їхньої чорної магії і вийшов так званий Гарвардський проект, керувати яким поставили американського професора чорної соціології сіонського мудреця Натана Лейтеса.
Я сам у 1949-1950 роках працював у цьому Гарвардському проекті – у Мюнхені, на Ламонт‑штрассе, де проводилися обстеження сотень радянських біженців, які скупчилися тоді в американській зоні поваленої Німеччини. Зазвичай було 5 ступенів перевірки, але, якщо траплявся цікавий екземпляр, його вивчення тривало і далі. На нього заповнювали тоді різноманітні анкети і спрямовували його на всілякі психологічні тести, аж до тестів на вивчення глибинної підсвідомості цієї людини.
Наприклад, показують об'єкту чорнильну пляму і запитують: “Що це вам нагадує?” Якщо об'єкт скаже “метелика”, то його в один бік, якщо скаже “чорта”, то в інший. Другий випадок для них був цікавіший і такому піддослідному кролику, з чортами в голові, давали для перевірки наступну пляму. Якщо була відповідь “нова пляма нагадує ящірку”, знову об'єкта відсилали убік, якщо ж відповідь була “нагадує дракона”, то продовжували тестування... І так 20 карток... Потім об'єкта ретельно розпитували про тата-маму, братів та сестер. Чи були розлучення у сім'ї, чи є репресовані родичі...
Мені запропонував працювати в Гарвардському проекті Олександр Далін – син знаменитого меншовика Даліна, дружка і соратника Лєніна. Стали ми тоді допомагати американцям заварювати цю гарвардську кашу, щоправда, що це була за каша, жодного уявлення ще не маючи. Однак невдовзі росіяни, і я в тому числі, стали помічати, що практично весь командний персонал нашої мюнхенської експедиції Гарвардського проекту складався практично суцільно з євреїв. Ми навіть почали питати тоді одне в одного, що це сталося з американцями? Вони що, росіян зі старої еміграції не змогли знайти? Взяли б у крайньому випадку американців, які знають російську мову... Чому командний персонал складався майже суцільно з євреїв, та ще й синків великих революціонерів, які вже влаштували дві революції в Росії?! Цей дивний зв'язок керівників Гарвардського проекту з єврейськими батьками “російських” революцій тоді просто не можливо було не помітити...
Потім мене, як єдиного “післявоєнного емігранта” з двома вищими освітами і досвідом адміністративної роботи в окупованій Німеччині (у радянській військовій адміністрації), призначили президентом Центрального Об'єднання Повоєнних Емігрантів (ЦОПЕ), а це, як пізніше з'ясувалося, теж був один із спецпроектів психологічної війни. І ось тоді-то й почалися чудеса...У той час я познайомився і по вуха закохався в чарівну Наташу Майєр, зробив їй пропозицію і вона рік була моєю офіційною нареченою. Однак пізніше з'ясувалося, що моя наречена була лесбіянкою... А потім з'ясувалося, що й мій наглядач з боку американської розвідки, Альоша Мільруд, виявився педерастом... Ось тоді я і задумався над суттю Гарвардського проекту, згідно з яким будувалася вся американська повоєнна пропаганда, як одна із складових частин прихованої психологічної війни проти комуністичної системи. Війна ця, до речі, ведеться й дотепер.
Директором мюнхенської експедиції Гарвардського проекту на Ламонт‑штрассе був професор Раймонд Бауер, а його найближчими співробітниками були такі особи: Олександр Далін, син найбільшого меншовика Даліна (дружка Лєніна); чоловік і дружина Жорж і Глорія Фішер, де Жорж був сином відомого троцькіста та історика російської революції Луї Фішера; Джин Сосін, єврей, який працював пізніше директором “Радіо Свобода”; доктор Берлінер, дивак із лівих євреїв; доктор Інклесс, кволий єврей з гостреньким довгим носиком, як у Буратіно, і витріщеними, як у марсіаніна, очима.
Цікаво те, що цей доктор Інклесс і сьогодні, через 30 років, керує подібним же проектом в університеті Іллінойсу! Я думаю, вони там перевіряють за тими самими тестами нову, третю хвилю імміграції з СРСР. Гарвардський проект було створено для вивчення другої хвилі еміграції, вочевидь вони вирішили повторити його для аналізу третьої хвилі. Отже, історія ця продовжується. За тими самими принципами. Принципи, повторюю, залишилися ті самі.
Наступним у списку йде професор Баргхорн, який пізніше був заарештований у Москві. Цей епізод психологічної війни був висвітлений тоді у всій американській пресі. Доктор Баргхорн був спеціалістом з радянської і американської пропаганди в Єльському університеті і на той час постійно їздив до Радянського Союзу і копався там в архівах, збираючи для себе всякі матеріали. І раптом у Москві його заарештували...
Цікаво було те, що ґвалт, здійнятий тоді американською пресою, абсолютно не відповідав скромному становищу професора Баргхорна. Крик стояв такий, ніби заарештували дуже велику шишку і правляча партія Америки зазнала важкої втрати. Скінчилося це тим, що сам президент Кеннеді особисто написав протест і апеляцію до радянського уряду з вимогою негайного звільнення професора Баргхорна.
Враження складалося таке, що американська правляча партія дуже боялася, що професор Баргхорн, зрештою, може у чомусь проговоритися. Блискавичний і різкий протест з боку президента Кеннеді, знову ж таки, зовсім не відповідав скромному становищу професора, проте, після протесту президента США, професора Баргхорна все ж невдовзі звільнили...
Але на цьому чудеса не закінчилися і дивні події продовжилися. Професора Баргхорна після приїзду до США викликали на слухання у цій справі до Конгресу США. Він не з'явився. Тоді його вже в судовому порядку, тобто за повісткою, знову викликали до комісії Конгресу США. А професор Баргхорн ховається і відмовляється виступати на цьому слуханні. Насилу і під загрозою судового переслідування його таки змусили відповісти на поставлені комісією питання. Що ж приховував від Конгресу США професор Баргхорн? Чому він ухилявся від надання свідчень у цій справі? Виявилося, що у Москві під час арешту його найбільше допитували про Гарвардський проект! Арешт Баргхорна стався в 1963 році, а Гарвардський проект був організований в 1949-1950 роках. Чому ж тільки через 13 років у КДБ схаменулися і зацікавилися Гарвардським проектом і професором Баргхорном?
Тільки-но професор Баргхорн зізнався в американському конгресі, що в Москві його допитували про Гарвардський проект, події стали розвиватися так, що реальне життя стало схожим на те, про що я писав у своїх романах. Працюю я за столом у себе в кабінеті і раптом чую по радіо екстрене повідомлення – убили президента Кеннеді! Блискавично згадався весь цей ланцюжок – арешт професора Баргхорна, протест президента Кеннеді, негайне звільнення професора Баргхорна, неохоче надання ним свідчень комісії Конгресу США про Гарвардський проект і, буквально за декілька днів, вбивство президента Кеннеді. Прослухав я цю новину по радіо, і мені стало якось неприємно...* – А президент Кеннеді мав шанс поговорити з професором Баргхорном?
– З самим професором Баргхорном – це навряд, але про результати цих слухань Кеннеді обов'язково повідомили, адже все це було пов'язано з Гарвардським проектом. Знаєте, я тоді просто навіть трохи злякався, неприємно стало, чорт забирай. Сиджу я за столом у своєму кабінеті, пишу про 13-й Відділ КДБ, розробляю свою Вищу Соціологію, а тут відбувається навколо така чортівня. Дуже, знаєте, я неспокійно відчув себе тоді...
* – Григорій Петрович, але ж під час розслідування вбивства президента Кеннеді, один за одним загинуло понад 300 людей, які щось знали і бачили, і могли б дати свідчення при розслідуванні. Усі ці потенційні свідки тоді почали вмирати як мухи у вересні. Понад 300 чоловік, які будь-коли будь-кому давали інформацію у цій справі – або кінчали життя самогубством, або потрапляли під машини, або просто зникали...
– Так-так-так. Справа ця була темна і результати розслідування комісії Конгресу були засекречені на 50 років. Тільки через 50 років, коли всі учасники перемруть, і все вже забудеться, тільки тоді нібито будуть опубліковані повні результати цього розслідування.
Професора Баргхорна я знав досить добре ще у Мюнхені. Коли я жив у Мюнхені, Баргхорн залицявся до Ірини Фінкенауер, яка перекладала тоді німецькою мовою мою книгу “Берлінський Кремль”. Ірина жила у Бад Наухаймі, який був головною квартирою американської адміністрації у Західній Німеччині. Ми були з нею дуже близькі і хороші знайомі, і Ірина мені тоді розповідала, що цей професор Баргхорн, якому тоді вже було під 50, у дуже смішній формі намагався залицятися до неї, навіть не залицятися, а він схоже тоді просто сумував і шукав якогось жіночого суспільства, причому за висловлюваннями Ірини було явно видно, що цей професор – людина явно ненормальна в інтимному значенні цього слова.
Коли його через 13 років, у 1963 році заарештували у Москві, з'ясувалося, що у свої 63 роки він так і не був одружений і взагалі ніколи не був одружений, дітей у нього не було, а сам він жив удвох зі своєю старенькою матір'ю. Для мене зараз цілком ясно, що цей професор був людиною сексуально ненормальною, тобто він був, схоже, пригніченим латентним гоміком, втім як і всі ці гарвардські ленінці.
Всю цю гарвардську кашу заварювали люди саме такого типу, бо якщо нормальним людям дати такий спецпроект психологічної війни, то вони його завалять, бо не зрозуміють всього цього чаклунства. Тому й був весь проект переданий жидо-масонам, бо тільки вони правильно зрозуміють поставлене перед ними завдання, і тільки вони зможуть це завдання виконати і цей проект успішно реалізувати.
Однак “Нове Російське Слово” 23.09.1958 все ж трохи відкрило щільну завісу секретності, що постійно висіла над Гарвардським проектом. У цьому номері газети прямо говорилося тоді про комплекс латентної гомосексуальності Лєніна, як основу наукових досліджень, що проводилися там. При цьому вони посилалися і на інші джерела, які я знайшов у бібліотеці Колумбійського університету.
Про цей Гарвардський проект згадувалося і в журналі “Дер Монат”, який я теж знайшов у бібліотеці Колумбійського університету (“Дер Монат” #107, 08.1957, с. 19, стаття головного редактора Мельвіна Ласкі “Лист з Оксфорда”).
А журнал “Дер Монат” був тоді головним ідеологічним журналом Американської військової адміністрації і служив для повоєнного ідеологічного перевиховання німців. Заправляв цим журналом тоді молоденький єврейчик Мельвін Ласкі, який для солідності навіть відпустив собі козлячу борідку а ля Троцький, хоча йому й було лише 28 років. Знов-таки дивно, що це – американці не могли знайти нікого іншого для цієї справи, окрім цього єврейчика, причому навіть не американця, а англійця. Мелвін Ласкі був англійським євреєм зі старої масонської родини і ось цим, схоже, і пояснювалося, чому цей молоденький єврейчик отримав тоді таку важливу посаду. Адже на Заході масони – це майже те саме, що компартія в СРСР. Чи міг би безпартійний товариш отримати посаду головного редактора ідеологічного журналу КПРС “Комуніст”?
* – Ще В. І. Лєнін казав, що будь-яка преса – партійна...
– Так-так-так. У СРСР був Комінтерн, а тут – Гомінтерн. Але ось що цікаво, коли Мельвін Ласкі писав свій звіт і торкнувся Гарвардського проекту з його комплексом латентної гомосексуальності Лєніна, цей молодий єврейчик відгукнувся про нього тоді страшенно критично. Мовляв, усе це була якась дурість. Мовляв, американська розвідка даремно витрачає мільйони доларів на колосальні дослідження про більшовизм і більшовиків, що мовляв американська розвідка займається дурницями і марно витрачає час вивчаючи товариша Лєніна з його горезвісною латентною гомосексуальністю. Навіть таке перевірене бесеня, як Мельвін Ласкі, не був присвячений у таємниці Гарвардського проекту. Це ще раз говорить про те, наскільки річ ця була засекречена. Тобто знання Тори було замало, знання Талмуда – теж недостатньо, лише людина, присвячена у Каббалу, мала той золотий ключик, яким і відкривалися таємниці Гарвардського проекту.
Жоден єврей, який не знає цієї іудейської Каббали, і жоден гой, який не знає Вищої Соціології, не розумів тоді в чому там була справа! Начебто йде психологічна війна, йдуть диверсії, шпигунство і інші капості Радянському Союзу, кінцевою метою яких є нова революція і розвал комуністичної системи, і раптом – якась гомосексуальність товариша Лєніна?! Абсурд! Повний ідіотизм!!!
* – Тобто замість того, щоб вивчати структуру більшовицького підпілля та організацію доставки підпільної газети “Іскра”, вивчати статут партії і структуру нелегальних партійних осередків, усі ці дивні професори з Гарварду вирішили залізти в штани товаришу Лєніну? Дуже не ортодоксальний підхід до вирішення проблеми!
– Так-так-так. Лєніну під хвіст заглядають. А що виявилось? Що Гарвардський проект – це корінець, а мій днаглядач комісар Альоша Мільруд і моя наречена Наташа – це вершки, тобто це вже ягідки Гарвардського проекту! Після Гарвардського проекту тоді й почали швидко створюватися практично всі органи психологічної війни зі своїми всілякими “голосами свободи”.
* – Григорію Петровичу, ви якось згадували, що всі ці “вільні голоси” були ніби другою стадією психологічної війни, а першою стадією був якийсь “Американський Комітет боротьби з більшовизмом”?
– Так-так-так. Тільки-но закінчилися дослідження Мюнхенської експедиції Гарвардського проекту, як миттєво виник цілий легіон американських “визволителів Росії” на чолі з так званим “Американським Комітетом зі звільнення від більшовизму”. А російські люди дивляться на всі ці чудеса і нічого не розуміють. Надіслали, кажуть, спочатку до Мюнхена колишніх меншовиків і троцькістів, причому практично всі вони були євреями. Назвали все це Гарвардською експедицією, щось там запитували у всіх, аналізували і поїхали... Після них з'явився “Американський Комітет зі звільнення від більшовизму”, але... знову ж таки практично все керівництво там були євреї, які до того ж раніше робили революції у Росії.
Наприклад, Жорж Фішер, який разом зі своєю дружиною працював у Гарвардському проекті, а його мати і батько, дідусі Маркуша та Луї Фішер – бігали Мюнхеном і організовували “Американський Комітет боротьби з більшовизмом”. А російські люди дивляться на все це нічого не розуміючи і сміються: “То це ж все старі меншовики-троцькісти! І що ці американці роблять – лікують більшовицьку чуму за допомогою троцькістської холери!”.
* – Могли б запросити монархістів там або православних...
– У тому й річ! Однак монархістами та православними там навіть не пахло.
Про Гарвардський проект нью-йоркська газета “Нове Російське Слово” згадала 23.09.1958, а 17 років по тому, 3.08.1975 про цей проект ще раз написав заступник головного редактора “НРС” Юрій Сречинський..
* – Це той самий Сречинський, який написав книгу “Як ми підкорялися”?
– Ось-ось. Знайомі особи. Тут у мене позначка: дивися другу папку на “Лєнін” – там зберігається ця стаття. І що цікаво – вже втретє у відкритому друці з'являється інформація про Гарвардський проект, про комплекс латентної гомосексуальності Лєніна, але навіть заступник головного редактора газети “Нове Російське Слово” Юрій Сречинський також не розуміє суті питання. Він теж заявляє, що все це була дурість та абсурд! Ось, мовляв, які американці дурні, мільйони доларів витратили, заглядаючи під хвіст товаришу Лєніну і лише знайшли там якийсь “комплекс латентної гомосексуальності Лєніна”?!!
* – Адже “НРС” – це єврейська газета. Вони, здавалося б, мали все це знати.
– Так-так-так. Це ще раз свідчить про те, наскільки ця штука була засекречена.
* – Тобто навіть єврейські талмудисти з “НРС”, які пишуть про все і знають усе, не знаючи Каббали, починають плутатися у Гарвардському проекті та комплексі латентної педерастії Лєніна...
– Так-так-так. Вони просто не мають золотого ключика.
У 1954 році духовний отець Гарвардського проекту професор Натан Лейтес випустив книгу про Велику Чистку. Чому ж, скажіть, його зацікавила тоді саме проблема Великої Чистки? Та тому, що під час Великої Чистки товариш Сталін чистив таких людей, як професор Натан Лейтес; товариш Сталін тоді чистив його однокровних побратимів.
А наш старий знайомий професор Фредерік Баргхорн всіляко розхвалював тоді книгу Стівена Коена (Степана Когана) “Бухарін”, в якій на повну пропагувався правий ухил у комунізмі. Стівен Коен був тоді професором кафедри політичних наук та директором “Програми Російських Досліджень” Прінстонського університету. Книга професора Коена “Бухарін” була тоді кимось замовлена, добре оплачена, перекладена російською мовою і дуже якісно видана! Добре знаючи емігрантську видавничу справу, я можу впевнено сказати, що є лише один великий і багатий видавець у російській еміграції – це американська розвідка ЦРУ.
Кому, скажіть, потрібна була у еміграції книга про Бухаріна? Та нікому вона не була потрібна! Жоден російський емігрант не витрачатиме час і гроші на її покупку. У магазинах вона буде лежати і припадати пилом на верхніх полицях. Для чого тоді, скажіть, американська розвідка ЦРУ її замовила, переклала і видала? Та для заслання в СРСР, щоб спробувати повернути політику радянського уряду в потрібному їй напрямку. І що ми маємо сьогодні? Бухаріна вже відновили в партії, реабілітували і готується повне видання його праць!
Отже, директором “Програми Російських Досліджень” Прінстонського університету тоді був сіонський мудрець Стівен Коен. А в Колумбійському університеті Російським інститутом командує Маршал Шульман. А заступником директора Російського Дослідницького Центру в Гарвардському університеті був тоді інший єврейський маршал – Маршал Гольдман, причому в цьому випадку Маршал – це ім'я, а не військове звання. Обидва – Маршали, обидва – доктори, обидва – професори у сфері психологічної війни. Зверніть увагу на їхні імена. Такі імена, як Маршал, зазвичай дають своїм дітям батьки, які мають явно проглядає манія величі.
Першим президентом “Американського Комітету зі звільнення від більшовизму” (АМКОМБІЛ) був Юджин Лайонс, старий і досвідчений єврей-троцькіст. Ось у мене на столі лежить його книга “Наші таємні союзники – народи Росії” (“Our secret allies – the peoples of Russia”, New-York 1953) з автографом: “Г. П. Клімову дружньо від Юджина Лайонса. 17 серпня 1954 року.
Бачите, сам президент “Американського Комітету боротьби з більшовизмом” був тоді моїм другом. Однак, лише тільки я зацікавився докладніше цим Гарвардським проектом, його корінням, його квіточками та ягідками, всі ці “друзі” від мене розлетілися, як нечиста сила від хресного знамення. І, до речі, у цій своїй книзі він найбільше розхвалює і цитує якогось Григорія Клімова.
Справа в тому, що коли я написав свою першу книгу “Берлінський Кремль”, Юджин Лайонс її прочитав і вона йому так сподобалася, що, будучи головним редактором найстарішого та всесвітньо відомого журналу “Рідерс дайджест”, він вирішив тоді її опублікувати у себе в журналі. Цей журнал у 50-х роках видавався місцевими мовами в Бразилії, США, Франції, Австралії, Аргентині, Англії, Данії, Канаді, Фінляндії, Німеччині, Іспанії, Італії, Японії, Кореї, Норвегії, Чилі, Мексиці, Португалії та Швеції, а також мовою сліпих Braille – загальним тиражем більш як 17 мільйонів екземплярів. Сказано – зроблено. Таким чином, сам головний редактор журналу “Рідерс дайджест” Юджин Лайонс опублікував мою книгу у цьому журналі усіма вищезгаданими 12-ма мовами (правда в скороченому варіанті і під новою назвою “The Terror Machine”).
Пізніше, за цією моєю книгою було зроблено три фільми – в Англії (“The Road Of No Return”), у Німеччині (“Weg Ohne Umkehr”) та в США (“No Way Back”). Причому німецький фільм “Weg Ohne Umkehr” удостоївся на міжнародному кінофестивалі в Берліні в 1954 році звання “Кращого фільму року”.
* – Це до того, як ви почали створювати свою Вищу Соціологію?
– Так-так-так. До того, як я сам почав копатися в цій справі і почав пхати свій ніс туди, куди гоям носа пхати не належить. Лише тільки я почав пхати носа куди не треба, всі вони відразу ж від мене відлетіли, як чорти після заутрені. А тоді – все було добре. Незабаром був призначений новий президент “Американського Комітету по боротьбі з більшовизмом” – американський віце-адмірал Леслі Стівенс, який до цього служив у 1947-1949 роках військово-морським аташе в американському посольстві в Москві. Ось його книга “Russian Assignment”, Boston, 1953, яку він мені особисто вручив з автографом: “Григорію Клімову з вдячністю за його гарну книгу та з великою повагою за його чудову роботу”.
Все це були мої дружки, мої колеги з психологічної війни. Однак повернімося до першого президента Американського Комітету, Юджина Лайонса. У 1950-х роках, коли він був першим президентом “Американського Комітету по боротьбі з більшовизмом”, він з неприхованою симпатією ставився до російського народу і тому посварився з американським начальством з приводу політики, що проводилася ними, і пішов зі своєї посади грюкнувши при цьому дверима. Це звичайна історія для важких людей, а він все ж був троцькістом і дуже близько був пов'язаний з американськими анархістами.
* – До речі, Оруелл теж, кажуть, був анархістом у молодості.
– Так. Мало хто це знає, але до 1919 року в Америці існувала офіційна партія анархістів. Однак після “російської” революції – у 1919 році вся ця партія анархістів всім кодлом перейшла в Комуністичну партію Америки. Тобто перші кадри американської компартії – це зазвичай колишні анархісти.
* – Григорію Петровичу, нещодавно в Радянському Союзі з великою помпою видали роман Оруелла “1984 рік”, а у вас в архіві я бачив багато пікантного на цього правдошукача...
– Так-так-так. Справжнє його ім'я було Ерік Артур Блер. Він жив з 1903 року по 1950 рік. Написав “Скотський хутір” у 1945 році, книгу “1984” у 1948 році і видав її у 1949 році. Помер у віці 46 років. Це звичайна історія з бунтарями та дисидентами. Наприклад, з напівєвреєм “правдолюбом” Висоцьким була та сама історія: наркотики, алкоголь. І він теж не дожив до 50 років. Крім Висоцького існує ціла галерея таких бунтарів-алкашів і різних неприкаяних придурків. Ось і Джордж Орвелл був джентльменом-радикалом, а радикал – це ввічлива назва екстреміста, що вже погано. В іспанській війні Оруелл бився на боці комуністичних республіканців, тобто боровся за встановлення того самого режиму, який він пізніше розкритикував у своїй книзі “1984”. У нього був прийомний син, якому в 1947 році виповнилося 5 років (у мене це підкреслено і позначено – чесний дегенерат). У своєму заповіті він заборонив публікувати свою біографію (у мене в дужках поруч стоїть знак питання. Цікаво покопатися – чому він це заборонив?).
* – Справді – чого він соромиться? Чому цей Жорж ховається?!
– Очевидно, у нього були якісь темні та брудні плями у його біографії. Наприклад, я своєї біографії анітрохи не соромлюся, мені соромитися нічого. Далі в моїй картці на Оруелла записано – його дружину звали Соня (знов у дужках знак питання. Сонєчка з Англії... Зазвичай це російські єврейки). Далі йде запис: “Оруелл був запеклим радикалом і значною мірою анархістом”
.
* – Ця інформація буде сюрпризом для радянських читачів. Анти-сталінець і затятий критик Старшого Брата Джордж Оруелл, в Іспанії, виявляється, воював на боці цього Старшого Брата і готовий був за нього віддати своє життя...
– Ось-ось-ось. Спочатку вони життя один за одного віддають, а потім – один в одного стріляють, або – ножем по горлу, або – праскою по голові... Пам'ятаєте з попередніх лекцій... Навчався Оруелл у привілейованому Ітонському коледжі, до речі – там же, де проходила свої університети ціла купа знаменитих британських радянських шпигунів-гомосексуалістів.
Вся ця знаменита капела – Бергесс, Маклін і Кім Філбі, були студентами-педерастами, які створили в Ітоні марксистський гурток і самі себе там офіційно іменували апостолами. Оце цікаво! Найбільші шпигуни в історії психологічної війни, які пробралися на самі вершини потужних розвідок світу і отримували одночасно вищі британські і радянські ордени – всі вони виявилися педерастами, які при цьому самі називали себе апостолами і навчалися в одному коледжі з Джорджем Орвеллом.
Можливо, вони навіть були знайомі і, можливо, Орвелл був з того самого марксистського гуртка. Якщо це когось зацікавить, можете самостійно поритися в архівах. Ви можете знайти там ще багато цікавих речей. Тому, мабуть, Орвелл і приховує свою біографію. Багато хто його тоді вважав диваком, але на американському жаргоні – гомосексуалістів теж називають “квієрс”, тобто диваки, чудики.
* – А при царському дворі їх називали, здається, “греками”?
– Так-так-так. Прямо в лице людину педерастом назвати якось незручно, та й навіщо ображати, можливо він і непоганий педераст, може він із цією справою вже зав'язав і перекувався в доброго виродженця...
Тож в англійській мові гомосексуалістів називають “квієрс” – тобто диваками чи чудиками, але й Оруелла, повторюю, теж багато хто вважав диваком. Ось він і не хоче, щоб його біографію опублікували. Він багато що знав і розумів... Візьміть його гасла з “1984 року”, все це – філософське “69”, де все навпаки. “Війна – це мир”, “Свобода – це рабство”, “Незнання – це сила”.
“Міністерство Кохання”, яке керує тортурами, “Міністерство Достатку”, яке бореться з голодом, “Міністерство Правди”, яке займається дезінформацією населення – звідки все це ним взято? А тепер згадайте документальні кінорепортажі з В'єтнаму, в яких американські солдати, підперезані стрічками патронів і з потертими автоматами в руках, відкрито носили на гімнастерках і на шиї великі значки хіппі – курячу лапу, як символ миру та антивоєнних демонстрацій...
Таким чином, у душі Джордж Орвелл був анархістом. Але й перший президент “Американського комітету боротьби з більшовизмом” Юджин Лайонс теж у душі був анархістом. Він приїхав до США зі Східної Європи ще хлопчиком. У 1917 році він навчався в Колумбійському університеті, але кинув його і зайнявся радикалізмом, тобто екстремізм, а це вже погана ознака. Він не був членом компартії, але він дуже співчував тоді Жовтневої революції. Його перша книга називалася “Життя і смерть Сакко і Ванцетті”.
У радянській пресі в середині 20-х років багато друкували про “незаслужене переслідування” у США цих борців за свободу, про цих героїв робітничого класу – Nikolo Sacco та Bartolomeo Vanzetti. Однак пізніше я з'ясував, що вони були анархістами, які були заарештовані не за політику, а за звичайне вбивство і грабіж. 24 грудня 1919 року, на американське Різдво, вони зробили першу спробу пограбування, коли на фабрику привезли зарплату робітникам на суму 30 тис. доларів. Після того, як охорона вступила з ними в перестрілку, вони втікли ні з чим. 15 квітня 1920 року вони повторили спробу пограбування і цього разу вбили інкасатора і охоронця взуттєвої фабрики, утікши з викраденими грошима на суму 16 тис. доларів. Були спіймані і постали перед судом 14 липня 1921 року. Після 6 років розглядів – обидва були страчені на електричному стільці 23 серпня 1927 року (Irving Horowitz “The Ancharchists”, 1964, Dell Publishing).
Нічого особливого у цьому немає. Йосип Віссаріонович Сталін теж у молодості займався пограбуваннями і вбивствами для фінансування партії Лєніна, тож ці анархісти, займаючись пограбуваннями і вбивствами в ім'я процвітання робітничого класу, лише продовжували справу Батька всіх народів – великого Сталіна. В СРСР, проте, досі про них згадують як про героїв світового революційного руху.
* – Григорію Петровичу, ви не могли б пояснити нам, що відбувається зараз у Вірменії?
– Добре, але почну я здалеку. У мого жидо-лесбійського ангела Наташі фон Майєр на “Голосі Америки” у Вашингтоні була подружка. Звали її Люська Чернова. Коли Наташі було 19 років, Люсьці було 22 роки. Тепер цим двом лесбіянкам вже під 60, проте обидві вони керують відділами радіостанції “Голос Америки”: Наташа Майєр-Кларксон керує російським відділом, а Люська Чернова – вірменським відділом.
* – А вона що, вірменка, так?
– Ні. Вона не вірменка, а єврейка-лесбіянка. Сьогодні вона вже Люська Фрамм, а в той час, у середині 50-х, вона працювала в мюнхенському відділі звичайною секретаркою і видавала себе при цьому за російську дівчину-селянку. Потім ця Люська Чернова, колишня Шварц, одружила з собою молодого педераста князя Оболєнського і з дівчини-селянки стала російською княгинею Оболєнською.
Її чоловік, князь Оболєнський, працював тоді у Мюнхені на “Радіо Свобода”. Він, до речі, теж зіграв у ящик не доживши до 50 років. Самовбився у нападі білої гарячки. Наркотики, алкоголь... Коли князь Оболєнський загнувся, його дружина – княгиня Люська Чернова-Оболєнська-Шварц вийшла заміж за старого єврея на прізвище Фрамм, який потім усім розповідав, що він, старий єврей, одружився з молоденькою чистокровною російською княгинею Оболєнською, котра насправді є єврейкою-лесбіянкою, як і її стара подружка Наташа фон Майєр.
Так от, ця Люська Оболєнська-Шварц-Фрамм сьогодні керує вірменським відділом “Голосу Америки”. Але якщо ви думаєте, що цей вірменський відділ лише неупереджено інформує своїх слухачів про те, що відбувається у радянській Вірменії, то ви глибоко помиляєтесь! Вони не інформують, а вони дуже хитро керують цими подіями! Вони часто прямо говорять, що треба робити, і чого робити не рекомендується...
Цікава дрібниця. Ви знаєте, що хороший слідчий завжди звертає увагу на дрібниці і по цих дрібницях багато йому стає зрозумілим і ясним. Так от, у цієї самої Люськи Чернової-Шварц-Оболєнської-Фрамм дід був у Росії сенатором на прізвище Якобі, тобто він був єврей-вихрест, що пробрався до царського Сенату, а царський Сенат тоді грав таку ж роль, як сьогодні Верховний суд США. Бачите, який тоді був російський “антисемітизм”? Єврей-вихрест міг спокійно потрапити тоді до царського Сенату, тобто до Верховного суду, і жодних перешкод йому при цьому не чинилося! А від себе можу додати, що робив цей єврей-вихрест сенатор Якобі в царському Сенаті те саме, що і його онука робить сьогодні в вірменському відділі “Голосу Америки” – розхитував основи існуючого режиму. Знову бачимо типову для потомствених революціонерів “сімейну справу”.
Проте час наш уже добігає кінця. Як бачите, тема, яку ми почали вивчати у сьогоднішній лекції – тема складна і серйозна, і тому на її аналіз у нас піде не одна лекція. Адже психологічна війна проти Радянського Союзу триває вже не одне десятиліття. Після того, як маршал Жуков своїм танковим кидком у центр Москви вибив найвищу владу з рук юдо-більшовиків, у російських людей з'явилася реальна можливість відновлення російської влади на Русі, і я сподіваюся, що моя Вища Соціологія допоможе їм при цьому не повторити помилок попередніх поколінь.
* – Григорію Петровичу, не могли б ви детальніше розповісти про цю подію. Я маю на увазі – “Російську Революцію Маршала Жукова”?
– Ось у мене на столі лежить книга В. Ушкуйника “Пам'ятка Російській Людині” і, відповідаючи на ваше запитання, я закінчу цю нашу лекцію описом тихої Російської революції, що непомітно відбулася 27.06.1953, взятим мною з цієї книги:
“Початок був дуже простим. Настав сезон звичайних літніх маневрів і Маршал Жуков попросив дозволу перекинути до Москви дві танкові дивізії, розквартовані в районі Уралу. Дозвіл був отриманий, і незабаром обидві дивізії прибули до столиці. Ці танкові дивізії, розташовані навколо Москви після їх перекидання з Уралу, послужили, так би мовити, “опорною точкою” при ліквідації Жуковим центру юдейської влади в Союзі, штабу Секретної поліції на Луб'янці.
Без цієї реальної сили жодні спроби повстання проти гегемонії юдеїв були б просто неможливими. Тим, хто не має поняття досі, яка сила була сконцентрована в руках Берії, слід прочитати і подумати над наступними рядками, опублікованими американською пресою невдовзі після його падіння.
Так у номері іудейського журналу “Ньюсвік” (20.07.1953) було надруковано, що на момент падіння Берії в “його державі в державі” МВС перебувало до одного мільйона людей, половина яких була організована як справжня армія, що мала власну артилерію, танки і авіацію. Він же очолював виробництво атомної зброї в Союзі.
Хоча минуло вже понад чверті століття з моменту краху іудейської влади в Союзі і світ переживає у все більш гострій формі прямі наслідки цього страшного удару, ніхто ще не знає абсолютно точно всі подробиці московського перевороту.
В американському журналі “Тайм” (20.07.1953) стаття під заголовком “Росія” починається так: “Чистка того, хто чистив. По Садовому Бульвару, жвавому широкому проїзду в північній Москві, пронісся загін Радянських танків і вантажівки з солдатами. Час – п'ять після полудня, червень 27-го. Такі явища трапляються в Москві нечасто і тому іноземні дипломати відзначили це з інтересом”.
Далі журнал повідомляє, що ввечері того ж дня було парадне представлення нової опери “Декабристи” у Великому Театрі, на якому була присутня вся “вища знать” Кремля, вся за винятком Берії... Робиться правдоподібний висновок, що метою цієї колони танків була ліквідація Берії. За кілька днів Президія формально звільнила Берію з усіх його посад і наказала віддати його під суд. Звинувачення – зрада. Але все це залишалося прихованим від широкої публіки, і лише 6-го липня “Известия” коротко повідомили, що один із відомих членів уряду понесе незабаром заслужене покарання за ухилення від лінії Партії.
Журнал “Ньюсвік” від того ж числа передає московські події такими словами: “27 червня, після полудня, танки і вантажівки зі збройними військами прогуркотіли по Садовому Кільцю в Москві... Танки і війська були видні з вікон нової будівлі Американського Посольства. Вони рухалися у напрямку до Кремля. Неподалік від Кремля і в кількох кварталах від Садового Кільця знаходиться Луб'янська Площа. На одному її боці розташована громіздка і похмура штаб-квартира Міністерства Внутрішніх Справ. Десь усередині будівлі Лаврентій П. Берія мав свою офіційну резиденцію – добре обставлений апартамент із 16 кімнат”.
Далі згадується вистава опери “Декабристи”, на якій відсутність Берії була помічена. Потім йде така фраза: “Є усі підстави припускати, що Берія був заарештований 27 червня і що Радянській Армії було наказано подолати опір МВС”.
І, нарешті, у найвпливовішій газеті світу “Нью‑Йорк Таймс”, що належить іудейським родинам Окс-Дрейфус-Зульцбергер, 11.07.1953 з'явилася стаття, написана самим Зульцбергером, де було сказано: “Припускається, що захоплення Берії відбулося 27 червня, коли танки з'явилися в Москві. Протягом кількох годин після полудня були також видні солдати в той день, коли було помічено відсутність Берії на оперному спектаклі”.
У тій же газеті від 14.07.1953 є важлива фраза, що Армія, тобто Маршал Жуков
“є ключовим фактором падіння Берії”.Лондонські “Вечірні Відомості” 29.07.1953 писали, що влада в Москві знаходиться в руках військового тріумвірату, на чолі якого стоїть Маршал Жуков.
Швидше за все, справа відбувалась так: ніякої “великої змови”, подібної до змови Тухачевського, звичайно, не було і бути не могло. Інакше її негайно розкрили б агенти Берії і ліквідували всіх учасників. Можливо, що у плани Жукова було присвячено кілька офіцерів двох танкових дивізій, які він викликав з Уралу. Хтось із них, або сам Жуков, застрелив Берію на засіданні у Кремлі, що відбулося між 4 та 4.30 годинами пополудні. Негайно після його вбивства офіцери Жукова захопили телефонну станцію Кремля і, за його наказом, відправили невеликий загін танків та бронетранспортерів із піхотою на броні, на Луб'янку.
Поява цієї збройної сили була настільки несподіваною і блискавичною, що ніхто з командного складу МВС не зміг організувати опір, і весь штат був захоплений “з нальоту”, в тому числі і права рука Берії, Ізраелович, який тільки нещодавно був повернутий з сибірського табору, де він просидів багато років.
Як відомо, ніхто з мешканців Москви не чув стрілянини на вулицях міста цього дня, не було жодних заворушень і навіть прем'єру опери “Декабристи” не було скасовано. Іншими словами, “Велика російська революція”, на відміну від “Великої пролетарської Культурної Революції” Мао Дзе-дуна, що тривала роками з великим галасом, гвалтом і тріском, прокралася в історію “як тать в ночі” і, хоча її результати видно у всіх частинах світу, величезна більшість населення не розуміє її значення і навіть не бажає визнавати сам факт, що відбувся!
“Луб'янський Погром” за його “глобальним” значенням стоїть незрівнянно вище, ніж знамените “Льодове Побоїще” Князя Олександра Невського, яке зруйнувало мрію тевтонів розбити слов'ян, а Жуков убив не мрію, але вже здійснений факт поневолення всієї земної кулі сіоністами (і у США, і в СРСР на чолі виробництва ядерної зброї стояли іудеї: Штраус – у США, Берія – в СРСР).
Після загибелі Берії вони зробили спробу відновлення своєї влади через партію, але той же Маршал Жуков припинив її докорінно, доставивши на військових транспортних літаках провінційних депутатів до Москви, які голосували проти юдеїв та їхніх сподвижників, і провалили цю останню спробу.
18.07.1957, тобто через повні 4 роки після “Революції Жукова”, Бен Гуріон, уроджений віленський іудей Давид Грін, сказав наступні знаменні слова, передані агентством “Ю-Пі":
“Хоча на початку свого існування Ізраїль користувався моральною підтримкою Росії і матеріальною – з боку Чехословаччини, тепер, на наш великий жаль і прикрість, обидві ці країни, без будь-якої на те підстави, перетворилися на найлютіших ворогів Ізраїлю”(В. Ушкуйник “Пам'ятка Російській Людині”, Нью-Йорк, 1982).
Наприкінці своєї книги В. Ушкуйник пророчо пише: “Кінцевою метою, як і раніше, є повне розчленування Росії на її складові частини та створення на її території групи «незалежних демократичних держав»”
. Написано ним це було, повторюю, ще у 1982 році.
Тому, якщо сьогоднішнє керівництво Росії чесно намагається зробити перебудову в галузі духу, саме в галузі духу, а не тільки в галузі економіки, то всі ці речі їм потрібно добре знати. Тільки тоді можна буде допускати повну гласність, враховуючи обидві сторони цього складного процесу: світлий бік гласності для нормальних людей та темний бік гласності всіх збочень біонегативу. Тому що Захід у цих брудних речах дуже досвідчений, а для Росії – це ніби як перші кроки немовляти після важкої хвороби. І це немовля потрібно ретельно охороняти і вести за руку, в чому, знову таки, значною мірою могли б допомогти принципи, про які ми з вами говоримо сьогодні на цих лекціях з Вищої Соціології.