Григорий Клімов «Протоколи Радянських Мудреців»

Післямова автора. Притча про правду і кривду

Бо у великій мудрості багато печалі;
і хто примножує знання, примножує скорботу.

Царь Соломон, Еккл. 1:18

Хоч ця історія і схожа на анекдот, але все це тільки підтверджує стару казку про Правду та Кривду – як Кривда біжить по доріжці, а Правда під кущами лежить. 26 квітня 1975 року у Квінс-Колледжі в Нью-Йорку відбулася конференція Американської асоціації викладачів слов'янських мов та літератури – ААТСЕЕЛ, де темою була дискусія кількох професорів “Хто автор «Тихого Дону»?”. Компанія страшенно нудна, подумав я, і нічого нового ці професори не скажуть. Але оскільки погода була весняна і Квінс-Колледж поряд зі мною, то я сів із дружиною до машини і поїхав. Адже в кіно скрізь тільки порнографія та ще й платити треба, а тут хоч безкоштовно.

На конференції було близько 60 викладачів російської мови та літератури в американських коледжах. У дискусії брали участь професор Герман Єрмолаєв з Прінстонського університету, професор Давид Стюарт з Пенсільванського університету, професор Роберт Магвайр з Колумбійського університету та співробітник Російського інституту при Колумбійському університеті Макс Хейворд, який спеціалізувався як перекладач радянських дисидентів. Почалося все з того, що певний нібито радянський літературознавець, який чомусь сховався за ініціалом “Д”, і який одразу ж помер, написав книжку “Стрем'я «Тихого Дону»”, де він запевняє, що “Тихий Дон” – це плагіат і що Шолохов – літературний злодій. А Солженіцин написав до цього “Стремені” передмову та доповнення, закріпивши все це спереду та ззаду авторитетом нобелівського лауреата та лягнувши копитом іншого нобелівського лауреата – Шолохова. Ну, думаю, професори партдисципліни не порушать і повторюватимуть те саме. Тому я сів подалі, щоб можна було непомітно подрімати. Першим з основною доповіддю виступив проф. Герман Єрмолаєв. Сиджу я і не вірю своїм вухам: проф. Єрмолаєв вважає, що “Тихий Дон” написав – таки так! – Сам Шолохов?!

Тут треба зауважити, що проф. Єрмолаєв не з тих професорів, які зазвичай друкуються у "Новому російському слові". Там – інструктори російської мови, асистенти чи, у кращому разі, доценти, які за американською звичкою лише називають себе професорами і яких не друкують в іншому місці, крім НРС. А проф. Єрмолаєв – справжній "повний" професор, та ще й Прінстонського університету, який, після Гарварда, вважається найкращим у США. З іншого боку, проф. Єрмолаєв писав про Шолохова свою докторську дисертацію і є фахівцем саме з Шолохова.

Радянський літературознавець-привид, що сховався за ініціалом “Д” і відразу ж врізав дуба, і його адвокат Солженіцин стверджують, що “Тихий Дон” написав, в принципі, нібито не Шолохов, а донський письменник Федір Крюков, який помер у 1920 році, та манускрипт якого Шолохов нібито зплагіатив.

У радянській “Літературній енциклопедії” про Ф. Крюкова стоїть: “У 1906 р. обраний депутатом 1-ї Держ. Думи від Області Війська Донського. Був одним із засновників партії "народних соціалістів". У 1906-1907 рр. виступав у Думі та в пресі проти використання донських полків для придушення революцій. виступів (одним із цих полків командував мій дід. Г. К.)... В. І. Ленін використовував нарис К. “Без вогню” у статті "Що відбувається в народництві і що відбувається в селі?" (Соч., т. 18, с. 520, 522-523)”.

Словом, Федя Крюков був таким же лівим, як наші теперішні дисиденти. Після розпуску Думи за підписання Виборзького звернення Крюков був засуджений і позбавлений права державної служби, а Донський уряд навіть заборонив цьому своєму "делегату" в'їзд на територію Всевеликого Війська Донського. Там йому загрожувала публічна прочуханка. Повернувся він на Дон лише після Лютневої революції.

Оскільки писання Ф. Крюкова можна знайти у бібліотеках, проф. Єрмолаєв побудував свій аналіз авторства “Тихого Дону” передусім у порівнянні творчості Шолохова та Крюкова. Висновок такий: Крюков – письменник сіренький, слабенький, без блиску, без проблиску. А Шолохов показав свою силу вже у своїх ранніх “Донських оповіданнях”. Як же міг сильний письменник Шолохов передерти "Тихий Дон" у слабенького та сіренького Крюкова?

Е-е, гадаю я, явне порушення партдисципліни! Щоб краще чути, я навіть підвівся і потихеньку пересів у перший ряд.

Потім проф. Єрмолаєв перейшов до дуже ділового лексичного аналізу уривку з Шолохова та Крюкова. Наприклад, характерні повтори прикметників, метафор, образів. Це як дактилоскопічний аналіз відбитків пальців автора. Адже кожен автор має свій власний почерк – не лише зовнішній, а й внутрішній.

І виходить, що Шолохов – це Шолохов, а Крюков – це Крюков. Нічого спільного вони не мають. І “Тихий Дон” написав, таки так, Шолохов! А я сиджу і думаю: “Хм, але що це означає? Адже це означає, що Солженіцин – брехун і наклепник! Один нобелівський лауреат намагається обплювати іншого нобелівського лауреата. Наклепи на найвищому рівні!”

Проф. Єрмолаєв говорив понад годину. Він наводив навіть мовні ляпсуси та помилки Шолохова, які були у перших виданнях “Тихого Дону”, але потім були прибрані редакторами. Ці помилки і ляпсуси були цілком природні для Шолохова, який не мав достатньої освіти, але був талант, іскра Божа. Але ці мовні ляпсуси були абсолютно неможливі для Крюкова, людини з університетською освітою та редактора великого журналу “Русское богатство”, але людину безталанну.

Після того, як проф. Єрмолаєв викрив Крюкова (а отже, і анонімку “Д”, за якого бореться Солженіцин), виступив професор Давид Стюарт, також, як кажуть в Америці, “повний” професор російської літератури Пенсільванського університету.

Ну, думаю, цей тепер відновить партдисципліну (як же – йдеться ж про “самого” Солженіцина?!) – і опльовуватиме Шолохова. Я знову пересів у задній ряд і приготувався подрімати. Це в мене така звичка ще зі студентської лави: коні сплять стоячи, а я, коли нудно, можу спати з розплющеними очима. Проф. Стюарт, теж великий фахівець із Шолохова, довго бурмотів щось англійською, та ще й собі під ніс. Але подрімати мені не вдалося. Хм, здається, проф. Стюарт також порушує партдисципліну? Щоб краще чути, я знову пересів у перший ряд і навіть запалив. В американських університетах на лекціях можна не тільки курити, але навіть і пхати професору в ніс свої босі та брудні ноги, як це роблять студенти-хіпі. Демократія!

Після ретельного аналізу проф. Стюарт теж дійшов висновку, що “Тихий Дон” написав сам Шолохов. Отакої, думаю я. Вже другий професор каже, що Солженіцин – нобелівський... брехун та наклепник?! Як же так?! Третім номером програми виступив професор російської літератури Колумбійського університету Роберт Магвайр, також людина дуже авторитетна. Хоча проф. Магвайр мав виступати як опонент, але і він також приєднався до думки своїх вчених колег, що “Тихий Дон” написав зовсім не Крюков за допомогою Солженіцина, а сам Шолохов.

Отже, виходячи зі зворотного, екс адверсо, вже третій професор стверджує, що Солженіцин... хм, того... Кумедно...

Четвертим і останнім виступив Макс Хейворд із Російського інституту при Колумбійському університеті. Хоча у цього Макса Хейворда і чистокровне англійське ім'я, але це чистокровний єврей з єврейським акцентом, який займається переважно перекладами та популяризацією дисидентів, неодекадентів, інакодумців з дурдомів та інших лівих хлопчиків.

На початку свого виступу Макс Хейворд перекривився і заявив, що хоча, на його думку, Шолохов і "сукін син", оскільки він не підтримує радянських дурдомщиків, але "Тихий Дон" Шолохов, на жаль, написав таки сам. І навіть без допомоги Крюкова і Солженіцина.

Аудиторія з 60 викладачів російської мови і літератури мовчки вислухала цю дуже цікаву заяву чотирьох дуже авторитетних людей. Отже, всі чотири авторитети одноголосно заявляють, що Шолохов написав “Тихий Дон” сам, що жодного плагіату там немає. Але ж з цього витікає, що Солженіцин, який звинувачує Шолохова в плагіаті – це нобелівський брехун і наклепник?! Думаєте, що хтось із присутніх поставив це питання на дискусію? Ні! Всі мовчали, як справжнісінькі солженіцинські “кролики”. І я також мовчав. Просто із ввічливості. Адже я тут людина стороння, випадкова. Та добре, що хоч правду сказали – на академічному рівні. Хоча я цю правду й сам знав.

Році так в 1969-му серед кандидатів на докторську ступінь у галузі російської літератури ходила приваблива пропозиція – стипендія в 5.000 доларів. Але при цьому маленьке "соцзамовлення" – потрібно довести, що Шолохов НЕ Є автором "Тихого Дону". Хтось спокусився, сидів і копошився у цій галузі. Потім цю “дисертацію” пустили під маркою анонімного “радянського літературознавця Д.”, який одразу зіграв в ящик. А для більшої ваги розписатися під цим дали Солженіцину. Типова фальшивка психологічної війни. Адже я сам працював у галузі цієї псих-війни і міг би накатати цілу дисертацію про такі фальшивки. Після конференції влаштували звичайне американське частування: чай та якісь горішки. А проф. Єрмолаєв ходить і роздає якісь папірці. І мені також дає.

Дивлюся я на ці папірці і не вірю своїм очам. Перший папірець: фотостат із протоколів американського Конгресу від 20 березня 1975 року, де член Конгресу Джессі Хелмс вимагає від президента США, щоб Солженіцину дали почесне громадянство США. Хм, прирівняти нобелівського брехуна та наклепника Солженіцина до почесного громадянина США Уїнстона Черчілля?! І що це Джессі Хелмс здійняв таку істерику?

Тут слід зауважити, що цей Джессі – метис, напівнегр. І Солженіцин – теж мішаної крові, напівєврей, який маскується під росіянина. Можливо, гадаю я, цей Джессі теж напівєврей, який маскується під негра? Як у старому радянському анекдоті: "Ей, Мойша, маж пику ваксою – будеш негром у Комінтерні!" А Джессі грає таку саму роль в американському Конгресі?

Наступний папірець: надрукований на ротаторі лист президенту США до Білого Дому, що я нібито приєднуюсь до рішення Конгресу, щоб президент США дав Солженіцину почесне громадянство США.

Третій папірець: оплачений конверт з адресою Білого Дому у Вашингтоні. Тільки підпишись і кинь у поштову скриньку. Загалом, зроблено для солженіцинських “кроликів”.

А я дивлюся на все це і думаю: “Щойно проф. Єрмолаєв довів, що Солженіцин – нобелівський брехун і наклепник. А тепер цей же проф. Єрмолаєв сує мені папірці, щоб я підписався, аби тому дали почесне громадянство США! Де тут логіка?

Добре, підвіз я проф. Єрмолаєва до метро на моїй машині. Потім сів вдома й думаю: що робити з цими ідіотськими папірцями? І оплачений конверт із адресою Білого Дому. Викидати його якось шкода.

Зрештою, відправив я все це на адресу президента Джеррі Форда – до Білого дому. Але не підписався там, де вказано (для “кроликів”). А написав президенту Форду внизу кілька особистих слів і підписався тільки під цим. І забув про це. Просто виконав свій громадянський обов'язок.

До речі, свою доповідь проф. Єрмолаєв робив також 20 березня 1975 року в залі Св.-Серафимівського Фонду в Нью-Йорку і 4 квітня 1975 року в залі на Фармі РОВА. Крім того, ця доповідь була надрукована в строго академічному журналі викладачів слов'янських мов та літератури “Словік анд іст Європієн Джорнал”, №3, осінь 1974 року, с. 299-310.

Але у нашій вільній та демократичній пресі про це ні гу-гу. Як води до рота набрали. І де тільки у всих цих всезнайок очі та вуха? Що б Солженіцин не сказав – одразу істеричне виття і хай аж до небес. А тут раптом навпаки – мовчать, як ті три смішні масонські мавпочки, які нічого не бачать, нічого не чують і нічого не говорять.

А потім у мене почалися всякі дива. Отримую я поштою пакет від якоїсь “Американської Ради Безпеки”. Спочатку я хотів просто викинути його в смітник, як будь-яку непрохану рекламу, яка приходить поштою. Потім бачу, що це офіційне запрошення бути радником цієї самої “Американської Ради Безпеки”. Для ясності тут же прикладено і перелік цієї Ради: весь вищий генералітет Пентагону! Включно з усіма начальниками американського Генерального Штабу за останні 20 років. Там же – найбільші атомні вчені, професори міжнародного права, магнати індустрії тощо. Хм, думаю, що це таке? Можливо, помилилися адресою...

Але якщо ви вважаєте, що це просто фантазія, то подивіться на фотокопію оригіналу – “Протоколи”, с. 378. І там же мій членський квиток. Потім надходить поштою другий пакет – від якоїсь "Інтернаціональної Платформи – Асоціації" або скорочено ІПА. Спочатку я теж хотів викинути це в смітник, щоб не витрачати час на читання різної нісенітниці. Потім пробігаю очима і бачу, що мене дуже чемно запрошують бути членом якоїсь Асоціації, яка повідомляє про себе таке:

1. Членами цієї Асоціації були чи є майже всі американські президенти ХХ століття. У тому числі: президент Теодор Рузвельт, президент Вільям Тафт, президент Вудро Вільсон, президент Герберт Гувер, президент Франклін Рузвельт, президент Гаррі Трумен, президент Джон Кеннеді, президент Ліндон Джонсон, президент Річард Ніксон і президент Джеррі Форд. Той самий, якому я написав кілька теплих слів.

Читаю я і думаю: “Хм, тільки мене там не вистачало...”

2. Потім йде всякий вінегрет із мультимільйонерів. Тут і супермільйонер Нельсон Рокфеллер, до того ж, він віце-президент США. Услід мільйонер Корнеліус Вандербільд. Поруч мільйонер Аверелл Гарріман, особистий посланець президента Рузвельта часів Сталіна. Тут і почесний громадянин США на ім'я Вінстон Черчілль. Хм, думаю, Солженіцин підсідає до Черчілля, а Черчілль підсідає до мене. Також тут легендарний начальник Еф-Бі-Ай Едгар Гувер. І на довершення всього також і всюдисущий радник президентів Генрі Кісінгер.

Читаю це запрошення і думаю: “І навіщо це я їм знадобився? Що їм – Кіссінгера не вистачає?

3. У доданому списку членів ІПА є й люди преси: найбільші журналісти, творці громадської думки, як Волтер Ліпман, Дру Пірсон та від телевізії Волтер Кронкайт (але Андрія Сєдих із “Нового російського слова” там чомусь немає). Тут і посол США в ООН Артур Гольдберг. Поряд із ним Беньямін Франклін, батько американської демократії. Потім слідує творець американських сателітів д-р Вернер фон Браун. Ну, а потім різна дрібниця: сенатори, конгресмени, міністри, посли і так далі. І все це демократично перемішано в одну купу. А я читаю цей цікавий списочок і думаю: "Добре, але до чого тут все-таки я?"

Мушу сказати, що з письменників у цьому списку я знайшов лише двох, та й то небіжчиків: англійця Чарлза Діккенса та янкі Марка Твена. Хемінгуея немає. Фолкнера немає. І навіть Солженіцина немає. Гартаю я ці папірці і думаю: "А що ж я там робитиму між Чарлзом Діккенсом і Марком Твеном?"

У запрошенні дуже ввічливо повідомляється, що Рада Директорів та Членська Комісія рекомендують запросити мене до членів цієї Асоціації. Але чому – невідомо?! Потім скромно пояснюється, що це, ймовірно, найвпливовіший, найстаріший і найпочесніший “Клуб” у США, який існує вже протягом чотирьох поколінь, що членство у цьому “Клубі”, мабуть, найпочесніше у світі і що це є важливою частиною “американської системи”.

Щороку члени ІПА збираються на свою Конвенцію у Вашингтоні. А потім – веселий пікнік на галявині Білого Дому. Так просто – як у себе вдома. Зв'язуючою ланкою між членами цієї Асоціації є журнал "Талант", який розсилається лише членам ІПА, "чиї слова, ідеї та дії важливі для їхніх співвітчизників". Членство закрите – лише за спеціальним запрошенням. Отже, якась спілка обраних.

Далі: “Вас запрошують до членів ІПА, оскільки ми вважаємо, що Ви повністю відповідатимете тим членам, яких ми вже маємо”. Якщо хтось подумає, що все це мені тільки наснилося, то подивіться на фотокопію оригіналу – “Протоколи”, с. 379.

Однак на цьому справа не скінчилася. Незабаром я отримую особистий лист від самого президента США Джеррі Форда. Прямо з Білого дому. Поштова скринька номер такий. Тобто конфіденційне.

Починається цей лист так: “Дорогий містере Клімов! Я пишу Вам сьогодні особисто, щоб попросити Вас про допомогу в одному питанні, яке є для мене дуже важливим”.

Далі не цитую, оскільки лист конфіденційний. І я не хочу розголошувати державні таємниці президента США.

Але якщо хтось подумає, що це гра фантазії, то врахуйте, що за такі іграшки щодо офіційних осіб за американськими законами можна мати більше неприємностей, ніж Солженіцин мав від Брежнєва.

Колись батько реформації Мартін Лютер ночами вів дискусії з чортом. Якось він навіть запустив у біса чорнильницею. Кажуть, що з того часу чорт оселився в чорнилі та друкарській фарбі. Так чи інакше, але Мартін Лютер сам зізнавався, що у своїх ранкових проповідях він частенько користувався ідеями та порадами свого приятеля-чорта.

А оскільки тепер сатанізм та сатанознавство в моді, то і я теж завів собі відповідного чорта. І іноді, як Мартін Лютер, раджуся з ним по поточних питаннях.

Загалом, натиснув я кнопочку, викликав мого біса і питаю:

– Гей, що це за чортівня? З цими дивними листами...

А чорт хитро посміхається і відповідає:

– Та все це дуже просто. Адже ви президенту Форду писали?

– Ну і що?

– Бачите, президентам і вождям дуже люблять писати всякі божевільні, схиблені та психопати. Як, наприклад, Солженіцин зі своїм “Листом вождям СРСР”.

– Ну і що?

– Тому й про вас дали запит куди треба. А звідти відповідають, що містер Клімов – це потаємний радник радянського уряду. Такий таємний, що він цього навіть сам не знає.

– Як так?

– Та дуже просто. Чи, може, ви скажете, що “Князя” та “Легіон” це не ви писали? А це читають не лише емігрантські пенсіонери, а й усілякі хитрі органи, яких усе це дуже цікавить. І не лише у Москві, а й у Вашингтоні. Адже Москва тепер робить все точно за вашими рецептами. Наприклад, спецпроект “Голем”, тобто дурдоми. Або ваш спецпроект "Агасфер", тобто 3-я ЄВміграція з СРСР. Тому у Вашингтоні вас зареєстрували як таємного радника радянських вождів. Знаєте, на кшталт радянського Бернарда Баруха.

– А навіщо ці дивні листи?

– Та дуже просто. Вони сподіваються, що ви і їм теж щось порадите... Адже ви виявилися єдиною людиною, яка дала президентові Форду тямущу пораду – щодо Солженіцина.

– Ну і що?

– А от зачекайте. Скоро самі побачите...

– Ех, пішов до біса! – махнув я рукою. І чорт зник у хмарі сіри. Як і обіцяв чорт, чекати мені довелося недовго. Незабаром у пресі зчинився дикий гвалт, виття і хай на весь білий світ. Виявляється, Солженіцин покотився до Америки, щоб прихильно прийняти з рук президента США лавровий вінок почесного громадянина США.

Але вийшов маленький конфуз. Президент Форд не лише не дав йому ніякого почесного громадянства, але навіть не захотів прийняти його. На це Солженіцин заявив у пресі, що це, мовляв, не президент Форд вважає його нерукопожатною особистістю, а навпаки – це він, Солженіцин, не хоче ощасливити президента Форда своїм візитом!

У пресі дика свистопляска. Немов стали на хвіст не лише сатані, але й антихристу. І відразу почали звинувачувати в цьому радника президента Форда – Генрі Кіссінгера. Що це, мовляв, він порадив.

Але я по секрету зізнаюся, що винен у цьому зовсім не Генрі Кісінгер. Це я порадив президентові Форду. Як радник Американської Ради Безпеки. Крім того, як джентльмен, я не хочу підставляти мого колегу з ІПА Генрі Кіссінгера. На нього, бідолашного, і так усіх собак вішають.

У свій час Солженіцин написав ханжеську статтю “Жити не по брехні!” І закликає всіх каятися у своїх гріхах. Ну от, і я теж вирішив покаятися в моїх гріхах. Адже це я не дав йому почесного громадянства США.

* * *

Записавши цю цікаву історію у формі фейлетону, я почав думати, куди ж це послати. За формулою філософа К'єркегора, що диявол оселився в друкарській фарбі і що диявол – це брехун і Батько брехні, я знав, що "Нове російське слово", "Новий журнал", "Російська думка" або "Голос Пирожковой" цей матеріал ніколи не надрукують . Адже навіть виступ групи серйозних американських професорів вони повністю замовчали – як ті три масонські мавпочки, які нічого не бачать і не чують.

Тоді я вирішив зробити свого роду спецпроект “Правда і Кривда”. З цією метою я по черзі розіслав мою статтю до 15 органів нашого правої чи консервативної преси. Хоча матеріал був явно фактичний і сенсаційний, з 15 органів нашої правої преси лише 3, тобто 20%, його опублікували («Прапор Росії» Чухнова, «Родимий край» у Парижі та «Російське слово» у Буенос-Айресі).

А якщо взяти всю нашу пресу разом і виходити з кількості її читачів, то це буде не 20%, а менше 1%. Тобто сказати правду може лише 1% преси. Ось вам результати спецпроекту "Правда і Кривда". Згадайте формулу лорда Сноу. І треба сказати, що філософ К'єркегор був зовсім не дурень.

Пізніше отримую я пакет з університету в Осло, Норвегія. Професор Гейр Хетсо зі Слов'янсько-Балтійського інституту в цьому університеті пише мені, що він прочитав у російській пресі (1%) мої висновки про Солженіцина і надсилає мені брошуру, яка може мене зацікавити.

У цій брошурі (“Avthorship of “Quiet Don” by Geir Kjetsaa, Oslo, 1978) професор Хетсо у діловому академічному тоні описує, як він і група скандинавських учених-славистів провели ретельне дослідження авторства “Тихого Дону”, користуючись сучасними методами лінгвостатистики, використовуючи електронно-обчислювальні машини IВМ.

І ось бездушні електронно-обчислювальні машини IВМ, тобто по-західному комп'ютери, поклацали, пошипіли, поблимали вогниками – і відповідають, що вони брехати не можуть і що автором “Тихого Дону” є таки Шолохов, а не Крюков , за якого розпинається Солженіцин. І знову-таки це означає, що Солженіцин опустився до брехні і наклепу. Так падають ідоли, створені психологічною війною, а точніше – війною психів.

Чому ж відбувається ця кампанія злобної брехні та наклепу проти Шолохова? Я пам'ятаю дві цікаві статті про Шолохова. Обидві були написані Мих. Коряковим у його “Записках із блокноту” та обидві опубліковані у “Новому російському слові”. Це були просто копії скриптів Корякова на радіо "Свобода", які він одночасно друкував у НРС. Тож це офіційна точка зору американської пропаганди. У першій статті (до 1958 року) Коряков до небес звеличував Шолохова, називаючи його письменником в душі антирадянським і навіть християнським, підкріплюючи це цитатами з "Тихого Дону" і з досить серйозних джерел у західній пресі. У другій статті (після 1958 року) той же Коряков, у тому ж НРС раптом стає на голову, смикає ногами і пише зовсім протилежне тому, що він писав про Шолохова у першій статті. Поливає Шолохова брудом. Словом, Коряков сам себе відшмагав. Публічно. Але де ж Правда і де Кривда? У чому справа?

А річ у тому, що у 1958 році піднялась дика свистопляска навколо Пастернака та його “Доктора Живаго”. І в цій свистоплясці Шолохов мав необережність виступити проти Пастернака. Але Пастернак – єврей та гомік, про що писали навіть у НРС, це писав стоокий Аргус. Таким чином, виступивши проти Пастернака, Шолохов виступив проти того, що філософи називають союзом сатани і антихриста, а люди простіші називають жидо-масонством. Ось відразу після цього і почалася кампанія злобної брехні та наклепів проти Шолохова, до якої врешті-решт підключився і Солженіцин.

Поки я пишу про Солженіцина, по моєму столу розгулює ручна дика голубка-горлюшка, сує повсюди свій ніс і, як належить таким пташкам, кожні п'ять хвилин робить ка-ка. Не встиг я озирнутися, як вона поставила печатку прямо на Солженіцина. Навіть дурна пташка і то розуміє...

Щоб закінчити тему про плагіат на веселій ноті, розповім ще один анекдот. Нещодавно в НРС почали друкувати роман Джона Ле Карре "Шпигун, який повернувся з холоду". У передмові пишуть, що шпигунські романи Ле Карре удостоєні однієї з найвищих літературних премій – премії Сомерсета Моема (до речі, теж гомо – Г. К.) і друкуються нарівні з творами Фолкера і Достоєвського: “Останніми роками найкращою рекламою для романів про шпигунство став напис: "У стилі Ле Карре" (НРС. 14.6.1981).

За випадковим збігом отримую я майже одночасно листа від знайомого літератора в Парижі Вол. Рудинського, де він пише: "Чи помітили Ви в останньому романі Джона Ле Карре, головного авторитету наших днів в області шпигунського роману, "Люди Смайлі", згадку про "13-й Відділ" (13th Directorate of Moscow Centre), що є, вочевидь, відображенням вашого винаходу...” “У всякому разі, це – очевидне свідчення Вашого грандіозного та міжнародного успіху, з яким і поспішаю Вас привітати”. “Не пишу докладніше, не знаючи, якою мірою Ви ще живі”. Ох, краще не скажеш: якою мірою Ви ще живі? І я від душі посміявся. "Протоколи" – це вже 4-та моя книга про 13-й Відділ КДБ. Я начебто створив новий жанр. Потім читаю я в пресі, що західні розвідки марно полюють на таємничий “13-й Відділ КДБ” (див. “Російське життя” у Сан-Франциско від 21.2.1973). А цей загадковий 13-й відділ народився під моїм пером.

Потому з деяким неприємним відчуттям отримую я офіційний лист із головної квартири Сі-Ай-Ей, тобто ЦРУ. Що б ви подумали, отримавши листа від КДБ? Що вони можуть написати вам хорошого? Відкриваю я цей лист з деякою побоюванням – і сміюся: виявляється, вони замовляють мої книги про 13-й Відділ для своїх розвідшкіл. Те саме робить і КДБ, але більш тонко.

Чому такий інтерес? Та тому, що мій 13-й Відділ – це серйозна модель ідеальної політичної поліції будь-якої держави. А тепер паризький літератор Вол. Рудинський, людина досить досвідчена, всерйоз вважає, що найвищий авторитет у галузі шпигунського роману Джон Ле Карре сплагіатував у мене мій 13-й Відділ КДБ. Та й нехай собі плагіатить. Отже, мій 13-й Відділ настільки реальний і переконливий, що я заплутав не тільки всі західні розвідки, а й головного західного фантазера зі шпигунства.

А я сиджу собі і граюсь з моєю голубкою-горлюшкою, яка весь час прилітає і грається з паперами на моєму письмовому столі.

Бачите, які заплутані шляхи Правди та Кривди? А за всім цим стоїть той самий біблійний брехун і Батько брехні. А Господь Бог хоч правду і бачить, та не скоро скаже.

Г. КЛІМОВ
Нью-Йорк, червень 1981 р.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ