1.
Нещодавно в Академії сталася надзвичайна подія. Серед білого дня жертвою безглуздого випадку став один із офіцерів. За чином капітан, він днями закінчив останній курс японського відділення, отримав виключно гарне призначення на роботу за кордон, був щасливо одружений. Здавалося, людина стоїть на порозі безхмарного щастя. Хто міг передбачити, що за кілька годин на нього чекає трагічна доля?!
Фасад Академії виходить на Волочаївську вулицю. П'ятдесятиметровий проліт між будинками був відгороджений звичайною ґратчастою огорожею. Генерал Біязі, який звертає велику увагу на зовнішність не лише своїх вихованців, але також і будівель, наказав знести старий паркан і на його місці спорудити щось величніше.
Коли паркан знесли, для слухачів утворився дуже зручний вихід до трамвайної зупинки. До того доводилося робити значний гак через прохідну. В результаті вся Академія стала заходити та виходити через нові ворота. Побачивши це безладдя, генерал наказав поставити в проломі вартового із суворою інструкцією не пропускати нікого. Але хіба може утримати один вартовий п'ятдесятиметрову ділянку фронту проти всієї Академії, та ще й своїх товаришів? Тоді генерал особисто вилаяв вартового і пригрозив йому гауптвахтою.
"Та що ж я робитиму, товаришу генерал?" – благав вартовий. – "Стріляти?"
"Так, стріляти! Пост – святе місце. Статут знаєте?" – відповів генерал.
Закінчилися заняття і у пролом знову кинулась хвиля офіцерів, що поспішали на трамвай. Даремно вартовий кричав і погрожував до хрипоти – ніщо не допомагало. Одночасно вдалині з'явилася кругленька постать генерала, який здійснює свій звичайний обхід. В цей час повз вартового пройшов капітан-японець, як і всі, не звертаючи уваги на заборону.
"Стій!" – крикнув вартовий у розпачі.
Капітан продовжував іти, не обертаючись, занурений у свої думки.
"Стій! Стріляти буду!" – знову заволав вартовий.
Капітан віддалявся, а постать генерала наближалася.
Похапцем, вартовий скинув гвинтівку і, не цілячись, вистрілив. Було чотири години дня, вулиця була наповнена людьми, вартовий був настільки схвильований, що, стріляючи по мішені, він навряд влучив би в ціль. І все ж фатальна куля не пройшла повз свою жертву! Капітан без звуку впав на бруківку з простріленим навиліт черепом. Пробути всю війну у глибокому тилу, жодного разу не чути свисту куль – і за кілька днів після кінця війни загинути від кулі товариша на вулиці Москви! Що лишається сказати після цього? Доля!
Вартовому, звичайно, нічого не було. Хоча випадок явно скандальний, але генерал виніс вартовому усну подяку "за відмінне несення вартової служби". У подібних випадках не можна карати вартового, щоб не справити небажаного враження на інших. "Стоячи на посту, краще вбити невинного, ніж пропустити ворога", – такий армійський закон.
Цей випадок мимоволі змушує мене замислитися про долю. "Від долі не втечеш!" – казали наші діди. Ми ж тепер у це не віримо. Точніше, нас вчать не вірити. Щоб було більше місця для віри у Вождя.
Сьогодні я маю більше, ніж будь-коли, підстав замислюватись про свою долю. Академію закінчив, і тепер стою на порозі нового етапу мого життя, якщо висловитись образно – на роздоріжжі доріг долі. Ці дороги для мене досить зрозумілі і, крім того, для мене зрозуміло ще одне – коли пройдеш однією з цих доріг, то шляху назад не буде. Сьогодні я ще маю деяку можливість вибору і я маю добре обміркувати свій шлях.
Останнім часом до мене кілька разів доходили чутки, що я висунутий кандидатом на посаду штатного викладача в Академії. Власне, про більш блискучу перспективу не можна й мріяти. Це – пік можливостей для випускників Академії. Структура штатного складу Академії надзвичайно рухлива. По суті, це гарячий резерв Генерального Штабу, куди заглядають щоразу, коли є потреба у спецзавданні закордоном. Сьогодні є можливість відрядження до Європи, завтра – до Америки. Їдеш допоміжним фахівцем у складі поважних делегацій, але завжди маєш самостійне і відповідальне спеціальне завдання. Після повернення до Москви звітуєш не перед установою, яка послала делегацію, а перед відповідним відділом Генштабу.
Нещодавно один із викладачів Академії був відряджений в екскурсію Чехословаччиною, Австрією та іншими країнами Середньої Європи. Поїхав він як "перекладач" всесвітньо відомого радянського професора ботаніки, члена Академії Наук СРСР. Які квіточки збиратиме професор із таким "перекладачем" і хто кому підпорядкований, здогадатися не важко.
Залишаючись у штаті Академії, постійно перебуваєш на початку багатообіцяючих шляхів. Штатний склад дуже добре поінформований у питаннях закулісних справ Генштабу. Тут має місце особистий підхід, протекції та зв'язки. Тут завжди є можливість непомітно впливати на власну долю. Це вже не сліпий випадок, що вирвав мене серед ночі з лісів Ленінградського фронту і кинув у киплячий казан кремлівської академії. Коротко, перебування в штатному складі – це найкращий шлях до кар'єри, про яку мріє більшість вихованців Академії.
Коли я вперше дізнався про мою кандидатуру, це викликало у мені змішані почуття.
З одного боку, Москва, нова придворна атмосфера, широкі можливості. Тут велике поле для діяльної роботи та привабливі перспективи у майбутньому.
Але... Є серйозне та вагоме "але". Цей шлях веде лише вперед. Достатньо озирнутися назад чи убік – і ти загинув. Щоб вступити на цей шлях, потрібна абсолютна внутрішня гармонія і впевненість у правоті твоєї справи. Є, звичайно, і замінники: лицемірство, жага до кар'єри за будь яку ціну, безпринципність у засобах. Я – вихованець сталінської епохи і добре переконався, що ці замінники відіграють істотну роль у радянському житті. Але все це – лише замінники і на них далеко не поїдеш. Я не хлопчик і не філантроп, можу виправдовувати необхідність сумнівних засобів задля досягнення найвищої мети. Але для цього треба бути впевненим у безгрішності цієї мети. Всупереч моєму власному прагненню, сьогодні я ще не маю цієї впевненості.
Іноді моя внутрішня неврівноваженість викликає почуття прикрості. Навіщо колупатися у власній душі? Я постійно контролював себе з цієї сторони. Не можна давати "волю" "інтелігентським" почуттям. Такі люди приречені на загибель. Щоб вижити в радянських умовах, потрібно мати вовчі зуби і лисячий хвіст. Тяпнув спереду і замів сліди ззаду. Іноді я озираюсь на своє минуле у пошуках шкідливої "м'якотілості". Ні, здається, цього недоліку у мене немає.
Мені потрібна пауза, під час якої я міг би упорядкувати мої думки й почуття. Просто роки війни вибили мене з душевної рівноваги. Мені потрібно на якийсь час змінити обстановку, тверезо оцінити все з іншої перспективи. Так художник розглядає плоди своєї праці, відходячи подалі від мольберта або приклавши до очей віддаляючу лінзу.
Після відгримівших днів перемоги атмосфера в Москві занадто сіра і одноманітна. У Європі дме свіжий вітер, там відбувається грандіозний історичний злам. Слухачі Академії, що повертаються із Заходу після короткострокових відряджень, розповідають цікаві речі. Мені б не завадило особисто познайомитися з пацієнтом, якого я за своєю посадою маю лікувати.
Найдоцільніше для мене – поїхати на роботу до окупованих країн Європи. Там, у новому середовищі, безпосередньо в центрі того, чого ми досягли у цій війні, у творчій роботі я знову відновлю втрачену рівновагу і повернуся назад до Москви з повною вірою в те, що необхідно у моїй майбутній роботі і житті. Так чи інакше, я все одно перебуваю в резерві Генштабу.
Виходячи з цих міркувань, я переговорив із підполковником Таубе.
Підполковник, професор і барон фон Таубе – один із заступників полковника Горохова з навчальної частини. В Академії він є свого роду музейним екземпляром, але одночасно незамінний, завдяки його винятковим знанням та здібностям. Незважаючи на компрометуюче "фон", ім'я підполковника Таубе має вагу, а його слово нерідко є вирішальним. Серед слухачів він відомий як виключно культурний, діловий та уважний офіцер-вихователь, з яким можна щиро поговорити.
Окрім підполковника Таубе, в Академії відомий генерал-майор Ігнатьєв. У дні своєї юності – паж останнього царя, вихованець царської Академії Генштабу, протягом довгих років – царський військовий аташе у Парижі. Після революції він досить довго жив в еміграції, але у тридцятих роках з якихось причин пішов в Каноссу. У середовищі студентської молоді користуються великим успіхом дві книги його мемуарів "П'ятдесят років у строю". Сьогодні колишній кавалергард і граф Ігнатьєв знову отримав генеральський мундир і навіть опереткову посаду історіографа Червоної Армії. Звичайно, йому не довіряють і його основне завдання – показати толерантність радянської влади до тих, хто розкаявся. У своїх мемуарах він підводить досить невиразну базу причин, що спонукали його до повернення. У Москві відкрито кажуть, що йому просто набридло мити посуд у паризьких ресторанах.
В останній рік війни було кілька випадків повернення до СРСР кількох більш-менш іменитих емігрантів. Нещодавно до Москви прибув колись відомий письменник Купрін. Москвичі так описують його прибуття. Зійшовши на московському вокзалі, Купрін поставив свої валізи і, опустившись на коліна, всенародно поцілував рідну землю. Коли він підвівся на ноги і потягнувся до валіз – валізи вже вітром здуло.
Нещодавно ми з Білявським слухали концерт Олександра Вертинського. Факт його публічного виступу був для нас несподіванкою і більшості людей приносив задоволення як підтвердження лібералізації нової лінії уряду. Виступати йому дозволили, щоправда, лише в дрібних клубах на околицях Москви. Факт був, насправді, суттєвіший і приємніший за самого Вертинського та його мистецтва. Стара руїна у супроводі молоденької дружини-співачки, зі сцени доноситься запах морфію і вся постать жалібно і нудно нагадує: "Подайте колишній людині!" Дим минулого приємніший, ніж воскреслий з труни труп.
Що минуло, те минуло. "Gutta cavat lapidem" говорили римляни. Крапля точить камінь, а час – людину. Дарма дехто забуває про це, замикаються в ілюзорному світі минулого, не хочуть погодитися з тим місцем і становищем, яке приготоване їм історією, ними ж створеною. Звісно, Вертинський – не духовний ідеал чи зразок минулого. Але ми мали й інші можливості перевірити історичний час.
Радянська влада, можливо несвідомо, зробила розумний жест, показавши старий світ новому поколінню. На власні очі без будь-якої пропаганди, ми ясно зрозуміли наскільки далеко уперед пішов час і наші інтереси.
Підполковник Таубе уважно вислухав мої зовнішні мотиви, звичайно ж, я ані пари з вуст про мої мотиви внутрішні, і обіцяв, не знімаючи моєї кандидатури в Академії, клопотати перед вищими інстанціями про моє відрядження за кордон.
Окрім підполковника, я натиснув ще на деякі кнопки, які мають вплив на призначення випускників на роботу. Діяти в цьому питанні потрібно обережно і знати, що та кому казати. У деяких випадках, щоб досягти бажаного результату, потрібно створювати видимість діаметрально протилежного бажання. Ті, хто прямо висловлює інтерес до закордону, закордон ніколи не потрапляють.
Через деякий час я був викликаний до кабінету полковника Горохова. Полковник зустрів мене як старого знайомого.
"А, майор Клімов! Радий Вас бачити", – почав він так ласкаво, ніби тільки й мріяв про зустріч зі мною.
Я внутрішньо насторожився. Чим ласкавіший полковник у спілкуванні, тим несподіванішим може бути результат розмови.
"Ви таки мене не послухалися. Втекли зі Східного", – хитає головою полковник, ніби журячи неслухняного хлопчика, – "Я б Вам цього ніколи не пробачив, якби не гарні відгуки про Вас".
Я мовчу, чекаючи, коли полковник перейде до справи. Він викликав мене, звичайно, не для того, щоб казати компліменти.
"То Вам, значить, хочеться попрацювати на волі?" – звучить дружелюбне запитання.
Я здивовано підняв брови.
"Спочатку ми хотіли залишити Вас тут", – каже полковник, – "Але тепер є пропозиції дати Вам можливість попрацювати і виправдати себе в іншому місці. Я думаю, що тут не обійшлося без Вашого особистого впливу..."
Він дивиться на мене напів-запитливо, напів-іронічно. Без сумніву, він свого часу здогадався про мою роль у справі мого переведення зі Східного Факультету на Західний.
"Я не заперечую проти Вашого відрядження", – каже полковник після деякого мовчання. – "Я думаю, що Ви також не заперечуєте".
Я сиджу з безпристрасним виразом на обличчі. Зайве зацікавлення та запитання протипоказані для офіцерів Генштабу. Тут, більш ніж будь-де, має місце старе правило: слово – срібло, а мовчання – золото. Мало хто підозрює, що мистецтво мовчати і слухати – це досить рідкісна якість серед людей. Більшість намагаються показати себе, а не взнати співрозмовника.
"У Вас єдина вада", – продовжує полковник. – "Чому Ви досі не є членом партії?"
"Я лише рік в Академії, товаришу полковнику, – відповідаю я. – "Для вступу до партії потрібні рекомендації трьох членів партії, які повинні знати мене по спільній службі не менше двох років"
"Ну, а раніше?"
"Я не мав ще можливості залишатися десь на одному місці довше двох років".
У мене крутиться на язиці сказати полковнику відверто: "Я вважаю, що людина повинна приходити в партію, вже будучи передовим членом суспільства, а не використовувати партію як трамплін для своєї кар'єри".
Адже більшість "справжніх" комуністів сьогодні чинять саме так. Саме вони роблять найбільше галасу, намагаючись показати свою відданість лінії партії. Ті ж, хто виріс своїми власними силами і потім, через необхідність, вступили до партії, як правило, є лише пасивними й мовчазними супутниками.
Але хіба можна сказати таку річ? Адже це означає якесь вагання, невпевненість. А радянська людина, якщо вона хоче жити, вже від дня народження має безумовно вірити у безгрішність лінії партії. Поганим був би я вихованцем дипаакадемії, якби надумав говорити з полковником відверто. "Ніколи не давайте волю першому руху серця, бо він найщиріший і найчистіший!" – сказав Шарль Талейран.
"Я сподіваюся, що коли ми зустрінемося з Вами згодом, Ви вже врахуєте цей недолік", – закінчує полковник. – "В усьому іншому у Вас бездоганні характеристики. Ваша особиста справа буде передана до Головного Управління Кадрів для використання Вас на практичній роботі".
Після розмови з полковником Гороховим я чекаю на виклик для чергової анкетної перевірки у вищих інстанціях.
Зазвичай перед відправкою на роботу закордон навіть слухачів нашої Академії, які і так відбираються з винятковою суворістю, викликають для повторної анкетної перевірки мандатною комісією ГУК РСЧА (Головне Управління Червоної Армії) та ЦК ВКП(б). Пильність ніколи не заважить. Можливо, у кого завелася в душі червоточина або відбулися зміни в середовищі його родичів або родичів його дружини.
Один із найнеприємніших інститутів нашого буття – це колективна відповідальність родичів. Людина може бути бездоганним членом радянського суспільства, але досить комусь із його далеких родичів потрапити до НКВС – і людина автоматично включається до категорії "політично-неблагонадійних".
У роки війни в радянських військкоматах існувала спеціальна категорія "неблагонадійних", яких не брали для військової служби. Частина з них використовувалася в робочих батальйонах. Вони не отримували зброї і трималися подалі від лінії фронту. Це були люди, у яких родичі мали надто тісне знайомство з НКВС. Ті ж, хто особисто колись був репресований або перебував у чорному списку НКВС, були заздалегідь заарештовані та інтерновані ще в перші дні війни. Якщо хтось із "неблагонадійних", що перебувають на особливому обліку у військкоматі, подавав рапорт із проханням про відправлення на фронт добровольцем, він негайно заарештовувався і висилався до таборів НКВС. Військмати добре знали ціну цьому патріотизму. Радянська влада враховує, що незважаючи на всі довгі роки перевиховання, у російській душі вірність батькові, матері та рідній крові сильніша, ніж лушпиння комуністичної школи.
В останні роки війни, завдяки нестачі кадрів, "неблагонадійних" частково закликали, окрім робочих батальйонів, також і в регулярну армію. Всі вони йшли на фронт рядовими солдатами, хоча більшість із них були інтелігентами і офіцерами запасу. Коли мені доводилося зустрічати солдатів, які до війни були вчителями чи інженерами, я й без анкети знав, що за цим ховається.
Кількість репресованих за довгі роки радянських експериментів досягла такої колосальної цифри, що хвіст автоматично "неблагонадійних" сьогодні, без сумніву, становить основну соціальну групу нового радянського суспільства. Для обох сторін доводиться шукати вихід із цього становища. Люди хочуть жити, а владі потрібні працівники. Між цими двома потребами стоїть непереборною стіною анкета. Багато людей ніколи в житті не бачили свого "злого духу", не мають з ним нічого спільного і, природно, не пишуть про це в анкетах. Влада знає про неточності в анкетах, але іноді змушена "не помічати" цього. Радянська політика терору привела в глухий кут – за радянською класифікацією бездоганно чистих і надійних громадян сьогодні в СРСР менше, ніж тридцять років тому. Виходячи з цього, у несуттєвих випадках і коли є потреба в даній людині, влада не так суворо перевіряє анкетні дані. Але коли приходить серйозний випадок, то ця ж влада, заплутавшись у породжених нею суперечностях, не довіряє ніяким анкетам і навіть власним характеристикам про цю особистість і перевіряє кандидата з істеричною недовірою і скрупульозною ретельністю. Термін перевірки перед відправкою закордон коливається від трьох до шести місяців. Достатньо, щоб при перевірці анкетних даних запитом НКВС за місцем проживання якийсь із найдальших родичів був встановлений як зниклий безвісти з нез'ясованих причин – і кандидата усувають від відрядження. Усе, що нез'ясовано, завжди сприймається як негативний чинник.
Замість очікуваного виклику до Відділу Кадрів Генштабу, через кілька днів я отримав наказ з'явитися до Начальника Академії. Це виходило з рамок звичайного оформлення випускників перед відрядженням на роботу, і тому, вирушаючи на аудієнцію до генерала, мимоволі замислився над причиною виклику.
Про генерала Біязі по Академії ходять найсуперечливіші чутки. Частина слухачів з підозрілою емоційністю захоплюється надзвичайними талантами генерала і розповідає про те, що він – людина виключно високої культури, свого часу бувший радянським послом в Італії, про те, що він не лише досконало володіє всіма мовами, якими розмовляють в Академії, але навіть має здатність читати в душах людей і відгадувати їх невисловлені думки. Можна не сумніватися, що слухачі, які дають таку характеристику своєму начальству, більше досягатимуть успіху в дипломатичній службі, ніж ті, хто стверджує, що генерал Біязі почав свою кар'єру з продажу халви і фруктів на тифліських ринках і єдина його видатна якість – це зовнішній блиск і солодкі, як рахат-лукум, манери та промови.
Часто по двору Академії приноситься застережливий шепіт: "Attention! Генерал знову дивачить!" Тоді навчені досвідом слухачі завбачливо забираються подалі з двору та з безпечної відстані спостерігають за тим, що відбувається. Зовні генерал винятково милий і чемний, підкреслено вихолений і чепурний. Жоден слухач, що трапився йому назустріч, не проскочить повз генеральське око, не піддавшись детальному і критичному огляду.
"Що це Ви, голубчику, крокуєте як баба базаром?" – зупиняє посеред двору генерал капітана, що ловив гав. – "Ну-но пройдіться, як справжні офіцери ходити повинні!"
Потім починається вистава. Навколишні насолоджуються спектаклем із вікон другого поверху.
"Чому у Вас чоботи не начищені, люб'язний", – медовим голосом запитує генерал. – "Чоботи мають бути, як дзеркало – щоб голитися можна було!"
"Калюжі надворі, товаришу генерал", – вилупивши очі, виправдовується нещасний.
"А Ви під ноги більше дивіться! Не ловіть ворон! Хто Вас змушує в калюжі лізти?! Ось які чоботи мають бути!" І генерал виставляє вперед свою маленьку жирну ніжку, затягнуту в блискучий лакований чобіт на високих підборах.
"Так точно, товариш генерал!"
"Потім, хіба так вітають начальство? А-ну, повторіть ще раз!"
Генерал ганяє капітана туди-сюди по двору, тренуючи віддавання привітання. Потім генерал заводиться і сам починає показувати, як цю складну річ потрібно робити "по-справжньому".
"Коли я був молодий... я не був такою ганчіркою... як Ви, молодий чоловіче...", – пихкає генерал.
"Коли ти був молодий, ти яблуками торгував", – з досадою думає жертва. – "Коли ж він, чорт, мене відпустить!?"
"О! А це що-о-о таке-е-е?" – генерал з удаваним жахом гладить долонею по щоці застиглого з рукою біля козирка капітана. – "Ай-ай-яй! До дівчат Ви з такою бородою, певно, не ходите... Соромно, соромно... А я за вас усіх червоніти повинен..."
Натішившись вдосталь, генерал крокує далі у пошуках наступної можливості навести лад. Його масляні очки сяють тріумфом, на обличчі лежить смуток тихої скорботи – як у дбайливого татуся, якому його численні діти за всі його турботи платять лише прикрощами.
Капітан полегшено зітхає, але скоро переконується в передчасності своєї радості. Ад'ютант генерала, тихою тінню крокуючий за ним услід, залишився позаду для підведення бухгалтерії. Він виймає з кишені записник і пальцем приманює капітана до себе. Наступного дня винуватець, отримає відповідне повідомлення. Для офіцерів домашній арешт полягає в утриманні платні за дні покарання.
Про генерала можна небезпідставно сказати – м'яко стеле, та жорстко спати. Вирушаючи до генерала, ніколи не можна бути впевненим у результаті аудієнції. Академія сповнена несподіванок. Наприклад, нещодавно майже все Японське Відділення, за винятком старших курсів, реорганізували на короткострокові курси з підготовки армійських перекладачів японської мови. Розчарованих дипломатів втішають, що цей захід є тимчасовим, потім усі вони матимуть можливість продовжувати навчання у колишньому статусі. А поки що вони з ранку до ночі сидять і довбають японську військову термінологію. Реорганізація відбулася безпосередньо після Кримської Конференції і темпи навчання настільки форсовані, що слухачі досить недвозначно переглядаються. З навчальних планів можна точно визначити, коли закінчиться навчання і... Словом, секретні пункти Кримського Договору для нас не секрет. Недарма нам постійно нагадують, що співробітники іноземних посольств були б дуже щасливі познайомитись із кимось із нас ближче. Якщо хтось із нас без спеціального дозволу надумає обмінятися на вулицях Москви парою слів з іноземцем, це означає, що він вимагає надто багато від свого янгола-охоронця.
Деяким слухачам перед відрядженням на роботу доводиться проходити ще один делікатний спецкурс – правила гарного тону та деякі додаткові тонкощі поведінки закордоном. Часто цей курс проводиться в індивідуальному порядку, залежно від майбутнього посадового призначення особи. Іноді змушують звертати особливу увагу на сучасні західні танці або вищу школу у поводженні з жінками зі зломом сердець, через які пролягає шлях до дипломатичних сейфів. Іноді інструктаж доходить аж до кольору піжами, інтимних одкровень з мемуарів покоївки та рецептів з кухні Мефістофеля та Казанови. Тут першу скрипку завжди грає сам генерал Біязі – перший кавалер в Академії.
Чим же він мене потішить? Можливо теж якийсь спецкурс.
Виходячи з усіх цих передумов, я був дуже здивований, коли генерал Біязі коротко оголосив мені, що вищими інстанціями я затверджений до відрядження у розпорядження Головного Штабу Радянської Військової Адміністрації у Німеччині. Очевидно, мене вважають настільки добре перевіреним і благонадійним з усіх точок зору, що в цьому випадку навіть відпадає необхідність додаткової перевірки безпосередньо перед від'їздом за кордон.
"Ви маєте усі дані, щоб ми пишалися Вами", – каже генерал. Його обличчя та манери тепер нічим не нагадують звичайну солодкувату маску. Він говорить коротко та офіційно. Це розмова старшого начальника з молодшим колегою, де генерал вважає зайвим зовнішні ефекти. Питання вже вирішене і він лише інформує мене.
"Не забувайте, що де б Ви не знаходилися, Ви все одно – наша людина", – генерал наголошує на слові "наш", – "Ви будете в розпорядженні іншого командування, але будь-якої хвилини ми можемо відкликати Вас назад. У разі потреби Ви маєте право зв'язатися з нами через голову Вашого майбутнього начальства. В Армії це заборонено, але в даному випадку це – виняток із правил".
"Від того, як Ви виявите себе на практичній роботі, залежатиме Ваша подальша доля. Сподіваюся, що ми ще зустрінемося з Вами у майбутньому..."
Я слухаю генерала напрочуд спокійно. Під час війни я горів, переживав, прагнув чогось. Тепер мною володіє лиш крижаний спокій. Такий самий спокій я відчував, коли вперше дізнався про війну у червні 1941 року. Тоді це було напруженим очікуванням подій. Що це означає сьогодні – цього я поки не можу зрозуміти. Наш внутрішній світ – це відображення навколишньої дійсності. В активній роботі, у плавильному тиглі міжнародних інтересів я знайду раціональне зерно нашого буття. Більш сприятливе, ніж Берлін, місце вибрати важко.
Тепер я навмисно ставлю мій внутрішній світ на пробний камінь.
"Я впевнений, що Ви з честю виправдаєте довіру, яку надає Вам Батьківщина, посилаючи Вас на найбільш відповідальну ділянку післявоєнного фронту. Робота там важливіша і серйозніша, ніж під час війни", – каже генерал, тиснучи мені на прощання руку. – "Бажаю Вам успіху, товариш майор!"
"Так точно, товариш генерал!" – відповідаю я, дивлячись в очі Начальнику Академії і міцно повертаючи його рукостискання. Адже я їду до Берліна, щоб повернутися звідти кращим громадянином моєї Батьківщини, ніж той, ким я здатен бути сьогодні.
2.
В середині зими загадка, що оточувала Женіне життя, перестала бути для мене таємницею.
У січні повернулася до Москви Женіна мама. Усю війну, щоб бути ближче до чоловіка, вона працювала військовим лікарем у прифронтових шпиталях. Тепер вона демобілізувалася з армії і повернулася додому.
Ганна Петрівна була повною протилежністю Жені. Найбільшою для неї насолодою було розповідати про чоловіка. Мені знадобилося чимало терпіння десятий раз з зацікавленістю вислуховувати одні й ті ж історії – про те, як вони одружилися, про те, як чоловік ніколи не був удома, увесь час присвячуючи службі, про те, як важко бути дружиною кадрового військового. Вона з найдрібнішими подробицями описувала його і її простих батьків, поступовий рух по службових сходах і, нарешті, карколомну кар'єру чоловіка під час війни. Ганна Петрівна була виключно милою та безпосередньою. Будучи дружиною великого генерала, вона анітрохи не пишалася своїм новим становищем і розповідала багато анекдотів про безграмотність і сірість нової аристократії. У цьому не було протиріччя. Сама Ганна Петрівна чудово розуміла, яку відповідальність накладає на неї нове становище чоловіка, вона у всьому намагалася йти в ногу з часом і з чоловіком. Сьогодні вона і зовні і внутрішньо цілком виправдовувала своє місце у суспільстві.
В широких колах досить скептично дивляться на нову аристократію, як на "вискочок". Це сталося значною мірою завдяки тому, що під час революції нагору піднялися нові, нікому невідомі люди. Під час революції це було природно. Після революції вони займали керівні державні пости, яким часто не відповідали ні за своєю освітою, ні за відповідністю до своїх функцій. Єдине, у чому не можна відмовити радянським керівникам – це кипуча енергія та нескінченна завзятість. Згодом ця революційна гвардія застаріла, відживала свій вік, і її невідповідність новим викликам ставала все очевиднішою.
Водночас підростали нові радянські кадри фахівців у різних галузях. Вони вийшли з широких мас, але вже мали необхідну освіту, спеціальну підготовку і практичний досвід керівництва.
Початок війни прорвав бюрократичне болото, як нарив. Потрібна була зміна запліснявілих героїв революції новими, більш відповідаючими своїм завданням, кадрами молодих керівників радянської школи. Тут вирішували не колишні нагороди, а здібності. Недарма в роки війни, особливо в армії, піднялась на поверхню маса нових талановитих воєначальників, які до того животіли в невідомості.
Довоєнна партійна та бюрократична аристократія догнивала в розкоші та надмірностях, якими колись докоряли царську аристократію. У дні війни на заміну їм, або можливо лиш тимчасово, для порятунку становища, були покликані кращі сили нації. Батько Жені був одним із таких.
Ганна Петрівна – це втілення турботи про чоловіка, про сім'ю, про дім. Незважаючи на її гордість кар'єрою чоловіка, вона, сама того не підозрюючи, часто висловлювала жаль, що ця кар'єра практично позбавила її сімейного життя.
Поступово я так здружився з Ганною Петрівною, що іноді виступав із нею єдиним фронтом проти Жені. Звикнувши до самостійного життя, Женя абсолютно не хотіла зважати навіть на авторитет матері. Єдине, що на неї ще діяло – це загроза: "Ось постривай, я батькові напишу, як ти себе тут поводиш..." Тоді Женя притихала на деякий час.
Під час Державних Іспитів, щоб зосередитись і не відриватися від напруженої роботи, я не зустрічався з Женею і лише дзвонив їй по телефону.
Отримавши призначення на роботу до Берліна, після довгої перерви я вперше зайшов до Жені. Я чекав від Жені всього, що завгодно, але тільки не ласкавого прийому.
На мій невимовний подив Женя зустріла мене так бурхливо, що навіть Ганна Петрівна докірливо похитала головою: "Ти хоч мене соромся!"
"Гріша!" – З розльоту закрутила вона мене вихором ще в передній. – "Тато тут був... Цілих два тижні... Уявляєш собі – цілих два тижні!"
Женя нескінченно любить і обожнює батька. Але так само вона ревнує його до роботи і тужить – майже ніколи його немає вдома.
"Подивися, що він мені привіз!"
Вона тягне мене з собою і починає з гордістю показувати цілі купи скарбів, які привіз їй у подарунок батько. Вже й раніше до них на квартиру приносили ящики різних трофеїв. Щоразу, коли хтось із офіцерів штабу їхав до Москви, він попутно привозив із собою подарунки від генерала. Це було звичайним явищем для всіх сімей військовослужбовців у період наступу Червоної Армії по Східній Прусії. Молодші офіцери посилали додому ганчірки, старші – солідніші речі аж до роялів та меблів. Юридично – грабіж, мовою війни – трофеї. Щодо німців – любиш позичати, люби й віддавати. Про моральність можна буде говорити пізніше.
Москвою ходить модний анекдот. Один офіцер надіслав із фронту своїй дружині ящик із милом. Та, не довго думаючи, розпродала все мило на базарі. За кілька днів від чоловіка надходить лист. У ньому він повідомляє, що в кожному шматку мила заліплений золотий годинник. Одні оповідачі, залежно від бажання, стверджують, що дружина повісилася, інші – втопилися, треті – отруїлися.
Філософи люблять говорити, що бідність ушляхетнює людину. У певних межах і за певних передумов – може й так. Але хронічна і масова бідність принижує людську гідність і дає стимул до багатьох огидних речей, негідних людини.
У вітальні на підлозі стоїть величезний, на зріст людини, радіоапарат. При першому погляді на блискучу клавіатуру кнопок і важелів я завагався – що це, радіо чи радіостанція. Дійсно, генерал відкопав радіоприймач, що відповідає його чину. Нарешті я переконуюсь, що це – ультрасучасна модель надпотужного супергетеродина.
Я простягаю руку і хочу підключити шнур живлення до розетки на стіні.
Ганна Петрівна застережливо піднімає палець: "Гришу! Тільки будь ласка не вмикайте. Коля суворо заборонив".
"Та, ну... А Вам чого боятися?" – заперечую я.
"Ні, ні... Поки заборону не зняли – не можна. Навіть Коля сам не вмикав".
Ось тобі й на! За місяць після закінчення війни переможний радянський генерал не наважується слухати радіо, доки не дозволить Кремль.
"Гриша, чули новий анекдот?" – відволікає мене від радіо Ганна Петрівна.
"Про шийку?" – питаю я, вже звикнувши до розповідей Ганни Петрівни про генеральських дружин.
"Ні... Новий! Один генерал прислав дружині з фронту піаніно. Ну, поки його везли, піаніно розтрусилося, покликали майстра-настройщика. Налаштували і встановлюють піаніно в кімнаті. Дружина обов'язково хоче, щоб на видному місці".
"Там не можна", – каже налаштовувач. – "Резонансу не буде".
"Та, дурниця!" – махає рукою дружина. – "Я моєму генералу напишу – він і резонанс надішле".
Нас перебиває Женя.
"Гриша, подивися. У мене ще щось є", – вона стрімко кидається до сусідньої кімнати. – "Золотий пістолет!"
Я очікую побачити оригінальну запальничку або жіночу дрібничку. Женя з розмаху кидає мені на коліна щось важке у жовтій шкіряній кобурі.
"Прочитай, що там написано!" – Командує вона над моєю головою.
Я розстібаю жовту шкіру. На моїй долоні сяє тупим рильцем позолочений німецький "Вальтер". На пласкій бічній грані чудернацька в'язь вигравіруваних готичних букв. Впадають у вічі дві хижі зигзагоподібні блискавки – знак СС.
Напис на пістолеті говорить:
"Генералу СС Андреас фон Шенау від імені Великої Німеччини. Фюрер".
Почесна золота зброя! Подарунок СС-івському генералу від самого Гітлера. Колись цей блискучий шматок металу наповнював гордістю серце людини, яка вважала себе вищою за інших істот. Тепер же він сидить у таборі для військовополонених і збирає недопалки, а велична дрібничка настільки ж байдуже блищить у руках переможців. Так, немає нічого більш мінливого і непостійного, ніж земна слава!
"Тепер зі мною не жартуй". – Женя натискає клямку обойми. – "Повний боєкомплект!"
Обойма змійкою вислизає на подушку дивана. Червоні головки патронів виглядають із прорізі.
"Однак, додумався батько такі іграшки дарувати", – кажу я і кладу обійму подалі від пістолета. – "Та ще головне – кому?"
"Не турбуйся. Якщо ти будеш добре поводитися, це цілком безпечно", – заспокоює мене Женя.
"Потім тато привіз ще два Опелі", – щебече вона. – "«Адмірала» він залишив собі, а «Капітан» тепер мій. Розумієш? Мій! Завтра, щоб ти був тут. Вчитимеш мене правити. Повтори наказ!"
"Послухай, Гриша, які у тебе взагалі плани на майбутнє?" – жартівливо питає вона, вже забувши про свої нові іграшки. З такою ж невимушеністю, як вона поводиться зі своїм золотим пістолетом, вона кладе мою голову собі на коліна, пише мені на лобі пальцем знак запитання.
У її голосі чується грайливий виклик. Віковічний інстинкт жіночого кокетства анітрохи не змінився в серці дочки радянського генерала.
Мені не хочеться затьмарювати райдужний настрій Жені. Десь у глибині копошиться почуття жалю, що завтра я мушу розлучитися з усім навколишнім. Але так потрібно, та й потім це ж не назавжди.
"Завтра я вилітаю в Берлін..." – повільно кажу я, дивлячись у стелю. Я вимовляю ці слова так тихо, ніби я винен у чомусь.
"Що-о-о?" – недовірливо тягне Женя. – "Знову твої дурні жарти?"
"Це не жарт..."
"Нікуди ти не поїдеш. Забудь про це! Зрозумів?!"
"Це від мене не залежить..."
Я безпорадно знизую плечима.
"Боже! Як би мені хотілося здерти з тебе шкуру!" – вигукує Женя. – "Сходи в оперету, якщо вже тобі так хочеться подивитися закордон. Невже тобі не шкода знову їхати і залишати мене зубрити ці безглузді інтеграли?!"
Вона дивиться на мене майже благаюче. У її погляді щось більше, не лише прохання чи примха.
"Це не залежить від мого бажання, Женя... Борг..."
"Обов'язок, борг..." – як луна, повторює мої слова Женя. – "Я дуже часто це чую – обов'язок!"
З неї раптово злітає вся безтурботність та веселість. Голос її стає сумним і серйозним.
"Я була так нескінченно рада, що ти не кадровий військовий. Ти думаєш я щаслива вдома? Адже я – сирота!"
Женя випросталася, обличчя її зблідло, тонкі пальці нервово смикають шовкову бахрому дивана.
"За все життя я бачила батька лише тижнями... Адже ми майже чужі. Ти думаєш, чому він засипає мене подарунками? Він теж відчуває це. То Китай, то Іспанія, то ще кудись... І так усе життя..."
Голос Жені тремтить від хвилювання і очі наповнюються сльозами. Вона не володіє собою, слова злітають із її губ як пристрасне звинувачення, як скарга на долю.
"Подруги кажуть, що я щаслива – у батька всі груди в орденах... А я ненавиджу ці ордени... Вони відібрали у мене батька... Кожен з них – це роки розлуки. Подивися на маму! У неї не встигають просохнути сльози радості, що батько повернувся, живий, здоровий, як знову плаче. Знову проводжає кудись, навіть не знає куди... Іноді по року листів немає..."
"...Він теж каже – борг, борг... А тепер ти... Я не хочу жити так, як мама... Я не хочу жити твоїми листами..."
Женя закриває обличчя руками. Її плечі судорожно здригаються. Вона падає обличчям донизу на подушки дивана. На оксамитових подушках, як скривджена дитина, зрошуючи сльозами золотий подарунок фюрера, гірко плаче його новий власник.
Я мовчки гладжу Женіне волосся, що безладно розсипалося по червоному оксамиту, дивлюся на залиті сонцем дахи будинків за вікном, у блакитне марево літнього неба. Наче я шукаю там відповіді. Що я повинен робити? Тут, поряд зі мною кохана і любляча жінка. Десь там далеко-далеко чекає на мене обов'язок.
Що таке обов'язок? Може це просто виправдання, за яке ми чіпляємося, щоб втішити власну совість. Чи це вищий прояв нашої совісті? Усе залежить від основного принципу. Борг – це похідне віри у істинність основного принципу.
Мій обов'язок – знайти цю віру. Це – борг у квадраті.
Увечері я сиджу з Ганною Петрівною у вітальні. Женя, як зразкова дівчинка, розклала на столі книжки і гризе олівець, готуючись до останніх іспитів. Білий ангорський кіт, улюбленець Жені, наполегливо лізе мені на коліна. Ганна Петрівна, як завжди, скаржиться на своє самотнє життя.
"Пропонували йому місце в Артилерійському Управлінні, так ні – знову в пекло лізе. Пробило голову під Кенігсбергом – так все мало. Вже ніби і орденів достатньо, і звання високе. Тепер одне твердить – буду маршалом. Сам Сталін йому на прийомі сказав. Тепер і повторює, як зозуля".
За кілька днів до капітуляції Німеччини, коли перемога була вже, власне, очевидною, генерала спішно відкликали до Москви. 10 травня 1945 року він, разом із Генералітетом Червоної Армії, був присутній на урочистому прийомі у Кремлі, даному Політбюро ЦК ВКП(б) на честь перемоги над Німеччиною.
Ще один орден Леніна прикрасив його широкі груди, ще одна зірка додалася на золотих генеральських погонах. Але Ганні Петрівні не довелося довго радіти побаченню з чоловіком. Він отримав нове секретне призначення, всі дні проводив у Генштабі і на всі розпитування Ганни Петрівни куди він їде однозначно відповідав – "Отримаєш листа з адресою польової пошти".
Про його місцезнаходження Ганна Петрівна дізналася лише за кілька місяців, коли вибухнула війна з Японією. Та й то дізналася вона лише з газет, з Указу Президії Верховної Ради про нагородження генерала за особливі заслуги в боях проти Японії.
Пухнастий улюбленець Жені продовжує докучати мені проявом своїх почуттів. Після його ласок я завжди з ніг до голови в білій шерсті. Я беру муркотливу істоту по можливості обережно за комір і викидаю за двері.
"Як же він стане маршалом, якщо війна закінчена?" – Запитую я Ганну Петрівну, – "Війна з Японією, якщо і буде, то довго не триватиме. З ким же воювати?"
"Не знаю", – зітхає Ганна Петрівна, – "Він зі мною про політику багато не розмовляє. Це він після того, як востаннє в Кремлі побував, так і розспівався. Видно там щось та думають, якщо кажуть. Для нього Сталін – і кінець, і початок. Раз йому Сталін сказав "будеш маршалом", то він за цією маршальською зіркою на небо полізе".
"Що за чортівня?" – майорить у мене в голові. – "У Кремлі словами на вітер не кидаються".
Я нічого не сказав тоді Ганні Петрівні. Щодо цього, генерал правий. Немає нічого безглуздішого, ніж говорити з жінками про політику. Для юнаків це тактична помилка, для дорослих людей – необережність або, у кращому разі, марна трата часу. Проте слухати жінок іноді дуже корисно.
Я згадав і зрозумів слова Ганни Петрівни лише пізніше, за столом засідань Союзної Контрольної Ради у Німеччині. Те, що іншим стало зрозумілим багато пізніше, мені було зрозуміло вже після першого засідання.
Так провів я свій останній день у Москві.
Ранок наступного дня застає мене на Центральному Московському аеродромі. Ще рано і ранковий туман стелиться над землею, холодною матовою росою осідає на поверхнях літаків. Навколо все нерухомо, все тихо і спокійно. На злітному полі розпластали зелені крила численні транспортні літаки, усі як один – "Дугласи".
На душі у мене настільки ж легко, наскільки легке і свіже ранкове повітря навколо, так само спокійно і тихо, як це поле навколо, обмите росою поле аеродрому. Напевно кожен мандрівник неодноразово відчував неминуче почуття легкості й простору, що охоплює душу перед від'їздом у далеку далечінь.
Разом з тим вже наперед радієш майбутньому поверненню до знайомих берегів, у рідне середовище, до батьківського будинку.
За рік я знову повернусь до Москви. Тоді вона буде мені ще дорожчою і ріднішою, ніж тепер.
До мене наближаються двоє офіцерів, які, вочевидь, летять тим же літаком.
"Ну як, майоре?" – з привітанням звертається до мене один з них. – "Значить – даєш Європу?"
"Не завадить подивитися, що вона з себе справді уявляє, старенька Європа", – додає другий.
Аеродром пожвавлюється. Прибувають ще кілька людей з приписами на відрядження до штабу Радянської Військової Адміністрації. РВА має свої літаки, що курсують на трасі Берлін-Москва. З Німеччини літаки летять мало не чіпляючись черевом за землю, під вагою особливо важливих і термінових вантажів. Натомість із Москви до Берліна вони йдуть наполовину порожніми. Так і наш льотчик, почекавши ще якийсь час, махає рукою і сигналом просить у диспетчера дозволу на старт.
Літак, ніби прощаючись, робить коло над Москвою. Яка ж ти маленька зверху, столице! Лежиш, як руде теля на зеленому лужку. По околицях розсипалися сільські будиночки з дощатими прогнилими дахами, а навколо, скільки вистачає очей, зеленіє травка, чагарники, дерева.
Я ще раз намагаюсь спіймати щось очима, але під крилом літака вже пливуть хмари.
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ