На фронтах точаться бої, а над Москвою палахкотять салюти. Зовні війна мало помітна у Москві. Той, хто читав про запеклі повітряні бої в московському небі, потрапивши до Москви, здивується відсутності слідів бомбардування. По вулиці Горького лише один будинок зруйновано потраплянням авіабомби. Я кілька разів проходив цим місцем, але помітив руїну лиш коли мені вказали на неї пальцем. Відсутні частини стін закриті фанерою, пофарбованою та розмальованою як макет на кіно-фабриці. Попадання бомб – поодинокі явища. Не можна говорити про якесь планомірне бомбардування.
Подібна картина в Ленінграді. На Ленінградських будинках безліч подряпин від артилерійського обстрілу, майже всі дерев'яні будинки на околицях розібрано і спалено самими жителями під час блокади як паливо, але значних слідів повітряних бомбардувань знову-таки не помітно.
Багатьох москвичів цікавить одне пікантне питання. Невже німці не мали сил та можливостей кинути хоча б пару бомб на Кремль? Просто так, для сміху – щоби налякати його мешканців. Шкоди їм все одно не завдаси, оскільки розташована поблизу Кремля найглибша станція метро "Кіровська" перероблена на урядове бомбосховище і пов'язана з Кремлем підземним ходом. Москвичі запевняють, що це було зроблено ще задовго до початку війни.
У 1942 році уряд був евакуйований з Москви до міста Куйбишева. При цьому в газетах урочисто наголошувалося, що Сталін залишається у Москві. Москвичі від себе додавали, що спішно риється підземний хід від Кремля до Волги.
Тепер більшість урядових установ повернулися із Куйбишева до Москви. Москва знову ожила і вирує майже мирним життям. Щовечора піднімаються в небо і здаються чимось віджившим і непотрібним прив'язні аеростати загородження. Головне, що нагадує про війну – це велика кількість людей у військовій формі на московських вулицях. Військових більше, ніж цивільних.
До початку навчальних занять, із запізненням на десять днів, повернулася із санаторію Женя. Я навіть не знав, де вона була. Її квартира була просто замкнена і ніхто із сусідів не знав де вона. Це було у характері Жені. Вона завжди робила, що їй заманеться і нікого не повідомляла про свої плани.
Одного разу я за звичкою зайшов торкнутися знайомих дверей. На цей раз двері виявилися не замкненими. Ключем, що зберігся в моїй кишені, я відкрив англійський замок і обережно ввійшов усередину.
На величезному дивані, згорнувшись калачиком під хутряним пальто, солодко спала Женя. Вона по-дитячому прицмокувала уві сні губами і чомусь усміхалася. Я сів на край дивана, тремтячими руками дістав портсигар і запалив цигарку.
У кімнаті той самий милий безлад студентської богеми. На столі розкидані книжки упереміж із частинами жіночого туалету. З-під столу визирає одна з жіночих туфель. Другий туфель можна шукати на шафі або за диваном. Коли Женя хоче спати, вона просто брикає ногами і туфлі летять у всі боки.
Налюбувавшись знайомою картиною, я глибоко затягнувся і обережно пустив дим від цигарки в рожеві ніздрі Жені. Вона скривилася, на секунду розплющила очі і, мрійливо зітхнувши, перекинулася на інший бік.
Почекавши декілька хвилин, я повторив те саме. На цей раз Женя солодко потяглася і, розплющивши очі, як ні в чому не бувало, промуркотіла: "А-а-а-х, це ти! Я думала мені просто сниться..."
Вона, як велике кошеня, почала повертатися під хутром. Теплий аромат пахнув мені в обличчя.
"Як ти сюди потрапив?" – Запитує Женя.
"Через двері" – відповідаю я, крутячи в пальцях ключ.
Все, що відбувається, для мене є настільки ж несподіваним і нереальним, як і для Жені. Я все ще не можу повірити, що після такого тривалого часу я знову сиджу на цьому дивані, що Женя знову поряд зі мною.
Дівчина звільняє оголені руки з-під хутра, з останнім солодким подихом пробудження потягується убік як птах, що розправляє крила. Одна рука креслить по килиму на стіні, інша безсило спадає до підлоги. Потім я відчуваю як два теплі крила швидко і міцно стуляються навколо моєї шиї.
"Невже це не сон", – шепоче голос над моїм вухом, – "Невже це ти".
Я тішу моїми грубими руками оксамитову шкіру дівчини, вдихаю п'янкий аромат розпаленого сном тіла. Я мовчу і не відриваючись дивлюсь у вічі Жені. Я ще раз переживаю в душі усі дні нашої дружби.
Колись нескінченно давно я відкрив двері в одну з аудиторій Московського Енергетичного Інституту, де цього дня проводилися іспити. У відчинені двері мені назустріч стрімко вистрибнуло радісне створіння. Світло сонця з високих вікон аудиторій пронизувало складки легкої сукні, золотистим спалахом світилися кучері волосся, торжеством переможця сміялися широко відкриті променисті очі. У мене тужливо занило серце. Я не міг навіть зрозуміти чому. Напевно, підсвідоме почуття безнадійної мрії, де наперед знаєш примарність усіх бажань. "З нового набору. Склала перший іспит", – лиш подумав я.
Пізніше ми познайомились. Це було лише зовнішнє знайомство, бо всі студенти знають один одного. Іноді вона, проходячи повз мене, не помічала мене. Іноді я відповідав тим самим.
Якось, повертаючись додому в метро, я підняв очі і побачив поряд із собою Женю. Я був один, вона також була одна. Серед незнайомих людей ми відчули себе ближче. Розпочалася розмова. Я збрехав, що я теж студент, але зі старшого курсу. Мені не хотілося зізнаватись Жені, що я науковий співробітник у цьому ж Інституті.
Науковий працівник в очах студентів – це щось на зразок знака диференціалу, щось невизначене і незрозуміле.
"Що ви зараз збираєтеся робити?" – Після п'яти хвилин розмови несподівано запитала Женя.
Я знизав плечима. Не буду ж я казати, що вдома на мене чекають креслення й таблиці, від яких у неї пробіжить мороз по шкірі.
"Тоді поїхали зі мною", – безапеляційно заявила Женя, – "Допоможіть мені зробити дещо вдома. Я тепер одна і не можу з усім упоратися".
Я подумав, що Женя змусить мене вирішувати якісь завдання. Я був у захваті і надав себе у повне її розпорядження.
"Там роботи вистачить", – потішила мене моя нова знайома.
Так я вперше потрапив до Женіної квартири. Жила вона сама. Це не було дивно у воєнний час. Більше мене здивувало, що вона жила одна у трьох кімнатах. Це було досить дивно для самотньої студентки. За московськими звичаями тут мало б жити три родини.
Замість завдань Женя змусила мене переставляти меблі. За годину вона розмовляла зі мною на "ти" і пригощала мене цигарками, як господиня пригощає робітника. Те, що здавалося мені міжзоряною мрією, стало нескінченно близьким і простим.
З першого дня мене вразило Женіне життя. Їй було вісімнадцять років, але самостійною вона була не по літах. Пізніше, з уривків слів, я зрозумів, що її батько – кадровий військовий. Говорила вона про це неохоче і мимохідь. З великою теплотою вона відгукувалася про маму, яка працює військовим лікарем на фронті. Було помітно, що вона почувається покинутою і самотньою. "Як циганка..." – з легким нальотом гіркоти якось мимоволі вирвалося у Жені. Докладніше говорити про свої сімейні справи вона не хотіла.
Женя здавалася мені покинутою дитиною, і я намагався допомогти їй чим міг. Вона чуйно відповідала на мою увагу. Якось увечері, зі звичайною для неї безпосередністю, вона обвила руки навколо моєї шиї, відкинула назад свою стріпану голівку, і зазирнувши мені в очі просто сказала: "Знаєш, Грицю, я так звикла до тебе... Поцілуй мене! Тільки міцно-міцно!"
Життя Жені так і залишилося для мене загадкою. Часто вона відправляла мене отримувати для неї важкі посилки. Там було вдосталь речей, які важко дістати у воєнний час. Це іноді викликало мою підозру, що межувала з ревнощами. Але Женя тільки сміялася: "Хоч батько і волоцюга, але все ж таки дбає про мене!"
Якось я зустрів у її квартирі літнього сивого чоловіка. Коли він пішов, Женя мигцем показала мені кілька заповнених бланків із печатками. На бланках під червоним гербом стояло: "Військова Колегія Державної Прокуратури Союзу РСР".
"Це один знайомий батька. Ці папірці мені потрібні, щоб виправдатися за прогули в Інституті", – Женя недбало кинула бланки до шухляди.
Я лиш похитав головою. Адже це верховна судова інстанція НКВС! Такі бланки небезпечно навіть у руках тримати, а цій дівчинці люди приносять їх додому, щоб вона виправдалась за прогули. Напевно у неї були якісь сильні зв'язки.
Женя була неперевершеним шибеником. Якось вона збиралася до театру зі своєю подругою Лорою, студенткою Інституту Кінематографії. Лора славилася своїм пташиним розумом і гарненьким личком. З якихось міркувань я до театру не запрошувався.
"Ми йдемо у театр по справах", – пояснила мені Женя, – "Ти посидь тут і почитай. Не смій нікуди йти! Я скоро повернусь".
Потім вона почала перевдягатися. Коли Лора запитливо подивилася на неї, то вона зі сміхом заспокоїла подругу: "Гріша – своя людина. Можеш не соромитися. Переодягайся!"
Я інстинктивно запідозрив щось недобре, але оскільки в інших кімнатах було холодно, то я взяв до рук газету і удав мою відсутність. Женя з Лорою крутилися перед дзеркалом, сперечаючись у кого краще лінія спини та інші лінії. Нарешті Женя покликала мене у якості судді. Перш ніж опустити газету я трохи вагався, але потім допитливість взяла гору над обережністю. Тільки-но я опустив край газети, як мені в голову полетіла важка книга:
"Ти куди дивишся? Ти і не дивлячись повинен знати хто краще!" – повчально сказала Женя.
Так і дружили ми з Женею в цій обвішаній килимами кімнатці. За вікном били зенітки, палахкотіло прожекторами московське небо. Десь гриміла війна, на фронтах текла кров. Потім прийшла і моя черга надягти солдатську шинель.
І ось тепер я знову тут.
У широке вікно падають багряні промені сонця. Вони січуть перламутровими смугами морозне повітря за вікном, безшумно ковзають між складками фіранки, народжують у кімнаті тихий танець іскристих пилинок. Промені західнього сонця упираються в килим на стіні. Оксамитовий візерунок закипає бурштиновою вологою дивовижних південних плодів, тліє згасаючим світлом незвіданого казкового світу, де є все те, чого не вистачає нам у житті. Візерунок повільно гасне, тепер він стікає кров'ю. Він теплий, він густий, він димиться. Фарби вмирають як день за вікном, стають дедалі глибшими, темнішими. Вони звуть до чогось томливого і незбагненного, далекого і прекрасного. На що вони зараз схожі? На чорно-червоне, терпке, як мускат, кавказьке вино. Таке вино п'ють на знак кохання і кричать "Гірко!"
Я піднімаю руку і обережно торкаюсь граючої фарбами оксамитової тканини. Я впевнений, що вона повинна бути теплою, що я відчую цю теплоту, що на моїй долоні залишаться фарби. Я хочу впіймати, зупинити їх.
"Про що ти думаєш, Гриша?" – раптом тихо питає Женя.
"Так от спиш у траві, а потім розплющиш очі", – думаю я вголос. – "Перед носом повзе мурашка. Стебла такі великі, а бідна мурашка така маленька. Повзе бідолаха, поспішає, падає і знову поспішає... А куди вона поспішає? Підстав їй палець – вона поповзе по пальцю. А варто опустити інший палець і – немає мурашки. Так от і наше життя. Думаєш, що ти щось собою представляєш... А потім розплющиш очі – і бачиш, що ти лише мурашка..."
"Чому це тобі спало на думку саме зараз?" – Здивовано піднімає брови Женя.
"Я зараз такий щасливий... Шкода, що не можна зупинити щастя, впіймати його... Врешті ми – лише мурашки..."
Женя тихо треться щокою по моєму плечі: "Чи помічав ти коли-небудь, що жінки різні? Візьми Лору – вона ж самка і тільки. Вона відчуває, що цукор – солодкий, а сніг – холодний. І це все! А іноді хочеться чогось іншого, по той бік бажання...
Відрізана від світу тиша кімнати у світлі згасаючого дня дихає незайманим спокоєм. По всій землі, від краю до краю, тече кров, а тут... Хочеться думати і говорити про щось хороше, чисте. І це особливо відчуває солдат, який повернувся вчора з фронту.
"Хочеш, я розповім тобі історію одного чистого кохання?" – питаю я.
"Якщо там є щось таке..." – Женя прохально дивиться на мене. – "То краще не кажи".
"Ні, там не було абсолютно нічого. Навіть жодного поцілунку", – говорю я. – "Ось ти зараз заговорила про жінок. Брудні душі розповідають різні історії про фронт. Про жінок на фронті. А я на фронті дізнався про інше – про велич душі жінки. Дівчина в сірій шинелі! Та я б ці слова золотом по мармуру вибив..."
Слова лунають неприродно голосно в сутінковій тиші. Я тремтячими пальцями гладжу каштанове волосся Жені, щоб заспокоїти себе.
"Коли солдат стікає кров'ю – це одне", – кажу я, не чуючи свого голосу. – "Та коли цього солдата несе на руках жінка – це інше..."
"Коли я був поранений, мене привезли з медсанбату до стаціонарного шпиталю", – продовжую я. – "Як у маренні – серед ночі приймання поранених, все навколо гойдається. Кудись несуть на ношах, укривши ковдрою з головою. Прокинувся я в рентген-кабінеті. Яскраве світло. Уявляєш собі – голий, покалічений, самому дивитись гидко. Я лежу на столі, а наді мною схилилася дівчина – медсестра. Бачу тільки темно-русяву голову. Коси заплетені навколо голови, відкрита потилиця і ніжна шкіра на шиї. Коли вона почала перевертати мене, я побачив її обличчя. Очі великі, блакитні, і чисте чоло. Вона обережно перевертає мене. Я важкий, важко їй, бідолашній. Адже серед ночі, не спить... Заскрипів зубами – намагаюся сам перевернутися і не можу. Сльози від образи виступають".
Женя слухає, затамувавши подих.
"І тут вона на мене подивилася", – продовжую я. – "Напевно ніхто так не вгадував думки один одного, як ми цим поглядом. Ніколи ще жінка не здавалася мені такою красивою. Адже я був тільки однією з тисяч брудних закривавлених істот, а вона так дбала про мене. Я тоді хотів подякувати їй цим поглядом..."
"Тільки, заради Бога, не закінчуй погано", – шепоче Женя, тремтячи всім тілом. – "Як би я хотіла бути на її місці!"
"Потім я лежав у шпиталі три місяці. Коли вже ходив, якось поспілкувався із сестрою нашої палати Тамарою. Жалівся їй на тугу – вив як собака на місяць. Потім випадково згадав сестру з рентген-кабінету.
"А, це Віра!" – каже та.
Через кілька днів Тамара знову підходить до мене: "Віра хоче тебе бачити. Можеш зустріти її в клубі", – здивовано додає. – "Навіщо це ти їй знадобився?"
Женя широко розплющеними очима дивиться кудись далеко.
"Пораненим у клуб ходити заборонялося. Одяг у всіх відібрано – тільки білизна й халати. Але ми так робили: у одного під матрацом чоботи, у іншого – штани, у третього – гімнастерка. От по черзі і ходили", – розповідаю я далі, згадуючи евакуаційний шпиталь ЕГ-1002. – "Перед концертом у фойє грає оркестр. Біля стіни стоїть Віра і ще кілька сестер. Я дивлюсь і боюся підійти. Потім набрався хоробрості і запрошую Віру на танець. І ось що цікаво – словом ми з Вірою не обмовились, але тільки-но вона мені поклала руку на плече, відчуваю, що Тамара не обманула. Потім вона бачить, що мені важко танцювати, повела мене вбік, де менше людей, і весь вечір ми з нею там просиділи. Дивною вона була дівчина, студентка-медичка".
"Ну, а потім?" – Запитує Женя.
"Потім почався концерт. Біля дверей стоїть політрук і виловлює поранених. Я притулився біля сходів як дворовий пес. Віра з подругами заходить до зали останньою. Потім на очах подруг і політрука повертається назад, бере мене під руку і веде з клубу. Це не жарт – особисті знайомства сестер з пораненими переслідуються начальством. А заради чого?! Стояли при місяці під березами і говорили. Як у шістнадцять років".
"Невже ви не поцілувалися?" – шепоче Женя.
"Ні. Це мені здалося б злочином. Видно, вона хотіла вилікувати не тільки моє тіло, а й мою душу. Шкода їй стало сумного солдата".
"Ти пам'ятаєш її і тепер?"
"Так... По той бік бажання", – відповів я задумливо. – "Ось ти заговорила про душу жінки. Віра була справжня жінка. Я згадую її щоразу, коли слухаю "Похідний вальс" – "Завтра знову в похід... Так скажіть мені слово, Сам не знаю про що..." Коли я повернувся до свого корпусу, то на мене чекав наказ про евакуацію в інший госпіталь. Ми навіть не встигли попрощатися".
У цей перший день нашої зустрічі Женя була дуже мила. Тільки коли я сказав їй, що тепер навчаюсь в Академії, очі її потемніли:
"Але це означає, що ти повинен назавжди залишитися в Армії".
Я безпорадно знизав плечима і, щоб якось виправдатися, відповів: "Але ж твій батько теж кадровий військовий".
"Ось тому я і живу як сирота", – відповіла Женя, повернувшись до мене спиною і дивлячись у стіну. – "Тепер мені якраз не вистачає, щоб ти став таким же волоцюгою, як батько".
2.
У Москві виключно суворі та прискіпливі комендантські патрулі. Вони не лише перевіряють документи, а й ретельно стежать за дотриманням військовослужбовцями порядку форми. Якщо у когось із військових недостатньо начищені гудзики, брудні чоботи або відірваний хлястик на шинелі, тому не уникнути комендатури і кількох годин заняття стройовою підготовкою – у порядку покарання.
Комендантські патрулі, що стоять біля ескалаторів станції метро "Красносільська", найбільше роздратовані нахабними та самовпевненими істотами у військовій формі, які з недавнього часу регулярно з'являються на цій станції. На плечах – нормальні солдатські погони, але з якимсь дивовижним золотим кантом по червоному полю. Солдати з золотими кантами всі як один виряджені в нові офіцерські шинелі зеленого англійського сукна. Мало того, на них – викликаючі заздрість скрипучі хромові чоботи, тугі офіцерські пояси з пряжкою-зіркою і портупеєю, на голові – молодецьки насунуті на вухо хутряні шапки. Навіть шапки, зроблені не як зазвичай – із цигейки, а із сірого каракуля! Не всякий офіцер може дозволити собі таку розкіш! Багато з цих франтуватих солдатів безцеремонно розмахує портфелями у руках. В Армії руки служать для віддавання честі і для витягування по швах, а не для портфелів.
Спочатку комендантські патрулі просто остовпіли від такого нечуваного порушення всіх основ військового регламенту. Потім, передчуваючи багату здобич для гауптвахти, почали вимагати у золотопогонних солдатів червоноармійські книжки. Побачивши замість червоноармійських книжок червоні посвідчення особи з гербом та золотими літерами "Військова Академія", вони ошелешено відкозиряли порушникам форми і знизили плечима їм услід: "Тут без пів-літри не розберешся! Погони солдатські, документи офіцерські!?"
Дехто зі слухачів 1-го курсу нашої Академії не має офіцерських звань. Коли синові якогось московського вождя пролетаріату підходить термін йти в Армію, то вождь запросто телефонує Начальнику Академії генералу Біязі: "Микола Івановичу, як живеш? Як справи йдуть? Я до тебе свого спадкоємця пришлю, поговори там з ним". Таким чином можна служити в Армії, навіть у воєнний час, не їдучи з дому, не наражаючись на всякі фронтові випадковості і одночасно отримуючи завидну професію.
На відміну від інших Академій, нам дозволяється проживання на приватних квартирах, а не тільки на казарменному положенні. Звання в Академії підвищуються на одну ступінь після закінчення кожного курсу. Хто вступив на 1-й курс без звання, закінчує останній курс з чином капітана. Водночас можна зустріти капітанів, які навчаються на 1-му курсі. Склад досить строкатий.
Головну роль в Академії відіграють не звання, а те, на якому курсі і факультеті дана особа знаходиться. 1-й курс, вишикувавшись по відділеннях, чекає своєї черги до їдальні. В цей час у двері без строю і без жодної черги протискуються поодинці такі самі слухачі як вони. Хто стоїть у строю з досадою переминаються з ноги на ногу і зітхають у безсилому обуренні: "Ех, цей четвертий курс!" Останній курс знаходиться на положенні вільних слухачів, йому дано багато поблажок і свободи. Дозволяється навіть отримувати суху пайку додому, що не дозволено самим офіцерам-викладачам.
На нашому 4-му курсі Німецького Відділення Західного Факультету всього вісім слухачів. Усіх їх набрали з різних місць, більшість вже не вперше на університетській лаві. Склад виключно сильний, але й вимоги, відповідно, високі. Працювати доводиться багато та напружено. Окрім поточних дисциплін, необхідно наздоганяти так звані спец. дисципліни за попередні курси. Наприклад, "Статут Армії", "Озброєння Армії", "Організація Армії", "Служби спец. призначення Армії". За скромним позначенням "спец. призначення" розуміється розвідка та контррозвідка. "Армія" – зрозуміло, не радянська, а німецька. Жоден радянський офіцер, навіть у своїй спеціальній області, не знає стільки про Червону Армію, скільки повинен знати слухач нашої Академії про всі роди військ "своєї" Армії, тобто. німецької, англійської та ін., залежно від відділення, де він знаходиться.
Підручниками за спец. дисциплінами зазвичай є оригінали документів або статутів відповідної Армії. Лекції з особливо свіжих або делікатних предметів заборонено конспектувати. Вже готові конспекти, надруковані на гектографі та ретельно пронумеровані за примірниками, можна отримати під розписку і заставу своїх документів для вивчення у приміщенні спеціального навчального залу. "Зміст цих конспектів відстає від життя не більше, ніж на місяць. Інформаційний матеріал висвітлює не тільки вже існуюче, але й те, що знаходиться у стадії розробки або проектування. Часто до стандартних конспектів додані фотокопії оригіналів. За якістю фотографії можна судити, що частину з них зроблено з трофейних документів або предметів, іншу частину – в іншій, менш зручній і спокійній обстановці. Іноді чітко видно роботу мікрокамери. Такі камери поміщаються в гудзик, головку замку дамської сумочки і т.д.
Людина, яка поверхнево ознайомилася з якоюсь наукою, зазвичай схильна стверджувати, що вона знає даний предмет досконало. Чим більше людина дізнається, тим менше у неї стає впевненості у своїх знаннях. Тепер нас навчають кумедним речам. Примушують студіювати оригінали середньовічної літератури готською та давньо-верхньонімецькою мовами, які не розбере навіть сучасний німець. Хто читав "Пісню про Нібелунгів", зіткнувшись з нею в оригіналі, тільки задумливо почухає потилицю, але не зрозуміє жодного слова. По тому, як людина вимовляє слова "смажений гусак", ми повинні визначати, звідки він родом з точністю до кількох кілометрів.
Ніколи в житті я не повірю людині, яка стверджує, що вона знає щось досконало. Мені згадуються слова професора математики Зіміна, відомого як філософ-богослов. У відповідь на твердження одного студента, що той чудово знає математику і не згоден з поставленою йому трійкою, професор Зімін буркнув: "На п'ятірку знає математику тільки Бог, я сам знаю на четвірку, а найкращий студент – на трійку. Ідіть, юначе, підучіть покраще!"
Ми повинні знати, в яких місцевостях Німеччини що п'ють і їдять, як одягаються і які мають характерні звички. Ми повинні знати всі найдрібніші прикмети кожної національної групи, маємо базово визначати марки німецьких вин з деталями, необхідними для комівояжера з вин. Нас вчать, населення яких німецьких провінцій недолюблює своїх німецьких компатріотів, яких саме, з яких причин і якими словами вони лають один одного. При розмові з баварцем можна завоювати його симпатії, вилаявши відомим слівцем прусаків. Нам дається історичний генезис всіх живих і мертвих, політичних та економічних, ідеологічних та релігійних протиріч усередині німецької нації. Так хірург вивчає місця хвороби та слабкі сторони пацієнта.
Історія німецької компартії подається нам у сильно відмінному викладенні, ніж у нормальних підручниках з історії комуністичного руху. Лектор, при цьому, зазвичай вживає термін "наш потенціал" чи інші точніші визначення. Просидівши дві години на лекції, жодного разу не почуєш слово "компартія". Конспекти з цих лекцій було б цікаво почитати самим німецьким комуністам. Деякі з них чесно думають, що вони борються за кращу Німеччину. Політичний рух – це, до певної міри і ступені, не що інше, як відлов легковірних людей. Вожді, які стикаються з Комінтерном, звичайно, краще орієнтовані в цьому делікатному питанні.
Якось хтось із слухачів поставив лектору запитання: "Чим пояснити, що тепер ми не маємо комуністичних перебіжчиків з боку німців?"
"Якщо ви подумаєте, то самі зрозумієте чому. Я не хочу забирати час у аудиторії, пояснюючи такі елементарні речі", – відповів лектор. – "Нам не потрібні перебіжчики. Нам ці люди набагато корисніші, залишаючись і працюючи для нас на тому боці".
Цей лектор, окрім нашої Академії, читає курс "Підривна робота у тилу" у Вищій Розвідшколі РСЧА.
Низька цінність перебіжчиків, з цієї точки зору – це одна сторона справи. Але якщо копнути глибше, куди поділася масова німецька компартія? Німеччина була першою у світі державою, що зав'язала тісні дружні й торговельні зв'язки з Радянською Росією. У Німеччині була найсильніша компартія і найяскравіший промисловий пролетаріат у Європі. Німецька компартія і німецький пролетаріат були для нас взірцем пролетарської свідомості та солідарності. Комунізм, свого часу, пустив глибоке коріння в душі німців. Передбачалося, що Німеччина буде наступною ланкою у ланцюзі "світової революції". Кепка Тельмана була відома нам так само добре, як і борода Карла Маркса. І раптом!
Тепер німці б'ються як чорти, ніхто в полон не перебігає, а наша пропаганда, забувши про "класовий підхід", поставила на усіх німцях тавро "фашист" і закликає лише до одного – "Убий німця!" Адже пересадити всіх комуністів у концтабори Гітлер не міг. Цього не стверджує навіть наша пропаганда. І ось тепер нацизм цвіте пишним цвітом! Де ж комуністична свідомість, пролетарська солідарність, класова боротьба тощо?
Нещодавно наша Академія перейшла до нового приміщення поряд з Академією Механізації і Моторизації Червоної Армії ім. Сталіна в Лефортово. Колись тут було юнкерське училище, а потім – артилерійська школа. Будинки досить незатишні, пахне казармою. Зате для командування вирішена основна проблема – всі ми знаходимося під одним дахом, за одним парканом, серед комплексу будинків є навчальний плац, а десь позаду – гауптвахта.
Восени можна часто спостерігати повчальну картину. Подвір'ям Академії блукають кілька слухачів під конвоєм таких самих слухачів-вартових. З арештантів знято погони і пояси, в руках у них мітли й совки. Вони, не поспішаючи, змітають у купи листя, що безперервно падає з дерев під ударами осіннього вітру. Праця ця настільки ж продуктивна, як наповнення водою бочки без дна. Але арештанти не сумують і не поспішають. До обіду ще далеко, а в камері нудно. Дещо неприємніше, коли їх шикують у лінію на відстані кількох кроків одне від одного і пускають збирати недопалки по двору. Трохи соромно.
Проходять по двору слухачі й підбадьорюють своїх потрапивших у халепу товаришів: "А, Коля, знов сидиш! За які подвиги? Скільки заробив?" Інші зупиняються і шукають очима серед арештантів кого-небудь з генеральських синків. Воно таки цікаво – батько генерал, а син по двору недопалки під конвоєм збирає.
Жертви гауптвахти – це зазвичай слухачі першого курсу, багато з яких ще не знайомі з армійською дисципліною. Для них, головним чином, і винайдено педагогічне покарання у формі підмітання листя та збору недопалків. Цим у них відбивають прагнення до вільного мислення і вбивають почуття безумовної покори наказам начальства. Вони мають раз і назавжди запам'ятати, що у військовій службі наказ – це вищий закон. У них виробляється відповідний безумовний рефлекс.
На дверях гауптвахти хтось старанно вирізав ножем: "Я навчу вас волю любити!"
Це тепер модна фраза в Армії. Генерали покрикують ці слова на офіцерів після чергової перевірки чи інспекції, де виявлено недостатню дисциплінованість. Сержанти у навчальних підрозділах кричать ці дзвінкі слова в обличчя солдатам у супроводі матюків, а то й просто зуботичини.
Є на це і тиха, але багатозначна відповідь: "До першого бою..." Недарма за новим статутом офіцери йдуть не попереду своїх рот, а за ними.
Так, не впізнати тепер Армію! Багато що змінилося за час війни, змінилося в самих несподіваних напрямках!
Багато хто з нас щиро обурюється методом навчання солдатів у запасних частинах перед відправкою на фронт. Там солдатів навчають майже виключно стройовій підготовці, послуху команді "направо" і "наліво", віддачі честі начальству й ходінню в зімкнутому строю. Часто гвинтівки у солдатів дерев'яні. Нерідко солдати потрапляють на фронт, жодного разу не вистріливши зі справжньої бойової рушниці. Здавалося б, що це абсолютна дурість?! Таке бурчать і самі солдати, але потім звикають і коряться. Іноді це пояснюється місцевими причинами. Але загальні плани йдуть згори і мають свій глибокий зміст.
Для Кремля не так важливо, якщо солдат помре, але набагато гірше, якщо солдат не кориться. Навчання планується виходячи саме із цього. Найважливіше, чому слід навчити солдата – безумовна покора. Помри, а наказ виконай! Тому елементарне навчання солдата починається зі знищення у ньому будь-якого стимулу до самостійного мислення. Солдата привчають почуватися лише безвідмовною одиницею у строю, у системі, у тому цілому, що утворює Армію і Державу.
Отримавши бойовий наказ, що означає вірну смерть, солдат може подумати, що це нісенітниця і засумніватися. Тому його заздалегідь привчають робити безглузді речі й коритися. Солдатів перед відправкою на фронт ганяють день за днем з дерев'яними гвинтівками командою "на плече", тобто як ходять лише на параді. У такому дусі їх дресирують на морозі від зорі до зорі: праворуч, ліворуч, на плече, до ноги... Після такої багатогодинної "бойової підготовки" їх змушують з піснями йти за кілометр у їдальню, повертають кілька разів назад до вихідного пункту і вимагають щоб співали голосніше. Дорогою до їдальні всю роту декілька разів кладуть у сніг і наказують повзти вперед "по-пластунськи". Солдати голодні, а в їдальні чекає приваблива вода з капустою і шматок чорного хліба. Можна вирішити, що все це дурість?!
Ні, ні... Це дуже добре продумані та спущені зверху директиви. Це нововведення останнього часу з урахуванням вивчення попереднього досвіду морально-виховної роботи у Армії. Це діалектичний закон про те, що все рухається, змінюється. Кремль знає, що робить!
В середині зими я потрапив у внутрішню варту по Академії. Старшокурсники зазвичай несуть команду та зміну варти, слухачі молодших курсів стоять на постах. За вартовим розкладом я виявився начальником варти по гауптвахті.
Половина моїх арештантів, загалом близько п'ятнадцяти, сиділа за двійки на іспитах, решта – за порушення дисципліни. Після ранкової "зарядки" у формі збору недопалків на території Академії арештантів під гвинтівками ведуть на сніданок. Зазвичай це робиться після того, як поснідає весь склад Академії. Тут арештанти почуваються господарями становища. Кухарі щедро навалюють їм повні миски рисової каші зі сливами, какао вони тягають із кухні цілими відрами. Хоча слухачам Академії і належить 9-та, так звана "академічна" норма, але більшості слухачів її не вистачає, добавка не дозволяється. Єдині, хто ситий до схочу – це арештанти. Кухарі знають, що після сніданку їх приженуть колоти дрова для кухні – отже треба нагодувати "робочу людину".
Один із моїх арештантів з самого підйому оголосив страйк. Коли інших арештантів вивели на збирання недопалків, він коротко заявив: "Я такими речами не займаюся". Коли я повернувся спеціально за ним на гауптвахту і запропонував йому йти на сніданок, він тільки недбало відмахнувся: "Я такого їсти не можу!".
"Бідний хлопець!" – подумав я, – напевно, у нього шлунок не в порядку».
"Може тобі курити нічого – то я пошлю когось на ринок за махоркою?" – співчутливо запропонував я. Хоча палити заарештованим забороняється, але... свої люди. Конвойні часто бігали на ринок за куривом для ув'язнених. Може завтра з ним самим такий гріх станеться.
"Ні, дякую", – відповів мій арештант. – "Я махорки не курю. Хочеш – закури?!"
Він простяг мені розкриту пачку "Казбеку". Більшість з нас курили махорку, що вдосталь продається інвалідами на кожному розі. Тютюнового забезпечення в тилових армійських частинах, навіть в Академіях, немає, а купувати цигарки в "Люксі" не по кишені офіцерам навіть за наявності лімітної книжки та знижки на 15%. Лімітні книжки ми зазвичай продавали сільським бабам, охочим до ситцю. Жалування у більшості з нас 600-800 рублів, на руки припадає половина. Тут не розкуришся "Казбеком" по 80 рублів пачка.
Пізніше від арештантів, що кололи дрова на кухні, я дізнався, що страйкар вже другий день нічого не їсть, і що він чекає на "тата", як іронічно заявили дровоколи. Коли після обіду всі арештанти були поміщені в свою квартиру під замком, я ближче придивився до арештанта, який чекав на "тата".
Йому було років двадцять, але на його виснаженому обличчі зі зневажливою усмішкою до всього навколишнього були ясно написані всі сліди нічного життя столичного міста. Такі особи часто зустрічаються в середовищі, де люди хочуть надто багато від життя. Бліда жовтувата шкіра, мішки з синіми колами під очима, відвислі кути рота, рясно намащене діамантином чорне волосся, вузькі поголені вусики над верхньою губою – остання новинка американських кінобойовиків.
Намагаючись компенсувати свою самотність у першій половині дня, чорновусий зав'язав жваву розмову з арештантами, що повернулися після роботи. Потрібно віддати належне – розмова була цікавою. Він був виключно в курсі справ всього закулісного московського світу. Про політику він говорив так, ніби щодня запросто бував у Кремлі.
Зацікавившись розмовою, я наказав вартовому відчинити двері в камеру і замкнути зовнішній вхід. Робилося це просто – вартовий щільно засовував свою гвинтівку в ручку поперек вхідних дверей. Після цього ми разом з арештантами затишно розташувалися в коридорі, покурюючи і базікаючи. Хто на лавці, а хто просто, підібгавши ноги, навпочіпки під стінкою.
Коли я ще раз поцікавився чому він не їсть, чорновусий з таким виглядом, ніби цей предмет не заслуговує уваги, махнув рукою: "Від такої їжі я лише захворію. Я почекаю! Ви думаєте я від дзвінка до дзвінка сидітиму?! Тато обіцяв зайти завтра до генерала".
З арештантської відомості я знав, що посаджений він "на всю катушку" тобто на 10 діб, з яких сидів лише другий день. До останнього дзвінка було ще далеко.
"Невже ти вдома краще їси?" – захоплено спитав я і зробив великі очі.
Моє наївне захоплення подіяло.
"Я вдома тільки й бачу, що шоколад і вершки", – відповів чорновусий, ще більше кривлячи губи. – "Торти у шафі – бери коли хочеш. Це, звичайно, вдень. А ввечері я завжди в "Метрополі" або в "Москві". Там теж поїсти можна".
Він говорив таким буденним тоном, ніби припускав, що кожен з його співрозмовників проводить вечори в цих розкішних ресторанах, призначених тільки для інтуристів та "особливої" публіки. Більшість москвичів знає про ці місця лиш те, що всі офіціанти й обслуговуючий персонал цих ресторанів є агентами НКВС і заходити туди простому смертному небезпечно. Якщо хтось заходить туди кілька разів поспіль, то потім його викликають у НКВС, пред'являють йому його рахунки з цих ресторанів, кожен з яких дорівнює місячному заробітку нормальної людини, і чемно просять підвести дебет-кредит, звітувати у своїх доходах та витратах.
"У тебе тато напевно добре заробляє", – зауважив один із арештантів.
"Та, ні-і-і", – поблажливо процідив крізь зуби чорновусий, – "Він у Це-Ка працює..." (ЦК – центральний комітет Комуністичної партії. – прим. вид.)
Слухачі відповіли на це шанобливим мовчанням, продовжуючи посмоктувати запашний "Казбек" яким їх щедро наділив син тата з Це-Ка.
До самого відбою чорновусий розважає нас розповідями про те, як чудово танцює донька маршала Тимошенко – гола, на столі чи роялі, під час інтимних п'янок у замкнутому придворному колі. Він смакує брудні подробиці настільки ж брудних амурних пригод кривоногого сина члена Політбюро Анастаса Мікояна. Самого Мікояна він запросто називає "Стасік", його сина – теж якимось приятельським прізвиськом. Судячи з того, з яким знанням справи він відтворює всі деталі, можна припустити, що він сам брав участь у цих оргіях. Без сумніву, ці розповіді були б дуже пізнавальними для професора невропата чи слідчого у сексуальних справах.
Мене вражає, що всі ці історії точно збігаються з тим, що я вже не раз чув від Жені. Напевно, це не вигадка.
Настільки ж безцеремонно чорновусий відкриває останні сторінки забороненої книги і розповідає нам інтимні деталі з життя самого Вождя. Ми дізнаємося, що за Світланою довгий час безуспішно волочився один із відомих московських режисерів, поки дбайливий татко не відправив настирливого шанувальника до Сибіру. Згодом Світлана щиро полюбила простого та скромного студента. Цьому чистому роману на кожному кроці заважала численна лейбгвардія НКВС, яка стежила за кожним її кроком. Навіть темної московської ночі Світлана не наважувалася на поцілунок, знаючи, що за кожним кущем сидить шпигун, який доповість про все татові. Батьку це теж зрештою набридло, і він уже збирався відправити бідного студента навздогін за режисером. Але тут Світлана так енергійно запротестувала, що тато лише махнув рукою. Рідну доньку до Сибіру відправляти незручно, а монастирів тепер немає. Пізніше Світлана вийшла заміж за студента, але, як присягався чорновусий, без таткового благословення. Майбутній дідусь був поставлений обличчям до де-факто. Тут чорновусий історіограф династії Джугашвіллі хитро й багатозначно підмигнув.
Розповідати такі речі, та ще й у такій численній аудиторії, для звичайної людини означало грати зі смертю. Але чорновусий і оком не повів.
Зі ще більшим захопленням він, закочуючи очі до стелі, перейшов до яскравого відтворення пригод "Васьки". Судячи з усього, "Васька" був його героєм і життєвим ідеалом. Найяскравішою рисою характеру "Васьки" була його слабкість до московських ресторанів та актрис. За словами чорновусого, на фронт "Васька" потрапляв лише тоді, коли татові уривався терпець і він запросто виганяв невгамовного сина на фронт для протверезіння. Чорновусий клявся, що кар'єра кожної відомої тепер московської артистки почалася у "васькиному" ліжку. Далі йшли подробиці сімейної драми режисера Александрова та його останньої дружини Любові Орлової, коли у тиху ідилію "Васька" вторгся просто зі "спортивного інтересу". Скандалам та п'яним витівкам сина Вождя чорновусий присвятив щонайменше дві години піднесених дифірамб.
"То ж твоє життя в тебе на обличчі написано", – подумав я собі.
Далі ми дізнаємося про останні новини науки і техніки.
"Костіков тепер теж сидить", – заявляє чорновусий, постукуючи мундштуком "Казбека" по кришці картонної коробки.
Костіков – винахідник і конструктор реактивних систем, офіційно званих в армії гвардійськими мінометами, що отримали прізвисько "Катюша". У 1937 р. у списку найвищих нагород серед прізвищ знаменитих генералів та працівників військової промисловості вперше промайнуло ім'я нікому невідомого інженера-капітана Костікова. Пізніше він був офіційно оголошений конструктором "Катюші", відзначений багатьма вищими нагородами та званням генерал-лейтенанта військово-технічної служби. У роки війни, завдяки виключно бойовим якостям його дітища – "Катюші", Костіков вважався одним із рятівників Батьківщини у критичний період війни.
"Не може бути!" – Засумнівався хтось з арештантів, – "Таку людину і посадити..."
"Це нічого не означає", – повчально зауважив чорновусий, – "під замком вони краще працюють, ніж на волі. Це вже перевірено практикою. Пам'ятаєш Туполєва? Був єдиною людиною, хто мав відкритий рахунок у Держбанку. Заходь і бери скільки хочеш – мільйон, сто мільйонів. Теж посадили, коли настав час..."
Чорновусий – зовсім не дурень. Він тверезо дивиться на речі навколишнього світу та чітко розуміє різницю. Класову різницю. Кому – "Метрополь" та артистки, а кому – "...під замком вони краще працюють".
Анатолій Миколайович Туполєв – найвидатніший радянський авіаконструктор періоду зародження авіації в СРСР. Усі відомі радянські літаки, починаючи з чотиримоторних машин, що брали участь у порятунку "Челюскінців", і закінчуючи далекими бомбардувальниками, на яких Чкалов та Громов літали через Північний Полюс до Америки – усі вони носили марку "АНТ" і були плодами роботи Туполєва.
У 1937 році Туполєв, разом із тисячами і тисячами видатних радянських учених, був заарештований і безвісти зник з горизонту. Про його арешт люди дізналися тоді, коли літаки "АНТ" були перейменовані в "ЦАГІ".
Через сім років, під час прориву лінії Манергейма на Карельському перешийку навесні 1944 року, над нашими головами кружляли хмари нових двомоторних бомбардувальників з яскраво-червоними втулками змінного кроку гвинта – ми їх так і охрестили "червононосими". Це було нове дітище Туполєва. Всі ці роки він, як і раніше, працював над конструюванням літаків у спеціальному конструкторському бюро, де весь персонал складався із ув'язнених. Умови відрізнялися тільки тим, що у кожного за спиною стояла охорона НКВС, та ще й тим, що працювати змушували набагато напруженіше, ніж на волі, обіцяючи скорочення терміну покарання та інші поблажки. Цілком рентабельно – ніякого відкритого рахунку у Держбанку!
Коли після відбою арештантів було зачинено по своїх камерах, лейтенант, що несе внутрішню варту на гауптвахті, ні до кого не звертаючись, похитав головою і зітхнув: "Таких паразитів на мило треба пускати! Крім шоколаду він нічого не їсть... Ах ти, мать твою за ногу!"
Наступного ранку до під'їзду, де розміщується кабінет Начальника Академії, підкотив чудовий лімузин. Повний маленький чоловік у шкіряному пальто і дорогому закордонному костюмі по хазяйськи побіг угору сходами. Я спостерігав за цим з вікна вартового приміщення, розташованого якраз навпроти генеральського під'їзду. За декілька хвилин на столі за моєю спиною задзвонив телефон – генерал наказував відпустити "татусиного синочка" з-під арешту достроково.
Коли вартовий привів арештанта з гауптвахти в караульне приміщення, де я мав повернути йому погони, пояс і всякі дрібниці з кишень, людина у шкіряному пальто виходила з дверей, прямуючи до свого лімузина. "Синочок" моментально відстрибнув від вікна – певно вважав за краще не попадатися на очі татку.
Непомітно пройшла у заняттях зима. Поступово я втягнувся у навчання, завів нові знайомства в Академії. Не пам'ятаю, коли і як я вперше зустрівся зі старшим лейтенантом Білявським. Близько тридцяти років, худорлявий і підтягнутий, він вирізнявся непохитним спокоєм та зовнішньою байдужістю до всього. Разом з тим, в душі це була надзвичайно гаряча і пристрасна людина.
Колись Білявський закінчив університет в Ленінграді, потім – спеціальні курси з підготовки для робіт закордоном. Він чудово володіє кількома мовами. Під час іспанської авантюри він був посланий до Іспанії і провів там деякий час як "іспанець". Якимись загадковими шляхами Білявський зумів майже десять років залишатись лейтенантом. Його колишні товариші по службі в Іспанії мають тепер значно вищі погони й посади.
Пристрастю Білявського є театр. За місяць наперед він купує квитки на усі прем'єри у московських театрах. Іноді мені здається, що він ще не відійшов від тієї душевної травми, на яку хворіють багато ленінградців, і що в театрі він шукає можливості забутися. Білявський провів у блокадному Ленінграді найважчий час і від нього не можна вирвати жодного слова про ці дні.
Уся Академія знає Валентину Грінчук. Зазвичай її кличуть ніжно і коротко – Валя. Кілька місяців тому її, тяжко поранену, привезли літаком із партизанського тилу в один із підмосковних шпиталів. Після одужання та виписки зі шпиталю вона була зарахована до нашої Академії.
На вигляд Валя майже дитина – зростом вона до пояса більшості з нас. Коли їй підбирали чоботи, то на усьому складі Московського Військового Округу не могли знайти такого маленького номера, чоботи їй довелося шити по дитячій колодці на замовлення. Але мало хто зі слухачів Академії має стільки орденів, причому серйозних бойових орденів, як ця дитина. Ці ордени настільки не відповідають її чистому дитячо-невинному обличчю, що всі люди мимоволі обертаються їй услід. Іноді навіть старші чином з поваги першими віддають їй честь.
До війни чотирнадцятирічна босонога дівчинка в глухому поліському селі Валя бігала з відрами до колодязя за водою і навряд чи знала, що таке Німеччина і хто такий Сталін. Ясним червневим ранком у її дитячу душу увійшла війна. Німці зайняли село і у першому піднесенні від легких перемог безцеремонно господарювали у новому "східному просторі". Чимало стусанів солдатського чобота зазнала Валя в ці дні. Інстинктом дитини вона навчилася сліпо ненавидіти чужих людей у сіро-зеленій уніформі.
Волею випадку вона незабаром зіткнулася з партизанами з регулярного партизанського загону, перекинутого з Червоної Армії до німецького тилу. Спочатку її використовували як розвідницю. Мало кому з німців могло спасти на думку, що простоволоса худенька дівчинка, якій на вигляд не можна було дати і дванадцяти років, пов'язана з грізним у тих місцях партизанським загоном.
Пізніше, залишившись сиротою, Валя покинула рідне село і пішла до партизанів. Вона була кулеметницею, підривником, снайпером, добровольцем ходила в далекі рейди – в ризиковану розвідку. Чимало німців, які бачили в ній лише дитину, поплатилися життям за свою безтурботність. Ще не знаючи що таке життя, Валя часто дивилася у вічі смерті. Можливо тому вона і була така безстрашна і байдужа до смерті. Її душа росла в боях, у крові та ненависті. У тілі дитини билося зачерствіле серце солдата.
Єдине було погано – Валя не вміла посміхатися. Вона не знала, що таке сміх, веселощі та радість. Війна не дала їй можливості дізнатися про ці сторони життя.
Сьогодні двором привілейованої московської Академії крокує витончена вісімнадцятирічна дівчина. Легким пухом летить сріблясте волосся під насунутою на брови пілоткою. Маленькі ніжки в хромових чоботях крокують життям впевнено і сміливо. Її однолітки ще сидять за шкільними партами. У цієї ж дівчини-дитини на тендітних плечах погони старшого лейтенанта та роки Фронту, зелені груди офіцерського кітеля цвітуть рядами бойових орденів, золотими та червоними смужками поранень.
"Валюша!" – Усміхаються їй назустріч офіцери і шепочуть услід захоплено: – "Молодчина!"
Якось мені показали капітана-льотчика, слухача 2-го курсу. Якось він запросив Валю на концерт. Валя охоче погодилася. Подробиці всього вечора невідомі. Відомо тільки, що розпалений капітан спробував поводитися з Валею так, як прийнято поводитися з дівчатами-фронтовичками. У цьому питанні особливо помиляються офіцери, котрі не були на фронті.
Коли Валя різко осадила його, розлючений капітан крикнув: "Знаємо, як усі ви заробляєте ці ордени. Усі ви..."
Дещо пізніше капітана знайшли на вулиці з закривавленим черепом, проломленим рукояткою пістолета.
Коли Начальник Академії генерал Біязі викликав Валю до себе і зажадав пояснення, вона коротко відповіла: "Нехай буде вдячний, що живий залишився!"
Генерал тільки розвів руками і наказав Валі здати пістолет. Після цього навіть найзапекліші критики дівчат-фронтовичок почали звертатися до Валі на "Ви".
3.
Лютий 1945 року. Німецький контрнаступ на Західному Фронті в Арденнах захлинулося у своїй крові. Союзні Експедиційні Сили готуються до стрибка через Рейн та горезвісну Лінію Зігфріда. Наші війська після тривалої підготовки перейшли у наступ на Одері, ламаючи укріплення Східного Валу та розширюючи плацдарм для останнього удару у серце гітлерівської Німеччини. Війна наближається до розв'язки.
Як не дивно, але умови в Москві дещо покращилися порівняно з попередніми роками. Чи то труднощі стабілізувалися і люди звикли до них, чи успіх на фронтах і очікування близького кінця війни допомагає переносити ці труднощі. У країні і Армії відчувається загальне піднесення духу. Сталося диво – замість виснаження, за роки війни Армія зміцніла технічно та морально, набралася сил у боях та перемогах. Наприкінці війни Армія має достатньо літаків, танків, автоматичної зброї, боєприпасів, обмундирування, тобто все те, чого катастрофічно не вистачало на початку війни. Це – важко зрозуміла загадка, над якою багато хто з нас ламає голову.
Наївно припускати, що це диво стало результатом лише військових зусиль нації під час війни, або лише завдяки моральному перелому в душі нації під час війни, або лише завдяки допомозі союзників. Промисловий та військовий потенціал на кінець війни був нижчим, ніж у день її початку. Моральний чинник відіграє велику роль і цікавий з тієї точки зору, що абсолютно не виправдавши планів Кремля на початку війни, вмілою перебудовою внутрішньої пропаганди та помилками супротивника в ході війни знову привели до кремлівського знаменника. Військова допомога союзників величезна, вона набагато полегшила долю російських солдатів і російського народу, заткнула багато дір у військовій машині Кремля, скоротила терміни війни. Але жоден із цих факторів, узятий окремо, не вирішує результату війни. Не будемо говорити про "якщо б..."
Війна – це та сама шахова гра з тим самим незліченним числом варіантів. Шахові ходи можуть змінюватися, залежно від обстановки, але за цим, із самого початку, ховається основна стратегія гравця – його етюд. Кремль розіграв у цій війні гамбітний етюд. Це ясно відчувалося в останній період війни.
У середовищі Академії я часто чую розмови про "три етапи". Відрізняючись у деталях, вони здебільшого сходяться на досить логічному поясненні подій останніх років. Ці розмови беруть своїм початком найближче кремлівське оточення та кола Генерального Штабу Червоної Армії. Недарма наша Академія за очі називається кремлівською і недаремно у багатьох наших слухачів є "татусі" у Генштабі. Тут можна дізнатися багато про що, чого не знає простий солдат.
Характерно, що коли розмова заходить на подібну тему, то всі оповідачі наголошують, що вони начхали на офіційні версії та на чутки. Багато "чуток" спеціально розпускаються "слухачами" НКВС. Кремль має не лише офіційний апарат пропаганди через друк і радіо, а й твердо функціонуючий апарат "слухачів" НКВС, завданням якого є регулярна дезінформація народу в бажаному для Кремля напрямку. Звичайно, Кремль ніколи не зізнається у "трьох етапах" та гамбітному етюді!
Історію війни можна розбити на три етапи-періоди. Перший період розпочався у день підписання Радянсько-німецького Договору про Дружбу. Наступного дня після укладання Договору, у вересні 1939 року, я прибув на виробничу практику на завод "Ростсільмаш" – найбільший не тільки в СРСР, а й у всій Європі комбінат сільськогосподарського машинобудування. У цеху комбайнів, куди я був призначений, я застав дивну картину. Основою цеху служив головний конвеєр у формі кругового П, де проводилося збирання комбайнів. Рухома стрічка конвеєра була вмонтована в підлогу, комбайни зачіплялися знизу гаком за дно і таким чином на своїх колесах повзли по круговому П. Тепер конвеєр стояв без руху, комбайни завмерли в напівзібраному вигляді. Зате буквально кожен квадратний метр прольотів між конвеєром, комбайнами та верстатами був забитий новою продукцією – тисячами зарядних ящиків для протитанкової артилерії. Їх напекли за один день після укладання договору про дружбу.
Така сама картина була в інших цехах. У день укладання договору про дружбу по телеграфному сигналу з Москви на заводі було розкрито секретний мобілізаційний пакет, що зберігається в сейфі секретної частини кожного радянського заводу. Усі цехи протягом трьох місяців мого перебування на "Ростсільмаші" гарячково працювали над виробництвом військової продукції. Це були цехи, які у нормальний час призначалися для мирного виробництва. Крім того, на "Сільмаші" з самого моменту спорудження комбінату безперервно функціонували так звані "спеццехи", які постійно випускали артилерійське озброєння.
Часто буваючи на товарній станції Ростова, я на власні очі бачив ешелони й ешелони озброєння, на виробництво якого була переключена вся мирна, до цього моменту, промисловість Ростова. Тут не йдеться про нормальні "Н-ські" військові заводи, кожен з яких має свою особливу залізничну гілку і продукція яких не потрапляє на очі людям.
Зробивши екскурс в область марксистської політекономії, радянську промисловість "засобів виробництва" можна поділити на дві основні категорії – суто військова промисловість, що постійно випускає виключно військову продукцію, та інші види промисловості, формально мирні, але ще в період конструювання розраховані на миттєве переведення на військову продукцію закінченого порядку або в порядку кооперації. Провести межу між цими двома категоріями дуже важко. Верстатобудівна промисловість на перший погляд здається мирною, але 90% верстатів, що випускаються, йде на обладнання військових заводів. З вересня 1939 року навіть ця друга категорія промисловості, яка до того з натяжкою працювала на мирне виробництво, була повністю переведена на мобілізаційні плани і працювала виключно на війну.
Одночасно зі мною студенти нашого Індустріального Інституту проходили виробничу практику на сотнях найбільших заводів по всій території СРСР. Скрізь була та сама картина. Відкрита підготовка до війни була зрозумілою вже у вересні 1939 року. Не зрозуміло було лише одне – проти кого ця війна буде вестися. Багато хто був схильний припускати, що Кремль вирішив разом із Німеччиною поділити світ навпіл. Події у Фінляндії, Прибалтиці та Бессарабії, які невдовзі послідували, підтверджували це припущення.
Що б там не було, принаймні вже в цей час Кремль вирішив, що настав час для активного вирішення зовнішньополітичних завдань. Вже тоді вся військова машина Кремля на повній потужності приводилася у бойову готовність. Дружба з Німеччиною використовувалася у тому ж напрямку. До Кронштадта приходили куплені в Німеччині підводні човни. Німецькі розпізнавальні знаки "U" перефарбовувалися в радянські "Щ". Їх так і прозвали моряки – "щуками". За цими зразками спішно будувалися десятки "щук" на радянських верфях підводних човнів. У Німеччині було замовлено будівництво кількох "коробок" лінкорів, артилерійське озброєння для них виготовлялося і повинно було монтуватися на Кіровському заводі в Ленінграді. Ці лінкори не дісталися за призначенням вчасно. Дружба працювала повним ходом.
У певний момент цього періоду "дружби", – точну дату встановлять історики, – у відносинах "Високих Договірних Сторін" відбулися несподівані зміни. Апетити обох партнерів збільшилися. Схоже, Гітлер, сп'янілий успіхами, вирішив, що він здатен з'їсти пиріг і без свого вусатого друга.
Кожен радянський офіцер Генштабу розсміється, якщо йому скажуть, що напад Німеччини на Радянський Союз був несподіванкою для Кремля. Сучасні методи розвідки виключають такі несподіванки. Тим більше, якщо врахувати, що немає іншого уряду у світі настільки добре поінформованого про стан справ у своїх сусідів, як Кремль.
Міф про несподіваний "підступний напад" потрібен був лише для зовнішнього використання, щоб виправдати кремлівський мезальянс. Вже за кілька тижнів до відкриття військових дій на радянсько-німецькому фронті багато радіослухачів у Радянському Союзі слухали англійські радіозведення про концентрацію 170 німецьких дивізій на східному кордоні Райху. А у безневинних хлопчиків у Кремлі вуха ватою заклало?!
Хто не слухав радіо, той читав офіційне спростування ТАРС (ТАРС – Телеграфна Агенція Радянського Союзу. – прим. вид.): "В іноземній пресі останнім часом з'являються провокаційні повідомлення про концентрацію німецьких військ на радянському кордоні. З добре поінформованих джерел ТАРС уповноважений заявити про повну неспроможність та брехливість цих повідомлень іноземної преси". Крапка! Радянські люди надто добре знають ТАРС, щоб не зрозуміти це повідомлення ТАРС якраз навпаки.
Вже на початку весни 1941 року Кремлю було зрозуміло, що війна неминуча в найближчі місяці. Тоді було скликано надзвичайну нараду Політбюро, де було прийнято основні рішення щодо стратегії у новій ситуації, тобто у майбутній війні. Тоді ж було створено Комітет Оборони, про який було оголошено лише після початку війни.
Кремль чудово знав співвідношення сил. Знав краще, ніж Німецьке Верховне Командування. Попри всю шалену підготовку до війни ця угода була б не на користь Кремля. Шанси на порятунок були лише у тривалій війні на виснаження противника, на використання неосяжних територіальних просторів, матеріальних і людських ресурсів Росії – у застосуванні старої кутузовської стратегії до умов сучасної війни. Тоді в Кремлі і був прийнятий гамбітний етюд війни. Тільки у ньому й був шанс на порятунок, про перемогу тоді ще зарано було говорити. Ця оборонна стратегія була виключно дорогою і неминуче вимагала жахливих жертв від народу, вона повністю суперечила передвоєнній кремлівській пропаганді про війну "малою кров'ю та на чужій території". Відкрито говорити про це не можна було. Це була найбільша таємниця Кремля за весь час існування Політбюро.
Тоді ж були орієнтовно встановлені межі відступу, жертви та резерви, крайньою точкою вже тоді було намічено Сталінград. Тут холоднокровно оцінювались втрати десятків мільйонів людських життів, плодів праці, поту та крові цілого покоління величезної країни. Члени Політбюро відчували лоскотання мотузки на своїй шиї. Потрібно було рятувати свою шкуру. А ціна цьому... Ха! Адже у нас є матеріалістична теорія! Вже тоді війну було розбито на дві стадії. Вже тоді було розраховано, що саме слід зберегти в резерві для "третього періоду". Решта, непотрібне для "третього періоду", було приречене на жертву у "другому періоді".
Коли почалася війна, солдати йшли на фронт у старому, нікуди не придатному обмундируванні, не вистачало навіть звичайних гвинтівок незамінного зразка 1891 року. У той же час десятки мільйонів пар обмундирування, мільйони гвинтівок та автоматів у твердому мастилі для довготривалого зберігання лежали у запломбованих складах – вони призначалися для "третього періоду". Іноді ці склади спалювалися чи потрапляли до рук німів, але не видавалися військам. Це було тоді, коли просування німців було швидше, ніж передбачав кремлівський графік.
Багато що в цьому "другому періоді" йшло не так, як розраховував Кремль. Найбільшим прорахунком виявився моральний стан народу. Російський народ ясно показав, що він не має жодного бажання захищати Політбюро. Моральний стан Армії виявився набагато нижчим. Виходячи з цього, втрати в людських резервах – набагато вищі. Довелося вжити надзвичайних заходів, надати війні національно-патріотичного характеру, щоб усунути цей прорахунок. Втрати території мало відступали від "графіка", але дотримання "територіального графіка" коштувало набагато більше людських життів. Втрати матеріальних резервів йшли строго за "графіком" – наші війська отримували тільки старе обмундирування і застарілу зброю, в хід йшов непотріб, літаки і танки застарілих типів. Все найкраще та сучасне трималося в резерві для "третього періоду". Те саме було з людськими резервами. У жертву оборонному періоду кидалися шістдесятирічні чоловіки та жінки, а резерви наступального "третього періоду" в цей час стояли, чекаючи своєї черги, на Далекому Сході.
Водночас на сцені з'явився новий позитивний чинник. Західні Демократії, що в період сталінсько-гітлерівської дружби зачислялись до категорії ворогів, тепер мимоволі стали союзниками. Звісно, вони не були простачками і не забули Кремлю всіх його витівок. Але тут з'явилася можливість перекласти основну тяжкість війни на чужі плечі, до того ж на плечі досить сумнівного та каверзного суб'єкта. У глибині душі вони, звичайно, бажали, щоб обидва тоталітарних виродка зжерли одне одного. Але поки кремлівський різновид виродка зазнавав поразки за поразкою і виникала небезпека його передчасної загибелі, західні демократії були готові допомогти. Не для того, щоб він вижив, а для того, щоб він знищив чи хоча б послабив свого нацистського побратима.
Тут і розпочалася гра. Кремль виявився якщо і не розумнішим, то принаймні хитрішим. Йому вдалося, сховавши за спину власні резерви, одержати від західних демократій колосальну допомогу. Ті розрахували цю допомогу таким чином, щоб кремлівський ведмідь мав можливість боротися і смертельно поранити нацистського орла. Після цього він сам повинен був завмерти від виснаження. Добити Німеччину та диктувати їй умови миру призначалося західним демократіям. Але кремлівський ведмідь виявився хитрішим. Вийнявши з-за спини свій козир – резерви "третього періоду", він не лише вижив, але й переміг.
У "третьому періоді" війни, у пропорційно зростаючому темпі з кожним днем руху Червоної Армії на Захід, війська отримували дедалі більше першокласного озброєння вітчизняного виробництва. Для штабних офіцерів не були секретом партії автоматичної зброї, що приходили на фронт у 1945 році – на автоматах, які ще жодного разу не вживалися, нерідко стояли заводські клейма довоєнних років.
Кремль не надто жаліє людські життя – до кінця війни більше відчувався брак живої сили, ніж озброєння. Переекономивши спочатку на барахлі, Кремль важко зводив кінці з кінцями в людських резервах в останній період війни. Окрім цього, відставали галузі промисловості другорядні, з військової точки зору. У "третьому періоді" було достатньо вітчизняних танків та літаків, але катастрофічно не вистачало автотранспорту та багатьох інших "дрібниць". Більшість автотранспорту була американського походження. Ще парадоксальніша річ відбувалась з продуктами харчування. Нестача продуктів харчування була колосальною. Звернувши всю увагу на суто військову промисловість, Кремль занедбав те, що здавалося природним у російських умовах.
Таким є гіпотетичне пояснення загадки успіху війни, якого дотримуються московські військові кола.
Днями закінчилась Кримська Конференція Великої Трійки. Загнавши осиновий кіл у могилу Гітлера, Конференція переважно займалася проблемами побудови повоєнного світу.
У зв'язку з Кримською Конференцією у придворних кремлівських колах відкрито говорять про дві спроби мирних переговорів із Гітлером останнім часом. Першу спробу зондувати ґрунт для сепаратного миру на східному фронті було здійснено Гітлером, коли Червона Армія закріплювалася на правому березі Дніпра. Кремль охоче пішов на перемовини і з його боку основною передумовою було збереження кордонів СРСР у рамках 1941 року. З цього видно, наскільки мало, на той час, Кремль сподівався на великі успіхи. Головним для нього було збереження своєї пошарпаної шкіри у довоєнних кордонах. З іншого боку, Гітлер, хоча колесо історії оберталося не на його користь, надто покладав надії на свою долю і свій геній – він зажадав від Кремля правобережної України як відступного. Тут обидва тоталітарних партнера, як і раніше, грали досить відкритими картами, більш відкритими, ніж з їх демократичними контрпартнерами.
Друга спроба сепаратного миру була здійснена Гітлером, коли петлю історії вже було накинуто на горло Німеччини. Це було безпосередньо перед Кримською Конференцією. Вирушаючи до Ялти, Сталін без вагань попередньо поторгувався з Гітлером. Хто більше запропонує – Гітлер чи демократії? Цього разу Гітлеру довелося жорстоко поплатитись за свою гарячність під час перших перемовин. Тепер вже Кремль не просив про збереження довоєнних кордонів, він вимагав свободи рук на Балканах, надання проток у Середземному морі та великих поступок на Близькому Сході. Тепер вже Гітлеру пропонувалися його старі кордони, а мрії про світову імперію зароджувалися в іншому мозку. Політика козирів в рукаві виправдала себе – вона принесла не лише порятунок, а й можливості подальшої гри.
Гітлер рішуче відмовився від умов, продиктованих йому Кремлем. Прийняти ці умови для нього було рівносильно духовної загибелі. Він віддав перевагу загибелі духовній та фізичній, захопивши за собою у прірву весь свій народ, всю державу. В цей момент було підписано смертний вирок гітлерівській Німеччині.
На Кримській конференції була досягнута видимість повної згоди договірних сторін. В цей момент Сталін відкинув усі думки про можливість сепаратного миру з Німеччиною та звернув усю свою увагу на дипломатичну гру із західними демократіями. У палацах Лівадії він почував себе набагато впевненіше, ніж за часів Тегерана. Але й тут він віддав перевагу не політиці грубих вимог, а тактиці вимагання допомоги та поступок в обмін на гарантії, яких він навіть не думав виконувати. Показувати свою силу було зарано. Ця сила ще перебувала у стадії зростання. Її розміри були незрозумілими для самого Кремля. Потрібно було відтягнути час і виклянчити якомога більше.
Західні союзники проявили велику поступливість. Вони були впевнені, що у Кремля не вистачить сил захопити Європу, що "coup de grâce" (останній удар з метою добити. – прим. вид.) випаде їм, а кремлівський ведмідь так і застрягне з простягнутою лапою десь на кордонах Польщі. Вони зробили багато поступок, думаючи, що Кремль просто не зможе скористатися ними.
Тільки обережний і передбачливий Черчілль свого часу подумав про можливу небезпеку, пропонуючи план вторгнення західних союзників до Європи з боку Балкан, відрізаючи таким чином Європу від червоної небезпеки зі Сходу. Цей план коштував би союзникам значно дорожче, ніж вторгнення з боку Атлантичного узбережжя. Тому любителі загрібати жар чужими руками вирішили дати кремлівському ведмедеві можливість ще раз обпалити лапи та потягати для них каштани з вогню. Але вони знову прорахувалися.
Кремлівський ведмідь акуратно складав каштани у свою власну торбу і безперервно скаржився на слабкість, запаморочення та вимагав дедалі більше зміцнюючих засобів. Західні союзники, сподіваючись, що він зрештою таки здохне, охоче підкидали йому подальші мільярди у формі допомоги по ленд-лізу, а кремлівський ведмідь так само акуратно відкладав їх убік про запас.
Так, завдяки хитрощі, з одного боку, і застарілій дипломатичній чесності, з іншого боку, Кремль, несподівано для західних демократій і для себе, став на ноги. Не тільки став на ноги, а й опинився ніс у ніс з тими привабливими можливостями, до яких він тягнувся в період 1939-41 років. Ситуація була навіть сприятливішою, ніж у довоєнний період.
Що таке дипломатія? Двоє з найщирішим виразом на обличчі брешуть один одному в очі. При цьому кожен наперед знає, що його візаві бреше. Якщо один надумає сказати правду, то другий прийме це за витончену брехню, але ніколи – за чисту монету. Меттерніх та Талейран тепер навряд чи отримали б міністерські портфелі. Сьогодні вимоги значно зросли. Прогрес людського суспільства породив нову категорію духовних цінностей, дипломатична брехня перестала бути витонченим мистецтвом для небагатьох, стала предметом масового виробництва і споживання.
Саме так і з Кримською Конференцією. Високі Договірні Сторони потиснули один одному руки, підписали Комюніке, якому щонайменше одна з Договірних Сторін ні на хвилину не вірить і дотримуватися якого не збирається. Комюніке опублікували у пресі. Усі люди, за винятком авторів, вірять комюніке й радіють. Адже й справді, все так добре! Майбутнє лежить перед нами, як сонячний день у травні, як блакитне небо в Думбартон-Оксі.
Щоправда, для простої людини політика сьогодні обмежується тим, що хліб у Москві коштує 50 рублів за кіло.
В середині лютого 1945 року я склав курсові іспити за останній курс. Оскільки низка дисциплін була зарахована мені з попередніх навчальних закладів, я звільнився на десять днів раніше решти слухачів мого курсу. Великими зусиллями мені вдалося добитися тижневої відпустки. Під приводом службового відрядження, мені від імені Академії були виписані документи на відрядження і, таким чином, я зміг з'їздити відвідати моє рідне місто на півдні.
Ця подорож принесла мені мало задоволення. Місто справило таке ж враження, як осінній сад після бурхливої ночі, коли дерева стоять голі, а під ногами тріщать зірвані вітром гілки та сухе листя. Сам не розумієш чому, а на душі стає тужливо і порожньо.
До війни Новочеркаськ був відомий своєю галасливою молоддю. У місті на сто тисяч мешканців було п'ять Вищих Навчальних Закладів – студентство було обличчям міста. Тепер же, коли я о дванадцятій годині дня йшов з вокзалу головною вулицею, назустріч мені зустрілося лише кілька старих бабусь. Характерна картина тилу. Хто потрапляє з фронту в тил, того вражає ця мертва тиша та безлюддя.
Зайшов я під холодні склепіння своєї колишньої alma mater. Спогади виявилися красивішими, ніж дійсність. Чи то дійсність настільки змінилася, чи то я, повештавшись білим світом, знайшов нові мірила цінностей.
На перехрестях вулиць сиділи замотані в ганчір'я бабки і продавали склянками насіння та саморобне монпансьє. Як у 1923 році! Тоді це задоволення коштувало мені 5 копійок. Тепер я дав своєму маленькому двоюрідному братові на насіння червону тридцятирублівку. Що мають діти в цьому житті?
Навколо панувала така безпросвітна убогість і злидні, що навіть скромні довоєнні умови здавалися людям золотим віком. Те, що раніше вважалося нестачею, сьогодні вважається заможним життям. Справді, людина – найдосконаліший різновид ссавців. Інша істота в таких умовах вже давно простягла б ноги, а людина, вінець творіння, все ще ворушиться. Саме ворушиться! Іншим словом це важко назвати.
Новочеркаськ кілька місяців був під німецькою окупацією. Мене і тут дуже цікавило почути думку про поведінку німців із вуст людей, які не боялися б сказати мені абсолютну та неупереджену правду.
Пошуки істини у цьому питанні мучили не тільки мене, це було масове явище серед російських солдатів. До війни більшість росіян дивилася на німців, як і на все по той бік кордону, певною мірою, як на істот вищого порядку. Навіть коли вибухнула війна і люди зіштовхнулися зі зворотним, вони не хотіли вірити цьому. Люди не вірили кремлівській пропаганді, навчені довоєнним досвідом кремлівського слова та справами всередині країни. Але цього разу пропаганда багато в чому мала рацію. Люди переконувалися в цьому на власні очі, не хотіли вірити навіть своїм очам, марно шукали сліди того міражу, який був у їхньому уявленні про Захід і який німці з методичністю, гідною кращого застосування, старанно руйнували.
Саме ті люди, які раніше бачили в німцях ідеал культури, а пізніше знайшли холодну маску звіра, якраз вони й були найжорстокішими до німців. Нехай цю маленьку деталь взнають ті, кого росіяни вбивали лиш через те, що він німець. Люди жорстоко мстять богам, що не виправдали себе.
Коли я вийшов з поїзда на московському вокзалі і знову пірнув у вир столичної метушні, я відчув таке ж полегшення, як людина, що повернулася додому з цвинтаря. У Москві кипіло життя, вирували надії. Там же, на просторах усієї величезної країни, люди відчували лише кістляву руку голоду і повну безпросвітність. Після жаху німецької окупації прийшов ще тяжчий жах – страх очікування на розплату. Люди не знали за що розплата, але знали, що ця розплата неминуча. Величезні території Радянського Союзу, більше половини населення країни, тимчасово перебували під німецькою окупацією. Тепер над кожним із цих людей висіла загроза розплати за "зраду Батьківщині".
Наприкінці лютого всі випускники нашого курсу були направлені на фронт у діючу армію на заплановане перед Державними Іспитами бойове стажування. Я був відряджений до штабу 1-го Білоруського Фронту.
У ці дні частини 1-го Білоруського та 1-го Українського Фронтів вели запеклі бої, ламаючи "зуби дракона" та інші новинки німецької фортифікаційної техніки. Після прориву укріплень Східного Валу точилися бої за розширення Одерського плацдарму. Наші надихнуті успіхом війська шалено рвалися до серця гітлерівської Німеччини – Берліна.
Чи варто згадувати про це? Для цього є історіографи та літописці. Одні стануть старанно перефарбовувати чорне в біле, інші так само старанно робитимуть протилежне. Було і те, і інше.
Мені часто спадали на думку міркування про злочин і покарання, про критерії провини та відплати, де закінчується справедливість і починається злочин. Кому приємно дивитися на труп молодої жінки, що валяється у придорожній канаві? Нижню частину тіла оголено, між ніг ударом прикладу загнано пивну пляшку. Війська нескінченною колоною йдуть уздовж шосе. Усі бачать цей труп у канаві, більшість відвертається, але нікому не спаде на думку прибрати його убік. Труп лежить біля дороги як символ. Символ чого?
Тяжко судити про все це! Адже це варварство, яке заслуговує на покарання. Так! Але якщо ви поставите винуватця під суд, то виявиться, що його сім'я, дружина, діти, будинок – все вбито, спалено, перетворено на попіл тими, кому він мститься тепер. Попіл убитих стукає у його... серце! Він буде в істериці рвати гімнастерку на грудях і з божевільними очима кричати: "Убий мене, якщо віриш, що я не правий!" Він до глибини душі вірить, що він виконує свій обов'язок перед мертвими, перед Вищою Справедливістю. Він вірить, що він має рацію. У мене кілька разів піднімався пістолет... і опускався. Де критерій справедливості? Що гірше – вина чи відплата?
Навколо багато жорстокості, безглуздої жорстокості. Німці згодом будуть обурюватися їй. Нехай спитають у Бога! Там щось сказано про покарану гординю.
Якщо німцям нагадати про мільйони й мільйони російських військовополонених, закатованих у Німеччині, то вони знайдуть масу відмовок, пояснять це об'єктивними причинами. Але факт – це було? Було. Мільйони росіян працювали в Німеччині на правах рабів – це було? Було! Дехто намагається пояснити це війною і правом переможця. Але сьогодні – теж війна, і переможці – ми. Так – ми!
Хто серйозно замислиться про злочин і покарання, нехай кине на одну чашу терезів історії суму російського горя й страждань, а на іншу – німецького горя й страждань. Безперечно, чаша російського горя перетягне. Спробуйте неупереджено вирішити, хто розв'язав цю епопею горя і жаху, ім'я якому війна. Простий російський солдат до глибини душі впевнений, що розпочали війну німці. Він не політик із сигарою в зубах і він не думає про плани Комінтерну або про боротьбу Німеччини за світові ринки та "лебенсраум". Він думає про свою спалену домівку, забрану у німецьку неволю дружину, про дітей, що померли з голоду...
Я охоче хотів би бачити в кожному німці чесну людину, якою вона була для мене до війни, якій я міг би потиснути руку. Але факти, прокляті факти! Потрібно мати громадянську мужність і дивитися фактам в обличчя. У мене десятки разів серце обливалося кров'ю, коли я дивився на ці факти. На жаль, я безсилий винести свій вирок чи виправдання. Нехай судить про це Бог!
В останніх числах квітня, у розпал вуличних боїв у центрі Берліна, я був несподівано відряджений до Москви.
Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ