Григорій Клімов «Одкровення». Глава 36

КОМПЛЕКС ВЛАДИ

Фахівці-психологи кажуть, що комплекс влади, комплекс вождя – це свого роду хвороба, психічна хвороба, пов'язана з манією величі. Над цією проблемою ламав собі голову і наш великий шукач правди Лев Толстой, який в своєму щоденнику від 12 червня 1900 року писав: "Я серйозно переконаний, що світом керують зовсім божевільні" (Повн. зб. тв., Госіздат, т. 54, стор .31).

Я вже писав, що говорять про це серйозні джерела. Але мені хочеться додати ще трошки, що може здаватися смішним, але що насправді є дуже сумним. Отже, я заглядаю в мою картотеку.

Ось хороший приклад зв'язку комплексу влади з манією величі. Президент Заїру (колишнє бельгійське Конго) з 1965 по 1996 роки Мобуту нагороджував сам себе такими титулами: "Всемогутній воїн, який завдяки витривалості і незламній волі йде від завоювання до завоювання, залишаючи за собою вогняний слід". Народу він малює себе богоподібним – Месією, Визволителем, Керманичем і Провідником" (НРС, – 18.11.1996, с. 18).

Та ж сама історія і з президентом-диктатором Індонезії Сукарно. Він говорив, що в світі є тільки три великих вождя: Мао Цзедун, Хо Ши Мін і Сукарно. Він нагороджував сам себе такими титулами: "Великий Рибалка", "Найвизначніший Лідер Революції", "Божественний Керманич" і т.д." ("Російське життя" - 12.10.1965).

Психологи кажуть, що комплекс влади, комплекс вождя, зазвичай пов'язаний з садизмом, а садизм, в свою чергу, пов'язаний з гомосексуальністю активного, або чоловічого типу. А ось вам і приклади цього підступного закону природи.

Занзібарський революціонер, самозваний маршал Джон Окелло вважав себе визволителем Занзібару від султанського панування. Але після революції його вислали з Занзібару в країну його народження Уганду, де він до цього сидів 2 роки у в'язниці за... педерастію (з 1956 року). (М. Абаза, Найробі, Кенія. НРС – 13.07.1965).

Знаменитий зулуський король Чакі, якого називали чорним Наполеоном. Вогнем і списом він створив найбільшу негритянську імперію і доставляв багато клопоту британцям. Голлівуд поставив про нього прекрасний фільм. Але в дійсності чорний Наполеон був божевільним, садистом і педерастом, якого, врешті-решт, вбили його одноплемінники.

А ось з нашого минулого. "Історик В. Соловйов пише, що влада київських князів "трималася на мечі". І дійсно, київські князі перебували в нескінченному русі, частих походах, нескінченних військових зіткненнях за владу між братом (Володимир Великий і Ярополк), батька з сином (Володимир Великий і Ярослав). ("Вільне слово Русі", №9-10, 1983, с. 4). Так що це не лише у негрів в Африці, це закон універсальний.

Або ось вам зовсім свіженький матеріал: радянський диктатор Афганістану Наджибулла – садист і гомік. Його брат Сідікулла каже: "Наджибулла ще будучи підлітком згвалтував хлопчика, що жив неподалік, чим накликав на сім'ю гнів Аллаха і презирство сусідів". Спочатку Наджибулла був начальником афганського КДБ, а потім – диктатором Афганістану. (НРС, – 7.12.1988).

Знаменитий балерун Ніжинський, коли зійшов з глузду, уявив себе Богом. А до цього він був гомосексуальним коханцем князя Львова, який був першим очільником Тимчасового уряду Росії, з чого і почалася злощасна російська революція.

Комплекс влади і манію величі часто можна простежити навіть по іменах. Наприклад, негритянський вождь в США – Мартін Лютер Кінг. Він і "Мартін Лютер" – знаменитий реформатор, але цього мало, він ще й "кінг", тобто "король". Але свого він добився: сьогодні в Америці офіційно святкують день Мартіна Лютера Кінга. А ховали його за масонським обрядом, де ціла купа всяких секретів, загадок і таємниць.

Прем'єр Індії Індіра Ганді, дочка прем'єра Неру. Що це за ім'я – Індіра? Дивне ім'я. Що це – втілення Індії? Пахне манією величі. Крім того, жінки, що забралися так високо – це зазвичай чоловіки в спідниці. Це як правило. Згадаймо навіть таку дрібницю, як начальник Російського відділу "Голосу Америки" Наташа Кларксон, лесбіянка і садистка, моя колишня примхлива наречена.

Тут мені пригадується мій старий знайомий Бармін, багаторічний начальник російського "Голосу Америки". Адже його псевдонім Бармін бере свій початок від слова "барми", що означає наплічні прикраси царів. А до цього він оперував, кажуть, під псевдонімом Графф. Явна манія величі. Він – з тих "комісарів у запилених шоломах", які робили революцію. Але свою кар'єру він закінчив у божевільні: гостра манія переслідування. Забавно, що йому здавалося, ніби його уявні вороги хочуть відрізати йому то язик, то статеві органи. Тоді він тікав з дому і ховався в кущах по Вашингтону.

І це – не випадковість. Мій інший знайомий, Чарлі Львович Маламут-Баламут, начальник "Голосу Америки" в Мюнхені, завзятий троцькіст і перекладач книг Троцького, теж зійшов з глузду – теж манія переслідування в гострій формі. Цей баламут ховався по Мюнхену, був депортований в Америку і, врешті-решт, кажуть, повісився тринадцятого числа (13.07.1965) в Лос-Анджелес. А виною всьому цьому був комплекс педерастії Лєніна, на якому була побудована вся робота "Голосу Америки".

А ось вам вождь побільше: диктатор Лівії Муаммар Каддафі, який прославився своєю терористичною діяльністю. Газета "Вашингтон пост" повідомляє зі слів міністра закордонних справ Єгипту Бутрус Галі, що раніше Каддафі кілька разів лікувався в психіатричній клініці Каїра, але безуспішно, що він страждає манією переслідування (НРС, 29.05.1984).

Хворобливу спрагу до влади в СРСР називали "манією реформаторства", і таких реформаторів-дисидентів саджали в дурдоми. А в Німеччині цю ж психічну ненормальність називали "Вельтфербессерунгосваан", тобто "манія щодо поліпшення світу" і теж саджали в дурдом. Але під цю статтю повністю підходили два таких видатних педераста, як Карл Маркс з Енгельсом. Оскільки буржуй Енгельс витратив на свого коханого Карла Маркса близько 6 мільйонів золотих франків, то винахідник комунізму Карл Маркс був, власне кажучи, гомосексуальною повією, за що за радянськими законами призначається в'язниця.

Ось ще цікаве спостереження щодо влади: "За всіх обставин слід було б при обранні кандидатів на владу керуватися старовинною російської мудрістю, якої дотримувалися наші предки, і якою і донині широко користуються старовіри: непридатний до влади той, хто до влади сам прагне, бо влада така буде не від Бога" (Д. Іноземов в монархічній газеті" Наша країна" – 19.02.1983). Правильно!

Ось вам ще один яскравий приклад манії величі: дружок Маяковського поет-футурист Вєлімір Хлєбніков писав:

Якщо тобі скажуть: ти – Бог,
Гнівно скажи: наклеп,
Мені він лиш тільки до ніг!
(Журнал "Вітчизна" – лютий 1989, с. 60).

Він же оголосив себе "Головою Земної Кулі" ("Вітчизна" №6, червень 1990). Але цей ідіот потрапив в усі літературні енциклопедії.

Тепер я розповім про одного подібного дивака, з яким я працював 5 років на фронтах психологічної війни, або війни психів. Це був голова ЦПРЕ, тобто "Центрального представництва російської еміграції в Німеччині", Федір Тарасович Лєбєдєв, щось на кшталт вождя всіх росіян в післявоєнній Німеччині в Мюнхені.

Мені пригадується Мюнхен в 1950 року і "будинок чудес" по Галілей-Платц №1, де Альоша Мільруд займався своїми фокусами і де тоді містився журнал "Сатирикон". Федір Тарасович був головним редактором, а я – членом редколегії. І одного разу вийшло так, що Федір Тарасович, побувавши в сусідньому будинку, де містилася американська військова розвідка Джі-2, випив там зайвого, потім повернувся в "будинок чудес" і влаштував там аврал – наказав скликати всіх людей, які жили в цьому будинку, чоловік шість, в тому числі і мене, і звернувся до нас з такими словами:

– Ви знаєте, хто ви такі? Ви все нікчеми! І живете ви все моєю милістю. Так-так, ви – гній, гівно і я можу з вами робити все, що мені заманеться. Я тут господар! Сьогодні американці наобіцяли моєму "Сатирикон" велике майбутнє. А ви все ніщо – гівно, лайно, падаль. А я – ваш цар і Бог. Що хочу, те й роблю! Зрозуміло?

Послухавши цей неприємний марення п'яного людини, я мовчки встав і пішов, сильно грюкнувши дверима. Лєбєдєв вискочив за мною слідом і каже:

– Ви що це дверима ляскаєте?

– Федір Тарасич, ви думаєте, що кажете? Адже ви мене ображаєте! Якщо б ви були молодше, я б вас просто побив за такі речі. Але мені незручно бити літню людину.

Тоді Лєбєдєву на вигляд було років 55, а мені - 32.

– А завтра я йду з цього будинку, – сказав я і пішов спати, бо було вже за північ. У мене була затишна кімната в "будинку чудес", а Лєбєдєв жив в знаменитому російському таборі Шляйсхайм.

Наступного ранку, я був ще в ліжку, Федір Тарасович, свіжовиголений і в накрохмаленої сорочці, прийшов вибачатися:

– Григорій Петрович, вибачте мене, заради Бога. Знаєте, біс поплутав. Випив я зайвого, ну і... Мені все це дуже неприємно... Будьте так великодушні... Простіть мене! У мене це, знаєте, на кшталт нервового припадку...

– Я радий, що ви прочухалися після вчорашнього, Федір Тарасич, – кажу я. – Гаразд, забудемо все це! – я потиснув йому простягнуту руку, і ми помирилися.

Потім ми працювали спільно ще 3 роки. Але ролі у нас змінилися. Я став головою "Центрального об'єднання післявоєнних емігрантів з СРСР" (ЦОПЕ) і головним редактором журналів "Свобода" і "Антикомуніст" (німецькою мовою), а Лєбєдєв був у мене керуючим справами.

Одного разу у нас було засідання "робочої групи", де Лєбєдєв знову випив зайвого. Потім я повіз його на моєму "фольксвагені" додому. Приїхали до його дому, а мій керуючий справами сидить і не виходить. Дивлюсь я і бачу, що Федір Тарасович гірко плаче. Та плаче так, що це якась слізлива істерика: течуть не тільки сльози, а й слина тече з рота. Бачу я, що старому явно погано. Вщент п'яний старий схлипує, розтирає по обличчю свої сльози і слину, але виходити з машини не хоче.

– Федір Тарасович, чого ви плачете? – кажу я.

– Ох, Григорій Петрович, та як же мені не плакати?! Ось Ви – молодий, а я – старий, а вся влада – у Вас...

– Федір Тарасович, яка це влада? Нісенітниця це. Я Вами задоволений, сподіваюся, що і Ви мною задоволені.

– Ох, Григорій Петрович, нічого ви не розумієте... Адже ж влада – вона солодка, дуже солодка... І ніколи Ви цього не зрозумієте, що влада така сол-о-одка! Ось тому я і плачу – за владою плачу... А вся влада – у Вас.

Так, тоді я, дійсно, нічого не розумів. Недарма кажуть, що у тверезого в думках, у п'яного – на язиці. П'яний Федір Тарасович проговорився мені про свій хворобливий комплекс влади.

Тільки багато пізніше я зрозумів, що це таке. Дайте-но я загляну в мою картотеку: ось інформація з правого журналу "Російська незалежність" №20, січень 1963 с. 46: "Ф.Т. Лєбєдєв... служив директором школи в Ризі. За занадто «ласкаве» ставлення до своїх учнів, переважно хлопчиків, був свого часу знятий з посади... Від великого суспільного скандалу і суду його врятував видавець газети "Сегодня" – батько відомого в американських колах Олексія Мільруда. Лєбєдєв – абсолютно безвольна особистість, яка страждає страшною недугою, безпринципний себелюбець з ознаками явної манії величі..."

Потім там же: "Дуже невелике коло російських емігрантів знає, що... за виробленим планом відомих визначних американських психологів і соціологів холодна війна ведеться в розрізі і за сюжетом роману Достоєвського "Біси", тобто в основному американські пропагандисти в російському питанні роблять ставку на дегенератів, психопатів, кар'єристів, таємних радянських агентів, що маскуються під друзів Америки... на неврівноважений елемент і людей з кримінальним минулим..."

Так, це про Гарвардський проект, де кращий мозковий трест Америки побудував всю американську психологічну війну проти СРСР на комплексі педерастії Лєніна. А з цього кореня виростає комплекс влади, який і привів Лєніна до верховної влади в Росії. Для мене ж наочним прикладом цього болючого комплексу влади є мій Федір Тарасович, для якого влада така соло-о-одка. І педерастія теж у наявності.

Лєбєдєв був одружений, але дітей у нього немає. Шлюб просто для зручності або маскування. Точно, як у товариша Лєніна. У Лєніна було ще 5 братів і сестер, але у всіх 5 дітей не було. Це вам яскравий приклад виродження всієї родини.

Дуже можливо, що в молодості Лєбєдєв був педерастичним партнером Мільруда-батька. А мій комісар Альоша Мільруд просто перейняв і годував ту зграю, яку зібрав його батько. Всю цю зграю я пізніше описав у романі "Ім'я моє легіон". Щоб герої роману жили, їх потрібно списувати з життя. З пальця такого не висмокчеш.

Повинен сказати, що, будучи моїм керуючим справами, старий педераст Лєбєдєв робив мені всякі капості і займався інтригами, як йому здавалося, в боротьбі за владу або фікцію влади. Так через його інтриги у мене сталося зараження крові, і мені трохи руку не відрізали. Тому Сталін в боротьбі за владу перестріляв всіх Лєнінців і троцькістів. Всі революціонери – це люди дивні, для яких влада соло-о-одка.

Коли Лєбєдєв був президентом російської еміграції під маркою ЦПРЕ, його конкурентом і ворогом був президент НАЦ-ПРЕ Євген Державін, він же Арцюк, що видавав ура-націоналістичну газетку "Набат". Характерно, що і цей вождь теж був усім відомим педерастом. Тепер порівняйте "Державін" і "Бармин" – у обох манія величі. Більш докладно Державіна-Арцюка я вже описував в моєму нарисі "Комплекс Іуди".

Говорячи про диваків, одержимих комплексом влади, мені пригадується ще вождь "козакійців" і винахідник "незалежної Козакії" інженер Глазков, який хвалився, що "зі мною сам Гітлер за ручку здоровкався". Після війни, живучи в Нью-Йорку, він працював нічним прибиральником офісів, тобто робота гірше нікуди.

В дійсності В.Г. Глазков (1907-87) був недовчений студент з Чехословаччини. Хоча він і хвалився, що "з ним сам Гітлер за ручку здоровкався", але одружився він на німецькій єврейці. Його дочка-півєврейка потім довго працювала на Радіо "Свобода" в редакції українців-сепаратистів.

Проспавшись після нічної роботи з прибирання офісів, вдень Глазков приймався писати в "Новоє русскоє слово". На старості років він справив сам себе з "інженерів" в "доктори наук". Але цього йому здалося мало. У річницю в пам'ять загиблих в Лієнці козаків, Глазков пише сам про себе так: "...виступив Верховний отаман-президент д-р В.Г. Глазков" (НРС, – 17.06.1980).

Коли Глазков жив у Чехословаччині, в 1943 році, на околицях Праги орудувала банда, на чолі якої в якості отамана трудилася сестра Глазкова ("Російська незалежність" №19, серпень 1962 с. 43). Значить, у сестри-розбійниці теж манія величі.

В журналі анархістів-махновців "Сіяч" за травень 1981 року с. 4, повідомляється, що "Верховний Отаман-Президент д-р В.Г. Глазков пише послання прем'єр-міністру Англії Маргарет Тетчер, а також радіостанціям "Вільна Європа" і "Свобода".

В "Новому російському слові" від 23.05.1987 знову описується головна роль "Верховного отамана-президента д-ра В.Г. Глазкова" на урочистій річниці видачі козаків в Лієнці в 1945 р. Були присутні губернатор Тіролю, бургомістр Лієнцу, член австрійського парламенту і інші бургомістри. Повідомляється, що Глазкову присвоїли звання почесного громадянина Лієнца-Трістаха.

Через 6 місяців почесний громадянин Лієнц віддав душу тим чортам, які мучили його все його життя.

Я навмисне показав ряд диваків, хворих комплексом влади. Тоді ви зрозумієте, чому Сталін і Гітлер так безжально стріляли своїх конкурентів в боротьбі за владу. Тому богослови і кажуть, що диявол схильний до самознищення.

8 грудня 2002 р.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ