Горе тим, котрі зло називають добром, а добро – злом, темряву вважають світлом, а світло – темрявою.
Ісая 5:20
Щоб краще зрозуміти ті делікатні проблеми, ті табу, про які зазвичай мовчать, але які дуже відверто показані у “Легіоні” Клімова, подивімося на все це в історичній перспективі.
У середині 1960-х років на Заході почалася якась дивна епідемія. І пішла вся ця зараза з Америки, з найбагатшої і, здавалося б, найнормальнішої країни у світі. По всій Америці раптом спалахнули дикі студентські та негритянські бунти, типовий союз гнилої інтелігенції та соціальних низів. Судячи з фотографій у пресі, ці бунтарі складалися з якихось людиноподібних волосатиків з довгим до плечей волоссям, де важко відрізнити чоловіків від жінок. Спотворені злобою обличчя, люто роззявлені волаючі роти, судомно стиснуті кулаки. Ці морлоки біснувалися навколо палаючих університетів і істерично верещали: “Револю-ю-юція!”
Одночасно всю Америку захопила брудна хвиля неймовірної порнографії та наркотиків. Різко збільшилася статистика вбивств, зґвалтувань та пограбувань. А Верховний Суд США ніби теж збожеволів і поспішно розкручував усі гайки законів, скасувавши смертну кару і всіляко заохочуючи злочинність, анархію та нігілізм. Просто якась чортова карусель.
По вулицях марширували демонстрації педерастів та лесбіянок із прапорами та плакатами – і теж вимагали собі свободи. По всій Америці в наркотичному диму блукали мільйони і мільйони довговолосих брудних і вшивих соціальних покидьків на ім'я хіппі. В результаті бідний дядя Сем став схожий на поважного, але завшивівшого джентльмена.
Американська преса з величезним задоволенням розмазувала весь цей бруд на своїх сторінках і безпорадно бурмотіла про “хворе суспільство”. Але що це за хвороба – мовчать, таємниця, табу. Поступово ця хвороба перекинулася з Америки до Європи, а згодом і в СРСР – у формі так званих “дисидентів”, незгодників та інакодумців. По суті справи, радянські дисиденти – це така ж сама гидота, яка скаженіє і на заході, і на сході.
Але в чому ж річ? Що це за хвороба?
Зверніть увагу, що біснується, в основному молодь, студенти. З часу закінчення 2-ї світової війни пройшло 20 років, виросло нове покоління. Серед них нові мільйони легіонерів з легіону доктора Кінсі, у тому числі нові когорти садистів, мазохістів та садомазохістів, в яких сидять фрейдівські біси руйнування та саморуйнування, вбивства та самогубства. Зазвичай це знаходить свій вихід у війнах та революціях. Настав час для 3-ї світової війни, а її все немає і немає. Ось цей легіон і біснується по всьому світу і волає “Револю-ю-ція!” А в авангарді цього легіону, як правило, біснуються євреї.
Перевіримо історію радянської “дисисденції” за допомогою того отруєного ключа, який дає гарвардський мудрець Натан Лейтес, який базував всю американську псих-війну на комплексі латентної педерастії мемзера Лєніна. Нагадаємо, що за Фрейдом це є коренем більшості психічних хвороб.
Почалася ця “дисиденція” з літератури, і першим апостолом цих “дисидентів” був Пастернак зі своїм “Доктором Живаго”. На Заході йому за це дали Нобелівську премію, а голова Спілки радянських письменників Сурков обізвав Пастернака педерастом та алкоголіком.
Хм, дивно... Відразу виходить за формулою професора Натана Лейтеса!? Але ж Пастернак – це предтеча решти “дисидентів”.
Відверто кажучи, мені абсолютно байдуже, педрик Пастернак чи ні, якби, як письменник, він писав нормальні речі. Але його писанина – це замаскований тайнопис легіонерів. Це не "Доктор Живаго", а "Доктор Мертвяго", типовий виродок з 37% доктора Кінсі, який "любить" – і губить кілька дружин, попередньо наробивши їм купу байстрючат. Будучи лікарем, замість того, щоб лікувати людей, цей лікар "Мертвяго" пише самозакохані віршики, а потім стає бездомним бродягою. Та це ж просто старий хіппі.
Принагідно Пастернак проповідує перманентну революцію. Досить симпатична революція 1905 року, де симпатичні єврейчики трішки пострілюють з пістолетів. І революція 1917 року теж не погана. Погано лише те, що потім бяка-мемзер Сталін жене всіх цих революціонерів у концтабори. І тоді потрібна ще одна революція. Словом, перманентна революція, де дегенератики, садисти та мазохісти весело стріляють один в одного. Але навіщо це нормальним людям? Чи не простіше засунути всіх цих перманентних революціонерів у дурдоми?
До речі, нещодавно в газетах писали, що в Італії за загадкових обставин загинув такий собі Фелтрінеллі. Це був мільйонер і лівий комуніст, який тягнув мішок з динамітом, щоб підірвати пілони лінії електропередачі, і цим перешкодити конгресу італійської компартії в Мілані. І цей придурок, мільйонер – і комуніст(!?), та ще й лівий комуніст, тобто анархо-комуніст, троцькіст, вибухнув на власному динаміті.
Але цей Фелтрінеллі – це той самий видавець, який у 1957 році вивіз манускрипт "Доктора Живаго" з Москви і видав в Італії, заваривши, таким чином, всю кашу навколо Пастернака. І тут напрошується логічне питання: чому за педрика Пастернака з його “Доктором Мертвяго” вхопився не хто інший, як напівбожевільний бомбіст Фелтрінеллі?
Тепер про Нобелівські премії. Якщо за статистикою д-ра Кінсі 37% населення США, тобто кожна третя людина, більш менш знайомі з гомосексом... Якщо серед інтелігенції таких кінсіанців буде вже більше 50%, тобто кожна 2-а людина, а серед літераторів їх уже 75%, тобто більшість... Добре, тоді скільки ж цих кінсіанців буде серед таких інтелігентних людей, як члени Нобелівського комітету з літератури? Схоже, що вони завжди там у більшості. А ще треба зважати на те, що ці легіонери завжди дуже солідарні. Ось вони і присуджують Нобелівські премії насамперед своїм побратимам. Саме тому часто й виходить, що Нобелівські премії дають не за літературу, а за дегенерацію в літературі.
А тепер подивимося більш уважно на наступного нобелівського дисидента – мемзера Солженіцина, про якого нам вже голову прогризли, що мовляв він сонце життя, сіль землі російської, совість російського народу, душа людства і другий месія. Ні дати, ні взяти другий Ісус Христос, якщо вірити міжнародній пресі. Але це повторює як папуга, і більшість нашої емігрантської преси.
Відразу після викидня з СРСР Солженіцин, сіль землі російської, у своєму "Листі до вождів СРСР" оголошує на весь світ своє "політичне кредо" і програму порятунку російського народу в наступному порядку:
1. Повне та беззастережне розчленування Росії до меж РРФСР. Операція куди радикальніша, ніж про це мріють найшаленіші сепаратисти з “Американського комітету” та Радіо “Свобода”, сеператисти-бандерівці, стецьківці-папісти, козакійці, та інші. За це Солженіцин моментально отримав благословенну телеграму від галичансько-уніатського вождя Лева Добрянського.
2. Після тотального розчленування Росії Солженіцин, сіль землі російської, рекомендує всім росіянам переселитися до Північно-Східного Сибіру. Зауважте, не в Південно-східну, а в ПІВНІЧНО-східну, тобто... в район концтаборів! Коли сам Солженіцин там сидів, то йому дуже не сподобалося. А тепер він хоче загнати туди всіх росіян!? Тут Сол Женіцкер пішов стопами гітлерівського ідеолога Альфреда Розенберга.
3. Потім Солженіцин, сонце життя, з патологічним ханжеством зловтішається про неминучу війну з Китаєм, де загине як мінімум 60 мільйонів росіян, яких Солженіцин, щоб допомогти китайцям, попередньо переселив до Сибіру. Після цього російський народ – за Солженіцином – практично перестане існувати на нашій планеті.
Що це, марення божевільного? Так, але божевільний напівєврей Солженіцин, другий месія, точно повторює те, про що мріють теоретики-геополітики Держдепартаменту, на кшталт єврея Кіссінгера, у своєму журналі “Форін Аффейрс”. У цю ж дудку дме і єврейський напівкровка-мемзер Амальрік у своїй брошурі "Чи доживе СРСР до 1984 року?" Про це ж марить і єврейський дурдомщик Тарсіс у своїй “Палаті номер №7”. При цьому мені згадуються грамофонні платівки, де на етикетці перед грамофоном сидить і гавкає собачка, а внизу фабричне тавро “Голос мого господаря”.
Прочитавши такий лист, вожді СРСР можуть подумати: "А чи не простіше загнати до Сибіру всіх напівбожевільних євреїв і напівєвреїв, на зразок Тарсіса, Амальрика і Солженіцина?" Ось, в результаті, Амальріка загнали до Сибіру, а Тарсіса та Солженіцина вигнали за кордон.
Знаменитий єврейський професор Ломброзо у своїй книзі “Геніальність і божевілля” пише:
“Безглуздий парадокс – душевнохворі лише в окремих випадках виявляють той повний розлад розумових здібностей, який приписує їм натовп, навпаки, саме розлад викликає у них надзвичайну жвавість розуму”.
Тому, мабуть, і кажуть, що один дурень десяти розумним заморочить голову.
Щоб розібратися в цьому, уявімо собі справу так. Душевні хвороби тісно пов'язані і прямо пропорційні статевим збоченням. На кожного одного чесного відкритого гомосексуаліста (4% за доктором Кінсі) припадає близько 10 (33% за доктором Кінсі) всяких інших гомо, нечесних секс-первертів, які в цьому ніколи не зізнаються. Подібним же чином на кожного одного чесного божевільного, який чесно сидить у божевільні, припадає 10 всяких нечесних легіонерів, напівбожевільних, схиблених і психопатів, які зазвичай у цьому теж не зізнаються.
Той самий доктор Ломброзо каже, що саме серед євреїв зустрічається більше освічених і талановитих людей, але й божевільних серед євреїв в середньому у 6 разів більше, ніж у інших людей. А практика показує, що ця підступна закономірність ще більше зростає у разі змішаних шлюбів – напівєвреїв-мемзерів тощо. От і розбери, хто з них розумний, хто схиблений, а хто божевільний. Виходить така бісова карусель, що розібратися в ній досить важко.
І ось, дивна річ, серед жертв радянських дурдомів, серед дисидентів, незгідників та “іншомислячих” кишма кишить саме цим елементом – майже все це євреї, люди у змішаних шлюбах з євреями, або продукти цих шлюбів, напівєвреї-мемзери і так далі.
Професор Ломброзо пише, що для душевнохворих у літературі характерна схильність до вигадування нових слів, незрозумілих для інших, що пояснюється нібито оригінальністю.
А тепер я наведу вам конкретний приклад подібної літератури: “Розблуджуються мізки..., Я нанахабився... Становище перепрокинутості... Баб обохочував... Надмівало зневагу... З волотком шахрався... Мельтешити... Вичуювали очі... Викластися до інезмоги... Підходніше приходили чим раніше... Відволгнувши від бою..., Дрібних околичностей”
.
Ну, як, читачу, чи не розблужуваються у вас мізки від такого нанахаблювання? Але якщо у вас надміє зневагу до цього обохочування околичностей і вам до інезмоги зашахрається взяти і плюнути, то будьте обережні – інакше потрапите в нобелівського лауреата.
А як вам подобається такий словесний шурум-бурум: “На невидимому німому натягу співчутливої громадської плівки”? Тільки не подумайте, що це марення дурдомщика. Ні, це з “Нобелівської лекції” новоспеченого нобелівського лауреата, у розбляжених мізках якого миготять закони фізики про капілярне натяжіння плівок.
Ох, скажуть, Боже мій, то за що ж дають Нобелівські премії? Аякже, є за що. Ну от, наприклад: "А хрін тобі в рот... та на фуя... хуб хрін... залупається, розум виставляє"
. Ось за це саме – за хрін у рот, Солженіцину, якого ми тут цитуємо, і дали Нобелівську премію. Адже і Пастернаку теж дали за подібне.
Але в чому ж заслуга Солженіцина, якщо навколо нього такий вереск на весь світ? Його основна заслуга в тому, що під це завивання і гвалт він, як Мойсей №2 виводить євреїв із СРСР.
У своєму першому телевізійному інтерв'ю на заході в липні 1974 року Солженіцин заявив, що хороші євреї – це ті, які їдуть з СРСР до Ізраїлю, а ті, які виїжджають із СРСР, але до Ізраїлю не їдуть – це погані євреї. Проте, сам Солженіцин за народженням напівєврей, по-єврейськи мемзер. Його перша дружина – напівєврейка, мемзериха, а друга дружина – повна єврейка. Це означає, що в душі він почувається не росіянином, а євреєм. За єврейськими законами його діти, чи вірніше діти його дружини, вважаються євреями. То чому ж сам мемзер Солженіцин не їде до Ізраїлю? За його власними словами, виходить, що він поганий єврей. Як той анекдотичний єврей-сіоніст, який вимагає гроші у другого єврея, щоб загнати третього єврея до Ізраїлю.
Солженіцин маскується під російського “націоналіста”, але... проповідує тотальне розчленування Росії. Він маскується під "неохристиянина" бєрдяєвського штибу, але по суті справи, це не що інше, як неосатанізм. А, загалом, цей мемзер Сол Женіцкєр – напівсхиблений напівєврей, криптоєврей, який маскується під росіянина, щоб говорити неросійські речі.
Тому надалі, щоб Солженіцин не морочив нам голову, називатимемо його так, як він є – Сол Женіцкєр.
Після “Листи вождям” Сол Женіцкєр накатав чергову ханжеську статтю-істерику “Жити не по брехні”. Як говорила дружина Остапа Оглоєдова: “Те, що Остап бреше, це півбіди. Все лихо в тому, що він своїй брехні й вірить. Це вже роздвоєння особистості та шизофренія”.
Певною мірою Сол Женіцкер – це Остап Оглоєдов, син Остапа Бендера в міжнародному масштабі. “Мабуть тому Остап Оглоєдов під кінець і вигукує: “Буду як Сол Женіцкер”
Саме тому ми й аналізуємо тут Сола Женіцкєра так докладно. Адже зараз це найбільша постать на шахівниці псих-війни, яку фахівці називають війною психів. І водночас це жива та найяскравіша ілюстрація до роману «Ім'я моє Легіон».Нормальна людина Сол Женіцкер чи ні? Найкращу відповідь на це запитання дає його літературна мова, що характеризується словесними викрутасами, нібито “неологізмами”. Одні називають це зарозумілістю, а інші придур'ю, властивій людям з поганою спадковістю, наслідуванню (неологізм – дурнасліди!). Літературні критики називають це дурнаслідством (бачите – знову неологізм) орнаментальною прозою, а психіатри вважають, що ці “орнаменти” – це просто мозковий розжиж у дурнаслідів, розщеплення особистості, шизофренія (паралакс!) і так далі.
Родич Сола Женіцкєра, знаменитий єврейський психіатр Ломброзо з цього приводу зауважує: “Божевільні у божевільних будинках часто вигадують неіснуючу мову, абетку, писемність”
. Ось цим шляхом і йде мемзер Сол Женіцкєр зі своєю хитромудрою придур'ю.
У своїй книзі “Геніальність і божевілля” професор Ломброзо пише:
“Іноді справжні схиблені відрізняються таким видатним розумом і часто такою надзвичайною енергією, що це мимоволі змушує прирівнювати їх, принаймні тимчасово, до геніальних особистостей”.
Так чи інакше, усі легіонери-дуропляси продовжуватимуть свою свистопляску навколо Сола Женіцкєра та його оточення з дурнаслідів, дурдомщиків та інших “інакодумців”. Виходячи зі зворотного, ви дійсно побачите, що ім'я їм і справді – легіон.
Отже, основна роль Сола Женіцкєра полягає в тому, що він, як Мойсей №2, виводить євреїв із СРСР. Судячи з американської преси, зроблено це було так. Відомий радянський журналіст-єврей Віктор Луї, який за сумісництвом виконував усілякі делікатні місії КДБ, бігав у Білий Дім і шушукався там із Генрі Кісінджером. Потім фахівець КДБ Віктор Луї полетів до Ізраїлю, і шушукався там із Гольдою Меїр. Наобіцяв їм масове переселення радянських євреїв до Ізраїлю. Потім пустили в хід Сола Женіцкєра та його дурноплясів.
Але які результати цього? Випускають із СРСР за принципом: добрих євреїв ми залишимо собі, нехай попрацюють на тих марксистських пірамідах, які вони самі ж і вигадали. А поганих євреїв ми виженемо за кордон. Але навіть і ці випущені євреї пруть не в Ізраїль, а в Америку.
Отже, Ізраїль навряд чи виграє. Америка програє. А вигадає від усього цього лише СРСР.
Але що тоді виходить? В кінцевому підсумку виходить, що мемзер Сол Женіцкєр працює на користь КДБ! Як той Король Щурів, який, граючи на дудочці, виводить щурів із міста і топить їх у річці. І Сол Женіцкєр виявляється в положенні агента КДБ. Тому його й витурили з СРСР із таким комфортом: з усіма чадами та домочадцями, з тещею і навіть із письмовим столом. До речі, про те, що Сол Женіцкєр може грати роль провокатора, свого часу писав у "Новому російському слові" професор Йельського університету Н. Ульянов.
А у 13‑му Відділі КДБ лише посміюються.
У диявола виродження різних фокусів більше, ніж ходів у шахах. За гріхи батьків... За гріхи матерів... Але іноді доводиться розплачуватись і за гріхи тещі.
Наприклад, один мій знайомий, людина абсолютно нормальна, раптом опинився... з прийомною дитиною!? І батько росіянин, а дитина – арабченя!? Прямо як в арабських казках про 1001 ніч!
Жінка у цього мого знайомого людина дуже хороша, прямо свята дружина. Вона має лише один маленький дефект – не може народжувати. Але чому дружина не може народжувати? Та тому що теща, Євген Пална, хоч і проста українська колгоспниця, але все життя займалася вірменськими жартами. А за її гріхи розплачується її дочка. А чоловік потрапив у становище без вини винного.
Тому подивимося докладніше, що це за вірменські жарти. З погляду Фрейда. У побуті легіонерів це називається двійник та трійник. Двійник – це коли вірменин-коханець, тобто хахаль, натягує цю тещу, чортову Євген Палну, і спереду і ззаду: в зад – і в рот, в зад – і в рот. А трійник – це коли ще й роблять дітей.
Ось тому донька тещі, свята дружина, і не може мати дітей – і бере собі прийомну дитинку, та ще й арабченя. А її чоловік, людина цілком нормальна, опиняється у положенні прийомного тата. За гріхи тещі...
У цієї тещі є ще дві доньки. Але це така гидота, що про них навіть старша дочка, свята дружина вважає за краще мовчати. Чим більше грішила теща, тим більше це позначалося на її дітях. І ця теща ще ходить до церкви, хреститься, молиться.
І тут виникає богословське питання – хто ж у цій комбінації святий: свята дружина, яка нагородила чоловіка арабченям, або її чоловік, який має все це терпіти?
Звичайно, нічого особливого у цьому немає. Просто чортова теща Євген Пална – це стара мінетниця, 33% доктора Кінсі. Теоретично кожна третя теща більш-менш така. Але від таких тещ, як від відьом, походить невидиме зло.
Ось тому за ці вірменські жарти в СРСР дають 7 років в'язниці. Щоб іншим не кортіло. Ех, хороша була б розповідь “Свята дружина” або “За гріхи тещі”. Прямо як арабська казка.
Коли з'явився роман Клімова “Князь світу цього”, деякі літературні критики писали: “Чому Клімов назвав це романом? Адже це справжня правда!” Там це пояснювалося переважно яскравістю літературного викладу.
Але ось із романом «Ім'я моє Легіон» справа дещо інша. Тут майже всі герої-легіонери списані з життя, дуже ретельно. Та інакше й не можна – адже такого з пальця не висмокчеш. Щоб написати все це, спочатку потрібно самому покрутитись у цій чортовій каруселі.
Нагадаю, що у 1949-50 роках Клімов працював у Мюнхені в Гарвардському проекті, який базувався на комплексі латентної напівпедерастії півєврея Лєніна, і який був хрещеним батьком усієї подальшої американської псих-війни. То були квіточки. А тепер ми маємо ягідки – у формі радянських дисидентів та 3‑ї євміграції.
Потім, у 1951-55 роках, Клімов був головою Центрального Об'єднання Повоєнних Емігрантів із СРСР (ЦОПЕ) та головним редактором їх журналів “Свобода” та “Антикомуніст” (останній німецькою мовою). Практично Клімов був керівником одного із засекречених спецпроектів американської псих-війни. Подібну роль сьогодні відіграє масонська ІМКА-Прес, яка друкує Сола Женіцкєра, та журнал “КАНТінєнт”.
А поряд із ЦОПЕ були “Американський комітет” та радіо “Звільнення”, мюнхенський відділ “Голосу Америки” та НТС (або СТН). Всі горобці на дахах Мюнхена цвірінькали, що за усим цим стоїть американська розвідка Сі-Ай-Вей.
Пізніше, у 1958-59 роках, Клімов працював, як консультант, також у Корнельському проекті в Нью-Йорку, де теж займалися всякими хитрими психологічними дослідженнями, пов'язаними з Угорським повстанням 1956 року.
Але як же з усього цього вийшов роман «Ім'я моє Легіон»? Кажуть, що точнісінько згідно байки дідуся Крилова: “Навозну купу розриваючи, Півень знайшов Перлове Зерно”. Раціональне зерно.
Після того, як Клімов написав свої “Крила холопа”, деякі серйозні люди казали йому: “Григорію Петровичу, у вас є Божа іскра – пишіть другу книгу!” Тому, приїхавши до США у 1955 році, він вирішив почати нове життя з того, щоб написати нову книгу.
Творчий задум? Ну, ось радянська пропаганда пише про ідеальних радянських людей нового типу. А західні фахівці називають це гомо совьєтікус.
Але для письменників-перодряпів є один невблаганний закон: якщо хочеш, щоб твоя книга жила, дійових осіб треба списувати з життя. Тому Клімову мимоволі доводилося списувати своїх героїв із навколишнього середовища. А цим середовищем було ЦОПЕ, радіо “Звільнення”, радіо “Голос Америки” та НТС СТН, де гарвардські мудреці підібрали, здавалося б, ідеальних радянських людей, які самовіддано борються за свободу матінки-Росії.
Щоб герої роману жили по-справжньому, треба заглянути їм у душу. Придивитися до них уважніше, ніж ми це робимо у повсякденному житті. Але як тільки Клімов почав придивлятися до своїх героїв, то почалися різні дивацтва.
Бувало, що художники малювали Мадонну з моделі, яка у реальному житті була повією. Ось так і Клімов. Сидить він і пише свій романчик про ідеальних людей нового типу – гомо совьєтікус. І в той же час бачить, що всі його моделі – це гомосексуалісти всіх сортів та відтінків, садисти та мазохісти, шизофреніки та параноїки, та ще й з густим домішком сатани і антихриста. В точності за рецептами чортошукача Бєрдяєва. Наче хтось їх спеціально підібрав. Що за чортівня?
Але світ, як кажуть, не без добрих людей. І ці добрі люди написали в "Новому Російському Слові", що Гарвардський проект, яким керував Натан Лейтес, базувався переважно на "комплексі латентної гомосексуальності Лєніна". Докладніше про це писалося в німецькому журналі “Дер Монат” (08.1957, с. 19), який був офіційним органом Американської Військової Адміністрації в Німеччині. Про це писав сам головний редактор цього журналу Мельвін Ласкі, з лівих євреїв, також один із берлінських приятелів Клімова. Про це писав і заступник. гол. ред. НРС Юрій Сречинський.
Прочитавши все це, Клімов склав теорію з практикою – і отримав розгадку цієї загадки. Вся справа в тому, що на цьому Гарвардському проекті, тобто на комплексі латентної педерастії Лєніна, базувалася вся американська психологічна війна, тобто війна психів. Через спец-радіо та спец-друк, де насадили спец-хлопчиків та спец-дівчат, американська пропаганда розбурхує радянських психов і підбиває їх на бунт. А 13‑й Відділ КДБ, чудово знаючи все це, спокійнісінько садить цих психів у дурдоми.
Треба сказати, що “Легіон” – це не лише серйозна література, а й серйозна багаторічна науково-дослідницька робота. Тому “Легіон” настільки насичений історичним та фактичним матеріалом, що створює враження реальності, від якої паморочиться в голові. А декого навіть нудитиме.
Навколо “Легіону” багато всяких загадок. Наприклад, у “Легіоні” Клімов описує 13‑й Відділ КДБ. Здавалося б, фантазія, романчик.
Але ось у журналі “Амерікен Опінієн” (02.1971, с. 34-35) повідомляється, що Комітет у справах внутрішньої безпеки американського Сенату провів спеціальне слідство про роботу радянського КДБ і випустив документальний звіт, датований 26 березня 1965 року, де на довершення всього іншого фігурує також і... 13‑й Відділ КДБ!? Ми думали, що таємничий 13‑й Відділ існує лише у фантазії Клімова, а тепер американський Сенат офіційно визнає існування 13‑го Відділу! Що за чортівня!?
Як свідок перед Сенатським Комітетом виступав під присягою колишній підполковник радянської розвідки Петро Дєрябін, який перебіг до Америки і тут випустив книгу “Таємний Світ”. У цій книзі, що вийшла в Нью-Йорку в 1959 році, Дєрябін детально перераховує структуру КДБ – з 12-ти Відділів. Але 13‑го Відділу там немає. Чому ж через 6 років, виступаючи перед Сенатським Комітетом у 1965 році, Дєрябін раптом згадав про 13‑й Відділ КДБ? Знову якась загадка!?
Щоб розібратися у цій загадці, я натиснув кнопочку, викликав своїх агентів і доручив їм з'ясувати цю справу. Агенти повертаються і доповідають: “То це ж чистий анекдот!”
Виявляється, коли Клімов писав свій “Легіон”, серед інших матеріалів він переглянув і книгу Дєрябіна, де дуже акуратно перераховані всі 12 Відділів КДБ, включаючи їх функції. Спираючись на цю фактичну інформацію, Клімов додав свій таємничий 13‑й Відділ, який “настільки засекречений, що про нього не знають навіть працівники решти 12-ти Відділів”.
Клімов писав свій “Легіон” так само, як вчені-палеонтологи з кількох знайдених кісточок реконструюють весь образ вимерлого птеродактиля. Зрештою, цей роман виявився настільки насичений делікатним фактичним матеріалом, що наші емігрантські редактори друкувати його боялися, але про всяк випадок повідомляли про це у всякі хитрі органи, від яких вони нерідко отримували субсидії. Так “Легіон” зі своїм 13‑м Відділом блукав по білому світу протягом довгих років.
Тим часом, у західній пресі почали мелькати повідомлення, що англійська, німецька та американська розвідки спільними зусиллями полюють за якимось “таємничим 13‑м Відділом радянської таємної поліції”. У цих повідомленнях наводилося навіть ім'я начальника цього таємничого 13‑го Відділу. Але вся сіль у тому, що це було трохи спотворене ім'я начальника 13‑го Відділу... із роману Клімова «Ім'я моє Легіон». Це ім'я трохи спотворилося протягом блукань “Легіону” між емігрантськими редакціями та різними хитрими органами, при перекладах іноземними мовами.
Зрештою, американська розвідка Сі-Ай-Ей викликала Дєрябіна, який живе у Вашингтоні, і взяла його за боки: “Ти що ж це, друже, написав про 12 відділів КДБ, а про 13‑й Відділ промовчав? Ану, згадуй, зізнавайся!”
Потім Дєрябіна викликали на допит у Комітеті у справах внутрішньої безпеки американського Сенату, де він “згадав” і зізнався у існуванні 13‑го Відділу КДБ. Так 13‑й Відділ із роману Клімова отримав офіційне визнання в американському Сенаті!
У літературознавстві є такий специфічний термін – літературна містифікація. Наприклад, свого часу Проспер Меріме написав цикл "Пісні західних слов'ян", говорячи, що це переклади з фольклору. А насправді він висмоктав їх із пальця. Але ці пісні були настільки хороші, що на цю містифікацію попався навіть наш Пушкін, який переклав цей цикл із французької на російську, зовсім не підозрюючи, що це лише фантазія Меріме.
Ось так само вийшло і з американським Сенатом, який офіційно визнав 13‑й Відділ КДБ, який народився... під пером Клімова.
Ось я відкриваю "Нове Російське Слово" (4.6.1970), де величезний підвал під назвою "Радянські документи – про спеціальні психіатричні лікарні". Пише це радянський генерал псих-війни П. Г. Григоренко, котрий сам кілька разів сидів у цих богоугодних закладах, які він називає дурдомами. Отже, автор є досить авторитетним і відомості, так би мовити, з першоджерела.
Генерал-дурдомщик пише наступне: “...я сам неодноразово бачив завідувача відділення, де я проходив експертизу, проф. Лунц, коли той приходив на роботу у формі полковника КДБ та інших лікарів цього інституту”
.
Боженьки, адже це точно Інститут НДІ‑13 з “Легіону”, де орудують професори в білих халатах, з-під яких, як хвіст у чорта, виглядає форма КДБ!
У наступному номері НРС (06.06.1970) генерал-дурдомщик Григоренко повідомляє нові подробиці з фронту псих-війни: “Огляд проводився так: Чи не хворіли ваші батьки?.. Ви єдиний син у родині?.. Чи не прагнули бути ватажком?..”
Тобто психіатри перевіряють сімейне дерево, промацують щодо дегенерації, і шукають хворий “комплекс влади”, той самий “комплекс Лєніна”, на якому базувався Гарвардський проект.
У своїх зведеннях з фронту псих-війни псих-генерал Григоренко точно вказує, що в СРСР гарвардських “ленінців” стали садити в дурдоми, починаючи з 12 березня 1964 року. А винахідник 13‑го Відділу Клімов почав друкувати свої теорії та концепції набагато раніше – вже у 1958 році. Щоправда, потім НТС-івські “Грані” схаменулися, що підпилюють гілку, на якій самі ж і сидять, і перестали друкувати небезпечні для них писання Клімова.
З огляду на це, цілком можливо, що КДБ так само скористалися рецептурою з його “Князя світу цього”, як свого часу Сталін користувався рецептурою “Князя” Макіавеллі. Нічого особливого у цьому немає. Адже одним із батьків наукової кримінології був письменник Конан Дойл зі своїм Шерлоком Холмсом та його дедуктивним методом.
Деякі легіонери запевняють, що якщо Григоренко – генерал, це означає, що він не псих. Нічого це не означає. Американці, коли треба, не тільки генерала, але навіть цілого військового міністра – Форрестала – до божевільні засунули.
Коли начальник Сі-Ай-Ей Аллен Даллес сидів у Вашингтоні і командував псих-війною, його рідний син спокійнісінько сидів у божевільні. А професор Ломброзо з цього приводу каже, що “на думку більшості вчених, божевілля у 90% випадків – результат спадковості”.
Але не будемо чіплятися до тата Даллеса. Коли президент Кеннеді сидів у Білому Домі і грався з атомною війною, його сестра Розмарі вже 20 років сиділа в жовтому будинку. А тепер нас втішають, що наступним кандидатом у президенти буде Тедді Кеннеді. Тому деякі песимісти кажуть, що Білий Дім настав час перефарбувати в жовтий колір.
Колись у “Крилах холопа” Клімов писав про себе, як про сталінське вовченя, яке, вирвавшись на волю, задерло голову до зірок і співає свою вовчу пісню. Тепер же, в “Князі світу цього” та “Ім'я моє Легіон”, це пісня сивого стріляного вовка. І ця пісня така, що багато хто її злякався.
Наші легіонери в літературі, здебільшого лівенькі, шарахнулися від “Князя” та “Легіону”, як нечиста сила від хресного знамення. Тому, несподівано, Клімов раптом опинився на правому фланзі літератури. Якщо раніше про правих говорили, як про білих зубрів, то тепер на зміну їм прийшов червоний зубр. Але навіть білі зубри бояться повторити те, що пише Клімов. Це вже не кажучи про кантовщиків, що кантуються в “КАНТінєнті”. Але чому це викликає таку паніку? А ось чому:
Філософ К'єркегор, батько філософії екзистенціалізму, тобто декаденції в літературі, пише, що в наш час диявол дегенерації оселився в друкарській фарбі. А К'єркегор – горбань, гомосексуаліст та досить чесний єврей із вихрестів – цю справу знав досить добре, на власному досвіді.
Відомий англійський письменник Чарлз Сноу, великий вчений-фізик, лорд, пер і член британського парламенту, величина видатніша за нашого академіка-дисидента Сахарова-Сахарєвича, говорить про своїх побратимів по перу, що "9 письменників з 10 – політично порочні", і що, не чини письменники такого поганого впливу на політичне життя народів, “світ, мабуть, не знав би Аушвіца”.
Вчений і чесний лорд Чарлз Сноу лише уточнює те саме, що говорить філософ-педрик К'єркегор. У 13‑му Відділі вважають, що 75% літераторів – це кінсіанці. Треба сказати, що все це ще дуже ліберально. А от лорд Сноу підрахував, що “9 з 10”, тобто 90%.
Княгиня преса, подруга князя цього світу, дуже не любить, коли цього князя смикають за хвіст. Тому цілком природно, що про книги Клімова у нашій пресі буде або мертве мовчання, або брехлива лайка. Хитріші легіонери будуть відмовчуватися. А легіонери дурніші будуть брехати і лаятися – ось за цією ознакою ви їх і впізнаєте.
Добрим прикладом останнього є рецензія на книгу Клімова “Справа №69” (“Нове Російське Слово”, 20.4.1975) поета Валерія Пєрєлєшина (псевдонім), який частенько пописує до НРС під своїм справжнім прізвищем Салатко-Петрище Валерій Францевич. Але цей поет, невдалий чернець і розстрижений священик, потім сидів рік у в'язниці – за педерастію! – на о. Самар на Філіппінах (впіймали у лазні з китайченям!) І потім за це саме – за педерастію! – бідного поета депортували до США і тепер працює у Ріо-де-Жанейро, про яке колись мріяв Остап Бендер. Ви мене вибачте, Валерію Хренцевичу, але 13‑й Відділ жартувати не любить.
Тим самим шляхом злостивої брехні про книги Клімова пішов у паризькій “Русской Мислі” (8.2.1973) якийсь рецензент, що сховався за скороченням “...Скій”. Але з 13‑го Відділу повідомляють, що це шмок-фєвраліст С. Рафальський, який також частенько друкується в НРС. Хм, чому це фєвраліст С. Рафальський раптом виявляє таку дивну спорідненість душ із педриком Пєрєлєшиним?
Редактором “Русской Мислі” є безплідна шмоківниця Зінаїда Шаховська-Аховська. Але з 13‑го Відділу повідомляють, що у молодості ця мадамочка чомусь друкувалася під чоловічим (!) псевдонімом Жак Круазе!? Хм... Ось таким шляхом і утворюються ці “9 з 10”.
Тому нагадаємо, що писала про Клімова та його “Крила Холопа” міжнародна преса до того, як він порушив табу, щодо сатани і антихриста:
Правлячий Бургомістр Західного Берліна професор Ройтер (напівєврей) у передмові до німецького видання книги пише:
“Кожен, кому дороге майбутнє Заходу, мали б вивчати дуже багатий досвід та спостереження Клімова... Надзвичайна сила волі та справжня любов до правди”.
Нью-йоркський видавець цієї книги Прагер (єврей) пише на суперобкладинці:
“Автора... вважають найбільш блискучим та найкраще поінформованим серед росіян, які перейшли на Захід. Крім того, що він спостерігач, який володіє вражаючою проникливістю, і блискучий письменник величезної творчої та описової сили”.
Це найбільше у США політичне видавництво, яке субсидується із Вашингтона. Тому деякі проникливі спостерігачі вважають, що в даному випадку голос видавництва – це голос уряду США.
“Книга Клімова унікальна і заслуговує уваги всіх... Наші дипломати, планувальники нашої психологічної війни, наші професори та люди нашої преси (і навіть коментатори) можуть багато чому повчитися з цієї саги радянської людини... Клімов, хоч і інженер за професією, є чудовим письменником, у якого проза переходить у поезію” (“Америка”, головний католицький журнал США, 31.10.1953).
“Григорій Клімов, людина, яка володіє здатністю читати думки інших людей... Найкращі мізки серед повоєнних емігрантів” (“Сатурдей Івнінг Пост”, США, 6.6.1953).
Треба сказати, що всі ці блискучі відгуки – і на такому високому рівні – ще більшою мірою стосуються роману «Ім'я моє Легіон». Але... від “Легіону” з переляку шарахнулася вся наша зарубіжна преса. І те саме з іноземними видавництвами. Чому? Та тому, що порушено табу щодо сатани і антихриста, які не люблять, коли їх смикають за хвіст.
Декому буде цікава подальша доля героїв “Легіону”. Ну, наприклад, візьмемо чародія Сосю Гільруда. Після того, як він був комісаром у Клімова, цей чародій, як завжди за лаштунками, керував видавництвом ЦОПЕ, де виходив товстий альманах “Мости”, який призначався для підкидання радянським туристам, артистам і кадебістам, які подорожували за кордоном.
Приклад літератури з “Мостів”: “...людожер у джентльмена непристойне відгриз” (“Мости” №1. с. 207). Бачите, у повній відповідності до крику Сола Женіцкєра “А хрін тобі в рот”.
У “Новому російському слові” (24.5.1959) С. Рафальський назвав пропаганду “Мостів” просто “екскрементами хворої мавпи”. Це та сама мавпа Господа Бога, яку називають дияволом. Потім, говорячи про російський народ, С. Рафальський пише: “...він здоровий, молодий. Який сенс вливати в його жили трупну отруту...?”
Рафальський зрозумів, що “Мости” – це спеціальна препарована отруйна творчість дегенератів – трупна отрута роду людського. Тепер місце “Мостів” займає журнал “КАНТінєнт”.
Потім Мюнхенське ЦОПЕ закрилося, а чародій Сося Гільруд перекочував до Вашингтона, де він так само був закулісним комісаром у видавництві “Міжнародна Літературна Співдружність”, яке, як завжди, фінансувалося з невідомих джерел, тобто хитрими органами Сі-Ай-Ей.
У “Піднятій цілині” Шолохова є епізод, як цигани взяли стару напівдохлу кобилу, вставили їй у зад очеретинку і давай усім табором надувати цю шкапу повітрям. Надули, заткнули їй зад качаном від кукурудзи – і продали її дідові Щукарю як молодого арабського жеребця.
Таким чином чарівник Гільруд та його побратими по праці, прохв. Гліб Струве та Борис Філліпов-Філістинський, надували дохлу кобилу декаденції, тобто дегенерації в літературі, видаючи це за “заборонені твори радянських письменників”.
Потім і ця лавочка закрилася, а відповідні фонди Сі-Ай-Ей передали паризькій ІМКА, яка вже давно вважається масонським підприємством. Одночасно бердяївській ІМКА передали Сола Женіцкєра, який до цього друкувався у НТС-СТН. Таким чином чародій Сося Гільруд, колишній комісар Клімова при ЦОПЕ, тепер сидить комісаром за спиною Сола Женіцкєра при ІМКА.До речі, всю 2-у Світову війну єврей Сося Гільруд спокійнісінько працював у відділі пропаганди Гітлерівського СД, тобто Гестапо, а тепер, так само успішно процвітає в Сі-Ай-Ей. Типчик досить слизький. Але Сося завжди маскується під чужими іменами, і щоб упізнати його, треба задерти в нього сорочку: тоді ви побачите у нього на лівому боці величезну чорну пляму – мітку диявола. Пляма досить солідна – завбільшки з самовар.
Ви думали, що це жарти – про мітку диявола? Ні-і, 13‑й Відділ жартувати не любить.
Бєрдяєвську ІМКА називають масонською. Сам Бєрдяєв-Бердичевський був одружений із єврейкою. Сол Женіцкер – напівєврей, мемзер. А комісар Сося Гільруд – єврей. Ось тому й кажуть, що масонство – це завжди жидо-масонство. Сам Бєрдяєв називав це союзом сатани і антихриста. Адже Бєрдяєва називають найкращим російським філософом 20-го століття, і євреї дуже люблять Бєрдяєва.
А Клімов просто йде стопами Бєрдяєва і ставить крапки над “i”. Що вже там соромитися в наш грішний час, коли над нами повисла атомна бомба. Адже всі це чудово знають. Усі “хитрі органи” – і радянські, і американські. Не знають цього лише нормальні люди, на гроші яких (податки) та від імені яких все це робиться.
Подібна ж історія і з іншими героями “Легіону”. Клімов просто змусив їх прогулятися до Москви (кого цікавить роман з емігрантського життя?), а потім чесно повернув їх на свої місця – На Радіо “Свобода”, Радіо “Голос Америки”, НТС-СТН тощо. Нічого особливого в цьому немає. Адже коли Достоєвський писав свій роман “Біси”, то посписував усіх цих бісів із життя. Ну, от і Клімов списав всю свою нечисть – відьом і відьмаків, чудиків і диваків, перевертнів і недороблених, шикс і мемзерів, шабес-гоїв і просто гоїв – теж із життя. Потрібно лише знати арифметику доктора Кінсі: 37% – 50% – 75%.
“Дім Чудес”, який описує Клімов – це явище типове. Такими "домами чудес" є всі пропагандні лавки західної псих-війни, де хрещеним батьком є Гарвардський проект зі своїм комплексом латентної напівпедерастії напівєврея-мемзера Лєніна. Наприклад, таким "домом чудес" було і наше "Чеховське видавництво", яким заправляла марксистська шикса Віра Александрова (хромоніжка!), дружина відомого меншовика Соломона Шварца – парочка, яку витурили з СРСР у 1922 році разом з чортошукачем Бєрдяєвим. Це були предтечі наших теперішніх дисидентів-дурдомщиків.
Тепер із відділу спецпроектів “Американського комітету” відбрунькувався ще один “дім чудес” – видавництво Бедфорд, яке знаючі люди називають “Фак-Форд”. Це модний американський неологізм. Командує цим домом чудес "Фак-Форд" якась єврейка, а віце-президентом там якась напівкровка-мемзериха з носом, як паяльник, яка настільки дурна, що в російських колах її називають Дуся-Дурепа. Натомість мемзеріха Дуся-Дурепа, як віце-президент, як важлива персона, літає до Лондона, Парижа та Риму та обробляє там новоприбулих радянських дисидентів-дурдомщиків. Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти.
З цього ж комбінату псих-війни відбрунькувався і ще один “дім чудес” – видавництво імені Герцена, про яке знаючі люди говорять – не Герцена, а Херцена. Це видавництво Херцена теж служить для підтримки штанів радянських дурдомщиків, дурнаслідів і дурноплясів.
Не знайшли для порятунку матінки Росії нічого кращого, ніж напівкровку-мемзера Герцена, який (згідно з комплексом мемзера Лєніна) натягував спереду і ззаду свого друга Огарьова, а потім, сидячи в Лондоні, друкував під час Кримської війни звернення, де закликав героїчних захисників Севастополя переходити на бік ворога. Хер ціна таким рятівникам Росії – і колишнім, і теперішнім!
Тому філософи й кажуть, що диявол дегенерації небезпечний лише тоді, коли ви його не бачите. А коли ви його побачите, він стає смішним і жалюгідним. Адже при найближчому розгляді це просто кодло дегенератиків, виродків, х-сосів та п-лизів.
Тому філософи й кажуть, що диявол – це найбільш глузлива, уїдлива та іронічна істота на світі. Але сам він дуже вразливий і терпіти не може іронії та глузувань. Давайте спробуємо полоскотати цього диявола.
Ну от, наприклад, американська псих-війна, заснована на “комплексі Лєніна”, почалася в 1949 році, і весь цей комбінат псих-війни, судячи з газет, коштував американському платнику податків більше 50 мільйонів доларів на рік. За минулі 25 років це становить більше мільярда доларів. В результаті за допомогою “комплексу Лєніна”, замутили голови кільком десяткам “ленінців”, яких в СРСР спочатку садили в дурдоми, а потім викидали за кордон.
І мені хочеться задати винахіднику "комплексу Лєніна", гарвардському мудрецю професору Натану Лейтесу, наступне логічне питання: скільки мільйонів доларів коштував американським платникам податків (зокрема й мені) кожен радянський "ленінець" з комплексом латентної педерастії Лєніна, а по-простому, просто х-сос чи п-лиз, якого зрештою викинули на нашу голову???
Бачите, як все це весело, якщо дивитися на світ крізь призму соцмодернізму! Гарвардський мудрець Натан Лейтес, як колись мудрий рабин Леві, ліпив нового Ґолєма. Але схоже, що диявол і тут заплатив професору Натану Лейтесу розбитими черепками.
* * *
Якби в 1943 році Клімова не призвали до армії з аспірантури Московського Енергетичного Інституту, то сьогодні він, ймовірно, був би доктором технічних наук і професором електротехніки.
Натомість Клімов став сьогодні професором сатанознавства, доктором чорної соціології, засновником НДІ‑13, який тепер замінює інститут червоної професури, ідеологом діалектичного християнства та винахідником радянської святішої інквізиції – 13‑го Відділу КДБ. А замість набившого всім оскому соцреалізму, Клімов винайшов веселенький соцмодернізм.
Кажуть, що усі великі відкриття починаються з дрібниці. Так Ньютон нібито відкрив закон всесвітнього тяжіння, коли він дав хропака під яблунею, і йому на голову впало яблуко. Так от і з Клімовим. Якось, коли він був президентом дому чудес ЦОПЕ, увечері він випивав із князем Горємикіним, секретарем чарівника Гільруда, який був у того комісаром від Сі-Ай-Ей. І випадково Клімов, щоби заправити сорочку, розстібнув штани. А князь Горємикін, трішки перепившись, раптом упав навколішки і просить посмоктати. Що посмоктати? Ну, читач, мабуть, досить добре знає чорну соціологію. Тож не будемо повторюватися.
Клімов безжально засмикнув блискавку на штанях. А князь Горємикін ввічливо вибачився, що з п'яних очей переплутав Клімова зі своїм міньйоном – чарівником Гільрудом. Згідно з американськими законами, які забороняють тримати педриків у розвідці, Клімов порекомендував куди треба, щоб комісара Гільруда прибрали. Ось із цього у Клімова і почалися “політичні” розбіжності з ЦОПЕ (яке потім називали Центральне Об'єднання Педерастів ім. Гільруда), із Сі-Ай-Ей, НТС-СТН і більшою частиною нашої преси. А шмок Гільруд, колишній комісар Клімова, сьогодні функціонує як комісар при масонській ІМКА та Сол Женіцкєрі.
Все це, звичайно, дрібниці. Але ось з цих дрібниць і народилося все інше: "Князь світу цього", "Ім'я моє Легіон", чорна соціологія, діалектичне християнство, соцмодернізм (дехто каже СОСмодернізм), 13‑й Відділ КДБ, спецпроект “Ґолєм”, тобто дурдоми, і спецпроект “Аґасфер”, тобто 3-я євміграція з СРСР.
Так Клімов став професором сатанознавства. Саме так, як говорив пророк Єремія: “І якщо витягнеш дорогоцінне з нікчемного, то будеш як Мої вуста”
(Єрем. 15:19).
Та, аби бути об'єктивним, треба визнати, що всьому цьому трішки допомогла й відьма Ніна “фон” Міллер, теж мемзериха, яка тепер, наробивши купу бесінят, знову відстукує трелі на машинці у “Голосі Атлантиди” у Вашингтоні. Ви знайдете її там за вирізаною міткою диявола на підборідді. Чоловік у неї теж мемзер. І дітки мемзерчата.
А папєлє Міллер, колишній Гоняло-Мученик, як і раніше, маскується під монархіста і старанно друкується в “Новому Російському Слові”. Він навіть був ініціатором створення "Конгресу Російських Американців" (вірніше, євриканців), який служить, в основному, для підтримки штанів радянських дурдомщиків, дурнаслідів, дуроплясів і 3‑ї євміграції з СРСР.
Деяких читачів “Легіону” може зацікавити така тема: “Ну, а як щодо зозулиних яєць князя Шаховського: знаменитої чекістки княжни Шаховської-Сибірської та її прославленого братика, кульгавого князя Шаховського-Сибірського? Де вони? Можливо, теж кантуються в КАНТінєнті?”
Але тут така бісівщина, що цьому важко й повірити. Спочатку Клімов це вигадав, просто фантазія письменника-перодряпа. Але потім виявилось... що це правда! І Клімов опинився в положенні віщого чаклуна. Кажуть, що навіть сам професор сатанознавства Клімов так здивувався, що перехрестився і плюнув через ліве плече.
Справа тут така. Професор Ломброзо каже, що всі справжні іспанські гранди давно виродилися, дегенерувалися. Те саме стосується і старої родової аристократії всіх країн: англійських лордів, французьких маркізів та російських стовпових дворян від Рюриковичів. Тому Клімов і взяв навмання ім'я одного з таких Рюрикрвічів – князів Шаховських. Так з'явилися зозулині яйця князя Шаховського.
Коли “Легіон” був закінчений, один із агентів 13‑го Відділу (тобто один із читачів Клімова), нічого не знаючи про зозулині яйця князя Шаховського, надсилає Клімову цікавий фотостат. Просто так, для колекції. Це фотостат із сухої технічної книги “Факти та подвиги у повітрі” Френка Масона. І там такий цікавий факт: “Перша російська жінка-військовий льотчик (і, мабуть, перша у світі) – княжна Євгенія Михайлівна Шаховська. Отримавши диплом льотчика в Йоганнесталі, Німеччина, 16 серпня 1911 року, княжна Шаховська на початку 1-ї світової війни подала прохання цареві, щоб служити військовим льотчиком. У листопаді 1914 року вона була призначена в 1-й військово-повітряний дивізіон як льотчик-спостерігач”.
Все це дуже добре. Але внизу сторінки така примітка: “Княжна Шаховська пережила як тільки війну, а й революцію. Після цього вона навіть служила в Чека у Києві на посаді головного ката – незвичайне заняття для молодої дами знатного походження”.
Княжна Шаховська – головний кат київського Чека! А тепер нагадаємо, що відбувалося в ті часи у Київському Чека. Ось витяг із книги відомого історика С. П. Мельгунова "Червоний терор в Росії":
“Вся цементна підлога великого гаража (камера смерті київського Чека) була залита кров'ю. Кров вже не текла, а застигла шаром у кілька вершків (1 вершок = 4,5 см): це була жахлива суміш крові, мізків, уламків черепів, уривків волосся та інших людських останків. Усі стіни, зрізані тисячами куль, були забризкані кров'ю і обліплені шматками мізків та черепів”.
“...У деяких трупів були розпорені животи, у інших – відрубані кінцівки, деякі були буквально порубані на шматки. У деяких трупів були виколоті очі, а голова, обличчя, шия та груди були вкриті глибокими ранами... У деяких були відрізані язики”.
Ось вона – сатанинська робота головного ката київського Чека княжни Євгенії Михайлівни Шаховської! Але у нас в еміграції процвітають її родичі: князь Шаховський – автокефальний архієпископ Іоан Сан-Франциський (тепер член редколегії журналу “КАНТінєнт”) та його люб'язна сестриця – і безплідна шмоківниця – княжна Зінаїда Олексіївна Шаховська, вона ж Жак (?) Круазе, редактор паризької газети “Русская Мисль”, яка теж кантується в журналі “КАНТінєнт”, де повідомляється, що “Росія – сука!” Але тоді це означає, що це... сучі діти?!
Цікаво, що було б, якби ці братик та сестриця Шаховські свого часу потрапили б до лап їх родички – головного ката київського Чека? Порубала б їх на шматки, як інших людей, чи влаштувала б їм візу за кордон?
І ще цікаво, що можуть сказати про свою родичку Іоан Сан-Франциський та редактор “Русской Мислі”? Хто це, їх тітонька, кузина? Чи... чи... це зозулині яйця князя Шаховського? Або вони вважатимуть за краще мовчати, незважаючи на те, що до їхніх послуг є “КАНТінєнт” та “Русская Мисль”?
Поки що люб'язні братик та сестриця Іоанн та Зінаїда Шаховські всіляко вихваляють радянських дисидентів, більшість із яких – явні дегенерати. Такі самі виродки, як і їхня родичка з київського Чека. Бачите, як працює ця бісова карусель? Головний редактор “КАНТінєнту” В. Максимов вже у віці 16‑и років був офіційно визнаний “неосудним”, тобто божевільним!
Філософи запевняють, що диявол – це найбільш саркастична та іронічна істота на світі. Прямо як Чарлі Чаплін. Але, крім того, диявол ще й страшний плутаник. І ось вам приклад. Декому може здатися, що писання Клімова пахнуть антисемітизмом. А тепер подивимося, так це чи ні.
Адже всі співробітники та колеги професора сатанознавства Клімова – це суцільні видатні єврейські вчені. Знаменитий єврейський професор Ломброзо – батько наукової дегенерології та кримінології. Ще більш знаменитий єврейський доктор Фрейд – винахідник психоаналізу та ротового еротизму. Батько філософії екзистенціалізму, тобто дегенерації у філософії та літературі, філософ К'єркегор – теж із євреїв. А в галузі декаденції в літературі радником Клімова є відомий єврейський доктор Нордау-Зюдфельд, який після Теодора Герцля був вождем сіонізму №2. Тут же і знаменитий шабес-гой Бєрдяєв-Бердичевський, який дофілософствувався до того, що сталінські концтабори – це мовляв свобода нового типу.
У такому оточенні Клімов сидить просто як голова ради сіонських мудреців. І він їх усіх лише аналізує, систематизує та доповнює. Робить, так би мовити, конструктивні висновки.
Про те, що єврей Пастернак – педрик, Клімов дізнався з єврейського “Русского Слова”. І таємницю Гарвардського проекту – також із НРС. Те, що Сталін, певно, грузинський напівєврей-напівмезер, відкрито пише відомий єврей Бєсєдовський, що Клімов докладно аналізує у розділі “Друге Життя”. До речі, редактор НРС А. Сєдих-Цвібак (справжнє ім'я – Яків Мойсейович Цвібак) пише, що у 1974 році 37% з усіх емігруваших з СРСР до Ізраїлю євреїв – грузинські євреї. Про єврейську кров у мемзера Лєніна та Берія-Бермана, у Гітлера та Гіммлера, у Гейдріха тощо пишуть, як правило, зовсім не антисеміти, а самі євреї, причому серйозні євреї (дивися “Бібліографію” наприкінці книги). А професор сатанознавства Клімов усе це лише систематизує. Потрібно лише мати аналітичний розум – голову, як комп'ютер.
Який тут може бути антисемітизм? Єврейський антисемітизм? Швидше можна припустити, що Клімов, як голова ради сіонських мудреців, робить висновки, корисні для сіоністів: що єдиний для євреїв вихід із історичного глухого кута – це їхати до Ізраїлю.
Але це ще не все. Оскільки євреї, в принципі – це помісь із усіх тих країн, де євреї бовталися чотири тисячі років і, в результаті чого стали безрідними космополітами, марсіанами, то, щоб знову стати справжніми євреями, семітами, їм потрібно не лише поїхати до Ізраїлю, а ще й одружитися з семітками, тобто з арабками. А не займатися такими фіґєлє-міґєлє, як Сол Женіцкєр. Ось тоді-то, коли євреї стануть справжніми семітами, тоді й припиниться будь-який антисемітизм.
Отже, логічно виходить, що Клімов зовсім не антисеміт, а якраз навпаки – голова ради сіонських мудреців і сам майже сіоніст. Майже як той Месія, на якого євреї чекають, щоб він повернув їх до Ізраїлю. Щоправда, деякі люди, прочитавши про НДІ‑13, вважають, що Клімов за сумісництвом також і голова союзу радянських мудреців. Ось тому філософи і кажуть, що диявол не тільки великий комік, а й страшний плутаник.
Про спецпроект “Аґасфер” та 3‑ю євміграцію з СРСР. Що це – еміграція, чи замасковане та селективне вигнання євреїв із СРСР? Згадаймо, як у середині 60-х років євреї влаштували у Польщі чергову “дисиденцію”, здебільшого серед студентів університетів та у пресі. Тоді, хоча князь Польщі Гомулка й був одружений із єврейкою (президент Охаб теж!), усіх євреїв познімали з керівних постів і виставили з Польщі за кордон. Потім, тихо і без галасу, майже всі євреї виїхали з Польщі за кордон. Як анекдот, навіть єврейська дружина Гомулки розлучилася зі своїм чоловіком і теж емігрувала за кордон. Сьогодні в Польщі, де колись був найбільший відсоток євреїв у світі, залишилося лише 17 тисяч євреїв, тобто практично нуль.
Той самий процес пройшов і в інших країнах комуністичної Східної Європи. А тепер це ж потихеньку роблять і в СРСР: частково і селективно, добрих євреїв ми поки що залишимо собі, а поганих викинемо за кордон. Чим чорт не жартує, можливо, незабаром і єврейська дружина Брежнєва теж, як і дружина Гомулки, розлучиться зі своїм чоловіком і приєднається до "3‑ї євміграції", до Світлани Сталіної-Алілуєвої, Павла Литвинова-Фінкельштейна та інших перманентних революціонерів. Словом, чортова карусель.
До речі, про те, що дружина Брежнєва – єврейка, пишуть знову-таки зовсім не антисеміти, а самі семіти – “Канадські єврейські новини” (13.11.1964). І одночасно євреї галасують про антисемітизм в СРСР.
Закінчуючи, мені хочеться підкреслити найважливіше в книзі «Ім'я моє Легіон». Пам'ятайте, що ім'я їм дійсно – Легіон! І особливо треба пам'ятати про цей легіон при вступі в шлюб. Якщо ви – молода людина (звичайно, якщо нормальна) і шукаєте ідеальну наречену (звичайно ж, інтелігентну панночку з хорошої родини), то пам'ятайте, що добра половина ваших потенційних наречених – це кінсіанки, марсіанки, і так далі, які не принесуть вам нічого, окрім горя та нещастя.
Це – невидима причина більшості нещасних шлюбів, болісних розлучень, дефективних дітей та загадкових хвороб у сім'ї, де ви до самої смерті не розберетеся, звідки це і чому. А потім виявляється, що ваша теща – справжнісінька відьма. А ваша дружина – грішна свята чи свята грішниця. Саме у цьому і полягає справжній “гріх Єви”.
Це легіон доктора Кінсі (37% – 50% – 75%). Це легіон з поганою спадковістю (неологізм – дурнасліди) і нечистою совістю (старологізм – нечисть), котрі в цьому ніколи не зізнаються. Як їх дізнатися? Почитайте "Легіон" ще раз – уважніше. А потім давайте його читати вашим друзям, знайомим та нареченим – і дивіться за реакцією. Тільки тримайте очі та вуха відкритими, а рот – закритим. Інакше пересваритеся з доброю половиною ваших знайомих.
Так ви дізнаєтесь про всіх людей з нечистою совістю у вашому оточенні. Так “Легіон” охоронятиме вас від нечистої сили, як магічний талісман. Від порчі та дурного ока. Від злої дружини. Від тещі-відьми. Від поганих друзів. І від багато чого іншого.
За допомогою “Легіону” ви набудете справжньої мудрості, навіть не побувавши в ослячій шкурі. Ви будете бачити людей наскрізь, і навіть глибше. Одне тільки в цьому погано – іноді вам буде трішки нудно дивитися на навколишній світ. Зате ви зрозумієте, що життя є вічною боротьбою між Богом і Дияволом. Тільки Господь Бог високо – на небі, а диявол – на землі між нами.
Тому ходіть – і озирайтесь. І враховуйте, що межа між Богом та дияволом – це величина не біологічна, а духовна. Тоді ви побачите не тільки грішників, а й праведників, і навіть справжніх святих. І тоді, з Божою допомогою, вам буде легше жити у світі.
Якщо хтось зверне увагу, що в “Легіоні” є повторення, то це цілком природно. Адже Клімов не просто пише, а ще й навчає – Вищій Соціології та діалектичному християнству. А повторення – мати навчання. Адже і Євангелія також повторюються чотири рази. І вже протягом двох тисяч років. А люди все одно грішать...
Ось у цьому й полягає основна мета “Легіону” – відкрити людям очі на те, чого вони не бачать. Щоб вони не ходили по життю наосліп.
Професор соціальної психології
Вудхейвенського університету
д-р Б. В. Сахаров.
3 жовтня 1975 р.