Григорій Клімов «Ім'я моє Легіон»

Глава 18. За гріхи батьків

Согрішили ми з батьками нашими, вчинили беззаконня, вчинили неправду... І приносили синів своїх і дочок своїх в жертву бісам.

Псалтир 105:6 та 37

Коли Борис Руднєв закінчив Інститут вищої соціології – НДІ‑13, його чекало призначення на нову роботу. І тоді у нього сталася зі старшим братом досить неприємна розмова.

– Так, – сказав Борис. – Тепер давай розберемо все по порядку. Насамперед, яким чином я потрапив у цей проклятий дім чудес?

– Чиста випадковість, – сказав маршал держбезпеки. До розмови приєднався архієпископ Пітірім, за сумісництвом генерал-полковник 13‑го Відділу КДБ.

– А може, це й закономірність. Адже тоді Борис Олексанич збирався писати книгу про радянських людей нового типу – гомо совьєтікус. От Господь Бог і вирішив показати йому справжніх гомо совьєтікус.

– Так чи інакше, але я на цій справі обпікся, – похмуро сказав Борис. – І досить боляче. Я покохав жінку і думав, що то богиня. Але ця богиня виявилася не жінкою, а чорт знає чим...

– Нічого, – втішав його архієпископ Пітірім. – Але тепер ви знаєте, що ви тримали в своїх руках царицю Атлантиди – П'єра Бенуа, жрицю місяця Саламбо – Флобера і царицю Тамару – Лермонтова. Крім того, ця Ніна вас справді любила. Тільки зрозумійте її психодинаміку: оскільки вона гомо совьєтікус активного типу, то вона любила вас, як чоловік чоловіка.

– Чорт би побрав це кохання! – чортихнувся колишній улюбленець богів. – А мій парт-Мефістофель, який розігрував із себе мого кращого друга... Цей гад так старанно тряс мені руку і бажав з Ніною щастя, чудово знаючи, що там може бути лише нещастя...

Максим співчутливо похитав головою:

– Н-так, з цим Сосею помилявся не тільки ти, а й досвідчені СС-івські генерали. Будучи гомо совьєтікус активного типу, він інстинктивно чарує чоловіків, як інший чоловік – жінок. Справжній чарівник. Але тепер ти знаєш психодинаміку людей цього типу: спочатку він до тебе підсвідомо залицявся, а потім, не отримавши взаємності, став ненавидіти. Кабале унд лібе! До речі, подібні взаємини мали Наполеон і його кульгавий чорт Талейран.

– Борис Олексанич, – м'яко сказав архієпископ Пітирим, – вища соціологія – це важка наука. Але ваші роки у домі чудес, а потім у НДІ‑13 – це найкраща школа для керівних працівників.

– Так-так, учнівські роки Вільгельма Мейстера, – бурчав Борис. – Знаємо ми це: щоб докопатися до справжньої мудрості, спочатку треба побувати в ослячій шкурі. Але тепер я скажу вам мою психодинаміку: мені все це остогидло! І я не хочу більше працювати у цій галузі.

– От і чудово! – вигукнув архієпископ. – Тих, хто хоче працювати в нас, таких ми принципово не беремо. У всякому разі, на керівні посади ми зазвичай беремо тільки тих, хто не хоче. Інакше до нас налізе всяка гидота з комплексом влади.

– Ні-ні, з мене досить. Після вашої вищої соціології я із задоволенням поїхав би кудись подалі від цивілізації. Кудись до чортової матері, на тропічний острів. До дикунів.

Маршал та архієпископ переглянулися.

– Чудова ідея! – сказав архієпископ. – А що б ви там робили?

– Нічого, – сказав колишній улюбленець богів. – Лежав би на пляжі під пальмами, пив ром і лапав острів'янок.

– Чудово! – усміхнувся архієпископ. – Ми маємо для вас відповідний острів.

– А що там робити?

– Лежати під пальмами, пити ром і лапати острів'янок. Ну й іноді будете нашіптувати вождеві островитян дещо на вухо.

– А де це?

– Один із найчарівніших тропічних островів у світі – Куба. Там ви відпочинете краще, ніж у Криму.

Офіційно в Радянському Союзі для дипломатів існують звання радників 1-го та 2-го класу. Але потім, у порядку класової боротьби, запровадили ще один вищий ранг – таємного радника, щось на зразок червоного гехеймрату. Зазвичай, ці гехеймрати трималися в тіні, але інші дипломати знали, що слово гехеймрата – закон.

За кілька днів Борис Руднєв – з документами на ім'я сеньйора Руднеро – вилетів на Кубу як радянський емісар і червоний гехеймрат при революційному уряді Фіделя Кастро.

Коли на Кубі розпочинався революційний рух, американський держдепартамент надавав революціонеру Кастро повну моральну підтримку. В Америці збирали кошти на користь Кастро. В американській пресі Кастро звеличували як демократа і ліберала, який бореться за споконвічні ідеали свободи, рівності та братерства.

Але потім вийшов маленький бламаж. Коли справа була зроблена – і зроблена на американські гроші – ліберал і демократ Кастро раптом перекинувся на радянську сторону.

Американці, як кажуть по-американськи, билися головою об стелю. Експерти держдепартаменту раптом виявили, що Кастро – безнадійний мегаломаньяк, що має манію величі, що він вічний бунтар, нестримний базікало, психопат, істерик і одержимий. Раптом прокинулися психоаналітики і почали аналізувати, що Кастро – комплексна особистість, що він комплекс смерті і самознищення, що він емоційно незрілий, безпринципний і нетерпимий індивідуаліст. Загалом щось на кшталт “комплексу Лєніна”.

Революційний уряд Кастро трішки нагадував сімейний пікнік. Молодший брат прем'єра Кастро, Рауль, став військовим міністром Куби, а дружина Рауля командувала міліцією та власноруч розстрілювала контрреволюціонерів. А в США про Рауля з дружиною писали такі речі, що їх повторювати якось непристойно.

Але щоб нас, росіян, не звинувачували, що ми відстаємо від Америки, так і бути, скажемо. З погляду соціалістичного модернізму.

Так от, в американській пресі писали, що Рауль Кастро не лише військовий міністр, а й затятий педераст із волоссям до плечей. А його дружина не лише начальниця міліції, але й відома лесбіянка. Крім того, у цієї лесбіянки-міліціянки дуже характерне дівоче прізвище – Вільма Еспін і вона трішки напівкровка, знаєте, напівполька. Загалом, типовий союз сатани і антихриста.

А про прем'єра Фіделя Кастро в американській пресі писали, що влада дісталася йому досить дорого, що в боротьбі за владу диктатор Батіста його одного разу впіймав і кастрував. Втім, в американській пресі також писали, що під час угорського повстання 1956 року комуністичний князь Угорщини Матіас Ракоші-Коган у боротьбі за владу, як і Батіста, просто кастрував свого суперника і наступного комкнязя Яноша Кадара. Мабуть, князьки світу цього чудово знають, де гніздиться комплекс влади, який часто й призводить до влади.

Потім на Кубі почалися дивні речі. Головним помічником Фіделя Кастро був Че Геварра, троцькіст, перманентний революціонер і, як належить, педераст. Щоб позбутися перманентної революції, Фідель послав цього педрика розпалювати революції в Південній Америці, де його незабаром і вбили.

А потім на Кубі почалася справжня чистка. І чистка ця було досить дивна. На превелике незадоволення держдепартаменту та американської преси, на Кубі раптом почали відкривати спеціальні концтабори для гомосексуалістів, насамперед для студентів, де свого часу й зародився революційний рух Кастро.

Все це, звісно, ​​дуже просто. Просто Кастро на власному досвіді знав, звідки слід очікувати наступної спроби захоплення влади, будь-якої революції та заколоту. І все це згідно з каверзним марксистським законом про єдність і боротьбу протилежностей.

В таких умовах радянському гехеймрату синьйору Руднеро дуже стали в нагоді пізнання вищої соціології з НДІ‑13 та практичний досвід із дому чудес. Більшу частину часу він валявся на пляжі під пальмами, а вечорами пив ром і розважався з островитянками. Та іноді ще нашіптував вождю остров'ян дещо на вухо.

Незабаром синьйор Руднеро надіслав до Москви фотографію, вирізану з американського журналу. Там був зображений уряд Кастро, усі з бородами, як у хіппі, та з сигарами в зубах. А позаду стоїть синьйор Руднеро, теж із гаванською сигарою в зубах. Радянський таємний радник дружньо підморгує американському фоторепортеру і за спиною уряду Кастро показує дядькові Сему розчепірені два пальці, чортові ріжки, таємний знак, яким колись користувалися сатаністи, а потім Черчілль, Рузвельт та багато американських президентів.

Дивлячись на це фото, аналітики держдепартаменту чортихалися:

– Гад дем! Видно, недаремно кажуть, що в Римі сидить папа римський, десь причаївся антипапа, а в Москві сидить червоний папа.

Поки брати Кастро господарювали на Кубі, а брати Кеннеді господарювали в Америці, радянський емісар на Кубі писав своєму братові: “Аміго, після революсьйон тут стало так гидко, що навіть і я подумую про еміграсьйон. Чи немає там якогось іншого острова? Тільки щоб подалі від цивілізації...”

* * *

Американську відьму-шиксу Доку Бондарєву-Залман заарештували в той момент, коли вона передавала Жоржику Бутирському досить незвичайну контрабанду. Це була ціла валіза якихось делікатних інструментів, якими відьми користуються для того, щоб перетворюватися на чоловіків.

В Америці це річ абсолютно звичайна. У Нью-Йорку, на Таймс-сквер, поряд із газетою "Нью-Йорк таймс", існують десятки магазинчиків, де у вітринах виставлена ​​найнеймовірніша порнографія. Упереміж із портретами американських президентів.

А всередині цих магазинчиків можна купити останні новинки американської науки та техніки: гумові потци та шмоки, тобто статеві члени. Великі та маленькі, білі і чорні, обрізані і необрізані, на будь-який смак та колір. Цими інструментами користуються всякі секс-перверти, сексуальні збоченці, легіонери, у тому числі і лесбіянки, секс-лібералки та інші борці за волю жінки від гноблення її чоловіками.

У цьому плані радянська промисловість явно відставала від американської. І в порядку операції "Чорний хрест" відьма Дока передала Жоржику цілу валізу цих нових інструментів психвійни. Для підтримки штанів радянських дисидентів з “Ліги прав людини”, із Спілки молодих геніїв – СМОГ та їхнього “Самвидаву”. Щоб ці неотроцькісти, необердяївці та інші неодекаденти могли випробувати всі переваги американської науки і техніки.

Після арешту у 13‑му Відділі відьмі Доці ввічливо показали її особисту справу, де вона була зфотографована у всіх видах її відьминського кохання: як вона весело лесбіянить із радянською відьмою Ніною фон Міллер, потім із Фуфочкою з дому чудес. Потім усілякі хитромудрі вірменські жарти – двійник і трійник, де відьму Доку з трьох сторін вживають Жоржик Бутирський, Остап Оглоєдов та Серафим Алілуєв. Тут були навіть старі сімейні фотографії, де відьма Дока в молодості займається усілякими французькими грішками зі своїм власним батьком, відьмаком Кокою.

Зате дружині американського дипломата місіс Доці Бондарєвій-Залман чемно запропонували наступну дилему. Якщо ми запустимо цю колекцію в хід, то за місяць це фото з'явиться в порнографічних журналах, які продаються на Таймс-сквер і по всьому світу – мільйонними тиражами. Потім ми натиснемо на інші кнопки – і в пресі з'явиться сенсація, що це фото не якоїсь повії, а дружини американського дипломата. І тоді вашого чоловіка виженуть із держдепартаменту, а вас і вашого батька – із Сі-ай-ей.

Це буде громадянська смерть. А у вас же п'ятеро дітей. Хоча вони, мабуть, і пальцем роблені, але все ж таки ваші... Але ми люди добрі, і ми пропонуємо вам ще інший вихід із цього становища – ви будете нашим агентом. Вибирайте...

Так відьмі Доці зробили 69. На жаргоні 13‑го Відділу це означало перевернути агента Сі-ай-ей на агента КДБ.

Через валізу з гумовими потцями влаштували маленький дипломатичний скандальчик, і шикса Дока спішно виїхала з СРСР. Разом зі своїм євриканським чоловіком-перевертнем, якого перевели на роботу до Бонна.

Якщо хтось цікавиться подробицями, то запитайте у батька відьми Доки, відьмака Коки, старого СТН-іста, який любить влаштовувати збори та давати інтерв'ю про дисидентів та успіхи СТН-истського руху в СРСР. І подивіться, як у цього гуманіста очі раптом засяють шаленою сатанинською злобою.

Хоча відьму Доку й випустили, зате Жоржика Бутирського заарештували всерйоз – як американського агента. Потім Жоржика, як потрійного агента, потихеньку обміняли на трьох радянських агентів, що засипалися, які сиділи в американських в'язницях.

Жоржика викинули за кордон разом із його капітальною дружиною Капіталіною, просто як людську падаль. Тепер прийомний син чарівника Сосі зі нудним виглядом блукає Мюнхеном, де звалище всяких агентів. І Жоржик, як завжди, п'яненький. Щоб заробити на шнапс, він торгує дрібними відомостями для розвідок або своїми спогадами про радянське життя для американського радіо “Звільнення”.

Кажуть, що Жоржик навіть допомагав складати порнографічну книжку "Московські ночі". Так чи інакше, бродить Жоржик Мюнхеном і наспівує:

– Ох, ви, ночі, московські ночі...

Іноді Жоржик за старою звичкою лазить і по кишенях. За кухоль пива він знайде вам повію. Іноді він торгує своєю дружиною Капіталіною. А якщо знайдеться любитель, то гомо совьєтікус Жоржик торгує і самим собою – і задом, і передом. Але, відверто кажучи, для цього Жоржик вже трохи старуватий, і заробітки у нього погані.

Та ще погано те, що у Жоржика тепер регулярні запої, і методичні німці час від часу замикають його до спеціальної лікарні. Потім Жоржик ходить і скаржиться, що чесних алкоголіків чомусь садять разом із душевнохворими.

– Ех, весь світ – бардак! – зітхає Жоржик. – А всі люди – бляді!

Так закінчив свою кар'єру гомо совьєтікус Жорес Бутирський, прізвище якого бере свій початок від Бутирської в'язниці, де в музеї кримінології ще й досі зберігається череп тата Бутирського з маленькою дірочкою в потилиці.

І все це за гріхи батьків...

* * *

У тому тихому особняку в Альошиному провулку, де колись жили веселі чудики з дому чудес, тепер міститься посольство однієї з нових африканських демократій. А чудики кудись зникли.

Хоча деякі старожили й запевняють, що нові мешканці з'їли старих, але це, звісно, ​​не так. Спецпроект "Профспілка святих і грішників", а з ним і дім чудес просто ліквідували. Або, точніше, експортували.

Слідом за цим запрацював спецпроект “Аґасфер”, і бісів агітпропу стали потихеньку, як на конвеєрі, сплавляти за кордон. Просто перестановка фігурок на шахівниці психологічної війни.

Подібного роду експорт у Радянському Союзі – справа не нова. У 1922 році Лєнін повисилав за кордон близько 300 найбільш активних представників усіх революційних партій, які допомагали йому робити революцію. При найближчому розгляді майже всі вони на чолі з філософом-чортошукачем Бєрдяєвим виявилися членами усіляких бісівських таємних товариств, тобто тими самими бісами, яких описував Достоєвський.

Коли американці планували свою психвійну, вони звернулися за порадою до фахівців – до тих самих бісів, яких вислав Лєнін. У результаті вся американська психвійна була організована за тими самими принципами, що й біси агітпропу.

Тому людей, які експортуються за спецпроектом “Аґасфер”, на Заході зустрінуть як люб'язних братів. А що буде далі – це ми ще побачимо.

Дім чудес демонтували потихеньку і в індивідуальному порядку. І першим на конвеєр “Аґасфера” потрапив косоокий Філімон. А винен у всьому цьому був фінансовий геній Саркісьян.

Для побічного заробітку Саркісьян організував акціонерне товариство і залучив до цієї справи Філімона та його дружину Фімочку. Акціонери купували в'язальну вовну, віддавали її в'язати, а готовий продукт – светри та кофточки – продавали з великим прибутком на чорному ринку. Весь фокус-покус полягав у тому, що найдорожче у цьому продукті – трудомістка ручна робота – не коштувала акціонерам жодної копійки.

І весь цей фокус-покус був до геніальності простий. В акціонерне товариство завербували кілька завідувачів божевільними будинками, і в'язальною роботою займалися пацієнти цих божевільних будинків – під приводом трудової терапії. Божевільним нудно – і вони із задоволенням сидять і в'яжуть. А акціонери продають товар – і заробляють шалені гроші. Хіба це не геніально?

Покупцям особливо подобалося, що малюнки на цих товарах сильно нагадували творчість західних художників-модерністів, яких саме показували у Москві на американській виставці модерного мистецтва.

Кажуть, що це акціонерне товариство заробило близько 4 мільйонів рублів. Але потім один з акціонерів, доктор-психіатр, не знаючи, куди подіти свої шалені гроші, запропонував Філімону, щоб той продав йому свою дружину Фімочку. Філімон із задоволенням погодився і продав Фімочку за 3000 рублів.

Однак, поживши з Фімочкою тиждень, психіатр передумав і каже Філімону: "бери свою Фімочку і жени назад гроші". А Філімон каже: "щоб я взяв назад Фімочку – жени ще три тисячі!" Тоді Фімочка образилася і заявила куди треба, що нею спекулюють. Ну а потім з'ясувалася й решта.

В результаті погоріло все акціонерне товариство. Був суд, і про це навіть писали у радянських газетах. Але у більшості підсудних прізвища виявилися єврейські, Шахерман, Ройфман і так далі, і євриканська преса підняла неймовірний гвалт, що це, мовляв, типовий радянський антисемітизм (див. "Нове Російське Слово", 27.X.1963, с. 532). А винен у всьому цьому був вірменин Саркісьян. Напевно, тому й кажуть, що один вірмен десять євреїв обдурить.

Так чи інакше, оскільки Фімочка була трошки єврейкою, і щоб не було криків про антисемітизм, після суду Філімону та Фімочці запропонували на вибір: 5 років Сибіру або еміграцію до Ізраїлю. Так, несподівано, вони потрапили на конвеєр спецпроекту "Аґасфер". Їм швиденько шльопнули ізраїльську візу і вислали до Відня, який служив свого роду транзитним пунктом. Заодно надіслали ізраїльську візу вірменину Саркісьяну з його російською дружиною і косооким сином-епілептиком.

Замість Ізраїлю Саркісьян незабаром опинився в Америці, у Брукліні. Там він нарешті здійснив свою мрію та відкрив жваву торгівлю кошерними пиріжками – із собачих консервів. Кажуть, що зробив добрі гроші.

А косоокий гой Філімон замість Ізраїлю опинився в Мюнхені, де він працював в американському інституті з вивчення СРСР. Потім він постарів, вийшов на пенсію і скаржиться, що пенсія маленька, навіть на пиво не вистачає. Бідолашна ж Фімочка на старості років пішла на роботу і стукає на машинці на американському радіо "Звільнення" у Мюнхені. Це було саме те, що й було потрібно 13‑му Відділу КДБ. Коли знадобиться, у нас скрізь сидять свої люди, перевірені легіонери, за якими є всякі грішки, про які люди не люблять говорити.

* * *

Коли у 13‑му Відділі розбирали справу Сосія Ісайовича Гільруда, проти комісара дому чудес говорили два пункти. По-перше, дім чудес створили для того, щоб він розбещував інших, а вийшло так, що він сам розбестився. І винен у цьому був переважно Сося, який робив все навиворіт. Але такою є особливість усіх справжніх легіонерів.

По-друге, у чарівника Сосі з'явилися ознаки гострого психічного розладу – паранояльна шизофренія, мозковий розжиж. Говорячи академічно, такі психопати завжди будуть джерелом неприємностей там, де вони живуть.

Але Сося мав і один плюс. Оскільки його батько – єврей-вихрест, а мати – караїмка із євреїв-старовірів Мойсеєвого завіту, то по крові Сося – чистокровний єврей. А оскільки світове єврейство підняло кампанію, щоб радянських євреїв випускали до Ізраїлю, і навіть кидає бомби, то... Добре, ми підемо вам назустріч.

Зрештою, партджентльмена Сосю пустили конвеєром спецпроекту “Аґасфер”. У нього відібрали партквиток, надіслали йому ізраїльську візу і разом із дружиною-шиксою Ліндою і маман відправили до Відня.

Але Сося був не такий дурень, щоб збирати апельсини в кібуцах. І недарма цей спецпроект називався "Аґасфер", тобто "Вічний Жид". У Відні Сося насамперед записався до тієї таємної партії, яка на Заході грає майже таку ж роль, як у СРСР компартія.

У результаті через деякий час Сося вже сидів і облизувався в американській розвідці Сі-ай-ей у Вашингтоні як представник 3-ї радянської євміграції (євміграція – це єврейська еміграція) і фахівця з радянських справ. Щоправда, іноді Сосю доять і його старі господарі.

У містера Сосі вигляд бездоганного джентльмена. І навіть підкреслено оксфордський акцент. У нього дуже чесні очі та манери трохи втомленого бізнесмена. Якщо ви тицьнете в нього пальцем, то тіло в нього як желе бланманже. А якщо ви захочете переконатися, що це не хто інший, а саме чародій Сося, то задеріть у нього сорочку. Тоді ви побачите у нього на лівому боці величезну пляму. Навіть і не пляма, а весь бік чорний. Те саме, що у темні віки називалося печаткою диявола. І диявол недаремно вліпив йому цю печатку на лівому боці: адже на радянському жаргоні педерастів так і називають – лівий хлопчик. Тепер це, звичайно, просто так – пігментація.

Однак у таємних товариствах гуманістів-сатаністів цю мітку диявола навіть і в наш час оцінили достойно, і незабаром тайобщик Сося отримав підвищення по службі. Він став закулісним керівником “Міжнародного братства письменників”, яке працювало на гроші Сн-ай-ей та видавало книги радянських письменників-дисидентів.

Ах, що таке "тайобщик". Це новий радянський неологізм. Знаєте, соцмодернізм. Раніше були підпільники, а тепер – тайобщики. Просто люди, які мають що приховувати.

А щодо дисидентів... Так це ж просто декаденти. У кращому разі імпотенти. Почитайте розповідь “Пхенц” дисидента Андрія Синявського, він же Абрам Терц. Пхе...

У містера Сосі чарівна дружина-шикса, і нікому не спаде на думку, що ця безплідна смоковниця служить тільки для камуфляжу. І у Сосі мамєлє – справжня караїмська гранд-дама. Щоправда, незважаючи на таку аристократичну маму, деякі товариші по службі вже називають його сучим сином. Але, відверто кажучи, будь-яка розвідка – це брудна справа, і зайвий сучий син там не мінус, а плюс.

Погано лише те, що Сосі підійшов той час, коли у жінок починається клімактеричний період і з'являється схильність до повноти. А оскільки у Сосі гормони були не зовсім чоловічі, то й у нього розпочався клімактеричний період, і він страшенно розжирів. Якщо раніше він був схожий на розгодованого вундеркінда, а потім на товстозаду римську матрону, то тепер він перетворився на типового американського мільйонера, як їх зображують на радянських карикатурах.

Сося купив собі на розпродажі за 9 доларів і 99 центів патентований бандаж-брюхотримач і із заздрістю розглядав у журналах фотографії справжніх мільйонерів, які на зло всі були такі худі, як радянські колгоспники.

Сося був страшний любитель поїсти та випити, а тепер лікарі приписали йому безкалорійну дієту. І ось, живучи в американському раю, де можна було б нарешті поїсти собі на втіху, бідний Сося харчувався всякими хімічними препаратами, ковтав голодну слину і задихався від власного жиру. Йому заборонили навіть кока-колу.

Так колишній гомо совьєтікус Сося-Аґасфер перетворився на гомо американус. І колишній комісар дому чудес знову комісарить – у темряві, ззаду і навпаки.

Коли цар Микита гостював у Вашингтоні, він вихвалявся, що американська розвідка на 30% працює для СРСР. Цар Микита помер, але його справа живе.

Шкода лише, що у зв'язку з перехідним періодом у Сосі-Аґасфера почалися клімактеричні психози. Вдень він ходив до психоаналітика, а ночами його мучили всякі кошмари. То його, як Пхенца, переслідують усілякі дурні жінки. То його дражнять всякі бешкетники у формі голеньких хлопчиків. А потім починаються головні болі.

З точки зору психоаналізу Сосю просто мучить його нечисте сумління. Хоча сам він не настільки вже й винен. Адже все це, як то кажуть, за гріхи батьків. Втім, і матерів також.

Звичайно, багато батьків і матерів, всякі там Мусі, Дусі і Пусі, з цим не погодяться і скажуть, що в наш освічений час письменникам не належить займатися релігійною демагогією, що краще було б розкрити Сосіну душу глибше і пошукати там щось хороше.

Добре... Ось у результаті всього цього – за гріхи батьків – Сося і вирішив, що дітей йому краще не робити. Це було, мабуть, найкраще рішення в душі Сосі.

* * *

Якщо ви хочете перевірити якусь людину на легіонізацію, то найкращим способом є перевірка сімейного дерева. Бо, як сказано в Писанні, виноград не росте на тернині, і плоди впізнаються по дереву.

У зв'язку з ліквідацією “Профспілки святих і грішників” у 13‑му Відділі розбирали особисту справу керуючого справами дому чудес Артамона Артамоновича Брешко-Брешковського. І картина виходила така.

Дід по батькові був алкоголіком і помер від білої гарячки. Дід по матері був поетом і повісився. Бабуся по батькові померла в божевільні, а бабуся по матері – в монастирі. Батько був тайобщиком і революціонером-фєвралістом, а мати – просто психопаткою.

Один дядько був епілептиком, а другий – наркоманом. Одна тітка була знаменитою революціонеркою, а друга – просто клептоманкою. Один брат був есером-терористом і після революції був розстріляний у ЧК. Другий брат був більшовиком і працював у ЧК, а потім був розстріляний у НКВС. Один племінник був комуністом-спартаківцем і загинув у гітлерівському концтаборі, другий племінник був троцькістом і загинув у радянському концтаборі, а третій племінник був убитий під час громадянської війни в Іспанії, у загоні анархістів-синдикалістів.

Всі вони, здавалось би, боролися за свободу. Але результати цього були досить сумні. Це була та дивна свобода, яку чортошукач Бєрдяєв називає трагічною свободою. Те саме ніщо, яке нищить.

До речі, дружина Артамона, Раєчка, була його троюрідною сестрою. І сімейне дерево у Раєчки було анітрохи не гірше, ніж у Артамона. Тому вони розсудливо утримувалися від потомства.

Все своє життя кульгавий Артамон харчувався біля Гільруда-батька, а потім біла Гільруда-сина. За класифікацією 13‑го Відділу він був типовим шабес-гоєм, тобто гоєм, який служить євреям. А згідно філософії Бєрдяєва – це союз сатани і антихриста.

З огляду на це, шабес-гоя Артамона разом із Раєчкою теж пустили конвеєром спецпроекту “Аґасфер”. Після того, як розкрилася таємниця дому чудес, Артамон запсихував так, що його треба було садити до психіатричної лікарні. Тому йому запропонували на вибір: або ми засунемо тебе в дурдом, або викидайся з СРСР. Потім Артамону та Раєчці надіслали ізраїльську візу і відправили до Відня. Адже тепер там є центр міжнародних єврейських організацій. І далі ви там самі розберетеся.

Незабаром Артамон опинився в Мюнхені, який служив свого роду плацдармом американської психвійни проти СРСР. А тут, як кажуть, не май сто рублів, а май сто друзів. За допомогою чарівника Сосі, який тепер служив відуном у радянських справах в американській розвідці у Вашингтоні, шабес-гой Артамон став редактором солідного журналу “Мости”, який ніби перекидав мости між Заходом та Сходом.

Видавалися ці “Мости” на гроші якогось доброго американського дядечка, але всі горобці на дахах Мюнхена цвірінькали, що це Сі-ай-ей. Та ще й казали, що це “Мости” без поручнів і ними краще не ходити. Цей журнал мав спеціальну декадентську начинку і служив для переманювання на Захід легіонерів з-поміж радянських туристів або службовців радянських установ за кордоном (тепер таку ж роль відіграє журнал "КАНТінєнт"). Тому редактором там і посадили колишнього директора спецшколи для дефективних дітей.

Американські псих-вояки були дуже раді, що в особі Артамона вони отримали старого і перевіреного психа. Не потрібно витрачати час і долари на спеціальні Роршах-тести, на тести з чорнильними плямами та на тести перевірки ротового еротизму.

Потрапивши із СРСР на Захід, Артамон відразу ж розгорнувся на повну силу. Він з головою поринув у суспільно-політичну роботу і незабаром організував російський закордонний тимчасовий уряд, де сам Артамон був президентом та прем'єр-міністром, а його дружина Раєчка робила все інше.

Погано було тільки те, що по сусідству існували ще два подібні уряди. Однак Артамон і тут не розгубився. Незабаром в підвалі у Артамона вибухнула бомба, і про це писали у всіх газетах, навіть у "Новому російському слові". І всім було ясно, що якщо на Артамона роблять замах, то, значить, з ним рахуються, значить, він справжній глава справжнього уряду. Так уряд Артамона набув дипломатичного статусу.

Щоправда, два інші уряди із заздрощів запевняли, що бомби підклав під себе сам Артамон. І все питання лише у тому, хто йому цю бомбу дав: американська розвідка, радянська розвідка чи він її сам змайстрував?

На жаль, Артамон забув попередити про цей замах свою Раєчку. Самого президента вдома не було, а бідна Раєчка від вибуху так перелякалася, що її розбив параліч – і Артамон втратив половину свого уряду.

У 13‑му Відділі його тепер називають Артамоном Аґасферовичем. І Артамон Аґасферович не сумує. Він включився також у церковне життя, створив якийсь православний комітет бердяївського штибу і друкує звернення, де голосно вимагає, щоб євреїв випускали з СРСР до Ізраїлю.

Артамон Аґасферович повідомляє, що має ще цілу купу християнських ідей. І просить для їхнього здійснення гроші. Звичайно, гроші йому дає Сі-ай-ей, а жебракує він лише для маскування.

Ось тому-то цар Микита і вихвалявся, що Сі-ай-ей на 30% працює для СРСР.

* * *

Коли в 13‑му Відділі розбирали справу гомо совьєтікуса Серафима Алілуєва, поета-неодекадента і псевдохристиянина-бердяєвця, то зробили відповідно до поради знаменитого давньогрецького філософа Платона, який у своїй книзі “Держава” для побудови ідеального комуністичного суспільства ставив таку неодмінну умову – вигнати всіх поетів за межі цієї держави.

Спочатку Серафим потрапив під спецпроект “Ґолєм” і посидів у дурдомі. Але це не допомогло, і він знову писав свої мазохістські віршики, де звалював свої власні грішки на навколишній світ.

Замість чесно зізнатися, що він просто імпотент і мінетчик, Серафим скиглив у віршах, як розбита душа поета відбивається в кривому дзеркалі навколишньої дійсності. Або навпаки, як крива душа поета відбивається у якомусь болоті. Ці віршики дуже подобалися його союзникам із Союзу молодих геніїв – СМОГ, і потім їх друкували у “Самвидаві”, який знаючі люди називали “Сем-видавом”.

Зрештою, оскільки Серафим Алілуєв був напівєвреєм, тобто єврейською мемзером, і напівгомосексуалістом, його теж пустили конвеєром спецпроекту “Аґасфер”. Разом з його розлученою дружиною-шиксою, яка була на десять років старша за нього, і з дефективною донькою, яка пішла точно в свого тата.

Хоча всі вони виїхали за ізраїльською візою, і хоча в душі мемзер Серафим був таємним сіоністом, але тільки один Єгова знає, чому вони опинилися не в Ізраїлі, а в Америці. Перше, що Серафим зробив в Америці – це вилаяв у віршах Статую Свободи. А друге – взяв собі літературний псевдонім Іван Дєлягін.

Недарма кажуть, що Америка – країна чудес, де все навпаки. Хоча в СРСР Серафим Алілуєв сидів у дурдомі, у США він, тобто Іван Дєлягін, став професором і тепер викладає російську мову та літературу в П-му університеті. Секрет цього американського успіху дуже простий. Потрібно просто робити все навпаки: розхвалювати ненормальних письменників-декадентів та лаяти нормальних письменників. Тоді відразу уславишся розумною людиною.

У своїх віршах мемзер Іван Дєлягін скиглив про ідеали. А в житті він робив капості. Його донька виросла і була явно ненормальна. А Іван, щоб здаватися нормальним, одружився вдруге і зробив другу дитину.

Втім, чого вже там чіплятися до бідного Івана. Адже великий гуманіст граф Лев Толстой теж був у такому положенні – і наробив 13 дітей.

Потому Іван Дєлягін написав песимістичну поему “Полюс”, де він знову скаржиться на світову скорботу та запевняє, що йому хочеться стати пінгвіном. Навіщо? Щоб сісти голим задом на Північний полюс. Літературні критики запевняють, що за цим є якийсь багатозначний таємний зміст, якась крижана загадка.

А приятелі Івана запевняють, що загадка ця дуже проста, що в Івана просто знову розігрався старий геморой, який пече і який лікують прикладанням льоду. А інші запевняють, що це в Івана розігралися старі пристрасті, які він охолоджує льодом. Ось після цього й розберись у таємницях поетичної творчості.

Тому й кажуть, що всі люди різні. В особливості поети. А якби вони були однакові, то життя було б таке нудне, що бідним письменникам-паперомарателям не було б про що й писати.

* * *

Колись Чингісхан вторгся до Росії на конях. І останній нащадок цього Чингісхана їхав із Росії теж на конях. У тому самому напівобгорілому циганському фургоні, який належав його проблематичному синові, циганському барону Люсі Шелапутіну, який насправді був не лише мемзером, а й байстрюком ("байстрюк" по-єврейськи – позашлюбна дитина).

Їхали вони до Ізраїлю ізраїльською візою, конвеєром спецпроскту “Аґасфер”, тобто “Вічний Жид”. Циганський барон категорично відмовився розлучатися зі своїм циганським фургоном. Так вони в ньому й поїхали.

Сам циганський барон сидів на козлах і правив кіньми. А поряд із ним сиділа його мати – колишня сьома дружина нащадка Чингісхана та колишня баронеса Розенберг, а тепер поетеса Ірина Забубенна. Вона курила цигарку з махорки і похмуро плювала на всі боки.

Вони їхали та проклинали міжнародних сіоністів, які хочуть загнати їх до Ізраїлю, щоб збирати там апельсини у кібуцах. Найбільше лаялася Ірина Забубенна, яка вперто відмовлялася, що вона колишня єврейка.

Колись Чингісхан пройшов вогнем і мечем від Тихого океану до Дунаю, і його імперія була більшою за велику Римську імперію. Від одного імені Чингісхана тремтіли цілі народи. Після Чингісхана Росією, теж вогнем і мечем, пройшли орди Тамерлана.

Тепер же в циганському фургоні з Росії вимітався гомо совьєтікус Лука Перфілійович Тимуров, жалюгідний дідок, у жилах якого були перемішані останні залишки крові Чингісхана і Тамерлана. Виродившийся уламок цієї колишньої імперії завоювала колишня єврейка Ірина Забубенна.

Нічого особливого в цьому, звісно, ​​немає. Адже щось подібне вийшло також і з англійською імперією. Адже колишній англійський король Едуард Восьмий, герцог Віндзорський, теж одружився з єврейкою Валліс Ворфілд-Сімпсон і заради неї, нібито, навіть відмовився від престолу. Цим же шляхом пішов румунський король на ім'я Карол зі своєю мадам Лупеску і навіть сам закордонний претендент на престол Романових. І навіть божевільний імператор Нерон був одружений з єврейкою Поппеєю. Немов у єврейок під спідницею є якась таємниця, такий собі цімес.

Так, у циганському фургоні, нащадок Чингісхана доїхав до меж своєї колишньої імперії, аж до самого Дунаю, і розкинув свій табір на околиці Мюнхена. І невдовзі всі вони знайшли собі роботу на радіо "Звільнення" в Мюнхені, яке звільняло Росію від більшовиків за допомогою троцькістів і меншовиків і де охоче брали свіженьких гомо совьєтікус, дисидентів-декадентів та інших представників 3‑ї євміграції з СРСР, мемзерів і навіть байстрюків.

Баронеса-поетеса Ірина Забубенна привезла з собою із СРСР усі свої манускрипти, сподіваючись, що на Заході вона стане такою ж знаменитою, як Пастернак і Солженіцин. Але не тут було. Ніхто її не друкував, і їй довелося видавати свої книжки за свої власні гроші. Ірина торгувала своїми книжками, які ніхто не купував, і лаялася:

– Тепер я розумію, чому Пастернакович і Сол Жепіцкер (після того, як Солженіцин став проповідувати розчленування Росії і переселення російських “кроликів” за Урал, тобто пішов стопами гітлерівського ідеолога Альфреда Розенберга, називатимемо його так, як він є: не Солженіцин, а божевільний напівєврей Сол Женицкер, мемзер) так смертельно боялися, що їх викинуть за кордон. Ці шмоки потрібні тільки поки вони там – для операції “Чорний хрест”. А тут із цими шмоками буде те саме, що й зі мною – живий труп. Адже навіть такі орли, як Бунін та Купрін, в еміграції не могли прожити на свою писанину. Тому-то Еренбург та Олексій Толстой і повернулися назад.

Циганський барон-мемзер Люся Шелапутін нарешті одружився. Не на принцесі доларів, а на офіціантці із сусідньої пивнушки. Але невдовзі дружина його чомусь покинула. Він одружився вдруге – і знову та сама історія.

Потім бідний циганський барон потрапив до лікарні. Ірина Забубенна казала, що у нього була операція дванадцятипалої кишки, тобто якісь неполадки із заднього ходу. А інші казали, що мемзер Люся знову отруївся, але цього разу всерйоз. Так чи інакше, а бідний циганський барон помер.

Після смерті свого проблематичного сина нащадок Чингісхана оселився в тому циганському фургоні, який дістався йому у спадок від Люсі. У якості компаньйона він знайшов собі якусь приблудну дворняжку. Таку ж безпритульну, як він сам.

Так доживає свій вік останній кровний нащадок Чингісхана. Того самого Чингісхана, від імені якого колись тремтіли цілі народи. А сусіди думають, що у циганському фургоні притулився якийсь юродивий.

Іноді вечорами крізь дошки старого фургона долинає приглушене бурмотіння:

– Отче наш, що є на небесах, нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небесах, так і на землі... Господи, за мої гріхи Ти забрав на небо бідного Люсю, а мене залишив мучитися тут. Пробач мені, грішному, мої гріхи. Звільни мене від лукавого і дай мені померти спокійно... Залиш нам наші борги, як і ми залишаємо боржникам нашим...

Нащадок Чингісхана б'є земні поклони і розмашисто хреститься:

– Як Твоє є царство, і сила, і слава Отця і Сина і Святого Духа, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.


Наступна глaвa
Перейти до ЗМІСТУ