Григорій Клімов «Пісня переможця»

Ціна свободи

Доповнення до 2-го видання книги

Багато читачів "Берлінського Кремля" цікавилися: "А що було потім?"

Коли я це їм розповідав, вони вигукували: "Боже, це ж так цікаво! Чому ви цього не описали?"

Ось я і вирішив тепер описати те "цікаве", чого я не описував раніше.

Якщо сьогодні, у 1971 році, якийсь радянський турист, матрос чи кадебешник зістрибне з поїзда чи пароплава, його відразу тягнуть до Америки. Щоб у порядку психологічної війни покричати у пресі, що він обрав американську свободу. Так навіть доньку Сталіна до Америки притягли.

Це тому, що зараз США та СРСР офіційно вороги. А коли я обирав свободу, у 1947 році, вони були офіційно друзями та союзниками. І жодної псих-війни ще не було. І обрання свободи тоді виглядало трохи інакше. Тоді я працював провідним інженером РВА – Радянської Військової Адміністрації у Німеччині.

Спробував я тоді, у пошуках свободи, через німецьких посередників попросити у західних союзників, англійців та американців, так званого політичного притулку. По-джентльменськи. Але союзні джентльмени нічого такого й чути не хотіли.

А в берлінських газетах у цей самий час писали, що англійці обміняли свого агента-шпигуна Ігоря Штерна, який засипався і був заарештований у радянській зоні, на якогось радянського офіцера, який обрав свободу і шукав "політичного притулку" в англійській зоні.

За декілька років потому англійці дали цьому ж Ігорю Штерну за якісь брудні справи 10 років в'язниці. А росіянин, що шукав свободи, заплатив за цього Штерна своїм життям.

Оскільки я потрапив до берлінського Кремля одним із перших, то у мене була хороша квартира і багато всяких хороших речей. Демобілізовані офіцери мали право забрати все це з собою як трофеї. Я ж тепер дарував усі ці хороші речі своїм добрим друзям. Це були майори та підполковники інженерної служби, майже всі партійці. Отримуючи мої подарунки, вони здогадувалися, що я збираюся їхати кудись, але тільки не в СРСР. Дехто прямо натякав мені про це. Але я, з пістолетом у кишені, уперто твердив своє:

– Я їду до Москви!

Один приятель-майор, підбадьоривши себе для хоробрості склянкою горілки, признався мені, що у нього дядько в Парижі, і запропонував записати його адресу. Я похитав головою:

– Я їду до Москви!

Одній милій німецькій подружці на ім'я Інга я подарував на прощання цілу машину всяких речей. Вона теж зрозуміла, що радянський офіцер, який їде до Росії, не роздає всіх своїх речей, і каже:

– Слухай, хочеш, я допоможу тобі втекти до Західної Німеччини?

Я мовчу.

"У мене є один шкільний товариш", – каже Інга. – "Під час війни він був у Ес-Ес. А зараз він промишляє тим, що водить людей через кордон. Правда, я маю тобі сказати, що на кордоні він їх вбиває – стріляє в потилицю і грабує... Але я скажу йому, що ти мій наречений, і він тебе не вб'є... Хочеш, я з тобою піду?"

Я подякував і сказав, що їду до Москви. Ех, хороша була ця Інга. Приємно згадати!

Зрештою за допомогою німецьких посередників я дістався автомобілем до прикордонного села в Тюрінгії. Вночі два провідники, батько та син, місцеві селяни, повели мене через кордон. Вони часто ходили цими лісовими стежками до своїх родичів з іншого боку кордону.

Світла зимова ніч. Пам'ятаючи про розповідь Інги, я про всяк випадок іду за моїми провідниками – з парабелумом у кишені. Під пальто висить через плече дулом униз німецький трофейний автомат. По кишенях розсовані ручні гранати та запасні обойми для автомата. Це на той випадок, коли зустрінуться радянські прикордонники.

Ішли ми так години дві чи три. І щасливо дісталися до першої залізничної станції в американській зоні. За будівлею станції я розплатився з моїми провідниками: дав їм, здається, тисячу окупаційних марок, що тоді становило близько 5 американських доларів. Це була перша плата за свободу і, маю сказати, зароблена цілком чесно. У якості премії я віддав моїм провідникам свій парабелум, автомат і ручні гранати, за що вони дуже дякували і довго розкланювалися. Можливо, вони не очікували, що за ними йде цілий арсенал.

Сів я у поїзд. Поїхали. Навіть не знаю куди. Тільки подалі від кордону. Я так концентрувався на тому, як втекти з радянської зони, що зовсім не думав, що робитиму в американській зоні. Загублюсь серед німців, призвичаюсь, а там буде видно. З цією метою я навіть отримав німецьку кеннкарту на ім'я Ральфа Вернера.

Незабаром потягом стала ходити американська військова поліція: союзники перевіряють документи. Показую я їм свою кенкарту – і опиняюся під арештом. На наступній станції союзники передають мене німецькій поліції. Запитую добродушного німецького поліцейського, в чому річ. А річ у тому, що моя чортова кенкарта, виявляється, з радянської зони, а в них тут інші кенкарти. А тому гера Вернера з наступним поїздом відправлять додому – до радянської зони. Поліцейський мені дуже співчуває, але такий наказ американської окупаційної влади: гнати всіх німецьких біженців із радянської зони назад. У тому числі і герра Вернера.

Мені не лишалось нічого іншого, як вийняти з іншої кишені моє посвідчення особи РВА (РВА – Радянська Військова Адміністрація), де я був зображений у формі радянського офіцера.

Наступного дня я опинився в гостях у союзників – на заміській віллі біля Касселя, де було щось на кшталт будинку відпочинку для офіцерів американської розвідки. Після обіду один із них запросив мене позмагатися у стрільбі з пістолета. Стріляли ми у дворі по колодах свіжонапиляних дров, поставивши їх на попа. Американський розвідник витяг з-за пояса куций револьвер, майже без ствола, які носять у кінокартинах браві агенти Еф-Бі-Ай. Стріляв він теж як ковбой у кіно – від стегна, не цілячись. І, звичайно, весь час мазав.

Потім він витяг з кишені кольт 32 калібру і простягнув мені. Оскільки я стріляв з нормального пістолета і нормальним чином, то результати у мене були значно кращими. Я підозрюю, що після цього американський розвідник дійшов висновку, що я чудовий стрілець і, значить, небезпечний радянський агент. На своє виправдання можу тільки сказати, що стріляти гірше, ніж він, було просто неможливо.

Так чи інакше, наступного дня мене посадили в джип і відвезли до табору Камп-Кінг в Оберурселі, біля Франкфурта. Це був колишній німецький концтабір, у якому американці тепер тримали переважно німецьких військових злочинців. Над брамою напис: "Головна Квартира американської контррозвідки в Європі".

У цьому концтаборі я просидів три місяці. В одиночній камері. Так я обрав свободу – і вперше у житті потрапив за ґрати. Разом із німецькими військовими злочинцями. Союзник у гостях у союзників!

За весь цей час я мав, здається, лише два допити. Тоді я вільно володів німецькою мовою, а англійською лише читав, але говорити майже не міг. Тому на першому допиті, у якості російського перекладача, була жінка-галичанка у формі американського сержанта. Але вона не розуміла російськї, а я не розумів по-галіційськи. Що розумів від такого допиту молоденький американський лейтенант? – Не знаю.

Я сидів і думав: "Боже, значить, у них у Головній Квартирі американської контррозвідки немає жодного російського перекладача!? На протоколах допиту стоїть штамп "Особливо секретно". Але ж ця тітка не розуміє й половини того, що я говорю. І від цього залежить моє життя. Яка тупість!

На другому допиті мені дали німецького перекладача. То був молоденький єврей у формі американського капрала, який замість німецького говорив на ідиш. Він не розумів німецької, а я не розумів ідиш. І допит відбувався так:

Запитання:

– Який навчальний заклад ви закінчили?

Я відповідаю німецькою:

– Політехніше Хохшулє, тобто Політехнічний Інститут, звідки випускають інженерів. Перекладач перекладає англійською так:

– Вокейшенел Хай Скул, – що в Америці означає ремісниче училище, куди потрапляють найгірші учні, не здатні закінчити нормальну середню школу.

З наступних питань слідчий дізнається, що я закінчив це училище у 23 роки, тоді як найдурніші американці справляються з цим до 18 років. Значить, я якийсь суперкретин. І після цього я був провідним інженером РВА. Що зрозумів слідчий від такого допиту? – Не знаю.

Я сидів і думав: "Як же ви допитуєте ваших німецьких військових злочинців, якщо у вас і німецьких перекладачів немає? (До речі, одним із таких перекладачів американської розвідки був єврей Генрі Кісінгер, який потім став правою рукою Президента Ніксона). І ця лавочка – це Головна Квартира американської контррозвідки в Європі?!"

У Москві я якось випадково закінчив Військово-Дипломатичну Академію, де тисячі людей вивчали всі мови світу, аж до негритянських діалектів Африки. А тут?..

Щоб бути об'єктивним, маю сказати, що годували добре. Щоранку, під час підйому прапора, встановлений у дворі гучномовець грав американський гімн, який я слухав, зізнаюся, з величезною огидою. Навіть тепер, 24 роки по тому, коли я слухаю цей гімн, він автоматично нагадує мені табір Камп-Кінг.

Одиночна камера. На стінах написи, що залишилися від колишніх в'язнів. Усіма мовами світу, зокрема й російською. Деякі з них явно передсмертні. За вікном, за ґратами, виглядає гармата американського танка. Потім колючий дріт. За дротом зелене поле, яким спокійно бігають німецькі зайчики. Іноді ці зайчики навіть залазять під колючий дріт і граються під моїм вікном.

А я сиджу і думаю: "Ех, чому я не зайчик?" В'язень під номером М-62. Людина, яка обрала свободу. На допиті я заявив, що я пішов із СРСР із політичних причин і вважаю себе політичним емігрантом. Але чому мене тримають? Чому немає допитів? Адже у моїй справі все ясно. Зі мною всі мої радянські документи. Моє ім'я стоїть у протоколах Союзної Контрольної Ради у Берліні, де я працював з американцями та англійцями. У мене багато німецьких знайомих, які живуть в американському та англійському секторах Берліна, і які роками знають мене і по службі, і особисто. І все це дуже просто перевірити.

Якщо дивитися з легальної точки зору, існує договір про взаємний обмін дезертирами. Але я маю посвідчення про демобілізацію з Армії. З усіма підписами та печатками. І навіть перепустка через кордон, на грошовому папері з водяними знаками та з моєю фотокарткою. Тільки перепустка ця не в той бік. Як би не було, але договір про обмін дезертирами мене не стосується.

Але чому тоді мене тримають? Та ще й в одиночці. І без допитів. І під штампом "Особливо секретно". Можливо, думав я, щоб просто обміняти на американського шпигуна, що засипався в радянській зоні, на зразок Ігоря Штерна? Ех, ви, торговці живим товаром!

Чи за цей час не знайшлося ніякого відповідного товару для обміну, чи якась інша причина – не знаю. Так чи інакше, за 3 місяці якийсь американський майор байдуже інформував мене, що мене випускають. Принагідно він відмітив, що їм доведеться купити для мене нову кенкарту. На чорному ринку. За мій, звичайно, рахунок – з тих грошей, які були відібрані у мене під час арешту.

Мене трошки здивувало, що Головна Квартира американської контррозвідки, та ще й у всій Європі, не мала інших можливостей дістати людині документи, як купуючи їх на чорному ринку. Але тоді мені було на все начхати. Добре хоч випускають.

Вночі, ще до світанку, якийсь таджик, який ледь-ледь говорив російською, і який, мабуть, служив у цьому таборі шофером, відвіз мене на автомашині з Камп-Кінга до Штутгарту. Дорогою він заїхав до якогось табору ДП і взяв там клаптик папірця, що засвідчує, що я, гер Ральф Вернер, людина невизначеної національності, виписався з табору ДП і переходжу жити на приватну квартиру, тобто переходжу з американських рук на німецьку економіку. Тому мені повинні видати нові документи. У цьому й полягав весь трюк із купівлею документів на чорному ринку.

З цим клаптиком папірця ми пішли до німецької поліції і мій таджик почав отримувати для мене нові документи. Але він говорив німецькою так, що поліцейський його не розумів. Тоді я прийшов на допомогу американській розвідці і пояснив поліцейському, що документи потрібні не цьому таджику, а мені, герру Вернеру. Так я отримав нову кеннкарту, дозвіл на прописку та продуктові картки.

Так переможець обрав долю переможених.

Розпрощавшись із таджиком, я сів на лаву в парку і відкрив запечатаний пакет, який таджик пхнув мені в руки в останній момент – від імені свого начальства. Там мали бути мої документи та гроші, відібрані під час арешту. Але усі документи зникли. Разом з ними зникла і половина моїх грошей – 20.000 окупаційних марок, ціна нової кенкарти.

Працюючи провідним інженером РВА, я отримував 8.000 марок на місяць на всьому готовому. Тому не дивно, що на момент обрання "свободи" у мене набралося близько 40.000 окупаційних (і інфляційних) марок.

Німецьким провідникам, які вели мене через кордон, я заплатив 1000 марок. І то був чесний гешефт. Але тепер американська розвідка взяла з мене за "свободу" 20.000 марок і всі професійні документи, включаючи і диплом інженера, який може знадобитися мені в майбутньому. І цей американський бізнес особливого захоплення у мене не викликав.

У переказі на американські гроші 20.000 марок були тоді мілюзгою – щось близько 100 доларів. Але офіцери американської розвідки не погребували і цим. Однак для мене, біженця, ця сума виглядала інакше. Адже тоді німці, серед яких я мав жити, отримували 400-500 марок на місяць.

Якби американська розвідка обікрала тільки мене, якби це була випадковість, то я б просто плюнув і не описував би цього так докладно. Але то була не випадковість, а система. Так тоді, у 1945-50 роках, чинили майже з усіма радянськими людьми, хто "обирав свободу". Пізніше, будучи головою Центрального Об'єднання Повоєнних Емігрантів із СРСР, тобто людей, які пройшли подібний шлях, я чув від них багато подібних історій.

Американську розвідку офіційно називають the intelligence arm of the US Government. Але я мушу сказати дядькові Саму, що ця його рука не так інтелігентна, як злодійкувата.

Маю зауважити, що крадіжка або грабіж у Камп-Кінг здійснювалися цілком організовано та передбачливо. За день до того, як мене випустили, до моєї камери увійшов американський сержант і тицьнув мені на підпис папірець, де говорилося: "справжнім я підтверджую, що я одержав назад у цілості та збереженні всі документи, цінності та взагалі все, що було відібрано у мене під час арешту".

Подивившись на порожні руки сержанта, я спитав:

– А де все це?

– Ви отримаєте це завтра, коли вас випускатимуть, – відповів сержант.

Після трьох місяців в одиночці, та ще й з перспективою видачі назад – на розстріл, мені не дуже хотілося сперечатися із сержантом через якісь папірці. Тому я взяв і підписав підсунутий сержантом папірець.

Так американська розвідка мене не лише обікрала, але й отримала розписку, що мені все повернули. Можливо, тільки для цього мене й тримали три місяці наодинці – психологічний тиск, щоб залякати людину. Жодної іншої логічної причини я не бачу.

Проживши кілька днів у Штутгарті, я почав думати, що мені робити далі. По Штутгарту тоді ще розгулювали радянські офіцери з репатріаційної місії. І герру Вернеру було трохи дивно дивитися на цю форму, яку ще недавно носив і він сам.

Мені чомусь згадалася Союзна Контрольна Рада у Берліні, де я зустрічався з американцями. Там ясно відчувалося, хто є справжніми переможцями гітлерівської Німеччини. Радянська сторона поводилася явно безцеремонно, а американці явно підлещувалися. Там вони мацали мої гудзики, погони та улесливо посміхалися. Тоді за моєю спиною стояли радянські танкові дивізії. Тоді вони думали, що я радянський, а я думав, що вони – джентльмени. Тепер радянський став росіянином, а джентльмени стали шахраями. Звісно, ​​не всі, але...

Але у мене ще не вивітрилася психологія переможця з Контрольної Ради. А що, подумав я, якщо я просто піду до американського консула в Штутгарті і попрошу в нього поради, що мені робити? Адже у Контрольній Раді американці лопалися від бажання зі мною поговорити. Але тоді я не міг. А тепер я можу. Ну, ось, давайте поговоримо. Ви ж тут господарі. І мені від вас приховувати нема чого. Якщо навіть американська розвідка і засмічена шахраями, то вже американські дипломати мають бути справжніми джентльменами.

Отже, я сиджу у консула. На вигляд – симпатичний джентльмен із черевцем. Але цього джентльмена чомусь найбільше зацікавило, де і як я отримав свою кенкарту.

– У німецькій поліції, – відповів я. – Але за допомогою американської розвідки.

– А ви щось за це платили?

Питання досить делікатне і навіть трошки провокаційне. Якщо я не скажу, то консул може перевірити і тоді мене запитають: "А чому ви це приховуєте? Може, ви ще щось приховуєте?"

– І так, і ні, – відповів я.

– Тобто? – Наполягає консул.

– Сам я не платив, але у мене взяли.

– Скільки?

– Двадцять тисяч марок.

– Хто?

– Американська розвідка.

З'ясувавши це фінансове питання, джентльмен із черевцем одразу втратив до мене всякий інтерес. Можливо це й правда, що американці цікавляться лише грошима? – подумав я. На прощання консул пообіцяв, що щось зробить.

І, дійсно, вже наступного ранку мене підняла з ліжка американська військова поліція. Посадили в джип, з усіма речами, і повезли. Привезли до того ж табору Камп-Кінг біля Франкфурта. Відібрали мою нову кенкарту і знову замкнули в одиночку.

У цій одиночці я просидів ще три місяці. Без жодного допиту. Тільки один раз за весь цей час в мою камеру зайшли, – так, ніби між іншим – три джентльмени: полковник, майор і сержант, який служив перекладачем з англійської на німецьку, точніше, знову на ідиш, де я ледь розумів тільки окремі слова.

Докірливим тоном полковник повідомив мені, що вони хотіли мені допомогти, але, оскільки замість подяки я доставляю їм тільки неприємності – трабл, то тепер вони просто не знають, що зі мною робити: напевно, їм просто доведеться відправити мене назад. Після цього, докірливо хитаючи головами, джентльмени пішли геть.

Оскільки полковник є, мабуть, одним із начальників табору, думав я, значить це не витівки окремих офіцерів, а система: вся Головна Квартира американської контррозвідки в руках гангстерів. І американський консул у Штутгарті теж не кращий. Всі вони – одна зграя, джентльмени з великої дороги.

Моя особиста думка, звичайно, дрібниця. Але так думав не лише я, а й сотні радянських людей, які обрали свободу та пройшли ідеологічне перевиховання у Камп-Кінгу.

Якось вночі я прокинувся від гуркоту в одній із сусідніх камер. Крізь стіни долинав шум боротьби, ніби там когось зв'язують, і гучна матірна лайка... Російською... Тупіт і голоси американців... Потім когось тягнуть коридором.

Ех, подумав я, значить, когось із наших потягли... На видачу...

Після цього мені стало так гидко, що з почуття протесту я вирішив оголосити голодний страйк і вранці відмовився брати тацю зі сніданком. Але сержант поставив тацю на верхнє ліжко і замкнув двері. Там сніданок стояв до обіду. В обід інший сержант поставив іншу тацю, яка стояла там до вечері. А вечеря стояла на верхньому ліжку до ранку. І так кожного дня. Протягом дванадцяти днів.

Якщо хтось подумає, що це танталові муки, то нічого подібного. Хоча їжа весь час стояла в мене над головою, їсти мені зовсім не хотілося. Потім навіть перестаєш пити. Тільки з'являється втома та сонливість. І все це абсолютно безболісно. Хто хоче схуднути – може спробувати. Але спочатку треба сісти у камеру смертників.

Нарешті, після дванадцяти днів голодування, до мене в камеру прийшов американський майор із люлькою в зубах і запитав, у чому річ. Справа в тому, сказав я, що я сам хочу знати – в чому річ? І чому мене тут тримають?

Дивлячись на люльку в зубах майора, я згадав, що я вже кілька днів не курив, і попросив у нього закурити. Майор понишпорив по кишенях, потім зазирнув у свою трубку, яка була порожня і навіть без попелу, і повідомив, що не має ні сигарет, ні тютюну. Він смоктав порожню трубку. Просто для фасону.

Наслідує Шерлока Холмса, – подумав я.

Крім того, з погляду фрейдівського психоаналізу, який настільки популярний в Америці, порожню трубку люблять смоктати імпотенти – щоб здаватися потужними чоловіками. А імпотенція часто пов'язана з садизмом. А садизм, своєю чергою, часто пов'язаний з патологічною жагою влади над іншими людьми. І такими типами кишать усі злачні місця – Чека, Гестапо чи американський концтабір – де одна людина може безкарно познущатися з іншої.

Посмоктуючи свою порожню люльку, майор крізь зуби процідив, що мене завтра відправляють, і порекомендував припинити голодування, щоб набратися сил на дорогу.

– А куди мене відправляють? – Запитав я.

– Цього я не знаю, – відповів майор.

– А це точно завтра?

– Даю вам слово честі американського офіцера, – сказав майор, мабуть, трохи зачеплений тим, що я не вірю йому з першого слова.

Ну, що ж, подумав я, якщо завтра відправляють і невідомо куди, то краще, дійсно, запастися силами на дорогу – щоб продати своє життя дорожче.

Не виймаючи з рота своєї порожньої люльки, майор побажав мені приємного апетиту і пішов. Але оскільки страйк закінчувався на досить туманних умовах, незважаючи на дванадцять днів голодування, апетиту у мене не було. На верхньому ліжку стояла таця з холодним обідом. Але я почекав до вечері, коли принесли теплу зміну, і лише тоді поїв. Також без апетиту.

Наступний день пройшов без жодних змін. За ним другий. І третій. Отже, слово честі американського офіцера виявилося такою ж брехнею, як його порожня трубка!

До цього мене, як особливо небезпечного злочинця, виводили на прогулянку одного. Тепер я вже прогулювався в компанії есесівського генерала та гестапівського полковника. Спочатку я соромився сказати їм, хто я такий. Мені було соромно не за себе, а за американців. Коли я нарешті розкрив свою таємницю, мої тюремні колеги мало не луснули від сміху. Вони чекали будь чого, але не такого абсурду.

Але мені було не до сміху. Що ж, зрештою, робити? Чекати, доки тебе вночі зв'яжуть, як барана, і видадуть назад? А за радянськими законами втеча за кордон офіційно вважається державною зрадою, і за це належить розстріл. І подібні вироки я не раз читав у наказах Штабу РВА.

З почуття безсилого протесту я вирішив спробувати самогубство. Звичайно, я навряд чи збирався самогубитися всерйоз. Але коли тебе невдовзі можуть убити інші, то чому не спробувати це задоволення спершу самому. Є хоч перевага, що в останній момент можна передумати. У цьому, поки що, моя єдина свобода.

Після вечері я взявся до справи. Розірвав свою сорочку на смужки, скрутив з них джгути та змастив їх милом. Потім зв'язав ці джгути у мотузку і зробив на кінці петлю. Єдине, куди цю мотузку можна було причепити – це грати у стелі, за якими була схована електрична лампочка.

У камері вже напівтемрява. Я сів на верхнє ліжко, прив'язав мотузку до ґрат – і глянув на стелю. Потім натиснув на стелю рукою. Для інженера, який вивчав опір матеріалів, було ясно, що гра не варта свічок: моя шия була значно міцнішою, ніж тонка фанерна стеля.

Щоб не займатися самообманом, я вирішив спершу перевірити стелю. А щоб не витрачати свою шию марно, я взявся за петлю обома руками і стрибнув униз.

Мої розрахунки щодо опору матеріалів виявилися правильними. Я м'яко, як у гімнастичній залі, приземлився на підлозі. А згори на мене висипалися на голову всякі будівельні матеріали та уламки електричної лампочки.

Оскільки спати мені ще не хотілося, то я вирішив випробувати інший метод самогубства. У темряві я намацав на підлозі патрон від електричної лампочки з гострими, як пила, уламками скла по краях. Сівши на нижнє ліжко, я почав пиляти цим інструментом вени на лівій руці. Там де б'ється пульс.

Мені було зовсім не шкода перепиляти вени, звідки тече кров. Крові у мене багато. Під час війни я часто давав свою кров для переливання – просто так, оскільки маю її багато. Але, як не дивно, мені чомусь було шкода перепиляти в темряві сухожилля, які десь зовсім поряд. Адже потім, думав я, у разі чого й кулака не стиснеш.

По руці, як кажуть письменники, текло щось тепле та липке. Пилка з уламками скла була досить незручна і рвала м'ясо. Зрештою, ця нудна процедура мені набридла і захотілося спати. Я ліг на ліжко, опустив руку вниз (помацав – тече) і заснув.

Потім крізь сон чую, як відчинилися двері, заскрипіли на підлозі уламки скла та будівельних матеріалів. Камерою метнувся промінь кишенькового ліхтаря, вперся в калюжу крові на підлозі. Потім у коридорі пролунав сигнал тривоги. Загалом, ні спати, ні померти мені не дали: викликали лікаря, перев'язали руку, відібрали окуляри та перевели до іншої камери. Звичайно, знову в одиночку. Як і належить небезпечним злочинцям.

Наступного вечора до моєї камери прийшов відвідувач. У військовій формі, з об'ємистим животиком процвітаючого рантьє, з величезним пістолетом на такому ж об'ємистому заду, а на рукаві – чорна пов'язка з білим хрестом. Я дивився і дивувався: що це – пірат чи лікар? Але виявилось, що це протестантський священик.

Єдине, що я зрозумів, це те, що колись і чомусь він теж самогубився. Здається, коли він був місіонером в Африці, а його учні вирішили, що його краще зварити та з'їсти.

Те, що людожери збиралися з'їсти пастора, у цьому була якась логіка. Нехай і канібальська, але таки логіка. Пастор був жирний, і голодним канібалам була від нього певна користь. Але яка користь була американцям через те, що вони робили зі мною? – Цього я не міг зрозуміти.

Адже тоді я вважав себе таким же щирим прихильником Заходу, як, скажімо, у протилежному випадку ті американські комуністи, які переходять на радянський бік. Але якби радянська розвідка зустрічала цих комуністів так, як мене зустріли американці, то всіх цих шахраїв та злодюжок перестріляли б як собак. Не за крадіжку, а за шкідництво інтересам держави. А тут? Що це за демократія?

Іноді в камеру приносили пошарпані книги англійською. Все це були романи про кримінальщину чи шпигунство. Я читав і думав: мабуть, за цими книжками американські розвідники і навчаються як працювати.

Але інколи приносили й німецькі газети. В одній із них я прочитав маленьку замітку про радянського солдата, який утік на Захід і потім лежав в американському шпиталі в очікуванні, поки його видадуть радянській владі.

Навряд чи цей солдат потрапив до шпиталю від розладу шлунка, подумав я. Ймовірно, теж намагався накласти на себе руки, коли дізнався, що його видають назад.

Далі в замітці повідомлялося, що коли в госпіталі з'явилася група американців у супроводі радянських офіцерів, приречений солдат вирвав у когось автомат, перестріляв навколо себе вісім чи дев'ять осіб, а потім сам застрелився.

Я акуратно вирвав цю замітку і засунув її до кишені.

За кілька днів мене розбудили серед ночі, відвели в душ і сказали поголитися. Потім мене посадили у джип у супроводі двох військових поліцейських. Один із них мав пакет із моїми паперами.

На світанку ми виїхали на автостраду, і я прочитав дорожній знак: "До Лейпцига стільки кілометрів". Отже, ми їдемо до радянського кордону. Залишилося ще чотири години.

Один солдат сидів за кермом, другий поруч із ним, а мене посадили ззаду. Це були прості американські хлопці з поголеними рожевими потилицями. Щоб показати свою демократію, вони навіть пропонували мені жувальну гумку. Потім другий із них заснув, а його великокаліберний кольт тіліпався ззаду і спокусливо постукував мене по коліну.

Взяти цей кольт, подумав я, прострелити ці порожні рожеві потилиці й тікати. Навколо ліс та чагарники. Але куди тікати? На схід мені шлях закритий. А якщо я вб'ю цих солдатів, то мені буде закрито шлях і на Захід.

Джип жваво котився у напрямку до радянського кордону, а я намагався в уяві передбачити всі можливості передачі і як отримати в руки зброю. Я згадав замітку, що лежала в кишені. Тому солдатові пощастило, що йому потрапив у руки автомат. В автоматі 72 патрони, а в цьому паршивому кольті лише 8, і з кольта такого феєрверку не влаштуєш.

Найголовніше – вирвати зброю. Добре хоч, що мене не зв'язали, як того шукача свободи, який матюкався, коли його тягли вночі коридорами Камп-Кінга.

Мені навіть не дуже хотілося стріляти у радянських солдатів. За що? Адже це можуть бути такі ж люди, як я сам – раби системи. А ось перестріляти більше американців – це інша справа... Що я вам – жити заважав? Чому ви віддаєте мене на забій?

Звичайно, ці американські солдати, що мене везуть, не винні. А в чому я винен? Адже я просто зацькована тварина. Ех, от якби перестріляти тих лейтенантів, майорів та полковників, які лишились у Камп-Кінгу...

А потім кинути автомат, підняти руки та піти до своїх – на розстріл. Але перед розстрілом я попрошу лише одну милість: сказати промову перед радянськими солдатами та офіцерами. Адже колись, школярем, я був першим промовцем. А потім, як виріс, мовчав. Совість заважала. Та тепер я влаштую таку промову, таке промовище, від душі, від щирого серця:

– Товариші, братики, бийте американських гадів до останнього патрона! Я сам би першим пішов, та ось, бачите, не виходить... Не вірте жодному американському слову. Усі вони злодії та брехуни. Я сам це пізнав. А їхня хвалена свобода – ось вона, дивіться на мене! Бачите!?

Я так розійшовся, що перед розстрілом був готовий вступити до компартії. Так і скажу:

– Товариші, братики, тепер мені втрачати нічого. То я вам усю правду-матку скажу. Так, я ухилявся від вступу до компартії, бо вважав усіх комуністів ідіотами чи сволотою. Але тепер я переконався, що американці ще більші ідіоти та сволота. А якщо немає правди на світі, то вже записуйте мене до компартії. Хочу померти комуністом!

Так, задвину я їм таку пропаганду, якої жоден політрук не вигадає. І все це від щирого серця. І як вони потім стануть розстрілювати людину, з якої американці зробили полум'яного комуніста?

А подумки про себе я вирішив: і буде менше одним ідіотом, який повірив у свободу... Ех, крила холопа...

Щось подібне відбувалося з радянськими солдатами, які на початку війни здавались у німецький полон. Пройшовши німецькі табори смерті, якщо ці солдати знову потрапляли до Червоної Армії, то вже тоді вони справді билися до останнього патрона.

Тим часом джип підкотив до прикордонної станції залізниці Бебра-Вест. Та сама станція, де півроку тому я обрав "свободу", щоби провести ці півроку в американській в'язниці.

Один із конвоїрів взяв пакет із моїми документами і пішов до американського військового коменданта. Я сидів і чекав, що зараз почнеться це... Разом з американським комендантом вийде радянська варта з автоматами і... Тільки б вирвати автомат... Відтягнути скобу, спустити запобіжник і, не спускаючи палець з курка, бити по американцях...

Через деякий час конвоїр вийшов один і зробив мені знак рукою – вилізай. Отже вони вирішили взяти мене там. Я виліз з машини, щоб іти до комендантури.

Але конвоїр сів за кермо і завів мотор, ніби збираючись їхати. Мені не залишалося нічого іншого, як спитати:

– А куди мені йти?

– Куди хочете, – відповів солдат, жуючи гумку. – Хочете, йдіть туди, – він махнув рукою у напрямку радянської сторони. – А не хочете, йдіть куди хочете...

Солдат хвацько розгорнув джип і дав газ так, що на мене посипалися камінці з-під коліс, точно як в гангстерських фільмах. І я лишився сам.

Я озирнувся навкруги – чи не стежать за мною? Яскраво світило сонце, навколо ходили німці – і ніхто не звертав на мене жодної уваги. Отже, здається, я знову вільний. Я сів на камінь біля входу на вокзал і витер з лоба піт. Внутрішньо я підготував себе до всіх можливостей, окрім цієї.

Я вже так попрощався з життям, що тепер повернення до життя вибило мене з колії. Замість радості чи полегшення, я не відчував нічого, окрім холодної люті. Знову якісь підлі штучки! Що це за гра в кота і мишку?

Прикордонна станція. Навколо ходять німецькі поліцейські та перевіряють документи. Тут же снують і американські військові патрулі. Півроку тому мене заарештували тут під час перевірки документів. Тепер же, щоб навчити мене вдячності та хорошим манерам, джентльмени з Камп-Кінга відібрали у мене навіть ту кенкарту, за яку вони взяли у мене 20.000 марок. І тепер у мене взагалі не було жодних документів. Якщо зараз до мене підійде поліцейський і запитає документи, мене знову відправлять для з'ясування особистості в Камп-Кінг, звідки я щойно приїхав.

Найближчий поїзд на Штутгарт відходив лише наступного ранку. Оскільки ночувати на вокзалі було небезпечно, то свою першу ніч на волі я провів по-фронтовому: просто зайшов у зруйнований бомбами будинок подалі від вокзалу, влігся на купу цегли, поклав кулак під голову і заснув, споглядаючи зоряне небо над головою.

Приїхавши до Штутгарту, я вирушив до поліцейської дільниці, де я до цього отримував мою кеннкарту, і заявив, що у мене її вкрали. Звичайно, навчений сумним досвідом з американським консулом, цього разу я вже розсудливо промовчав, що злодії, які вкрали мою кеннкарту — це Штаб-квартира американської розвідки в Європі. Так гер Вернер отримав дублікат кеннкарти і почав нове життя.

Тоді, в 1947 році, напівзруйнована Західна Німеччина була переповнена мільйонами іноземців-ДП з усіх країн Східної Європи та мільйонами німецьких біженців, виселених із тих самих країн Східної Європи. Працювати за фахом не було жодної можливості. Прочитав я якось у газеті, що американці шукають електрика, щоб стежити за електричними печами для смаження кукурудзи у Пі-Ексі. Подав я заяву, де чесно сказав, що до цього я був провідним інженером у Радянській Військовій Адміністрації і керував десятками найбільших електрозаводів, які працювали на репарації, а тому сподіваюся, що впораюся і з кількома електропічками для смаження кукурудзи. Але мені відмовили. І навіть чесно сказали, чому: як політично неблагонадійному.

Чорт би вас взяв, думав я. Я втік із Радянського Союзу, оскільки там мене вважали політично неблагонадійним. І тут я теж політично неблагонадійний!

Щоб якось убити час, я написав кілька нарисів із життя в берлінському Кремлі, тобто в Головній Квартирі РВА, і надіслав їх до редакції "Посіву". Прочитавши мої нариси, там вирішили, що я професійний газетний працівник, і довго вмовляли мене зізнатися, де я писав раніше – у "Правді" чи в "Известиях", і під яким ім'ям.

Жив я тоді в горищній кімнатці дешевого готельчику "Білий Олень" на околиці Штутгарта. На одному ліжку спав я, а на другому – одноокий німець-коробейник, який заробляв собі на життя тим, що ходив із коробом на шиї навколишніми селами і торгував шнурками, ваксою, нитками та шпильками. Поки він ходив, я сидів біля маленького віконця свого горища і писав про берлінський Кремль.

Восени я переселився в маленьку комірчину у однієї російської вдови. Коли вдова переконалася, що я віддаю перевагу не російській бабці, а молоденьким німкеням, почалися патріотичні ускладнення. Я сидів і писав свої нариси, а ображена стара сиділа і писала всюди доноси, що я – радянський шпигун. Потім зять цієї бабусі вистрибнув у вікно з 5-го поверху і вбився. Уявляєте, що то була за бабуся?

Взимку моя комірка не опалювалася, і всередині було так само холодно, як у дворі. Єдиним опаленням були сигарети з чорного селянського тютюну-самосаду, міцнішого і більш смердючого, ніж махорка. Папиросний папір був занадто великою розкішшю для мого бюджету, і я крутив цигарки з "Посіву", в якому друкувався, і який мені посилали як авторські екземпляри. Так за тиждень я викурював весь "Посів".

Весь день я сидів і писав – у пальто, у рукавичках і з капелюхом на голові. Щоправда, іноді доводилося робити перерви – коли замерзали чорнила в чорнильниці. Єдиним джерелом доходу були гонорари від "Посіву". Тоді в Німеччині було досить туго з продовольством, і іноді я цілий тиждень харчувався одним оселедцем з водою та хлібом. Інший тиждень – одним штучним медом, також із водою та хлібом.

Пробував емігрувати до Франції – відмовили. Пробував до Австралії – відмовили. Як політично неблагонадійному. При цьому, третій раз таємниче пропали усі мої документи, включаючи і дублікат злощасної кен-карти. Досвідчені ДП запевняли мене, що всі американські чиновники UNRRA (англ. United Nations Relief and Rehabilitation Administration — «Адміністрація Організації Об'єднаних Націй для допомоги і відбудови») та IRO (International Refugee Organization), які завідували еміграцією – це міжнародна шантрапа, комуністичні симпатики, радянські агенти або просто злодії, які продадуть на чорному ринку навіть свою рідну матір, і які, без сумніву, продали всі мої документи та анкети, де від мене вимагали всю правду, радянській розвідці.

Настала друга зима, а я все сидів у своїй комірчині і писав. А на Різдво я отримав зворушливий подарунок. Один із читачів "Посіву", який заробляв собі на життя крадіжкою (чесним злодійством), стягнув десь друкарську машинку і притягнув її мені в подарунок:

– Пишеш ти так, – пояснив він, – що в сльозу кидає. А це ж найголовніше, коли за серце бере. Адже всі ми цей шлях пройшли. Ну от і вирішив я допомогти спільній справі...

Ідучи, він по-солдатськи клацнув підборами і віддав під козирок фетрового капелюха:

– Товаришу колишній командир, ти тут, бачу, голодний і холодний. Так навіть ми, злодії, не живемо. Так ти той, не соромся... Як що треба, тільки скажи... Ми допоможемо...

І, до речі, зазначу про злодюжок. У мене з валізи зникли фотографії Кітті, однієї з моїх берлінських знайомих. Ці знімки я нещодавно отримав поштою. Загубитися вони не могли. Але кому вони потрібні? Тільки якійсь розвідці. Але радянська розвідка, якщо потрібно, візьме не фото, а живу Кітті. Отже, за теорією ймовірностей, залишається лише одне – американська розвідка, ті самі джентльмени з Камп-Кінга.

Кумедно. Поки російські злодюжки пропонують мені свою допомогу, американська розвідка нишпорить у мене по валізах. І в цей же час я вже другий рік щотижня друкуюсь у "Посіві", який є одним із головних джерел інформації для американських експертів у радянських справах. Цей епізод згадався мені пізніше, після чергового провалу та публічної прочуханки американської розвідки CIA, коли у Вашингтоні продавали значки з написами: "Наша робота така секретна, що навіть ми самі не знаємо, що ми робимо".

Кажуть, що Америка – країна чудес. Тому справжні російські бестселери пишуться в Америці письменниками-привидами. А якщо хтось написав свою книгу сам, то це явище ненормальне.

Зазвичай російські книги пишуться в Америці так. Скажімо, з'явилася книга "Таємний світ" Петра Дєрябіна, колишнього підполковника радянської розвідки. На обкладинці чесно зазначено, що її написано зі слів Дєрябіна кимось іншим. Далі з'являється наступний бойовик – "Записки Пеньковського", якого розстріляли в СРСР за шпигунство. І на обкладинці повідомляється, що замість Пеньковського цю книжку оформив Дєрябін. Той самий Дєрябін, який навіть свою власну книгу написати не міг, тепер жваво пише замість трупа Пеньковського. Чудеса!

А я, як ідіот, сидів два роки і писав свою книгу сам. Та ще й в таких умовах, що коли я закінчив свою роботу, то був впевнений, що заробив туберкульоз.

Будучи сином доктора-гінеколога, я з юнацьких років любив лазити по медичних книгах батька. Можливо тому, що це були книжки про жіночі хвороби із різними цікавими картинками, настільки відвертими, що таких зараз в Америці навіть у порнографічних журналах не знайдеш. Потім, надивившись цих картинок, я вважав себе фахівцем і, коли в мене щось боліло, любив ставити собі діагноз.

Так і тепер, пішовши на медичний огляд, я авторитетно заявив, що у мене напевно туберкульоз. Але лікар похитав головою і сказав, що я здоровий як бик. Спершу я дуже здивувався. Потім я із вдячністю згадав свого батька – мабуть, недарма він був доктором-гінекологом, зробив мене за всіма правилами науки і техніки.

У 1950 році маятник американської політики хитнувся в інший бік. З однієї крайності до іншої. На зміну епохи Рузвельта прийшла епоха Мак-Карті. В Америці один за одним йшли процеси атомних шпигунів. З Держдепартаменту сотнями гнали педерастів. З урядових установ прибирали комуністичних прибічників. Американська преса кричала про полювання на відьом. А в німецьких газетах писали, що американський консул у Штутгарті, мій приятель, від цього всього так розхвилювався, що помер від розриву серця.

Одночасно на радянському фронті американці розпочали те, що називається психологічною війною. У Мюнхені з'явився Гарвардський проект, який займався різними психологічними дослідженнями, потім – радіо "Голос Америки", радіо "Свобода" і якийсь Американський Комітет, який так часто змінював свою назву, що я навіть і не знаю, як він зараз називається.

Усі горобці на дахах Мюнхена цвірінькали, що за цим стоїть американська розвідка CIA. Пізніше це досить ясно підтвердила і сама американська преса. Американський персонал цього комплексу псих-війни, хоч як не дивно, складався в основному з чиновників, яких чомусь повиганяли з Держдепартаменту, і яких чомусь підібрала під свої крильця CIA.

Тоді ж у Мюнхені було створено Центральне Об'єднання Післявоєнних Емігрантів із СРСР (ЦОПЕ), яке об'єднувало всіх "нових", і я став його головою. Для психологічної війни були потрібні "нові". Але завдяки діяльності Камп-Кінга потік "нових" майже зовсім припинився. Щоб читачу зрозуміти, чому так сталося, я й описав так докладно мої власні пригоди в цьому Камп-Кінгу.

Якось у мене на квартирі з'явився повний чепурний джентльмен у світлому тропічному костюмі і в яскравих черевиках, як у італійського жиголо. Джентльмен представився, що він – той самий протестантський пастор, якого колись мало не з'їли людожери, і який мав задоволення познайомитися зі мною в Камп-Кінгу.

Дивлячись на замаскованого пастора, я подумав: "А на яку розвідку ти, дядьку, зараз працюєш?"

Помітивши мою кислу фізіономію, пастор поспішно повідомив мене, що з приводу Камп-Кінга було призначено спеціальне урядове слідство, але коли приїхала слідча комісія, всі документи про діяльність цього табору виявилися передбачливо спалені. Тепер ця комісія намагається непрямим шляхом відновити те, що там відбувалося. А оскільки я є головою організації, яка представляє всіх радянських громадян, втікавших на Захід після війни і, отже, пройшовших демократичне перевиховання в Камп-Кінгу, то з цієї причини пастор до мене і прийшов.

Ось, наприклад, маленька ілюстрація. Один радянський педераст голосно скаржився, що коли він утік, то сховав собі в дупу кілька діамантів, але джентльмени з Камп-Кінга їх навіть там знайшли і вкрали. Згодом цей Остап Бендер №2 працював радіо-полковником на радіо "Свобода". І донині працює – ось уже 20 років.

Додам ще кілька деталей із мого власного досвіду. Крім радянських документів та німецьких марок, про які я вже згадував, джентльмени з Камп-Кінга вкрали у мене наступні дрібнички:

1. При демобілізації з армії я отримав за вислугу років 5.000 рублів. А обміняти їх на марки я вже не мав часу. Американці привласнили й ці 5.000 рублів. Новенькі, хрусткі, прямо з Держбанку. Навіщо вони знадобились американським розвідникам? Як сувеніри? Чи для шпигунства?

2. Як провідний інженер, я мав право ходити як у військовій формі, так і в цивільному костюмі. Ну і купив я собі золоту з перлиною шпильку для краватки. Американці і цю шпильку вкрали. Мабуть, щоб відучити мене від буржуазних замашок.

3. Купив я у німців на чорному ринку американську самописну ручку Паркер. У Камп-Кінг у мене її стягли американці.

4. Ну і був у мене ще дешевий портсигар із жовтого металу та чорної емалі. Американці, певно, прийняли його за золотий і теж привласнили.

Особисто мені на всі ці дрібниці начхати. Але якщо вже розповідають анекдоти, як росіяни крали у німців годинники, то чому б не розповісти, як американці крали у росіян. А деяким, як, наприклад, Остапу Бендеру №2, навіть у дупу заглядали.

Все це відбувалося під прапором Сполучених Штатів, що гордо розвивався над табором. І щоб люди не помилялися, де вони знаходяться, у гучномовцях грав американський національний гімн.

Тепер же "Голос Америки" та радіо "Свобода" викидали на повітря мільйони доларів, намагаючись спонукати радянських солдатів та офіцерів, стаціонованих у Східній Німеччині, обирати американську свободу. Розвідці були потрібні язики, але перебіжчиків не було.

Радянська пропаганда повністю використала діяльність Камп-Кінга. У радянських військах постійно зачитували накази про розстріл радянських солдатів та офіцерів, які бігли до американців – і були видані назад. Звичайно, це відбивало бажання обирати свободу в таких умовах.

Але американці – народ практичний. Щоб підвищити приплив перебіжчиків, американська розвідка у якості психологічної війни створила у Берліні спеціальний батальйон із повій, щоб переманювати на Захід радянських офіцерів. Справу поставили на широку ногу і повіям платили за твердим прейскурантом: за лейтенанта 20.000 марок, за капітана – 25.000, а за майора – аж 30.000 марок. Причому не окупаційних та інфляційних, а нових і твердих марок.

Я сів і швиденько підбив баланс. Колись браві американські розвідники обікрали мене на суму близько 100 доларів. У наслідку цього – тепер за таку людину повіям платять 7500 доларів!? Так американські платники податків розплачуються тепер за дрібних злодюжок з Камп-Кінга.

Далі, у порядку психологічної війни, на допомогу повіям жіночої статі додали ще батальйон повій чоловічої статі, тобто з німецьких педерастів, які винюхували собі подібних серед радянських солдатів та офіцерів – і переманювали їх на Захід.

Звичайно, всі ці спецпроекти психологічної війни були настільки засекречені, що про них не знав навіть я, голова ЦОПЕ. Але оскільки ці люди потрапляли до мене, то я бачив результати. Все це можна зрозуміти лише оглядаючись назад.

А результати були такі. Жарти з коханням закінчувалися погано. Люди, яких переманювали на Захід за допомогою повій, жінок чи чоловіків, невдовзі здогадувалися, що їх обдурили, почували себе як риба, викинута на пісок, спивалися, опускались на соціальне дно і, зрештою, як остання форма безсилого протесту, поверталися назад в СРСР – на вірний розстріл.

Коли вони приходили, про них до небес кричали "Голос Америки" та радіо "Свобода", що вони "обрали свободу". Коли вони поверталися назад – могильна тиша. Як у хорошому похоронному бюро. Або, щоб замести сліди, розпустять брудний слух. Свобода обернулася для них крилами холопа, який злітає на штучних крилах – і падає.

Отже, якщо раніше американська розвідка обкрадала радянських перебіжчиків і відправляла їх назад – на розстріл, тепер вони йшли на розстріл самі. Ідучи, вони відкрито говорили:

– Американці? Та вони ж усі – повії. Нехай нас краще вже свої розстріляють!

Тим часом мій "Берлінський Кремль" вийшов у перекладі німецькою мовою. Якось я отримав від одного з читачів листа на 12-ти сторінках. То був німецький полковник, кавалер лицарського залізного хреста – найвищої нагороди німецької армії. Полковник втратив ногу на російському фронті та провів 7 років у радянському полоні. Тепер, повернувшись до Німеччини і прочитавши мій "Кремль", він хотів потиснути мені руку за цю книгу – як офіцер офіцерові.

Німецький полковник привіз із собою з російського полону саморобну дерев'яну ложку, яку йому подарували його друзі по концтабору, і просту російську ікону, яку йому подарувала радянська колгоспниця. Тепер ця людина розуміла проблеми комунізму та російського народу набагато краще, ніж більшість західних експертів у радянських справах.

Якось я отримав листа такого змісту:

"Дорогий гер Клімов! У дні перемоги та поразки Ви, переможець, знайшли у Вашому "Берлінському Кремлі" слова співчуття та добра для нас, жінок та дітей переможеної Німеччини. На знак подяки посилаю Вам цей освячений медальйон, і нехай він оберігає Вас".
Едіт Нейгебауер.

В листі знаходився католицький медальйон із зображенням Мадонни, з ланцюжком, щоб носити його на шиї.

Через декілька місяців я поїхав машиною в довге службове відрядження. По дорозі сталася аварія. Шофер помер на місці. А я, хоч і сидів поруч із шофером, на місці смертників, але лишився живий.

Коли я опритомнів у госпіталі, то побачив, що на грудях у мене висить цей медальйон. Ніколи більше, а ні до, а ні після, я цього медальйону не вдягав. А в цю поїздку чомусь одягнув. Хоча я людина й не забобонна, але...

Взагалі, з німцями у мене все йшло дуже гладко. Я навіть без особливих зусиль пройшов процедуру денацифікації, яку проходили всі жителі Німеччини, щоб виловити всіх колишніх нацистів, гестапівців, есесівців тощо. В анкеті я просто написав, що на той час служив у Червоній Армії і отримав офіційне посвідчення про денацифікацію. З усіма штемпелями, підписами та печатками.

Однак, незважаючи на посвідчення про денацифікацію, мені знову відмовили в еміграції до Америки. Навіть незважаючи на те, що я був начальником ЦОПЕ, про якого всі горобці на дахах Мюнхена цвірінькали, що це спецпроект американської розвідки Сі-Ай-Ей.

Мабуть, злодюжки з Камп-Кінга дали про мене погану рекомендацію, думав я. А у Сі-Ай-Ей робота така секретна, що вони самі не знають, що роблять.

Поступово психологічна війна увійшла у 3-ю фазу. Ця 3-я фаза базувалася головним чином на так званому Гарвардському проекті, який проводився в Мюнхені в 1949-50 роках, і де я теж трошки працював. Цей Гарвардський проект базувався переважно на таємничому "комплексі Леніна", тобто, як пояснювали пізніше фахівці, на комплексі латентної гомосексуальності Леніна.

Що це таке? Пояснити це досить важко. Але в принципі, з клінічної точки зору, це виродження чи дегенерація, що складається з психічних хвороб та статевих збочень. Це трупна отрута роду людського, яка занапастила античну Грецію, стародавній Рим, і яка дуже сприяла революції в Росії. Так що ліки це досить сильні. А з погляду релігії, це те, що в Біблії називається дияволом і князем цього світу.

Адже російські емігранти давно твердять: "Проти більшовиків – хоч із дияволом!". Ну от, практичні американці і взяли собі в союзники цього самого диявола.

Авжеж, такий незвичайний союз був настільки ретельно засекречений, що про це не знав навіть голова ЦОПЕ. Все це можна зрозуміти лише оглядаючись назад.

Хоча тоді я ще не знав усіх секретиків Гарвардського проекту, зате про це з самого початку чудово знала радянська розвідка. І вживала своїх заходів. Тож немає жодних підстав мовчати про це. Навіщо цей штучний сором?

Цілком природно, що для настільки специфічного завдання, як союз із дияволом, потрібен відповідний персонал. Ну от, наприклад, був у мене в ЦОПЕ дуже милий комісар із Сі-Ай-Ей, справжній чарівник. Але потім з'ясувалося, що замість своєї дружини цей комісар віддає перевагу своєму секретарю.

Знаєте, дехто має свою секретарку, а дехто надає перевагу секретарю. Кажуть, що від цього секрету і походить слово секретар. А з погляду Гарвардського проекту, це – один із різновидів "комплексу Леніна".

Або ще приклад. Залицявся я до однієї чарівної панночки з "Голосу Америки". Але потім виявилося, що ця мила панночка зустрічається з своїми подругами, що вона, вибачте за вираз, лесбіянка. А, окрім того, ще й садистка, які свого часу працювали в Чека, і яких у добрі старі часи просто палили на вогнищах, називаючи їх відьмами. А з погляду гарвардських професорів, це – комплекс дружини Леніна.

Звичайно, я не можу сказати, що всі працівники Американського Комітету, радіо "Свобода", "Голоси Америки" та інших суміжних органів псих-війни були озброєні цим комплексом Леніна. Але я можу гарантувати, що майже всі, кого там знав, мали цей орден Леніна. А я знав там багатьох.

Гарвардський проект був свого роду інсценуванням "Бісів" Достоєвського у постановці американської розвідки. Отже виходить, що я працював в оточенні дегенератів та виродків, половина з яких, за статистикою – душевнохворі. Тому під час Великої Чистки 30-х років Сталін знищував подібних ленінців, називаючи їх скаженими собаками, Гітлер гнав їх у газові камери та концтабори, а в добрі старі часи їх палили на багаттях, називаючи їх відьмами та чаклунами. Щоб нікого не образити, можна додати, що Сталін і Гітлер самі були такими ж дегенератами.

Словом, у такому оточенні робота в мене була весела і нудьгувати мені не доводилося.

Дехто називав Американський Комітет "Комітетом порятунку Росії від більшовиків – за допомогою троцькістів та меншовиків"! Чому? Та дуже просто. Адже перший постулат марксизму – це єдність та боротьба протилежностей. Отже хитромудрі американці і вирішили зробити більшовикам щеплення проти сказу, складене з отруйної слини троцькістів, меншовиків та есерів.

Але штука ця надзвичайно заплутана. Наприклад, для цього потрібно знати філософію чортошукача Бердяєва, який проповідував союз сатани та антихриста і в результаті – царство князя світу цього. А якщо я поясню це, то підійметься таке виття, ніби наступили на хвіст і сатані, і антихристу.

Що ж являють собою "біси" Гарвардського проекту на практиці? З погляду соціології – це "орден Леніна". З погляду психології – це фрейдівський "ротовий еротизм". А з точки зору російської мови — це не люди, а нецензурні лайки.

Ці "орденоносці" роблять буквально те, про що йдеться в, здавалося б, безглуздих нецензурних лайках. Ця таємниця створює з них свого роду таємну партію, ім'я якої – легіон, що в Біблії називається князем цього світу. А за всім цим причаїлися "біси", тобто душевні хвороби.

Завданням цих бісів було – каламутити по радіо або через друк таких же бісів у Радянському Союзі або переманювати їх на Захід. Спочатку це робили за допомогою німецьких повій обох чоловічої та жіночої статей. А потім пустили в хід радіо-повій.

Оскільки ці "обравші свободу" потім потрапляли до мене в ЦОПЕ, я бачив результати цього процесу. Якщо раніше американська розвідка обкрадала радянських перебіжчиків і відправляла їх назад на розстріл, то тепер вони йшли на розстріл самі. Інші кінчали життя самогубством. Треті потрапляли до психіатричних клінік або до ізоляторів для алкоголіків. А ще кілька людей, молоденькі радянські солдати, вражені всім цим, пішли до монастиря.

І для цих людей свобода обернулася крилами холопа, який намагається злетіти на штучних крилах – і падає.

Поступово психологічна війна дедалі більше перетворювалася на війну психів. І на місці голови ЦОПЕ мав би сидіти лікар-психіатр. Але поскільки я не був а ні психом, а ні психіатром, і поскільки комплексу Леніна у мене не було, то у 1955 році я просто умив руки і поїхав до Америки.

Зважаючи, що я був головою ЦОПЕ, особою, так би мовити, виборною, то за демократичними правилами мені потрібно відзвітувати перед моїми виборцями. Ну, от я і звітую.

Озираючись назад, переможні реляції радіо "Голос Америки" і "Свобода", де повідомлялося про, "обравших свободу", тепер виглядають як реклама похоронного бюро. Відверто кажучи, якщо радянський комітет "За повернення на батьківщину" називали комітетом-пасткою, то не меншою пасткою є і Американський Комітет зі своїм радіо "Свобода". Це свобода не проста, а спеціальна, побудована за рецептами чортошукача Бердяєва, де, як в 69, переплелися добре зло і зле добро, і де ніщо нищить. Тому деякі фахівці й кажуть, що це 69 способів бути нещасним.

Деяким торговцям людськими душами це може не сподобатися. Але я скажу одне: мені здорова душа ближче, ніж душа хвора. І мені душа жива дорожча, ніж душа мертва. А ви торгуєте душами хворими або мертвими.

Такими є результати американської псих-війни на російському фронті з 1945 по 1955 роки. У зв'язку з цим доречно нагадати про прекрасну книгу Аріадни Деліаніч "Вольфсберг – 373 (цю книгу можна виписати з редакцій газет "Російське життя" і "Росія" або у книготорговців), де описується, як після капітуляції Німеччини англійська розвідка фільтрувала російських антикомуністів. Тут вбачаєш багато паралелей, і там і там результати досить сумні.

До речі, 3-я фаза псих-війни, яку я описав вище, триває й донині. Американці всіма методами псих-війни, через радіо та друк, підбивають радянських психів із "орденом Леніна" на бунт. А радянське КДБ, чудово знаючи всі таємниці і таємнички Гарвардського проекту, спокійнісінько садить цих "ленінців" у психіатричні лікарні, які самі психі досить дотепно охрестили "дурдомами".

На професійному жаргоні КДБ, цілком відповідно до Гарвардського проекту, цих психов класифікують за Фрейдом так: типу ХС, типу ПЛ, типу ВРЙ, типу ГЕ тощо. Ці нові радянські скорочення – просто скорочені нецензурні лайки. Сидять ці жертви американської псих-війни в "дурдомах" і співають вірменські віршики:

Ех, політика-малітика...
Де ж ти мій хворий голова?!

А західні дегенерати, теж типу ХС, ПЛ або ВРЙ, ім'я яким легіон, чудово знають, що в "дурдоми" саджають їх побратимів – і верещать про це до самих небес. Ось вам і квінтесенція псих-війни за останні 20 років.

Тому філософи й кажуть, що диявол небезпечний лише тоді, коли ви його не бачите. А коли ви його побачите, він стає смішним та жалюгідним. І ще філософи кажуть, що диявол – поганий союзник.

Годує цих психов американська розвідка, а доїть їх радянська розвідка. Коли ж треба, їх приб'ють, як синіх мух Тарсіса. Сині мухи – трупні мухи. І вони розносять трупну отруту.

До речі, поки начальник американської розвідки Аллен Даллес сидів і командував псих-війною, його син у цей час сидів у божевільні.

У Головній Квартирі Центральної розвідки США біля Вашингтона на фасаді стоїть біблійний вислів: "І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними" (Іоана 8:32). Бібліїя говорить зовсім не про американську свободу, а про свободу від гріха. Добре, кажу я вам одну з таких безгрішних істин:

Відверто кажучи, якби Імператор Микола 2-й свого часу робив те, що сьогодні робить КДБ, тобто саджав би Леніних, Камєнєвих, Троцьких та їм подібних по "дурдомах", то не було б в Росії ні революції, ні радянської влади. Тоді й Америці було б спокійніше. Але тоді Америка робила те саме, що вона робить тепер.

Говорячи про пацієнтів радянських "дурдомів", у більшості випадків ви побачите те саме, що філософ-чортошукач Бердяєв охрестив союзом сатани та антихриста, який обіцяє царство князя світу цього. Треба визнати, що старий чортошукач Бердяєв був зовсім не дурень.

І гарвардські професори зі своїм "комплексом Леніна" – теж не дурні. І радянська таємна поліція зі своїми "дурдомами" – теж не дурна. У дурнях залишаються тільки ті люди, які не знають усього цього. Але спробуйте це сказати...

Кажуть, що гола правда іноді неприємна. Як, наприклад, голі біси псих-війни. Але ще кажуть, що не в силі Бог, а в правді.

Нью Йорк. 20 грудня 1971 р.


Перейти до ЗМІСТУ