Григорій Клімов «Пісня переможця»

Розділ 15. ЕМІСАРИ МАРШАЛА

1.

Тож я утік із Москви до Берліна.

Коли за мною зачинилися двері моєї квартири в Карлсхорсті, я сів за стіл і з тугою глянув на календар. До закінчення відпустки залишалося ще два тижні. Що робити? З'явитися достроково на роботу? Навіщо! Одні визнають мене божевільним, інші – кар'єристом. Піти відвідати друзів? Буде надто багато питань, на які я не маю жодного бажання відповідати. Я поспішав покинути Москву, а куди й навіщо – невідомо.

Я вирішив просто відпочити і кілька днів поспіль, переодягнувшись у цивільний костюм, їздив на пляж. Я спеціально вишукував місця, де було скупчення людей, і мовчки лежав на піску, спостерігаючи за вируючим навколо життям чужого безтурботного світу. Спочатку я знаходив у цьому дивне задоволення. Наче ця безцільна метушня заспокоювала мене. Потім мені стало до-смерті нудно день у день бачити ті ж пакунки з бутербродами і ті ж дитячі ігри дорослих людей.

На десять днів раніше за визначений термін я з'явився до начальника Управління Промисловості і відрапортував про своє повернення та бажання розпочати виконання службових обов'язків. Обличчя Александрова виразило приємне здивування.

"Ну, як відпочивалося в Москві?" – запитав він.

"Дуже добре", – відповів я.

"Ваше повернення дуже до речі", – перейшов Александров до справи. – "Більше половини співробітників зараз у відпустці, а Головноначальствуючий доручив нам термінову і відповідальну роботу. Потрібно зібрати для Москви матеріал проти демонтажників".

Протягом півгодини Александров пояснює мені суть складної ситуації, яка склалася між Управлінням Репарацій РВА та Особливим Комітетом з Демонтажу при Раді Міністрів СРСР. Для того, щоб відстояти перед Москвою точку зору РВА, необхідно зібрати якомога більше обвинувачувального матеріалу про роботу Особливого Комітету в Німеччині. З цією метою Управління Промисловості має виділити у розпорядження Головноначальствуючого спеціальну комісію у складі кількох інженерів, офіційним завданням яких буде координування роботи РВА та Особливого Комітету, а неофіційним завданням – збір компрометуючого матеріалу про діяльність демонтажників. Робота комісії має протікати майже у безперервних відрядженнях по найбільшим промисловим підприємствам Радянської зони Німеччини.

"Якщо Ви погоджуєтесь, то я запропоную Вашу кандидатуру до складу комісії", – закінчує Александров. – "Тим більше, що Ви знаєте німецьку мову, а там буде потреба тісного контакту з німецькими директорами підприємств".

Робота у безперервних відрядженнях та безпосередньо на підприємствах. Наступні тижні, а можливо й місяці, я буду вільний і від Москви, і від Карлсхорста! Це було найкраще, чого я тільки міг бажати на цей момент. Я охоче погодився на пропозицію Александрова.

Наступного дня я був включений до складу координаційної комісії, яка працює безпосередньо в апараті Головноначальствуючого.

Радянський громадянин, що втік із Москви, радянський офіцер, що не знаходить собі місця у Карлсхорсті і, водночас – емісар Головноначальствуючого СВА, працючий для Москви. Випадковий збіг? Ні! Швидше за все – закономірність. Просто в радянському апараті додався ще один механізм, що працює на холостому ходу.

Духовне життя приведене до нульового знаменника. Це – всередині. А зовні – зразкова радянська людина, автоматично виконуюча свої обов'язки. Золоті погони та зовнішні функції стали не проявом змісту цього механізму, а засобом боротьби за життя в умовах даного середовища. Ще в одній радянській людині завершився той болісний процес, який вже пройшли тисячі та мільйони інших радянських людей.

2.

Сірий БМВ розрізає носом холодне осіннє повітря. Монотонно шарудить під колесами бетон автостради. Голим полем неподалік автостради перелітає зграйка куріпок.

"Давай стрільнемо?" – запитує майор Дубов і тягнеться за двостволкою, засунутою за спинку сидіння.

"Залиш це", – відповідаю я, – "все одно комусь віддавати доведеться".

"Дуже добре", – сміється майор. – "Розв'яжемо язика кому потрібно. Василь Іванович – до бою!"

Наш шофер – літній демобілізований солдат. Він опускає скло бокового вікна. Сірий БМВ як величезна ящірка сповзає з автостради. Об'єм черепної коробки у куріпок невеликий – вони не підпускають людину, коли та наближається, але в машині їх тисни хоч колесами.

Карлсхорст залишився десь позаду. В кишені – мандат за підписом маршала Соколовського: "...в провінцію Тюрінгія для виконання спецзавдання Головноначальствуючого Радянської Військової Адміністрації в Німеччині". Цього достатньо, щоб відкрити нам усі двері у Тюрінгії. Якщо комусь цього буде мало, то на окремому аркуші – Повноважне Завдання: "...для перевірки виконання наказу РВА №... та Розпорядження Ради Міністрів СРСР від..".

Ці гучні формулювання призначені головним чином для уповноваженого Особливого Комітету з Демонтажу та радянського директора на заводах Цейсс в Єні генерала Добровольського. Хоча Добровольський і суто цивільна людина, колишній директор одного з оптичних заводів СРСР, і, окрім цього, належить до проблематичного племені "демонтажників", тим не менш користується авторитетом бо має сильні позиції в Москві.

Незважаючи на категоричний наказ маршала Соколовського, який зобов'язує всіх демонтажників зняти шинелі та переодягнутися в цивільне, Добровольський вдає, що йому про цей наказ нічого не відомо. При зустрічах Добровольського з Соколовським, останній, не зважаючи на генеральські погони Добровольського, завжди дружелюбно-іронічно звертається до нього на ім'я та по батькові, всупереч визначеному статутом зверненню до військових за званням.

Окрім своєї дитячої прихильності до генеральських погонів, Добровольський славиться своєю крутою вдачею. Були випадки, коли він запросто спускав усіляких контролерів вниз сходами або взагалі не пускав їх на територію Цейсса. При цьому він чемно додавав: "Якщо не подобається – пишіт скарги в Москву". Але для того, щоб скаржитися, треба мати матеріал, а до Цейссу не дістанешся інакше, як через Добровольського.

Якщо у РВА є внутрішні вороги чи противники в Німеччині, то в першу чергу це стосується людей та організацій, відомих під зведеним ім'ям – "демонтажники". Начальник Управління з Репарацій та Поставок РВА – генерал Зорін, після марних спроб координувати свою діяльність з демонтажниками, у розпачі поставив хрест на будь-яку можливість кооперації та всі переговори з людьми, які часом перебували за п'ять хвилин їзди від Карлсхорста. Він вів справи через Москву у формі скарг, вимог та рапортів про невиконання плану по репараціях з вини діяльності демонтажників. Ті ж тільки посміювалися і продовжували нишпорити Німеччиною в пошуках того, на що РВА ще не встигла накласти секвестр. Але й секвестр РВА мало допомагав. Демонтажники швидко зв'язувалися з Москвою і звідти зазвичай приходив наказ про передачу об'єкта в розпорядження демонтажників. Добровольського генерал Зорін терпіти не міг і його відвідування приймав як особисту образу.

До основних обов'язків Економічного Відділу РВА входить забезпечення поставок за репараціями та забезпечення роботи німецької промисловості відповідно до встановленого для Німеччини за Потсдамським Договором мирного економічного потенціалу. Тільки узгодження цих двох пунктів, беручи до уваги обсяг репараційних планів, спричиняє, м'яко кажучи, деякі труднощі. Але тут втручається ще третя сила – демонтажники. Сила для нас стихійна, бо підпорядкована вона не РВА, а безпосередньо Москві.

Робота демонтажних організацій керується Особливим Комітетом з Демонтажу при Раді Міністрів СРСР, тобто самою Радою Міністрів, а також безпосередньо зацікавленими Міністерствами. Політика досить розумна. Це свого роду соціалістичне змагання – два дядьки наввипередки доять одну корову. Один дядько працює як браконьєр – набрав якнайбільше і пішов геть. Це – демонтажники. А з другого дядька і молоко вимагають, і напівмертва корова у нього на шиї залишиться, яку ще довго доїти доведеться. Це – ми, тобто РВА. Що б не відбувалося з коровою та обома дядьками, а господар все молоко до крапельки отримає.

В перші дні, коли Червона Армія переступила кордон Німеччини, робота по збору та обліку трофеїв покладалася на військові трофейні бригади. До їх обов'язків входив також і демонтаж промислового обладнання. Незабаром стало зрозуміло, що трофейні бригади не в змозі впоратися з великим обсягом робіт. Тоді ж і з'явилося на світ неспокійне плем'я демонтажників.

У початковій стадії це було значною мірою стихійне явище, об'єднане потім у своїй діяльності Особливим Комітетом з Демонтажу. Кожен Наркомат, Головні Управління Наркоматів, навіть окремі заводи посилали до Німеччини свої демонтажні бригади. Демонтаж став модою. Дійшло до того, що навіть Всесоюзна Бібліотека ім. Леніна в Москві послала своїх книгонош демонтувати Гете і Шиллера, а московський стадіон "Динамо" спішно відрядив свою футбольну команду до Німеччини на пошуки придатного для демонтажу плавального басейну.

Погони та звання демонтажникам начіпляли виходячи з наступних міркувань: технік – лейтенант, інженер – майор, директор – полковник, провідний працівник Наркомату – генерал. Сили, що породили демонтажників, недовго ламали собі голову над цією проблемою. Це був додатковий клопіт для РВА, коли доводилося мати справу з такими кустарними офіцерами. Згодом вони відчули смак володіння погонами, і коштувало великих зусиль демонтувати у них ці прикраси.

Перед носом нашого БМВ розстеляється бетонна стрічка автостради. Для нас, інженерів Головного Штабу РВА, відрядження до провінції – завжди бажане завдання. Тут за кілька днів можна почерпнути масу нового та цінного, з нашого професійного погляду, матеріалу.

Ми риємося в нутрощах німецької промисловості, як хірург на секційному столі. Нутрощі пацієнта достатньою мірою вивернуті назовні. Жаль тільки, що колись квітучий здоров'ям пацієнт на наших очах прощається з життям. Ми переливаємо кров іншому пацієнтові. Іноді у нас виникає сумне питання: чи заслуговує другий пацієнт цієї операції? Для неупередженого хірурга-інженера це питання часами стає болісним. Але ми не повинні думати про це. Ми, насамперед – радянські офіцери.

Майора Дубова послали у це відрядження як фахівця з оптики та точної механіки. Його присутність має деякі побічні позитивні сторони. Він ще зі студентської лави особисто знайомий з Добровольським. Поки він буде заговорювати Добровольському зуби спогадами, я без перешкод копатиму яму нашому ворогові-конкуренту №1.

Протиріччя інтересів між РВА та Особливим Комітетом особливо яскраво виступають на прикладі заводів Цейссу. Після того, як пройшла перша хвиля демонтажу, запобігти якій РВА не мало ні часу, ні бажання, почали думати про економічні міркування.

З перших днів Спеціальний Комітет наполягав на необхідності повністю демонтувати підприємства Цейсса і пересадити їх на новий грунт в Рад. Союз. Це було доцільно з воєнно-стратегічної точки зору. Але були на цьому шляху й перешкоди. Справа у тому, що промислове обладнання Цейсса є являє собою невелику цінність. Там практично не було унікальних верстатів, яких би не було в Рад. Союзі. Цінність підприємств Цейсса була в людях-фахівцях, починаючи з простих робітників-шліфувальників, що на цих заводах пропрацювали все своє життя і досвід яких передавався з покоління в покоління, і закінчуючи інженерами, створившими класичні формули оптичної механіки. Якщо пересадити лише обладнання Цейсса, то воно не коштуватиме і ламаного гроша без людей-фахівців. Пересадити ж заводи з усіма людьми – це було надто складною та ризикованою справою.

Пробували застосувати компромісне вирішення проблеми, запропонували посилати на навчання радянських робітників та інженерно-технічний персонал із Рад. Союзу до Єни. Після повернення вони повинні були освоювати демонтоване обладнання та технічний досвід Цейсса в Рад. Союзі. Цей план певною мірою було втілено, але недостатньо. Кремль дуже неохоче відпускає своїх синів закордон, навіть до окупованої Німеччини. Вони можуть побачити тут дещо, окрім технічного досвіду Цейссу. Потім доведеться провітрювати їх у Сибіру. Складно, довго та ненадійно.

Перша черга демонтажу показала себе нерентабельною. Демонтоване у Цейсса обладнання не давало скільки-небудь значного економічного ефекту в Рад. Союзі. Разом з тим ампутований Цейсс в Єні перевершив усі очікування і продовжував давати істинно цейссівську продукцію, на подив самого генерала Добровольського, який після проведеного демонтажу залишився на Цейссі як радянський директор. У цій продукції генерал Добровольський порівняно мало зацікавлений, адже вона надходила у розпорядження Управління з Репарацій РВА і всі лаври йшли його заклятому ворогові – генералу Зоріну.

Натомість РВА дуже зацікавилося заводами Цейсса, оскільки їх продукція при встановленні окупаційного стабілізату стала відігравати значну роль у балансі репарацій. Якщо буде проведено демонтаж другої черги Цейссу, чого наполегливо добивається Добровольський, то з репараційного балансу РВА випаде найбільша активна стаття. Оскільки Рада Міністрів суму репараційного плану ніколи не знизить, – про це марно й думати, – то доведеться вишукувати якісь нові джерела репарацій, знаходити які з часом стає дедалі важче. Починається дуель РВА проти Спеціального Комітету.

Добровольський присягається, запевняючи Москву: "Якщо я остаточно демонтую Цейсс, то через рік він буде в Рад. Союзі давати продукції на 100 мільйонів рублів".

РВА парирує і заявляє: "Перша демонтована черга Цейсса в Рад. Союзі дає поки що збиток у 50 мільйонів рублів і вимагає дотацій, а напівживий Цейсс в Єні дає щорічно постачання по репараціях в 20 мільйонів марок". Дулю тобі, тов. Добровольський! Ми ще з-під тебе директорське крісло витягнемо.

Суперечка РВА з Добровольським набуває дещо несподіваного для обох партнерів обороту. Москва, ознайомившись зі звітами обох сторін відносно стану справ в Єні, віддає наказ: "Для роботи в оптичній промисловості Рад. Союзу на базі демонтованих підприємств Цейсса виділити з особового складу заводів Цейсс-Єна та підсобних підприємств необхідну кількість висококваліфікованих німецьких фахівців за принципом індивідуальних робочих договорів та перекинути до місця призначення. Відбір спеціалістів та виконання цієї постанови покладається на директора заводів Цейсс-Єна тов. Добровольського. Одночасно вказується на необхідність форсувати відновлення основного підприємства Цейсс-Єна відповідно до попередніх постанов. За повноваженням Ради Міністрів СРСР – Міністр Точної промисловості".

На цей раз Добровольський частково виграв. Вирішили поки що демонтувати цейсівських фахівців. Треба ж однак додуматися, щоб в одній і тій самій ухвалі вимагати руйнувати і водночас "форсувати відновлення" одного і того ж підприємства.

Кілька днів тому я читав у "Тегліхе Рундшау" до нудоти солодкий лист одного з цих німецьких фахівців, відряджених до Рад. Союзу "за принципом індивідуальних договорів". Як швидко прищеплюється німцям стиль радянської писанини. Чи ж це ідеологічна обробка на новому місці роботи, або літературна обробка полковника Кірсанова, редактора "Тегліхе Рундшау".

Щасливий фахівець, судячи зі стилю листа, не світило науки, поспішає повідомити усьому світу, що йому живеться дуже добре і що він отримує 10.000 рублів на місяць. Ставка маршала Соколовського сьогодні становить 5.000 рублів на місяць. Радянський середній інженер отримує від 800 до 1200 рублів на місяць.

Пару місяців фахівець отримуватиме по 10.000 рублів, а потім десять років працюватиме на тій самій роботі, але вже безкоштовно – як ув'язнений. Піднесені листи писатиме інший ентузіаст.

Справу зроблено. Значна частина робітників та техніків Цейсса поїхала на Схід "у порядку індивідуальних договорів". Продуктивність Цейсса впала. Добровольський тріумфує перемогу, доводячи всім правильність своєї теорії про необхідність остаточного демонтажу Цейсса. Ми ж з майором Дубовим їдемо як розвідники до ворожого табору.

"А, колега! Ну, як живеш!" – радісно трясе майор Дубов руку Добровольського.

"Тебе яким вітром сюди занесло?" – досить не люб'язно зустрічає старого товариша Добровольський і дивиться вовком. На заводі він поводиться як диктатор і водночас як генерал в обложеній фортеці, особливо, коли від відвідувачів долинає запах РВА.

Я відходжу вбік, розглядаю прикріплені на стіну зразки продукції, і роблю вид, що все, що відбувається, мене анітрохи не стосується. Коли майор Дубов заводить Добровольського до кабінету, я починаю фланговий маневр.

Через внутрішні двері я проходжу з приймальні Добровольського до приймальні німецького директора заводу. Помахавши перед носом секретарки мандатом за підписом маршала Соколовського, я виявляю бажання говорити з директором. Останній дуже радий мене бачити і спішно проводжає з кабінету своїх відвідувачів.

Переді мною досить молодий чоловік. Член SED. Нещодавно був на цьому заводі робітником десь у відділі упаковки чи постачання. Сьогодні він – директор. Саме те, що нам потрібно. Не розумний, але виконавець. Хлопчик на побігеньках у Добровольського. Фігаро тут, Фігаро там.

На директорі нова краватка і надто новий костюм. Коли я вітаюся з ним, то відчуваю тверду мозолисту руку. Втім, новому директору багато думати не доводиться. За нього думаємо ми, та й то наполовину. Ми маємо людину, яка думає за всіх.

"Ну, гер директор. Похваліться як у Вас йдуть справи?" – питаю я.

Я знаю, що директор бореться між двома почуттями: почуттям страху перед Добровольським та почуттям професійного чи національного обов'язку, якщо взагалі ці поняття існують для члена SED. Директор має розуміти, що РВА відстоює інтереси заводу, оскільки питання стосується його існування. Мені не треба пояснювати йому стан речей, він це розуміє і сам. Він тільки хоче мати гарантії, що про цю розмову не дізнається Добровольський.

Незважаючи на досить щире з боку директора бажання насолити Добровольському, розмова з ним приносить мені мало користі. Крім бажання потрібні також знання та економічний кругозір ширший, ніж у екс-комірника. Я дякую директору за виключно беззмістовну інформацію та прошу його дозволу переговорити з технічними керівниками підприємства. "Щоб уточнити деякі деталі..".

Герр директор настільки турботливий, що надає у моє розпорядження свій кабінет. За кілька хвилин у дверях з'являється худорлявий чоловік у рогових окулярах та білому халаті. Це вже є істота з інших сфер. Я мовчки дивлюся на нього і посміхаюся, як старому знайомому. Я вже був попередньо обізнаний із складом технічної дирекції Цейсса. Після кількох вступних фраз на адресу Цейсса та його продукції ми розуміємо один одного.

Я прямо заявляю йому, що моя мета, хоч і не заснована на філантропії, але все ж таки спрямована на те, щоб звільнити Цейсса від терору Добровольського. У цьому випадку ми вимушені союзники. Знаючи наперед хід його думок, я гарантую йому безумовне збереження таємниці нашої розмови. Герр доктор радий моїй завбачливості і пропонує всі свої знання та досвід на службу РВА.

"У чому, на Вашу думку, вузькі місця в роботі підприємств Цейсса, гер доктор?" – пом'якшую я катастрофічне становище заводів словом "вузькі місця".

"Простіше було б перерахувати широкі місця, гер оберінженер", – відповідає із сумною посмішкою доктор. – "Не вистачає всього. А найголовніше: у нас вирвали мозок – наших фахівців. Цього не відновити і за десятки років".

Переді мною розгортається сумна картина.

Промисловість Німеччини, на відміну від промисловості Рад. Союзу, у винятковій мірі залежить від кооперації суміжних підприємств. У Рад. Союзі, жертвуючи економічними міркуваннями, прагнули автономії промисловості у великому і малому, у масштабах всієї держави і в масштабах окремих заводів. Бо важливішими вважали не економічні, а військово-стратегічні міркування.

В основі демократичного методу організації виробництва лежить рентабельність чи самоокупність підприємства. Структура підприємства та його життєздатність обумовлюються суворим економічним розрахунком та активним балансом. Для економістів Заходу це – незаперечна істина. Вони вважають абсурдом, що в Рад. Союзі більшість провідних підприємств промисловості засобів виробництва нерентабельні та існують лише за рахунок державних дотацій, які держава в плановому порядку перекачує з галузей легкої промисловості, що випускають переоцінені засоби споживання, та з колективізованого сільського господарства.

"Ми працюємо зараз за рахунок старих запасів сировини та напівфабрикатів. Нових надходжень немає. Коли запаси буде вичерпано...", – технічний директор безпорадно розводить руками. – "Наші колишні постачальники в Радянській Зоні в більшості випадків припинили своє існування. Постачання сировини з Рад. Союзу поки що залишаються лише обіцянками. Отримати щось із Західних Зон практично неможливо. Ми вже намагалися посилати нелегально, на свій страх і ризик, вантажівки через зелений кордон, щоб відновити старі торговельні зв'язки та отримати щось. Але це не вихід із становища".

Нас, радянських інженерів, часто дивувало, що німецька промисловість, незважаючи на всі перенесені труднощі тотального ведення війни, беззастережної капітуляції та стихійного демонтажу, все ж зберегла свою життєздатність. Запаси сировини на німецьких заводах у момент капітуляції часто перевищували норми, існуючі на радянських заводах у мирний час.

У травні-червні 1945 року, на другий день після капітуляції Берліна, нами було здійснено швидкий демонтаж промислового обладнання в Сіменсштадті, серці німецької електротехнічної індустрії. Вже тоді, ще до Потсдамської Конференції, було відомо, що німецька столиця буде окупована всіма чотирма союзниками. Офіційно це рішення було ухвалено 5 червня 1945 року за згодою чотирьох держав. Вступ союзників в Берлін був штучно затягнутий ще на місяць. Причина – демонтаж. Демонтажні бригади в секторах Берліна, що відходять за Договором союзникам, працювали з гарячковою поспішністю день і ніч. Демонтували на совість – аж до каналізаційного обладнання ватерклозетів.

Через рік я відвідав Сіменсштадт разом із полковником Васильєвим, який був свого часу начальником демонтажних робіт на цих заводах. Полковник тільки головою хитав: "Звідки вони нове обладнання взяли? Адже ми тут нещодавно навіть кабелі з кабельних канав повитягали!"

Німецькі директори Сіменсштадта ввічливо вітали полковника, як старого знайомого: "А-а, гер полковнику, як ся маєте! Можливо у Вас будуть якісь замовлення для нас?" Без тіні іронії, суто по діловому. Треба віддати належне – німці вміють тримати себе ввічливо і гідно навіть з демонтажниками.

"Ми намагаємося дати і даємо те, що від нас вимагають і що ми можемо дати. Але це йде тільки за рахунок внутрішнього виснаження виробництва. Цей внутрішній процес поки що мало помітний, але в якийсь момент він призведе до повного краху", – продовжує технічний директор.

Я його розумію. Заводи працюють за рахунок "внутрішнього жиру". Навіть і без радикальної допомоги Добровольського у формі остаточного демонтажу, заводам загрожує зупинка. Неможливо існувати капіталістичному острову в наступаючому морі соціалістичного оточення. Якщо так піде далі, то єдиним шансом для подальшого існування підприємства буде переключення його на якусь форму радянського методу виробництва. Чи буде тоді продукція старого Цейссу заслуговувати на назву цейссівської апаратури?

Я прошу технічного директора скласти звіт та економічний аналіз стану підприємств Цейссу. На зворотному шляху до Берліна я заїду до нього і захоплю ці папери. Я ще раз гарантую, що його ім'я не фігуруватиме у доповіді маршалу Соколовському. Після цього я роблю подібну операцію ще з двома докторами, технічними керівниками підприємства. Я повинен мати всебічну картину, хоча різниці в їхніх словах мало.

Завітавши до начальника економічного відділу комендатури в Єні, я дізнаюся від нього деякі подробиці про діяльність Добровольського. Комендатура у даному випадку працює на обидві сторони. Вони охоче допомагали Добровольському в оформленні "індивідуальних робочих договорів" під час відправки фахівців Цейссу до Рад. Союзу. Так само охоче вони повідомляють всі деталі цього спецзавдання представнику РВА.

Від Начальника Економічного Відділу РВА у Тюрингії генерала Колесніченка не можна отримати жодної нової інформації, окрім лайки за адресою Добровольського: "Нахабно саботує роботу РВА. Йому начхати, що буде з репараціями, аби влізти в довіру в Москві. Відвантажено стільки одиниць обладнання на адресу Міністерства Точної Промисловості...". А яка там від цього користь – йому байдуже. Зараз там вже саджають людей за те, що ті не можуть використовувати це обладнання”.

У цьому генерал Колесніченко правий. Багато демонтажників отримали ордени та нагороди за демонтаж. Багато з їхніх колег, а часто й самі свіжоспечені орденоносці, були посаджені за ґрати, коли справа дійшла до монтажу демонтованого обладнання в Радянському Союзі.

Наприклад, була демонтована і відвантажена конвейєрна лінія зі 100 спеціалізованих верстатів-автоматів, розрахованих на масовий випуск певної номенклатури. По дорозі один із верстатів сподобався якомусь іншому мисливцеві за верстатами. Симпатичний верстат без довгих розмов перевантажується на нову адресу. Коли він приходить на місце, то з досадою переконуються, що трохи помилилися – верстат спеціалізований і на цьому заводі абсолютно не придатний. Верстат без зайвого галасу викидають на звалище. Коли ж в іншому місці приступають до монтажу всієї лінії, то виявляють, що одного верстата не вистачає. Без цього одного верстата вся лінія є абсолютно непотрібною. Замінити спеціалізований верстат неможливо. Дев'яносто дев'ять верстатів вирушають шляхом свого попередника – на звалище. Вся лінія списується за статтею капіталовкладення, а декілька громадян ідуть під суд за саботаж.

Знову сірий казенний BMW розрізає носом морозне повітря Тюрінгії. Емісари Карлсхорста підбивають підсумки своєї роботи. Результат буде один. Соколовський матиме матеріал для чергового рапорту в Москву та звинувачень на адресу Добровольського. Стан справ від цього не зміниться. Кремль знає, що йому потрібно.

Майор Дубов більше цікавиться суто технічною стороною справи. Потім він несподівано запитує мене: "Ти знайомий взагалі з історією Цейссу?"

Не чекаючи моєї відповіді, він продовжує: "Досить цікава і своєрідна річ. Коли старий Цейсс помирав, то він заповідав свої заводи місту Єні. У заповіті було точно обумовлено управління заводами: до верховного органу управління входили порівну представники міського самоврядування та представники підприємств Цейссу. Свого роду добровільна соціалізація чи підпорядкування промисловості державі у масштабах міста Єна".

"Крім того..." – тут майор Дубов дивиться у вікно і каже, начебто принагідно. – "Крім того, згідно із заповітом Цейссу всі робітники та службовці підприємств Цейсса безпосередньо беруть участь у доходах підприємства. Це те, що за нашими теоріями має бути в ідеальному соціалістичному суспільстві. У Цейсса це існувало десятки років аж до останніх днів".

Наш шофер Василь Іванович, про присутність якого ми іноді забуваємо, зсовує капелюха на потилицю і додає: "Поки тут не з'явилися ми..".


Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ