Григорій Клімов «Пісня переможця»

Розділ 10. МАЙОР ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ

1.

Якось на моєму письмовому столі задзвонив телефон. Я звично зняв слухавку.

"Штаб Радянської Військової Адміністрації?" – чую я незнайомий голос у слухавці.

"Так".

"Майор Клімов?"

"Я самий".

"Здрастуйте, Клімов", – після хвилинної паузи. – "Говорить Головне Управління МВС у Потсдамі".

"Так. Кого Вам потрібно?"

"Вас", – звучить коротка відповідь.

"З якого питання?"

"Тут Вами цікавиться один майор Держбезпеки".

"Так. З якого питання?"

"З суто особистого питання", – доноситься трохи іронічна відповідь. І підкреслено чемно: "Коли Вас можна бачити?"

"В будь-який час".

"Ми хотіли б бачити Вас у неслужбовий час. Будьте сьогодні вдома після закінчення роботи. Ваша адреса? Так, втім, у нас є Ваші координати. Бувайте, всього найкращого!"

"До побачення".

Відверто кажучи, я прийняв це за дурний жарт когось із моїх знайомих. Треба ж розігрувати таку ідіотську комедію та ще й по телефону. Не знайшов іншого шляху застати мене вдома.

Увечері я лежав на дивані і читав газету, зовсім забувши про обіцяний візит. Коли пролунав дзвінок, я навіть не згадав про це. Тримаючи газету в руці, я відчинив двері.

У коридорі переді мною мовчки стояла постать офіцера. Світло лампи згори ясно висвітлювало яскраво-синій кашкет з малиновим околишем і погони з синіми кантами. Форма МВС. Працівники МВС у Німеччині, як правило, носять загальновійськову форму або ходять у цивільному вбранні. Вперше після закінчення війни я зустрічаюсь з малиновим околишем і... у себе в квартирі.

У мене неприємно опустилося серце. Я тільки подумав: "Він наодинці. Значить ще не так погано. Наодинці не заарештовують".

"Дозвольте?" – мій відвідувач впевнено входить у передню.

Я навіть не дивлюся на його обличчя, приголомшений несподіваним візитом і метикуючи, що це може означати. Не чекаючи мого запрошення, офіцер знімає шинель і кашкет, потім, повернувшись до мене, вимовляє: "Е, друже, якби я тебе зустрів на вулиці, то теж не впізнав би. Ну, приймай гостей!"

Я приголомшено дивлюся на обличчя майору Державної Безпеки. Він явно задоволений створеним ефектом. Переді мною стоїть мій шкільний однокласник та приятель студентських років Андрій Ковтун, якого я вже давно викреслив зі списку живих.

2.

У спекотний липневий день 1941 року ми стояли з Андрієм Ковтуном на вулиці. Повз нас марширували колони солдатів. Ще вчора вони були мирними людьми. Сьогодні їх строєм відвели в лазню, обстригли наголо, переодягли в солдатське обмундирування, і тепер незграбна мовчазна колона рухалася назустріч невідомості. Солдати не співали пісень, на їхніх обличчях не можна було нічого прочитати, крім покірності долі. Одягнені вони були в старе вицвіле до білого обмундирування, що збереглося від колишніх призовних віків.

"Як ти думаєш, чим усе це скінчиться?" – спитав мене Андрій.

"Поживемо – побачимо", – відповів я, просто аби щось сказати.

"А я думаю, що німці тут скоро будуть", – промовив він загадковим тоном і запитливо подивився на мене.

Андрій був кумедний хлопець – і зовні, і внутрішньо. Недобре скроєний, але міцно пошитий. Великого зросту, з дещо кривими ногами, з надто довгими руками. На непропорційно довгій шиї сиділа сплюснута з боків голова. Він страшенно пишався своїм густим і жорстким, як щітка, волоссям і навіть відпустив собі чуб, що нагадував козаків миколаївських часів. У всій його зовнішності було щось асиметричне і водночас дикувате: надто чорні очі, надто смаглявий колір обличчя, надто багато веснянок як для дорослої людини.

Іноді я казав йому жартома: "Андрію, якщо вчені колись пізніше відкопають твій скелет – то зрадіють. Подумають, печерну людину знайшли". У той же час від нього дихало природною енергією, чорноземом та простором степів.

Найвидатнішою особливістю характеру Андрія було неприборкане честолюбство.

Коли ми були ще школярами в одному класі, ми часто ходили вдвох на озера, розташовані за двадцять кілометрів від міста. Андрій тяг з собою вудки та сіті, я брав стару мисливську рушницю. Дорогою він завжди влаштовував змагання – хто може швидше ходити. Він визначав умови змагання до дрібниць, потім махав щосили своїми нескладними ногами і щохвилини поглядав на мене – чи не видихся я ще й чи не попрошу я у нього пардона. Після кількох годин гонки він, захекавшись як загнаний кінь, поблажливо казав мені: "Так, ти теж трошки можеш ходити. Давай перепочинемо, бо я боюся, що з тобою удар зробиться". Розтягнувшись у придорожній траві він, насилу переводячи подих, пихкав: "Звичайно, твій самопал легше, ніж мої вудки... А то б я тебе перегнав... Давай тепер поміняємося..".

Будучи вже студентом, Андрій знайшов нове поле діяльності для свого честолюбства. Тепер він із захопленням вивчав біографію історичних особистостей. Він просто копався у каталогах бібліотек і вишукував книги, що починаються словом "Великі...", аж до тритомної праці "Великі куртизанки світу".

Прийшовши до мене, він сідав верхи на стілець, якийсь час мовчки барабанив пальцями по столу, потім, витягнувши вперед свою плоску як у ящірки фізіономію, тоном інквізитора питав: "Про Клеопатру ти, можливо, дещо знаєш. А скажи-но мені, хто була Мессаліна? Е!" Якщо я не міг відповісти на його запитання, він був надзвичайно гордий.

Я зазвичай не йшов у його пастки, а застосовував тактику контрзапитань. Якщо він питав мене яким каменем користувався Нерон замість окулярів, то я з презирливим виглядом говорив: "Це нісенітниця. Скажи мені краще, яка різниця між когортою та фалангою? Ось питання для чоловіків".

Андрій зніяковіло йорзав на стільці, відчуваючи, що йому ще далеко до Нерона. Він міг безпомилково показати на карті місце, де знаходився Карфаген, який зник з поверхні Землі дві тисячі років тому, але коли я питав його, де Мурманськ, він потрапляв у скрутне становище.

Потрібно взяти до уваги, що в нашій школі вивчення історії починалося з Паризької комуни. Те, що діялося на світі до цього, на думку радянських педагогів, цілком можна віднести до теорії Дарвіна – відбувалася еволюція від мавпи до людини, а власне людина з'явилася лише з часу першого комуністичного повстання Паризької комуни. Це вважалося достатнім для освіти радянської молоді в історичній науці. За законом дії та протидії ми мали органічну огиду до "шарманки", так ми називали уроки історії, і під час уроків історії надавали перевагу грі у футбол.

Тому знання давньої та середньої історії було явищем винятковим у нашому середовищі. Щоб цього досягнути, потрібно було вчитися самостійно за книгами, дістати які коштувало великої праці. Я читав старі підручники з давньої історії, вже будучи студентом університету, у якості відпочинку від нудних диференціалів та інтегралів. Не знаю, що змусило Андрія зацікавитися прахом Олександра Македонського, мабуть, теж честолюбство. Він гадав, що тільки він міг додуматися до такої оригінальної речі і надзвичайно дивувався, коли я відповідав на його каверзні запитання.

Другою незвичною рисою характеру Андрія була тваринна ненависть до радянської влади – він ненавидів її як собаку кішку.

Мені це часто було незрозуміло та просто неприємно. Я був більш ліберальним. Батько Андрія був шевцем-кустарем, за радянською класифікацією він належав до розряду ліквідованого класу власників, хоча вся його власність складалася з мозолистих рук і зігнутій спині. Андрій напевно з колиски чув чимало гірких прокльонів на адресу Сталіна та всієї "комуністичної братії". Я не знаходив собі іншого пояснення, коли ще в школі він відтягував мене в куток і шептав мені на вухо антирадянські віршики, які зазвичай пишуть у вбиральнях. Потім він запитливо дивився на мене своїми чорними очима і цікавтвся: "Ну, як? Здорово, чи не так?"

Я зазвичай не пускався у дискусії та обмежувався мовчанням. Нам було тоді по шістнадцять років, але я не забував, що у сусідній школі нещодавно заарештували трьох школярів за звинуваченням у антирадянській діяльності.

Коли ми вже були студентами, Андрій часто заходив до мене. Ми не були нерозлучними приятелями. Я думаю, у нього взагалі не було близьких друзів. Його дружба виражалася головним чином односторонньому суперництві з усіх питань. Він постійно хотів перевершити мене в іспитах, у загальних гуманітарних знаннях, навіть у сфері успіху серед дівчат. Я ж тільки посміювався з його дивакуватих манер, спускав його з хмар на землю і доводив необхідність удосконалюватися. Для мене він був не так товаришем, як цікавим типом. Він навряд чи міг бути добрим другом, у його душі було щось неприємне. Хоча він ніколи не зробив мені ніякої гидоти, але я підсвідомо зберігав у наших відносинах певну дистанцію. Він же дещо поблажливо удостоював мене своєю дружбою-суперництвом, визнаючи, що я хоч трохи знаюся на "високих матеріях".

Андрій вважав себе неперевершеним та чарівним. У нашій компанії це було джерелом веселих жартів на його адресу. Достоїнством Андрія було те, що він, незважаючи на честолюбство, ніколи не ображався. Якщо й ображався, то ніколи не подавав вигляду. Просто зникав на якийсь час, а потім, переваривши образу, знову з'являвся в моїй кімнаті, як ні в чому не бувало.

Якось на початку навчального року, коли ми були вже на третьому курсі Індустріального інституту, Андрій прийшов до мене і за звичкою осідлав стілець. Я, зігнувшись над столом, креслив курсовий проект, і не звертав на нього жодної уваги – він був у мене надто частим гостем.

Цього разу Андрій мав особливо важливу новину. Він напустив на себе надзвичайно таємничий вигляд і крутився як вуж. Разом з тим він старанно мовчав, намагаючись розпалити цим мою зацікавленість. Я відчував, що він майже лопається від потреби вразити мене своєю таємницею, але не подавав вигляду.

"Ти нічого не знаєш?" – нарешті не витримав він.

Я продовжував креслити.

"Ну, звичайно, ти нічого не знаєш", – Андрій понизив голос до шепоту. – "Цього року на першому курсі винятково цікаві дівчата. Я спеціально цікавився проблемою нового набору".

"Я був учора в гуртожитку Хімфака (хімічний факультет). Ах, які дівчата. А одну я там знайшов – справжня принцеса, в повному розумінні слова принцеса. Я навіть її ім'я дізнався – Галина! Я розробив детальний план і прийшов тепер порадитись з тобою. Та кинь ти свої чортові креслення. Слухай сюди!

Андрій говорив так, ніби серце принцеси вже лежало у його кишені.

"Я до біса розумно придумав. Подивився в якій кімнаті Галина живе – це раз. Подивився, хто з нею ще в кімнаті живе, їх там четверо – це два. Вибрав найпотворнішу з усіх і зачаровував її цілий вечір, як Мефістофель. Тепер ця жаба вважає, що я в неї по вуха закоханий, навіть запросила мене до себе в кімнату. Розумієш? А в кімнаті ж Галина. А-ах! Бачиш як справи робляться". Андрій підскочив на стільці і подав якийсь невиразний звук у захваті від свого власного гострого розуму.

Потім він знову зашепотів: "Справа наполовину зроблена. Мені тільки незручно ходити туди одному. Потрібен компаньйон. Ходімо зі мною!"

"Ти все одно конкурент не небезпечний", – додав він із почуттям власної переваги.

Слова Андрія мене здивували – він вважався серед студентів найзапеклішим жінконенависником. Завдяки своїй незграбній зовнішності він не мав успіху у студенток. Через відсутність інших доказів, він з апломбом говорив: "Жінки все одно ні чорта не розуміють. Їм потрібна зовнішня оболонка, а не душа".

Потім, певно, щоб втішити себе, він бурмотів: "До того ж усі визначні люди аж до смерті були неодруженими".

Отже, щось таки трапилося, якщо Андрій заговорив про жіночу красу. До цього часу його цікавили жінки не молодші за Катерину Велику.

Незабаром я сам зустрів принцесу, навколо якої Андрій плів свої хитромудрі сіті. Залишається додати, що в результаті наша з Андрієм дружба-суперництво поширилася також і на Галину.

Навесні 1941 року ми з Андрієм захистили перед Державною Екзаменаційною Комісією наші дипломні роботи та стали молодими інженерами, перед якими відкривався світ.

Студентське життя, незважаючи на всі його принади, було не легким. Більше половини випускників нашого курсу заплатили за вищу освіту за дорогу ціну – туберкульоз, катар шлунка, неврастенія. Але ми виборювали наше майбутнє. Тепер воно розкривало перед нами свої привабливі шляхи. Тепер ми мали серйозну професію, перспективи на краще матеріальне забезпечення, можливість здійснити свої плани в житті. Путівка у життя лежала в нашій кишені.

22 червня 1941 року...

Багато хто з нас ніколи не забуде цю дату. Війна прийшла як грім серед ясного неба. Вона руйнувала усі наші плани на майбутнє. На довгі роки ми повинні були відмовитися від особистого життя, зробити крок в невідомість. Незважаючи на це, ми сприйняли війну на прочуд спокійно. Німеччина уособлювала для нас Європу, а Європа була для більшості молодої прогресивної інтелігенції забороненим ідеалом. Абсолютна заборона будь-якого контакту із зовнішнім світом має свої негативні сторони – багато хто з радянської молоді бачив у Європі перебільшене до абсурду втілення своїх духовних та матеріальних прагнень.

Багато хто в першу хвилину вважав, що це означає початок комуністичної світової революції, що війна інсценована Сталіним, що це черговий еволюційний маневр Комінтерну – і вони злякалися. Але коли за кілька днів прийшли перші звістки про приголомшливі успіхи німецьких військ, про катастрофічні поразки Червоної Армії – люди заспокоїлися. Багато хто в принципі, у глибині душі, навіть раділи війні. Саме такій війні. Вони внутрішньо сприймали цю війну як хрестовий похід Європи проти більшовизму. Це парадокс, про який мало хто підозрює у Європі, а російські люди намагаються не згадувати про це – надто гірким було розчарування, що прийшло згодом.

Гітлер віддав до рук Сталіна найбільший козир – довіру народу. Якщо до війни більшість молодої інтелігенції принципово не хотіли вірити радянській пропаганді або ставилися до неї дуже критично, то в роки війни ці люди здобули кривавий урок, якого вони ніколи не забудуть.

Зустрівши мене де-небудь, Андрій схвильовано тягнув мене вбік і повідомляв останні зведення з фронту. Німецькі зведення. З німецького фронту, де він був душею. Коли німецькі війська були ще далеко від Києва, він присягався, що Київ уже взято. Кожну поразку радянських військ він сприймав не тільки з радістю, а прямо таки з тваринною зловтіхою. У своїй уяві він уже командував якоюсь терористичною бандою і подумки підраховував кількість повішених його рукою комуністів.

Незабаром війна розкидала нас з Андрієм у різні боки.

Наприкінці 1941 року я одержав від нього першого листа. Написаний на брудному уривку паперу, він був пронизаний безнадійною тугою. Це був не лист, а вовче виття на місяць. Він був десь у тилу, в якійсь навчальній частині. На додачу до всього, це була частина спеціального призначення – після закінчення навчання їх мали перекинути в німецький тил у якості партизан. Він був інженером-будівельником, тепер став офіцером-сапером. Це визначало його майбутню спеціальність – диверсійна робота у тилу ворога.

Прочитавши листа, я був певен, що наступного дня Андрій перебіжить до німців.

Другого листа я отримав від нього не скоро, майже за рік. Дивовижний конверт, папір носив гриф німецького штабу, хрест-навхрест перекреслений рукою Андрія. Коли я прочитав листа, то був чимало здивований – наскільки людина може лицемірити. Лист був написаний у пихатому стилі гомілетики, це був суцільний хвалебний гімн Батьківщині, партії та уряду. Написати ім'я Сталіна в Андрія все ж рука не повернулася.

Він писав: "Тільки тут, у тилу ворога, я зрозумів що таке Батьківщина – Батьківщина з великої літери. Тепер це для мене не абстрактне поняття, а жива істота, рідна істота, Батьківщина-Мати. Я знайшов те, що марно шукав – сенс в житті. Або груди в хрестах, або голова в кущах. Якщо вже жити, то жити з лапстосом (майстерній удар у більярді). Тепер я член Комуністичної партії, нагороджений трьома орденами і представлений до підвищення. Командую партизанським загоном за чисельністю рівним полку, а за його бойовим балансом – ще більше. Я зробив дурість, коли пішов вчитися на інженера. Тепер я твердо вирішив – після переможного закінчення війни піду працювати в органи НКВС, зміню прізвище на Орлов".

Маленький Нерон вже не сумнівався у результаті війни. Він хотів перекваліфікуватися на працівника НКВС, оскільки вважав цю установу квінтесенцією радянської влади. Він докладно перераховував у листі кількість підірваних мостів, пущених під укіс поїздів та знищеної живої сили противника.

Я не повірив переродженню Андрія. Я просто подумав, що він пише з огляду на наявність військової цензури. Морально-політична характеристика та підвищення офіцерів багато в чому залежить від їх листів. Я вирішив, що честолюбство і жага до кар'єри взяли гору над усіма іншими почуттями його гарячої душі.

Я немало розлютився і написав у відповідь: "Боюсь як би ми не опинилися з Вами по різні сторони столу, громадянин Орлов". Це було на адресу майбутнього слідчого НКВС.

Останній лист я отримав від Андрія ще за рік. Це були врівноважені рядки дорослої людини. Він повідомляв, що командує з'єднанням регулярних партизанських загонів, що дорівнює чисельності армійської дивізії. Діяльність його підрозділів охоплювала по карті район, рівний за величиною середній європейській державі. Про бойові справи його частин повідомлялося у зведеннях Совінформбюро. Він не перераховував своїх орденів, лише коротко згадав, що йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Мій друг-суперник справді зробив кар'єру. Андрій любив похвалитися, але ніколи не брехав. На той час у російській душі відбулися великі зміни, і я щиро пишався подвигами Андрія. Наприкінці листа він повідомляв, що пересувається разом із наступаючим фронтом на захід у район Прибалтики, що робота там важка і можлива перерва у нашому листуванні.

З того часу я нічого не чув про Андрія Ковтуна. Я з сумом подумав, що його голова таки опинилася в кущах, і подумки поставив хрест над його ім'ям.

3.

І ось тепер Андрій знову переді мною – воскрес із мертвих, живий і неушкоджений. У моїй уяві помер дивакуватий хлопець, який мріяв про великі подвиги. Зараз переді мною стоїть чоловік у розквіті сил. На його грудях поверх кількох рядів орденських стрічок виблискує золотом п'ятикутна гранована зірка – найвищий знак військової звитяги Радянського Союзу. Його постать дихає спокійною впевненістю людини, яка звикла командувати, риси обличчя втратили юнацьку незграбність і набули своєрідної мужньої краси. Лише характер у Андрія не змінився. Вигадав сюрприз, від якого у мене серце в п'яти опустилося.

"Давно ми з тобою, братику, не бачилися. Приймай дорогого гостя!" – каже Андрій незнайомим для мене голосом. У його тоні наліт поблажливості, ніби він звик говорити з людьми зверху вниз.

Злі роки мчать галопом, не помічаєш як летить час. Аж тільки-но зустрівшись зі старим приятелем, відчуваєш скільки води вибігло з тих безтурботних студентських років.

"Гість ти справді рідкісний", – кажу я. – "Тільки чому ти мене раніше не попередив. Зараз я навіть і не зрозумію як нам відсвяткувати твоє воскресіння з мертвих. Чому ти не писав?"

"Знаєш що таке – спецзавдання? Я два роки навіть матері писати не міг. Ну, а ти як живеш? Одружився чи все ще на підніжному кормі?"

Андрій ходить по кімнаті, твердо ступаючи чобітьми по килиму і засунувши руки до кишень синіх галіфе. Життя навчило мале каченя міцно стояти на власних ногах. Раніше на стільці поряд з моїм креслярським столом він почував себе не так упевнено.

"Ну, а тепер розповідай все по порядку", – каже Андрій, сідаючи у крісло між письмовим столом та книжковою шафою.

"Як воював?"

"Та як і всі", – відповів я.

Я ще не прийшов до тями від несподіванки і відчуваю деяку незручність. Андрій так змінився за ці роки, чи знайдемо ми тепер спільну мову?

"Люди воювали по-різному", – звучить голос Андрія, – "Знаєш, розумний – наживається, а дурень – навоюється. Втім, це вже справа минулого. Які в тебе плани на майбутнє?"

"Завтра встаю на десяту годину на роботу", – говорю я.

"Це похвально. Значить ти, як і раніше, реаліст".

Наша розмова натягнута і неприродна. Дивно як час стирає колишню задушевність та близькість юнацьких років.

"Ех, гарний був час – студентські роки. Здається тисячу років з того часу минуло", – каже задумливо Андрій, ніби вгадуючи мої думки. – "Скажи, чим скінчилася справа з Галиною? Я був упевнений, що зустріну її твоєю дружиною".

Андрій не забув про нашу принцесу студентських років. Та й мені приємний цей спогад безхмарних днів. Так напів-заметені вітром сліди маленької ніжки на прибережному піску будять у нашому серці милі розпливчасті образи. Слід на піску дарує нам солодкий, як дим опіуму, сон далекої мрії. Слід на піску, далеке море, сонячний вітер. Лягти би на цьому піску і дивитись у блакитне ніщо.

Якийсь час ми сидимо мовчки. Я пропоную Андрію цигарку, він відмовляється.

"Ти що – так і не навчився курити?" – питаю я.

"Ні, пробував у лісах з нудьги, але так і не звик", – відповідає він.

Я знаю, що раніше Андрій органічно не переносив алкогольних напоїв. Коли я поставив перед ним пляшку з яскравою етикеткою, він почав вивчати її з усіх боків, так начебто це були ліки.

"Мій головний недолік – не можу пити", – каже він. – "Вдома у мене лежать колекційні вина з підвалів Герінга – так і не чіпаю. А часто важко доводиться. Інші посмокчуть пляшку і забуваються, мені ж це не допомагає".

"Що в тебе – докори совісті починаються?" – Запитую я – "Але ж ти ж сам, якщо не помиляюсь, в Робесп'єри ліз. Так, до речі, як твоє прізвище – Орлов?" Я нагадую йому про листи з партизанського тилу.

"Ні. То було просто сп'яніння... Своєрідне сп'яніння", – відповідає Андрій, і мені чується невпевненість у його голосі.

"Скажи, Андрію, навіщо ти мені писав усілякі дурниці в листах. Просто враховував цензуру?"

"Можливо, ти не повіриш цьому", – відповідає він, – "але це була правда. Зараз мені це самому здається дурним. Якщо сказати тобі по совісті, роки війни були і напевно залишаться найщасливішими в моєму житті. У них я знайшов себе. Тоді я купався в крові, але до останнього фібра моєї душі був переконаний, що я маю рацію, що я роблю велику і потрібну справу. Тоді все здавалося мені ясним і чистим, як безмежне сніжне поле. Я відчував себе господарем російської землі і готовий був померти за неї. Ось просто так – розкинувши руки на снігу".

Слова Андрія виходять насилу, він говорить їх із якимось ледь помітним коливанням, в них немає його звичайної самовпевненості та героїчного пафосу.

"Ну так у чому ж справа?" – питаю я.

"Тепер же у мене іноді немає такої впевненості", – продовжує він, дивлячись в одну точку, ніби не чув мого питання. – "Раніше я вбивав німців. Дивись!" – Він простягає вперед свої вузлуваті засмаглі руки. – "Цими руками я перебив стільки німців. Просто вбивав, адже партизани в полон не беруть. Вбивав і почував себе добре. Тому що був упевнений у своїй правоті".

"А знаєш, що я зараз роблю?" – обличчя Андрія перекручує нервова судома, у його голосі чується прихована злість. Дивна злість – ніби він гнівається на самого себе. – "Тепер я вбиваю німецьку душу і мозок. Геббельс колись сказав: "Якщо хочеш підкорити націю, то треба вирвати у неї мізки". Ось цим я зараз і займаюся. Погано тільки, що своя голова тріщить".

"Ми маємо бути зацікавлені в Німеччині остільки, оскільки це необхідно для забезпечення наших інтересів. Правильно! Але справа заходить надто далеко. Та це й не головне. Як тобі це сказати..".

Якийсь час він мовчить. Потім говорить повільно, підбираючи слова: "У мене проклятий сумнів. Мені здається... те, що ми тут убиваємо... це краще за те, що за нашою власною спиною. Мені не шкода німців, але мені шкода самого себе, нас самих. Ось у цьому суть питання. Ми руйнуємо витончену систему культури, реорганізуємо на наш зразок, а цей зразок – плюнути хочеться. Пам'ятаєш наше життя там?

"Послухайте, майоре Держбезпеки, чим Ви зараз, власне, займаєтеся?" – питаю я. – "Потім говоріть трохи тихіше. У німецьких будинках тонкі стіни".

От тобі й еволюція! Майор МВС починає говорити цікаві речі.

"Що я роблю?" – повторює моє запитання Андрій. Потім каже непевно: "Різні я справи роблю. Крім тих задач, які зазвичай приписують МВС, у нас багато інших, про які ніхто не здогадується. Наприклад, у нас є точна копія вашого РВА, тільки в мініатюрі. Ми контролюємо вашу роботу, одночасно допомагаємо, там де потрібне радикальне втручання – швидко і без галасу. Москва не так довіряє звітам Соколовського, як нашим паралельним доповідям".

"Ти вже напевно знаєш із досвіду", – продовжує він. – "Лейтенант МВС може наказувати вашому полковнику, а слово майора МВС – це закон для ваших генералів. Принаймні неписаний закон – генерал заднім розумом розуміє, що це наказ, порушення якого може мати дуже неприємні наслідки".

"Ти знаєш Політрадника Семенова та полковника Тюльпанова?" – Запитує Андрій і, не чекаючи моєї відповіді, продовжує. – "Ми рідко зустрічаємося з ними, але вони повсякденно відчувають нашу батьківську турботу, починаючи з таких дрібниць як створення відповідної аудиторії та морального духу у Будинку Культури Радянського Союзу".

"Ми дуже часто запрошуємо для дружньої співбесіди Вільгельма Піка та інших вождів", – слова "дружня співбесіда" та "вожді" Андрій вимовляє підкреслено іронічним тоном. – "Ми з ними навіть за руку не вітаємося – щоб їм на думку не спали всякі вольтер'янські думки. Ми з ними не цацкаємося як ваш Тюльпанов".

"Тільки попрацювавши в нашому апараті, можна пізнати глибину людської підлості. Взагалі нікому руки подавати не хочеться". – зневажлива усмішка кривить губи Андрія. – "Усі наші дорогі гості ходять навшпиньки. Якщо не подобається – до Бухенвальда не далеко. Пік і братія це добре знають – там вже коптяться деякі його колеги".

"Демократизація Німеччини... Ха... Усіх булочників і ковбасників – на Колиму. Ліквідація власників, як класу. З їхніх локалей побудуємо червоні куточки імені Піка чи ще якоїсь сволоти", – останні слова Андрія – це суміш холодної зневаги і бридкості. – "Знаєш як ми робили чистку Берліна після капітуляції? В одну ніч! Тридцять тисяч людей з ліжка – курсом на Сибір. Ми мали всі списки ще тоді, коли війська стояли за Одером. Отримали все від місцевих комуністів".

Андрій мовчить деякий час, закидає ногу за ногу, дивиться на власне коліно.

"Від старанних негідників відбою немає. Знаєш, після капітуляції у нас буквально стояли черги добровільних донощиків та інформаторів. Одного разу я наказав прикладами розігнати цілий натовп цієї людської мразі з моєї приймальні – не витримав".

Слова Андрія нагадують мені про характерне ставлення радянських солдатів до наших німецьких "однодумців".

Незадовго до з'єднання радянських та американських військ групі російських солдатів зустрівся самотній німець. На спині його був рюкзак, поруч він вів велосипед, на якому було навантажено решту його майна. Він йшов на схід. Побачивши радянських солдатів, німець прийшов у дике захоплення: "Stalin-gut... Ich Kommunist... Kamerad..".

Він спробував пояснити солдатам, що йде в Радянську Росію, що разом із нею хоче будувати комунізм. Солдати мовчки перезирнулися, повернули його обличчям на захід і доброзичливо дали по потилиці. Коли німець спробував упиратися у своєму бажанні йти на схід, то солдати розлютилися, відібрали у нього велосипед і рюкзак. Побитий паломник у Кремль після комуністичного хрещення ледве зміг чкурнути назад під напутні слова солдатів: "Тепер камрад справжній комуніст. Твоє – моє. Сталін – гут". Солдати були глибоко переконані, що зробили добру справу – врятували людині життя.

У перші місяці після капітуляції, у період міжцарства, солдати іноді займалися полюванням на німців з автомашинами – просто щоб покататися. Якщо "Фріц" намагався довести, що він "свій", комуніст, то солдати з подивом запитували партдокументи: "Дивись, Петро – бачив дурня? Якщо вже у нас комунізм – так це зрозуміло. Але чого цим ідіотам потрібно? Напевно якась сволота!" І "ідеологічний Фріц" отримував додаткову санобробку (санітарна обробка – жаргон), після якої, лежачи в шпиталі, мав час переглянути свої погляди на комунізм. Машина після прогулянки, якщо й лишалася ціла, просто віддавалася черговому "Фріцу", який видався солдатам симпатичним. Російська душа живе імпульсами.

Функціонери КПГ-SED, поставивши на радіаторах автомашин червоні прапорці і почуваючи себе господарями, ганяли Берліном як на пожежу, перевищуючи всі межі дозволеної швидкості. Тут вже кожен радянський офіцер або солдат за кермом вважав своїм кровним обов'язком зайнятися ідеологічною перековкою знахабнілого "камрада". Чим вище за партійним чином був "камрад", тим більшою честю вважалося розбити йому радіатор та фізіономію. "Щоб не так поспішав до комунізму!" – говорилося у таких випадках.

Сам комендант берлінського Кремля – ​​Карлсхорста, полковник Максімов тільки посміювався, коли йому доповідали про подібні витівки.

Це не були просто акти варварства. Поживши в Німеччині, радянські солдати відгукувалися про німців з повагою та навіть деякою заздрістю. Але на адресу німецьких комуністів чулися вислови: "Негідники та продажні шкури". Радянська людина, побачивши Європу, глибоко переконана, що комуністом може бути лише дегенерат, який перебуває на зарплаті у Москви.

"О, до речі, – що ти робив нещодавно на Петерсбургерштрассе?" – несподівано питає Андрій.

Я здивовано дивлюсь на його нерухому постать. Тиждень тому я справді був на Петербургерштрассе. Одна із моїх московських знайомих Ірина запросила мене до себе. Вона закінчила в Москві Інститут іноземних мов і тепер працювала в Берліні на посаді викладачки німецької мови. Коли я знайшов потрібний мені будинок, він мало чим відрізнявся від інших. Зовні не було жодного напису, не було навіть червоного прапора, що вказує на те, що будинок зайнятий окупаційною установою. Проходячи вулицею, можна було подумати, що це звичайний німецький будинок. Але коли я відчинив двері, то опинився ніс у ніс з вартовим у формі військ прикордонної охорони МВС. Моя офіцерська форма та посвідчення особи допомогли мало. Ірина повинна була зійти вниз та підтвердити мою особу, тільки тоді я отримав перепустку. У цьому будинку була школа цензорів МВС, тут же вони й жили на казарменному стані. Умови були дуже суворими, як і у всіх установах під опікою МВС. Навіть у неділю, йдучи кудись, Ірина, хоч вона й була вільнонайманою, мала отримати дозвіл у свого начальника, потім відзначити в реєстраційній книзі час виходу та мету, повертаючись вона ставила час приходу і знову – свій підпис. Жили вони всі, за її власними словами, на правах напівв'язнів.

"Звідки ти знаєш, що я був на Петербургерштрассе?" – питаю я.

"Звідки? Дуже просто – попередньо я поцікавився твоєю особистою справою. Не подумай, що це та особиста справа, яку ти маєш тут, у Відділі Кадрів. Адже я не помилюся, якщо стверджуватиму, що нещодавно ти слухав "Євгенія Онєгіна" в Адмірал-Паласі, дивився балет "Петрушка". Можу навіть нагадати з ким ти там був".

Андрій скоса дивиться на мене, цікавлячись як я реагуватиму на його слова. Він все так же любить дешеві ефекти.

"Втім, це поки не вважається гріхом, Адмірал-Палас – у радянському секторі", – каже він – "Але рекомендую тобі утриматися від відвідування театрів в інших секторах – такі речі зараховуються за статтею дебет. Зрозумів?! Ми маємо свою бухгалтерію на кожного офіцера РВА аж до маршала Соколовського. Твоя особиста справа поки що у повному порядку – з чим тебе і вітаю".

"Так, про Петерсбургштрассе!" – продовжує Андрій. – "Там є ще кілька цікавих закладів. Наприклад, спеціальний розплідник німецьких інструкторів – кадри майбутнього німецького МВС. Деякі речі зручніше робити німецькими руками".

"Мене вражає одне – те, до чого ці люди прагнуть", – каже Андрій. – "Мені іноді здається, що деякі з них щиро вірять, що вони будують кращу Німеччину. Весь цей дріб'язок навіть не отримує додаткових пайків, як спецтрійка".

"Знаєш що це таке – спецтрійка?" – Андрій знову дивиться на мене. – "Німці називають тріо Гротеволь-Пік-Ульбріхт скорочено ГПУ. А ми самі охрестили їх для лаконічності «спецтрійкою»".

Андрій знову почав розповідати гасла зі стін вбиралень. Видно йому приносить задоволення ділитися зі мною літературними перлами з архівів МВС.

"А знаєш ти що таке SED?" – звучить голос майора Держбезпеки. – "Німці кажуть – «So endet Deutschland» («Так закінчується Німеччина», прим. пер.). Можливо вони і не підозрюють наскільки вони мають рацію. Це стане очевидним, коли Німеччина обернеться Німецької РСР, а теперішня SED буде перейменована в КП(б)Н. Звичайно справа не в назвах, а в суті.

У Андрія дивний вираз обличчя. У ньому залишки награної таємничості – ця властива його душі потреба задоволення яскраво вираженого почуття свого Я. З іншого боку, у ньому – неприкрита гіркота. Ще у студентські роки у Андрія були сильно розвинені якісь темні підсвідомі інстинкти. Можливо, і тут він не просто Андрій Ковтун, а лише майор Держбезпеки при виконанні службових обов'язків? Може ця розмова – просто провокація з метою з'ясувати мою реакцію?

Для нашої спільної користі я кажу Андрію: "Ти говориш досить дивні речі. Будь на твоєму місці хто інший, то я безумовно повідомив би про це відповідні органи. Але оскільки переді мною майор Держбезпеки, та ще в повній формі, то я сприймаю всі ці штучки як підготовлену провокацію. Виходячи з цього, я вважаю зайвим давати хід справі. Крий поки не набридне".

Андрій дивиться на мене і сміється: "Однак ти передбачлива людина. Застрахуватися ніколи не заважає. Хто це сказав – "Не полководець той, хто не забезпечує шлях для відступу". Мольтке, чи що? Для заспокоєння власного сумління можеш приймати все за провокацію. З такою передумовою я можу говорити навіть відвертіше".

Андрій підводиться і починає ходити по кімнаті. Зупинившись біля книжкової шафи, він розглядає корінці книг.

"От глянь", – він витяг книгу про Голландію, гортає її і показує мені. – "Голландці миють милом навіть тротуари перед будинками. Усі ситі та одягнені. Мені ці маленькі країни особливо шкода. За яким бісом їм комунізм? Але досить двох десятків негідників – і вони теж будуть марширувати з червоними прапорами. А миття тротуарів... Вони тоді й самі митися перестануть".

Андрій безцільно перебирає книжки на полицях. Стоячи до мене спиною, він каже: "Кумедно тільки, як легко цілі нації пхають голову в цю петлю. Візьми Німеччину. Якби Сталін мав всю Німеччину у своїх руках, німці б вже сьогодні танцювали усі як один під його дудку. Знаєш як у них – "Befehl ist Befehl" ("порядок є порядок", прим. пер.). Звичайно, спочатку передумова – буде створено каркас самостійної німецької держави, з прем'єрами та іншими маріонетками. Полоскочуть німецьке почуття націоналізму. А потім, коли візьмуть віжки до рук, німці одноголосно проголосують за створення Німецької РСР. Яка вона там буде за рахунком – двадцята чи двадцять перша".

Вимірюючи кроками кімнату, Андрій продовжує свої гіпотетичні роздуми. Певно, він давно не мав можливості висловлювати свої думки вголос.

"Форма і зміст", – каже він, ніби ні до кого не звертаючись. – "Візьми, наприклад, соціалізм і комунізм. За Марксом соціалізм – це первинна стадія комунізму. Соціалістичні тенденції дуже сильні у світі. Прогрес сучасного суспільства природно вимагає якихось нових форм. Соціал-демократичні партії, соціалізація при Гітлері, сьогоднішні соціалістичні течії в Англії. Це спостерігаєш на кожному кроці. Так що дійсно – всі дороги ведуть до Комунізму?"

Андрій мовчить деякий час, ніби не може висловити те, що хоче сказати.

"Тепер подивися на те, що ми сьогодні маємо в Росії", – каже він. – "Це називається соціалізмом. За формою це ніби справді соціалізм – все належить суспільству в особі держави. А за змістом? За змістом це – державний капіталізм чи соціалістичне рабовласництво. Народ витягує останні жили заради майбутнього комуністичного раю. Найбільше це схоже на віслюка, перед яким на оглоблі прив'язаний пучок сіна – осел тягне, а сіно на тому самому місці. А наївні ідеалісти на Заході плутають поняття соціалізм і комунізм і добровільно пхають голову у той самий хомут".

"Пам'ятаєш казку Андерсена «Нова сукня короля»?" – продовжує Андрій. – "Чудова річ! Пам'ятаєш як голого короля вели вулицями, а всі навколо розхвалювали яке у нього чудове плаття. Невидиме, але чудове. Комунізм грає роль такої сукні в сучасному суспільстві. Одні розхвалюють його тому, що заробляють на цьому, інші сподіваються заробити, треті – зі страху, що їх приймуть за реакційних телепнів. І всі хором повторюють: "Ах, яка гарна сукня!" А ніхто окрім нас не знає, що це за сукня. Недарма кремлівські ткачі бережуть своє виробництво за сімома замками".

"Є тверді закони людської психіки. Якщо людині день у день повторювати одне й те саме, то вона зрештою починає вірити цьому. Тут можна згадати заповідь Геббельса: "Чим брехня неймовірніша, тим їй більше вірять". З гітлерівської компанії я більше всіх поважаю Геббельса – він був розумною людиною і відвертим циніком.

Після вечері ми сидимо ще протягом якогось часу за столом. Я замислився над словами Андрія. На ці теми не часто доводиться говорити, намагаєшся навіть не думати.

Потрібно визнати, що комуністична теорія – це справді сильна річ. Ще не існувало у світі іншого світогляду, який би служив такою універсальною зброєю в руках того, хто його тримає. Гітлер мав базою расову доктрину, теорію національної переваги німецької раси. Слабкість національної доктрини була у її регіональній обмеженості. Що більше розширювалася Гітлерівська Імперія, то важче було застосовувати цю доктрину. В окупованих країнах вона служила більше на шкоду Гітлеру, ніж на користь. Перевага комуністичної доктрини – у її інтернаціоналізмі.

Муссоліні хотів побудувати Нову Італію за зразком Римської Імперії. Його ідея була стара, як пил віків. Разом з тим, історія каже нам, що тільки ті політичні доктрини минулого мали успіх, які корінням сягали в майбутнє. Комуністична доктрина сильна саме своїми рецептами лікування всіх хвороб сучасного суспільства – у майбутньому.

У демократичному світі пролетарі сподіваються покращити своє існування, хапаючись за комунізм, – для людини цілком природно прагнути кращого. Ми вже втратили всі ілюзії, але не бачимо іншого шляху, не маємо можливостей. Часто ми марно намагаємось переконати себе у тому, чому ми вже не віримо, намагаємося знайти якийсь компроміс.

"Як це не дивно, але з комуністичним вченням можна провести лише одну історичну паралель – це християнське вчення", – каже Андрій. – "Тільки воно було таким само ортодоксальним. Завдяки цьому воно і поширилося по всьому світу. Християнське вчення говорило душі людини: "Віддай твоєму ближньому", – чи не так? Історія зробила крок до матеріалізму. Комунізм б'є по інстинктах людини. Вульгарний примат комунізму – "візьми у твого ближнього". Нове суспільство за принципом павуків у ямі. Це принцип. А все інше – лише декоративні дрібниці. Строкаті ганчірки щоб прикрити наготу".

"Людина повинна вірити у щось", – продовжує він. – "Чому люди поклонялися сонцю або язичницьким ідолам і богам? З тієї ж причини. Сталін переслідує релігію тому, що вона є його конкурентом у боротьбі за душу людини. Убивши віру в Бога, Сталін поставив на його місце ідола – самого себе. Похідне від амеби поставило себе на місце Бога".

"Знаєш, мене ще до війни бісила пристрасть Сталіна до лицемірства і поклонінню з усіх боків. Розумна і морально чиста людина сама поклала б цьому кінець. Більше того, ця брудна риса його характеру дає мені привід до занепокоєння", – Андрій клацає пальцями, підбираючи точний вираз. – "Йому безперечно було б приємно, щоб увесь світ... Немає сумніву, якби він міг здійснити цей експеримент безкарно, то він не вагався б ні хвилини. Ця прагнення старе, як і будь-яка диктатура. Є багато прикладів, чим усі ці витівки закінчуються. Але ж на карту поставлена ​​доля нашого народу.

Андрій повільно опускається в крісло, витягає ноги вперед, кладе голову на плюшеву спинку: "Після капітуляції я гадав, що ми візьмемо у Європи все найкраще, – адже ми врешті-решт переможці, – і наведемо лад у себе вдома. Натомість ми встановлюємо тут свій бардак, а з нашого народу останні жили тягнемо. Перманентна революція! Я тут будую комунізм у загальнонімецькому масштабі, Вільгельм Пік бігає в мене на побігеньках, а вдома у нас що коїться?"

В очах Андрія спалахує злий вогник. Він схоплюється і знову починає міряти килим кроками. Голос його здавлений від сказу: "Заради цього я воював?!"

"Послухай, Андрію", – кажу я. – "Припустимо на момент, що твої слова не провокація, а твої справжні думки. Як можна поєднати все це з роботою в МВС?"

Андрій на мить дивиться мені в очі, потім знову дивиться в неіснуюче місце в напівтемряві кімнати.

"Ти думаєш я навіщо червону шапку тягаю?" – каже він – "Просто для сміху. Щоб потішитися як від мене люди шарахаються. Це тепер єдине задоволення у всій моїй роботі. Якщо порожньо всередині, то мимоволі шукаєш щось зовнішнє".

"У тебе ця жилка і раніше була – a la Neron", – говорю я. "Але на цьому далеко не поїдеш".

"Так, маєш рацію. Між іншим – знаєш ти професійні хвороби працівників МВС?" – криво посміхнувшись, Андрій продовжує. – "Алкоголізм вважається найбільш невинною. ​​Більшість – наркомани: морфій, кокаїн. Статистикою встановлено, що трьох років роботи в оперативних органах достатньо для хронічної неврастенії".

Андрій дивиться на мене з незрозумілою усмішкою: "У Криму є навіть спеціальний санаторій МВС із першокласним обладнанням для лікування наркоманів та імпотентів. Тільки це мало допомагає. Нервову систему важко відновити. Люди з нормальною психікою не витримують цієї роботи. Інтелігентність для нашої професії взагалі протипоказана. Інтелігенти витримують менше, ніж інші".

"Для того, щоб зробити кар'єру в МВС, потрібно бути професійним негідником", – продовжує він. – "Ідеалісти вже давно склали свої голови, стара гвардія відійшла в область історії ВКП(б). Залишилися в основному дві категорії: або мовчазні виконавці, яким байдуже яким шляхом вони заробляють свій хліб, або люди готові продати свою матір в ім'я кар'єри. Ти знаєш радянську заповідь – попереду будь рабом твого начальника, а ззаду копай йому могилу, тоді сядеш на його місце. Те саме в МВС, тільки в геометричній прогресії. Як воно там, парабола – у квадраті, а гіпербола – в третій ступені, так наче? Все забув. Раніше розраховував одноконсольні балки і жорсткі рами. Тепер аналогія – шибениця та грати. Застосування сопромату в політичному аспекті".

"Недарма слідчі за кокаїн хапаються. Ти звертав увагу, що у всіх оперативників воскові обличчя? Це від нічної роботи. Живуть як сови. Вдень сплять, а вночі працюють".

Андрій ще більше сповзає в кріслі, закидає назад голову: "Коли аж надто нудно стане, сідаю серед ночі в машину і ганяю, як чумовий, по Берліну. На всю педаль по Ост-Вест-Аксі. Англійські патрулі пробували ганятися, але куди там – у мене восьмициліндрова Татра. Розженусь на сто з гаком і ж-ж-ить крізь Бранденбурзькі ворота. Один міліметр повороту керма – і розлетишся на атоми. Мене навіть іноді спокуса бере... Так просто... Усього один міліметр..".

"Добре тобі – ти інженер. Пахне олією та димом", – каже Андрій тихо, ніби відповідаючи своїм власним думкам. – "А навколо мене пахне кров'ю".

"Коли я йшов до університету, кар'єра інженера здавалася мені чимось солідним. Як у пісні співається "Дощечка мідна і штора синя його вікна..." Потім як побував на практиці, як подивився на цих інженерів... Закінчував університет просто за інерцією. Хотів чогось іншого. А зараз сам не знаю – чого я хочу. Знаю лише одне – загину від кулі... своєї чи чужої".

Мені стає шкода Андрія. В двері зайшов чоловік у повному розквіті життєвих сил, що впевнено дивився вперед і, здавалося б, досяг своєї мети в житті. Тепер у його голосі звучали нотки приреченості. Спокій, з яким він промовляв ці слова, лише посилювали враження.

"Але ж ти теж інженер", – говорю я. – "До того ж ти член партії, заслужений герой війни. Можеш повернутися до попередніх занять".

"Це виключено", – відповідає Андрій. – "Із органів МВС немає шляху назад. Навіть для нас самих нема. Чи багато ти зустрічав таких людей? Раніше робота в ЧК за анкетними даними була позитивним фактором. Тепер ми прогресували також у цій галузі. Питання розглядається від зворотного, ab adversum – як казав професор Лузін. Тепер тебе питають: "А чому Ви пішли з органів МВС?" Тепер це не заслуга, а злочин – дезертирство з найвідповідальнішої ділянки комуністичного фронту. Мене ніколи не відпустять, хіба що сам потраплю за ґрати".

"Потім, хто одного разу спробував смак влади, почуття сили над людьми – тому важко ловити метеликів і розводити герань на вікнах", – каже Андрій з недоброю усмішкою – "Це пікантна страва. Цю страву відривають від людини разом з головою". Знову в словах Андрія звучить роздвоєність його дикої душі.

Якось я зустрів у прифронтовому госпіталі солдата штрафної роти. До війни він був авіаінженером. Коли він був призваний до Армії, його як партійця направили працювати в органи НКВС. Він потрапив у секретну частину Центрального Аерогідродинамічного Інституту ЦАГІ у Москві. На той час у ЦАГІ проводилися особливо секретні роботи з конструювання висотних літаків із турбокомпресорами.

Ніхто з москвичів не підозрював, що майже всю війну день у день над Москвою висів у повітрі самотній німецький літак Хеншель. Він кружляв над Москвою на величезній висоті і був невидимий для неозброєного ока. Тільки присвячені в цю таємницю фахівці розуміли значення білих зигзагоподібних смуг, що повільно розпливалися в небі – це був морозний слід, що залишав таємничий літак. Літак ніколи не бомбив, він тільки робив аерофотозйомку за допомогою інфрачервоної камери. Мати регулярні аеро-фотознімки московського залізничного вузла, через який проходив основний потік вантажів зі сходу на захід, було надзвичайно важливим для німців. Інфрачервона камера дозволяла навіть нічну зйомку у темряві. Літак-примара висіла над Москвою день і ніч. Коли він відлітав, на зміну прилітав інший. Це діяло на нерви Кремлю.

Коли радянські винищувачі, піднявшись на висоту понад десять кілометрів, задихаючись, несамовито дерлися вгору, Хеншель спокійно забирався ще вище, робив віраж, це означало, що він ще не досяг своєї стелі – і обстрілював ЯК-и та МІГ-и (типи радянських винищувачів) з турельного кулемета. Та як правило він не удостоював їх цієї честі, просто посміюючись з недоступної висоти над безпорадними радянськими винищувачами.

ЦАГІ було видане спеціальне доручення Ради Оборони – спішно розробити методи боротьби з висотними літаками. Новоспеченому лейтенанту НКВС, колишньому авіаінженеру, було доручено почесне завдання внутрішнього контролю за роботою ЦАГІ. За виданим з Головного Управління НКВС планом, він був зобов'язаний щомісяця здавати в НКВС певний відсоток шпигунів і диверсантів. План був твердий, щомісяця стільки відсотків шпигунів, стільки диверсантів та інших ворогів народу. Іноді давалося термінове замовлення на десять "шпигунів" – фрезерувальників VI-го розряду або п'ять "шкідників" – лаборантів – металургів. Залежно від внутрішніх потреб НКВС – десь на спецбудівлю НКВС були потрібні люди таких спеціальностей.

Після кількох місяців роботи нерви лейтенанта НКВС не витримали. Не добре знайомий з порядками в НКВС, він подав рапорт з проханням перевести його на іншу роботу. Наступного дня його було відправлено рядовим солдатом у штрафну роту. Зустрілися ми з ним у шпиталі, де він лежав після ампутації обох ніг.

Виходить, Андрію не втекти з МВС.

"Де зараз Галина?" – несподівано питає він.

"Десь у Москві", – відповідаю я.

"Тепер у мене єдина надія", – каже Андрій задумливо. – "Можливо, якщо я зустрінуся з Галиною..".

У цей час лунає дзвінок у двері. Я йду відкривати і повертаюся з Михайлом Зиковим, котрий мешкає неподалік мене. Зиков супроводжує свою появу звичайною тирадою: "Ішов повз, бачу в тебе світло горить, дай думаю заск..".

Він помічає сидячого у глибині кімнати Андрія і обриває свою промову на півслові. Обличчя Андрія не видно в напівтемряві, яскраве світло настільної лампи під абажуром висвітлює лише сині із золотом погони МВС і густо прикрашені орденськими стрічками груди кітеля. Михайло Зиков вітається з Андрієм, той, не підводячись із крісла, відповідає йому мовчазним кивком голови. Зиков відчуває, що потрапив невчасно. З майором МВС не можна розмовляти так запросто, як з іншими. Потім невідомо з якого приводу він тут, можливо це візит службового характеру. У таких випадках найкраще непомітно випаруватися. До того ж мовчазний майор не виявляє особливого бажання зав'язувати нове знайомство.

Відмовившись від запропонованого мною стільця, Зиков каже: "Ну, я, напевно, побіжу далі. Подивлюся, що в клубі робиться".

Він зникає так само раптово, як і з'являється. Завтра на роботі він безумовно розголосить, що я в приятельських відносинах із МВС, безперечно, прикрасить факти. Мої акції в офіційних колах РВА підуть у гору – близьке знайомство з МВС щось таки значить.

Андрій сидить деякий час мовчки, потім піднімається і каже: "Ну, час і мені додому. Якщо будеш колись у Потсдамі, заїдь до мене".


Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ