Григорій Клімов «Пісня переможця»

Розділ 5. БЕРЛІНСЬКИЙ КРЕМЛЬ

1.

"Дуглас" С-47 робить віраж. Внизу, наскільки вистачає око, розкинувся цвинтар руїн. Дивлюся на годинник. За часом ми вже маємо бути над Берліном. Панорама внизу схожа швидше на навчальний макет, ніж на місто. У косих променях заходу сонця різко кидають візерунчасті тіні вигорілі стіни-скелети. Коли ми билися на берлінських вулицях, то якось не помічались масштаби руйнувань. Тепер, з висоти, Берлін здається мертвим містом з ассірійських розкопок. Не видно людей на вулицях, не видно руху автомашин. Тільки випалені цегляні коробки зяють провалами вікон без кінця і краю.

Ось воно – обличчя тотальної війни! Хаос розкуроченого бетону та обвугленої цегли, вапняний пил, що мертвим саваном осів на колись квітучу метрополь ІІІ-ї Імперії. Симфонія війни! Вона була для німців симфонією і пестила їхні вуха, коли гриміла повітряними армадами Герінга над дахами Лондона та Парижа. "Deutschland, Deutschland uber alles" ("Німеччина, Німеччина понад усе", прим. пер.), – любив виспівувати Міхель, відбиваючи такт пивним кухлем, а після чергового "шоппена" переконано додавав: "Uber alles in der Welt..." ("За будь що у світі...", прим. пер.) Ні, мабуть, неупереджена справедливість виявилася вищою за пивний шовінізм!

Наш літак повільно кружляє над містом, ніби показуючи нам розпростертого біля наших ніг переможеного ворога. Як багато переможних парадів та фанфар гриміло тут. Кондори, легіони, фюрери всіх мастей. Блиск та мішура. А тепер... Sic transit gloria mundi... ("Так проходить мирська слава...", прим. пер.) Ви занадто часто вигравали битви, щоб завжди програвати війни.

Вперше я познайомився з Берліном з книжок. У моїй уяві він був містом, де поїзди ходять точніше, ніж годинник, а люди подібні до годинникових механізмів. Якщо Париж був для мене вічно Святкуючим, якщо Відень здавався мені безтурботно Співаючим, то Берлін представлявся у моїй уяві вічно Нахмуреним містом, містом без посмішки, містом, де людям недоступне поняття L'art de vivre ("мистецтво жити", прим. пер.).

Особисто ми зустрілися вперше у квітні 1945 року. У місяць розквітаючих на липах бруньок і любові в коханих серцях. У місяць, коли кров швидше тече жилами, як пишуть поети. Тоді кров справді швидше текла по жилах. Але гнало її не кохання, а ненависть. Текла вона не тільки жилами, а й кам'яними мостовими Берліна.

Вбивати – страшенно неприємне заняття. Забувати та прощати неприємні речі – похвальна якість. Але для цього треба спершу перемогти. Але поки що по тобі стріляють з кожного підворіття.

Раніше я навіть не мріяв, що колись побачу на власні очі Німеччину чи Берлін. Це було занадто малоймовірно для радянської людини. Війна стерла кордони. Війна кинула людей у ​​вир життя, часу та простору. І ось я, одна з піщинок у цьому вирі історії, стою в Берліні, такому простому і повсякденному в цих руїнах, у гуркоті бою.

Перша зустріч дещо нагадувала американську дуель в стилі вайлд-вест. Підходили всі засоби для того, щоб вбити один одного. Вбитий солдат, що лежить посеред вулиці, при дотику вибухав і вже мертвий мстив переможцям. Міна-пастка! По одиночних солдатах стріляли з фауст-патронів, хоч вони призначені для боротьби з танками. А російські танки, не звертаючи уваги на закликаючі до порядку написи, вривалися вниз сходами в підземелля берлінського метро і шалено танцювали в темряві, вивергаючи круговий вогонь. Війна "до п'яти хвилин після дванадцятої".

Сьогодні я знову повертаюся до Берліна. Мовою офіційних документів: демілітаризувати Німеччину відповідно до пунктів союзних договорів держав-переможниць. Сумно, що знову доводиться знайомитися з Берліном не у якості туриста, гостя або друга, а як переможець. Про колективну відповідальність може бути мови, але певною мірою доведеться відповідати кожному. Люди є люди. Але сьогоднішня людина – це громадська тварина, яку важко відокремити від суспільства. Суспільство нагрішило, а розплачуватися доводиться всім, хоча багато хто щиро переконаний, що вони не винні. На всякий предмет можна дивитися з різних точок зору. У таких випадках завжди має рацію позиція переможця.

Щоб мислити таким чином, потрібно розглядати речі з певної висоти. Тим більше важко зрозуміти це тим, для кого нещодавно ще все було "uber alles", а тепер лежиш носом у багнюці і відчуваєш на своїй спині чужий солдатський чобіт переможця. Для мене ж, з висоти польоту нашого Дугласу, це дуже ясно видно. Особливо, коли внизу розстилається спустошене попелище по старій пам'яті іменоване Берліном.

Майор медслужби дивиться в сусіднє кругле віконце на повільно пропливаючу панораму Берліна. На його задумливому обличчі жаль. Він повертається до мене і каже: "Жили собі люди. Чого їм, питається, було потрібно!?" Мабуть, він думає про те саме, що і я.

Аеропорт Адлерсгоф. На краю злітного поля, як величезні бабки, стирчать хвостами догори Юнкерси з павукоподібною свастикою на фюзеляжі. Тепер вони приземлилися надовго. Над будинком аеропорту дивиться в небо гола прапорова щогла без прапора. У диспетчерській черговий льотчик-лейтенант, говорячи одразу трьома телефонами, встигає одночасно заспокоювати артилерійського полковника, у якого похідна дружина загубилася в повітрі десь між Москвою та Берліном. "Так, так... Половину вже відвантажено... Друга йде двома "Дугласами" завтра... Накладну прикладено...", – кричить він чи то в трубку телефону, чи то за адресою нетерплячого артилериста.

До лейтенанта-льотчика, що стоїть поруч зі мною, підходить людина у формі підполковника. Очевидно, для надійності він вибрав нижчий чин. Ще за п'ять кроків приклавши руку до козирка, з вишуканою усмішкою ввічливості підполковник несміливо питає: "Будьте люб'язні, тов. лейтенанте, чи не скажете Ви мені, де тут знаходиться господарство Бугрова?" (На той час більшість військових частин носили умовну назву "господарство" з додаванням прізвища командира частини.)

Він знижує голос до шептання, начебто видає секрет.

Лейтенант приголомшено дивиться на погони підполковника, намагаючись зрозуміти, що у нього: обман слуху чи обман зору. Потім так само здивовано він оглядає підполковника з ніг до голови. Підполковник ніяковіє дедалі більше і, винним тоном безпорадного інтелігента, додає: "Бачите, у нас наказ, а куди їхати ми не знаємо". Лейтенант, як риба у повітрі, розкриває рота, потім знову закриває. Що за опудало? Чи не переодягнений диверсант? Я теж цікавлюся підполковником. На ньому нове солдатське обмундирування, нові солдатські чоботи, солдатський ремінь. Кожен офіцер скоріше носив німецький трофейний пояс, аніж солдатський ремінь. На плечах підполковника красуються нові польові погони. Нормальні офіцери, навіть на фронті, віддавали перевагу золотим погонам, а після закінчення війни, важко було знайти фронтового офіцера з польовими погонами. За плечима підполковника незграбно бовтається речовий мішок. Офіцери зазвичай не люблять речові мішки і при переїзді найчастіше викидають їх. Пояс підполковника приземлився десь на стегнах, кидаючи прямий виклик усім сержантам радянської армії та напрошуючись на тумака. Уся форма сидить на ньому, як на корові сідло. Під лівою рукою він незграбно притискає новеньку шинель, наче боїться, щоб її не вкрали. Ззаду – серйозний наган у брезентовій кобурі. Певно, людина всерйоз воювати зібралася! Далі, що це за звернення до лейтенанта? Справжній підполковник згідно зі статутом ніколи не вітає лейтенанта першим. Якщо треба, то подкличе лейтенанта до себе. І без будь-яких "Будьте люб'язні..".

Неподалік стоїть група таких самих комічних істот, обвішаних мішками та валізами, за які вони старанно тримаються, як на московському вокзалі. Я звертаюся до офіцера-льотчика і питаю, показуючи на підполковника та його супутників: "Що це за типи?"

Той усміхається і відповідає: "Демонтажники. Їх там так налякали, що вони тут ступити бояться. У вбиральню йдуть і валізи з собою тягнуть. Чого вони дурні бояться? Тут, у Німеччині, не крадуть, а просто беруть. Адже їх самих для цього сюди послали. Нарядили їх усіх у полковників і підполковників, а вони в Армії ніколи не були. Наводять паніку на солдат своїми погонами а самі ще більше лякаються. Та й нас з пантелику збивають".

"Загалом, цілком невинні хлопці. Підштанники з Німеччини знімають", – продовжує він. – "Їх колеги, що раніше приїхали, вже так обжилися, що разом із демонтованим обладнанням навіть корів на "Дугласах" додому переправляють. А вже газові пічки та роялі – звичайна справа. Я сам на трасі Москва-Берлін працюю. Надивився! "

Наша розмова уривається дивним шумом автомотора. Неподалік, тремтячи всім тілом, випльовує синій газ маленька відкрита автомашина. На крилах її майорять червоні трикутні вимпели. За кермом сидить кремезний майор і відчайдушно шурує важелями і педалями. Шия його почервоніла від незвичної роботи. Майор робить кілька диких сигналів сиреною, чи то закликаючи на допомогу, чи то пропонуючи оточуючим забратися подалі від машини, щоб уникнути наслідків. Він намагається запустити машину, то відразу вмикаючи четверту швидкість, то задній хід. Машина ривками стрибає на місці, не розуміючи, чого від неї хочуть. Бідолашні шестерні! Не допоможе вам і круппівська сталь проти людської дурості. Нарешті нещасна жертва зривається з місця і зникає в хмарах диму та пилу, мало не збивши по дорозі бетонну споруду, вриту в землю біля воріт аеродрому.

Я звертаюся до того ж льотчика і питаю: "А це що за троглодіт?"

Той мовчить деякий час, ніби предмет не вартий розмови. Потім з презирством, властивим людям повітря щодо піхотних офіцерів, неохоче відповідає: "Комендантська шпана. Наводять тут чистоту та порядок". Потім подумавши, як ще можна висловити свою зневагу до людей, які прикрашають машини червоними прапорцями, додає: "До війни копав картоплю десь у колгоспі. Десять таких бовдурів у землю зіграли, а одному дурню пощастило – у майори виліз. От тепер і дуріє. Хоче відігратися за все своє собаче життя. Погони знімуть – знову в пастухи підеш". Він замовкає, вважаючи розмову вичерпаною.

Через деякий час нам вдається зв'язатися телефоном зі Штабом Радянської Військової Адміністрації та викликати автомашину. У сутінках літнього вечора ми в'їжджаємо до Карлсхорста – резиденції РВА.

Головний Штаб Радянської Військової Адміністрації у Німеччині розмістився в будинках колишнього Саперного Училища в одному з передмість Берліна – Карлсхорста. Місяць тому тут був підписаний один із найвизначніших історичних документів наших днів. 8 травня 1945 року представники Союзного Верховного Командування, маршал Жуков та головний маршал авіації Теддер з одного боку, та представники Німецького Верховного Командування, з іншого боку, у залі, де сьогодні міститься Відділ Політрадника, підписали Акт про беззастережну капітуляцію Німецьких Збройних Сил на суші, на морі та в повітрі. Тут фельдмаршал Кейтель востаннє з безглуздою прусською пихою махнув своїм маршальським жезлом, перш ніж скріпити своїм підписом безславний кінець гітлерівської імперії.

Декілька триповерхових казарменного типу будівель, нерівномірно розкиданих по двору та оточених чавунною стрільчастою огорожею. Типове тихе передмістя східної околиці Берліна. Остенд. Як і у більшості європейських столиць – це пролетарська частина міста. Звідси ми будемо перевиховувати Німеччину.

2.

Наступного дня після мого прибуття до Карлсхорста я представився начальнику Відділу Кадрів РВА полковнику Уткіну. Опинившись у кабінеті полковника, я за всіма правилами статуту хвацько клацнув підборами і з рукою у козирка відрапортував: "Майор Клімов за наказом Головного Управління Кадрів РСЧА прибув у Ваше розпорядження. Дозвольте пред'явити документи, тов. полковник?"

"Давайте сюди, що у Вас є", – зробив знак рукою полковник.

Я дістав із польової сумки мої документи і простяг їх полковнику. Розкривши запечатаний сургучними печатками об'ємний пакет, він почав переглядати мої численні характеристики та анкети.

"О, так... Із присвоєнням звання "референт дипломатичної служби", – читає полковник з документів. – "Тоді у нас для Вас багато роботи знайдеться. Де б Ви хотіли працювати?"

"Там, де я можу принести більше користі" – відповів я.

"Ну, наприклад, у Правовому відділі – видавати нові закони для Німеччини. Чи у Відділі Політрадника? Утім це надто нудно", – каже полковник, не чекаючи моєї відповіді. – "А що Ви скажете про Управління Державної Безпеки?"

Відмова від такої почесної пропозиції рівнозначна визнанню своєї нелояльності чи самогубству. Але робота в таємній поліції мене мало спокушає, я вже вийшов із віку, коли захоплюються детективними романами. Я мацаю ґрунт у пошуках благовидної відмови: "У чому полягатиме робота, тов. полковник?"

"Здебільшого те саме, що і в Рад. Союзі. Без роботи сидіти не будете. Швидше навпаки".

Не знаю, чи зрозумів полковник свою власну гру слів, чи це вийшло мимоволі. Принаймні "сидіти навпаки" – досить часте явище серед працівників МВС. Краще вже не "саджати" і не "сидіти", думаю я, і відповідаю:

"Тов. полковнику, якщо Ви запитуєте про моє бажання, то я думаю, що найраціональніше було б використовувати мене в галузі промисловості. У моїй цивільній спеціальності, я – інженер.

"Це нам теж потрібно. Подивимося, що у нас є підходящого для Вас".

Полковник риється у списках штатного складу, потім знімає трубку телефону: "Товаришу генерал? Вибачте, що я турбую Вас". Полковник випростує спину і відтягує назад (плечі, ніби стоїть перед невидимим генералом. Зачитавши йому дані з моєї особистої справи, він закінчує: "Так, накажете представити його Вам зараз? Слухаюсь!"

Потім, звертаючись до мене, він каже: "Ну от, ходімо. Я представлю Вас заступнику Головноначальствуючого з Економічних питань".

Таким чином, на другий день мого перебування в Карлсхорсті я опинився в кабінеті генерала Шабаліна.

Велика, вистелена килимами, кімната. Спиною до вікон – письмовий стіл, завбільшки з футбольне поле. До цього столу, у формі літери Т, притулено другий довгий стіл, покритий червоним сукном: невід'ємна деталь кабінетів великого начальства, місце для конференцій.

За столом сива голова. Квадратне енергійне обличчя. Глибоко запалі сірі очі. Тип вольового виконавця, але не інтелігента. Під генеральськими погонами, на темно-зеленому кителі незначна кількість орденських стрічок, зате праворуч на грудях – червоний із золотом значок-прапорець: "Член ЦК ВКП(б)". Отже, не бойовий генерал, а старий партпрацівник.

Генерал, не поспішаючи, вивчає мою особисту справу, час від часу тре ніс і покурює цигарку, ніби мене немає в кімнаті.

"А Ви, той... надійні?" – питає він несподівано і піднімає окуляри на лоба, щоб краще розгледіти мене.

"Як дружина Цезаря, товаришу генерал", - відповідаю я.

"Говоріть російською. Я загадок не люблю", - генерал опускає окуляри з чола і знову заглиблюється у вивчення моєї особистої справи.

"Так, а чому Ви досі не член партії?" – питає він, не зводячи очей від паперів.

"Ага, ось і значок заговорив", - думаю я про себе вголос і відповідаю: "Не почуваюся ще досить підкованим, товаришу генерал".

"Стара інтелігентська відмовка. Коли ж Ви відчуєте себе підкованим?" – лунає голос із-за письмового столу.

Я відповідаю суто партійним трафаретом: "Безпартійний більшовик, тов. генерал". У всіх делікатних випадках найкращий вихід - це відгородитися якимось сталінським крилатим слівцем. Такі формулювання не обговорюються і не викликають подальших питань.

"Ви маєте якесь уявлення про Вашу майбутню роботу тут?" – слідує чергове питання.

"Це стосується промисловості, тов. генерал".

"Одного знання промисловості тут мало. Чи маєте Ви допуск до секретної роботи?"

"Всі випускники нашої Академії автоматично отримують цей допуск".

"Де Ви отримали допуск"?

"ГУК РСЧА (Головне Управління Кадрів Червоної Армії) та Іноземний Відділ ЦК ВКП(б)".

Ці слова справляють враження на генерала. Він звіряється з документами, запитує про мою попередню роботу в промисловості та службу в Червоній Армії. Потім, мабуть, задоволений та ухваливши позитивне рішення, він каже: "Ви працюватимете зі мною в Контрольній Раді. Добре, що ви знаєте мови. Фахівці у мене нічого не розуміють у мовах, а перекладачі не розуміють спеціальних питань".

Після цього генерал розпочинає перший інструктаж.

"Ви ніколи не працювали закордоном? Ні. Ви повинні наперед, раз і назавжди, запам'ятати, що всі Ваші майбутні співробітники в Контрольній Раді – це агенти капіталістичних розвідок. Жодних особистих знайомств, жодних особистих розмов. Я думаю, що Ви знаєте це, але все-таки нагадую Вам. Менше кажіть, більше слухайте. Хто багато розмовляє, тому ми мову з коренем вириваємо. Нам стіни все доповідають. Не забувайте про це".

Він підкріплює своє батьківське повчання багатозначним поглядом. Я висловлюю повну згоду. Про себе я думаю: "Однак, лексикон характерний. Видно у генерала в минулому багатий досвід роботи в МВС".

"Цілком можливо, що Вас спробують завербувати для роботи в будь-якій іноземній розвідці. Що Ви робитимете в цьому випадку?" – Запитує генерал.

"Я погоджуся", – відповідаю я. "Попередньо добре поторгувавшись і створивши реальні умови".

"Ну, а потім?"

"Потім я доповідаю про це моєму начальству. В даному випадку – Вам".

"Ви в карти граєте?" – Запитує генерал далі.

"Ні".

"П'єте?"

"В межах дозволеного".

"Ну, це розтяжне поняття. Як щодо жінок?"

"Холост".

"Подивитися на Вас, майоре, так прямо Ісус Христос", – генерал глибоко вдихає синій дим сигарети, задумливо випускає дим убік. – "Погано, що Ви не одружені".

Його слова мені зрозумілі краще, ніж він думає. В Академії існував суворий закон: неодружених на роботу закордон не посилали. Окуповані країни, щоправда, не йшли в рахунок. Дуже часто окремі офіцери серед навчального року викликалися до Начальника Академії, отримували наказ про відрядження на роботу за кордон та наказ зареєструвати шлюб. Це було звичайним явищем і люди, які передбачають можливість відрядження закордон, вже заздалегідь підбирали собі кандидатів у подружжя та... заручники.

"Так от, майоре", – закінчує генерал. "Будьте обережні з цими молодчиками у Контрольній Раді. Тут Ви на передовій лінії повоєнного фронту. Тепер йдіть і познайомтеся з моїм старшим ад'ютантом".

Коли я беруся за ручку оббитих войлоком та клейонкою дверей, генерал запитує мене навздогін: "Як Ви потрапили до цієї Академії?" Він вперше дозволяє собі трохи посміхнутися, показуючи, що це питання особистого порядку.

Я відчуваю, що генерала це цікавить більше, ніж він намагається показати. "Може, спеціально підіслали", – думає генерал про себе. – "Потім ще нарвешся на неприємності".

Я відповідаю, що до Академії я потрапив у порядку фронтового набору. Це задовольняє генерала, і він відпускає мене. Я виходжу з кабінету до приймальні, де за столом сидить людина у формі майора.

Старший ад'ютант генерала читає на моєму обличчі позитивний результат аудієнції і простягає мені руку: "Майор Кузнєцов". Після нетривалої розмови я питаю ад'ютанта, що являє собою робота в апараті генерала.

"Моя робота – тиснути стілець до третьої години ночі разом із господарем, а Ваша робота – самі побачите", – відповідає майор Кузнєцов із усмішкою.

Незабаром я мав першу нагоду познайомитися з роботою апарату заступника Головноначальствуючого РВА. При цьому мені мимоволі згадався інструктаж генерала про необхідність пильності при контакті із союзниками.

Одного ранку двері генеральського кабінету стрімко відчинилися і з неї вибіг спритний маленький чоловік у формі майора: "Товаришу Клімов, генерал просить Вас на хвилинку до себе". У манері маленького майора було щось, що зазвичай характеризує людину, яка звикла до акуратної роботи.

Генерал взяв із рук незнайомого майора папку з документами і простяг її мені: "Розберіться в цих паперах. Візьміть друкарку, яка має допуск до секретної роботи, і продиктуйте їй зміст матеріалу. Працювати в приміщенні Секретної Частини. Копірку не викидати, а здати після роботи. Коли закінчите – доповісти мені”.

У приймальні я на ходу запитав ад'ютанта: "Що це за майор?"

"Майор Філін. Працює в "Тегілхе Рундшау", – відповів той.

Замкнувшись у кімнаті Секретної Частини, я почав розбиратися у папці з документами. Частина листків була надрукована англійською, частина – німецькою. Якісь таблиці, стовпчики цифр. Попереду прикладено листок, надрукований російською мовою. У кутку червоний гриф "Секретно". Невідомий інформатор повідомляє:

"Агентурною службою встановлені наступні обставини викрадення агентами американської розвідки колишніх співробітників Імперського Інституту Економічної Статистики проф. Д. і д-ра Н. До вищевказаних німецьких науковців прибули агенти американської Розвідки і запропонували їм дати деякі свідчення американській владі. Німці, які проживають радянському секторі Берліна, відмовилися дати свідчення. Після цього Д. і Н. були насильно викрадені і повернулися додому лише за кілька днів".

"Після свого повернення проф. Д. і д-р Н. були опитані нашою Агентурною Службою і дали наступні свідчення: "У ніч на... липня ми були насильно викрадені офіцерам американської Розвідки та перекинуті літаком до Штаб-Квартири Американської Економічної Розвідки у Вісбадені. Там ми протягом трьох днів були опитані офіцерами Розвідки... (слідує перелік імен). Дані, якими цікавилися офіцери Американської Розвідки, вказані в додатку".

Далі додано таблиці матеріалів Імперського Інституту Економічної Статистики. Матеріали надруковані великим тиражем на гектографі і за своїм змістом не становлять особливої ​​таємності. Очевидно, вони були надруковані ще до капітуляції і служили для внутрішнього німецького використання. Незважаючи на факт "насильницького викрадення", німецькі вчені передбачливо взяли ці матеріали з архівів Інституту і вручили одну копію американцям, а пізніше, з такою ж завбачливістю, другу копію – росіянам.

Цікавішими виявилися документи англійською мовою. Точніше не самі документи, а факт їхньої наявності. Це були копії стенограми опитування німецьких професорів у Вісбадені та копії тих самих матеріалів Інституту, але вже англійською мовою. Наша Агентурна Служба не надто довіряє показанням німців і дотримується звичайного перехресного методу перевірки. Американські документи не мали належних штампів, номерів та супровідних адрес. Ці документи надішли від американців, але не офіційним шляхом. Отже, наша Агентурна Служба має свою невидиму руку в американському Центрі Економічної Розвідки. Майор Філін справді звик до акуратної роботи. "Тегліхе Рундшау" займається досить своєрідною журналістикою.

За кілька днів з американської Головної Квартири в Берлін-Целендорфі на адресу генерала Шабаліна надійшов об'ємний запечатаний пакет. У цей час Контрольна Рада ще практично не працювала і союзники тільки знайомилися один з одним. У доданому супровідному листі американці ввічливо повідомляли, що в порядку обміну економічною інформацією вони надсилають справжнім пакетом для радянської сторони деякі інформаційні матеріали з німецької економіки. Далі я знаходжу ті самі таблиці, які з такими обережностями і "насильницькими викраденнями" надійшли від майора Філіна. Цього разу з усіма належними штампами, адресами та списком розподілу копій.

Матеріал виявився значно повнішим, ніж папка майора Філіна. Там, де у нас стояв гриф "таємно", американці, мабуть, не бачать жодних секретів і по-дружньому надають матеріал радянській стороні.

Я заходжу в кабінет генерала і показую матеріал та адресу відправника "Economical Inteligence Division" Генерал переглядає знайомий матеріал, задумливо чухає олівцем за вухом і каже: "Що це вони в друзі напрошуються? Дійсно, матеріал той самий". Потім бурмоче крізь зуби: "Це якийсь трюк. Все одно вони всі шпигуни".

3.

Економічне управління Штабу РВА розмістилося у будівлі колишнього німецького шпиталю св. Антонія. Госпіталь побудований за останнім словом техніки, вміло обрамлений в зелену рамку невеликого парку, що приховує будинок від людей і вуличного галасу. У парку створено видимість дикої природи. Похрускує торішня хвоя під ногами. Навпроти входу в Управління гнуться до землі, обтяжені плодами гілки диких карликових яблунь.

Генеральський шофер Мишко в очікуванні господаря перевалюється з боку на бік у траві неподалік автомашини. Простягнувши догори руку, він з нудьги зриває маленьке яскраво-червоне яблучко.

"Товаришу майоре, йдіть сюди – я Вам щось покажу!" – кличе він мене, коли я проходжу повз нього.

"Дивіться о-он туди!" – Він показує пальцем у високу крону дерева неподалік. "Бачите, біля самого стовбура сидить?"

Я намагаюся розгледіти вказаний предмет, але не бачу нічого, окрім променів сонця, що пробиваються крізь гілки дерева.

"Зараз побачите", – шепоче Мишко. Він обережно піднімається на ноги, бере з землі камінець і кидає його у темно-зелену крону дерева. З хащі листя піднімається великий птах, неквапливо помахуючи крилами, перелітає на сусіднє дерево.

"Бачили, товаришу майор?" – хитає головою Мишко, – "Не боїться, чортяка. Видно не звик, щоб у нього камінням жбурляли".

"А що це таке?" – питаю я.

"Горлюшка. Дикий голуб", – каже Мишко. – "Дуже делікатний птах. Він напевно дивується, коли в нього каменем жбурляють. У німців порядок! Якщо в птицю каменем кинеш, зараз тебе поліцейський за комір. У себе вдома вони порядку дотримуватися вміють..".

Потім, ніби згадавши щось цікаве, він кличе мене з собою: "Ходімо, товаришу майор, я Вам ще щось покажу!"

Ми обходимо будинок навколо. Мишко веде мене до порослого густим чагарником пагорба неподалік. Хрустить гравієм доріжка між кущами. Несподівано стежка розширюється, утворюючи майданчик. Гілки переплітаються над нашою їдальнею на кшталт склепіння. Промені світла, що пробиваються крізь листя, створюють своєрідну гру світла і тіні.

Обстановка нагадує католицьку каплицю у занедбаній лісовій глушині. Між камінням, що поросло мохом, стікають струмені води. Струмені збираються в крихітний струмочок. Струмок покірно плескається і зникає десь у кущах. Поцікавившись походженням води, я невдовзі знаходжу водопровідний кран, замаскований серед каміння.

Весь цей пагорб зроблений штучно, але справляє враження дикої гри природи, що втішає душу тишею та спокоєм. Тут почуваєшся далеко від земної метушні та смутку.

У центрі природного вівтаря вирубано овальну нішу. З глибини, схиливши голову в тихій скорботі за грішний світ, біліє постать Мадонни з немовлям. На п'єдесталі статуї я розбираю напівстертий напис латиницею. Хтось із тяжко хворих, які лежали колись в цьому шпиталі, дякуючи за своє зцілення, залишив у настанову одним і втіху іншим ті почуття та думки, які володіли ним, коли він стояв на межі між життям і смертю. Людина, яка відплатила госпіталю таким подарунком, вочевидь мала гарний смак.

"Що це таке, товариш майор? Моляться тут німці чи що?" – Запитує Мишко. Він говорить, понизивши голос, як кажуть у церкві чи на цвинтарі.

"Так, моляться", – відповідаю я. – "Коли смерть підходить, тоді всі згадують Бога".

Я пояснюю йому значення напису на статуї Мадонни.

"А знаєте що, товариш майор?! Як це Вам сказати. Не знаю чому, а от приємно тут. Приємно, що людина не забула – добром за добро заплатила. Видно у німців теж душа є".

У цей момент Мишка кличуть до машини і він квапливо тікає. Я ж прямую до будівлі Управління.

У будівлі Економічного Управління, начальником якого є генерал Шабалін, розмістилися його відділи: Відділ Промисловості, Відділ Торгівлі та Постачання, Планово-економічний Відділ, Відділ Сільського Господарства, Транспортний Відділ, Відділ Науки та Техніки. Крім того, в інших будинках неподалік знаходяться Відділ Репарацій під керівництвом генерала Зоріна та Господарський Відділ генерала Демидова. Обидва ці відділи теж входять до Економічного Управління та підпорядковані генералу Шабаліну. Господарський відділ займається лише внутрішніми справами РВА по всій Німеччині. Відділ Репарацій, найбільший із усіх Відділів Економічного Управління, користується деякою автономією і, окрім генерала Шабаліна, підтримує безпосередній зв'язок із Москвою. Генерал Зорін – економічний генерал, котрий обіймав до війни великий господарський пост у Москві.

Економічне Управління Штабу РВА, по суті, є Міністерством Економіки радянської зони Німеччини, вищим органом, який має керувати всім економічним життям радянської зони. Оскільки військові дії закінчено, основна робота падає тепер на частку економічного "освоєння" Німеччини. Коли дивишся на жовту будівлю Економічного Управління, що мирно дрімає в променях літнього сонця, важко уявити ті грандіозні завдання, які стоять перед цією установою. Адже ми маємо на голову перевернути економіку Німеччини, найрозвиненішу економіку в Європі.

У день мого прибуття до Карлсхорста особистий штат генерала Шабаліна складався всього з двох осіб – ад'ютанта майора Кузнєцова та начальника особистої канцелярії Виноградова. Згідно штатного розкладу мало бути – близько п'ятдесяти осіб.

У штатному розкладі я був оформлений на посаді експерта з економічних питань. Оскільки штат перебував ще на стадії організації, моя робота значно відрізнялася від штатної посади. Я супроводжував генерала у всіх поїздках як ад'ютант, а ад'ютант Кузнєцов, добре знайомий зі справами генерала, оскільки він служить з ним вже кілька років, заміщав його в Управлінні. Цим він був дуже невдоволений і бурчав: "Ви там з генералом катаєтесь та горілку п'єте, а я за вас працюй". Незважаючи на це, багато начальників відділів спеціально чекали моментів, коли генерал перебував у від'їзді, і вважали за краще вирішувати свої справи з Кузнєцовим. Його віза на проекти наказів є достатньою для надання їх на підпис маршалу Жукову.

Коли я одного разу запитав у Кузнєцова, що собою являє Виноградов, він коротко відповів: "Профсоюзник".

"Ну, а все-таки?" – поцікавився я.

"Профсоюзник і все. Ти що, не знаєш, що таке профсоюзник?" – покосився на мене Кузнєцов.

Незабаром я сам переконався, що таке "профсоюзник". Насамперед, Виноградов – цивільний. Він вічно бігає коридорами з діловим виглядом, на ходу розмахуючи листками паперу. Коли я заглянув у ці листки, то вони виявилися списками людей, яким належить спеціальне цивільне екіпірування для роботи в Контрольній Раді. На першому місці красувалося прізвище самого Виноградова, хоча робити йому в Контрольній Раді не було чого.

Вітання у Виноградова було не таке, як у звичайних людей. Для простих смертних у нього завжди напоготові стаханівське "Здорово!" з підбадьорливим помахом руки, для мене і Кузнєцова – "Привіт! Що нового на горизонті?", для генерала – улесливе "Здоров'я бажаю!", хоч це вітання належить використовувати лише між військовими.

Зовні Виноградов не людина, а вулкан. Але якщо придивитися, то одразу видно, що вся кипуча діяльність "начальника особистої канцелярії" концентрується навколо відрізів матерії, пайків, спиртних напоїв, квартир тощо. Всі ці блага розподіляються Виноградовим, з міркувань, яку взаємну вигоду він може отримати з цієї людини. "Профсоюзник" веде облік кадрів, громадську роботу, партійну роботу, господарську роботу і, крім того, сує свій ніс у всі дірки. Не Виноградов, а Раднарком. Смертельно боїться він лише одного – якоїсь конкретної роботи.

Виноградову вже за сорок років. Якось мені під руки потрапив його послужний список. Правильно визначив Кузнєцов – "профсоюзник" і тільки. Все своє життя він щось організовував – то якісь бригади, то артілі, то ентузіазм, то стахановщину. Освіти – ніякої, зате енергії, нахабства і зарозумілості – хоч греблю гати. В інших країнах такі люди зазвичай зупиняються на професії комівояжера, імпресаріо чи зазивали у цирку. У Радянському Союзі вони відіграють чималу роль у державному апараті, служачи свого роду мастилом у громіздкій машині, піднімаючи свистопляску навколо фіктивних понять – профспілки, ударництво, соцзмагання, ентузіазм. Носиться такий пустоголовий базіка, як собака, навколо отари овець, і своїм дзвінким гавканням жене стадо в потрібному напрямку.

Незабаром на посаду начальника секретної частини було прийнято капітана Бистрова. Перші кілька днів після свого зарахування до нас на службу Бистров спав на столі в приміщенні секретної частини, укриваючись замість ковдри шинеллю.

Пізніше з'ясувалося, що спав він таким чином за наказом генерала. У секретній частині не було сейфу і генерал, щоб уникнути витівок міжнародних шпигунів, змушував капітана спати, поклавши під голову замість подушки доручені його охороні секретні документи.

До Виноградова капітан Бистров ставився з неприхованою зневагою, хоча той був і вищий за посадою.

Одного вечора капітан зустрів мене на вулиці.

"Ходімо, зайдемо до Виноградова!" – запропонував він мені.

"А що там у нього робити?" – поцікавився я, здивований незвичайною пропозицією.

"Ходімо, ходімо... Посміємося! Такого і в театрі не побачиш", – підморгнув капітан. – "Ти його ночами не зустрічав?"

"Ні".

"Він всі ночі безперервно по Карлсхорсту як шакал нишпорить, барахло по порожніх квартирах збирає. Вчора я його на світанку спіймав – тягне через двір якісь ганчірки, весь у пилу, в павутинні. І все собі на квартиру тягне. Тепер у нього там музей”.

Щоб не ображати нового товариша по службі відмовою, я пішов з ним.

Виноградов прочинив нам двері, скривився і спитав Бистрова: "Ну, що ти тут ще не бачив?"

"Відчиняй, відкривай", – навалився Бистров плечем на двері, – "Пахвалися що назбирав!"

"Куди тебе чорт ломить", – заперечив Виноградов, – Я вже спати збираюся.

"Ти – і раптом спати?" – з явним глузуванням процідив Бистров. – "Невже вже весь Карлсхорст облазив?"

Зрештою Виноградов пропустив нас усередину. Квартира являла собою цікаве видовище. Швидше пакгауз, ніж житловий будинок. Меблів тут було щонайменше на три квартири.

Капітан оглядається довкола у пошуках того, чого він тут ще не бачив, потім підходить до замкненого буфету: "А тут у тебе що?"

"Та нічого! Пусто", – пригнічено каже Виноградов.

"Ну-но, відкривай!

"Кажуть же тобі, порожньо".

"Відкривай, бо сам відкрию!" – Бистров націлюється чоботом на поліровані дверцята буфета.

Виноградов добре знає, що капітанові нічого не варто виконати свою обіцянку. Він неохоче дістає ключ і відмикає буфет. Усередині повно посуду. Посуд абсолютно різного калібру, видно зібраний по порожніх квартирах.

"Побити тобі зараз все тут?" – пропонує капітан. – "І тоді йди скаржся! А?"

"Що ти за божевільна людина? Таке добро – і бити? Іди краще спати!" – намагається втихомирити Виноградов гостя, що розходився.

Я мовчки спостерігаю цю картину. Ось цей профспілковий рупор найдужче трубить про культуру, турботу про людей, про наші завдання. Він же – перший мародер і шкурник, всі помисли якого обмежуються рамками особистої наживи. Цих людей виховала та покликала в життя радянська система.

"Ну показуй ще свої багатства!" – Вимагає Бистров.

"Які там багатства", – мнеться Виноградов. – "Ось, якщо хочеш, подивися на люстру".

"Скільки ти ночей не спав, поки цю люстру викопав?" – питає капітан. Потім він підходить до вішалки в передній і починає розглядати пальто з оксамитовим коміром, що висить на плічках, і, судячи з фасону, має бути ровесником Бісмарка.

"А це що таке?" – смикає капітан музейне пальто за рукав.

"Тихіше, тихіше", – сичить Виноградов. – "Не порви!"

"Е-е-е-х! Теж мені!" – капітан щосили смикає за рукав. Рукав з тріском відлітає від пальта. Капітан береться за оксамитовий комір.

"Що ти робиш?!" – плаксивим голосом голосить Виноградов. – "Я це хотів братові послати".

"Якщо в тебе брат такий самий барахольщик, як ти", – продовжує свою руйнівну роботу капітан і відкриває комір, – "то йому така погань не потрібна".

"Та ні, він бідний".

"У нас бідних немає", – повчає Бистров. – "У нас усі багаті. Ти що – забув? А ще профсоюзник".

Капітан запускає руку всередину ящика, що стоїть у кутку, і витягає звідти кілька синіх картонних пакетів. Розірвавши пакет, він вибухає сміхом. Не можу втриматись від сміху і я.

"А це тобі навіщо?" – суне капітан у ніс Виноградову пучок рожевих (менструальних) бинтів. "Про запас?"

Тільки після довгих умовлянь мені вдається вивести капітана, що розходився, з квартири Виноградова.

Перші дні перебування в Карлсхорсті я не мав часу розглядати навколо. По мірі того, як минають тижні, я ближче знайомлюся з навколишнім оточенням.

Карлсхорст з міркувань пильності живе на півосадному положенні. Весь район густо оточений постами вартових. Після дев'ятої години вечора рух територією Карлсхорста заборонений навіть військовим. Кому необхідно, той отримує відповідний нічний пароль, який щовечора передається зі Штабу. Часто мені доводиться затримуватися на службі разом із генералом до двох-трьох годин після опівночі. Коли ми повертаємося додому, кожних п'ятдесят метрів із темряви звучить голос невидимого вартового: "Стій! Пароль?"

Генерал живе у маленькому котеджі навпроти Головного Штабу. Тут розташовані квартири більшості генералів РВА. Оточення тут ще суворіше – потрібні особливі перепустки.

Пізніше, коли ми освоїлися з порядками в Карлсхорсті, нам нерідко доводилося сміятися одночасному поєднанню неймовірної суворості та пильності з такою ж неймовірною безтурботністю та безладом. Спереду Штаб РВА, де розміщується робочий кабінет маршала Жукова, охороняється як слід. Зате ззаду починаються піщані пустирі, що межують неподалік з густим лісом. Тут охорони немає жодної. Людина, знайома з порядками Карлсхорста, може привести під двері маршала без жодних перепусток і паролів цілу ворожу дивізію.

Майор Кузнєцов та шофер Мишко розмістилися в сусідньому будиночку поряд із генералом. Під одним дахом із генералом живе вічно похмурий сержант Микола. Виконує він обов'язки денщика, хоча денщиків в радянській армії немає. Окрім Миколи, разом із генералом живе ще Дуся, – двадцятип'ятирічна дівчина – репатріантка, колишня остовка. Вона виконує обов'язки покоївки.

Одного разу я запитав Дусю, як тут їм жилося при німцях. Вона з дивною стриманістю відповіла: "Звичайно, погано, товаришу майор". Вона сказала це щиро, але в її словах звучала недосказаність. Без сумніву, вона, як і всі інші репатріанти, рада нашій перемозі, але є щось, що затьмарює їхню радість.

Іноді Карлсхорстом під охороною озброєних солдатів марширують групи молодих хлопців. На них радянська солдатська форма, але пофарбована в чорний колір. Це робітничі батальйони з колишніх остовців, які виконують тут будівельні роботи. Вигляд у них безрадісний. Вони знають, що після повернення до Радянського Союзу на них не чекає нічого хорошого.

Якщо не рахувати Тресков-алею, де проходить трамвай, і кілька великих будівель, які займають різні відділи Штабу РВА, Карлсхорст в основному складається з маленьких будиночків-котеджів, що потопають у зелені дерев за ґратовими огорожами. Тут мешкав переважно середній клас німецького населення.

Зовні будинки прості та невигадливі – гладкі бетонні кубики під червоними черепичними шапками. Натомість внутрішній устрій, зручності життя, те, що можна назвати комфортом, все це далеко перевершує те, до чого звикли радянські люди. У Карлсхорсті нас всюди переслідує відчуття незвичної новизни всіх предметів. Двері часто носять сліди багнетів і прикладів, але ручки не бовтаються, замки справно замикаються, петлі не риплять. Навіть сходи і перила сходів сяють такою свіжою фарбою, ніби їх заново пофарбували до нашого приходу.

Не дивно, що німецькі будинки кидаються нам в очі своєю новизною. Адже багато будинків у СРСР не ремонтувалися жодного разу з 1917 року.

Мої перші дні в Карлсхорсті я провів у готелі для новоприбулих до РВА. Потім, ознайомившись із обстановкою, я просто зайшов у порожній будиночок, що сховався серед зелені дерев та квітучих кущів. Усередині будиночка все було у такому вигляді, як його залишили господарі. Виноградов тут, вочевидь, ще не побував. Тут я й оселився.


Наступний розділ
Перейти до ЗМІСТУ